ОУН НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.
ПОДІЇ В ЗАКАРПАТТІ

1938 р. став часом вражаючих своєю зухвалістю зовнішньополітичних актів нацистської Німеччини. Без будь-яких ускладнень і серйозного спротиву нацисти приєднали до рейху Австрію, змусили Литву віддати Мемель (Клайпеду), відібрали у Чехо-Словаччини Судетську область. Світова преса широко коментувала неминучість зіткнення Німеччини та Італії з Радянським Союзом.

Звичайно, за цих умов українська політична еміграція прагнула розібратися у міжнародному становищі, визначити свою позицію. Це питання, зокрема, розглядалося 27 березня 1938 р. на засіданні згаданого Підготовчого конгресового комітету в Празі, у якому взяли участь відомі українські громадські діячі І. Мазепа, В. Приходько, С. Русова, генерал М. Омелянович-Павленко та ін. Всіх їх хвилювало питання: "Як дійти до утворення держави?" та "куди нам належати?", тобто до блоку держав демократичних чи "динамічних" (тоталітарних). Зазначалося, що "в українській справі вирішальний голос має Польща". Однак ні до чого конкретного справа не дійшла. Песимізм навіяло зауваження І. Мазепи, що "ніхто не знає планів" великих держав.179

Підсумовуючи діяльність українства у напрямку "консолідаційної акції", С. Русова дійшла до сумного висновку. У своєму щоденнику під 22 травня 1938 р. вона записала: "А що буде з Україною в цьому міжнародному хаосі, невже знову зостане він нас непідготовленими? Конгресовий комітет розпадається саме тоді, коли він мусить бути міцним і діяльним... Треба силу мати, щоб боротися, а ми нічого не маємо".180 Це були пророчі слова.

Більш бадьорими виглядали представники тих проводів, що вважали себе легітимними носіями української державності. Один з них, а саме голова Державного центру УНР А. Лівицький, у листі від 11 травня 1938 р. до редакції журналу військово-громадської думки "Гуртуймося" писав: "Розвиток світових подій йде в напрямку, що в недалекім майбутнім неминуче допроводить нас до щасливої можливості святкувати Велике Свято [йдеться про Великдень. - Авт.] на власній землі, в незалежній державі українській".181

Переважна більшість українських політиків на еміграції стала схилятися на сторону сильного, а таким в їхніх очах була гітлерівська Німеччина. При цьому кожний політичний провід прагнув випередити конкурентів.

Показовими можуть бути у цьому контексті плани Державного центра УНР щодо дискредитації П. Скоропадського і його оточення. Так, у листі від 14 квітня 1938 р. до полк. В. Филоновича (ЧСР) військовий міністр УНР генерал-хорунжий В. Сальський виклав цілу програму дій напередодні святкування гетьманцями дня 29 квітня 1938 р. (20-ї річниці приходу гетьмана до влади в Україні). Зокрема, В. Сальський писав: "Для того, щоб не тільки нейтралізувати прихильну гетьману пресу, але разом з тим дискредитувати остаточно Скоропадського в очах цілого світу, треба негайно розпочати сильну протиакцію, яка б пригадала ганебну діяльність Скоропадського на Україні, його національну зраду, як рівнож і здекваліфікувала б діяльність його за кордоном". При цьому військовий міністр УНР особливо наголошував, що у всіх випадках "треба уникати критикування німців, зазначати можна, що підтримка Скоропадського німцями в минулому була їх помилкою і що вони були Скоропадським звичайно обдурені".182

З свого боку, опоненти Державного центра УНР невисоко оцінювали можливості його чільних діячів, звинувачували їх у нездатності "організувати український народ до збройної боротьби", у підпорядкуванні нібито наказам "Варшави чи Москви". Про це, зокрема, йшла мова у листі від 17 квітня 1938 р. до колишнього міністра фінансів УНР, члена Підготовчого конгресового комітета за кордоном В. Приходька. Його автор, характеризуючи українських "коронованих" політиків, писав: "Я тішусь, що ці трупи помалу вимирають і не будуть своїм псевдодемократизмом і соціалізмом гальмувати з недалекій будуччині жорстоку українську національну революцію, яка ще пройде через трупи мільйонів і своїх і чужих, але збудує український національний храм, українську святиню, національну українську державу та визволить велику націю українську".183

Найбільш виразно охарактеризував відносини між різними силами української політичної еміграції відомий діяч Центральної Ради М. Єреміїв. У листі від 5 січня 1939 р. до В. Проходи він писав: "Від того, що називається політикою українською, стою якнайдалі, бо вона перетворилася в справжнє болото. Деякі органи друку займаються виключно тим, що обливають земляків помиями. А є і такі, що об'їзджають головні міста Європи і попереджаючи владу, що всі українці, окрім них, є большевицькі агенти".184

Крім зазначених вище сил (ОУН, УНР, гетьманці), пов'язували свої надії з Німеччиною й інші українські організації, зокрема, вже згадуваний Фронт національної єдності, створений в 1933 р. Його провідник Д. Паліїв вважав, що ФНЄ взяв на себе "відповідальність чи співвідповідальність за українську політику". Восени 1938 р. Д. Паліїв спробував через колишнього члена УВО О. Думина зав'язати контакти з Є. Петрушевичем, щоб за його допомогою добитися "освідомлення німецьких кругів з українською справою".185

На користь німецької орієнтації активно агітував і Д. Донцов. У своїй праці "Де шукати наших історичних традицій" (видання 1938, 1941 рр.) він критикував тих українських діячів демократичного і соціалістичного спрямування, які, за його словами, "і досі проти "гітлерівської Німеччини", яка нашій національній збірноті нічого злого не зробила", які "відвертаються від Гітлера і Японії через те, що ті їм нічого злого не зробили, але зате не шанують серед і п'ятниць соціалістичної віри".186

Правда, не дивлячись на всі негаразди, в цей час бачимо й спроби домогтися об'єднання основних сил українства. Так, на зламі 1937/1938 років, як свідчить листування О. Назарука з П. Скоропадським, пролунали навіть думки "про єдиний фронт гетьманців з ФНЄ та ОУН". Проте вже у березні 1938 р. колишній гетьман дійшов висновку, що треба "вже тепер почати боротьбу з ОУН".187

Однак треба визнати й той незаперечний факт, що поміж українських політичних діячів тієї доби не знайшлося загальнооб'єднуючої постаті, людини з харизмою національного лідера. І саме про це у листі до Є. Вирового від 12 квітня 1938 р. писав один з активних членів Української національної колонії в Харбіні І. Шлендик, з тривогою спостерігаючи за подіями в далекій Європі. "Може як ніколи, - підкреслював він, - потребуємо згоди і єдності, одностайності й одної волі й не можемо знайти авторитета, щоб ту, всіх нас волю, направив до однієї цілі й привів нарешті нас всіх до послуху". Зазначений дописувач висловив й глибокий жаль, що різні українські центри, а особливо "центр УНР і націоналістичний центр" не можуть дійти компромісу, дарма, що в минулому "було багато сказано не потрібних і шкідливих слів".188

З огляду на вказані обставини та складні й суперечливі міжнародні відносини було дуже непросто визначити власну позицію й ОУН. Однак незаперечним є той факт, що тільки націоналісти виявилися готовими до активних дій, не дивлячись на фатальні висліди для ОУН передчасної смерті полк. Є. Коновальця.

На фоні помітних симпатій української політичної еміграції до німців у західних країнах почало складатись враження, що українство в основній масі стоїть на пронімецьких позиціях. Як писав у листі від 4 грудня 1938 р. до генерала В. Петріва його колега з Парижу генерал-хорунжий О. Удовиченко, всіх українців у Франції "стали вважати германофілами і сподіватися тут на якусь підтримку української справи майже безнадійно".189

Криза системи міжнародних відносин, започаткованої в 1919 р. у Версалі, спонукала організоване українство шукати кращої долі, хапаючись за кожну можливість, що відкривалася. Як пише В. Косик, "український незалежницький рух вирішив скористатися будь-якою нагодою, щоб досягти незалежності, навіть якщо це буде лише в частині українських земель".190

І така можливість незабаром з'явилися. Не без тиску Німеччини, яка ще до мюнхенського зговору великих держав підбурювала українців проти чехів, уряд ЧСР 11 жовтня 1938 р. визнав автономію Карпатської України і проголосив ЧСР федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. З листопада ц. р. прем'єр-міністр Карпатської України виголосив звернення до всіх громадян з нагоди знаменної події.

10 листопада 1938 р. був оголошений маніфест до українського народу Підкарпаття. У ньому виголошувалася подяка великим державам й могутній Німеччині, які забезпечили "непорушність наших нових границь". При цьому підкреслювалося: "ми опираємося на власні сили народу й провадимо працю та боротьбу в інтересах лише свого народу". До співпраці закликалися всі українці-патріоти, незалежно від партійної приналежності. Зазначалося також, що Карпатська Україна "опирається на міцний союз чехів і словаків".

Події в Карпатській Україні привернули до себе увагу всієї української еміграції та населення Західної України. Сотні українців виявляли палке бажання взяти участь в розбудові національного життя в Закарпатті. Багатьом здавалося, що зроблено перший крок на шляху об'єднання всіх українських земель в єдиній суверенній державі. Ще наприкінці вересня 1938 р. голова Союзу бувших вояків армії УНР у Франції генерал-хорунжий О. Удовиченко у листі до полк. В. Филоновича висловив надію, що Закарпаття відіграє "велику роль в наших змаганнях", а тому може "прийдеться всі наші сили перекинути туди для праці".191 А у привітанні Українського студентського товариства "Зарево" (Німеччина) на ім'я прем'єр-міністра Карпатської України А. Волошина (18 грудня 1938 р.) говорилося: "...Віримо, що український визвольний шлях, що розпочався за Карпатами, вже скоро поведе нас до Львова й Київа".192

З усіх політичних проводів організованого українства найбільшу активність в справах Карпатської України виявила ОУН. З цього приводу С. Русова, яка мешкала у той час в Празі, зробила такий красномовний запис у своєму щоденнику: "Націоналісти сміло кажуть, що це вони зробили цей переворот і, конечно, вони найактивніша група".193 Особливо енергійно діяли члени ОУН на ЗУЗ. Перейшовши кордон, вони прагнули опанувати всі ділянки національного життя.

Особливу увагу націоналісти приділили "Організації народної оборони", з часом перейменованої в "Карпатську Січ". Серед її керівництва був М. Колодзінський, разом з яким працювали інші відомі члени ОУН на ЗУЗ З. Коссак, Р. Шухевич. Однак існування цієї збройної формації не відповідало конституції ЧСР, і на цьому ґрунті, як згадує учасник тих подій Є. Стахів, виникали гострі суперечки між керівниками січовиків і А. Волошиним. До того ж, в середині грудня 1938 р. посли СРСР і Польщі зажадали від чехословацького уряду заборонити діяльність "Карпатської Січі", навколо якої гуртувалися найбільш радикальні елементи українства.

Варто підкреслити, що вже в історії з Карпатською Україною стало помітним подальше поглиблення суперечностей між ПУН і крайовою екзекутивою ОУН на ЗУЗ. У той час, як крайовиків хвилювали проблеми, пов'язані з життям свого народу у Польщі, членів ПУН більше цікавили події у столицях європейських країн. І це розуміли не тільки члени ОУН, але й сторонні спостерігачі. Один з діячів уенерівського середовища в Брно (ЧСР) Л. Гавриш у листі до В. Проходи від 9 січня 1939 р., критикуючи вороже наставлення ПУН проти керівництва УНР за співпрацю з поляками в 1919-1920 рр., писав: "Тепер цей провід рішуче виступає проти большевиків разом з німцями і красномовно мовчить про Польщу, бо німці мають згоду з Польщею. Це приклад несталості, нерозуму та непродуманості ні своєї цілі, ні своєї тактики".194

Хоч захоплення згаданими подіями було в цілому велике, знаходилися й скептично настроєні люди. До них, зокрема, можна віднести вже цитованого генерал-хорунжого О. Удовиченка, який й сам прагнув потрапити до Закарпаття. Зокрема, він застерігав, що помічається відплив до цих теренів "ріжного порядку отаманів, які можуть руйнувати, але не можуть творити". А в листі від 4 грудня 1938 р. до генерал-хорунжого В. Петріва О. Удовиченко писав, що в нього є побоювання, щоб в Карпатській Україні "не наробили б тих помилок, що робили ми, бо ж там, на мій погляд, є чимало завзяття, емоцій, але чи мають людей підготовлених, кваліфікованих для державної праці".195

Зазначені сумніви були небезпідставними. Учасник тих подій В. Филонович, який у цей час перебував на Закарпатті (м. Великий Бичків), константував, що місцеві українські сили не тільки протистоять одна одній (москво-полоно- і мадярофіли, націоналісти), але й не мають можливості обійняти кваліфікованими кадрами найважливіші посади в державних установах автономії. У листі від 6 листопада 1938 р. до О. Шульгина (Париж) він писав, що керівники Карпатської України відмовилися від послуг чеських спеціалістів і не бажають залучати до праці в урядових установах представників української еміграції. За його словами, всі вакантні посади "обсаджують своїми молодиками, які здебільшого не мають поняття про ту справу, за яку беруться".196

На підставі власних спостережень і спілкувань з місцевими кадрами В. Филонович дійшов висновку, що на Карпатській Україні "тепер все в руках націоналістів". В іншому листі від 12 грудня 1938 р. він зазначав: "Багато людей - нашого брата сидить у Хусті, але хід мають лише "націсти" [тобто, націоналісти - Авт.] та і то лише в "Карпатській Січі". Коли сам Филонович запропонував у Великому Бичкові свої послуги щодо організації "національної оборони", то йому відмовили.197

Утворення автономної Карпатської України мало широкий міжнародний резонанс. У багатьох європейських столицях ця подія жваво обговорювалась і пов'язувалась з намірами Берліну приступити найближчим часом до реалізації своїх планів на Сході, до боротьби з СРСР за Україну. Так, 24 листопада 1938 р. на переговорах у Парижі британський прем'єр-міністр Н. Чемберлен у розмові з французьким колегою підкреслив, що "у німецькому уряді, можливо, є думка про те. щоб розпочати розчленування Росії шляхом підтримки агітації за незалежну Україну". 6 грудня 1938 р. англійське посольство у Німеччині повідомляло Лондон, що "і в нацистських і в ненацистських колах існує начебто однозначна думка, що наступною метою, заходи щодо здійснення якої можуть мати місце вже в 1939 році, буде створення при сприянні Польщі або ж без неї, незалежної російської України під егідою Німеччини".198

Українське питання стало розмінною монетою у політичній грі європейських держав напередодні Другої світової війни. Насамперед на територію Закарпаття заявила претензії Угорщина. З дозволу так званих "мюнхенців" вона окупувала найважливіші міста Карпатської України Ужгород, Мукачеве та Берегове, відрізавши таким чином українську автономію від прямого залізничного сполучення з Європою.

Тим часом 17 грудня 1938 р. в одному з паризьких журналів з'явилася сенсаційна стаття відомої французької журналістки Ж. Табуї про плани Гітлера стосовно України. Посилаючись на конфіденційні італійські джерела, авторка публікації стверджувала: "самостійницька агітація буде тільки засобом Гітлера, щоб розложити Україну й приготувати завоювання її легіонами Третього рейху". І далі Ж. Табуї повідомляла, що на нараді в Мюнхені 9-10 грудня фюрер начебто заявив, що "творення автономної української держави є тільки "засобом" німецької політики, але ніколи не може бути її остаточною метою".199

Однак, на жаль, згадана публікація не була належним чином оцінена українськими політиками, громадянством на еміграції. "Багато українців подуріло й думають, - писав у листі від 9 лютого 1939 р. до українського мецената Гр. Лисюка, який в цей час перебував на Закарпатті, відомий культурно-освітній діяч Є. Вировий, - що Німеччина думає про Україну, щоб її на ноги поставити, а Німеччина думає, як і всі розумні люде на світі, тільки про себе, про Німеччину, і коли по дорозі їй і Україна може пригодитися, то цікавиться й Україною". Разом з тим й Є. Вировий вважав, що коли йдеться про визволення з більшовицького пекла, то "не лишається нічого іншого, як разом з Німеччиною або хоч з самим чортом видобути Україну з того пекла".200

Поява Карпатської України викликала велике роздратування в країнах, до складу котрих входили українські етнографічні землі. Як згадує у своїх спогадах Й. фон Ріббентроп, вже 24 жовтня 1938 р. під час зустрічі з польським послом Липським, останній за побажанням свого уряду порушив перед німцями питання про Карпатську Україну.201 Хоч колишній рейхсміністр закордонних справ не розкривав зміст польських пропозицій, але, без сумнівів, мова йшла про ліквідацію цього автономного утворення в складі Чехо-Словаччини. 5 січня 1939 р. у ході переговорів з А. Гітлером польський міністр закордонних справ Ю. Бек прямо заявив, що на карпатсько-українській території активізуються українські націоналісти, і тому "Карпатська Україна може одного дня розвинутися у вогнище такої тривоги для Польщі, що польський уряд буде змушений взяти до уваги втручання, яке може призвести до дальших комплікацій".202

З підозрою поставилися до Карпатської України і в Москві. Там вважали, що поява цієї автономії при сприянні Німеччини є першим кроком у реалізації

* Як пише англійський історик Д. Сьюард, у лютому 1939 р. Німеччина запропонувала полякам укласти військову спілку і здійснити "узгоджену політику" стосовно України [Сьюард Д. Наполеон и Гитлер: сравнительная биография. - Смоленск, 1995. - С. 215).
пангерманської ідеї і планів А. Гітлера щодо захоплення всієї України.*

Напруження посилювалось ще й тим, що американські, англійські і французькі газети, як пише відомий англійський журналіст і публіцист О. Верт, "розгорнули кампанію за створення "великої України" шляхом "приєднання" всієї Радянської України до Закарпатської України".

Така активність сусідніх держав позначилася на долі Карпатської України. Не бажаючи зайвих ускладнень на шляху реалізації своїх планів у Європі, Німеччина вирішила зняти з порядку денного "українське питання".203

Характеризуючи німецьку політику в контексті вищезгаданого, один з активних учасників тих подій С. Росоха пише: "Німці високо піднесли Карпатську Україну в ціні, щоб її відтак дорого продати. Вони шахували нею, з одного боку, Совєтський Союз, кидаючи на нього пальцем, мовляв, якщо він не буде податливий на німецькі вимоги, то ось тут вже є зародок самостійності Великої України, а, з другого боку, хотіли позискати для своєї "осі" Мадярщину і відтягнути якнайдальше Польщу від західних аліянтів..."204

12 березня 1939 р. у зв'язку з остаточним рішенням про окупацію Чехо-Словаччини фюрер повідомив угорського посла у Берліні, що Німеччина дає згоду на приєднання Карпатської України до Угорщини. Напередодні цього, як пише В. Косик, Гітлер хоч висловив жаль з того факту, проте заявив у своєму оточенні, що він ніколи не був пов'язаний з українцями та їх політичними планами.205 Це був натяк на те, що коли щось й було, то це справа рук окремих імперських відомств та їх керівників.

За цих обставин 15 березня 1939 р. сейм Карпатської України слідом за Словаччиною проголосив свою незалежність. У схваленій постанові зазначалося, що "Українська карпатська держава" "вписалася золотими буквами в історію соборної України". Водночас, у зв'язку з вторгненням в Закарпаття угорських військ, новообраний президент Карпатської України А. Волошин звернувся

* 30 листопада 1939 р. А. Волошин та деякі члени його колишнього уряду надіслали райхсміністру Ріббентропу меморандум стосовно ситуації, що склалася у Європі у зв'язку з приєднанням Західної України до СРСР. Це, на їх думку, мало загрожувати "рухом серед українського населення за приєднання Прикарпатської України до Радянського Союзу". Щоб цього не сталося, і враховуючи вороже відношення Угорщини до українців, автори меморандуму пропонували нацистам об'єднати Закарпаття з Словаччиною у федерацію під протекторатом Німеччини (З архівів ВУЧК. ГПУ-НКВД-КГБ. - 1994, Ч. 1. - С. 146).
до Ріббентропа з проханням "захисту в німецького рейху".*

Але все було даремно. Ввечері цього дня німецький консул у Хусті повідомив українську сторону, що "в такій ситуації, коли мадярські війська зайшли вже досить далеко в глибину краю, Німеччина не може дати помічі Карпатській Україні, бо це б могло викликати збройний конфлікт з мадярами й поляками". З огляду на це консул радив "добровільно податися мадярам".206

Хоч політичний провід Карпатської України фактично капітулював під тиском подій, керівники "Карпатської Січі" вирішили дати останній бій мадярським загарбникам. Однак боєздатність загонів січовиків виявилася занадто низькою. Не дивлячись на те, що "Карпатська Січ" нараховувала 10-12 тис. членів, військовий вишкіл мала незначна частина з них. А кількість озброєних бійців не перевищувала, мабуть, 2 тисяч чоловік. За словами військового референта ПУН М. Капустянського, план здобуття зброї "для українських військових частин на Закарпатті був зірваний сот. Ярим".207

Однак це не зовсім так, бо Р. Яри не грав у тих подіях самостійної ролі, з був лише зв'язковим між відповідники службами німецького абвера і ПУН. До того ж, за свідченням учасників згаданих подій, січовики, серед яких було чимало членів ОУН, не зуміли налагодити тактовних відносин з чеськими військовими, отримати від них зброю. Вони поводилися з чехами досить амбіційно і самовпевнено.

З огляду на зазначене розраховувати на тривалий спротив угорським зійськам було нереально. Не дивлячись на героїзм січовиків, організована збройна боротьба в Карпатській Україні фактично припинилася 19 березня 1939 р. Невеликі партизанські групи, переважно в гірській місцевості, ще довший час турбували окупантів. Загалом втрати "Карпатської Січі" вбитими були трохи більше 100 чоловік. Загальна ж кількість загиблих в цих подіях українців оцінюється в 5 тис. осіб,208 серед них були М. Колодзінський і З. Коссак, провідні члени КЕ ОУН на ЗУЗ. За деякими даними, вони були захоплені в полон і розстріляні угорцями.

Трагедія Карпатської України справила гнітюче враження на українську еміграцію. І справа не лише в тому, що українська автономія не отримала міжнародної підтримки. Гірше було те, що й самі українці не виявили одностайності, не було, зокрема, порозуміння між місцевим українським населенням і емігрантами з інших регіонів України. Ось які враження, наприклад, винесла з розмов з учасниками і свідками подій на Закарпатті С. Русова. У своєму щоденнику під 6 березня 1939 р. вона занотувала: "...Селяни різне ставилися, одні щедро допомагали, хлопчики літ 12-14 йшли в бій і кричали "Слава Україні!".

Другі селяни, навпаки, видавали січовиків; як на цвінтар виведуть їх на розстріл, то селяни кричать: "бийте їх, бийте, а то ми самі їх поб'ємо".209

Невдовзі після загарбання Закарпаття було зголошено "Слово полковника Андрія Мельника до українського народу". В ньому відзначалось, що спротив "Карпатської Січі" угорському наїзднику показав, що "є в Україні борці, яким честь нації вища за все земське". Голова ПУН висловив впевненість, що "героїчна боротьба "Карпатської Січі" закує і зцементує в один непоборний моноліт наші лави, що ще могутнішим єдиним національно-революційним фронтом

* Історики бандерівського спрямування закидають голові ПУН А. Мельнику, що керований ним провід обрав "стратегію досить пасивного втручання в події на Закарпатті" і заборонив членам ОУН переходити кордон, бо не хотів дратувати Німеччину, яка підтримувала Угорщину (Баган Олег. Згадана праця. - С. 123). Провід ОУН в Карпатській Україні очолював О. Ольжич, який, за словами Є. Стахіва, "проводив вигідну для Німеччини політику". Сам О. Ольжич пізніше був змушений визнати ілюзорність існування надій на те, що Німеччина "підіпре самостійницькі змагання Карпатської України".
вдарить на окупантів української землі".*

Втім, у згаданому та інших зверненнях голова ПУН не прагнув до аналізу причин поразки української справи на Закарпатті. А. Мельник і його найближче оточення, можливо, усвідомлювали, що в тих подіях їм, як й іншим політичним проводам організованого українства, відводилася другорядна роль. Трагічна історія Карпатської України не стала повчальним уроком й на ближче майбутнє, що яскраво виявилося на початку німецько-польської війни.

Рішення німецького рейхсканцлера про віддачу Закарпаття хортистській Угорщині болісне вразило всю українську політичну еміграцію. На адресу Гітлера і Ріббентропа надійшло чимало листів і телеграм з протестом від окремих діячів і політичних центрів. Реакцію українства у цьому зв'язку добре ілюструють рядки з щоденника С. Русової. "...Що ж Гітлер?, - запитує вона. - Під протекторат взяв Словаччину, Чехію і Моравію, а Україну [тобто, Закарпаття - Авт.] кинув на поталу мадярам, щоб догодити Муссоліні; і нащо це все, що за жорстока образлива гра з українським народом, мов з якимось нікому не потрібним м'ячем?"210

Хоч вищезазначені події й привели до загострення у стосунках між керівництвом Третього рейху і проводом ОУН, проте вони не мали фатальних наслідків. Як засвідчив у травні 1939 р. один з представників МЗС Німеччини у бесіді з радянським атестатом у Варшаві, Берліну вдалося в цілому заспокоїти керівні кола українства, переконати їх в тому, що епізод з Карпатською Україною не говорить про зміну симпатій нацистського керівництва до прагнень українців.211 Проте ми добре знаємо, що то була неправда.

Нажаль, тоді хотілося вірити у будь-які обіцянки. Тому невипадково ще 22 березня 1939 р. Українське національне об'єднання в Німеччині, тісно пов'язане з ОУН, розповсюдило заяву "Українці!". У ній зазначалося, що було б "злочином нині пірватися за голосом почувань і заявити себе ворогами Німеччини, як це дехто нам підшіптує. Україна і Німеччина остаються природними союзниками. Не забуваймо, що крім Німеччини немає у нас у світі ні одного активного союзника проти всієї решти окупантів України".

Разом з тим заслуговує на увагу й інформація з джерел французьких спецслужб про те, що у квітні 1939 р. Голова ПУН А. Мельник начебто мав намір розірвати зв'язки з Німеччиною, звинувачуючи останню у посібництві загарбницькій політиці Угорщини стосовно Закарпатської України. Проте в цих ж джерелах повідомляється, що вже у травні того ж року на таємній нараді чільних діячів ОУН в Парижі А. Мельник схвалив плани Німеччини стосовно поляків і заявив: "Тиск Німеччини на Польщу буде підтриманий терористичними діями українців у Галичині".212

Участь ОУН в справах Карпатської України неоднозначне оцінювалась чкраїнською політичною еміграцією. Про це свідчить, зокрема, комунікат пресового відділу гетьманської управи від 5 червня 1939 р. про Карпатську українську державу. Гетьманська управа вважала, що Карпатська Україна "не могла стати українським П'ємонтом". На думку гетьманців-державників, уряд Карпатської України замість того, щоб спільно з чехами і словаками зміцнювати новостворену федерацію, під впливом крайніх націоналістичних гасел, які висувала ОУН, прагнув до виділення з її складу, безпідставно очікуючи підтримки такого кроку з боку іноземних держав, насамперед Німеччини та Італії. З огляду на це доля Карпатської України була вирішена, а збройна боротьба з мадярами приречена на поразку.

Провину за те, що сталося, гетьманська управа покладала на ОУН. За словами згаданого комунікату, ОУН "прийшла в Карпатську Україну з прихованою метою не помагати, лише використати місцеві сили й обставини для своїх партійних цілей". ОУН намагалася, вважали гетьманці, захопити владу в Карпатській Україні збройною силою та інтригами, здійснити "найрадикальніше соціальне реформаторство, в першу чергу, райські перспективи хтя широких народних мас".213

Звинувачення на ОУН сипалися з різних боків, частково інспірувалися поляками й більшовиками. Зокрема, в україномовній газеті "Канадійський фармер" (Вінніпег) за 17 травня 1939 р. писалося, що "головна канцелярія Карпатської січі, яка була під впливом проводу українських націоналістів у Відні, не прийняла до військової служби відомого українського генерала Петріва лише тому, що він належав до партії есерів". Спростовуючи ці звинувачення, "Українське бюро" в Берліні зауважувало, що критики не хочуть приймати до відома той факт, що "при жалюгідних умовинах "Січі", браку зброї й неможливості розгортання її в армію неможливо було ангажувати й удержати високою рангою наших військовиків".

На захист ОУН виступив колишній президент Карпатської України А. Волошин. В "Українському віснику" (серпень 1939) була опублікована спільна заява ГТУН й уряду Карпатської України, де останній заявляв про своє підпорядкування ОУН. Цей крок окремими колами еміграції розглядався як початок консолідації "української сили по всій лінії".

Не викидаючи правомірності певних закидів на адресу ОУН стосовно Карпатської України, не можна не побачити, що ці закиди йшли переважно від тих політичних сил українства, які й самі не виявили наполегливості в об'єднанні спільних зусиль всієї української політичної еміграції, здатної виступити єдиним фронтом. Такі політики, як наприклад прихильна до П. Скоропадського Українська громада в Німеччині, звели свою діяльність до надсилання меморандумів, резолюцій різних зборів, телеграм на адресу Гітлера та керівників західних

* У листі від 7 серпня 1939 р до М. Антоновича його кореспондент В. Панченко-Юревич писав: "Карпатські події показали, чого варті наші численні емігрантські організації - навіть на річеву критику не спромоглися, сукини сини! Про безпосередню акцію вже і говорити нема чого".
держав з проханнями "узглядити національні права Карпатської України".*

І цю безпорадність української політики бачило багато сучасників тих подій. Так, в листі до вже згадуваного В. Проходи від 9 січня 1939 року його кореспондент з Брно Л. Гавриш писав: "Політико-динамічні сили, що так або інакше нас доторкуються, стоять геть далеко від наших усіх проводів. Тим силам наші проводи нічого не помагають і нічого їм не перешкоджають". І далі, посилаючись на слова одного урядовця з МЗС Німеччини, Гавриш підкреслив, що "українська проблема ускладнюється відсутністю одного ведення". На його думку, "один провід було б легко утворити при трохи добрій волі. Але цієї доброї волі, - наголошує він, - у наших політиків бракувало і буде бракувати".214

Ставлення Гітлера до долі Карпатської України, не було, як вважають деякі дослідники, лише шляхом до "німецько-совєтського порозуміння".215 Німецьке політичне керівництво дійшло висновку, що спроби створення незалежної України постійно зустрічатимуть опір союзників Німеччини. Це стосувалася як Угорщини та Румунії, так й Польщі, яку німецька політика фактично до кінця березня 1939 р. розглядала як важливий фактор в боротьбі проти Радянського Союзу.

Але разом з тим у Берліні не відмовлялися від можливості розіграти "українську карту", як вагомий козир, й у стосунках з Радянським Союзом. За таких обставин у "новій Європі", до утворення якої прагнули нацисти, українській державі не відводилося місця. Але цього, на жаль, не усвідомили українські політики. Прозріння, як це буває часто, прийшло пізніше.

Вже відзначалося, що після смерті у травні 1938 р. голови ПУН Є. Коно-вальця німецькі спецслужби виявили зацікавленість у розширенні контактів з ОУН, а також у поглибленні зв'язків з іншими політичними проводами української еміграції. Німці прагнули використати їх для досягнення власних планів. Невдовзі після чехословацької кризи, 21 листопада 1938 р., польський посол інформував свого міністра закордонних справ, що відомий американський політичний діяч У. Булліт говорив: "Німеччина має повністю сформований і підготовлений український штаб, який повинен взяти владу на Україні і утворити українську незалежну державу під егідою Німеччини".216

Звичайно, у згаданому повідомленні легко помітити чимало перебільшень, але суть була схоплена правильно: провідні центри української політичної еміграції, майже одностайно, стали на шлях активної співпраці з нацистами, воліли з їхньою допомогою реалізувати власну мету. Вони мало рахувалися з тим, як до цього поставиться український народ, чи готовий він до такого повороту подій.

21 грудня 1938 р. керівник зовнішньополітичного відділу нацистської партії А. Розенберг зустрівся з адміралом В. Канарісом та його співробітниками Е. Лахузеном і Е. Штольце.217 На нараді обговорювалося питання про ""українську довірчу службу", а також про використання агентурної мережі української еміграції в інтересах Третього рейху. Шеф абверу докладно охарактеризував співробітництво насамперед з "групою ОУН Коновалець-Яри". Позитивно оцінивши цю інформацію, А. Розенберг наголосив на необхідності більш широких контактів

* Після кількох бесід з П. Скоропадським адмірал Канаріс, за словами Е. Штольце, дійшов висновку, що колишній гетьман є незначною постаттю і немає необхідних зв'язків і впливу в Україні. З огляду на це шеф абвера відмовив гетьману в співробітництві і фінансуванні. Цю точку зору адмірал не змінив і після нападу на СРСР, коли знов зустрівся з П. Скоропадським. Є відомості, що гетьман одержував офіційну пенсію від Німецької держави, встановлену йому ще президентом Гінденбургом.
і з іншими угрупуваннями українства, зокрема, із середовищами А. Лівицького і П. Скоропадського.*

З огляду на зазначене варто, мабуть, відмітити негативне ставлення А. Ро-зенберга до українських націоналістів. У своїх матеріалах, переданих 17 грудня 1938 р. фюреру через його ад'юнтуру, шеф зовнішньополітичного відділу нацистської партії підкреслював, що ОУН (група Яри-Коновалець) до цього часу не оприлюднила своєї політичної ідеології, що її попередня діяльність обмежувалась дрібними терористичними заходами проти українських політиків в Галичині. Говорячи, що співпраця ОУН з польською таємною поліцією залишається ще досить неясною, А. Розенберг разом з тим твердив, що ОУН від початку свого створення перебувала у певних зв'язках з Москвою і можливо підтримувалася звідти.

З метою викривлення реальних можливостей ОУН, яка мала розгалужену мережу своїх організацій в Західній Україні і загартовані кадри, А. Розенберг наголошував, що ця Організація перетворилася останнім часом в групу простих зв'язківців і агентів, які використовуються імперським військовим відомством. Однак при цьому він був змушений визнати, що ОУН все-таки надає цінні послуги німецьким військовикам.218

На нашу думку, подібна та інші необ'єктивні оцінки ОУН створювали спотворений образ цієї Організації у свідомості керівників вищих ешелонів влади Третього рейху, насамперед у А. Гітлера.

Що згадана вище зустріч А. Розенберга з В. Канарісом була одним з проявів зацікавленості німецької розвідки у подальшій активізації діяльності на українських землях, свідчить, поміж іншим, розмова рейхсфюрера СС з японським послом Осіма, що відбулася 31 січня 1939 р. З неї Гіммлер довідався, шо японська розвідка спільно з абвером ведуть "підривну роботу в Росії у розрахунку на тривалу перспективу стосовно Кавказу і України". Як з'ясувалося під час розмови, ефективність здійснюваних кроків "виявиться лише у випадку війни".

Але фундамент майбутніх успіхів закладався вже в мирний час. Звичайно, ці плани не становили великої таємниці для радянської розвідки. То ж невипадково 20 липня 1940 р. НКВС УРСР дав вказівки Управлінню прикордонних військ здійснити розшук трьох японських агентів, перекинутих з території Латвії в західні області України і Білорусії.219

Якщо ж спробувати охарактеризувати ставлення німців до різних політичних сил українства напередодні Другої світової війни, то можна дійти висновку, що в цілому Берлін віддавав перевагу націоналістам, хоч досить впливові німецькі чинники інколи дотримувалися іншої думки. Але незаперечним є той факт, що керівником "Української служби довірря" у Німеччині, яка мала репрезентувати перед німецькою владою всі українські емігрантські організації, обрали доктора М. Сушка, тісно пов'язаного саме з ОУН. Проти його призначення було багато заперечень, зокрема, з боку гетьманців, але доцільність взяла гору над симпатіями.

Однак можливості всіх політичних проводів організованого українства щодо ведення підпільної діяльності, в тому числі й розвідувальної роботи, на українських землях, які входили до складу СРСР, переоцінювати не слід. Це, зрозуміло, стосується й ОУН. Як вважають окремі автори, ще до вересня 1939 р. ОУН спіткала невдача у спробі "поширити терен діяльності організації на підсовєтську окупацію. Всі спроби були ліквідовані. Одна з них мала за наслідок найбільш болючу втрату, а саме смерть засновника організації полк. Євгена Коновальця. Вплив ОУН обмежувався українськими землями "на Захід від річки Збруч та до еміграції"".220 Не кращими виглядали шанси в Україні й інших центрів української політичної еміграції.

Таким чином, якщо спробувати охарактеризувати діяльність ОУН за перші десять років її існування, то можна дійти таких висновків. По-перше, українські націоналісти стали наивпливовішим чинником в українському національно-визвольному русі не тільки на Західній Україні, але й в еміграційному середовищі, особливо в Європі. По-друге, з українськими націоналістами почало рахуватися компартійне керівництво СРСР, розглядаючи їх як найбільшу загрозу політичній стабілізації в УРСР. По-третє, ОУН виглядала найбільш організованою, згуртованою і дієздатною силою в таборі організованого українства, до якої стали пильно придивлятися і в ряді європейських країн.

Разом з тим, не можна відмітити, що впродовж 1929-1939 рр. ОУН не зуміла перевести свою антипольську боротьбу з диверсійно-терористичних форм в площину збройного повстання в Західній Україні. Ця обставина, на нашу думку, виразно засвідчила, що власними силами українським націоналістам важко буде розраховувати на практичну реалізацію своєї політичної програми. Успіхи в боротьбі за здобуття УССД тепер залежали від здатності ОУН об'єднати в одноцілому фронті всі українські національно-державницькі сили, знайти підтримку визвольним змаганням на зовнішньополітичному відтинку.

 

------------------------------------------------------------------------

[179] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи Підготовчого конгресового комітету в Празі по скликанню Всеукраїнського національного конгресу.

[180] Там само. - Особисті документи С. Русової. - Щоденник.

[181] Там само. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[182] Там само.

[183] Там само. - Документи Підготовчого конгресового комітету в Празі.

[184] Там само. - Особисті документи В. Проходи.

[185] Там само. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є .Петрушевича.

[186] Донцов Д. М. Де шукати наших історичних традицій. 2-е видання. - Львів, 1941. - С. 84-85.

[187] ЦДІАЛ України, ф. 359. спр. 316, арк. 40.

[188] ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 58, арк. 87-88.

[189] Там само. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[190] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 57.

[191] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[192] Там само. - Українське студентське товариство "Зарево" в Берліні.

[193] Там само. - Особисті документи С. Русової. - Щоденник.

[194] Там само. - Особисті документи В. Проходи.

[195] Там само. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[196] Там само. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[197] Там само.

[198] История внешней политики СССР. - М., 1980. - Т. 1. - С. 349-350.

[199] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 342, арк. 26-26 зв.

[200] Там само. - Особисті документи Є. Вирового.

[201] Риббентроп И., фон. Между Лондоном и Москвой. Воспоминания и последние записи. - М., 1996. - С. 122.

[202] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 473.

[203] Верт А. Россия в войне. 1941-1945. - М., 1967. - С. 51.

[204] Росоха Степан. Сойм Карпатської України (в 10-ття проголошення самостійності). - Вінніпег, 1949. - С. 57.

[205] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 67.

[206] Карпатська Україна у боротьбі. Збірник. - Відень. - 1939. - С. 114.

[207] ОУН. 1929-1954. Збірник статей до 25-літгя ОУН. - На чужині, 1955. - С. 133.

[208] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 68.

[209] ЦДАГО України. - Особисті документи С. Русової. Щоденник.

[210] Там само.

[211] Что сказал доктор Клейст в 1939 году // Военно-исторический журнал, - 1991. - №12. - С. 22.

[212] ЦДАГО України, ф. 263, спр. 57190, т. 2, арк. 28.

[213] Там само. Ф. 269. Документи Української громади в Німеччині.

[214] Там само. - Особисті документи В. Проходи.

[215] Прокоп М. Україна і українська політика Москви. - Нью-Йорк, 1981. - С. 92-93.

[216] Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. - С. 476.

[217] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 340, арк. 10-11.

[218] Там само, спр. 339, арк. 73.

[219] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сбор-ник документов. - Т. І.Накануне. - Кн. 1 (ноябрь 1938 - декабрь 1940 г.). - 1995. - С. 232.

[220] Кричевський Р. ОУН в Україні. ОУНЗ і ЗЧОУН. Причинок до історії українського націоналістичного руху. - С. 6.