РОЗКОЛ В ОУН. ЙОГО ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ

Ведучи підготовку до нападу на Радянський Союз, вище нацистське керівництво, як вже говорилося, намагалося використати у цій акції можливості всієї української політичної еміграції. Проте воно ніколи не пов'язувало себе конкретними політичними обіцянками у вигляді нагороди за співпрацю. Сам А. Гітлер з великою підозрою ставився до української політичної еміграції, ніколи їй до кінця не вірив. Вже в роки війни на одній з нарад у червні 1943 р., торкаючись цього питання, фюрер прямо сказав, що "на фоні подій вони [тобто, емігранти. - Авт.] бачать не нашу національну мету, в перспективі вони бачать свою власну мету". Далі, розвиваючи свою думку, він наголосив, що "кожний народ дбає про себе і ні про що інше. Всі ці емігранти і радники, бажають тільки підготувати собі позиції на майбутній час".268

Німецькі спецслужби, поділяючи в цілому точку зору свого фюрера, вбачали своє завдання в тому, щоб витиснути все що можна з емігрантських сил і водночас не допусти, щоб їхні амбіції та сподівання переросли у конкретні політичні вимоги. Для цього потрібно було, зокрема, попередити консолідацію різних течій українського національно-визвольного руху, роз'єднати їх, розвести по різних кутках. Так, можливо, виникла ідея розколу ОУН, яка, з погляду нацистів справляла враження більш згуртованої і монолітної сили

* У своїх свідченнях від 29 травня 1945 р. співробітник абверу Е. Штольце показав, що в час підготовки нападу на СРСР німецька розвідка не була зацікавлена у розколі ОУН і намагалася примирити обидві фракції (Правда. - 1991. - 4 травня). Однак, на думку колишнього члена ОУН, політолога і публіциста П. Балея, "в абвері цілком слушно міркували, що молоді в ОУН будуть більше "керованими" в своїх безкритичних амбіціях" (Балей Петро. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року. - К., 1996. - С. 109).
у порівнянні з іншими політичними організаціями українства.* Звичайно, реалізації цього задуму сприяли до певної міри й об'єктивні причини.

До них, на нашу думку, слід віднести існуюче ще з 1930-х років протистояння між ПУН і націоналістичним активом на ЗУЗ, невдоволення цих сил пасивною, як їм здавалося, позицією Проводу ОУН в справах Карпатської України (193 8-1939) та західноукраїнських земель під час німецько-польської війни 1939 р. Не можна, як здається, обминути й персональних моментів, зокрема, дещо іронічно-зверхнього ставлення деяких членів ПУН до своїх молодших колег з крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ.

Отож, у лютому 1940 р. з ОУН виділився Революційний провід, очолюваний колишнім провідником екзекутиви ОУН на ЗУЗ С. А. Бандерою. "На місці однієї ОУН, - пише Л. Шанковський, - постали дві ОУН, що стали себе взаємно поборювати. Оця взаємна боротьба - це найбільший негатив розколу. Вона послабила вплив ОУН серед українського народу". На думку дослідника і учасника тих подій, причини цього явища "не можна вважати вистачальними й переконливими".269

Сам С. Бандера в автобіографічному нарисі "Мої життєписні дані" дає цікавий виклад причин, котрі привели до розбрату у лавах ОУН. Сталося це під час зустрічі його і крайового провідника ОУН на ЗУЗ В. Тимчія-Лопатинського з А. Мельником у січні 1940 р. у Римі. Впродовж кількох бесід, які відбулися між ними, голова ПУН не погодився з пропозиціями, внесеними представниками молодої генерації, делегатами краю. По-перше, А. Мельник не дав згоди вивести з складу ПУН Я. Барановського і О. Сеника-Грибовського, котрих звинувачували у співпраці з польською поліцією, а також поповнити провід прихильниками С. Бандера. По-друге, "він відкинув, - як писав С. Бандера, - нашу вимогу, щоб планування революційно-визвольної протибільшовицької боротьби не зв'язувати з Німеччиною, не узалежнювати її від німецьких

* Мельниківці відкидали ці звинувачення. Наприклад, 10 квітня 1940 р. голова ПУН А. Мельник заявив, що він як "відповідальний за визвольну справу" не може допустити, щоб "український націоналістичних рух мав утратити свій незалежний характер" (На зов Києва. Український націоналізм в II світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів. - К., 1993. - С. 237).
воєнних планів".* Як говорили пізніше бандерівці, А. Мельник при цьому заявив, що питання активізації діяльності ОУН на українських землях ще не визріло, що треба виждати, зберегти сили, чекати на чужу ініціативу.270

Не важко помітити, що вимога бандерівців стосовно перебування Я. Барановського і О. Сеника-Грибовського у складі ПУН не носила принципового характеру, а зачіпала більше особисто голову провода. Серйознішими виглядали претензії С. Бандери на значне розширення складу ПУН. Це могло помітно підірвати позиції старої генерації. Що ж до другого пункту переговорів між А. Мельником і С. Бандерою, то він мав вирішальне значення для майбутніх дій. Разом з тим слід погодитися з Л. Шанковським, що це не повинно було стати підґрунтям для розколу.

На думку С. Бандери, котру він виклав голові ПУН, боротьба ОУН в Україні мала плануватися й вестися, виходячи насамперед з внутрішніх умов. Щодо союзників, на допомогу яких можна було б розраховувати, то їх, як показав час, ОУН практично не мала. За цих обставин вбачалося доцільним, організовуючи спротив радянській владі, не доводити його спочатку до збройних форм. Але коли б більшовики "розпочали масове винищення чи виселення національного активу на окупованих західних землях, щоб знищити головну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розгорнути революційно-партизанську боротьбу, не дивлячись на міжнародну ситуацію".

Але така позиція здавалася А. Мельнику та іншим членам ПУН дещо авантюристичною. Вони були глибоко переконані, що будь-який збройний зрив в Західній Україні без внутрішньої кризи в більшовицькому середовищі і без дійової допомоги іззовні приречений на невдачу і призведе до тяжких втрат. Тому не випадково, як згадує у своїх спогадах Я. Гайвас, після приходу більшовиків на західноукраїнські землі Р. Сушко рекомендував "зброю негайно заховати і перейти до нормального життя. Дальший побут у лісах зі зброєю в руках приводе до бойових сутичок з большевиками. А на це ми не готові, ані на час".

Зазначені застереження мали під собою міцний ґрунт і підтвердилися наступними подіями, коли в 1939-1941 рр. більшовики розпочали масові репресії проти національно-свідомого українського елементу в західних областях України і завдали ряд ударів підпіллю ОУН. Останнє, як відомого, не зуміло вчинити належний опір цим акціям.

Однак буде неправильним вважати, що С. Бандера і люди з його оточення відкидали саму думку про отримання допомоги із-за кордону. Це не так, бо кожний політик має рахуватися зі зовнішньополітичними факторами. Але С. Бандера був, безумовно, правий в тому, що визвольна боротьба - це справа перш за все самого народу. Коли не буде внутрішньої готовності до спротиву, ніяка зовнішня допомога не приведе до позитивних наслідків. Крім того, С. Бандера усвідомлював, що коли ОУН не матиме сили і авторитету, то з нею навряд чи рахуватимуться сьогоднішні й майбутні союзники. А сили можна було досягти лише шляхом напруженої організаційної і політичної роботи в Україні, створенням розгалуженої мережі підпільних осередків, бойового вишколу кадрів.

Не викликало сумнівів, що підпільна діяльність у західних областях виявиться надзвичайно важкою і призведе до багатьох жертв. Це лякало А. Мельника. Йому здавалося, що гарячі голови з числа прихильників С. Бандери, ігноруючи обережність, штучно штовхатимуть Організацію на передчасний виступ проти радянської влади. Голова ПУН розумів, що органи НКВС діятимуть набагато ефективніше польської поліції і не зупиняться перед будь-якими репресіями, щоб придушити визвольний рух.

Офіційна точка зору мельниківського ПУН на причини розколу викладена, зокрема, у "Чорній книзі бунту Яри-Бандери-Горбового". У ній засуджувалося прагнення групи С. Бандери форсувати всенародне повстання в Україні і підкреслювалося, що національна революція - це насамперед рух, котрий повинен спочатку підготувати народ. Водночас у згаданому документі бандерівцям закидалося, що вони, намагаючись збільшити склад ПУН на 8 членів, не розуміли, що ОУН - "це не демократична партія, у якій вибирають і голосують, чия візьме". ОУН - це "побудований на засаді провідництва орден революціонерів, у якому про все рішає сам вождь. Тільки він може покликати та іменувати членів проводу і своїх співробітників".271

Хоч прихильники С.Бандери й створили Революційний провід ОУН, проте вони певний час не покидали думки про примирення обох фракцій. Так, 10 липня 1940 р. С. Бандера скликав широку нараду активу всіх проводів ОУН на ЗУЗ. її учасники вирішили передати керівництво організаційними справами ОУН С. Бандері і створеному ним Революційному проводу. Разом з тим вони згодилися, щоб головою націоналістичного руху залишався полк. А. Мельник. Однак прихильники останнього не йшли на примирення. 27 вересня 1940 р. Головний революційний трибунал ОУН виключив С. Бандеру з лав Організації.

Разом з тим в середовищі українських емігрантів події навколо ОУН сприймалися як явище невипадкове, типове для української ментальності. З цього приводу О. Наріжний в листі від 15 листопада 1940 р. до свого брата, відомого історика і відповідального працівника Музею визвольної війни України в Празі С. Наріжного писав: "Чув, що серед націоналістів виник так би сказати - демократичний розкол. Мовляв - мельник пре проти вітру, мірошник за вітром, а (як ти кажеш) кобиляча голова - ще в якийсь бік..." Водночас О. Наріжний свідомий того, що суперечки в націоналістичному таборі із задоволенням сприймаються іншими політичними силами українства. У згаданому листі він звертає увагу на те, що "очевидно націоналістичні непорозуміння сильно роздмухують пани гетьманці".272

Спочатку розкол в ОУН не привернув особливої уваги української політичної еміграції, яка пов'язувала рух українських націоналістів з ім'ям А. Мельника, вважаючи його легітимним спадкоємцем Є. Коновальця. Отож, невипадково в цей час у Празі створюється Комітет на влаштування урочистої академії для вшанування 50-ї річниці народження полк. А. Мельника - вождя українських націоналістів. Почесним головою цього комітету обрали колишнього президента Карпатської України А. Волошина, а головою - відомого громадського діяча М. Галагана.

З приводу обрання А. Мельника головою ПУН написано чимало. Слушними були й залишаються закиди бандерівців стосовно того, що на II Великому зборі ОУН (1939) були присутні переважно націоналістичні діячі з еміграції і що фактично ніхто не знав, чи був взагалі заповіт Є. Коновальця щодо свого спадкоємця.

Однак не можна з ігнорувати й ті обставини, що подальше зволікання з проведенням великого збору ОУН за політичних умов, що витворилися, було неможливе. А це об'єктивно перешкодило забезпечити виклик на згаданий форум найбільш авторитетних представників ОУН на ЗУЗ. До того ж, частина з них, включаючи С. Бандеру, перебувала у польському ув'язненні. І головне - серед націоналістичних діячів не було постаті, рівної покійному Є. Коновальцу, а тому найбільш реальною кандидатурою на посаду голови ПУН був все-таки полк. А. Мельник.

На підтримку згаданої думки можна навести такий важливий факт. Коли восени 1938 р. важко хворий колишній президент ЗУНР Є. Петрушевич готував свій політичний заповіт, то він був схильним призначити полк. А. Мельника "провідником колишніх вояків (рядових, підстарший і старшин) УГА, замешканих на Західній Україні та в Польщі".273 А це незаперечно свідчить про високий авторитет А. Мельника на західноукраїнських землях, серед колишніх січових стрільців і вояків УГА, які завжди були в авангарді боротьби за українську самостійність.

Єдиний серед членів ПУН, хто міг скласти конкуренцію А. Мельнику, був, безперечно, М. Сціборський. Це була людина високих організаційних здібностей, талановитий публіцист, теоретик, оратор. Ось як характеризував М. Сціборського після вже згадуваного візиту до Болгарії тамтешній представник середовища УНР Б. Цибульський. У листі від 31 серпня 1931 р. до військового міністра УНР В. Сальського він писав: "п. Сціборський своє враження там [тобто, у Варні. - Авт.] залишив як шліфовкою викладу свого реферату..., так і вмінням скоро знаходитися у відповідях, які йому давалися, своєю ерудицією".274

Разом з тим М. Сціборський мав складний характер, був людиною жорсткою і колючою в полеміці, чим нажив собі багато ворогів у середовищі української політичної еміграції, серед колишніх старшин українських армій. Проте головним, на нашу думку, була та обставина, що він походив з Наддніпрянської України, не мав достатнього авторитету серед націоналістичного активу на ЗУ3.274а

Коли йдеться про розкол в ОУН, то важливо підкреслити, що про це вже невдовзі знали спецслужби СРСР і прагнули використати цю ситуацію в своїх інтересах. Докладні відомості НКВС УРСР отримав від свого агента "Українця", який в жовтні-листопаді 1940 р. побував на території генерал-губернаторства, де в Грубешові й Кракові зустрічався з представниками обох проводів ОУН, зокрема, з Р. Сушком. На підставі донесення цього агента радянські чинники дійшли висновку, що розкол в ОУН виключає можливість майбутнього співробітництва А. Мельника і С. Бандери і є "найбільш зручним для широкого проникнення і підпорядкування нашому впливу бандерівського напрямку, як найбільш реакційного". До того ж, вважалось, що прихильники С. Бандери мають "більшу вагу" в німецьких спецслужбах. Серед заходів, які планувалися, розглядалась можливість використання й батька Бандери - А. М. Бандери.275 Однак ця акція провалилася.

Розбиття ОУН пов'язало діяльність революційного проводу і всієї Організації з ім'ям Степана Андрійовича Бандери (1909-1959). Від цього часу його прихильники стали називатися бандерівцями, а націоналістичний рух - бандерівським.

На чолі Революційного проводу ОУН С. Бандера ("Сірий", "Андріян", "Івась", "Бийлихо") опинився не випадково. Його особистість відіграла вирішальну роль у подальшій радикалізації українського національно-визвольного руху. Народився він у с. Угринів Старий біля Калуща у родині священика, колишнього капелана УГА, депутата тимчасового сейму Галицької республіки 1919 р., члена Української національної ради ЗУНР. Це, мабуть, і визначило долю юнака, котрий присвятив своє життя боротьбі за українську державність. Навчаючись в гімназії, а потім у Львівській Політехніці, С. Бандера активно працював у спортивно-культурних організаціях і підпільних гуртках націоналістичного спрямування. З 1928 р. він вступає до УВО, а в наступному році стає членом ОУН. У 1931 р. призначається референтом пропаганди крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ, потім - заступником крайового провідника. Від середини 1933 р. - крайовий провідник ОУН на ЗУЗ і крайовий командант УВО.

Займаючи ключовий пост в ОУН, С. Бандера був в числі організаторів вбивства міністра внутрішніх справ Польщі. Варшавський і Львівський судові процеси 1935-1936 рр. над вбивцями Б. Перацького і членами крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ, мужня і незалежна поведінка під час слідства і на суді зробили ім'я С. Бандери широко відомим українському населенню в Західній Україні.

Як пише відомий політолог П. Балей, "упродовж обох процесів постать Бандери в народній уяві розрослася до містичних розмірів... Степан Бандера відразу завоював прихильність в українському суспільстві, а в кадрах крає-вих ОУН - позицію безконкуренційного довічного провідника".

Невдовзі смертний вирок, винесений С. Бандері і його товаришам польським судом, замінюється на підставі закону про амністію на довічне ув'язнення.*

* Вирішальне значення для помилування С. Бандери та його соратників мало звернення Андрея Шептицького до президента Польщі. У ньому митрополит звернув увагу глави держави на ту обставину, що амністія стосовно вбивць Б. Перацького викличе позитивний резонанс в українському суспільстві, розглядатиметься як "зміна курсу до українського народу".
Майже п'ять років просидів він у польських тюрмах. "За той час, - згадував С. Бандера у своїх життєписних даних, - провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів". У середині вересня 1939 р., коли Польща падала під ударами верхмату, він звільнився з ув'язнення і прибув до Львова. Вже тоді в нього виникла думка, що "діяльність ОУН на ЗУЗ мусила бути швидко переставлена на один протибільшовицький фронт та пристосована до нових умов".

Після двох тижнів перебування у Львові, де вже встановилася радянська влада, С. Бандера у другій половині жовтня разом з братом Василем та групою однодумців покинув місто і, перейшовши таємно німецько-радянський кордон, прибув до Кракова. На цей час у нього вже була продумана програма діяльності ОУН на ЗУЗ, яка передбачала: розбудову мережі і активізацію роботи Організації як на ЗУЗ, так і на всіх теренах України; широку революційну боротьбу у випадку поширення війни на українські землі; збройну протиакцію, коли б більшовики розпочали "ліквідацію національного активу на ЗУЗ". Саме ці пункти і стали основою переговорів С. Бандери з А. Мельником, про які йшлося вище.

Не досягши згоди з членами ПУН, С. Бандера з своїми однодумцями, серед яких найпомітнішою постаттю був Я. Стецько, створили Революційний провід ОУН, тим самим виразно підкресливши різницю у поглядах на визвольну боротьбу від старої генерації ОУН, обтяженої традиціями і консерватизмом. Він і його молоді друзі-однодумці, на відміну від оточення А. Мельника, людей поважних і обережних, прагнули діяти революційними методами і знайти найкоротший шлях для досягнення поставленої мети: здобуття незалежності України. І це мало статися внаслідок внутрішнього вибуху, всенародного повстання в Україні, підготовленого активною організаційною і пропагандистською діяльністю ОУН, без огляду на зовнішньополітичні чинники.

Проте ці наміри не збулися. Активна діяльність ОУН на ЗУЗ була паралізована протидіями радянської сторони, а на події", що потім сталися, вирішальний вплив мали саме зовнішньополітичні фактори. Усі спроби політичних центрів організованого українства, зокрема, ОУН А. Мельника, УЦК на чолі з В. Кубійовичем та інших, з'ясувати погляди німецького політичного керівництва щодо українського питання напередодні війни не дали позитивних результатів. Не отримав відповіді на своє подання у зовнішньополітичний відділ нацистської партії і представник Бандери В. Стахів. Тоді, на другий день війни, ОУН С. Бандери направила до імперської канцелярії свій меморандум, в якому підкреслювалось, що доля німецького походу на схід залежить від позитивного розв'язання української проблеми, тобто від утворення української держави, котра підтримує Велику Німеччину в боротьбі з більшовизмом.

Це була найбільш рішуча заява, зроблена на адресу Третього рейху представниками організованого українства. її тональність викликала негативну реакцію німецької сторони. Одним з наслідків цього кроку стала заборона С. Бандері з 29 червня 1941 р. покидати його місцеперебування в Кракові. А коли 30 червня ц. р. був прийнятий Акт проголошення української держави у Львові, то провідник Революційного проводу ОУН 5 липня 1941 р. був відправлений з "почесною вартою" до Берліну.

Протягом липня-серпня 1941 р. в столиці рейху точилися безплідні дискусії С. Бандери і його однодумців з німецькими представниками з приводу чинності згаданого Акту від ЗО червня 1941 р. Але вони, як про це буде йти мова нижче, не дали позитивних вислідів. Нацисти у середині вересня 1941 р. посадили під домашній арешт С. Бандеру і його найближчих соратників, а у 1942 р. ув'язнили їх до концгабору Заксенхаузен, де в спеціальному відділенні утримувалися й інші інтерновані політичні діячі з країн, окупованих Німеччиною.

Той факт, що серед арештованих були провідні діячі Організації Я. Отецько, С. Ленкавський, В. Стахів, у цілому негативно вплинув на подальші події та діяльність ОУН. Особливо помітною була відсутність в Україні С. Банде-ри, який користувався великою популярністю серед західноукраїнського населення. Провідник час від часу одержував повідомлення з рідних теренів, але канали їх надходжень часто контролювалися німецькими спецслужба-ми. При цьому жодна інформація не могла замінити безпосереднє знання справ на місцях. Цікаво, що один з політичних опонентів Революційного проводу ОУН Т. Боровець-Бульба неодноразово висловлював думку, що присутність С. Бандери в Україні могла б усунути протиріччя, котрі виникли в українському русі Опору.

Характер і світогляд С. Бандери формувався в умовах польської окупації Західної України, що зробило з нього людину радикальних поглядів і рішучих дій. У прагненні домогтися незалежності України він, здавалося, не знав меж і був схильним вдаватися до крайніх заходів. З цього приводу А. Мельник у одному з листів на ім'я Андрея Шептицького писав, що від С. Бандери "навряд чи можна вимагати дотримуватися дисципліни і реального погляду на перспективи нашої боротьби".276 Енергію і фанатизм у його характері підкреслював відомий працівник німецького абверу полк. Е. Штольце.

Разом з тим, соратники і однодумці голови Революційного проводу ОУН, у тому числі й ті, що були заарештовані радянськими органами, вважали С. Бандеру найвідданішою справі визвольного руху людиною і прекрасним організатором націоналістичного підпілля. Вони, зокрема, відмічали, що С. Бандера кожне рішення приймає лише після того, як всебічно проаналізує, вміє і намагається передбачити наперед, діє завжди рішуче.

Довготривале перебування С. Бандери поза Україною давалося йому нелегко, він відчував відірваність від краю і визвольної боротьби. Виникало у нього, мабуть, почуття, що головну роль у подіях в Україні відіграє вже не він, а інші, хоч його ім'я дало назву руху. Замислювався і над тим, що нелегко буде відвести обвинувачення у співпраці з німцями, про що було відомо на заході. З цього приводу відомий розвідник К. Філбі згадував, що Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) США у післявоєнні роки не довіряло С. Бандері, розглядаючи його як націоналіста профашистського типу.

Після звільнення із Заксенхаузена у жовтні 1944 р. С. Бандера мешкав у Берліні, тут з ним, зокрема, зустрічався відомий письменник У. Самчук.

Пізніше він переїхав до Тюрингії. Однак нацистські спецслужби в цей час втратили практичний інтерес до С. Бандери. Після капітуляції Третього рейху С. Бандера опинився на еміграції: спочатку в Інсбруку (Австрія), а потім - у Мюнхені, який входив до англо-американської зони окупації Німеччини.

Перебуваючи фактично осторонь визвольного руху, С. Бандера між тим прагнув зосередити у своїх руках керівництво боротьбою ОУН-УПА. За цих обставин прихильники колишнього провідника розповсюджували чутки, що начебто ще на початку 1945 р. на одній з таємних нарад в Україні сталося переобрання Бюро проводу ОУН, до якого нібито увійшли С. Бандера, Я, Стецько і Р. Шухевич. Швидко стало відомим, що зазначені чутки не відповідають дійсності. Тому у лютому 1946 р. на еміграції відбулася конференція так званих Закордонних частин ОУН, яка обрала С. Бандеру провідником.

Ця позиція, на нашу думку, визнала факт існування ОУН на українських землях, керівництво якою здійснювало бюро проводу на чолі з Р. Шухевичем, і водночас взяла під сумнів повноваження С. Бандери як загальновизнаного лідера.

З огляду на зазначене не варто було очікувати одностайності й у лавах ЗЧ ОУН, де вже на згаданій конференції намітився неминучий розкол. Прихильники С. Бандери (Я. Стецько, М. Климишин, О. Тюшката ін.) виступали проти демократизації ОУН відповідно до рішень ІІІ надзвичайного великого збору ОУН (серпень 1943 р.), стояли, як згадує учасник тих подій Є. Стахів, на позиціях "вождівства, монопартійності, тоталітаризму, провідницької системи, антидемократії". їм протистояла група діячів ОУН (В. Стахів, Лев і Дар'я Ребети, І. Бутковський, В. Охримович), пов'язана ідейно з проводом ОУН на українських землях. На близьких до них позиціях перебували члени Закордонного представництва УГВР (В. Мудрий, І. Гриньох, М. Лебедь).

Опозиціонери звинувачували С. Бандеру у вождізмі і консерватизмі, відірваності від краю. Йому закидали, що він не розуміє подій в Україні, нездатний об'єднати всі антикомуністичні сили українства, привернути до визвольної боротьби в Україні увагу світової громадськості. І як наслідок цього у вересні 1948 р. на черговій конференції ЗЧ ОУН більша частина опозиціонерів вийшла з їх лав, а у середині 1950-х років створила ОУН (за кордоном).

Безумовно, засновник Революційного проводу ОУН усвідомлював, що його позиції послаблені недостатніми зв'язками з Україною, де в цей час радянська влада вела тотальну боротьбу проти підпілля ОУН і повстанців УПА. Тому С. Бандера, мабуть, замислювався над можливістю нелегального повернення

* Є. Стахів пише, що С. Бандера схилявся до такого кроку, але деякі особи з його оточення, як М. Климишин і О. Тюшка, завжди казали: "Ні, Степан не може йти. Він мусить бути тут..." (Стахів Є, Згадана праця. - С. 248).
в Україну з тим, щоб посилити опір комуністичному режиму.* З цією метою у травні 1951 р. туди було послано шефа СБ ЗЧ ОУН М. Матвієйка, котрий мав з'ясувати всі обставини. Але той невдовзі потрапив до рук МДБ. Останнє з цього скористалося і почало готувати операцію за старими чекістськими схемами, щоб виманити С. Бандеру з Мюнхена.

Однак в середині червня 1952 р. трапилося майже неможливе. Матвієйко раптово втік з-під надпильної охорони у Львові, де його тримали, готуючись до вказаної операції. Опинившись на волі, він виявився психологічно не підготовленим до того, що сталося, і відчував свою провину перед Організацією. Тому, поблукавши добу по місту, М. Матвієйко добровільно здався органами МДБ. Ця гучна історія привела до падіння всього керівництва МДБ України на чолі з М. Ковальчуком і припинення на деякий час акції щодо С. Бандери.277 Втім, керівництво спецслужб СРСР, звичайно, не покинуло думки про ліквідацію людини, ім'я якої уособлювало революційно-визвольний рух в Західній Україні. У 1959 р. С. А. Бандера був вбитий агентом КДБ.

Трагічною виявилася й доля рідних і близьких С. Бандери. Його батько, А. М. Бандера, 8 липня 1941 р. був засуджений до вищої міри покарання військовим трибуналом Київської особливої військової округи. В одному з нацистських таборів від рук польських в'язнів загинули брати С. Бандери - Василь і Олекса, а сестри його були відправлені до Сибіру.

Оглядаючи діяльність С. Бандери в післявоєнний час, не можна не відзначити, що трирічне ув'язнення (1941-1944) і змушена ізоляція від активної діяльності, можливо психологічно надломили його, зробили нервовим і не-врівноваженим, нездатним до спокійного діалогу з тими своїми колегами, котрі мали власні погляди на політику, стратегію й тактику визвольної боротьби в Україні. Він все частіше підпадав під вплив осіб, котрі з кон'юнктурних міркувань, жадоби влади, створювали "культ особи" С. Бандери, наділяючи його надлюдськими здібностями, даром пророцтва.

Не дивлячись нате, що авторитет С. Бандери, особливо на еміграції, був дещо розхитаний розбіжностями в середовищі ОУН-УГВР, він залишався тією політичною постаттю, з діяльністю якої мали рахуватися вороги українського визвольного руху. Вже 1 червня 1946 р. представник МВС СРСР в радянській зоні окупації генерал А. Сіднєв зажадав від штабу американської військової адміністрації у Франкфурті на Майні затримання і передачі С. Бандери СРСР. 15 жовтня того ж року аналогічне прохання висловив заступник командуючого радянськими окупаційними військами генерал армії П. Курочкін на ім'я генерала Л. Клея. На ці ініціативи радянської сторони американці відповіли тим, що людина, яка їх цікавить, до цього часу не розшукана.278

Звичайно, не варто думати, що радянські представники розраховували на те, їм видадуть С. Бандеру. Вони, на нашу думку, просто зондували позицію США, прагнули з'ясувати ставлення свого колишнього союзника до можливості використання українського фактору в "холодній" війні, яка набувала все більших обертів. Хоч тепер відомо, що спецслужби США в той час не мали широкого інтересу до С. Бандери, але для радянської сторони ця людина була одним з самих непримирених ворогів, її усуненню надавалося велике значення. Отож, атентат 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені став останнім акордом у тривалих спробах більшовиків ліквідувати С. Бандеру.

Завершуючи коротку характеристику С. Бандери, слід сказати декілька слів про його політичні погляди і світоглядні позиції. С. А. Бандера, як і його найближчі соратники, був людиною глибоко віруючою. Ставши на шлях національно-визвольної боротьби, віддав цій справі своє життя. Він був українським націоналістом, непримиренним і безкомпромісним до всіх, хто стояв на перепоні здобуття української держави. Бандера був переконаним антикомуністом, вважав необхідним поборювати комунізм в усіх формах й і прояву в Україні, в теорії і практиці.

Через деякий час після розриву групи С. Бандери з ПУН, Революцій провід ОУН зголосив "Маніфест Організації українських націоналістів", котрий можна вважати його програмою дій. У маніфесті містився заклик до боротьби "за визволення українського народу та усіх народів поневолених Москвою", наголошувалося, що усі українці мають вступати до бойових дій - української національної революції, яку веде ОУН під проводом С. Бандери.

Прагнучи до створення широкої бази боротьби за самостійну Україну бандерівський провід у цьому маніфесті кликав під свої прапори "вояків бувших українських армій, усіх козаків, стрільців, запорожців і гайдамаків - усіх українських повстанців, усіх українських політв'язнів і засланців", українських комуністів, членів і прихильників націоналістичної опозиції, "всіх українських комсомольців-націоналістів", "членів і прихильників бувших українських партій".279

У квітні 1941 р. на II Великому зборі ОУН С. Бандери* її

* II Великий збір ОУН, так би мовити, легалізував бандерівську ОУН в українському націоналістичному русі, обрав С. Бандеру провідником Організації. II ВЗ ОУН вибрав своїм зовнішнім символом "загальнонаціональний тризуб Володимира Великого у формі, введеній Центральною Радою", затвердив організаційний прапор "чорної і червоної калини", організаційний привіт (на зразок нацистського салюту) та його слова: "Слава Україні!" - "Героям слава", прийняв новий Устрій ОУН. Великий збір ухвалив низку документів, серед них програмові і політичні настанови, військові постанови.
керівництво фактично відійшло від наміру створити єдиний фронт боротьби за участю усіх отих вищеперелічених сил та інших проводів українства і знову заняло непримиренну позицію щодо "українських опортуністичних партій", не кажучи вже про ставлення до комуністів і комсомольців українського походження.

II ВЗ ОУН фактично оголосив війну й своїм опонентам з середовища ПУН. У "постанові в справі інж. А. Мельника" наголошувалось, що полк. А. Мельник виключається з членів ОУН і йому забороняється вести "яку-небудь акцію під назвою ОУН". Це стосувалося й інших членів мельниківського ПУН у випадку, якщо вони не підкоряться постановам II ВЗ ОУН. При цьому підкреслювалось, що кожне відхилення від цих постанов ОУН буде поборювати "як диверсію".

Хоч розкол в націоналістичному русі помітно послабив його позиції у часи Другої світової війни, разом з тим він покликав до життя активно-динамічні сили українських націоналістів, з діяльністю яких пов'язані найяскравіші і найдраматичніші сторінки боротьби за самостійну Україну в 40-50-і роки XX ст.

 

------------------------------------------------------------------------

[268] КолесникА. Грехопадение. Генерал Власов и его окружение. - Харьков, 1991. - С. 58.

[269] Шанковський Л. Історія українського війська. - С. 19.

[270] Бандера Степан. Мої життєписні дані // Чайковський Данило. Московські вбивці Бандери перед судом. - Мюнхен, 1965. - С. 439-445.

[271] ЦДАГО України. Ф. 269. - Документи проводу ОУН. - Чорна книга бунту Яри-Бандери-Горбового. 1941 р.

[272] Там само, ф. 263, оп. 2, спр. 118, арк. 5 зв.

[273] Там само, ф. 263. - Документи президіальної канцелярії ЗУНР і Є. Петрушевича. - Лист О. Думина до Є. Петрушевича від 29 вересня 1938 р.

[274] Там само. - Особисті документи полк. Армії УНР В. Филоновича.

[274а] Не виключено, що в розпорядженні деяких членів ПУН могла бути інформація про спроби більшовиків встановити зв'язок з М, Сціборським. У вересні 1935 р. органи НКВС заарештували у Києві його матір - Є. Є. Сціборську, а також одну із сестер - Віру Ступницьку. Саме Віра на допитах розповіла, що до революції 1917 р. у поглядах її брата було більше великодержавного монархізму, аніж українського націоналізму. Вона також підкреслила, що в листах М. Сціборського з Парижу відчувалася туга за батьківщиною. Ступницька також повідомила, що прохала свою знайому з німецького консульства у Києві з'ясувати через відповідні канали, чим займається у Франції її брат. Раптово у листопаді 1935 р. приймається рішення виселити Є. Є. Сціборську з Києва на периферію, а В. Ступницьку - взагалі звільнити з-під варти. Неважко зрозуміти, що звільнення родичів діяча ОУН, якого НКВС йменувапо "керівником закордонного терористичного центру", було пов'язано з черговою чекістською операцією. Адже приблизно в цей час здійснювалися аналогічні спроби завербувати й бувшого члена ПУН П. Кожевника, який мав широкі зв'язки в середовищі української еміграції та у відповідних німецьких установах.

[275] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Том. І, Кн. 1. - С. 283-287.

[276] ВИЖ. - 1990. - № 11. - С. 58.

[277] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 16, спр. 71 арк.3-10.

[278] Семиряга М. И. Коллаборационизм. Природа, типология и проявлення в годы Второй мировой войны. М., 2000. - С. 782.

[279] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 931, арк. 104-104а.