ФОРМИ І МЕТОДИ БОРОТЬБИ ОУН

ОУН вже з перших днів свого існування відверто заявляла про досягнення поставлених цілей шляхом безкомпромісної боротьби з усіма ворожими силами. У листі від 15 грудня 1929 р. до одного з своїх кореспондентів в Празі провідник ОУН на ЗУЗ З. Пеленський писав: "Наша лінія одна - бий москаля, бий комуніста, бий поляка - віруй тільки в свої сили і в Україну... Крім того, на крайовому ґрунті мусимо переводити тактичну лінію, яка поборює безпощадно всі партії".73

Невдовзі побачила світ "Декларація проводу українських націоналістів" (листопад 1930). У ній наголошувалось: "ОУН підкреслює, що велику проблему національного визволення можна розв'язати не політикою компромісів, ж стремлінням приладнатись до окупаційних умов під гаслом дочасних локальних інтересів та зі страху перед жертвами, лише напруженим зусиллям цілого національного організму та аргументом оружної боротьби".74 А в статті "Культ сили і насильства" стверджувалося: націоналісти "знають, що лише шляхи збройної національної революції, неподільно зв'язаної з насильством, гсиведуть український народ до наміченої цілі". Але при цьому зауважувалося, що "лише те насильство, що виходить з глибоко моральних наказів духа, знаходить признання в українському націоналізмі".75

ОУН виходила з того, що найбільш помітно і зрозуміло "виявляється українська національна революція збройними революційними актами або більшими акціями, зверненими безпосередньо проти панування наїзників".76 Вважалося при тому, що зазначені дії призведуть до збройного зриву всієї нації, що й буде природним завершенням української національної революції.

Втім, не тільки націоналісти вважали, що боротьба за українську державність носитиме безкомпромісний і кривавий характер. Ще в лютому 1925 р. у листі до сотника Армії УНР В. Шевченка С. В. Петлюра писав, що для нього цілком ясно, що "без великої крові наша нація не здійснить свого державного ідеалу..." Однак Голова Директорії УНР зауважив, що необхідно прагнути домогтися "певної економії" щодо кількості крові", однак при цьому треба "мати ясні думки на завдання нашої державно-будівничої праці і на методи її".77

Отож, невипадково, що вже з перших кроків свого існування ОУН прагнула привернути до себе увагу низкою активних дій. У лютому 1930 р. на І конференції ОУН на ЗУЗ було визнано необхідним "організування актуальних протипольських та протимосковських виступів, щоб заманіфестувати далі неприязність окупацій". Ставилось завдання шляхом пропаганди і преси поборювати на всіх західних землях України польську окупацію, нищити бойкотом і терором полонофілів, москво- і радянофілів, на всіх ділянках життя пропагувати "відмежування українства і польськості". Противники ОУН в середовищі українства визначались у такій послідовності: УНР, УНДО, гетьманці тощо.78

У квітні 1930 р. згадані вище питання розглянула нарада членів ПУН у Женеві. У виступі М. Сціборського зазначалося, що більшість членів ПУН з огляду на процес "Спілки визволення України" (СВУ) в Харкові прийшла до переконання, що "ОУН повинна чинно виступити проти більшовиків". При цьому він також підкреслив, що крайові націоналісти домагаються здійснення відповідних актів, "бо радянофільство починає щораз то сильніше запускати своє коріння на ЗУЗ та деморалізувати маси". На їхню думку, "активний виступ ОУН дав би їй відразу той капітал, якого наша організація зараз не має на ЗУЗ".79

У відповідності з прийнятим рішенням планувалося здійснити вбивство повпреда СРСР у Польщі В. Антонова-Овсієнка та генконсула СРСР у Львові Г. Лапчинського. Організація цих актів доручалася крайовій екзекутиві ОУН на ЗУЗ (З. Пеленський) і команданту крайової команди УВО Р. Сушку ("Сич"). Крім зазначених вище мотивів терактів, Р. Сушко і З. Пеленський вважали, що згадані атентати спровокують польсько-радянську війну і що вона "виведе українську справу із застою". Проте польській поліції, котра мала свою агентуру в ОУН, вдалося зірвати ці задуми.80

Невдача, яка спіткала УВО-ОУН, широко коментувалася польською пресою, зарубіжними засобами масової інформації. Ця обставина боляче сприймалася Є. Коновальцем. У листі віл 28 квітня 1930 р. до В. Мартинця він писав з обуренням, що згаданий провал, на його думку, свідчить "наскільки ми не здібні до будь-якого чину". Провідник ОУН також підкреслив, що він із застереженням ставився "до тих крайових проектів" і вважає, що "Спілка" (УВО) не повинна братися зараз за акти (терористичні дії), а "раніше всього займатися вишколенням людей".81

Влітку 1930 р. бойовики УВО-ОУН здійснили широку низку підпалів польських маєтків і садиб, диверсійних актів на лініях телефонного і телеграфного зв'язку в Західній Україні. Коментуючи зазначені дії, секретар ПУН В. Мартинець у листі від 21 серпня 1930 р. писав Є. Коновальцю: "Ляхи тепер дуже поденервовані й зачинають зовсім інакше дивитися на УВО; вже скінчилися балачки про ліквідацію УВО, про застрашення УВО арештами". Однак факт затримання польською жандармерією бойовиків, які здійснили напад між Бібркою і Хлєбовичами поблизу Львова на поштовий транспорт, який перевозив гроші, був сприйнятий секретарем ПУН дуже нервово. "Як бачите, - інформував він голову ПУН, - знову невдача... Не знаю, як ми з тої невдачі вийдемо... Ще один такий випадок і можемо ліквідувати організацію, бо цента ні від кого не дістанемо".82

Однак крайова екзекутива ОУН на ЗУЗ дивилася на терористичні дії більш оптимістично, ніж Провід ОУН, розглядаючи їх "як чергове звено в бойовій діяльності, яка є однією з ділянок революційної роботи". При цьому крайові націоналісти були переконані, що послідовне тероризування ворога зитворює той стан, "який зближає остаточний момент зриву",83 тобто національне повстання.

На початку 1930-х років терористичні акти на західноукраїнських теренах проти представників польської влади сприймалися як дії бойовиків УВО, проте незабаром поляки зрозуміли, що мають справу з іншою політичною організацією. 24 березня 1931 р. у Львові відбувся суд, який вперше висунув звинувачення у приналежності до ОУН. Серед п'ятьох осіб, які притягалися ао судової розправи, був провідний член КЕ ОУН на ЗУЗ Є. Врецьона.

Після згаданого процесу польська влада була впевнена, що має справу з новою терористичною організацією. Про це досить відверто заявив воєводський радник К. Івахів. Він відмітив, що ОУН "є новим суспільним явищем" з Східній Галичині, підкреслив, що ОУН "є витвором, дитиною УВО". На його думку, УВО фактично злилася з ОУН і остання має на меті вбити "віру й надію українців на чужу поміч та змілітаризувати український народ".84

Тим часом наступний процес, який відбувся 19 жовтня - 26 листопада 1931 р., розставив все на свої місця. На лаві підсудних опинилися 13 осіб, серед яких чільні діячі ОУН на ЗУЗ Б. Кравців, З. Пеленський, Б. Кордюк, бойовий референт крайової команди УВО З. Книш та ін. За словами З. Книша, судове дійство було спрямоване "на остаточне визнання нелегальності і протидержавності Організації українських націоналістів". З цією метою до політичних звинувачень була долучена вже згадувана "бібркська справа", напад бойовиків УВО на поштовий транспорт влітку 1930 р. Як б там не було, поляки досягли того, до чого прагнули. Бойовик УВО Ю. Кришталь був засуджений до страти (потім цей вирок замінили 20-літним ув'язненням), інші підсудні одержали різні терміни покарання.85

Таким чином, на нашу думку, після згаданих політичних процесів, коли польська влада, так би мовити, визнала de jure існування ОУН, розпочинається багаторічна, безкомпромісна боротьба цієї радикальної націоналістичної організації з польським режимом на західноукраїнських землях.

Наприкінці 1932 р. група бойовиків УВО-ОУН вчинила збройний напад на приміщення пошти в м. Городок з метою експропріації коштів. Під час нападу два з них загинули, а В. Білас і Д. Данилишин були схоплені польською поліцією і засуджені до страти. За словами Л. Шанковського, процес Біласа-Данилишина справив "може найбільше враження на народні маси" і "рішуче звернув їхні симпатії у бік ОУН".86 Всього, за деякими даними, на початку 30-х років УВО-ОУН здійснили понад 60 терористичних актів.

Великий резонанс мав й так званий "самбірський процес" ОУН влітку 1933 р., пов'язаний з вбивством начальника східного відділу МЗС Польщі Т. Голувки,* на якому поляки оприлюднили зізнання Р. Барановського** про

* Т. Голувка, вбитий ще у серпні 1931 р., був помітною постаттю в польському Міністерстві закордонних справ. Навесні 1925 р. він разом з депутатом польського сейму Недзялковським зустрівся у Парижі з С. Петлюрою. Під час цієї таємної бесіди обговорювалася ситуація, що могла витворитися у випадку очікуваного розвалу Радянського Союзу.
** Роман Барановський - брат відомого діяча ОУН Ярослава Барановського, довіреної особи Є. Коновальця і А, Мельника. В кінці 20-х років очолював бойову референтуру крайової команди УВО в Західній Україні, але в 1929 р. був зміщений за підозрою у співпраці з польською поліцією. Існує думка, що саме Р. Барановський видав полякам крайового провідника ОУН і крайового командантаУВО Ю. Головінського. Невдовзі після "самбірського процесу" помер.
структуру й керівні кадри ОУН. Ці зізнання засвідчили наявність провокаторів і конфідентів в лавах націоналістів, на що дуже гостро реагували політичні опоненти ОУН. Так, В. Филонович, з середовища колишніх вояків армії УНР, у листі від 21 листопада 1933 р. до представника Уряду УНР на Балканах М. Мельничука писав, що згаданий процес "кинув яркий жмут світа не лише на внутрішні відносини в Організації українських націоналістів, але також на сам провід цієї Організації". На його думку, провід ОУН "показався не на своєму місці", виявився "нездарним до праці", а сама ОУН після такого "скандального провалу" мала б "просто розпуститися".87 А відомий громадський діяч А. Крушельницький у доповіді про політичне становище в Західній Україні (17 березня 1934 р.) писав, що "націоналістична молодь з-під стягу ОУН дізнає морального розгрому на процесі проти Романа Барановського..."88

В організаційних клітинах ОУН, слід зауважити, переважали все-таки не особи типу Р. Барановського, а люди високої жертовності, здатні витримати всі іспити долі. Лише ОУН впродовж багатьох років виявилася спроможною витримувати дошкульні удари ворогів визвольного руху, в той час як інші політичні сили українства або демонстрували нездатність до боротьби, або капітулювали. Так було й цього разу.

Терористична акція ОУН проти Т. Голувки викликала засудження в середовищі УНР. У листі від 31 серпня 1931 р. до полк. В. Филоновича військовий міністр УНР В. Сальський писав, що вбивство Голувки здійснили "спільні вороги України і Польщі".89 Генерал рекомендував усім осередкам української еміграції, прихильних Державному центру УНР, висловити співчуття дипломатичним представникам Польщі, надіслати телеграми на адресу дружини польського урядовця, організувати у церквах панахіди. Але ці дії лише підірвали у значній мірі авторитет уенерівців, так як більша частина українських громад розцінила таку поведінку, як втрату національної гідності.

Коли в січні 1933 р. крайову екзекутиву ОУН на ЗУЗ очолив С. Бандера, то, за словами П. Мірчука, "в характері бойової дії ОУН введено деякі зміни: "екси", напади на поштові уряди, що до того часу були головною формою бойової дії УВО-ОУН, тепер припинено, а замість цього скеровано бойову дію насамперед на індивідуальний терор супроти представників окупаційної влади та їхніх прислужників, як теж проти розсадників совєтофільства на ЗУЗ".90

У цьому контексті сильне враження справила акція ОУН, коли 30 жовтня 1933 р. М. Лемик застрелив завідувача канцелярією Генконсульства СРСР у Львові О. Майлова, помилково прийнявши його за генерального консула. Цим актом крайова екзекутива ОУН за ЗУЗ реабілітувала себе за невдалу аналогічну спробу в 1930 р. Зазначений атентат дістав високу оцінку. У статті "Стріл ОУН в Москву", вміщеній в часописі "Український націоналіст", стверджувалося, що молоде націоналістичне покоління "вже на стільки сильне, що йому мало боротьби з Варшавою, але воно сягає вже по Москву. Так, дійсно, ОУН вже така сильна, що боротьбу з Москвою започаткувала не словом, а чином". Була й думка, що "кільканадцять таких стрілів, і на Україні буде тяжко москалям".91

Атентат М. Лемика і активізація діяльності ОУН позитивно сприймалися в західноукраїнському суспільстві. У листі від 12 листопада 1933 р. до Народного комісаріата закордонних справ СРСР повпред Союзу РСР в Польщі писав: "За останні місяці ОУН нечутне зміцнила свої позиції, свій авторитет і вплив серед української буржуазії, особливо серед молоді". І далі наголошував: "Поляки серйозно занепокоєні цим рухом і навіть ведуть мову про нову пацифікацію".92

Антирадянські дії ОУН свідчили й про певні зміни в тактиці націоналістів стосовно обох ворогів - СРСР і Польщі. Інформуючи 25 лютого 1934 р. ЦК КП(б)У про конфіденційну бесіду з одним з районних провідників ОУН, радянський консул у Львові П. Сітнєв писав, що, за словами оунівця, "представники Коновальця завжди піддають засудженню наші терористичні акти в Польщі,*

* Мова йде про те, що провід ОУН не завжди погоджувався з терористичними діями крайових націоналістів проти представників польської адміністрації. Зазначені дії нерідко суперечили позиції проводу ОУН. Разом з тим, внаслідок протестів зовнішньополітичного відомства СРСР з приводу широких антирадянських акцій в Західній Україні в 1933 р., польський уряд був змушений вжити певних заходів, спрямованих на припиненням або обмеження антирадянської пропаганди з боку українських національних сил, особливо ОУН. У листі від 12 листопада 1933 р. до Москви і Харкова радянський повпред в Польщі писав, що поляки "активізували боротьбу з ОУН шляхом арештів і всіляких інших заходів переслідування". Роз'яснюючи політику Польщі стосовно українських націоналістів, згаданий чинник зазначав, що поляки прагнуть довести радянській стороні, що "ОУН однаково ворожа як СРСР, так й Польщі, що антирадянську кампанію ОУН проводить по директивах німців" (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6204, арк. 20).
заявляючи, що треба вести боротьбу проти основного, головного ворога - СРСР, а територію Польщі використовувати як базу підготовки кадрів".93

Цю точку зору фактично підтвердив у своєму виступі на Хїї з'їзді КП(б)У 18 січня 1934 р. шеф Державного політичного управління УСРР В. Балицький. За його словами, органи держбезпеки розгромили блок націоналістичних партій (УКП, боротьбисти, есери, есдеки, увісти) й ліквідували загрозу радянській владі, їх діяльність Балицький пов'язував з політикою "німецького фашистського центру" стосовно України і його зв'язками з центром УВО.94

У цей час загострилась й боротьба на теренах Західної України між націоналістичним рухом і КПЗУ Керівництво цієї партії рішуче відмовлялося від гасла "єдиного фронту з низами УВО", яке висували деякі впливові члени КПЗУ, і звинувачувало УВО-ОУН у співпраці з польською владою. В одному з керівних документів бюро ЦК КПЗУ від 28 квітня 1934 р. зазначалося, що "УВО щораз більше зростається з польським окупаційним апаратом", що співпраця ОУН з польською поліцією в справі комуністичних погромів дозволяє полякам "брати під контроль бойові організації ОУН". Для протидії бойовикам УВО-ОУН КПЗУ закликала свої місцеві осередки створювати самооборону, а у випадку необхідності "роззброювати фашистські дружини УВО".95

Однак в цей час чергова криза в КПЗУ, викликана в значній мірі політичними процесами в радянській Україні, поступово схилила шальки терезів на користь ОУН. Невдовзі керівний актив КПЗУ був оголошений "націоналістичною ворожою агентурою". За рішенням виконкому Комінтерна від 16 серпня 1938 р. КПЗУ, а разом з нею Комуністична партія Польщі і Комуністична партія Західної Білорусії були розпущені.

Вершиною терористичної діяльності ОУН став замах на польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького, який здійснив 15 червня 1934 р. активний член КЕ ОУН Г. Мацейко. Зазначений атентат обумовлювався щонайменше двома поважними причинами. По-перше, генерал Б. Перацький був одним з найзавзятіших провідників політики пацифікації на українських землях. По-друге, укладення на початку 1934 р. пактів про ненапад між Німеччиною і Польщею та Польщею і Радянським Союзом фактично мало привести український національно-визвольний рух до ізоляції на міжнародній арені й штовхнути помірковані елементи українства до співпраці з польською владою. Невипадково у числі місячника "Український націоналіст" за травень 1934 р. (тобто, до замаху на Перацького), у статті "Капітуляція чи перемога?" підкреслювалося, що "ворожі держави закріплюють міжнародними договорами свої кордони" і що "стоїмо перед великою моральною капітуляцією "офіційної" та "відповідальної української політики".

Таким чином, усунення впливового польського урядовця, з одного боку, мало продемонструвати рішучість намірів ОУН, показати широкому загалу, ло крім угодовців, є друга Україна, "Україна повстанчих загонів і бойових п'яток";96 з другого боку, терористичний акт мав би привести до загострений відносин польської влади з угодовськими групами українства, повернути ті групи обличчям до радикальних чинників українського національно-визвольного руху.

Між тим зазначене вбивство мало поважний відгомін як в Західній Україні, так й за її межами. Особливе занепокоєння викликало воно в середовищі української еміграції на польських теренах. Так, у листі від 30 червня 1934 р. до полк. Равич-Каменського колишній начальник контррозвідки Діючої армії УНР полк. М. Чеботарів писав: "Настільки вся Варшава була потрясена цим атентатом, що й я надзвичайно зацікавився цією справою... Ви тільки подумайте, що довелося б нам пережити, коли б дійсно оті ходячі між польським громадянством плітки та сказалися страшною правдою... Мене аж жах проймає". А мова йшла про те, що довгий час не вдавалося встановити особу вбивці, і М. Чеботарів був твердо впевнений, що "українців не було і близько коло атентата".97 Але контррозвідник помилився.

Польській поліції через деякий час вдалося з'ясувати всі обставини замаху на Б. Перацького, провести арешти. Впродовж 1935-1936 рр. у Варшаві та Львові відбулися гучні процеси над учасниками цього атентату і членами крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Вони, з одного боку, сприяли розповсюдженню засобами масової інформації більш-менш об'єктивних даних про ЗУН, викликали симпатії з боку українського населення до тих, хто опинився на лаві підсудних.

Відповідаючи на Львівському процесі на запити захисників, крайовий гловідник ОУН на ЗУЗ С. Бандера заявив, що ОУН веде не тільки бойову зоботу, вона "змагає до охоплення своєю діяльністю всієї української хшсності", що "ОУН веде діяльність серед українського народу, серед чужинців і бореться з ворогами. Щодо праці серед українського народу, то вона його організує, бореться з ріжними ворожими, комуністичними та угодовецькими елементами". Він також підкреслив, що лояльність до окупантів України "є національним злочином".98

З другого боку, процеси засвідчили наявність у лавах ОУН польської агентури і слабку моральну стійкість частини провідних кадрів. Зокрема, на суді у Варшаві польська сторона використала провокатора І. Малюцу, котрий дав свідчення проти С. Бандери і М. Лебедя.* Але найбільш приголомшуючою

* Полякам вдалося "зламати" під час слідства не тільки І. Малюцу, котрий був організаційним референтом крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ, але й інших членів Організації - Р. Мигаля, Є. Качмарського, Б. Підгайного. Однак на судовому засіданні вони спростували свої зізнання, хоч для суду це вже не мало принципового значення (Баган Олег. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. - Дрогобич. - 1994. - С. 102).
** За німецькими даними, в середині 1930-х років ОУН мала близько 1500 активних членів, загальна ж чисельність Організації не піддавалася підрахункам, так як не проводився спеціальний облік членства. У складі ОУН переважала "молодь, селянство, інші некапіталістичні елементи (так в документі - Авт.)". Див.: ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 338, арк. 87.
виявилася звістка, що до рук польської поліції потрапила найважливіша частина архіву ОУН, яка зберігалася в Празі у О. Сеника-Грибовського. Це було листування членів ПУН і особисті облікові картки на більш як 2 тис. функціонерів ОУН. Зазначені матеріали під час поїздки О. Сеника-Грибовського навесні 1935 р. до Америки були вилучені з його квартири під час обшуку чеською поліцією, а потім нібито потрапили до поляків.

Однак у середовищі ОУН, особливо в Західній Україні, ця версія не сприймалася, більшість схилялася до того, що О. Сеник-Грибовський, Я. Барановський та інші працюють на поляків. Звичайно, наведені вище та інші факти не могли не вплинути негативно на свідомість і моральний стан частини членства ОУН. Призвели вони й до занепаду організаційної праці, провалів у конспіративній роботі. Внаслідок арештів, здійснених у цей період польською владою, ОУН понесла помітні кадрові втрати.** За ґратами опинилось керівне ядро крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ. Інші активні члени Організації змушені були піти за кордон. У липні 1934 р. до концтабору Береза Картузь-ка поляки посадили до 150 членів ОУН. А всього за 1929-1934 рр. за ґрати польських в'язниць було кинуто 1024 члена ОУН, винесено 4 смертні вироки і 16 вироків довічного ув'язнення". За словами учасника тих подій члена ОУН М. Коржана, "серед багатьох членів ОУН, що не опинилися ще в тюрмі чи в Березі Картузькій, наступила зневіра, знеохота, а навіть з'явився страх, а розбита ОУН на ЗУЗ втратила на довший час контакти до ПУН-у".

Зазначені свідчення підкріплюються і відомостями, вміщеними в інформації консула СРСР у Львові П. Сітнєва на ім'я повпреда СРСР у Польщі Давтяна (10 січня 1936 р.). Характеризуючи настрої в Східній Галичині під впливом Варшавського процесу він пише: "Спостерігається падіння духу багатьох рядових членів. Ставлять питання: що робити? Куди йти? Вкрай запальні голови настоюють на проведенні масового терору. Інша частина налаштована опозиційне, не знає куди йти?" І далі консул зазначає: "Деякі активісти вважають момент зручним для відмежування від ОУН значного опозиційного крила, котре б зайняло "нейтралітет" стосовно СРСР, а проводило б ідейну (звичайно, з націоналістичним присмаком) боротьбу проти поляків, відмовляючись взагалі від індивідуального терору, створивши свій орган".100

Про внутрішній стан в ОУН, як згадував чільний діяч націоналістичного руху Я. Стецько, вели з ним розмову у в'язниці й польські слідчі. Вони наполегливо намагалися переконати його, що "ОУН вже не існує, вже розгромлена. Весь її актив і головні керівники в тюрмі або ж в Березі Картузькій". Більш того, польські чиновники підштовхували українських в'язнів з числа націоналістів до думки, що тільки Польща може надати допомогу українцям будувати власну державу за Збручем.101

Однак провідники ОУН дивилися на стан справ оптимістичніше, ніж про це йшла мова вище. На їхню думку, полякам не вдалося "захитати авторитет і ослабити впливи ОУН серед українського громадянства", тому "так довго підготовлений і старанно вимірюваний удар Польщі в ОУН трапив мимо цілі". Щодо атентату проти Б. Перацького, то у відозві Верховної команди УВО за значалося, що "15.6.1934 боєвик УВО виконав в імені української національної революції присуд смерті ще одному з катів українського народу".102

Треба сказати, що згаданої вище точки зору дотримувалося й керівництво КПЗУ. У листі бюро ЦК КПЗУ від 24 червня 1934 р. до партійних осередків говорилося: "треба рахуватися з дальшим зростанням націоналістичної хвилі, з дальшими дуже гнучкими маневрами контрреволюційного націоналізму, особливо з боку УВО, що мають на меті використати в своїх інтересах обурення мас проти окупантів".103

Терористичні дії ОУН, які були в центрі уваги обох судових процесів, по-різному трактувалися за кордоном. Відомо, що один з комітетів Ліги Націй засудив практику атентатів, підкресливши, що вони провокують поляків до застосування репресій проти українського населення. Водночас міжнародне співтовариство зробило застереження й польській стороні стосовно антиукраїнських акцій. Об'єктом переслідування став й голова ПУН Є. Коновалець. У 1936 р. уряд Швейцарії на настирливі домагання повпредів Польщі й СРСР запропонував йому покинути межі країни. З цього часу і до 1940 р. штаб-квартирою ПУН став Рим.

Неоднозначно сприймались зазначені вище акції ОУН і в українському суспільстві. Вже вище відмічалось, що вбивство польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького засудила президія УНДО, до якої приєднатися й Українська парламентська репрезентація. Негативно поставився до цього акту й митрополит Андрей Шептицький, котрий оцінив його "як злочинну роботу українських терористів, яку ведуть божевільні".

Відомий військовий діяч УНР генерал-поручник М. Омелянович-Павленко* у 1935 р., знайомлючись з життям українських громад у Бельгії і Франції,

* В ОУН взагалі не склалися стосунки з генералом М. Омеляновичем-Павленком. У листі від 12 травня 1930 р. до секретаря ПУН В. Мартинця Є. Коновалець писав, що згаданий генерал "є нашим великим ворогом, бо він є заздрісний, коли бачить, що взагалі щось робиться без нього". Спроби мельниківської ОУН в 1940-1941 рр. втягнути М. Омеляновича-Павленка в націоналістичний рух виявилися в кінцевому рахунку теж марними.
в одному з інтерв'ю заявив: "здорові елементи еміграції гуртуються навколо культурних і політичних осередків, а національний максималізм, яким ще недавно захоплювалася частина еміграції, мало по малу зачинає уступати місце реальній політиці".104

Однак серед української еміграції за океаном події, пов'язані з процесами у Варшаві і Львові, які пролили світло на масштаби діяльності ОУН, були сприйняті в цілому позитивно. У листі від 16 травня 1936 р. до Є. Петрушевича головний редактор україномовного часопису в США "Свобода" Л. Мишуга писав: "революційна акція на українських землях під Польщею активізувала нашу справу на міжнародному форумі, у світі, і навіть тут, в Америці. Тільки у зв'язку з цією акцією писала американська преса про державницькі змагання нашого народу".105

Атентат у Варшаві спричинився до посилення наступу поляків на український націоналістичний рух, в цілому послабив його позиції. Тому невипадково у жовтні 1934 р. голова ПУ Н звернувся із закликом до української еміграції на теренах Америки. У його відозві зазначалося, що на всіх українських землях спостерігаються "посилені ворожі наступи на організований націоналістично-революційний рух". З огляду на обставини Є. Коновалець наголошував на необхідності "вміти протиставитись всім перешкодам, уміти втриматися на раз занятих позиціях", стати "в допомогу визвольній боротьбі" словом і ділом.106

Звичайно, в активі ОУН в цей період були не тільки терористичні дії. Широкого розголосу набули, так би мовити, й мирні акції, зокрема, "шкільна акція". У ході її проведення на початку нового учбового 1933/1934 року в усіх школах Західної України члени ОУН та їх симпатики розповсюдили серед школярів 90 тис. листівок і 6 тис. брошур. У них учні закликались до відмови говорити польською мовою, до вимог викладання історії України, повернення звільнених українських вчителів, до нищення польської державної символіки тощо. Серед інших заходів ОУН привернула увагу громадськості пропаганда проти державної монополії на горілку й тютюн, за відмову їх вживання українським населенням.107

Одним з об'єктивних свідчень послідовного посилення діяльності ОУН на українських землях під Польщею можуть бути наступні статистичні дані. Якщо, наприклад, у 1929 р. політичні процеси проти націоналістів складали 22,5% від їх загальної кількості проти всіх сил українського визвольного руху (крім комуністів), то в 1930 р. -33.3%, 1931 р. - 66,6%, 1932 р. - 63,7%, 1933 р. - 68,3%.108 Серйозною і реальною силою в українському національному таборі на ЗУЗ називав ОУН (хоч мова йшла про УВО) й повпред СРСР з Польщі, про що він писав у листі від 12 вересня 1937 р. до Москви і Харкова. А представник Комінтерна при КПЗУ Сенченко в своїй інформації від 4 липня 1933 р. на ім'я керівників КП(б)У С. Косіора і П. Постишева, характеризуючи стан справ в КПЗУ і комуністичному русі в Західній Україні, наголошував на піднесенні хвилі націоналізму на західноукраїнських землях і зазначав, що націоналістичний рух "намагається своїми демагогічними гаслами перехопити активність широких селянських мас на свій бік".109

У контексті Варшавського та Львівського судових процесів, інших випадків арештів і засудження членів УВО й ОУН у попередні роки набуло гостроти питанні захисту підпільних структур визвольного руху від ударів польської поліції. Усвідомлення цієї потреби мало місце вже в перші часи існування ОУН. У листі від 1 липня 1930 р. до Є. Коновальця секретар ПУН В. Мартинець писав, що з повідомлень польської преси він дійшов висновку, що "є в ОУН провокатор" і що "в останніх часах мав місце певний факт", який посилив його підозріння. Мартинець інформував про це також заст. голови ПУН М. Сціборського. У згаданому листі секретар ПУН наголошував, що справа з провокатором "є важка і треба прийти або до позитивних або до негативних вислідів".

Трохи пізніше, а саме у жовтні того ж року В. Мартинець висловив припущення, що листування Є. Коновальця з членами ПУН таємно переглядається швейцарською поліцією, котра інформує про це поляків. У зв'язку з зазначеним він ставив питання про те, щоб найбільш важливі документи, які стосуються діяльності ОУН, обов'язково писалися кодами або ж тайними чорнилами.110

Водночас В. Мартинець звернув увагу голови ПУН, що польська поліція переходить "від давніх методів масових арештів" до "чортовських зусиль" ввійти через провокаторів до середини УВО-ОУН і звідти розкладати їх. У зв'язку з зазначеним у листі від 7 травня 1930 р. до Є. Коновальця він писав, що потрібно стати на шлях ліквідації тих польських чиновників (зокрема, мова йшла про комісара польської поліції у Львові Білєвича), котрі застосовують вищезгадані методи роботи, "заки ще не наробили вони нам колосального свинства".111

І це застереження було з розумінням сприйнято активом ОУН. Поруч з провокаторами значну небезпеку для підпільної організації становили й так звані "конфіденти" або інформатори з числа місцевого населення: як поляки, так й українці. У своїх спогадах відомий український адвокат С. Шухе-вич писав, що "... члени ОУН не раз без твердих доказів кидали на людей підозріння конфіденції і навіть вбивали їх".112 Однак на тому етапі надійно захистити організаційні клітини ОУН не вдалося. З цим завданням, хоч і не до кінця, справилася лише Служба безпеки (СБ), створена бандерівською ОУН в 1940-1941 рр.

Засудження оунівського терору українськими політичними силами, які стояли на ґрунті легальної діяльності, стало однією з причин подальшого загострення відносин між революційним табором (ОУН) і табором "реальної політики". У вже згадуваній відозві Верховної команди УВО з 1934 р. зазначалося: "у час геройської визвольної боротьби українського народу з окупантами під проводом ОУН, український угодовий, опортуністичний табір вислуговується окупаційній державній рації, ведучи боротьбу з українським визвольницьким рухом..."113 І це загострення відносин стало черговим поштовхом до непримиренної боротьби між двома таборами, відлуння якої можна чути і в наші дні.

Непоступливість польської держави до намагань українства, відсутність злагоди між його політичними проводами, суперечки щодо доцільності тих чи інших форм боротьби за національне визволення призвели до того, що в середині 1930-х років у лавах ОУН намітились тенденції до розколу. Вже у травні 1934 р. в одній з приватних розмов Є. Коновалець зауважив, що в "ОУН дедалі більше проявляються "відосередні" рухи, інтриги і самолюбство окремих осіб".114 Все відчутнішою ставала відірваність ПУН від України. Ще в листі від 2 травня 1930 р. до В. Мартинця голова ПУН дійшов висновку, що "вести справи в краю, сидячий собі спокійно за кордоном, не є можливо". Тоді ж він висунув ідею "виміну мозгів"115 або постійного обміну провідними кадрами ОУН між закордонним центром і проводом ОУН в Західній Україні. Однак реалізувати цей задум не вдалося.

Ускладнювалися у той час й відносини між старими кадрами, які засідали в ПУН, і молодою генерацією націоналістів, котра переважала в крайовій екзекутиві ОУН на ЗУЗ. Розбіжності були і в поглядах на методи діяльності. Молодь постійно прагнула до активної революційної боротьби, до терористичних дій, які б мали прискорити збройний зрив в Західній Україні. Голова ПУН і його найближче оточення, хоч і не заперечували потреби революційного чину, але виступали проти крайнього радикалізму. Як згадував А. Мельник, у Є. Коновальця "виринали щоразу більші і більші труднощі з представниками краю". Чимало терористичних актів в Західній Україні, за словами Мельника, здійснювались без згоди голови ПУН, вдаряли по його авторитету.116

За словами самого С. Бандери, виголошеними на Львівському процесі влітку 1936 р., він як крайовий провідник був наділений великими повноваженнями і в його "компетенції було рішати про всі чини, що змагали до реалізації постанов ОУН", а також приймати одноосібне рішення щодо лрисуду смерті стосовно всіх осіб, нечленів ОУН.117 За таких обставин ПУН навряд чи був здатним контролювати належним чином діяльність крайової екзекутиви на ЗУЗ, а остання - свої низові осередки.

Проте варто зауважити, що в грудні 1932 р. в бюлетені КЕ ОУН на ЗУЗ ч. 12) була вміщена інформація, що 20-24 червня 1932 р. у Відні відбулася конференція членів ПУН з представниками крайових націоналістів. На ній серед обговорюваних питань йшлося про план праці КЕ ОУН на ЗУЗ. Щоб закинути тенденційно-неправдиві вістки про стосунки між ПУН і крайовою екзекутивою, у бюлетені наголошувалося і подавалося до загального відому членів, що "крайова екзекутива ОУН на Західно-Українських землях підпорядкована Проводу Організації українських націоналістів і веде діяльність з його доручення, отже за цю діяльність відповідає Провід".118

Звичайно, крайова екзекутивна ОУН на ЗУЗ формально визнавала своє підпорядкування ПУН, однак поглиблення взаємних суперечностей і непорозумінь ставало все помітнішим.

З огляду на зазначене слід нагадати, що з самого часу створення КЕ ОУН на ЗУЗ у її стосунках з проводом ОУН склалися напружені відносини. Вже на початку 1930 р. Є. Коновалець висловлював невдоволення станом справ на ЗУЗ, діяльністю З. Пеленського, який невдовзі був усунутий з посади провідника. Але нормалізувати стосунки ПУН з КЕ ОУН на ЗУЗ до кінця все ж не вдалося, що й стало однією з передумов майбутнього розколу в ОУН.

Втім, внутрішні процеси в ОУН не залишилися непомітними для української еміграції. Відомий громадський діяч, голова Української громади в ЧСР М. Галаган, прихильно наставлений і добре знайомий з деякими діячами ОУН, в листі від 12 серпня 1933 р. до Ю. Колларда зауважив, що зараз у націоналістів "позначається якийсь-то внутрішній надлім".119

Як вважають сучасні дослідники, до середини 1930-х років український націоналізм, який виступав під "фірмою" ОУН, і партії національної демократії, які найбільш виразно репрезентувало УНДО, оформились як дві цілком відмінні ідейно-політичні течії українського визвольного руху.120 Їх об'єднувала загальна кінцева мета - здобуття незалежності України, а глибоко розділяли форми і засоби реалізації цієї завітної мети. У той час, як ОУН стала на ґрунт революційних дій і терору, безкомпромісного ставлення до будь-яких спроб співпраці з окупантами українських земель, національні демократи ютримувалися так званої "реальної політики", обрали еволюційний шлях, і оддавали перевагу поступовому досягненню намічених цілей.

У сучасній історичній літературі склалася думка, що терористична діяльність ОУН з перших кроків її існування ініціювалася крайовим проводом на ЗУЗ. Між тим уже в той час проти такого погляду були заперечення. Зокрема, М. Сціборський, звітуючи про результати конференції ОУН на ЗУЗ (лютий 1930), писав: "скрайній революційний радикалізм націоналістів в краю не є винаходом керовничої групи крайових націоналістів, але, навпаки, є вислідом категоричних тенденцій націоналістичних низів мас".121

Зазначене твердження погоджується з іншими джерелами. Як говориться в таємному інформаційному документі, надісланому 25 лютого 1934 р. секретарю ЦК КП(б)У М. Попову, один з районних керівників ОУН на ЗУЗ в конфіденційній розмові з радянським консулом у Львові заявив, що "терор організовується місцевими організаціями і саме на вимогу мас",122 тобто рядових членів ОУН.

Коли б ПУН негативно поставився до диверсійно-терористичної діяльності КЕ ОУН на ЗУЗ, це неодмінно штовхнуло б крайовиків на пошук іншого проводу, на створення нової організації. М. Сціборський вважав, що за певних умов "активний елемент" на ЗУЗ може "включитися до акції того фактора політичного, який поза Спілкою [тобто УВО. - Авт.] виявляє себе в практичних, площинах революційності - саме до комуністів".123

Між тим в проводі ОУН ставлення до терористичної діяльності ніколи не було однозначно: засуджуючим або схвальним. Засновники ОУН в принципі були проти того, щоб створена ними Організація займалася терором. Вони вважали терор головним завданням УВО. З цього приводу Є. Конова-лець підкреслював, що на фоні розгортання націоналістичного руху як акції політичної, якою керує ОУН, повинна бути законспірована і замкнена в собі "акція та організація Спілки [УВО. - Авт.] як спеціальна та окрема ділянка".124 Він також твердо стояв на тому, щоб з "ОУН не зробили другу Спілку".

Однак через кілька років після І великого збору ОУН УВО фактично злилася з новою Організацією. Сам голова ПУН Є. Коновалець погоджувався з тим, що ПУН "не може себе явно і славно зв'язувати з терористичною акцією", не може "признаватися до ніяких терористичних актів, які мали чи будуть мати місце на поодиноких займанщинах..." З другого боку, він вважав, що терор є одним з методів революції, яку готує ОУН.* Саме тому

* Відомий діяч українського націоналістичного руху Ю. Артюшенко писав, що полк. Є. Коновалець "заявлявся за провадження протиударів на насильницькі дії окупанта засобами, практикованими в УВО, лише стояв за більшу їх контролю" (Самостійна Україна. - 1974. - Ч.11-12. - С. 10).
полковник не погоджувався з пропозиціями видати від імені ПУН декларацію, яка б засуджувала терор, підкреслюючи, що піти на такий крок може якась ширша конференція або конгрес ОУН.125

Одним з проявів конфлікту між ПУН і краєм були суперечки з приводу оцінки дій провідника крайової екзекутиви ОУН за ЗУЗ Л. Ребета, який заступив заарештованого С. Бандеру. Прагнучи відвести від Організації удари польської поліції і зберегти кадри, Л. Ребет виступив за обмеження бойових акцій. З цією тактикою принципово не погоджувались З. Коссак, Р. Шухевич, Д. Грицай та ін. Вони вимагали усунення крайового провідника, якого в ПУН підтримували Я. Барановський і О. Сеник-Грибовський. Дослідники, близькі до середовища бандерівської ОУН. стверджують, що з точкою зору згаданих працівників солідарізувався начебто Є. Коновалець, але смерть не цс зволила йому змістити Л. Ребета. Проте у лютому 1939 р. під тиском своїх опонентів він залишив посаду провідника крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ.

Розпочавши підготовку до II великого збору ОУН, Є. Коновалець, за словами А. Мельника, хотів, щоб на ньому було більше представників від "осередніх і східних земель", котрі б своєю поміркованістю урівноважили радикальні погляди членів ОУН на ЗУЗ. Голова ПУН прагнув рішуче протиставитися "спробам накидання йому "волі краю",126 тобто Західної України. З свого боку, члени крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ вороже ставилися до окремих осіб з оточення Є. Коновальця. Вони вважали, що вже згадувані О. Сеник-Грибовський і Я. Барановський спеціально ізолюють голову ПУН від представників ЗУЗ. Все це і стало однією з причин, що за життя Є. Коновальця не вдалося провести II великий збір ОУН, котрий міг би вивести Органзацію на зовсім інший рівень діяльності.

Разом з тим, на наш погляд, суперечності що до форм і методів боротьби між ПУН і ОУН на ЗУЗ були значно глибшими, ніж це здається. Є підстави стверджувати, що прагнення ПУН обмежувати і регулювати здійснення атентатів, з одного боку, мало на меті стримати терористичну діяльність ОУН і не допустити її переростання у збройне повстання в Західній Україні, з другого - свідчило про те, що ПУН сумнівався у здатності націоналістичного руху власними силами домогтися вирішальних успіхів у боротьбі з польським режимом на західноукраїнських теренах.

Що стосується крайового націоналістичного активу, особливо прихильників С. Бандери, то на їхню думку згортання терористичної діяльності ОУН, з одного боку, призвело б до падіння авторитету українських націоналістів в середовищі активно-динамічних сил українства на ЗУЗ, з другого - поставило б українські визвольні змагання в пряму залежність від зовнішніх чинників. І саме ці чинники мали б вирішальний вплив на розв'язання українського питання, обмежували б національні інтереси українства, ставили їх в залежність від сторонніх сил. І наступні події не тільки тієї доби, але й у наш час це підтверджують.

 

------------------------------------------------------------------------

[73] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[74] Там само, ф. 6, оп. 1, спр. 479, арк. 12-13.

[75] Український націоналіст. Рік II, Ч. 5. - Січень 1934. - С. 7.

[76] Там само. - Рік II, Ч. 6-7. - Червень-липень 1934. - С. 4-5.

[77] Полтавська петлюріана. Матеріали п'ятих петлюрівських читань. Полтава, 2001. - С. 45-49.

[78] ЦДАГО України. -Документи проводу ОУН. - Звіт голові ПРУН у справі І конференції ОУН та ЗУЗ.

[79] Там само. - Документи проводу ОУН.

[80] Чередниченко В. Націоналізм проти нації. К., 1970. - С. 57.

[81] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН 77.

[82] Там само.

[83] Там само, ф. 6, оп. 1, спр. 127, арк.. 45.

[84] Книш Зиновій. Дрижить підземний гук. - С. 275-276.

[85] Там само. - С. 277, 321-328.

[86] Шанковський Л. Історія українського війська. - С. 14.

[87] ЦДАГО України. - Особисті документи полк. Армії УНР. В. Филоновича.

[88] Те саме, ф. 1, оп. 20, спр. 6435, арк. 22.

[89] Там само. Ф. 269. - Документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[90] Мірчук Петро. Степан Бандера. Символ революційної безкомпромісності. - Нью-Йорк, Торонто, 1961. - С. 26.

[91] Український націоналіст. Рік І, Ч. 2-3. - Жовтень-листопад 1933. - С. 4-6.

[92] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6204, арк. 20.

[93] Там само, ф. 1, оп. 20, спр. 6434, арк. 55.

[94] Там само, ф. 1, оп. 1. спр. 429, арк. 15.

[95] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6434, арк. 30.

[96] Український націоналіст. Рік II. Ч. 5. - Травень 1934. - С. 2.

[97] ЦДАГО України. Ф. 269. - Листи полк. Армії УНР М. Чеботаріва до полк. Равич-Каменського.

[98] Свобода. Український щоденник. Урядовий орган запомоготової організації Українського народного союзу. - Джерсі Сіті, Нью-Джерсі, США. - 2 липня 1936 р.

[99] Баган Олег. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. Дрогобич, 1994. - С. 104.

[100] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6830, арк. 34.

[101] Стецько Ярослав. Твори. Том перший. Українська визвольна концепція. - Мюнхен, 1987. - С. 63.

[102] Український націоналіст. Ч. 11(12). - Листопад 1935. - С. 4.

[104] Український тиждень. Ч. 52(158) за 23 грудня 1935 р.

[105] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Пет-рушевича.

[106] Там само. - Документи проводу ОУН.

[107] Баган Олег. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. - С. 96-97.

[108] Український націоналіст. Рік II, Ч. 5, - Травень 1934. - С. 7-8

[109] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6204, арк. 79.

[110] Там само. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[111] Там само.

[112] Шухевич Степан. Моє життя. Спогади. - Лондон, 1991. - С. 591.

[113] Український націоналіст. Ч. 11(12). - Листопад 1935. - С. 4.

[114] Життя і смерть полковника Коновальця. - Львів, 1993. - С. 152.

[115] ЦДАГО України. Ф. 269. -Документи проводу ОУН.

[116] Життя і смерть полковника Коновальця. - С. 48.

[117] Свобода. Український щоденник. Урядовий орган запомогової організації Українського народного союзу. - Джерсі-сіті, Нью-Джерсі, США за 2 липня 1936 р.

[118]

[119] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи Ю. Колларда.

[120] Другий міжнародний конгрес україністів (Львів, 22-28 серпня 1993). Доповіді і повідомлення. Історія. Частина II. - Львів, 1994. - С. 85-89.

[121] ЦДАГО України. -Документи проведу ОУН. Звіт голові ПРУН в справі І конференції ОУН на ЗУЗ.

[122] Там само, ф. 1, оп. 20, спр. 6434, арк.55.

[123] Там само. - Документи проводу ОУН. Звіт голові ПРУН в справі І конференції ОУН на ЗУЗ.

[124] Там само. - Документи проводу ОУН. - Лист Є. Коновальця від 6 травня 1930 р. до В. Мартинця.

[125] Євген Коновалець і його доба. - С. 671-672.

[126] Життя і смерть полковника Коновальця. - С. 48.