ОУН ТА ІНШІ УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ Й РУХИ

Поява в громадсько-політичному житті українства на еміграції нового чинника, хоч і привернула увагу, але сприймалася неоднозначно. Частина політиків була здивована, що саме з українським націоналістичним рухом зв'язав свою долю Є. Коновалець. З цього приводу на сторінках окремих періодичних видань з'явилася низка публікацій. Зокрема, в паризькому "Тризубі" (орган середовища УНР) під 26 серпня 1928 р. була вміщена стаття під назвою "Про лідера з барвистою біографією і його групу". На цю публікацію Є. Коновалець відповів листами до редакції "Тризуба" і до її евентуального автора - відомого

* Садовський Валентин (1886-1947) - громадсько-політичний діяч, економіст, член РУП й УСДРП, в 1917 р. - член Центральної і Малої Ради, генеральний секретар судівництва в уряді В.Винниченка, представник від УСДРП в Українському національному союзі (1918 р.). Після визвольних змагань на еміграції в Польщі, потім в Чехословаччині, професор Української господарської академії в Подєбрадах, член Українського наукового інституту в Варшаві. Вів широке листування з С. Петлюрою та його родиною, А. Лівицьким, іншими діячами УНР.
діяча середовища УНР, професора Української господарської академії в Подєбрадах В. Садовського.*

У своїх листах Є. Коновалець виклав власне розуміння того, як треба цивілізовано вести політичні дискусії у відкритій пресі. Зокрема, він наголосив, що виступаючи проти певних політичних концепцій, ніколи не пов'язував їх критику з конкретними діячами. Коли ж йдеться про критику "поодиноких осіб", то, на думку Є. Коновальця, в такій критиці "треба все договорювати до кінця, а не обмежуватися загадковими фразами, які на ділі нічого не говорять, а тільки посторонній і непоінформованій публіці дають змогу з різних комбінацій".27

Згадані вище листи Є. Коновальця збентежили публікаторів. Редактор "Тризуба" В. Прокопович рекомендував В. Садовському всипати як слід "цим капосним руїнникам" [тобто, націоналістам. - Авт.], однак той не наважився дати відверту відповідь на лист, заперечував свою причетність до зазначеної статті. А генерал В. Змієнко 29 вересня 1928 р. з тривогою писав до Праги, щоб там представники середовища УНР (зокрема, В. Филонович) звернули особливу увагу на націоналістів, "бо отаман Коновалець дуже образився за статтю В. Садовського", а тому "можливе посилення з їхнього боку виступів" проти Державного центру УНР.28

Але, звичайно, у той час мало хто з українських політичних проводів міг передбачити, що через 10 років ОУН стане реальною силою в українському національно-визвольному русі. Коли, наприклад, один з представників середовища УНР в Белграді В. Андрієвський у березні 1929 р. повідомив полк. В. Филоновича (Прага) про появу на теренах Балкан емісарів ОУН, то останній у листі-відповіді (28 квітня 1929 р.) зазначив, що зараз акції націоналістів "з кожним днем падають..., масово виходять з лав їх люди і то навіть ті, які були ініціаторами цього руху..." Филонович також підкреслив обмеженість націоналістичного руху, бо він "є поширений лише серед галичан і в дуже мінімальній мірі серед наддніпрянців".29

Невисокої думки про націоналістів був й голова Державного центра УНР А. Лівицький.* Бідкаючись з приводу того, що навколо старої генерації українських політиків не видно "тих молодих, які нас заступлять",

* Лівицький Андрій (1879-1954) - державний і громадсько-політичний діяч, родом з Полтавщини, активний член УСДРП, член Центральної Ради, міністр юстиції і закордонних справ, з жовтня 1920 р. - голова уряду УНР, юрист за фахом. Після загибелі С. Петлюри (травень 1926 р.) став головою Директорії і головним отаманом військ УНР, очолював Державний центр УНР в екзилі. Після Другої світової війни з його ініціативи на основі широкої коаліції українських партій (крім бандерівської ОУН) була створена Українська національна рада (1948). До літа 1944 р. проживав у Варшаві, намагався отримати від німців дозвіл на сформування українського уряду. Як політичний діяч, стояв у довоєнні часи на полонофільських позиціях, у квітні 1920 р. підписав відому угоду з Польщею, за якою УНР відмовилась від Західної України на користь поляків. ОУН розглядала А. Лівицького як одного з своїх головних опонентів і вела безкомпромісну боротьбу проти впливів середовища УНР на українську громадськість.
він у листі від 25 серпня 1929 р. до Ю. Колларда при цьому застерігав: "Не новітні ж "націоналісти" з їх поверховим "ура-патріотизмом..."30 Подібних поглядів дотримувалися й інші представники організованого українства, які не бачили перспектив в новому русі.

Засновники ОУН розуміли, що їхнє прагнення поставити нову організацію над іншими українськими партіями і рухами не буде сприйняте основними середовищами української еміграції. А тому таке завдання могло вирішуватися лише насильницьким способом, рішучим протиставленням ОУН всім іншим силам українського визвольного руху як на теренах України, так й за її межами, веденням безкомпромісної боротьби за об'єднання всієї української спільноти.

Однак серед чільних членів ОУН така тактика не всіма визнавалася правильною і доцільною, викликала певні сумніви. Сам Є. Коновалець у листі до секретаря ПУН В. Мартинця від 17 січня 1930 р. іронічно зауважив, що опозиція ОУН до всіх українських державних центрів і політичних партій - це "кинення рукавиці всім і вся". А в наступному листі від 24 квітня 1930 р. голова ПУН писав: "Ми пішли на крайній екстремізм, виповіли всім і вся війну, дійсно ґрунтовно себе від усіх відмежували і сьогодні починаємо переконуватися, що ми взяли дещо зависокий тон".31

Особливо відверто ворожу позицію ОУН зайняла щодо Державного центру УНР в екзилі, який намагався виступити об'єднуючим чинником організованого українства. В одній з своїх перших постанов ПУН прямо заявляв, що група А. Лівицького, поширюючи серед наддніпрянської еміграції політичну орієнтацію на історичного ворога України Польщу, ускладнює працю ОУН.32 Тому організація вважає необхідним паралізувати впливи А. Лівицького і

* Після розколу в ОУН, який стався в лютому 1940 р., відбулися зміни в ставленні до Державного центру УНР. Бандерівці продовжували займати безкомпромісну позицію щодо нього, а мельниківці поступово стали на шлях співпраці. Згодом ОУН А. Мельника увійти до Української національної ради, створеної з ініціативи Державного центру УНР в післявоєнні часи. Відомий політик М. Плав'юк, тодішній голова проводу мельниківської ОУН, став головою Державного центру УНР. У 1992 р. він склав свої повноваження перед президентом України Л. Кравчуком.
його прихильників на еміграції і домогтися їх цілковитого знищення.*

Що стосується середовища УНР, то своє ставлення до українських націоналістів воно вперше офіційно оприлюднило (правда, довірочно) в "Політичному інформаційному бюлетені" № 1 від 15 листопада 1928 р. У цьому документі, де характеризувалися різні сили українського визвольного руху, називаються націоналісти, які є невеличкою групою і яким "з боку національного" не можна нічого закинути. Позитивно оцінювалося вороже ставлення націоналістів до П. Скоропадського і його середовища.

Разом з тим відзначалося, що між Державним центром УНР і націоналістами існують помітні розбіжності, які не дають "можливості для Уряду УНР якогось тіснішого" з ними порозуміння. Перше. Націоналісти виступають проти парламентських форм державного устрою України і "хотять, щоб в Україні правила партія націоналістів, як тепер в Італії фашисти". Друге. В своїй боротьбі з Польщею націоналісти покладають великі надії на Німеччину, не розуміючи, що у війні з поляками Німеччина, не маючи підтримки інших держав, буде змушена опертися на Московщину і віддячить їй тим, що віддасть під владу Москви Галичину. Третє. Діяльність націоналістів, спрямована проти Польщі, не дивлячись на патріотичні міркування, не може бути вигідна українській справі.

З огляду на викладене керівники Державного центра Української Народної Республіки вважали, що "націоналісти несвідомо (можливо, що де хто з них і свідомо) "грають на руку Москві і тому їхню діяльність Уряд УНР і уенерівські кола не можуть вважати за корисну. Навпаки, вона по своїх наслідках дуже шкідлива для нашої національної справи, бо непродумано легковажна. Вона розбиває єдність українських сил і тим зміцнює нашого ворога - червону Москву".33

В іншому документі середовища УНР, під назвою "Політичний звіт ч. 7", складеному на зламі 1928-1929 рр., зроблено висновок, що проти націоналістів має розпочатися планова протиакція з боку УНР, "яка повинна проводитися як за допомогою преси, так і розгорненням праці громадсько-політичного характеру..."34

Протиборство посилилося на початку 1930-х років, коли Державний центр УНР у зв'язку з "пацифікаційною" акцією поляків на ЗУЗ намагався виступити посередником між польською владою і поміркованими колами галицьких політиків. Він критикував "шалену антипольську кампанію" ОУН на сторінках паризького "Тризуба".

Підсумовуючи результати цього протиборства, О. Шульгин в одному з конфіденційних документів писав: "морально ми виграли у цій тяжкій і дуже прикрій з національного боку боротьбі, яка забрала у нас стільки часу і сил". Уенерівці вважали, що "принаймі на емігрантському українському ґрунті націоналісти своїми негідними методами боротьби втратили серед всієї елементарно порядної частини еміграції весь свій авторитет". Стосовно Східної Галичини, то на цих теренах, на думку Шульгина, відповідні чинники УНР "не в стані були провадити там нашу пропаганду, примусити почути наш голос".35

Треба визнати, що Державний центр УНР у політичному двобої з ОУН поступово втрачав свої позиції. У найвідповідальніший час, тобто в роки Другої світової війни, він фактично зійшов з "дистанції"" у боротьбі за самостійність України.

Протистояння ОУН з Державним центром УНР було неминучим з огляду необхідності опанування націоналістичним рухом середовища української військової еміграції, значна частина якої вбачала у Державному центрі єдиного легітимного носія української державності. З цього приводу відомий військовий діяч УНР генерал-хорунжий

* Петрів Всеволод (1883-1948) - військовий і громадсько-політичний діяч, військовий письменник і педагог, член партії соціалістів-революціонерів, родом з Києва. Генерал-хорунжий Армії УНР, в старій російській армії мав чин полковника Генерального штабу. Після жовтневого перевороту 1917 р з українців колишньої туркестанської дивізії створив гайдамацький кінний полк ім. Костя Гордієнка. З ним брав участь в боях з більшовиками у Києві (січень 1918 р.) та в Криму (березень-квітень 1918р.). В 1919-1920 рр. — начальник Спільної юнацької школи, командир Північної дивізії, командувач Волинської групи військ, потім - військовий міністр і начальник генерального штабу Армії УНР. Після визвольних змагань на еміграції в Чехо-Словаччині, лектор низки українських високих шкіл і член багатьох наукових і громадських товариств на еміграції. На початку 1930-х років заснував в Празі спільно з генерал-поручником М. Омеляновичем-Павленком Українське науково-військове товариство. Користувався високим авторитетом у військових колах, серед державних і громадських діячів. До В. Петріва з повагою ставилась ОУН, прагнула залучити його до своїх лав, але цього з низки причин не сталося. З ініціативи ОУН С. Бандери Петріва було заочно обрано 22 червня 1941 р. головою Українського національного комітету, а потім призначено військовим міністром в складі відомого уряду Я. Стецька. Генерал відмовився від цих посад. У роки німецько-радянської війни, коли розглядалося питання про можливість створення української армії, З Петрів вважався найпершим кандидатом на посаду командувача. Жив і працював в Брно. Помер на еміграції в Німеччині.
В. М. Петрів* писав: "Коли не згадувати романтичних прихильників Коновальця та "засадничо-опозиційних сдеків" Мазепи, то Уряд УНР є єдиною силою, що проводить безкомпромісну боротьбу за державну самостійність України". За словами Петріва, "все інше від Скоропадського до шаповалівців, не скоро ще зкине з себе стару московську шкуру".36

Не просто складалися стосунки ОУН з середовищем гетьмана П. Скоропадського, хоч робилися обопільні спроби налагодження співпраці. Сам голова ПУН песимістично ставився до такої можливості. У листі від 13 травня 1930 р. до секретаря ПУН В. Мартинця Є. Коновалець зазначав: "В щирість гетьманців я абсолютно не вірю. Коли б навіть була в них склонність порозуміння, то це, мабуть, треба приписати тільки якимось певним обставинам". І це відповідало намірам Гетьманської управи, яка неофіційно погоджувалась на спільні дії з ОУН лише з огляду репрезентації української ідеї перед чужинцями. Щодо українських земель, то тут гетьманці, як свідчить лист О. Скоропис-Йолтуховського до В. Мартинця від 28 липня 1930 р., вважали можливості взаємодії обох середовищ більш ніж проблематичними з причини діаметральних розбіжностей основних тактичних і практичних завдань.

З цього приводу прихильники П. Скоропадського звинувачували ОУН в тому, що вона "підбирає людський матеріал для деструкції громадського життя в Польщі", для "балканізації" Галичини. Втім, О. Скоропис-Йолтуховський у цитованому вище листі визнавав, що ОУН і гетьманці "бачать свою безцільність і невистарчальність тактики "парламентарного товчення води в ступі", коли йде про справу відбудови Української держави".

З огляду на викладене зазначений достойник рекомендував ПУН частіше з"ясовувати своїм однодумцям, що тактика революційної боротьби ОУН "спрямована виключно проти чужої влади на українській землі і ніяк не може бути продовжена при організації суверенної Української держави", яку має очолити гетьман-монарх з роду Скоропадських.37

На початку 1930-х років помітно ускладнилися стосунки ОУН з Українським національно-демократичним об'єднанням (УНДО), найбільш впливовою силою в середовищі української національної демократії в Західній Україні. У серпні 1930 р. голова УНДО Дм. Левицький звернувся з пропозицією до Є. Коновальця обговорити стан взаємовідносин між УНДО і ОУН. За словами Дм. Левицького, "між проводом націоналістів і УНДО зайшло якесь фатальне непорозуміння, яке може дуже некорисно відбитись на загальноукраїнській справі в Польщі".38 Але усунути розбіжності не вдалося.

Питання тактики ОУН стосовно діяльності інших політичних центрів українства у червні 1930 р. обговорила конференція членів ПУН, яка відбулася у Женеві. У постанові цього зібрання зазначалося, що "конференція висловилася за тим, щоб ОУН підтримувала кожний добрий почин в українській справі загальнонаціонального характеру, а кожний шкідливий поборювала без огляду на те, звідки такий почин був б ініційований".39

Категоричність позиції ОУН у контексті вищезазначеного не викликає сумнівів, але інші політичні проводи українства теж нелегко йшли на компроміси з своїми опонентами, ставлячи на перший план власні амбіції. Тому Є. Коновалець дуже песимістично дивився на перспективи співробітництва з іншими партіями і рухами. У листі від 10 липня 1930 р. до секретаря ПУН В. Мартинця він писав, що політреферент ПУН Дм. Андрієвський "має балакати з іншими нам ворожими групами як УНР, гетьманці, УНДО..." І далі голова ПУН зазначав: "Я одначе цьому планові не противився, хоч згори певний, що з тих балачок нічого путнього не вийде, одна з них може бути тільки користь, а саме, що зберемо більш точні відомості про відношення поодиноких груп до нас, як теж, що п. Андрієвський наглядно переконається, що в цей спосіб їхньої ворожості до нас він не зменшить".40

У цілому згадані вище побоювання про порожні "балачки" виявилися пророчими. А тому ОУН й надалі виступала проти всіх спроб створити якийсь загальноукраїнський "центр" чи "представництво нації", зокрема, проти підготовки і проведення

* Звичайно, не тільки ОУН намагалася не допустити скликання Всеукраїнського національного конгресу. На цій позиції стояв й Державний центр УНР. У листі від 4 квітня 1936 р. ген. Сальський так наставляв полк. В. Филоновича: "...Завдяки зміні обставин, громадянство наше, а в тім і вояцтво, не могтиме брати участь в Національному конгресі під жадним виглядом... Щодо персональної вашої участі в Підготовчім комітеті, то маєте чинити, пане полковнику, все, щоб справу ту всіляко саботувати очевидно так, щоб поступовання ваше для другої сторони не було виразне: проволікати її та в інші способи комплікувати".
Всеукраїнського національного конгресу.* Критикуючи задум і мету такого форума, друкований орган ОУН "Український націоналіст" називав ініціаторів проведення конгресу "трестом банкрутів" (УНДО та інші політичні проводи українства), протиставляючи угодовській позиції так званого "офіційного табору" позицію безкомпромісності революційного табору (тобто ОУН) до будь-яких форм можливої співпраці з окупантами українських земель.41

Зазначені ідеї широко пропагувалися й серед української громадськості в США і Канаді. Зокрема, в канадській газеті "Новий шлях" (Едмонтон) за 15 березня 1932 р. була вміщена стаття під назвою "Польсько-московська згода". У ній наголошувалося, що польсько-радянський пакт про ненапад є "логічним завершенням дотеперішньої політики Польщі й Москви супроти України", а тому "національно-революційний табір" (УВО-ОУН) був правий, оголосивши "непримиренну боротьбу не тільки національним ворогам, але й "реальній політиці", тобто тим силам українства, які висувають гасла "пристосування до ворожої дійності". І далі робився категоричний висновок, що "шлях національно-революційного табору правильний і одинокий".

Якщо ж спробувати охарактеризувати ставлення ОУН до інших українських політичних середовищ, то воно узгоджувалося як із стратегічними цілями націоналістичного руху, так і з поточними моментами. З цього приводу у листі від 22 серпня 1930 р. до М. Сціборського Є. Коновалець наголошував, що інтереси справи "можуть диктувати нам в певних періодах діяльності ОУН цю боротьбу загострювати, а в певних періодах знову її притуплювати. "Взагалі, - підкреслював голова ПУН, - ми як націоналісти і революцінери мусимо в нашій тактиці виявити якнайбільшу дозу еластичності, а не ставати догматистами".42

Втім, вороже наставлення ОУН до інших політичних центрів українства, особливо на еміграції, було до певної міри виправданим. Українська політична еміграція наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років перебувала у стані стагнації, взаємного поборювання одного середовища іншим, пошуку винуватців поразки у визвольних змаганнях 1917-1921 рр., демонструючи постійну нездатність до об'єднання, спільних дій. До того ж, у своїй більшості еміграція жила минулим. Невипадково один з керівних діячів Товариства українських старшин в Чехо-Словаччині В. Прохода в листі від 30 жовтня 1931 р. до генерала В. Петріва писав: "Наші еміграційні організації мають сенс свого існування хіба ж для того, щоб робити якись свята та згадувати діла давно минулих літ".43 Хоч тут і є певне перебільшення, але суть справи схоплена правильно.

Поміж тим, надзвичайно складні умови життя і побуту на еміграції, труднощі з працевлаштуванням (наприклад, генерал-поручик М. Омелянович-Павленко малював художні полотна і продавав їх) негативно впливали на морально-психологічний стан значної частини емігрантів, особливо старшого покоління, робив проблематичним їхню дійсну готовність стати до нової боротьби. Про це досить виразно свідчить лист відомого діяча, доцента Української господарської академії у Подєбрадах В. Короліва-Старого до Ю. Колларда від 19 серпня 1930 р. "Подивилися б Ви, - пише він, - як мало не до злости лякаються на іспитах оті лицарі залізного хреста, зимових походів і т. д. А тим часом перед десятьма роками, їхнє життя було молоде і їм (апріорно) дороге, коли вони мали рожеві надії та віру в перемогу, - вони не боялися йти на видющу смерть. Тепер ж, передбачаючи нидіння, зневагу від інших і для багатьох - неминучість спідлення, вони однак, тремтять за своє існування цілком непристойно".44

Зазначені вище обставини й факти були відомі чільним діячам ОУН. Вони розуміли, що вивести еміграцію із стану стагнації, об'єднати її під одним організаційним прапором можливо лише насильницьким шляхом, не рахуючись з минулими заслугами і авторитетами, а керуючись виключно здатністю й готовністю політичних організацій та їхніх лідерів стати до лав борців за українську державність.

Таким чином, безкомпромісна позиція ОУН була, на нашу думку, обумовлена двома основними факторами. З одного боку, це глибинні суперечності в середовищі української політичної еміграції і нездатність її лідерів досягти домовленості на ґрунті спільних інтересів. З іншого боку, це сильний вплив націонал-соціалізму, його апеляція до насильства в ім'я національних інтересів, віра в культ "вождів" і здатність радикальних політичних організацій до рішучих дій. Саме з цих причин в середовищі провідних діячів, теоретиків та ідеологів УВО-ОУН зароджувалася і конкретизувалася думка про "месіанську" роль ОУН, її виключне право виступати не тільки від імені всіх політичних проводів українства, але й від усього українського народу. Це знайшло відображення у тезі, що ОУН - "є найвищою формою організованості нації в часі поневолення".45

Проводирів українського націоналізму не лякали ті обставини, що їх лави ще нечисельні, що за ними не стоїть більшість українського народу. В їхній свідомості міцно закарбувалися слова А. Гітлера з книги "Моя боротьба", що світову історію робить меншисть, коли в цій меншості зосереджена "велика воля і велика рішучість". А тому невипадково, одним з гасел ОУН було: "Революції не падуть з неба. Вони робляться самі, їх робить активна меншисть, мобілізуючи пристрасті мас".

Проте, коли йде мова про фашизм в Європі від 1922 р., тобто від походу Б. Муссоліні на Рим, до січня 1933 р., коли А. Гітлер став рейхсканцлером Німеччини, то його не можна і не варто оцінювати з позицій післявоєнних років, під впливом жахливих злодіянь німецьких націонал-соціалістів у роки Другої світової війни. У той період ставлення до фашизму було зовсім іншим і мало хто вбачав у цьому русі загрозу світовій цивілізації. На фашизм у певних колах тогочасного суспільства була, так би мовити, мода, як у свій час й на марксизм. Дружина відомого італійського фізика Е. Фермі Лаура Фермі, згадуючи своє перше перебування в США в 1939 р., писала, що в "Америці з великим інтересом спостерігали за фашистським рухом". І далі вона зазначала: "Це був доволі сприятливий час для фашизму, до нього ставилися терпимо і навіть співчутливо..."46

Відомі державні і громадські діячі, зокрема, колишній король Великобританії Едуард VIII (потім герцог Віндзорський), В. Черчілль, Д. Ллойд-Джордж та інші вважали А. Гітлера національним героєм Німеччини.

Неабияке враження на світову спільноту справило проведення в Берліні з 1936 р. XI літніх Олімпійських ігор. З цієї нагоди майже 5 тис. міст нашої планети обрали А. Гітлера своїм почесним громадянином. До 1939 р. іменем фюрера Німеччини було названо у багатьох країнах світу 1133 вулиці.47

Цікавими здаються тогочасні думки про фашизм і росіянина Б. Савінкова, одного з найпослідовніших ворогів радянської влади. В одному з листів до М. Арцибашева у 1924 р. він писав: "Не знаю як Вам, але мені фашизм близький і психологічно й ідейно. Психологічно - бо він за дію і вольове напруження, на протилежність безвілля і прекраснодушності парламентської демократії, ідейно - бо він стоїть на національній платформі і водночас глибоко демократичний, бо спирається на селянство..."48

Захоплення фашизмом мало місце і в середовищі українства на еміграції. Так, один з діячів "січей" прогетьманської орієнтації в Канаді В. Босий, згадуючи 1923-1924 рр., писав: "Ми, студенти Перемищини, радо читали донцовську "Заграву", а після - паліївський "Новий час". Нам імпонувало бути "фашистами". Я став горячим приклонником цього руху..."49 Про українських фашистів говорив у цей час й "Український прапор" (пресовий орган Є. Петрушевича), називаючи серед них Д. Донцова і колишнього соратника гетьмана П. Скоропадського полк. І. Полтавця-Остряницю.

Реакцію частини еміграції, особливо молоді, на радикальні рухи (фашизм, націоналізм) добре ілюструє лист з Праги від 3 січня 1933 р. відомої пічки і педагога С. Русової* до свого сина Ю. Русова, котрий в цей

* Русова (уроджена Ліндфорс) Софія (1856-1940) - педагог, діячка міжнародного і юаїнського жіночого рухів, голова Української національної жіночої ради, дружина Олександра Русова. З 1922 р. на еміграції в Чехо-Словаччині, професор педагогіки Українського педагогічного інституту ім. Драгоманова в Празі. З середини 30-х років член Підготовчого конгресового комітету в Празі з скликання Всеукраїнського національного конгресу. Син Русової Юрій Русов з кінця 1930-х років був діячем Української громади в Німеччині.
час мешкав у Бухаресті. Повідомляючи Юрія про його сина Романа, вона пише: "Пласт, в який вступає Ромко, весь з націоналістів; Роман страшно захоплюється націоналізмом, і Муссоліні і Гітлером; і так усіми цими питаннями захоплюється..." І далі С. Русова висловлює своє занепокоєння поведінкою онука Романа, бо він ще молодий, а тому "не може розібратися в таких питаннях".50

Інтерес до фашизму був таким, що в 1935 р. з ініціативи колишнього українського дипломата УНР Я. Токаржевського-Карашевича у Парижі було створене Товариство фашизмознавства "Шлях майбутнього". Воно мало працювати, на думку засновників, "у найближчому контакті з Римом і співзвучними організаціями інших країв". Це товариство, як писав згаданий вище дипломат у листі від 29 грудня 1935 р. до українського літературознавця М. Мухина, мало "завдання пізнати фашизм, зазнайомити з ним українське громадянство і остаточно покінчити з "драгоманівщиною" і "попутниками".

Є певні відомості, що у цей час аналогічне товариство для студій з фашизму було закладене українцями і в Римі. До його роботи виявляв інтерес Д. Донцов, прагнучи через згаданого вище М. Мухина отримати необхідну інформацію. Втім, Я. Токаржевський-Карашевич в 1936 р. переїхав до Риму і не виключено, що обидва зазначені товариства об'єдналися.51

У контексті зазначеного, цікавим, на нашу думку, є факт видання в 1937 р. у Львові українською мовою праці Б. Муссоліні "Доктрина фашизму" накладом 1500 примірників. Пояснюючи необхідність такого кроку, відомий діяч ОУН на ЗУЗ Б. Кравців (видавець і автор вступного слова) наголошував на тому, що у пресі або ж інших виданнях "нашого загумінку" (тобто, Західної України) спотворено багато корисних ідей та справ стосовно фашизму, зведено їх до карикатури, а то й до нісенітниці. У доктрині фашизму, особливо його італійського різновиду, Б. Кравціва та його однодумців насамперед приваблювало ставлення фашизму до держави, яка, на їхню думку, є завершенням "усього політичного й економічного, й культурного життя нації".52

Не ототожнюючи себе з існуючими різновидами фашизму, відомі діячі ОУН в той ж час незаперечували певної подібності між цими радикальними рухами та українським націоналізмом. Так, в листі до "Богуша" (М. Кушнір) секретар ПУН В. Мартинець від 16 липня 1930 р. писав з приводу звинувачень націоналістів у зближенні з фашизмом: "Між тим багато спільних черт з фашизмом таки маємо: оба рухи це рухи націоналізму, тут і там диктатура, тут і там професійні спілки та ми".

Визнавав факти захоплення фашизмом й М. Сціборський. У листі від 19 травня 1930 р. до Є. Коновальця, характеризуючи деякі публікації Є. Онацького*

* Онацький Євген (1894-1979) - громадсько-політичний діяч, журналіст і науковець, родом з Чернігівщини. В 1917 р. член Центральної Ради, в 1919 р. - член делегації УНР на Мирову конференцію в Парижі, член дипломатичної місії УНР, а потім її керівник в Італії. У 1930 р. залучений до ОУН особисто Є. Коновальцем, був представником цієї організації в Італії. У 1943-1944 рр. знаходився в німецькому ув'язненні. Був прихильником італійського фашизму. В статті "Після народження фашистської імперії" (Часопис "Свобода", Джерсі Сіті, США за 12 червня 1936 р.) писав, що фашистський уряд Італії "є дійсно національним, а не насильницьким, узурпаторським урядом, що все йде по лінії загальних італійських інтересів". Він наголошував, що "приклад Італії мусить нам вказати дорогу до нашої внутрішньої розбудови". Разом з тим критично ставився до німецького різновиду фашизму - націонал-соціалізму.
на сторінках "Українського голосу (друкований орган ОУН на ЗУЗ) та інших видань, М. Сціборський зазначав: "Всі вони добрі, але занадто багато: "Італія, Муссоліні і апофеози фашизму..." Не знаю, чи це є корисно. Оця демонстративна прихильність та виспівування фашизму може привести до небажаних наслідків".

При цьому М. Сціборський підкреслив, що "в самій ОУН є багато людей; які зовсім не згодні з Онацьким" і наголосив, що і сам він "в економічно-соціальній інтерпретації фашизму доволі далекий від Онацького".53 Але, як то кажуть, з пісні слов не викинути. Засліплення фашизмом було притаманне не тільки таким маститим членам ОУН, як Є. Онацький, але й що важливо, молодому націоналістичному активу. Особливо це стало помітним дісля того, як до влади у Німеччині прийшов А. Гітлер.

За словами американського журналіста та історика У. Шірера, автора широко відомої праці "Злет і падіння Третього рейху", справжню природу фашизму нібито розгледіли лише комуністи. Однак, не тільки вони. Іспанський філософ першої половини XX століття X. Ортега-і-Гасет, визнаючи, що і середині 20-х років минулого століття фашизм запанував над сьогоденням, був свідомий того, що фашизм і подібні йому рухи "по своїй суті минущі", ні в кого немає й гадки проектувати їх в майбутнє. Він також, віддаючи належне діям "рішучих і згуртованих меншин" та їхній здатності вплинути на зміцнення державного організму (а саме до цього прагнула в Україні ОУН), вважав, що такі меншини неспроможні керувати державним організмом.54

З огляду на вищевикладене можна в цілому погодитися з тими дослідниками, котрі пишуть: "хоч деякі змістові елементи фашизму і націонал-соціалізму були завжди чужі ОУН (як, напр., ідея корпоративної держави, расизм, антисемітизм, і ін.), то все-таки за безспірне приймалося загальне спрямування, аналогічна організаційна форма та тактика. Успіхи, які згадані рухи мали в боротьбі з комунізмом, в організації національних сил та їх динамічному розгорненні, не могли не електризувати українських організованих націоналістів, що прагнули в першу чергу власної сили, твердого національного кулака".55

Не заперечуючи впливу фашистських ідей на теорію, ідеологію й практику українського націоналізма під "фірмою" ОУН, не слід при цьому ототжнювати український націоналістичний рух з націонал-соціалізмом і фашизмом. Між ними була одна суттєва відмінність. Якщо два останні рухи були покликані до життя кризою демократичних інститутів і загрозою комуно-соціалістичних революцій, які втім не становили реальної небезпеки національно-державницьким інтересам Німеччини та Італії, то український організований націоналізм зародився насамперед з потреби об'єднати розпорошені сили української провідної верстви з метою продовження боротьби її відновлення української державності з усіма окупантами українських земель.

Звичайно, прагнення ОУН відігравати вирішальну роль в українському національно-визвольному русі, небажання рахуватися з іншими поглядами зустрічало відпорність в таборі організованого українства. За словами отамана "Поліської січі" Т. Д. Боровця-Бульби, якби "український націоналістичний рух не заперечував усіх інших світоглядів і базував свою ідеологію та програмову дію не на авторитарному вождізмі, а на основі ширшої репрезентації на зразок західних вільних держав, то тоді, напевне усі українці б влилися в його ряди".56

Обравши самостійний шлях боротьби за здобуття української державності і перебуваючи в стані війни з іншими політичними проводами організованого українства, керівництво ОУН між тим усвідомлювало необхідність розповсюдження свого впливу на так звані "непартійні" громадські організації українців за кордоном. Більшість з них, як відомо, орієнтувалася на гетьмана П. Скоропадського та Державний центр УНР.

У результаті гострого суперництва ОУН зуміла взяти під свій вплив "Українське національне об'єднання" (УНО), створене у червні 1933 р. Т. Омельченком в Німеччині. Це була одна з найбільш масових емігрантських організацій. У своєму статуті УНО проголошувало, що об'єднує в своїх лавах всіх національно свідомих українців, котрі ще знаходяться осторонь різних політичних партій.

Своє завдання об'єднання вбачало в тому, щоб виробити умови для одностайного створення єдиного українського проводу, який мав очолити боротьбу за відновлення самостійної української держави. На кінець 1939 р. УНО нараховувало 40 філій і гуртків чисельністю близько 3 тис. членів. У травні 1941 р. їх кількість досягла 18 тис. чоловік. Управа УНО видавала газети "Голос" і "Український вісник". Останній фактично став неофіційним пресовим органом

* Після нападу Німеччини на СРСР гітлерівці прагнули обмежити діяльність УНО, спрямовуючи її переважно у бік культурно-просвітницької роботи серед української еміграції на теренах Третього рейху. На початку 1943 р. УНО нараховувало майже 57 тис. членів.
** Антонович Михайло - онук видатного українського історика В. Антоновича, син директора Музею визвольної боротьби України в Празі Д. Антоновича; історик, лектор Бреславського університету і науковий працівник Українського наукового інститут в Берліні, доцент Віденського університету. Був зв'язаний по науковій роботі з відомим спеціалістом по Сходу професором Г. Кохом, іншими німецькими фахівцями. Виїздив за дорученням відповідних німецьких установ на окуповану територію України. За деякими даними після війни був заарештований органами НКВС, перебував в радянських таборах.
ОУН, політичну лінію якої поділяло УНО.* У Німеччині націоналісти, спираючись на УНО, успішно конкурували з прихильниками П. Скоропадського.

Нерідко боротьба між згаданими політичними силами набувала досить жорстких форм. Коли наприкінці 1938 р. відомий у минулому діяч УВО О. Думин прибув до Берліна, щоб працювати в Українській громаді, прихильній до гетьманського руху, то від дуже швидко став об'єктом нападів з боку опонентів - УНО і ОУН. З цього приводу у листі до М. Антоновича** він писав, що чекає від Р. Яри доносів на себе до німецької поліції про те, що він начебто польський або ж більшовицький агент. І далі, характеризуючи обставини на німецьких теренах, Думин зазначав, що суперництво між гетьманцями й УНО "буде тривати дальше, очевидно боротьба без смислу - бо остаточно УНО гетьманців до себе не притягне і монополю відбудови української держави в свої руки не візьме".57

Сильним був вплив націоналістів на громадсько-політичне і культурне життя української еміграції у Чехо-Словаччині, де з середини 1930-х років жодна акція українства не набувала вагомого резонансу без участі членів ОУН. Зате в Польщі безперечну перевагу мав Державний центр УНР, який контролював Український центральний комітет (УЦК).

Ареною протиборства ОУН з своїми опонентами, в першу чергу з прихильниками УНР, стали терени Франції. Вже у вересні-жовтні 1928 р. там побували відомі діячі націоналістів П. Кожевников і Д. Андрієвський, які провели низку зустрічей з представниками української громади. З цього приводу в "Політичному звіті ч. 7" (УНР) зазначалося: "Загальне враження від Проводу націоналістів - від всіх взято помалу. Головне - спиратися на власні сили, відкидаючи орієнтацію на сторонню поміч". І далі робився висновок: "Взагалі націоналісти користуються співчуттям еміграції у Франції".58

На початку 1930-х років до Франції прибув заст. голови ПУН М. Сціборський, котрий разом з М. Капустянським і О. Бойківим створили Український народний союз (УНС) - громадське об'єднання націоналістичного спрямування, яке напередодні Другої світової війни нарахувало до 10 тис. членів симпатиків.

Характеризуючи змагання між націоналістами і середовищем УНР, голова редколегії "Тризуба" М. Ковальський у листі від 19 жовтня 1931 р. до відомої громадської діячки X. Кононенко писав: "Одзначу ще момент: маємо страшенно загострену боротьбу з так званими "націоналістами", які за всяку ціну хочуть завоювати французький ґрунт". Автор листа пропонував X. Кононенко виступити на сторінках "Тризуба".59

ОУН приділяла увагу й опануванню теренами Балкан, де перебували іьачні осередки української еміграції. Вже влітку 1928 р. туди приїхав відомий на той час націоналістичний діяч Л. Костарів, а на початку 1930-х років веодноразово наїздили О. Ольжич, інші емісари ОУН. Особливо успішним був візит до Болгарії у серпні 1931 р. М. Сціборського. Його виступ перед українською громадою у Варні мав сильний резонанс. У зв'язку з цим полк. В. Филонович, вороже настроєний до згаданого діяча ОУН, змушений все-таки визнати, що "...п. Сціборський зробив безперечно велике враження в громаді і треба рахувати, що його акція там має вже успіх, може і не в цілій громаді, то напевне у більшості".60

Взагалі боротьба на балканському терені точилася досить вперто. Якщо, наприклад, у Загребі (Хорватія) на боці націоналістів була місцева "Просвіта", то у Сербії їх спіткала невдача. У зв'язку з зазначеним полк. В. Филонович у листі від 29 травня 1935 р. писав військовому міністру УНР В. Сальському:*

* Сальський Володимир (1885-1940) - військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, родом з Волині. Закінчив російську академію Генерального штабу, в 1916 р. займав посаду начальника оперативного відділу XII російської армії. З 1917 р. на різних посадах в армії УНР: нач. штабу Сердюцької дивізії, командир Запорізького корпусу, командувач армією УНР. З 1921 р. - військовий міністр УНР. Помер в еміграції у Варшаві. Був одним з найближчих соратників А. Лівицького. У середовищі УНР користувався високим авторитетом.
"В Югославії відбулася значна для нас подія. Після довгої боротьби в Союзі українських організацій в Югославії зрештою перемогли ми і цілком викинули з Союзу "націстів"61 (націоналістів).

Зате в Болгарії оунівці взяли під свій контроль "Українське культурне об'єднання". В. Филонович, інформуючи генерал-хорунжого В. Сальського про стан справ в еміграційному середовищі УНР в Болгарії, повідомляв: "виграв третій, той хто стояв на боці, "націсти", які перебрали найактивніший, найсвідоміший елемент серед нашої еміграції в Болгарії". Однак більшість українських громад у цій країні контролювали уенерівці.

Велася боротьба й за українську громаду у Фінляндії. Коли військовий міністр УНР В. Сальський надіслав на розгляд управи громади доповідь про діяльність Державного центру УНР, то слідом за нею надійшов аналогічний матеріал націоналістичного спрямування й від члена ПУН Д. Андрієвського, який очолював Об'єднання українських організацій у Європі. На початку 1935 р. середовище УНР було занепокоєне тим, що після переобрання нового складу управи громади її секретарем став сумнозвісний Полуведько, відомий пізніше як агент НКВД, і як вважали, пов'язаний у той час з "націстами", тобто з ОУН. Але полк. В. Филонович "розкусив" Полуведька, охарактеризувавши його як "продажну душу, яку завжди при потребі можна купити".62

На північноамериканському континенті прихильники ОУН створили в Канаді "Українське національне об'єднання" (УНО), а в США - "Організацію державного відродження України" (ОДВУ). Під впливом ОУН перебували й окремі стрілецькі громади і січі в цих країнах. Від них та інших осередків організація отримувала матеріальну допомогу.

Саме на цей факт звертається увага у довідці Головного архівного управління МВС СРСР від 13 травня 1948 р. до КДБ України, яка стосувалася діяльності УВО і Є. Коновальця. У цьому документі підкреслюється, що фінасові пожертвування від української еміграції Аргентини, Бразилії, Канади, США і Франції робили ОУН "фінансово і політично незалежною організацією".63

Сам голова ПУН Є. Коновалець надавав великого значення українським громадам в США і Канаді. Говорячи про свою поїздку до США у 1929 р., він вважав її "надзвичайно важною для забезпечення нашої діяльності". З цього приводу в листі від 16 липня 1930 р. до В. Мартинця Коновалець звертав увагу членів ПУН на необхідність більшої "уваги пропаганді спілчанської справи на американському і канадському ґрунті".64

З цією метою, зокрема, в 1930 р. було видано додаток до часопису УВО "Сурма" для заокеанських українців. У ньому широко пропагувалася діяльність УВО, містився заклик до українських громадян Америки і Канаді творити відділи допомоги УВО, ставати "'в ряди для прискорення української національної революції".

Крім Є. Коновальця, у Північній Америці побували й інші відомі діячі ОУН - А. Мельник, О. Сеник-Грибовський, В. Курманович, Р. Сушко. Їм довелося вести вперту боротьбу з українськими громадсько-політичними об'єднаннями як лівої, так й уенерівської та гетьманської орієнтації за впаювання українським загалом в СІЛА і Канаді, прихилення його до активної татримки націоналістичного руху.

Помітними були успіхи націоналістів і в студентському русі. Вони мали виключно сильний вплив на більшість українських студентських організацій на еміграції. Так, в "ідеологічній платформі" Українського студентського товариства "Зарево" (Німеччина), схваленій на першому з'їзді корпорацій Товариства 19-21 липня 1927 р., зазначалося, що "ідеологією "Зарева" є український націоналізм, повний імперіалізму та активізму, повний жадоби панування та українського месіанізму".65

Під вплив націоналістів підпав й Центральний союз українського студентства (ЦЕСУС). З цього приводу полк. В. Филонович у листі від 27 жовтня 1928 р. до свого старого колеги п. Павла писав: "Націоналісти ведуть наступ на заволодіння ЦЕСУСом; чомусь я думаю, що вони те зроблять, бо у людей є потуга рости..."66

Націоналістичні ідеї знаходили сприятливий ґрунт й у середовищі української творчої інтелігенції. 17 березня 1929 р. у Варшаві з ініціативи Є. Маланюка, Ю. Липи, Ю. Косача та інших створюється мистецька група "Танк", що заявила себе організацією бойового національного мистецтва. Своїми постулатами згадана група проголосила культи героїзму і шляхетності, державності і нещадності.67 Відомо, що Є. Маланюк та Ю. Липа стали активними членами ОУН, а останній вже в роки війни загинув у лавах українських повстанців.

Вже говорилося про увагу ОУН до української військової еміграції, на же дуже болісно реагувало середовище УНР. У вже згадуваному "Політичному звіті ч. 7 за 1928 р. зазначалося, що націоналісти прагнуть запропонувати українському генералітету перейти до їхнього табору з метою "праці по військовому фаху". Хоч автор звіту вважав сумнівним перехід до лав націоналістів українських

* У листі від 15 червня 1929 р. до Варшави полк. В. Филонович писав: "... Маються відомості про те, що генерал Омелянович-Павленко-старший збирається перейти до націоналістів", бо останні обіцяли йому гроші".
генералів, але в цілому з матеріальних причин й не виключав такої можливості.* Відомо, що свою долю з ПУН в той час зв'язали лише М. Капустянський і В. Курманович.

ОУН здійснила також спробу захопити ключові позиції в Українському військово-науковому товаристві (УВНТ) в Празі, навколо якого об'єднувалися відомі українські військові діячі і котре очолював генерал-поручник М. Омелянович-Павленко. Мова йшла про те, щоб ввести до Головної управи УВНТ прихильних до націоналістичного руху генералів М. Капустянського (член ПУН) та В. Курмановича. З цього приводу в листі від З березня 1933 р. до М. Омельянович-Павленка секретар УВНТ генерал-хорунжий В. Петрів писав, що в нього є "тверді відомості та й прямі намети з боку націоналістів", які через своїх прихильників домагаються перевиборів в УВНТ і говорять, що начебто Товариство є "підприємством двох генералів", тобто Омельяновича-Павленка і Петріва.68

Хоч зазначена акція ОУН і не вдалася, її активність не залишилася не поміченою. Сам В. Петрів з огляду на постійні суперечки в середовищі колишніх старшин українських армій щодо "об'єднання всіх військовиків", якось висловив думку, що може краще "йти під досвідчений провід отамана Євгена і Геройчика

* Згадані дії ОУН були реалізацією рішення з'їзду членів Ради Верховного коменданта УВО (8-11 червня 1930 р.) про створення Військово-наукового товариства, яке б згідно складеного плану "повело військово-вишкільну акцію в краю і за кордоном". Цю роботу розгорнула військова референтура ОУН на чолі з М. Капустянським.
[мається на увазі М. Капустянський. - Авт.]", аніж залежати від непевних чинників стосовно матеріальної підтримки діяльності УВНТ.*

Симпатії до ОУН висловлювали й інші військові. Так, в листі від 7 червня 1932 р. до вже згадуваного В. Проходи полк. Армії УНР Д. Антончук писав: "...Ваша позиція зайняти позитивне становище до Проводу українських націоналістів видається меж дуже поважною. Не погоджуючись може з деякими деталями тактики націоналістів, я, одначе, завше високо цінив їхній молодечий запал, високий патріотизм і відданість ідеї".69

Прагнучи до поширення свого виливу на українську еміграцію, провідні члени ОУН брали активну участь у діяльності емігрантських організацій, у спільних з ними заходах на міжнародній арені. Наприкінці 1930 р. головний контролер ОУН Я. Моралевич став членом Контактного і Центрального виконавчого комітетів представників українських емігрантських організацій у Чехо-Словаччині для проведення акції протесту проти польського терору на західних землях України. Разом з ним на цій ділянці працювали В. Мартинець, Я. Герасимович та ін. У зв'язку з утворенням на еміграції Українського Червоного Хреста його представником в Чехо-Словаччині було обрано активного члена ОУН О. Кандибу (Ольжича).

Політичний референт ПУН Д. Андрієвський очолював Українську національну раду в Бельгії і був генеральним секретарем Європейського об'єднання українських організацій на чужині (Брюсель), яке виступало одним з ініціаторів згаданих вище акцій. Це об'єднання на початку 1930-х років направляло меморандуми, звернення, відозви ло Ліги Націй, інших міжнародних готанізацій з приводу політичних репресій і голоду 1932-1933 рр. на Україні, з протестом проти визнання СРСР і його вступу до Ліги Націй. В одному з таких документів наголошувалося, що майбутнє європейських держав "залежить від долі України. Наколи Україна відділиться від Москви - говорилося в ньому, - ваша незалежність врятована..."

Широкі ділові контакти з відомими діячами української еміграції підтримував голова ПУН Є. Коновалець. Його заступник М. Сціборський, очолюючи редколегію двотижневика "Незалежність" (Париж), пропагував українську справу на теренах Франції та інших країн, де поширювався згаданий часопис.

Підкреслюючи намагання ОУН брати активну участь в житті української еміграції й здійсненні загальноукраїнських акцій на міжнародній арені, слід ще раз відмітити, що основні осередки української еміграції по-різному сприйняли появу цього нового чинника. На той час вже не було таємницею, що ОУН народилася з УВО і що полк. Є. Коновалець очолює обидві ці радикальні організації. А тому мали місце як факти підтримки УВО-ОУН, так і випадки засудження їх діяльності.

Так, в грудні 1931 р. Союз українських емігрантських організацій в Чехо-Словаччині (СУЕО) звернувся до міністерства справедливості з проханням утриматися від передачі польським властям трьох перебіжчиків-українців, котрі звинувачувалися у скоєнні низки терористичних акцій на території Польщі. Обґрунтовуючи своє прохання, Управа СУЕО звертала увагу чеської сторони на той загальновідомий історичний факт, що від часу загарбання поляками Східної Галичини (червень 1919 р.) на її теренах ведеться "завзята національна боротьба, яка набирала іноді дуже гострих форм". У цій боротьбі поряд з легальною національною чинністю українців "проводилась також чинність нелегальна", якою керувала "таємна організація бувших вояків Української армії, яка прибрала собі назву: Українська військова організація (УВО)".

Посилаючись на ряд судових процесів польської влади проти членів УВО, справа СУЕО констатувала, що на думку багатьох правників, дії УВО слід кваліфікувати не як "загально кримінальні", до чого прагнуть поляки, а як "національно-політичні". З огляду на це робився висновок, що згаданих вище українців слід розглядати як політично переслідуваних осіб, що мають право на політичний притулок в іншій державі.70

Цей приклад спроби захистити членів УВО і виправдати їх антипольську діяльність, контрастує з випадом проти УВО-ОУН відомого українського політичного і громадського діяча С. Шелухина, котрий на початку 1931 р. опублікував у газеті "Народна воля" (Скрентон, США) статтю під гучною «звою "Польська азефівщина". У ній стверджувалося, що УВО та її керівні діячі працюють на польську поліцію, виступаючи таким чином в ролі провокаторів, за допомогою котрих поляки нищать "революційну молодь".

Дії С. Шелухина викликали велике обурення серед відомих діячів української еміграції і що цікаво - серед наддніпрянців. Член української громади в ЧСР Ю. Артюшенко публічно образив автора статті, звинувативши його в застосуванні "неморальних способів боротьби в житті українського громадянства". Інший емігрант, Ф. Гай-Гаєвський написав С. Шелухину "відвертий лист" (травень 1931 р.). У ньому наголошувалося, що автор статті виявляє схильність до "отаманії", інтриг і демагогії і прагнучи зганьбити рух УВО-ОУН, хоче в такий спосіб "ослабити активізм маси". Водночас зазначалося, що намагаючись дискредитувати УВО, Шелухін ставить собі за мету "тим способом вдарити по ОУН", так як Є. Коновалець є головою ПУН.

Завершувався "відвертий лист" висновком, де наголошувалося, що діяльність УВО "відбувається на очах українського громадянства і воно в належний спосіб оцінило її, хоч би тим, що й матеріально й постачанням людського матеріалу її підтримує".71 Копія зазначеного листа була направлена до редакцій українських часописів "Народна воля" (Скрентон, США), "Свобода" (Джерсі Сіті, СПІА), "Незалежність" (Париж), до СУЕО (Союз українських емігрантських організацій у ЧСР) та Товариства письменників і журналістів у Празі.

Говорячи про стосунки ОУН з іншими українськими політичними організаціями і рухами, не можна обминути увагою ставлення націоналістів до Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Це були, ще з часів УВО, непримиренні противники. Обидві організації перебували на нелегальному становищі й вели між собою гостру боротьбу за вплив на маси. Спираючись на масову легальну організацію - Українське робітничо-селянське соціалістичне об'єднання ("Сельроб"), КПЗУ мала помітний вплив у сільській місцевості. З цього приводу, характеризуючи стан справ на зламі 1920-1930-х років, відомий діяч УВО-ОУН З. Книш писав, що "комуністи, особливо на Волині, виловили весь найактивнішій елемент". І далі зазначав: "Але як же ж могло воно бути інакше, коли дотеперішні провідники не йшли на ніякий риск, завжди оглядалися на задні колеса, не вели його до бою, ставши в первих рядах?"72

Однак в кінцевому рахунку, як буде йти мова нижче, ОУН таки зуміла взяти гору над КПЗУ, перебрати від неї під прапори націоналістичного руху певну частину її членства.

На західноукраїнських теренах опонентом ОУН в боротьбі за вплив на маси була не лише КПЗУ, а й інші українські політичні партії та організації цього регіону. Їхні керівні проводи неоднозначно сприймали появу в суспільно-політичному житті націоналістичного руху, однак всі сходилися на тому, що цей новий чинник веде до "розпилення українських сил", прагне "оформити світогляд, щось на зразок фашизму чи гітлеризму".

Тим часом висока активність націоналістів, лави яких поповнювала галицька молодь, змушувала політиків старої генерації до осмислення ситуації, що витворилась внаслідок діяльності ОУН. Цікаві спостереження на проблему стосунків "батьків" - демократичних сил і "дітей" - націоналістів зисловив відомий громадсько-політичний діяч, член УНДО М. Струтинський.

У статті "Батьки і діти", опублікованій в одному з номерів часопису "Новий час" (Львів) за листопад 1932 р., він дійшов висновку, що однією з причин "розгардіяшу" в українському національно-демократичному середовищі на ЗУЗ є в значній мірі та обставина, що "батьки" легковажили і недооцінювали "провідництво теоретиків націоналізму, яким захоплювалися й захоплюються "діти", не займали становища до кличів і тез цього провідництва".

Закликаючи до аналізу і критики тез і кличів теоретиків українського націоналізму нової формації, М. Струтинський висловив таку слушну думку: "скорше чи пізніше на ніщо зійде найефективніше побудована теорія, якщо до неї не доробитися тривких методів практичної політики на всіх ділянках життя, якщо цих методів практичної політики не прищепити широкому загалові і не притягнути його до активної співвідповідальності за долю наших змагань".

Однак ми знаємо, що тоді до цього важливого застереження не прислухалися ні "батьки", ні "діти". Не краще, на нашу думку, виглядає становище з сучасній Україні.

 

------------------------------------------------------------------------

[27] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи В. Садовського.

[28] Там само. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[29] Там само.

[30] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи Ю. Колларда.

[31] Там само. - Документи проводу ОУН.

[32] Там само.

[33] ЦДАГО України. Ф. 269. - Політичний інформаційний бюлетень (Довірочно). - №1. - 15.ХІ.1928 р. - С. 9.

[34] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[35] Там само.

[36] Там само. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[37] Там само. - Документи проводу ОУН.

[38] Там само.

[39] Там само.

[40] Там само.

[41] Український націоналіст. - Рік І, Ч. 1. - Вересень 1933. - С. 9-10.

[42] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[43] Там само. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[44] Там само. - Особисті документи Ю. Колларда.

[45] Український націоналіст. - Рік II, Ч. 6-7. - Червень-липень 1934. - С. 2.

[46] Фермі Лаура. Атомы у нас дома. - М., 1959. - С. 109.

[47] Семиряга М. И. Коллаборационизм. Природа, типология и проявлення в годы Второй мировой войны. М., 2000. - С. 37.

[48] Ардаматский В. Розплата. - К., 1969. - С. 449.

[49] ЦДАГО України. Ф. 269. - Представництво ЗУНР в Канаді. - Меморандум В. Босого до Гетьманської управи в Берліні, до Головної січової централі в Чікаго, до Галичини стосовно своєї діяльності в 1914-1924 рр.

[50] Там само. - Особисті документи С. Русової і Ю. Русова.

[51] Те саме. - Особисті документи М. Мухина.

[52] Мусоліні Беніто. Доктрина фашизму. - Львів, 1937. - С. 5-6.

[53] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[54] Ортега-і-Гасет. Вибрані твори. - К., 1994. - С. 203-204.

[55] Кричевський Р. ОУН в Україні. ОУНЗ і ЗЧ ОУН. Причинок до історії українського націоналістичного руху. - Нью-Йорк, Торонто, 1962; Львів, 1991. - С. 8.

[56] Бульба-Боровець Тарас. Армія без держави. - Львів, 1993. - С. 15.

[57] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи М.Антоновича.

[58] Там само. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[59] Там само. - Особисті документи X. Кононенко.

[60] Там само. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[61] Там само.

[62] Там само.

[63] Там само. Ф. 269, архівно-слідча спр. № 56029, арк.. 211.

[64] Там само. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[65] Там само. - Документи Українського студентського товариства "Зарево" в Берліні.

[66] Там само. - Документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[67] Там само. - Особисті документи М. Мухина.

[68] Там само. - Документи Українського військово-наукового товариства в Празі.

[69] Там само. - Особисті документи підполк. Армії УНР В. Проходи.

[70] Там само. - Документи Союзу українських емігрантських організацій в ЧСР.

[71] Там само.

[72] Книш Зиновій. Дрижить підземний гук. - С. 25.