УВО Й ІДЕОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОГО ОРГАНІЗОВАНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ.
ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ОУН

Вище зазначалося, що УВО відрізнялися від інших українських громадсько-політичних формацій, котрі діяли за кордоном і на західноукраїнських землях, насамперед нелегальними методами роботи і схильністю до терору. Однак з часом стало зрозумілим, що УВО як замкнута військова організація, зорієнтована переважно на диверсійно-розвідувальну діяльність, нездатна домогтися політичного впливу на українське населення Східної Галичини і Західної Волині. "УВО, - говорять автори книги "Чому потрібна була чистка в ОУН" (1941), - обмежувались тільки до збройних виступів проти окупанта та до терористичної діяльності. Брак ширших перспектив не дозволив УВО опанувати цілості революційно-визвольних змагань українського народу у всіх площинах і на всіх теренах".102

З огляду на зазначене варто, мабуть, відмітити, що засновники УВО з початків її існування розуміли, за словами З. Книша, гостру необхідність "ідеологічної підбудови для своєї чисто військової та технічно-революційної діяльності", потребу "знайти спосіб доступу до широкої громадянської опінії і підготовляти її в дусі своєї незалежницької революційної політики".103 До цього спонукало й усвідомлення того факту, що визвольна боротьба не може обмежуватися якимись одними формами: легальними або нелегальними, мирними чи немирними.

Тому в 1922 р. з ініціативи і за матеріальної підтримки УВО у Львові поновлюється видання місячника "Літературно-науковий вісник", редактором якого став Д. Донцов, а членом редколегії Є. Коновалець. У наступному році УВО зініціювала створення Української партії національної роботи (УПНР) з пресовим органом "Заграва", який міг стати "рупором ідей УВО". Редактором цього часопису знову таки був Д. Донцов. У резолюції з'їзду ініціаторів УПНР зазначалося: "Партія вважає за головне своє завдання стреміти до порозуміння з спорідненими організаціями інших займанщин - та привернення стану речей, який проголосив на українських землях Акт 22 січня 1919 р., висуваючи в своїй акції політичного і соціального визволення нації клич: "Україна для українців!". Визнаючи легальні можливості своєї праці, УПНР разом з тим заявляла, що це робиться "не для пристосування до існуючого ладу, лише для політичного освідомлення й зорганізування і збільшення їхньої активності".

Але вже 1924 р. УПНР розвалилася, більшість її діячів перейшла до УНДО. Це, як здається, наклало відбиток на подальші стосунки керівників УВО (а потім й ОУН) з Д. Донцовим, який звинувачував їх у припиненні діяльності УПНР і "Заграви". То ж невипадково у листі від 18 липня 1930 р. до Д. Донцова секретар ПУН В. Мартинець писав: "Коли б Ви, пане докторе, були свого часу більше дбали про порядок у політичній партії при "Заграві" та очищали її від небажаних елементів, то не були ми свідками того, що ті небажані елементи виросли Вам понад голову, розвалили Вам партію, а Ви опинилися самітній як палець".104

Повертаючись до становища в УВО наприкінці 1920-х років, слід сказати, що з приводу майбутнього цієї організації висловлювались різні думки. Були побоювання, що в разі збільшення чисельності УВО слід рахуватися з послабленням конспірації, а це зробить Організацію вразливою перед польською поліцією. Водночас відчувалася потреба мати поряд з УВО споріднену з нею масову політичну організацію. Про кризові явища, які мали місце в УВО, говорилося на засіданні широкої управи Української стрілецької громади в США, де з інформацією виступив один з колишніх членів Начальної команди УВО Я. Чиж.

Він, зокрема, приголомшив своїх слухачів повідомленням, що "польська поліція знає майже про всі плани УВО... З цього ясно, що в Організації є шпигуни". До того ж існувала підозра, що одним з них була довірена особа

* Це був, мабуть, Роман Барановський, якого начебто ще в червні 1929 р. виключили з активу УВО через те, що він "втратив ті моральні вартості, які члени УВО мусять мати в своєму характері". Звичайно, підозра у співпраці з польською поліцією впала й на його брата - Ярослава Барановського, члена ПУН, людину, котра входила до найближчого оточення Є. Коновальця. Не виключено, що польським конфідентом міг бути й Р. Сушко. Як писав у своїх спогадах відомий український правник С. Шухевич, йому про це казав один з перших членів Начальної команди УВО О. Навроцький. Ця підозра, як здасться, має підстави, бо колишній командир бригади УГА, а потім член КПЗУ О. Букшований під час допиту в НКВС в 1933 р. повідомив, що коли взимку 1930 р. Р. Сушко перебував у львівській в'язниці, він "мав конференції з одним капітаном генерального штабу з Варшави, давнім членом ПОВ (Польська організація військова. - Авт.)".
** Ця інформація Я. Чижа фактично стосується подій 1923-1925 рр., коли в УВО виникла криза, про що говорилося вище.
самого Є. Коновальця.* На думку Я. Чижа, однією з причин такого стану є те, що в УВО вже забагато людей, а треба мати 30-40 бойовиків. Далі він зазначив, що керівник УВО "відстав від краю і не знає крайових обставин" і що терористичні акції не контролюються центром.

Але найбільш цікавим у виступі Я. Чижа було застереження про необхідність для УВО і взагалі для національно-визвольного руху більш широкої ідеології, а не "того націоналізму". Націоналізм, за його словами, "скоріше чи пізніше впаде, бо не дає відповіді на соціальне питання".105 Це було пророче передбачення, значення якого вдалося осягнути ОУН лише в роки Другої світової війни. Привернуло увагу слухачів повідомлення Я. Чижа про те, що начебто командант УВО втрачає свій авторитет і була здійснена спроба усунути його з цієї посади. За його словами, до Берліну вже приїздила людина, котра б мала заступити Є. Коновальця, але останньому вдалося полагодити справу.**

У червні 1930 р. з'їзд членів Ради Верховного команданта УВО засудив згадані дії Я. Чижа й прийняв рішення проінформувати з цього питання Стрілецьку громаду в США, щоб не втратити прихильності її членів. У той же час з'їзд доручив крайовій команді УВО "прийняти відповідні міри проти масового напливу членства", яке не підготовлене до виконання завдань, які є основними для УВО.106

Коли ж спробувати охарактеризувати діяльність УВО в часі створення ОУН, то слід покластися на статтю "Наші завдання", видруковану в бюлетені крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ за лютий 1931 р. У ній зазначалося, що ляльність УВО мала "велике значення для зреволюціонізування українського громадянства в польській займанщині та придбання поважного досвіду і ділянці терористичної акції. Вона теж спричинилася в значній мірі до актуалізації української справи на міжнародному форумі". І з такими оцінками не можна в цілому не погодитись.

Разом з тим, на нашу думку, реальні здобутки УВО на протипольському і ренті виявилися дещо замалими у порівнянні з тими, що очікувалися. Розкол в УВО, суперечки Військової організації з проводом ЗУНР, про що йшла мова нижче, в кінцевому рахунку вплинули негативно на боротьбу з польською окупацією. До того ж, з середини 1920-х років серед нелегальних політичних організацій серйозну конкуренцію УВО склала КПЗУ.

Не тільки стан справ в УВО, але й загальні потреби розширення масштабів і урізноманітнення форм та методів боротьби, активізації національно-іісзвольного руху диктували необхідність створення нової політичної організації, більш рішучої у засобах і діях, ніж досі існуючі. Радикальні елементи українства, особливо молодь, з усе більшим захопленням дивилися на успіхи Б. Муссоліні, котрий прийшов до влади в Італії, на зростаючу популярність у Німеччині А. Гітлера і його націонал-соціалістичної партії.

Здавалося, що, наслідуючи цим зразкам, створивши організацію, яка б, за словами Д. Донцова, об'єднала людей "високого духа", можна було всупереч об'єктивним обставинам, на одному ентузіазмі і жертовності домогтися високої мети. З цим солідаризувався, до певної міри, й В. Винниченко, який визнавав, що "іноді, навіть божевільна, помилкова віра може творити великі чини".107 Ідеологією нового руху став організований або чинний українській націоналізм, одним з теоретиків якого виступив Д. Донцов. Пізніше, завдяки старанням відомого американського дослідника Дж. Армстронга, він дістав назву "інтегральний націоналізм".

Правда, на роль ідеологів організованого українського націоналізму, крім Д. Донцова, претендували Д. Андрієвський, Ю. Вассиян, Є. Онацький, М. Сціборський, В. Мартинець. Останній, наприклад, прагнув з часом довести суттєву відмінність "волевого" або "чинного" націоналізму Донцова від організованого українського націоналізму, який сповідали члени Проводу українських націоналістів. Однак незаперечним є той факт, що саме ідеї Д. Донцова пробуджували від летаргійного сону динамічні сили українства, справили найбільший вплив на формування поглядів на зламі 20-30-х років XX ст., галицької молоді з середовища якої вийшли чільні діячі бандерівського руху. І цьому сприяв неабиякий публіцистичний талант Д. Донцова, якого видатний український вчений-мовознавець Ст. Смаль-Стоцький називав єдиним українським публіцистом європейського масштаба, а відомий український поет Є. Маланюк - феноменом, "не дивлячись на певні мінуси".

Але сталося так, що відігравши величезну роль, так би мовити, в моральному оздоровленні української молоді на ЗУЗ та на еміграції і в залученні її під прапори українського націоналізму, Д. Донцов не зв'язав себе практично з націоналістичним рухом, не став членом ОУН. Більше того, він фактично дистанціювався від неї. Це, як вже вище говорилося, можна пояснити, з одного боку, розвалом вже згадуваної УПНР при часописі "Заграва" (1924), з другого боку - певною неприязню між ним і Є. Коновальцем.

Коли напередодні скликання Першого конгресу ОУН В. Мартинець зустрівся у Львові з Д. Донцовим, то останній не виявив до цього інтересу, вважаючи, що не потрібно "творити щось нове". Під час розмови з'ясувалося, що Д. Донцов ображений на Є. Коновальця, за те що той не підтримав його в історії з часописом "Заграва". За словами В. Мартинця, він відчув "явну неприхильність, а то й вороже ставлення Донцова до полк. Коновальця..."108

Тим часом голова ПУН тактовно ставився до Д. Донцова, хоч і не у всьому з ним погоджувався. Коли влітку 1930 р. виникла полеміка між Д. Донцовим і В. Мартинцем, то Є. Коновалець висловився за недоцільність нападів на метра націоналізма.

У свою чергу, у листі від 21 серпня 1930 р. до Є. Коновальця Мартинець писав, що полеміка з Д. Донцовим виправдана, бо втягнути його до ОУН неможливо до того часу, "доки Ви будете на чолі ОУН, чи взагалі будете грати в ПУН визначну роль".109

Висловлював сумніви щодо потреби втягнення Д. Донцова до ОУН й заст. голови ПУН М. Сціборський. На нараді членів ПУН та ОУН в Женеві (квітень 1930) він стверджував: "Сильні впливи Дм. Донцова на націоналістичну молодь зменшуються, тому що він не може дати в практичній ділянці для націоналістичної молоді нічого". Сціборський сам під час перебування у Льзові в лютому 1930 р. мав розмову з Д. Донцовим, але останній, за його словами, "вперто виминав всіх практичних питань, себто практичної діяльності ОУН на ЗУЗ".110

Стосунки націоналістів з Донцовим не залишилася поза увагою опонентів ОУН. Зокрема, в центральному пресовому органі УПСР "Трудова Україна" і одній із статей за 1932 р. зазначалося, що Д. Донцов, який є ідеологом українського націоналізму, вже "не має нічого спільного з рухом галицьких націонал-фашистів, що виступають як "Об'єднання українських націоналістів". І далі наголошувалося, що цей рух "живе окремо без сполучення " ідеології з практикою", а це свідчить про його надуманість".111

Правда, критики ОУН з числа українських есерів впали в чергову помилку, стверджуючи, що український націоналістичний рух "не виріс на рідних землях, в умовах боротьби", а виник "за кордоном в умовах політичних спекуляцій". Зазначена констатація не відповідала дійсності. Хоч ідеологія українського націоналізму й сформувалася під впливом інших ідей та вчень, що було об'єктивно неминуче, вона все-таки матеріалізувала себе на західноукраїнських землях, стала ідеологією певних верств українського населення і цим підтвердила своє право на існування.

Виникнення нового різновида українського націоналізму пояснювалася декількома основними причинами. Це була реакція на втрату у визвольних імаганнях 1917-1920 рр. української державності, неспроможність існуючих політичних партій і рухів, особливо їхніх лідерів, знайти ясні і чіткі гасла, які б підняли український народ на боротьбу за самостійну Україну, пануюча в суспільстві зневіра в можливість досягнення цієї мети традиційними методами політичної діяльності, збанкрутилість існуючих доктрин тощо. Головне - поруч був приклад більшовиків, успіх Б. Муссоліні, стрімке зростання авторитету нацистської партії А. Гітлера.

Таким чином, на нашу думку, є підстави стверджувати, що поява в політичному житті українства радикального напрямку політичної думки і чину, ним виступив організований націоналізм, була об'єктивно неминуча. І це детально передбачив не хто інший, як С. Петлюра! У вже частково цитованому листі від 12 червня 1925 р. до К. Мацієвича він наголосив: "...Я одночасно думаю, що закон найбільш доцільного поділу національних сил вимагає, щоб в найбільш катастрофічних вислідах боротьби за самостійність, завжди залишалась певна група осіб і угруповань, непримиримих щодо надщерблення національного ідеалу і яскравих представників національного ідеалу у формі державного незалежницького втілення його".112

Навряд чи хто може заперечувати сьогодні з огляду на історичну ретроспективу, що цими "яскравими представниками національного ідеалу" виявилися саме українські націоналісти з лав ОУН Є. Коновальця. Хоч, звичайно, голова Директорії УНР вважав, що роль "яскравих представників національного ідеалу" відіграють чільні діячі середовища УНР.

Український націоналізм розглядав націю як вічну й абсолютну цінність, а вольовий чинник - як рушійну силу в історичному процесі. Він ставив націю над індивідумом, оспівував героїзм "кращих людей", вимагав, щоб народ виступав як єдине ціле під проводом однієї політичної організації і одного вождя-провідника. Великий вплив на формування нової ідеології і розбудови покликаних нею до життя організацій справив фашизм, який відроджував, в італійському та німецькому суспільствах, інтерпретуючи відомі рядки з щоденника В. Винниченка, "віру в себе, в свою вищість, кращість і першість серед народів".

Коли з'явилася широко відома книга Д. Донцова "Націоналізм" (1926), побачила світ й праця іспанського філософа X. Ортеги-і-Гасета "Бунт мас" (1929). Відзначаючи, що націоналізм в епоху консолідації націй "має позитивну вартість і є високим ідеалом", останній приходив до висновку, що у вже надмірно сконсолідованій Європі "націоналізм є тільки манією". На його думку, вживані націоналізмом примітивні засоби і тип людей, котрих він захоплює, "показують аж надто ясно, що він є протилежністю історично-творчого духу". За словами Ортеги-і-Гасета, "всі ці націоналізми", які є наслідком "націоналістичного" вибуху останніх років, є "лише сліпі кути".113

В українському політичному таборі проти націоналізму гостро виступав відомий діяч гетьманського руху В. Липинський. Він брав під сумнів здатність націоналізму виступити конструктивним чинником життя нації. За словами В. Липинського, націоналісти "не здатні дати реальні форми руїні", тобто, тому стану, в якому перебувала Україна, вони в змозі "тільки без кінця її поглиблювати".114 А в листах за 1928 р. до О. Назарука (Львів), котрий в цей час редагував газету "Нова зоря", В. Липинський закликає "розпочати похід проти українського націоналізму".115

Проте, як би там не було, в середині 20-х років серед українства як на еміграції, так й у Західній Україні дають про себе знати організації, що рішуче схилялися до сповідування теорії і практики організованого націоналізму. Вже у 1922 р. й Українському військовому таборі в Йозефові (ЧСР), а потім і в Празі створюється "Група української національної молоді" (ГУНМ), яка об'єднала в своїх лавах студентів високих шкіл ЧСР. Філії ГУНМ виникли в інших містах Чехо-Словаччини, а також в Австрії. У напрямних програми і статуті ГУНМ говорилося, що вони "остаточною метою своєї громадської праці ставлять "самостійну, незалежну, суверенну, демократичну українську державу, обнімаючу в своїх кордонах землі, заселені українським народом".

Група УНМ вважала своїм завданням поборювати всі комуністичні партії, групи і фракції, радянський уряд Східної України як експозитуру Москви. Проголошуючи основною формою своєї праці легальні методи роботи, ця організація зауважувала: коли не буде умов для легальної діяльності, вона «ибере "інші методи".

Під впливом ГУНМ в 1925-1926 рр. у Львові постає "Союз української націоналістичної молоді" (СУНМ). Як писав у лютому 1926 р, до ГУНМ - Львова М. Коновалець (брат Є. Коновальця), націоналістично настроєні студенти високих шкіл, хоч своєю чисельністю переважають прихильників комуністів, але "своєю неорганізованістю часто-густо улягають перед комуністами". Разом з тим М. Коновалець вважав, що "перспективи праці не зовсім безнадійні", бо невдовзі лави студентства поповнять гімназісти, національно-освідомлений прошарок західноукраїнської молоді.116

Націоналістичні настрої все глибше проникали й у середовище українських студентських громад у Німеччині та вільному місті Данцігу. У рефераті "Державницька молодь", підготовленому навесні 1925 р. у Данцігу, проводилася думка про те, що там, "де немає волі, там все видаватиметься дуже складним. Психологія імпотентів і поневолених націй, є дуже складною... Висловом волі є організація".117

У 1925 р. поряд з ГУНМ на теренах Чехословаччини в м. Подебради створюється й "Легія українських націоналістів" (ЛУН) на чолі з М, Сціборсь-сим, котра, на нашу думку, відіграла надзвичайно важливу роль в заснуванні ОУН. Лідери ЛУН, полемізуючи з своїми політичному опонентами (зокрема, гетьманцями), доводили неминучість і об'єктивну необхідність появи в політичному житті українства націоналізму, про що вже частково йшла мова вище. Так, у "Відвертому листі до "Українського стягу" (організація прогетьманської орієнтації в Подєбрадах, ЧСР) стверджувалося, що український націоналізм - це, з одного боку, результат "критичного студіювання нашого визвольного руху та недавнього державного життя, як також і поведінка українських партій на еміграції". З іншого боку, цьому сприяли "події в державах Західної Європи, що відбуваються на наших очах і що могутньо воз-лзигають націоналізм як політичну аксіому".118

У програмних документах (декларація та платформа) зазначалося, що ЛУН - організація надкласова, яка інтереси цілої нації та власної держави ставить "понад інтереси будь-якого класу або політичної партії". Силою ж, оса забезпечить повне визволення України та утворення соборної самостійної Української держави, на думку ЛУН, "може бути лише диктатура груп організованих українських націоналістів-патріотів, посідаючих державницькі тенденції".119

Згадані вище націоналістичні організації вже з перших часів своєї діяльності відчували потребу в об'єднанні. У листі від 9 липня 1925 р. до генерала М. Омельяновича-Павленка управа ГУНМ писала, що вона "від початку свого існування прагнула до "об'єднання розпорошених націоналістичних українських сил для творчо-державної праці".120 Але об'єднатися, на думку ГУНМ, зможуть лише ті політичні організації, які мають "ясну і подану до прилюдного відому програму, основою якої є повна суверенність і незалежність української держави". ГУНМ також пропонувала скористатися її журналом "Національна думка" для потреб консолідаційної акції. З часом на базі цього журналу засновується теоретичний пресовий орган ОУН "Розбудова нації".

Таким чином, прагнення до об'єднання було вимогою часу, і це усвідомлювала вся українська еміграція, котра здійснила чергову спробу подолати існуючі суперечності і з'єднати свої зусилля для боротьби за українську державність, забезпечити її репрезентацію перед світовим співтовариством. Необхідність такого кроку в останні роки свого життя неодноразово обґрунтовував і С. Петлюра. Так, в листі від 19 квітня 1925 р. до К. Мацієвича він писав: "Потрібна перш за все згода думок, єдність в оцінці нашої сьогоднішньої дійсності". І далі Голова Директорії УНР наголошував, що без "мобілізації наших сил для тої політичної праці, без перепровадження якої ми знову ризикуємо опинитися в становищі людей, що не в силі будуть спинити фатального ходу подій на Вкраїні".121

Ініціативу у згаданій вище справі взяли на себе українські емігрантські організації на теренах Чехо-Словаччини. Але підготовча робота йшла мляво. З цього приводу С. Петлюра, який виявляв велике зацікавлення до процесу об'єднання, у листі від 7 лютого 1926 р. до відомого українського економіста і громадського діяча В. Садовського зауважив: "Коли наші діячі не можуть видобути з себе духа й ініціативи, енергії - тоді нічого не поробиш. Це зле. На цьому ми занадто багато губимо".122

Нарешті, у червні 1926 р. на загальних зборах українських політичних і громадських організацій у Празі (Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Легія українських націоналістів тощо) створюється комітет для організації Українського національно-політичного об'єднання за кордоном (УНПО) до складу якого від ЛУН увійшли М. Сціборський і Д. Демчук.

Представники ЛУН оприлюднили свою позицію в справі УНПО. У підготовлених тезах наголошувалося, що ЛУН підтримує і буде рішуче підтримувати диктатуру "як необхідний початковий засіб для введення державно-суспільного життя та підготовку народноправного устрою" в Україні, а також буде підпирати ту систему, "яка найбільше буде відповідати необхідними державним засадах - націоналізм, державність та дисципліна".123

Однак далі загальних розмов і дискусій справа не пішла. Виявилось безліч суперечностей. Зокрема, так звана закордонна делегація УСДРП на чолі з І. Мазепою заявила, що у справі творення УНПО беруть участь не тільки "організації антидемократичні по своїй ідеології" (малась на увазі ЛУН), але й "політичні самозванці, як наприклад, п. Галаган" (закордонна група УСДРП). З свого боку, М. Галаган, а також ЛУН, твердили, що полонофільські течії української еміграції прагнуть створити організацію "польської орієнтації". Істотною перешкодою на шляху до об'єднання виявилися сильні розбіжності у питанні ставлення різних чинників до уряду УНР в екзилі, очолюваного А. Лівицьким.

Справдилися сказані у цей час слова академіка Ст. Смаль-Стоцького у листі від 9 квітня 1927 р. до одного з своїх знайомих, Ф. Шевченка: "Куди не глянеш, розтіч думок, брак організації, консолідації. Ми сильні в поборюванні самих себе, своїх братів. Як скажені собаки жеремося за костомахи, вкинені до того між нас нашими ворогами..."124

Хоч 1 вересня 1926 р. була в цілому схвалена платформа УНПО, але його чекала така ж доля, як, наприклад, організацію "Український національний союз" (1922), інші подібні організації українства на еміграції. Окремі політики не спромоглися піднятися над партійними інтересами. Тому цілком закономірно, що ЛУН разом зі своїми однодумцями з ГУНМ вирішили вести пошук інших шляхів консолідації найрадикальніших елементів, котрі бажали згуртуватися під прапорами українського націоналізму.

Перший крок було зроблено 12 липня 1927 р., коли на установчих зборах проголосили утворення Союзу організацій українських націоналістів (СОУН) і обрали управу на чолі з М. Сціборським. Важко гадати, як би склалася подальша доля СОУН, коли б його керівництво не зав'язало контакти з УВО, котра набула широкої популярності в Західній Україні. Але вирішальне мчення, на нашу думку, мала постать команданта УВО Є. Коновальця, який користувався авторитетом серед української еміграції і населення.

Отож, після недовгих переговорів між СОУН і УВО 3-7 листопада 1927 р. і Берліні відбулася перша конференція українських націоналістів. Вона схвалила концепцію об'єднання і обрала Провід українських націоналістів на чолі з Є. Коновальцем. У зверненні конференції наголошувалося, що "формується новий світогляд і розвивається новий творчий чин. Цим процесом є дух українських націоналістів".125 Пізніше було зроблено уточнення, що організований український націоналістичний рух бере свій початок від 1920 р., від часу існування УВО, яка була довший час його організаційним ядром і яка розвинулась з часом у широку політичну всеобіймаючу Організацію українських націоналістів (ОУН)".126

8-9 квітня 1928 р. у Празі зібралася Друга конференція українських націоналістів. На ній остаточно дійшли згоди, що нова Організація повинна працювати нелегально і мати надпартійний характер, щоб протиставити себе ноим політичним партіям і рухам. Було визнано за необхідне прискорити скликання великого збору.127

Тим часом вже перші кроки українських націоналістів на суспільно-політичному відтинку привернули до себе увагу української еміграції. Жваво обговорювалися питання, які піднімалися на сторінках теоретичного органу ПУН - журналу "Розбудова нації". Українські політики пильно придивлялися й до організаційної праці націоналістів. У листі від 26 жовтня 1928 р. до ген. В. Змієнка (Варшава) полк. В. Филонович (Прага), характеризуючи "акцію Провода націоналістів", писав: "Мушу сказати, що вони набирають щораз все більшої сили, не будемо закривати очей над тим, що в дійсності є, вплив їх поширюється все далі і далі..."128

Таким чином, 20-і роки XX ст. стали часом формування у політичному житті українства тих сил, які стали на шлях безкомпромісної боротьби за Українську самостійну державу. Цією силою стала УВО, котра покликала до життя найрадикальнішу політичну організацію, з ім'ям і діяльністю якої був зв'язаний новий етап українського національно-визвольного руху.

Трансформація УВО в ОУН була своєчасним кроком, який дозволив уникнути кризи у радикальному відламі українського визвольного руху, зберігати кращі традиції і здобутки УВО в боротьбі за українську державність, зробити їх надбанням нового, більш чисельного загону борців за самостійну Україну, які згуртувалися у лавах ОУН.

Разом з тим УВО ще довгий час, виступаючи бойовою референтурою ОУН, зберігала свою самостійність. За словами відомого діяча УВО-ОУН З. Книша, УВО взагалі ніколи офіційно не ліквідовувалася. Ця точка зору підтверджується деякими фактами. Зокрема, українська політична еміграція вважала, що ОУН це лише прикриття діяльності УВО. У документах чеської поліції після 1939 р. зазначалося, що "УВО дуже вдало працювала в останні роки перед німецькою окупацією Польщі під "фірмою" ОУН".129

 

------------------------------------------------------------------------

[102] Чому потрібна була чистка в ОУН. З ким ідемо, з ким не підемо ніколи. - І-III частини. - Теребовля, 1941. - С. 60.

[103] Книш Зиновій. При джерелах українського організованого націоналізму. - Торонто, 1970. - С. 40.

[104] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[105] Там само.

[106] Там само. - Документи Української військової організації.

[107] Винниченко В. Щоденник. - Т. 2. - С. 300.

[108] Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН. - С. 229.

[109] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[110] Там само.

[111] Трудова Україна. - Центральний орган Української партії соціалістів-революнерів, заснований т. М. Шаповалом. - Ч. 5-6. - Травень-червень 1932. - С. 6.

[112] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи К. Мацієвича.

[113] Ортега-і-Гасет Хосе. Вибрані твори. - К., 1994. - С. 135.

[114] Трощинський В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і політичне явище.- К., 1994.- С. 160.

[115] Липинський В'ячеслав. З епістолярної спадщини. Листи до Д. Дорошенка, І. Кревецького, Р. Метика, О. Назарука, С. Шелухина. - К., 1996. - С. 121.

[116] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи Групи української національної молоді (ГУНМ).

[117] Там само. - Документи українських студентських організацій в Німеччині та в Данцігу.

[118] ЦДАГО України. - Документи Групи української національної молоді (ГУНМ).

[119] Там само. - Документи Закордонної (празької) групи Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Декларація і платформа ЛУН.

[120] Там само. - Документи Групи української національної молоді (ГУНМ).

[121] Там само. - Особисті документи К. Мацієвича.

[122] ЦДАГО України. - Особисті документи В. Садовського.

[123] Там само, ф. 269 - Документи Закордонної (празької) групи Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Матеріали Українського національно-політичного об'єднання за кордоном (УНПО).

[124] Там само, ф. 269. - Особисті документи С. Смаль-Стоцького.

[125] Книш Зиновій. При джерелах українського організаційного націоналізму. - С. 97-106.

[126] Український націоналіст. - Р. II. Ч. 6-7. - Червень-липень 1934 р.

[127] Книш Зиновій. При джерелах українського організаційного націоналізму. - С. 97-106.

[128] ЦДАГО України. Документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[129] Там само. - Картотека українських організацій і установ в Чехо-Словаччині. Українська військова організація.