ОУН ТА НІМЕЦЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1939 РОКУ

Події жовтня 1938 р. - березня 1939 р., пов'язані з розчленуванням при cприянні великих держав Чехо-Словаччини, а потім й ліквідацією Чеської Республіки, поставили політичні проводи українства, які орієнтувалися на Третій Рейх, у досить складне становище. Німеччина, прагнучи після "Мюнхена" утвердити свої позиції в Європі і реалізувати амбітні плани завоювання "життєвого простору", намагалася наприкінці 1938 р. налагодити приязні стосунки з Польщею та при нагоді організувати похід проти СРСР. У Варшаві, мало довіряючи своєму західному сусіду, схилялися до перестраховки за рахунок пожвавлення контактів з Москвою. У свою чергу, СРСР, боючись опинитися в ізоляції, вишукував можливості досягнення консенсусу, чи то з Польщею, чи то з Німеччиною.

Таким чином, у відносинах між трьома згаданими державами так чи інакше постійно виринало українське питання. Однак його розв'язання кожному і зазначених чинників бачилося у контексті власних інтересів. А такий прагматичний підхід робив українську справу розмінною монетою. Якими б не були політичні комбінації у стосунках Німеччини, Польщі та СРСР, вони за будь-якого розкладу сил мали б неодмінно виявитися ворожими інтересам ідеї української незалежності. Проте ті політики чи сили, котрі репрезентували згадану ідею на міжнародному відтинку, не усвідомлювали трагізму тогочасних обставин, не були готовими до непередбачених дій.

Відчуваючи, що війна у Європі неминуча, ОУН не полишала надій сконсолідувати під своїми прапорами зусилля всіх середовищ організованого українства. Ще на початку 1939 р. активно пропагувалася ідея згуртування усіх українських організацій на чужині навколо "Європейського об'єднання української еміграції", до числа керівників якого входили члени ПУН генерал М. Капустянський і Д. Андрієвський. У зверненнях, які широко розповсюджувались серед громад українців, стверджувалося, що розвиток державного життя "у нашій добі" йде у бік "тоталізму". При цьому підкреслювалось, що держави, які перші до цього схилилися і відповідно упорядкували своє внутрішнє державне життя, витворили сили, з якими мусять рахуватися і підлягати їм "найсильніші потуги повоєнного часу". А тому цим зразкам має наслідувати український народ, бо об'єднання усіх його творчих сил та відповідне їх упорядкування є наказом доби.

На підтримку ОУН виступило й одне з найбільших об'єднань української студентської молоді - Центральний союз українського студентства. XI звичайний з'їзд цієї організації, який відбувся 17-18 червня 1939 р. у Відні, підтвердив свою вірність ідеології українського націоналізма, закликав "ціле українське громадянство об'єднатися навколо одного проводу та бути на готові до боротьби української нації за її остаточне визволення з-під гніту окупантів". З'їзд проголосив члена ПУН Я. Барановського першим почесним президентом ЦЕСУС.

Однак у цей час ні ОУН, ні іншим українським політичним центрам не вдалося сконсолідувати свої сили. Одна з причин цього крилася в амбіціях і непоступливості чільних політичних діячів, що ставало вже сумною традицією українських визвольних змагань з часів козацької доби. Була й більш поважна причина. У консолідації українських політичних структур об'єктивно не були зацікавлені ті зовнішньополітичні сили (і це показав досвід Карпатської України), інтереси яких зачіпало позитивне розв'язання українського питання. Це, зокрема, Варшава, Москва, Будапешт, Бухарест і Берлін. Саме вони й чинили перешкоди на шляху об'єднання українства.

Напередодні війни один з берлінських кореспондентів В. Проходи влучно охарактеризував ситуацію, в якій опинилося українство, розпалене, як здавалося, перспективою близького здобуття незалежності. У листі від 17 січня 1939 р. він писав: "Ніякого українського "проводу" з еміграції ніхто компетентний не бажає! Це аксіома і на майбутнє. Визнали б лише тих у краю [тобто, в Україні - Авт.], які б вибороли! Проте не виключено, що різних українських негусів і расів [тобто, тубільних вождів - Авт.] колись можуть і пригрівати - для формального плащика. І - не більше!"221

Тим часом людство невпинно котилося до війни. Для багатьох політиків ставало зрозумілим, що черговою жертвою нацистської агресії буде Польща. Англійські гарантії цій державі стосовно її безпеки у квітні 1939 р. не зняли загрози нападу і лише підштовхнули Німеччину до конкретних кроків щодо порозуміння з СРСР на ґрунті спільних інтересів. Так українське питання раптово постало у зовсім новому ракурсі, незбагненному для політичної еміграції.

Ось як, наприклад, оцінював ситуацію М. Антонович. У листі від 25 травня 1939 р. до батьків у Прагу він повідомляв, що останнім часом у німецьких часописах зовсім нічого немає проти "Совдепії", "зате ціла купа нападів на Польщу". І далі, посилаючись на конфіденційні розмови з відомим німецьким фахівцем з українського питання проф. Г. Кохом, М. Антонович зазначає, "що українською справою по секрету тепер цікавитимуться значно більше, ніж це вилазитиметься ззовні".222

Поруч з цим М. Антонович, як ніхто інший у цей час, передбачив не тільки можливість спільних дій Німеччини і СРСР проти Польщі, але й долю західноукраїнських земель. В одному з своїх листів він писав: "По всій правдоподібності дійде до німецько-російської колаборації в справі Польщі. Польщу роздавлять, але очевидно, що совітам заплатять нашими землями". Підтвердився і його прогноз стосовно неминучості зіткнення німців з більшовиками. "Німеччина, розуміється, - зазначав він, - зараз же після цього візьметься, очевидно, і за Совдепію - але нам з того легше не буде".223

Можна, як це роблять численні дослідники, багато говорити і сперечатися з того, які причини спонукали Німеччину і Радянський Союз укласти 23 серпня 1939 р. пакт про ненапад, хто від цього виграв, а хто програв? Але незаперечним є той факт, що німецько-радянський зговір, не дивлячись на його цинічний характер, мав вирішальне значення для збирання українських земель у тих кордонах, в яких у серпні 1991 р. постала незалежна Україна.

Слід підкреслити, що саме так трактували цей договір в середовищі української еміграції. Про це свідчить, наприклад, запис в щоденнику С. Русової під 3 листопада 1939 р. Ось ці рядки: "Сьогодні приходив Камінський,*

* Камінський Єпіфан, колишній старшина Армії УНР, громадський діяч, проживав в Празі.
каже, що це добре, що совіти зроблять соборну Україну, легше одного ворога опанувати аніж трьох".224

Наприкінці літа 1939 р. готовність Німеччини до нападу на Польщу була надзвичайно високою. І в нацистських планах певне місце відводилося українським силам. Як вважав М. Антонович, німці начебто віддавали перевагу П. Скоропадському, який стояв на позиціях "вірно підданства". У той же час націоналісти, на його думку, дещо втратили кредит довіри у німців з огляду на самостійницькі дії у справах Карпатської України. До того ж, на погляд М. Антоновича, провідні діячі націоналістів схожі на "жовтодзьобів", яким "годі рівнятися з людиною [мова йде про П. Скоропадського - Авт.], що на таких справах ще при царським дворі собаку з'їла".225

Але насправді все виглядало інакше. Реальною силою все-таки були націоналісти, і це чудово розуміли, незалежно від вподобання, відповідні німецькі кола. На бойові сили ОУН покладалися завдання диверсійно-підривної роботи в тилу польської армії. Зокрема, на початку серпня 1939 р. в гірській місцевості поблизу Зальцбурга розпочали підготовку близько 250 українців, котрих навчали самостійним діям у складі невеликих ударних підрозділів.226

Існували й інші школи й табори, зокрема, у гірському с. Зауберсдорф поблизу м. Віннер Нойштадт (на південний захід від Відня). У цьому таборі проходив вишкіл відомий діяч ОУН-УГВР післявоєнних років Є. Стахів. Тут вивчались "теоретичні військові справи, трохи стратегії, міжнародні справи". За словами Є. Стахіва, курсанти "час від часу виїздили на якісь акції на кордон Словаччини з Польщею, перекидали ручну зброю з Пряшівщини на Лемікіщину, в околиці Сянока, - на випадок війни німців з Польщею".227

Про згоду ОУН активно виступити на боці Німеччини проти поляків свідчить, наприклад, агентурна записка Розвідуправління Червоної армії від 17 травня 1939 р. на ім'я наркома оборони СРСР. У ній викладався зміст бесіди у Варшаві відповідального співробітника МЗС Німеччини д-ра Б.-П. Клейста. Останній прямо заявив своєму співбесіднику, радянському агенту, про готовність українських опозиційних сил у Східній Галичині підняти збройне повстання проти поляків у разі німецького нападу. І робився наголос, що з цього приводу "не може бути жодних сумнівів".228

Цю думку підтверджують й публікації "Української пресової служби" (УПС) у Берліні. В її бюлетенях за липень-серпень 1939 р. постійно вміщувалися повідомлення німецької преси про становище в Західній Україні, про зростання там антипольських настроїв серед місцевого українського населення, про сутички польської поліції та військ з українськими повстанцями. Все це було своєрідною прелюдією до можливого і очікуваного збройного виступу ОУН.

Водночас українське питання не обминала увагою й преса західних країн. У Ч. 165 звідомлення для преси Українського бюро в Лондоні від 15 серпня 1939 р. повідомлялося, що англійська столична і провінційна преса широко коментує недавні масові арешти українців у Польщі. З огляду на це у газеті "Бристоль івнінг волд" за 2 квітня 1939 р. зазначалося: "Українська меншина в Польщі має обосновані та давні причини до невдоволення і Польща зробить розумно, коли сповнить їхні, більше усправедливлені жадання. В противному разі, українці, які сьогодні не мають ілюзій відносно Гітлера, все-таки готові злакомиться на офіровану поміч... А це б могло стати дуже неприємною подією для Польщі - як також для Великої Британії та Франції - в разі, коли б Польщу заатакувала Німеччина".

Зв'язки з ОУН та іншими українськими політичними центрами на теренах Німеччини напередодні війни підтримував керівник Бюро зовнішніх зв'язків нацистської партії др. Ляйбрандт.* Десь у середині серпня 1939

* Як й чимала частина співробітників А. Розенберга, Г. Ляйбрандт був вихідцем з Росії, до 1919 р. проживав у Одесі, вважався на цій підставі спеціалістом з російського та українського питань.
р. були, мабуть, остаточно з'ясовані можливості залучення українських націоналістичних сил до походу на Польщу. Позитивно поставився до цього, зокрема, А. Розенберг, який вважав, що саме ОУН можна було б використати для допомоги німецькій армії в Західній Україні. Але при цьому він висловив думку, що ОУН навряд чи буде взмозі "підняти народ", бо "маси не є політично активними". Практичні ж питання участі структур ОУН у війні розглядалися у відомстві адмірала В. Канаріса, відповідно до завдань військового командування.

У цей час, а саме 11 серпня 1939 р., ще раз висловив свою заінтересованість в розв'язанні "українського питання" А. Гітлер. У розмові з комісаром Ліги Націй у Данцігу К. Буркхардтом фюрер заявив: "Мені потрібна Україна, щоб вони [західні держави. - Авт.] не змогли заморити нас голодом, як це сталося в останній війні".229 Цікаво, що про це йшлося і в книзі німецького автора Акселя Шмідта "Україна - країна майбутнього", яка в ті дні вийшла з друку. У ній наголошувалося, що "існує в українців, як й досі, готовність йти разом з Німеччиною". Остання ж зацікавлена як отримати "українську надвишку аграрних продуктів, руди й сталі", так і підперти своїм плечем домагання українців.

Однак вже через кілька днів фюрер зайняв іншу позицію з українського питання. 14 серпня 1939 р. під час наради з вищими керівниками вермахта, як свідчить запис у службовому щоденнику начальника генерального штаба ОКХ Німеччини Ф. Гальдера, була висловлена думка про можливість у випадку війни з Польщею врахувати інтереси СРСР стосовно Західної України.230 Так було зроблено важливий крок до пакту Молотова-Ріббентропа.

Звичайно, в умовах загострення міжнародних відносин у Європі, в офіційних документах провід ОУН висловлювався досить обережно щодо власної зовнішньополітичної орієнтації, прагнучи всіляко підкреслювати незалежність у питанні вибору майбутніх союзників. Так, у резолюціях II великого збору ОУН (серпень 1939 р.) говорилось: "Українські визвольні змагання всеціло підметні в своїй основі й незалежні від кожночастного укладу міжнародних сил". Однак при цьому відзначалось, що "ніколи і в ніякій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України, вбачаючи можливість спільного діяння тільки з тими народами, що респектують ідею вкраїнського державного і собор ницького визволення.231 Для пильного політика не важко було зрозуміти, що "займанцями України" вважалися насамперед Польща і СРСР. І це прекрасно усвідомлювали в Берліні.

Втім, сподівання ОУН й інших політичних проводів українства на те, що розгром Польщі у випадку німецько-польської війни може позитивно вплинути на розв'язання українського питання, не були полишені реальних підстав. Зокрема, про це свідчать розроблені відомством Г. Гіммлера пропозиції щодо використання підрозділів гестапо і СД на польській території (не пізніше 20 серпня 1939 р.). У них розглядалося п'ять варіантів вирішення долі польських територій.

Згідно з можливим п'ятим варіантом пропонувалося поряд з включенням до складу рейху колишніх німецьких теренів (до 1918 р.) і створенням протекторату на бувших етнічних польських землях австрійської корони, виділити українські області "для створення Великої України". Однак і в цьому випадку розв'язання українського питання обумовлювалося принаймні двома важливими обставинами: розпадом СРСР і позицією Угорщини, яка володіла Закарпаттям. На думку експертів Головного управління поліції безпеки Німеччини, "п'яте рішення не слід вважати зовсім неможливим. Швидше це можливо в дуже віддаленому майбутньому".232

В історичній літературі, присвяченій позиції ОУН напередодні Другої світової війни, проводиться думка, що виступ Організації залежав виключно від політичних обставин, від того, чи буде реалізована ідея української державності. Усі переговори з військових питань, головним чином з абвером, тримав у своїх руках Р. Яри. Як пише в спогадах відомий діяч ОУН Я. Гайвас, Яри "нікого з інших членів проводу до них старався не допускати". За його ж словами, "вже перед самим вибухом війни прийшов наказ зберегти повну готовність, але ні в якому випадку не виступати з повстанням. Навіть наказано не триматися великими збройними відділами, а збройну акцію дозволяло тільки спородично і то у випадку самооборони".233

За словами провідного члена бандерівської ОУН М. Климишина, "...український повстанський рух розпочався з дорученням Тимчія-Лопатинського мобілізацією членства ОУН на три дні перед проголошенням мобілізації польської армії".234 Правда, за його твердженнями, можливості ОУН на Західній Україні були невеликими, так як "повстанські відділи не мали достатньої кількості зброї". З часом у цьому було звинувачено члена ПУН Я. Барановського.

Чутливо реагувала на загострення міжнародних відносин у Європі й українська еміграція, обговорюючи можливі варіанти розв'язання українського питання на випадок війни між Німеччиною і Польщею. Спантеличило українство і раптове поліпшення німецько-радянських стосунків. Коли стало відомо, що міністр закордонних справ рейху відбув до столиці СРСР, то С. Русова занотувала у своєму щоденнику: "А в мене всі думки там, у Москві, що там говорить Ріббентроп з Сталіним і оскільки Україна там заангажована". А під 27 серпня 1939 р. вона зробила такий запис: "Усі чекають, що Галичина з Підкарпаттям буде визволена і об'єднана в автономну державу під протекторатом Гітлера".235

Іншої думки дотримувався М. Антонович. У листі від 28 серпня 1939 р. з Німеччини до батьків у Прагу він писав: "Чи буде війна, чи ні трудно сказати... А найбільша евентуальність у цьому воєнному випадку це те, що Совіти положать лапу теж і на західноукраїнські землі... Німці ними пожертвували..."236

На початку війни ОУН оприлюднила свою позицію. її основні аспекти знайшли відображення в інструкціях "Націоналістичної пресової служби", які 1 вересня 1939 р. були направлені редакціям націоналістичних газет та прихильних до них видань в усіх країнах світу. В них зазначалось, що: 1) Українські визвольні змагання мають власну мету і на них не може впливати ніяка міжнародна ситуація; 2) ОУН виступить лише тоді, коли для цього буде "найдогадніша хвилина", негайний виступ з початком війни був б на користь "сторонніх сил"; 3) Українські визвольні змагання, спрямовані проти Москви, є фактором міжнародного значення; 4) Боротьба за визволення "сорокап'ятимільйонної нації" не може бути легкою, ОУН чекають у найближчому часі "важкі удари".237

Хоч згадана заява носила в цілому обережний характер, але тепер добре відомо, що з початком Другої світової війни ПУН зайняв виразно пронімецьку позицію і був готовий до активних дій. До цього кроку можна ставитися по-різному: схвалювати його або ж критикувати. На нашу думку, незаперечним є той факт, що спілка з гітлерівською Німеччиною сильно підірвала позицію ОУН як в Україні, так й на міжнародному відтинку.

Тим часом підписання пакту Молотова-Ріббентропа створило певні ускладнення щодо можливості відкритого використання нацистами "українського фактору" у війні з Польщею. Німці не бажали дратувати Москву і потім не відчували потреби у широкому залученні українських націоналістів до збройної боротьби з поляками, очікуючи наступу зі сходу радянських військ.

Проте, коли 1 вересня 1939 р. розпочалися бойові дії між вермахтом і польською армією, Москва не поспішала розкривати свої карти. Це дещо нервувало німецьку сторону. Тому 9 вересня 1939 р. до штабу 14-ї німецької армії було відряджено співробітника відділу диверсій і саботажу абвера "для відпрацювання всіх питань, пов'язаних з Україною".

А 12 вересня 1939 р. А. Гітлер, стурбований відсутністю активних дій проти Польщі з боку СРСР, дав вказівку адміралу В. Канарісу організувати збройний виступ націоналістичних сил в Західній Україні. Це сталося у поїзді пересувної штаб-квартири фюрера. Начальник штабу ОКВ В. Кейтель, як згадував генерал-майор Е. Лахузен, у присутності Й. Ріббентропа від імені фюрера запропонував шефу абвера "викликати в українській Галичині повстанський рух, метою якого було б знищення поляків і євреїв".238

Після цієї наради, як засвідчив у своєму щоденнику відомий працівник абвера Г. Гроскурт, він негайно встановив контакт з А. Мельником і Р. Яри, щоб прискорити виступ українських націоналістів.239

Поки зазначена вище вказівка фюрера переводилась з організаційної площини у русло активних дій, 15 вересня 1939 р. міністр закордонних справ Третього рейху через свого посла у Москві передав радянському керівництву телеграму. В ній, поміж іншим, говорилось, що коли СРСР не введе свої війська на територію Західної України, то на цих теренах "зможуть виникнути умови для формування нових держав".240 Є підстава стверджувати, що мова йшла про можливість утворення української держави на зразок ЗУНР.

Це, мабуть, був одним з найпереконливіших аргументів, котрий прискорив виступ СРСР проти Польщі. 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла радянсько-польський кордон. За цих обставин німці відмовилися від форсування збройного повстання українського населення проти польської влади. Проте окремі автори намагаються викласти цю справу так, що начебто провід ОУН з власної ініціативи дав вказівку крайовій екзекутиві на ЗУЗ "проти-польського повстання не піднімати".241 Насправді, все було по-іншому, правила гри диктувала німецька сторона.

Результати "польської кампанії" виявилися для організованого українства приголомшуючими. Ось, наприклад, запис від 19 вересня 1939 р. в щоденнику С. Русової: "Все загинуло: Совєти зайняли Коломію. Тернопіль і вище Рівне, Волинь аж до Вільно. В Брест-Литовському сталася зустріч німців і москалів... і ця дурна маса вітає їх як "освободителів".242

Заява В. Канаріса голові ПУН А. Мельнику після вже згадуваної наради 12 вересня 1939 р., що у головній квартирі фюрера є думка про позитивне вирішення питання щодо надання самостійності Західній Україні після розгрому

* Один з англійських біографів адмірала В. Канаріса пише, що шеф абвера був прихильником ідеї створення незалежної України і укладення союзу з російським народом проти його більшовицьких керівників, але ці ідеї не поділяли Гітлер, Ріббентроп і Розенберг (Колвін І. Двойная игра (Секретные миссии). - М., 1964. - С. 144). Відомо і те, що А. Розенберг був позитивно настроєний до ідеї надання Україні самостійності під егідою Третього рейху і рішуче виступав проти Великої Росії. У той же час Ріббентроп та інші неодноразово висловлювали думку про можливість використання небільшовицької Росії для досягнення своїх геополітичних планів. А з огляду на це самостійна Україна їм була непотрібною.
Польщі,* породила лише нейздійснені надії і викликала гірке розчарування.

В. Канаріс дещо поспішив інформувати А. Мельника стосовно рішень, прийнятих 12 вересня 1939 р. Адже тоді питання створення самостійної України розглядалося лише гіпотетично, залежно від позиції СРСР. При цьому сам адмірал стояв на тому, що "політичне розповсюдження руху ОУН в напрямку радянської України з метою створення великодержавної України слід категорично попередити".243

Тим часом А. Гітлер нелегко пішов на те, щоб віддати Західну Україну Радянському Союзу. Цей його крок був обумовлений політичними обставинами і носив тактичний характер.

Для багатьох тогочасних політиків тимчасовий характер угоди між А. Гітлером і Й. Сталіним стосовно не лише західноукраїнських земель, але й долі всієї України, був зрозумілим. Так, один з найпослідовніших політичних опонентів Сталіна Л. Троцький у публікації від 22 вересня 1939 р. писав, що сьогодні фюрер "віддає московському другові на тимчасове зберігання "велику Україну", завтра він поставить питання про те, кому бути господарем цієї України". При цьому цікаво зауважити, що в своїй боротьбі з Й. Сталіним Лев Троцький теж прагнув розіграти українську карту! Так, ще в липні 1939 р. він закликав до створення "єдиної, вільної і незалежної України", яка мала постати, на його думку, внаслідок національних повстань в рамках політичної революції.244

Звичайно, у контексті боротьби за незалежність радянсько-німецька угода і передача Західної України до складу Радянського Союзу були великим ударом по національно-визвольному руху. Коли б Німеччина залишилась господарем на західноукраїнських землях, то вона, мабуть, пішла б таки на створення у цьому регіоні автономного українського уряду. Але цього не сталося.

Тим часом напередодні війни атмосфера відносин на ЗУЗ між українською більшістю й польською меншиною була дуже напруженою. Значна частина українського населення не приховувала неприязного ставлення до поляків. З другого боку, як писав у своїх спогадах відомий львівський адвокат С. Шухевич, перед війною "проти українців, як здогаданих чи правдивих великих приклонників Німеччини, вся польська суспільність ставилася дуже вороже".245

Зазначене вище не могло не призвести до кривавих ексцесів. За словами колишнього ад'ютанта генерала Андерса С. Климковського, "тільки присутності Червоної армії ми зобов'язані тим, що в цей час не дійшло до великих погромів чи масової різанини поляків".246

За повідомленнями "Націоналістичної пресової служби" (НПС) за листопад-грудень 1939 р., чисельні збройні виступи українського населення проти поляків засвідчили, "наскільки глибоко ОУН охопила край своїми ідейними і організаційними впливами". "Можна не сумніватися, - говориться у випуску Ч. 51 від 30 листопада 1939 р. НПС, - що за інших обставин ЗУЗ спалахнули б загальним збройним повстанням під проводом ОУН. Та несподівана окупація краю совєтськими військами зробила це повстання політичне недоцільним в ту пору". Свідки згаданих подій одностайно стверджували: "На провінції були наші повстання. Роззброювано і розстрілювано поліцаїв і солтисів. Були також напади на двори і польські колонії. З вояків польської армії - українців - творилися повстанчі відділи... Націоналісти провадили акцію нищення ворогів безпощадно".

А ось спогади про події німецько-польської війни прихильника гетьманського середовища П. Розвадовського з Дрогобиччини. У листі від 24 травня 1942 р. до редакції часопису "Українська дійсність"* він писав: "...Люди

* Пресовий орган Української громади в Німеччині в 1940-1945 рр.
майже всі сприяли німецькій армії. Вхід німецької армії в Польщу наше громадянство привітало з великим захопленням. Під час проголошення мобілізації молодіж, йдучи на війну, йшла з думкою помсти за всі їй заподіяні кривди польської окупації. З перших днів війни вже гуртувалися партизанські загони по селах..."247

Нещодавно оприлюднені нові матеріали про виступи українських повстанців на теренах ЗУЗ у вересневі дні 1939 р., загальна чисельність яких становила майже 8 тис. чоловік. Внаслідок раптових і стрімких дій повстанцям вдалося захопити у поляків 1 танк, 8 літаків, 7 гармат, 23 кулемети і 80 автоматів, 3757 гвинтівок і 3445 пістолетів, 25 автомобілів, багато набоїв та іншого військового майна. Було полонено 3610 польських вояків та поліцейських.248

З огляду на цитоване було б неправильним стверджувати, що анти-польські дії українського населення були безпідставними, лише проявом помсти. До цього його спонукала й польська влада. Як пише один із свідків, поляки ще до війни розпочали низку каральних акцій проти українців: "Арешти зачалися ще за місяць перед вибухом війни. Пізніше арешти тривали далі. Приходила поліція та забирала людей". Інший очевидець говорив: "З вибухом війни у Львові почалися масові арешти українців... Польська "вулиця" поставилася до українців дуже вороже щойно під час облоги Львова. Так само й військо. Арешти, або принаймні ревізії відбувалися майже в кожній українській родині".249

Успішні дії німецьких військ в Польщі з радістю сприймалися у середовищі ОУН, яке чекало від Німеччини розв'язання українського питання. З вересня 1939 р. у вузькому колі однодумців М. Сціборський з задоволенням констатував, що "разом з вермахтом проти Польщі крокують і наші відважні вояки, наші курені". Ділова атмосфера панувала у берлінській штаб-квартирі ПУН, де намічались найближчі заходи щодо встановлення української влади на звільнених від поляків територіях.

Хоч організованого і зкоординованого виступу проти польського панування у Західній Україні не сталося, але у керівному середовищі ОУН високо оцінювалась участь націоналістів та їхніх симпатиків у боротьбі проти Польської держави. За словами О. Ольжича, "партизанська акція ОУН проти Польщі в середині вересня 1939 р. багато спричинилася до її скорого кінця".250

Для практичної реалізації зазначених заходів за німецькими військами, у складі яких перебував й український "легіон", мали просуватися на звільнені від поляків українські землі спеціально сформовані з членів ОУН оперативні групи - попередники майбутніх "похідних груп" 1941 р. В одній з таких груп був Я. Гайвас. Перед ним, зокрема, ставилось завдання "негайно зв'язатися з організаційною сіткою, допомагати до її якнайширшої розбудови в тому напрямку, щоб охопити кожний населений пункт та, по змозі, якнайбільше активного елементу, взяти участь у створенні поліційної системи, якої провідник буде визначений щойно пізніше, та побудувати й утримати через Карпати зв'язки між землями і центром за кордоном, доки організаційний центр не перенесеться до краю".251

Однак, як згадує Я. Гайвас, вже з перших кроків своєї діяльності вони зіткнулися з низкою труднощів, які пояснювались відсутністю чітких вказівок "з гори" щодо форм і напрямків ведення розбудови державного життя, браком професійно підготовлених для цього кадрів, а головне - неясністю позиції німців. Втім, німецькі військові йшли назустріч ОУН щодо розв'язання місцевих адміністративних питань, звільнення з полону вояків-українців, але відмовлялися розглядати проблеми політичного характеру.

Але вже в короткому часі все з'ясувалося. Коли Червона армія вступила на територію Західної України, то представник німецького командування зустрівся у Самборі з Р. Сушком, Я. Барановським і Я. Гайвасом і роз'яснив їм ситуацію, що утворилась. Він сказав, що німецька влада задовольнить всі матеріальні і технічні потреби ОУН, забезпечить усіх тих, хто брав участь у бойових діях на боці вермахта. ОУН надавалося право зберегти свої військові відділи і приступити до створення української поліції на польській території, окупованій Німеччиною.

Провід ОУН, інші центри української політичної еміграції, як і у випадку з Карпатською Україною, змирилися з таким несприятливим для українства розвитком подій, плекаючи сподівання на неминучу війну між Німеччиною і Радянським Союзом. Ці настрої дуже влучно передає у листі до батьків М. Антонович. "Мій один знайомий офіцер з комісії переселення, - писав він 18 січня 1940 р., - каже, що до зудару між німцями і більшовиками має дійти... Щораз частіше починають серед німців чутися голоси, що большевія шваль і рвань, на яку двох дивізій стане".252

Українським політикам здавалося, що вже цього разу А. Гітлер надасть Україні державну незалежність.* При цьому вожді українства й

* А. Гітлер був надзвичайно непослідовним у питаннях майбутнього України. Так, 7 вересня 1939 р., говорячи про можливість мирних переговорів з поляками, він вважав однією з умов цього надання самостійності Західній Україні. 22 липня 1940 р. на нараді з вищим командним складом вермахту, як пише шеф штабу ОКХ Ф. Гальдер, фюрер, торкаючись питань розчленування СРСР у випадку перемоги Німеччини, знов згадав "українську державу".
гадки не мали, що у голові фюрера визрівали зовсім інші плани стосовно долі нашої країни.

Говорячи про ставлення у цей час А. Гітлера і Й. Ріббентропа до українського питання, колишній співробітник абвера К. Абжаген пише, що "українці були для них всього лише фігурою на шахівниці, яку при необхідності пересували і потім залишали без уваги".253 Такими були реалії тієї доби, але українці по різні боки майбутнього фронту не були сторонніми спостерігачами фатального розвитку подій, а стали їх активними учасниками.

Між тим рядові члени ОУН і прихильні до Організації кола населення досить хворобливо реагували на прихід радянської влади на терени Західної України. За спогадами Д. Куп'яка, одного з членів ОУН Буського району на Львівщині, "раптова зміна з напівтоталітарного польського режиму на диктаторську московську тиранію викликала велике почуття переляку серед національно і політично вироблених мас, які мріяли про незалежність своєї батьківщини". Внаслідок цього підупала й робота низових осередків ОУН. Вищезгаданий автор говорить, що лише з весни 1940 р. провід ОУН "вирішив відновити діяльність Організації, яка внаслідок польсько-німецької війни була впродовж кількох місяців бездіяльною".

Втім, з приходом на Західну Україну радянської влади ПУН, очолюваний А. Мельником, не прагнув там до активних дій. За словами Я. Гайваса, полк. Р. Сушко дав інструкції, щоб "існуючі групи розійшлися, розплились у своєму терені, заховали зброю, а всю роботу вести, як у найгірших часах - п'ятками, а навіть трійками. Не спішитися з набором нових людей. Особливу увагу звернути на небезпеку агентури". Водночас ставилось завдання перевести за р. Сан, на окуповану німцями польську територію, "досвідчених у революційній роботі людей", якнайбільше молодих, військово вишколених людей".254

Вже вище відмічалося, що результати німецько-польської війни перекреслили всі надії антикомуністичних сил українства. Особливо болюче сприймалося це членством ОУН на західних теренах ЗУЗ, яке було найбільш активним елементом серед українства у минулих подіях. Приєднання Західної України до Радянського Союзу не тільки негативно вплинуло на діяльність місцевих осередків ОУН, але й викликало з боку націоналістичного активу критику дій ПУН, керівники якого начебто не зуміли відстояти українську справу.

Восени 1939 р. після завершення війни з Польщею, ситуація виглядала досить загрозливою, бо почали ширитись чутки про наміри німців домовитися з Москвою про депортацію з теренів Холмщини і Лемківщини українського населення до СРСР і переміщення на його місце 115 тис. німців з різних районів Радянського Союзу, щоб створити на кордоні Німеччини та СРСР "нічийну землю". Такі дії могли завдати відчутного удару по ОУН, яка перевела на окуповану німцями територію Польщі (на етнічні українські землі) більшу частину провідних кадрів із західних областей УРСР.

З огляду на зазначене ПУН мусив зробити необхідні роз'яснення широкому активу ОУН. З цією метою в бюлетені "Націоналістичної пресової служби" Ч. 51 за 30 листопада 1939 р. з'явилася публікація М. Сціборського "Думки для всіх". У ній критикувалися ті українські діячі (а можливо й члени ОУН), які напередодні війни бачили майбутнє "в сяйві безжурних, оптимістичних ілюзій". Для цього, на думку Сціборського, не було підстав, бо після підписання пакта Молотова-Ріббентропа ставало очевидним, що українцям розраховувати на державність, бодай у формі "Галицько-Волинської держави", було не тільки фантазією, а й прямим абсурдом.

Критичне становище, в якому опинилося організоване українство, М. Сціборський пояснював тим, що українські політики напередодні війни не зуміли "завчасно зорієнтувати Європу, що Польща- це живий труп". Ці ж політики, - вічні опоненти ОУН, - постійно твердили, що "одна збудована кооператива варта більше, ніж десять "бомбастичних" революцій". Торкаючись вищезгаданого питання щодо переселення українців, М. Сціборський вважав, що воно буде "певного роду підтвердження тривалості німецько-московського порозуміння". Оцінюючи ситуацію, він закликав не впадати у відчай.

Головне, на думку М. Сціборського, це відкинути нові "лемківські концепції" (тобто, зосередження на розбудові українського національного життя на тих теренах, що відійшли до Німеччини) і передати долю українського народу не в руки "гмінних секретарів" і "тяжкодумних алилуйщиків", а в руки "людей високої політичної культури, з широким розмахом, що вміють (не в позах й фразах, а на ділі) міряти українську проблему великими масштабами".

У контексті сказаного не полишена інтересу оцінка ситуації, яка склалася для розв'язання українського питання, висловлена відомим військовим фахівцем УНР генерал-хорунжим В. Петрівим. У листі від 26 вересня 1939 р. до Товариства бувших українських вояків у Канаді він писав: "Та погрома, що на наш нарід зараз прийшла, є наслідком нашої програної на Карпатській Україні [справи], де не довели ми, що ми є здатні щось позитивне зробити... Поки не витворимо власних конструктивних цінностей, та такого, все одно якого, колективу, з яким будуть примушені чужі рахуватися, будемо куркою на торгу, лишаючи їй лише можливість кудахтати та трохи пручатися".255 І це були пророчі слова!

Яким би болісним не було сприйняття українською еміграцією та ОУН факту приєднання Західної України до Радянського Союзу, ця подія не підірвала в них довіри до рейху, не загасила надії на позитивне вирішення українського питання в найближчий час. Цікавими здаються у цьому контексті роздуми С. Русової. "Через що в мене, - записала вона під 17 жовтня 1939 р. в своєму щоденнику, - в глибині душі така віра в Гітлера?" І далі сама дає собі відповідь: "Він вижене Совіти, але до того часу скільки пропаде людей найкращих, скільки вистраждає народ, скільки буде загублено культурних скарбів - жах один".256

Правда, непослідовність німецької політики в українському питанні, приєднання західноукраїнських земель до СРСР викликали в середовищі ОУН і прагнення підстрахуватися з огляду на можливий розвиток подій. Отож, восени 1939 р. виникла думка домогтися від французького уряду дозволу на створення українського легіону при французькій армії. Цю акцію за погодженням з Проводом ОУН повела Управа Українського народного союзу у Франції. Однак в даному випадку мова йшла не про боротьбу проти німців, а про участь українських добровольців в бойових діях західних союзників проти СРСР у складі "експедиційного корпусу" у Фінляндії або ж в басейні Чорного моря.

Проте з цих планів нічого не вийшло через несприятливу для західних країн військово-політичну ситуацію й небажання Великої Британії втягуватися в чергову авантюру. З цього приводу, згадуючи минуле, відомий діяч ОУН О. Бойків писав: "Надії полковника [йдеться про А. Мельника. - Авт.] і наші на зформування Українського легіону, що видавалися нам "на досяг руки", на жаль, не здійснилися".257 Разом з тим Провід ОУН і в наступний час не полишає спроб зацікавити своїми можливостями обидві воюючі сторони, а то й інших евентуальних учасників Другої світової війни, полум'я якої поступово охоплювало все нові і нові території.

Тим часом у зв'язку з рішенням фюрера розпочати підготовку війни проти СРСР позиції актикомуністичних проводів українства помітно зміцнілися. Інтерес до їх можливостей бути корисними Німеччині значно посилився. Особливе це стосувалося ОУН. Висока активність українських націоналістів у час німецько-польської війни, їхня готовність рішуче підтримувати й далі всі зовнішньополітичні кроки Третього рейху на сході Європи, вороже наставлення до Радянського Союзу належно цінувалися німецькою стороною. І це мало конкретні прояви.

У розвідувальному зведенні від 6 листопада 1939 р. Управління прикордонних військ НКВС Київської округи зазначалося: "Німецька влада й фашистські організації в центрі й на місцях на території, зайнятій ними, ведуть політику загравання з українськими націоналістами, роблячи ставку на їхнє використання у самоврядуванні... Українським націоналістам надається ряд пільг при прийманні на роботу і залученні до охорони внутрішнього порядку".258 У створеному в Кракові Українському допомоговому комітеті (УДК), який мав опікуватися життям українців на території генерал-губернаторства, владу захопили члени ОУН. Головою УДК став В. Горбовий, секретарем - Я. Старух.

Німці проявили особливу турботу й до тих членів ОУН, котрі були в'язнями польських тюрем та концтабору Береза Картузька. "Нова влада, - писав відомий український громадський діяч К. Паньківський, - взяла їх під свою опіку та примістила не тільки в домах відпочинку як у лікувальній місцевості Рабка в генеральній губернії, але навіть у люксусованих лікувальних санаторіях в Пєштянах на Словаччині".259

Центром українства став Краків. "Тут, - писав у своїх спогадах відомий письменник У. Самчук, прихильник мельниківської ОУН, - перебувала добра половина українського Львова, плюс порядна частина Праги, Берліна, Варшави і багатьох інших провінцій нашої безмежної емігрантської держави". За його словами, "загальний настрій був бадьорий, дарма, що для цього, здавалося не було причин". Хоч українська справа офіційно виглядала неясною, зауважує У. Самчук, "неофіційно всі вірили в чудо, що скоро буде війна, що відкривається дорога назад, що вирине знову визвольна справа..."260

Однак, поряд з оптимістичним, було й іронічно-песимістичне сприйняття дійсності на теренах генерал-губернаторства. "Політичного життя тут, - відзначає відомий поет Ю. Липа, - тепер не маємо і не можемо мати. Слід повної дегенерації моралі все більшої". А Ю. Косач у листі від 23 січня 1940 р. до М. Антоновича писав: "У Кракові засіла націоналістична кліка, як звичайно, з неробством й "фюрером" Телігою".261

Найбільш активно діяли бандерівці. Вони створили "Державну комісію ОУН" на чолі з В. Горбовим, яка займалася підбором кандидатів на посади у майбутній адміністрації України, що мала постати після вигнання більшовиків. Були спроби залучити до цієї роботи декого з мельниківців. Але останні відмовлялися, зауважуючи, "що недоцільно імпортувати уряд із-за границі... Мусимо творити його там, з наших людей і з наших прихильників", або ж, коли уряд імпортувати, "то напередодні війни, щоб нас там уже застала окупаційна чужа армія".262

Проте у наведених вище словах З. Книша є лише частка правди. Адже у цей час вела аналогічну роботу й мельниківська "Комісія державного планування", яка готувала проекти "перебудови всього економічно-господарського, культурного та адміністративного життя України у випадку утворення самостійної держави".

Пильно придивляючись один до одного, обидва проводи ОУН намагалися обмежити участь в громадському житті на території генерал-губернаторства представників інших середовищ української еміграції. З цього приводу емігрант з Наддніпрянської України, відомий громадський діяч В. Андрієвський, який в цей час мешкав у Кракові, у листі від 31 березня 1941 р. до Ю. Колларда писав: "При кермі краківської еміграції стоять виключно самі галичани. Нас не пускають і роботи нам не дають".263

У цілому прихильне ставлення німецької окупаційної адміністрації дало змогу обом проводам ОУН розгорнути велику роботу щодо розбудови своїх організаційних структур, здійснювати певні заходи у напрямку посиленого військового вишколу кадрів. За словами Уласа Самчука, і бандерівці і мельниківці "готували уряд і основний кістяк адміністрації, планували генеральні штаби, ухвалювали розпорядження і закони".264

Намагався у цей час знову привернути увагу до себе й колишній гетьман П. Скоропадський. 17 жовтня 1940 р. він надіслав до зовнішньополітичного відділу нацистської партії так звану "програму" майбутнього співробітництва України з Третім рейхом. У цьому документі проводилася думка про те, що "зв'язана з Німеччиною" Україна має залишатися сільськогосподарською країною, прийняти до себе понад 10 млн. німецьких переселенців, розмістити у найголовніших містах (Київ, Львів, Харків, Одеса) німецькі гарні зони.265 Однак і це звернення не підняло шанси гетьмана і його оточення у планах вищих німецьких чинників.

Слід відмітити, що у цей гарячий час ОУН (насамперед мельниківський ПУН) здійснила спробу привернути до українського питання увагу уряду США, прагнучи при цьому водночас легітимізувати себе на випадок мирних переговорів між воюючими сторонами. Ця акція була пов'язана з поїздкою до Європи заступника держсекретаря Самнера Уоллеса, котрий 2 березня 1940 р. зустрівся з А. Гітлером. Мельниківцям вдалося передати американському дипломату відповідного листа. У ньому схвалювалась ініціатива президента Ф. Рузвельта щодо пошуку шляхів встановлення справедливого миру на європейському континенті, підкреслювалось, що до нерозв'язаних європейських проблеми відноситься й українська проблема. При цьому зазначалось, що "справа замирення Європи неподільна і тривале запевнення миру неможливе шляхом часткової розв'язки проблем Заходу без одночасної направи відносин на Сході Європи". У листі також говорилось, що "українці ніколи не погодяться на залежність від Росії і вважають рішуче неприйнятною для себе та суперечною з цілями направлення відносин у Східній Європі відбудову т. зв. Великої Польщі коштом земель українців".266

Проте цей документ не справив враження на американську сторону і його доля невідома. Але можна з певністю сказати, що держдепартамент США не вважав українську проблему актуальною на той час для європейських справ.

У контексті зазначеного не полишена інтересу й інша ініціатива ОУН(М). За даними французької розвідки, а на нашу думку, це було, мабуть, не пізніше

* Цей факт треба приймати із застереженням, бо він міг мати місце скоріше навесні 1939 р.
травня 1940 р.,* А. Мельник відвідав Велику Британію, де відбув зустрічі з деякими представниками англійських політичних кіл. Під час переговорів Голова ПУН начебто заявив про можливість змін в політиці ОУН, відмови від фашистських принципів внутрішньої побудови Організації, співпраці з демократичними течіями, готовності боротися проти Німеччини та ін. Водночас А. Мельник висунув перед західними союзниками вимогу відновлення самостійності України.267 Хоч цю інформацію потрібно сприймати обережно, але вона дозволяє зрозуміти, до певної міри, причини, що спонукали гестапо провести у 1944 р. арешт А. Мельника та групи його найближчих соратників.

Разом з тим згадана ініціатива ПУН не мала продовження і політичних вислідів, бо поразка армій західних союзників на полях Бельгії, Голландії та Франції зробила нацистську Німеччину повновладною господаркою у Західній та Центральній Європі.

Розглядаючи наслідки німецько-польської війни у контексті планів і намірів ОУН, слід визнати їх вкрай незадовільними. Не тільки не справдилися надії націоналістів на утворення на західноукраїнських землях незалежної держави, але й сама ОУН, на цей час не виявила себе самодостатньою силою, здатною опанувати політичну ситуацію і досягти поставленої мети. Націоналістичні "низи" бачили в цьому провину ПУН.

 

------------------------------------------------------------------------

[221] ЦДАГО України. Ф. 221. - Особисті документи В. Проходи.

[222] Там само. - Особисті документи М. Антоновича

[223] Там само.

[224] Там само. - Особисті документи С. Русової.

[225] Там само. - Особисті документи М. Антоновича. - Лист від 25 травня 1939 р. до батьків.

[226] Йот, де Л. Немецкая пятая колонна во Второй мировой войне. - Москва, 1958. - С. 248.

[227] Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя. - К., 1995. - С. 78.

[228] ВИЖ. - 1990. - № 12. - С. 22.

[229] Буллок Алан. Гитлер и Сталий. Жизнь и власть. В 2-х томах. - Смоленск, 1994. - Т. 2. - С. 262.

[230] ГальдерФ. Военный дневник. 1939-1942 годы. - М, 1968. - Т. 1. - С.36.

[231] На зов Києва. Український націоналізм у II світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів. - К., 1993. - С. 450.

[232] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - М., 1995. - Т. І. Кн. 1. - С. 335-336.

[233] Гайвас Ярослав. Воля ціни не має. - Торонто, 1971. - С. 264-265.

[234] Клішишин М. В поході за волю. - Торонто, 1975. - Т. І. - С. 243.

[235] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи С. Русової. Щоденник.

[236] Там само. - Особисті документи М. Антоновича.

[237] На зов Києва. Український націоналізм у II світовій війні. - С. 454.

[238] Нюрнбергский процесе. Сборник материалов в 8-ми томах. - М, 1989. - Т. 3. -С. 160.

[239] Безьшенский Л. Особая папка "Барбаросса". - М., 1972. - С. 148.

[240] СССР - Германия. Документи и материалы о советско-германских отношениях с апреля по октябрь 1939 г. - Вильнюс, 1989. - С. 92.

[241] Прокоп М. Україна і українська політика Москви. - С. 97.

[242] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи С. Русової. Щоденник.

[243] Абжаген Карі Хайнц. Адмирал Канарис. - Ростов-на-Дону, 1998. - С. 199-200.

[244] Цит.: Вышлев О. В. Накануне 22 июня 1941 года. Документальные очерки. - М., 2001. - С. 135.

[245] Шухевич Ст. Моє життя. Спогади. - С. 600.

[246] Климковський Е. Я был адьютантом генерала Андерса. - Москва. 1991. - С. 25.

[247] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи редакції часопису "Українська дійсність".

[248] Кучерук Олександр. Українське повстання вересня 1939 року на Західній Україні // Пам'ять століть. - 2000 р. - Ч. 5. - С. 149.

[249] ЦДАГО України. Ф. 269. - Випуск Націоналістичної пресової служби Ч. 51 за 30 листопада 1939 р.

[250] Ольжич О. Незнаному воякові. Заповідане живим. - К., 1994. - С. 305.

[251] Гайвас Ярослав. Воля ціни не має. - С. 161.

[252] ЦДАГО України. - Особисті документи М. Антоновича.

[253] Абжаген Карл Хайнц. Адмирал Канарис. - Ростов-на-Дону. 1998. - С. 206.

[254] Гайвас Ярослав. Воля ціни не має. - С. 211, 243-244.

[255] ЦДАГО України. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Пет-ріва.

[256] Там само. - Особисті документи С.Русової. Щоденник.

[257] Андрій Мельник. У першу річницю смерті. 1964-1965. Торонто-Вінніпег, 1966. - С. 116.

[258] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. - Т. І. Кн. 1. - С. 121.

[259] Паньківський Кость. Роки німецької окупації. - Нью-Йорк, Торонто, 1965. - С. 145.

[260] Дніпро. - 1993. № 2-3. - С. 111.

[261] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи М. Антоновича.

[262] Поліщук Віктор. Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (Сповідь українця). - Торонто-Варшава-Київ. - 1995. - С. 189.

[263] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи Ю. Колларда.

[264] Дніпро. - 1993. - № 2-3. - С. 111.

[265] Чередниченко В. Націоналізм проти нації. - С. 83-84.

[266] На зов Києва. Український націоналізм у II світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів. - С. 455.

[267] ЦДАГО України, ф. 263, архівно-слідча спр. № 57190, т. 2, арк. 28-29.