ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ОРІЄНТИРИ В ДІЯЛЬНОСТІ ОУН

Продовжуючи традиції УВО, ОУН з перших днів свого існування фактично не відмовлялася від використання сторонніх чинників, хоч постійно наголошувала на необхідності опертя на власні сили. Так, у "Декларації Проводу українських націоналістів" (листопад 1930 р.) говорилося: "український націоналізм в основу своєї визвольної політики поставив переконання, що всякі розрахунки на підтримку сторонніх чинників у нашій боротьбі проти окупантів не мають під собою ніяких підстав, коли ми самі не спроможемося досягти відповідного стану власної організованості та політичної відпорності, а сподівання використати допомогу одного окупанта проти другого - Москви проти Польщі, чи Польщі проти Москви - мають собою смертельну небезпеку для нашого визволення".127

Якщо з теоретичного боку прагнення до розбудови власних сил як передумови успішної боротьби за національне визволення не викликало жодних сумнівів, то у практичній площині осягнення державної самостійності України у протиборстві з Варшавою і Москвою (не кажучи про інших окупантів українських земель) без підтримки зовнішніх чинників виглядало безперспективним. І чільні діячі ОУН чудово це усвідомлювали.

На початку 1930-х років їх дуже турбувала та обставина, що не вдавалося знайти зовнішню силу, яка б беззастережно підтримала український націоналістичний рух в його визвольних змаганнях. Ще в 1930 р., коли поряд з ОУН існувало як бойова фракція УВО, Є. Коновалець в листі до членів ПУН писав, що УВО ("Спілка") "не відкидала б помочі Німеччини,* коли б та хотіла

* У листі від 24 січня 1929 р. до В. Садовського голова Державного центру УНР А. Лівицький, торкаючись питання про можливу співпрацю німецької і радянської розвідки і розмірковуючи над тим, що "немає межі, де кінчається агент німецький і починається большевицький", приписав: "Про п. К. нарешті маємо докази документальні, тільки не знаємо, як їх використати". Виходячи з характеру відносин між Державним центром УНР і УВО-ОУН, є підстави припустити, що п. К. - це Є. Коновалець.
її дати, але, на жаль, ідеї Спілки не йдуть в парі з основними лініями німецької політики і для того не тільки не може бути балачки в даний момент про якусь активну допомогу, але навіть про симпатії німецького громадянства до спілчанської акції".128

Правда, наприкінці 1932 р. ОУН поновила тимчасово втрачені ще УВО зв'язки з німецькими спецслужбами. Під час зустрічі Є. Коновальця і Р. Яри з тогочасним керівником абвера Р. Патцигом було досягнуто "джентльменської" угоди стосовно продовження співпраці на випадок війни з Польщею. Нові надії пробудив прихід до влади у Німеччині націонал-соціалістів. Однак здійснена у 1933 р. спроба Є. Коновальця провести до складу кураторії Українського наукового інституту в Берліні Р. Яри замість представника гетьманского середовища завершилася невдачею. Це засвідчило, що ОУН не мала підтримки у вищих владних ешелонах Третього рейху.

Втім, невдачі спіткали не тільки націоналістів. Новий рейхсканцлер взагалі був невисокої думки про українську політичну еміграцію. Він критично ставився, зокрема, до запевнень А. Розенберга, що колишній гетьман та його оточення, сидячи в Берліні, здатні організувати в Україні якийсь антирадян-ський рух (Розенберг говорив про революцію) з позитивними наслідками. Особливо підозрілими здавалися фюреру емігрантські діячі з надмірними претензіями і вимогами. Вже під час війни Гітлер сказав М. Борману (а той передав його слова рейхскомісару України Е. Коху), що політичні емігранти негативно впливають на український народ і що він жалкує з того, що не наказав їх розстріляти ще "на початку східної кампанії".129 Можна з впевненістю стверджувати, що ця загроза стосувалась, головним чином, діячів ОУН.

Сказане вище зовсім не значило, що у нацистських колах взагалі відкидалась сама думка про доцільність використання ОУН у реалізації власних планів на Сході. Зокрема, улітку 1933 р. в оточенні А. Гітлера велися розмови про те, щоб у випадку збройного конфлікту з Польщею організувати виступи українських націоналістів у Східній Галичині. Сам фюрер вважав, що такі дії зможуть суттєво вплинути на польську військову могутність.130 Однак в грудні 1933 р. представник рейхсвера полк. фон Рейхенау і шеф гестапо Дільс поставили перед Є. Коновальцем іншу задачу: утриматись від антипольських акцій і розпочати "націоналістичну пропаганду в совєтській Україні, передовсім серед військових, а також у колгоспах".131

З приводу згаданої зустрічі Є. Коновальця у чеській газеті "Народні листи" за 23 січня 1934 р. з'явилася сенсаційна публікація про німецько-українські переговори у Берліні. У ній, зокрема, наголошувалося, що ОУН отримала від німців вказівки посилити свою роботу в ЧСР та Румунії, в Швейцарії, на Балканах та в Прибалтиці з тим, щоб "відкривати протигітлерівські організації, слідкувати за їх чинністю, шкодити їхній діяльності".

Водночас зазначалось, що після закінчення переговорів німецька сторона організувала офіційний прийом, на якому були присутні німецькі промисловці й офіційні представники, у тому числі співробітник А. Розенберга Курцель. У своєму виступі провідник ОУН висловив побажання, щоб Німеччина взяла на себе ініціативу в створенні "протисовіцького блоку", порозумілася з найближчими сусідами СРСР, надала допомогу українцям в організації півмільйонної армії з дислокацією її на німецькій території. За ці послуги "майбутня вільна Україна" надасть Німеччині багато вигідних конфесій.

Підсумовуючи сказане, автори публікації дійшли висновку, що в тих німецько-українських переговорах нема нічого нового і що в Німеччині "всі ці чутки дуже багато осіб приймають за фантазію". Але незаперечним, на їх дуліку, є факт, що "Коновалець за добру платню є на німецькій службі" і в Берліні бачать, "що витрачені гроші не пропадуть даремно".132

Зміни в пріоритетах німецької розвідки, посилення її інтересу до СРСР після приходу до влади А. Гітлера не залишилися поза увагою радянських спецслужб. У 1933 р. органи держбезпеки СРСР зафіксували численні спроби вербування агентів як серед німецьких спеціалістів, які працювали по контрактах в СРСР, так і поміж радянських громадян німецької національності. У службовому документі Об'єднаного державного політичного управління СРСР "Робота німецької розвідки і контррозвідки в СРСР" (червень 1933 р.) також зазначалось, що діяльність німецької розвідки ведеться "в площині встановлення безпосереднього контакту з різноманітною націоналістичною контрреволюційною еміграцією і вперту чергу з українською еміграцією германофільського спрямування (організація полковника Коно-вальця "Українське військове об'єднання")".133

Цікаві відомості стосовно зовнішньополітичної орієнтації українського націоналістичного руху на початку 1930-х років можна почерпнути із зізнань колишнього командира бригади УГА, а потім відомого члена КПЗУ О. Букшованого, який до 1933 р. проживав у Берліні.* Зокрема, під час допиту

* Той факт, що у Берліні певний час перебували штаб-квартири як УВО, так і КПЗУ, не має, звичайно, принципового значення, але наштовхує на певні роздуми.
** За словами З. Книша, Р. Сушко розповів йому, що мав тоді розмову з двома польськими офіцерами, але вона стосувалася історії, пов'язаної з вбивством ще в 1922 р. полк. Ю. Отмарштейна, першого шефа штабу УВО. Книш відкидає думку про співпрацю Р. Сушка з поляками, але припускає, що він можливо "підписав декларацію лояльності польському уряду" (Книш Зиновій. Дрижить підземний гук. До 25-ліття Організації українських націоналістів. - Вінніпег, 1953. - С.37).
в НКВС 3 червня 1933 р. він заявив: "Більш-менш до осені 1930 р. переважала в штабі УВО пронімецька орієнтація. Щойно під ударами пацифікації 1930 р., а властиво з огляду на перспективи інтервенції французького блоку [проти СРСР. - Авт.] посилюється у верхівці УВО пропольська орієнтація. Вона скріплюється з приїздом до Женеви Сушка літом 1931 р., який є загальновідомий з своїх симпатій до Польщі. Він ще зимою 1930 р., перебуваючи у той час в польській тюрмі у Львові, мав конференції з одним капітаном генерального штабу з Варшави, давнім членом ПОВ [Польська організація військова. - Авт.]. На тих конференціях, як оповідав сам Сушко, була мова про конечність припинення з боку УВО бойових виступів проти Польщі".**

Далі він зазначив, що Р. Сушко вів аналогічні розмови з членами крайової команди УВО на ЗУЗ, але можливість примирення з поляками "викликала хвилю невдоволення в низових організаціях і виразилася в гострому протесті у вигляді вбивства Голувка, як найвизначнішого представника концепції польсько-українського протирадянського блоку".

Продовжуючи свої зізнання, Букшований сказав таке: "В зв'язку з розмовами про можливість пакту неагресії між СРСР та Францією й Польщею та в зв'язку з рішучим курсом Гітлера на захоплення влади в Німеччині, починає в штабі УВО брати верх давня орієнтація на Німеччину, а зоглядно на німецький фашизм. На зміну курсу великий вплив мав Ярий, що тримався завжди німецької орієнтації. Мова була про його часті конференції з Розенбергом, а навіть про побачення Розенберга з Коновальцем, що мало відбутися в Швейцарії".134

Однак характер відносин УВО-ОУН з німецькими чинниками був дуже непростим, українська сторона постійно відчувала свою меншовартість, підлегле становище. Українським представникам рідко вдавалося виходити за особисті зв'язки з відповідальними урядовцями Веймарської республіки, і потім Третього рейху. И тут вирішальна роль належала Р. Яри. З цього приводу в листі від 1 липня 1930 р. до Є. Коновальця В. Мартинець зазначав: "Ріко мені між іншим пише: "Моя робота посувається систематично вперед. Від дрібних референтів пробилась остаточно дорога до великих чинників. Так я мав в послідньому тижні можливість говорити разом з Д. Л. і міністром Тревіранусом, а пару днів пізніше з

* Міністр закордонних справ Німеччини.
самим Курцюсом.* Тим способом нижчі референти будуть змушені трохи більш інтенсивно зацікавитися нашою проблемою".135 Але це були ілюзії.

Хоч згадані вище зізнання О. Букшованого слід сприймати обережно, особливо те, що стосується "пропольської орієнтації", але в цілому їх характер і зміст підтверджується іншими відомими фактами. Згадувана вище польська пацифікаційна акція 1930 р. сильно вплинула на помірковані кола українства на ЗУЗ. Криза торкнулася, наприклад, УНДО, яке, щоб врятуватися від ударів польської поліції, вивело зі свого складу всіх опозиційних елементів, пов'язаних з Є. Коновальцем. Проти заарештованих послів УНДО до польського сейму висувалися звинувачення в активному зв'язку з УВО, і політичному, економічному й військовому шпигунстві. До налагодження стосунків з польською владою схилявся у цей час і митрополит Андрей Шептицький.

Тому невипадково 13 жовтня 1930 р. з'явився пастирський лист західноукраїнських архіреїв на чолі з Андреєм Шептицьким, який фактично засуджував антипольські дії УВО-ОУН. У ньому, зокрема, зазначалося, що духовенство "від самого початку уважали і уважаємо роботу підпалів за моральне зло, противну Божому законові", як таку, що "промощує дорогу комунізмові". З огляду на згадане у листі висловлювалася надія, що "державна влада [звичайно, польська. - Авт.] покарає безправство і надужиття". Закликаючи українське населення й особливо молодь до "тихої муравлиної будучої та продуктивної праці на всіх ділянках життя", архіпастирі попереджали: "У підпільну роботу не давайтеся нікому звести. Злочину на Вас і на Вітчизну допускається той, хто відводить Вас від позитивної праці, а наклоняє до конспірації".136

З огляду на зазначене слід зауважити, що документальні дані, які є в розпорядженні сучасного дослідника, дають підставу розглядати питання про широку поінформованість, а можливо й вплив польських чинників спочатку на діяльність УВО, а потім й ОУН. Так, у зізнаннях В. Коссака від 3 липня 1931 р., які ДПУ УСРР залучило до справи О. Букшованого, говориться: коли крайовий командант УВО А. Мельник був заарештований поляками, то він "був зв'язаний з дефензивою і генштабом". За словами Коссака, про це розповів йому відомий діяч УВО Д. Паліїв.137

Тінь контактів з поляками падає певною мірою також й на Є. Коновальця. На засіданні Тимчасової колегії центра Західної України від 13 серпня 1926 р. Є. Петрушевич повідомив, що начебто має інформацію про наявність у народному комісаріаті закордонних справ СРСР викрадених у поляків документів, які компрометують Є. Коновальця, котрий неодноразово отримував від поляків "певні суми". При цьому Петрушевич підкреслив, що "тих доказів Радянський Союз покищо зужиткувати не може".138

Наведені вищі свідчення, хоч вони почерпнуті з документальних джерел, не слід, на нашу думку, розглядати як остаточно встановлені факти. Це лише версії, які вимагають подальшого дослідження й вивчення.

У питаннях зовнішньополітичної орієнтації УВО-ОУН на початку 1930-х років намітилися й певні відмінності в позиції керівних діячів і крайового членства. У конспіративному документі КПЗУ (не раніше 1932 р.) говориться, що всупереч інтервеністичній протибільшовиціькій і пропольській позиції Є. Коновальця, З. Пеленського, Б. Кравціва та інших, частина крайових націоналістів ("група ОУН"), з якими солідаризувався Р. Яри,* відкидає будь-яку

* Зазначена інформація, на нашу думку, дозволяє зрозуміти, чому Р. Яри в лютому 1940 р. підтримав С. Бандеру та його колег - крайових націоналістів у боротьбі з Головою ПУН А. Мельником.
** Звичайно, Р. Яри не був прихильником чи агентом Москви, але займаючи пронімецьку позицію, він у випадку війни між Польщею і СРСР був схильний до підтримки останнього, що відповідало інтересам Німеччини.
чужу допомогу і покладається виключно на власні сили. Ця група вважає необхідним створити партизанські загони, які на випадок польсько-радянської війни своїми діями мали послабити як Польщу, так й СРСР, і сприяти національному повстанню, революції.

Важливе значення у згаданому документі має інформація про те, що Р. Яри рішуче виступав проти пропольської орієнтації УВО-ОУН і саме він "наказав вбити Голувку і підтримував цілий рух саботажний в 1931 і 1932 роках". Більш того, повідомляється, що Р. Яри намагався схилити штаб УВО до "повної орієнтації** на СРСР".139

Тим часом підписання пакту про дружбу і ненапад від 26 січня 1934 р. між Польщею і Німеччиною знову затьмарило горизонт відносин останньої з ОУН. Мова йшла навіть про те, щоб німецька розвідка взагалі розірвала стосунки з Є. Коновальцем і виплатила його організації грошову компенсацію в сумі 200 тис. марок. При цьому висловлювалася думка, що згаданий розрив носитиме тимчасовий характер, бо зміни в політичному становищі неодмінно спонукають обидві сторони до поновлення співпраці.140

Але до розриву справа не дійшла, хоч німці майже до 1938 р. застерігали керівництво ОУН від посилення антипольської діяльності. Втім, у Берліні ніколи не згасав інтерес до української проолеми. У широко відомих розмовах з головою сенату "вільного" м. Данціга (Гданьськ) Г. Раушнінгом у 1932-1934 рр. А. Гітлер категорично відкидав претензії поляків на створення "Великопольської імперії" від Балтійського до Чорного морів. "Про Україну, - сказав якось в запалі він на адресу поляків, - нехай і не мріють".141

І така заява була невипадковою. Фюрер мав власні плани у контексті аищезгаданого. З цього приводу у звіті радянського повпредства у Берліні їй 31 грудня 1933 р. зазначалось, що у намірах нацистів щодо створення інтирадянського блоку найближчим завданням Гітлера, поряд з підпорядкуванням своєму впливові Прибалтики, є надання підтримки "українським сепаратистам".142 Даремно вже згадуваний німецький військовий діяч В. фон Рейхенау на одному з раутів запевняв радянських дипломатів, що "Гітлер цілковито "вилікувався" від своїх фантастичних планів стосовно України". Зона, ця багатюща земля, цей казковий східний простір заманювали фюрера з часів написання "Майн кампф".

Однак у те, що говорив В. Рейхенау, мало хто вірив. Наприклад, В. Винниченко був стурбований тими обставинами, що можливо "вершителі європейських доль" нададуть нацистам "мандат на Україну". З цього приводу в листі від 15 вересня 1933 р. до політбюро ЦККП(б)У і політбюро ЦК ВКП(б) й особисто Й. Сталіну) він попереджав радянське керівництво, що боротьба з нацизмом "буде не те, що війна з Врангелем, Денікіним чи Петлюрою".143

У ставленні А. Гітлера до долі України в цей момент можна побачити два підходи. Перший з них, гадаємо, обґрунтувався тактичними міркуваннями, обумовленими тим, щоб тимчасово використати Україну як розмінну ««юнету в політичній грі з іншими державами - Польщею, Угорщиною і СРСР. Другий підхід- це бачення майбутнього України в рамках німецької подітись на Сході. Спочатку, в середині 1930-х років, одним з її варіантів мала стати так звана "Східна Федерація" у складі Польщі, балтійських держав, Угорщини, балканських країн, України, Поволжя, Грузії. Цей союз мав складатися з повністю залежних від Німеччини "допоміжних народів", без власних армій, без самостійної політики, без незалежної економіки.144 Це цілковито відповідало відомій тезі фюрера, що "час малих держав минув".

Через деякий час, напередодні і в роки Другої світової війни, ідея Східної Федерації була замінена поняттям "життєвого простору" для німецького народу, про що піде мова далі. Отож, як бачимо, німці нікого не дурили. Про незалежну Україну тоді не йшлося. А ті загальні розмови про необхідність справедливого вирішення долі українського народу, які час від часу велися в деяких кабінетах Берліна, сприймалися наївними українськими політиками іі чисту монету.

Як би не було, слід погодитись з тим, що "українська карта" займала все-таки важливе місце в арсеналі німецької політики щодо сходу Європи. Зокрема, в 1935 р. в європейській пресі вперто ширилися чутки про наміри нацистів поділити з Польщею радянську Україну, відібравши її у Росії. З цього приводу нарком закордонних справ СРСР М. Літвінов на початку грудня 1935 р. особисто інформував Й. Сталіна.145 Зрозуміло, такий перебіг подій не міг не хвилювати керівні кола української політичної еміграції, ставлячи їх у складне становище щодо вибору союзників у боротьбі за незалежну українську державу. Це ж стосувалося й ОУН.

Тим часом пронімецька позиція ОУН турбувала не тільки Радянський Союз і Польщу. До українських націоналістів пильно придивлялися й спецслужби Франції. Так, у довідці Центрального державного особливого архіву Головного архівного управління МВС СРСР від 13 травня 1958 р., адресованій КДБ України, повідомлялося, що в документах французької розвідки і контррозвідки провідних ОУН Є. Коновалець характеризується як "відомий терорист, ярий ворог радянської влади, відданий прихильник про німецької політики в українському націоналістичному русі". Водночас у згаданому документі зазначалося, що Є. Коновалець "прагне використати українців-германофілів для шпигунства у Франції", а також що "гітлерівський уряд обіцяв Коновальцю зробити його главою майбутнього українського уряду і передати йому всі грошові суми українського уряду 1918-1919 рр., що знаходяться в німецьких банках".146

Разом з тим сам Є. Коновалець, його найближчі соратники усвідомлювали на той час свою залежність у вирішенні долі від Третього рейху і прагнули шукати інших шляхів для реалізації своїх планів боротьби за українську державність. Ще в 1930-1932 рр. голова ПУН з метою одержання фінансової допомоги, яка була неодмінно умовою утримання організаційної мережі, ведення політичної, ідеологічної та військової діяльності УВО-ОУН, мав зустрічі з колишнім австрійським ерцгерцогом В. фон Габсбургом-Льотрінгеном (Василь Вишиваний), у котрого були зв'язки з впливовими французькими колами. Увагу Є. Коновальця привернув й американець українського походження Я. Макогон, засновник і керівник "українського бюро" в Європі з філіалами у Лондоні, Парижі, Женеві, Празі, Варшаві. За свідченням колишнього члена ПУН П. Кожевникова, які він дав на допитах в МДБ УРСР в 1946-1947 рр., контакти Є. Коновальця з Я. Макогоном були сприйнятті з підозрою Р. Яри, котрий вважав, що Я. Макогон, працюючи на американські спецелужби, прагне випередити ОУН і скласти їй конкуренцію "в керівництві українським націоналістичним рухом". Про Я. Макогона пише у своїх спогадах й відомий діяч ОУН(М) М. Селешко, один з близьких соратників Є. Коновальця. При цьому М. Селешко стверджує, що "Макогін був вороже настроєний як до ОУН, так і до полковника Є. Коновальця".147

З боку ОУН були спроби встановити контакти з урядовими колами Великої Британії. У зв'язку з запитом в англійському парламенті стосовно польських репресій проти українського населення, голова ПУН у червні 1935 р. направив своєму представникові у Лондоні Є. Ляховичу листа, зміст якого пропонувалося довести до відому англійської громадськості.

У листі, зокрема, говорилося, що сучасний стан міжнародних відносин порушує "право українського народу самому вирішувати власну долю". При цьому критикувалася політика Польщі на західних землях України і підкреслювалося "варварське поводження більшовицького режиму стосовно українців". Водночас в цьому документі зазначалося, що ОУН буде "в майбутньому поборювати всіма силами всілякі самовільні спроби усіх інших інтервентів вирішувати справи Східної Європи проти волі українського народу збо без порозумінь з ним". І нарешті, голова ПУН Є. Коновалець висловив впевненість, що сподівається на підтримку Великобританією боротьби українців за свою самостійність.148

Однак жодних позитивних наслідків ця акція не мала. Зокрема, не зміг особисто приїхати в Лондон для зустрічі й переговорів з відповідними британськими чиновниками Є. Коновалець. Крім того, як писав Є. Ляхович, "для багатьох провідних осіб в українському націоналістичному русі дух Англії був чужий, непривітливий. Лише дехто з них володів англійською мовою. Англія видавалась занадто віддаленою від рідних земель. І це, на їх думку, обтяжило зв'язки з українським підпіллям".149

Годі було розраховувати на те, що англійські урядові кола та громадськість країни прихильно поставляться до методів боротьби, які застосовувала ОУН. З цього приводу, виступаючи перед українською громадою Скрентона (СІЛА) у листопаді 1937 р., член британського парламенту від лейбористської партії Р. Девіс прямо сказав: "Всі політичні групи в Англії..., усі від робітників до лордів скорше зрозуміють самостійну демократичну українську державу, аніж українське наслідування німецького чи якого іншого фашизму".150

Як би там не було, але сподівання на підтримку української справи з боку країн колишньої Антанти виглядали утопічними. Саме з ласки Великобританції і Франції була створена "велика" Польща з включенням до неї українських етнографічних земель. Ця держава, як вже зазначалося вище, розглядалась західними демократіями як противага, з одного боку, Німеччині, з іншого - СРСР.

Зазначені обставини усвідомлювалися українською політичною еміграцією. Ще в 1930-1931 рр. українські емігрантські організації всього світу в ході кампанії протесту проти польської політики в Західній Україні подали ло Ліги Націй та інших міжнародних організацій близько 700 меморандумів, протестів, закликів. Але, як говорилося в обіжнику від 4 червня 1931 р. Центрального виконавчого комітету представників українських емігрантських організацій, "дипломатам Європи і Америки зовсім не болить українська справа, навіть більше того, частина держав Європи, в своїх власних інтересах, активно підтримує Польщу".151 А тому закономірно, що ОУН як й інші політичні центри українства у протипольській боротьбі могли реально розраховувати лише на Німеччину.

Все це суттєво впливало й на позицію голови ПУН. Як згадував один з співрозмовників Є. Коновальця, останній наприкінці 1931 р. говорив йому, що "вже давно мріє про припинення всяких взаємин з німцями, яким не вірить "на понюх тютюну", як колись казали, що вони напевно зрадять українців і загарбають нашу батьківщину".152

Проте вже в середині 1937 р. Є. Коновалець говорив інше: "Війна неминуча за яких-небудь два-три роки. Німецько-італійська вісь намітила розібрати Совєтський Союз, і якщо Гітлер не збожеволіє, то Україна матиме автономію і своє військо".153

Це твердження голови ПУН мало, мабуть, свої підстави. 17 червня 1937 р. французький посол у Німеччині сказав своєму американському колезі У. Додду: "є відомості про те, що німці вели переговори з російськими генералами про скинення Сталіна, можливо, з метою віддати Гітлерові Україну, якої він так домагається".154

Питання зовнішньополітичної орієнтації ОУН обговорювались у червні 1933 р. на конференції Організації, яка відбулася у Берліні. Необхідність такого кроку пояснювалася насамперед тим, що у січні 1933 р. до влади у Німеччині прийшла націонал-соціалістична партія. Вже перші зовнішньополітичні заяви фюрера нацистів А. Гітлера засвідчили, що встановлена Версалем міжнародна система відносин у Європі невдовзі захитається. На цю подію досить гостро зреагувала українська політична еміграція. Її думки досить рельєфно висловив прихильник гетьманського руху полк. Б. Гомзин. У листі від 25 травня 1933 р. до Ю. Колларда він писав: "...Я не песиміст, але я бачу в майбутньому Європи промені пожеж і сторіки крові. Не знаю, чи не буде це початком нашого державного відродження".155

Отож, невипадково на згаданій конференції ОУН розгорнулась жвава дискусія про ставлення до Німеччини. За словами учасника конференції Є. Врецьони, "Є. Коновалець висловився проти нав'язування зв'язків з гітлерівцями, мотивуючи своє становище негативним ставленням націонал-соц-іалістичної партії до всіх народів Східної Європи - до слов'ян у цілому, а до українців зокрема". Голова ПУН також підкреслив, що "Гітлер шукає у Східній Європі не союзників, а життєвого простору для своєї нації". Є. Коновалець застеріг проти "однобічної орієнтації", наголосивши, що не можна "нехтувати шуканням зв'язків до всіх політичних сил у світі, які або вже є, або можуть бути корисні для української визвольної справи". Однак цю точку зору провідника поділяли не всі члени ПУН. "Ще додам, - писав Є. Врецьона, - що в дискусії проти нової орієнтації висловились Андрієвський, Мартинець, Онацький та Сціборський".

У контексті з вищезазначеним учасники конференції розглянули й деякі аспекти стратегії визвольної боротьби. Тон задали крайовики на чолі з С. Бандерою, що вимагали тракту вати Чехо-Словаччину як окупанта "частини української території" (Закарпаття) Проти цього рішуче виступив Є. Коновалець, зауваживши, що "нерозумно вести війну на всі фронти". "Ми, - підкреслив він, - стоїмо на фронті активної підпільно-революційної боротьби проти Польщі та більшовизму. Цих двох основних фронтів нам вистачить". Голова ПУН заявив своїм опонентам, що "справу українських територій в ЧСР та Румунії вирішить українська держава шляхом договорів з цими державами".156

Однак молоде членство ОУН не поділяло таких поглядів на стратегію визвольного руху. Свідченням цього може бути виступ уповноваженого ОУН на Англію Є. Ляховича на сторінках україномовної газети "Свобода" (Джерсі Сіті, США) за 9 травня 1934 р. У статті "Наша загранична політика" він наголосив, що успішні акції ОУН проти Польщі й СРСР викликають "замішання і моральний розклад в лоні наших окупантів", а тому, на його думку, "ідея боротьби зі всіма нашими окупантами нараз не є вже такою абсурдною, як думають наші старші провідники, і на ній ми можемо сміло будувати нашу заграничну політику".

Говорячи про характер дискусій на згаданій вище конференції з питань зовнішньополітичної орієнтації ОУН, необхідно чітко розрізняти як ставлення керівного середовища ОУН до Німеччини, що була одним з найважливіших чинників європейської політики, так і, зокрема, до керівництва нацистської партії, очолюваної А. Гітлером. Є всі підстави стверджувати, що провідні діячі ОУН, хоч може і критично ставились до нацистського режиму, можливо щиро вірили у його недовговічність, проте вони були твердо впевнені, що доля України, її майбутнє багато в чому залежатиме саме від позиції Німеччини, наймогутнішої європейської держави.

І найцікавіше, що це була думка не лише проводирів націоналістичного руху, її поділяли й інші політичні проводи українства. 28 квітня 1932 р. в листі до Ю. Колларда відомий діяч.гетьманського середовища С. Шемет, говорячи про перспективи "порозуміння Німеччини з Францією і Англією", зазначав, що "коли це станеться, настане кінець большевицької влади, бо одна Німеччина має зробити їй "харакірі" і допомогти нам в організації порядку".157

Втім, і на Заході було чимало політиків, громадських діячів, вчених, котрі відводили Німеччині вирішальну роль у розв'язанні українського питання. Проте вони, нерідко, висловлювали сумніви щодо кінцевої мети "німецького просування на Схід". Зокрема, відомий французький історик Рене Мартель з цього приводу писав наприкінці 1938 р.: "Якщо навіть допустити, що Німеччина досягне своєї мети і допоможе створити велику національну українську державу, чи є впевненість, що вона не захопить її і не буде безконтрольно експлуатувати,

* Західні держави, насамперед Англію і Францію, не турбували плани Німеччини стосовно України. Про це, зокрема, у січні 1939 р. доповідав у Берлін німецький посол в Англії фон Дірксен (Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен, 1974. - С. 877).
витіснивши всіх своїх суперників?"* І далі, розмірковуючи над сказаним, Р. Мартель припускав, що українці, визволившись за допомогою німців, одного дня захочуть, природно, "стати господарями в себе дома". І це, на його думку, зовсім реальна річ, бо у 1918 р. українці прогнали уряд Скоропадського, якого призначила Німеччина і охороняли її війська.158

ОУН орієнтувалася й на фашистську Італію. Цьому в значній мірі сприяло залучення до націоналістичного табору колишнього дипломатичного представника УНР в Римі Є. Онацького, котрого Є. Коновалець особисто запросив вступити до лав ОУН влітку 1930 р. Вже в середині 30-х років політичні противники ОУН були змушені визнати, що діяльність Є. Онацького спрямована "на визнання Коновальця українським національним провідником і дискредитацію УНР". Інтерес Італії до співпраці з ОУН підігрівався тим, що в правлячих колах цієї країни визрівала фантастична ідея створення італійських колоній на берегах Чорного і Каспійського морів.

Однак спочатку справа здавалася малоперспективною. Песимістично був налаштований й сам Є. Онацький. У листі від 27 січня 1930 р. до В. Мартинця він писав, що намагання зараз встановити зв'язки ОУН з відповідними італійськими чинниками ще не на часі, бо в Італії при владі "занадто реальні політики", а в ОУН "немає нічого дійсно реального", а тому краще сюди "не соватись".159 Але через кілька років становище змінилося.

У лютому 1934 р. у Женеві відбулася одна з відомих зустрічей італійського емісара Е. Інсабато, прихильно наставленого до українства, з Є. Коновальцем. Як свідчить запис в щоденнику українського громадського діяча Є. Бачинського, який в той час мешкав в Швейцарії, на згаданій зустрічі йшла мова про необхідність приготування українських сил "до нових міжнародних зрушень". Зазначене питання Інсабато обговорював також з іншими українськими громадсько-політичними діячами.160

Про приязне ставлення італійських урядовців до українського націоналістичного руху свідчить і той факт, що з 1936 по 1940 рік Рим був місцем перебування штаб-квартири проводу ОУН.

Політичні симпатії ОУН не становили особливої таємниці. Під час полеміки між редакцією "Розбудови нації" і центральним органом УПСР "Трудовою Україною" (Ч. 4. - 1933) на шпальтах останньої була вміщена замітка одного з лідерів есерів Н. Григориїва "Роздратованим "римлянам". "До того часу, поки націоналістична преса не перестане славословити фашизм та гітлеризм, - говорилося в ній, - доти об'єктивний обсерватор українського руху матиме право твердити, що українські націонал-фашисти, хоча й пишуть про організацію на власні сили, але в дійсності надіються на чужу поміч фашизму італійського та німецького".

Автор замітки вимагав, щоб провід ОУН довів перед авторитетним судом несправедливість звинувачень польської преси на адресу Є. Коновальця в "службі "третій державі", бо доки цього не станеться, "доти націоналісти не в стані зняти з себе тавро чужих попихачів і доти не може бути їм місця серед чесного українського громадянства". Не варто казати, що це були дуже пекучі докори, спростовувати які не завжди вдавалося.

Втім, як вже говорилося, у колах вищого нацистського керівництва кредит довіри до організації Є. Коновальця був невисоким. Не подобалися Берліну окремі критичні висловлювання на сторінках преси ОУН щодо відмінностей між італійським фашизмом та німецьким націонал-соціалізмом, де наголошувалося, що останній "характеризується фанатизмом і нетерпимістю". Недоречними здавалися й заяви типу, що "німці взагалі вважають, що сила - це єдина передмова успіху" і що в них "немає місця ні для щедрості, ані милосердя".161

Викликало підозру в німців і те, що найближчі соратники Є. Коновальця М. Сціборський і Р. Яри були одружені на єврейках. Крім того, сам голова ПУН звинувачувався в тому, що "незважаючи на те, що націонал-соціалізм створив кілька передумов до зближення українського і німецького народів, він покинув Німеччину і розгорнув серед українців агітацію, спрямовану явно проти Німеччини".162

Звичайно, це було перебільшенням. Але незалежна поведінка Є. Коновальця дратувала нацистів. Більше симпатій у німецького керівництва викликали гетьман П. Скоропадський і його оточення, старі і надійні союзники Німеччини, люди чемні і стримані. Правда, у середовищі нацистської партії до П. Скоропадського ставилися з недовірою.

Іншого погляду на ОУН дотримувалася німецька розвідка. Її менш за зсе турбував зовнішній лоск і респектабільність, світські манери. Головне значення, з погляду абверу, мали можливості ОУН в Україні (як радянській, гак і польській її частинах). У порівнянні з націоналістами, їхньою активністю, відчайдушністю інші політичні сили українства за кордоном виглядали безпомічними і малоперспективими.

ОУН мала в західних областях України розгалужену й добре законспіровану мережу місцевих організацій, готувала свої кадри до активних збройних виступів. І з цим важливим фактом мали рахуватися німці, які розглядали можливості використання ОУН як у випадку конфлікту з Польщею, так в перспективі для боротьби з СРСР.

Було б неправильним твердити, що лише ОУН пов'язувала свої надії - майбутньою політикою Німеччини. На цих позиціях стояв й уряд УНР з екзилі. Останній, зокрема, дізнавшись про німецько-польські переговори лід час відвідання Г. Герінгом Варшави на початку 1935 р., дав знати у Берлін, ло "український уряд" хотів би "продискутувати українське питання в безпосереднім контакті з Німеччиною".

До цього прагнув й П. Скоропадський та його оточення. Хоч він й критикував ОУН за зв'язки з німцями, неодноразово говорив, що "Німеччина працює для себе", але разом з тим вважав, що "інтереси України паралельні інтересам Німеччини", а тому останній було б логічно допомагати українцям "як своїм спільникам". На думку колишнього гетьмана, яку він виклав в листі від 19 квітня 1939 р. до громадського діяча і письменника О. Назарука, німецько-українське співробітництво треба поставити в "ясні рамки", коли "обидва контрагенти трактуватимуться як рівноправні в переговорах".163 Але це була нездійсненна мрія.

Пронімецькі симпатії таємно чи відверто проявляла значна частина української громади на еміграції. Так, наприклад, вже згадуваний Роман Русов у листі до свого батька Ю. Русова (травень 1934 р.), говорячи про військову підготовку населення в ЧСР на тлі войовничих заяв нацистського фюрера, зазначав: "Хоч би Гітлера зарано не вбили, бо він не дуже приятелює з СССР".164 І ці побоювання висловлювала не зріла людина, а юнак, учень гімназії. Втім, варто додати, що у чеському міністерстві закордонних справ цікавилися, чому онук С. Русової вчиться саме в німецькому учбовому закладі?

Хоч українська політична еміграція в середині 1930-х років здебільшого схилялася до орієнтації на Німеччину, серед її представників були й такі, що сумнівалися в доцільності такого вибору. Досить чисельним було середовище УНР у Франції, діячі якого симпатизували країнам колишньої Антанти. Це ж стосувалося Чехо-Словаччини, де перебувала більшість українських емігрантських організацій. Не випадково у листі від 14 вересня 1933 р. до колишнього командувача Донською армією В. Сидорина генерал-хорунжий Армії УНР В. Петрів, котрий мешкав в Празі, писав: "...Мушу цією листовною дорогою остерегти Вас від занадто великого захоплення орієнтацією на гітлерівську Німеччину. Мої інформації ясно кажуть мені, що ця орієнтація є тепер небезпечною для організацій, що мусять працювати на територіях держав, що є в орбіті французької політики".165

Цікаво, що в останні роки свого життя до обережності в стосунках з Німеччиною закликав й С. Петлюра. У листі від 19 квітня 1925 р. до українського державного і громадського діяча К. Мацієвича він писав: "Коли німці здобудуть собі зброю, то ледве чи вони уживатимуть її на користь інших".166 Це було, на нашу думку, передбачливе попередження. Однак не слід забувати, що ще з часів визвольних змагань головний отаман був прихильником антантівської орієнтації.

Застереження Петріва стосувалися не лише російського генерала (хоч й донського самостійника), але й віддзеркалювали, напевне, відповідну тональність розмов, які велися серед української політичної еміграції. У той час еміграція не могла не оцінити належним чином зухвалість, з якою А. Гітлер впродовж 1933-1936 рр. розірвав пута, що стримували озброєння Німеччини. Квола реакція західних країн на грубе порушення нацистами статей Версальського мирного договору 1919 р. виразно підказувала, що гітлерівська Німеччина перетворюється у вирішальний фактор міжнародних відносин у Європі.

У 1938 р. Німеччина в цілому' завершила підготовку до війни у Європі. Хоч нацистське військово-політичне керівництво не було до кінця впевнене у послідовності проведення своїх бойових акцій, не викликало сумнівів, що свій основний інтерес воно бачило на Сході. Тому німецька розвідка невдовзі поновила зв'язок з ОУН. Навесні 1938 р. поблизу Відня відбулася конспіративна зустріч Є. Коновальця і В. Курмановича* з представниками абвера

* Курманович Віктор (1876-1945) - військовий діяч, генерал-чотар Української галицької армії. У роки першої світової війни - командир полку австро-угорської армії на палійському фронті. З січня 1919 р. - командир груп "Жовква" і "Північ" 1-го корпусу Української галицької армії, з лютого - начальник штабу Начальної команди УГА, потім - секретар військових справ уряду ЗУНР. Після переходу влітку 1919 р. УГА через р. Збруч Курманович очолював генерал-квартирмейстерську частину штабу об'єднаних армій УНР . ЗУНР. Під час еміграції проживав у Австрії. З середини 30-х років працював у військовій референтурі проводу ОУН. Навесні 1943 р. був обраний почесним головою Військової управи, яка займалася формуванням стрілецької дивізії СС "Галичина". Після війни заарештований радянськими органами, помер у в'язниці.
** Пріоритети стратегії ОУН стосовно СРСР і Польщі Є. Коновалець розглядав у такій послідовності. "Боротьба за державність, - говорив він на конференції ОУН в Берліні в 1933 р., - повинна йти тепер на ЗУЗ; у дальшому на СУЗ, якщо будуть для цього зідповідні корисні умови" (Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен, 1974. - С. 480).
(Управління розвідки і контррозвідки штабу ОКВ).167 Найбільше німців цікавив Радянський Союз. На їх пропозиції голова ПУН погодився переключити основні сили Організації на підтримку діяльність проти СРСР. При цьому він зауважив, що ОУН не припинить поряд з цим боротьби й проти Польщі.**

Підвищений інтерес німців до ОУН, як звичайно, був хворобливо сприйнятий іншими політичними середовищами українства. Так, у листі до О. Назарука від 21 березня 1938 р. П. Скоропадський писав: "Діяльність полковника Коновальця з його ОУН - одне з найгірших і найшкідливіших явищ в нашій і без того не дуже вже веселій дійсності. Що дуже прикро, це те, що я помічаю, що чужинці, особливо деякі з них, чи не розбираються в цих ділах, чи може для їх цілей це потрібно, вони цього Коновальця підтримують. Деякий час цього не було, але тепер почалося знову". Особливо обурював колишнього гетьмана той факт, що "грошей ОУН має в достатку".168

Поновлення зв'язків німецьких спецслужб з ОУН і взяті останньою відповідні зобов'язання не залишилися поза увагою й розвідок західних країн. Наприкінці листопада 1938 р. відбувся візит до Парижа британського прем'єр-міністра Н. Чемберлена. Під час його розмов з французьким колегою розглядалося питання повстанського руху в Україні, який за певних обставин "спровокують німці". Британського лідера дуже цікавила, якою у цьому випадку буде позиція Франції, що випливала з радянсько-французького договору 1935 р. про взаємну допомогу.

Раптова смерть Є. Коновальця внесла зміни в характер відносин німців з ОУН, поставивши останню в підлегле становище. Новий голова ПУН А. Мельник, за німецькими спостереженнями, справляв враження людини спокійної, поміркованої та слухняної, мало відомоїу світі. Напередодні Другої світової війни, яка стала найсерйознішим іспитом для ОУН, втрата провідника виявилася фатальною. Більш авторитетної і масштабної постаті в ОУН не було. В особі Є. Коновальця органічно поєднувалися якості військового діяча і політика, брак яких відчувався в інших проводирів. За словами відомого письменника і члена ОУН Уласа Самчука, бомба, підсунута Є. Коновальцю в Роттердамі, "на всі сто відсотків" спаралізувала можливості українських визвольних змагань.169

Є. Коновалець надзвичайно відповідально ставився до посади провідника ОУН, вважав, що ним має бути людина виняткових розумових та організаційних здібностей. У листі від 28 квітня 1930 р. до секретаря ПУН В. Мартинця ("Тураті") він писав: "Так, так, любий Тураті, питання провідництва у нас дуже гостре і актуальне. Як може Вам це не прикро, але мушу заявити, що не бачу я між нами кандидатів на провідників". І далі, торкаючись питання щодо свого можливого спадкоємця, Є. Коновалець наголосив: "Я абсолютно не бачу людини, яка могла б мене заступити і це мене надзвичайно нервує і просто обезвладнює".170

Хоч голова ПУН й не залишив після себе спадкоємця, він між тим заповідав націоналістичному активу бути готовими до найтяжчих випробовувань, які неодмінно чекатимуть ОУН, і висловлював надію, що створена ним Організація подалає всі перешкоди на своєму шляху, щоб досягти поставлених цілей. "Нам треба вчитися, - підкреслював Є. Коновалець в листі від 14 липня 1930 р., - вміти теж терпіти, бо через терпіння може дійти до більшої совершенності. Не штука господарювати, коли мається всього достатком, але штука з малого доходити до щораз більшого. Достаток деморалізує, а недостача заставляє людей засукати рукави, закусити зуби, щоб перебороти усі труднощі. В нашій діяльності це повинно бути аксіомою, бо нам треба бути приготовленими на те, що можливо прийдеться працювати в ще більш несприятливих обставинах, ще з меншими засобами. Ця обставина відріжняє нас до певної міри від інших і дає запоруку, що ми будемо кращими господарями і повернемо взагалі діло краще, чим другі".171

Готуючись до безкомпромісної боротьби за незалежну Україну, керівники ОУН, серед яких було чимало колишніх вояків, глибоко усвідомлювали необхідність творення власних збройних сил. І певна робота у цьому напрямку проводилася, не дивлячись на значні труднощі. Вже у 1928 р. на сторінках "Розбудови нації" з'явилася стаття Є. Коновальця "Військовий вишкіл", яка викликала помітний інтерес у середовищі української еміграції.

У 1929 р. у Празі з ініціативи ОУН відбулася військова конференція за участю відомого військового діяча УНР генерал-поручника М. Омеляновича-Павленка. На конференції обговорювалося питання створення єдиного військового центра для об'єднання української військової еміграції. Було домовлено, що член ПУН генерал-хорунжий М. Капустянський очолить Військовий науковий центр для опрацювання спеціальної військової літератури, статутів армій зарубіжних держав, розроблення власних науково-методичних і вишкільних матеріалів з військової справи. Однак ця перша спроба співпраці УВО-ОУН з українськими військовими діячами виявилася невдалою. У листі від 12 травня 1930 р. до В. Мартинця полк. Коновалець повідомляв про зміну позиції М. Омеляновича-Павленка стосовно співробітництва і наголошував, що дії генерала щодо створення іншого науково-військового центру спрямовані не тільки проти ОУН, але й проти УВО.172

Проте й за цих обставин УВО-ОУН не полишили своєю увагою ділянку гійськової праці. На засіданні Ради Верховного коменданта УВО 8-11 червня 1930 р. в Празі було прийнято рішення про створення власного Військово-наукового товариства, яке б згідно складеного плану "повело військово-зишкільну акцію в краю і за кордоном". Цю роботу розгорнули військова геферентура ОУН на чолі з М. Капустянським та крайовий провід ОУН на ЗУЗ.

Робляться у цей час й спроби виробити певний погляд націоналістів на лйськову політику майбутньої незалежної української держави. Отож, невипадково в середині 1930-х років поміж членства ОУН розповсюджувалася и вивчалася брошура військового референта проводу ОУН на ЗУЗ М. Колодзінського "Українська воєнна доктрина".

Хоч у вказаній брошурі викладалися власні погляди автора, проте вони ї цілому поділялися його колегами і однодумцями. У розумінні М. Колодзінського майбутня воєнна доктрина українського націоналізму має носити іскраво виражений наступальний характер, орієнтуючись на ведення тотальної війни за незалежну Україну. "Ми хочемо, - наголошував він, - виграти війну, війну велику й жорстоку, яка зробить нас володарями Східної Європи". Вже сьогодні, за його словами, Україна "веде рішучу боротьбу за місце м:ж першими народами світу й за своє виключне право до сходу Європи і смертельному зударі з Москвою, яка є духовою загрозою цілому світу".173

У середині 1930-х років, не дивлячись на понесені втрати від ударів польської поліції, а також з огляду на існуючі розбіжності між ПУН і крайовим проводом ОУН на ЗУЗ, націоналістичний рух на теренах Галичини Волині ставав дедалі серйозною силою, з якою мали рахуватися інші поетичні сили українства. Один з активістів створеної в Коломиї Ліги приятелів уряду УНР, інформуючи в 1937 р. військового міністра УНР генерал-хорунжого В. Сальського про розклад політичних сил, відмітив успіхи Фронту національної єдності (ФНЄ) Д. Паліїва і ОУН, яку він називав "105% націоналістами". На його думку," 105%" має в терені між молоддю великий вплив". Але за його словами, "хвильове захоплення української галицької молоді фашизмом незабаром промине" і є надія, що ця молодь "підпорядкується нашому Державному центру".174

Водночас згаданий діяч звертав особливу увагу В. Сальського на ті обставини, що з погляду інтересів Державного центру УНР ФНЄ і ОУН "для української державницької справи є більшими шкідниками, ніж навіть московські єдинонеділімці", так як вони своїми діями вносять хаос і анархію в суспільно-громадське життя.

ОУН мала помітний вплив й на такі масові спортивні товариства Західної України, як "Луги" й "Сокіл-Батько", котрі нараховували в своїх лавах відповідно 50 тис. і 35 тис. членів. В інформації консула СРСР у Львові до ЦК Компартії України від 25 лютого 1934 р. зазначалося, що, за свідченнями деяких джерел з ОУН "Сокіл-Батько" "розцінюється в наших лавах [тобто, в ОУН. - Авт.] як база підготовки бійців з більшовизмом".175

Про зростання авторитету ОУН серед широкого загалу українства свідчить й такий важливий факт. Коли у червні 1938 р. фактично завершилася невдачею багаторічна праця (з 1933) щодо скликання Всеукраїнського національного конгресу, то члени підготовчого конгресового комітету (ПКК), не полишаючи надії на продовження "консолідаційної акції, вважали необхідним "неодмінно порозумітися з націоналістами". А член ПКК К. Мацієвич, готуючи пропозиції стосовно складу конференції, яка мала передувати скликанню конгреса, серед відомих українських діячів, її можливих учасників, назвав й таких членів ОУН, як Д. Андрієвський, М. Сціборський, Є. Онацький, З. Пеленський, О. Кандиба (Ольжич).

Проте, ОУН від самого початку негативно ставилася до ідеї проведення Всеукраїнського національного конгресу. Як пише в своєму щоденнику вже згадуваний Є. Бачинський, під час розмови з Є. Коновальцем 13 січня 1934 р. провідник ОУН був задоволений з того, що Бачинський з застереженням ставився до Всеукраїнського національного конгресу і рекомендував йому написати відповідну статтю до львівського часопису "Діло".176 Особливо непримиренну позицію в зазначеному питанні займав провідний член ПУН М. Сціборський. У своїх публікаціях він постійно проводив думку, що лише ОУН здатна очолити й здійснити "консолідаційну акцію", вивести українську справу з манівців на шлях безкомпромісної боротьби за незалежність.

На відміну від західних земель на теренах Радянської України ОУН не зуміла розгорнути якоїсь помітної діяльності, але сам факт існування цієї радикальної націоналістичної організації дуже непокоїв радянську владу, хоч остання на початку 1930-х років часто-густо плутала ОУН з УВО.

Вперше питання про українських націоналістів було широко розглянуто на об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У 18-20 листопада 1933 р., де з великою доповіддю "Підсумки і найближчі завдання про ведення національної політики в Україні" виступив перший секретар ЦК С. Косіор, а з широкими промовами - інші чільні більшовицькі діячі М. Попов, П. Постишев, П. Любченко. Хоч на згаданому зібранні мова переважно йшла про викриття націоналістичного ухилу в КП(б)У, пов'язаного з діяльністю М. Скрипника, інших партійних і радянських працівників, представників науки і культури, у доповіді та під час її обговорення постійно згадувався провідник ОУН Є. Коновалець.

Не дивлячись, що в документах пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У наголошувалося на тому, що вдалося розгромити українську націоналістичну контрреволюцію, робилося разом з тим застереження, що це ще "не значить, що українським націоналізмом повністю покінчено". Це застереження, на нашу лумку, дало підставу радянській владі в найближчі роки здійснити широкі репресії проти української інтелігенції, звинувативши її у зв'язках з ОУН.

Одним з прикладів цього може бути вирок Військової колегії Верховного суду СРСР від 14 грудня 1934 р. у справі 14 діячів літератури і культури України (в їх числі - Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Іван і Тарас Крушельницькі), яких було засуджено до страти за приналежність до антирадянської націоналістичної організації, нібито створеної за завданням закордонного проводу ОУН. Така ж доля спіткала вже у 1938 р. іншу групу осіб, серед яких був А. Любченко, брат колишнього Голови Раднаркому УРСР Панаса Любченка. Одному з членів цієї групи В. Окису інкримінувалась роль зв'язкового між групою і "закордонним проводом ОУН в особі Коновальця і Селешка".

Наведені вище приклади, звичайно, не свідчать про наявність мережі ОУН в УРСР, але вони дають підставу стверджувати, що радянська влада була твердо переконана у потенційних можливостях ОУН і прагнула за будьмо, ціну не допустити її впливів і проникнення в Україну. Невипадково призначений на початку 1938 р. нарком внутрішніх справ О. Успенський якось казав, що "75-80% українців - це буржуазні націоналісти". Такої думки був і шеф НКВС СРСР М. Єжов, у хворобливій уяві котрого в Україні гуляли в підпіллі цілі антирадянські націоналістичні дивізії.177

Про масштаби заходів здійснюваних радянською владою стосовно припиення можливих націоналістичних виступів, свідчать дані по Вінницькій власті. У цьому регіоні з 26 березня по 10 травня 1938 р. було викрито "українське націоналістичне повстанське підпілля" у кількості одного обласного комітету, 16 райповстанкомів, 26 міжрайонних повстанкомів, 97 повстанських загонів і 126 бойових груп, а кількість засуджених сягнула до 3112 осіб, з котрих 347 були начебто "чисті" українські націоналісти.178

Зрозуміло, що наведені вище факти треба сприймати обережно, знаючи клому практику фальсифікації політичних звинувачень тих часів. Однак тсагнення більшовиків усунути "націоналістичний фактор" в УРСР напередодні неминучого втягнення Радянського Союзу у війну, яка насувалася, не шхликає сумнівів.

Таким чином, наприкінці 30-х років ОУН ціною напруженої організаційної праці, шляхом широкої пропаганди своїх кличів і гасел стала, на нашу думку, найпомітнішим і найвпливовішим чинником українського національного життя, дійовим носієм державницьких ідеалів як на еміграції, так і в Західній Україні. У цей час ОУН становила й евентуальну загрозу для радянської влади в УРСР. Година неминучого зіткнення обох сил стрімко наближалася.

 

------------------------------------------------------------------------

[127] ЦДАГО України, ф. 6. оп. 1, спр. 479, арк. 12-13.

[128] Там само. - Документи проводу ОУН. - Лист Є. Коновальця від 3 липня 1930 р. до "Канцлера" (О. Сеник-Грибовський).

[129] Орловский С, Островт. Ерих Кох перед польским судом. - М., 1962. - С. 37.

[130] Раушнинг Г. Говорит Гитлер. Зверь из бездны. - М., 1993. - С. 70.

[131] Балей Петро. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року. Причини і наслідки. - К., 1996. - С. 35.

[132] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[133] Там само, ф. 1, оп, 20, спр. 6396, арк. 15 зв.

[134] Там само, ф. 263, архівно-слідча справа №49830 О. Букшованого, т. 1, арк. 36-38.

[135] Там само. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[136] Львівські архієпархіальні відомості. - Ч. V. - 15 жовтня 1930 р.

[137] ЦДАГО України; ф. 263, архівно-слідча спр. № 49830 О. Букшованого, т. 1, арк. 541.

[138] Там само. Ф. 269. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича.

[139] Там само, ф. 6, оп. 1, спр. 301, арк. 199.

[140] Там само, ф. 57, оп. 4, спр. 338, арк. 90.

[141] Раушнинг Г. Говорит Гитлер. Зверь из бездны. - С. 98.

[142] Дьяков Ю. П., Бушуееа Т. С. Фашистский меч ковался в СССР: Красная Армия и Рейхсвер. Тайное сотрудничество 1922-1933. Неизвестные документи. - М, 1992. -С. 340.

[143] ЦДАГО України, ф.1. оп. 20, спр. 6205, арк. 38-39.

[144] Раушнинг Г. Говорит Гитлер. Зверь из бездны. - С. 103.

[145] Известия ЦК КПСС. - 1990. - № 2. - С. 211.

[146] ЦДАГО України, ф. 263, архівно-слідча спр. № 57190, т. 2, арк.. 23-24.

[147] Селешко Михайло. У кігтях гестапо. - К., 1996. - С. 158.

[148] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Львів, 1993. - С. 43-44.

[149] Євген Коновалець і його доба. - С. 922-923.

[150] Народна воля - Скрентон, США. - 2 грудня 1937 р.

[151] ЦДАГО України. Ф. 269. -Документи Центрального виконавчого комітету представників українських емігрантських організацій в ЧСР.

[152] Життя і смерть полковника Коновальця. - С. 144.

[153] Там само. - С. 165.

[154] Дневник посла Додда. 1933-1938. - М., 1961. - С. 514.

[155] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи Ю. Колларда.

[156] Євген Коновалець і його доба. - С. 476-480.

[157] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи Ю. Колларда.

[158] Дніпро. - 1994. - №1. - С. 138.

[159] ЦДАГО України. 269, оп. 1, спр. 175, арк. 78.

[160] Життя і смерть полковника Коновальця. - С. 151.

[161] Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. - С. 467.

[162] Там само.

[163] Центральний державний історичний архів України, Львів (далі - ЦДІАЛ України), ф. 359, оп. 1, спр. 316, арк. 5.

[164] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи Ю. Русова.

[165] Там само. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[166] Там само. - Особисті документи К. Мацієвича.

[167] Там само, ф. 57, оп. 4, спр. 340, арк. 5.

[168] ЦДІАЛ України, ф. 359, оп. 1, спр. 316, арк. 35-36.

[169] Самчук Улас. На білому коні. Спомини і враження. - Вінніпег, 1972. - С. 55.

[170] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[171] Там само.

[172] Там само, ф. 269, оп. 1, спр. 178, арк. 88.

[173] Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО), ф. 3833, оп. 2, спр. 55, арк. 6-14.

[174] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[175] Там само, ф. 1, оп. 20, спр. 6434, арк. 57.

[176] Життя і смерть полковника. Коновальця. - С. 151.

[177] З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - № 1/2 (6/7), 1998. - С. 215.

[178] Там само. - С. 194-195.