ОУН ПЕРЕД НІМЕЦЬКО-РАДЯНСЬКОЮ ВІЙНОЮ.
ПОЗИЦІЯ ОБОХ ПРОВОДІВ ОРГАНІЗАЦІЇ

Тим часом на окупованих польських територіях у рамках заходів, спрямованих на підготовку нападу на Радянський Союз, німці за погодженням з обома проводами ОУН вели підготовку кадрів з числа українців для диверсійно-розвідувальної роботи на території УРСР. Вони проходили навчання в учбових центрах абверу, у спеціально створених школах поліції, а також в організованому ОУН у Кракові "вищому старшинському вишколі". Водночас з кінця 1940 р. створюються частини "допоміжної української поліції" й так звані "вартівничі відділи" (веркшутци).

На базі згаданих формувань провід ОУН С. Бандери планував організувати "Дружину українських націоналістів" (ДУН), яка стала б "зав'язком регулярної армії української держави". Проте справа фактично звелася до створення впродовж березня-травня 1941 р. у складі спецпідрозділів абвера двох батальйонів - "Роланд" і "Нахтігаль".* Останній інколи йменувався також

* Мельніківці засуджували рішення ОУН С. Бандери, керівництво якої на пропозицію німців дало згоду на створення згаданих батальйонів, не одержавши від німецьких чинників, як пише генерал-хорунжий М. Капустянський, "яких-небудь політичних або військових зобов'язань". У зв'язку з цим, вважав він, "в одноцілому українському фронті прийшов жалюгідний вилом".
"Українським легіоном". Ним командували з німецької сторони А. Герцнер і Т. Оберлендер, від ОУН - Р. Шухевич. На чолі "Роланда" стояв колишній капітан польської армії Є. Побігущий, а від ОУН - вже згадуваний Ріхард Яри.

Тим часом роль цієї людини в історії ОУН залишається не до кінця з'ясованою. На думку мельниківців, саме він інспірував розкол в ОУН. Для таких тверджень є підстави, бо Р. Яри єдиний з найближчого оточення А. Мельника взяв сторону С. Бандери та його прихильників, і це мало вирішальне значення. Що спонукало Р. Яри на такий крок: ідейні мотиви, особисті розрахунки чи може вказівка "зверху"? Ймовірно, що друге і третє, бо Р. Яри тісно співпрацював з німецьким абвером, був слухняним виконавцем наказів його керівництва.

Документи свідчать про схильність Р. Яри до інтриг та фінансових афер. Так, у листі від 13 травня 1930 р. до секретаря ПУН В. Мартинця Є. Коновалець писав, що в нього виник серйозний конфлікт з Яри "у фінансових справах" і що за його відсутності в Берліні "під проводом Яри творився був фронт проти мене". "Але, - зазначав Є. Коновалець, - я собі з ними дам раду".280 А якщо згадати, що на початку 1920-х років сотник УГА Р. Яри, перебуваючи в Українському військовому таборі в Йозефові (ЧСР), був засуджений військовим судом за зневіру в справі здобуття суверенітету Східною Галичиною і підбурювання бійців УГА до непокори уряду ЗУНР, то моральне обличчя цієї людини не важко уявити.

До того ж, авторитетні відомості з німецьких джерел дозволяють стверджувати, що, перебуваючи в лавах УВО-ОУН, Р. Яри ніколи не керувався ідейними переконаннями, а ставив на перший план власні матеріальні інтереси. Так, на початку 1920-х років, коли УВО переживала фінансові скрути, Р. Яри запропонував керівникові її розвідки О. Думину віддати полякам за грошову винагороду кількох агентів, котрі працювали на користь німецької розвідки. Звернення з цього приводу Думина до командування рейхсвера не мало позитивних наслідків.

Хоч Р. Яри співпрацював з абвером, але на початку війни з СРСР і особливо після загострення стосунків окупаційної влади з бандерівською ОУН його позиції помітно похитнулися. Зокрема, в інформаціх "Піка" (Північна похідна група ОУН) за 20-27 липня 1941 р. говорилося, що один із співробітників СД в Житомирі заявив бандерівцям, що "німецький уряд ніколи не буде говорити з рухом, в рядах якого є людина, як сот. Ярий".281 Останній, як відомо, від імені Українського державного правління (УДП), очолюваного Я. Стецьком, 5 липня 1941 р. отримав чин полковника "Українських збройних сил" за внесок в організацію цих сил. Водночас Р. Яри був призначений заступати справи УДП на теренах Японії. Отож, не важко зрозуміти, що таке шанування згаданого достойника з боку голови УДП було подякою за ту допомогу, яку отримали від нього С. Бандери і Я. Стецько в боротьбі з А. Мельником. Проте з кінця липня 1941 р. Яри відійшов від активної праці в ОУН.

Повертаючись до питання військової діяльності ОУН С. Бандери, слід визнати, що здійснені у цьому напрямку заходи відіграли помітну роль у підготовці військових кадрів бандерівців. Багато з них з часом опанували керівні посади в УПА. Сам голова Революційного проводу С. Бандера надавав великого значення проведеній роботі. Він, зокрема, говорив, що "військові відділи Дружини українських націоналістів (ДУН) мали чинно доказати, що Україна готова, крім власної революційної боротьби, поставити на фронт проти Москви своє військо у спільці з Німеччиною".

Всією бойовою роботою в бандерівській ОУН керувала військова референтура, а пізніше Військовий штаб. Першим військовим референтом у бандерівському проводі був "Кремінський" (В. Гринів), а після його захоплення НКВС - Д. Грицай, майбутній шеф Головного військового штабу УПА. Разом з ним на цій ділянці плідно працювали О. Гасин, Р. Шухевич, В. Сидор та ін. За час до початку німецько-радянської війни військовий осередок ОУН провів чималу роботу. Був організований облік військовиків серед членства і симпатиків, складені плани і програми проведення військових вишколів різного типу, розроблені методичні поради щодо вивчення військового досвіду регулярних армій зарубіжних країн, створення власних підручників і посібників з військової справи тощо. Водночас створювались вишкільні табори і проводились вищі військові курси, курси старшин і спеціалістів.

Треба відмітити, що Революційний провід ОУН вже фактично в перші дні після свого відокремлення від ПУН А. Мельника намагався розгорнути підготовчу військову роботу в Західній Україні. Вже 10 березня 1940 р. на засіданні проводу ОУН С. Бандери було вирішено перекинути на територію УРСР групи керівних працівників і створити крайові військові штаби на ЗУЗ і ПЗУЗ. Перед ними ставилось завдання у двомісячний термін вивчити свої терени, зібрати інформацію про наявність повстанських сил, їх озброєння і потребу

* У радянській історіографії ці заходи бандерівців трактувалися як підготовка ними наприкінці літа 1940 р. збройного повстання проти більшовиків у Західній Україні з тим, що за цих умов на допомогу націоналістам начебто прийде Німеччина. Про це показав на слідстві у 1945 р. О. Луцький. Однак його зізнання суперечать тому, що заявив на допиті в НКВС ще у грудні 1940 р. його заступник М. Сеньків. За словами останнього, "збройне повстання ОУН призначалося на початок війни між Німеччиною і Радянським Союзом" (Дмитрук Кпим. Згадана праця. - С. 114-115).
військово-технічного забезпечення, бути готовими до збройного виступу.*

Хоч бандерівці з часу створення Революційного проводу ОУН постійно стверджували незалежність своєї політичної і стратегічної лінії у боротьбі за УССД, є відомості, що вже у лютому 1940 р., на історичному зібранні прихильників і однодумців С. Бандери у Кракові, дискутувалося питання про зовнішньополітичну орієнтацію нової ОУН. Представники так званої "ревізіоністської течії", очолюваної І. Митрингою, висунули таке гасло: "Разом з поляками, французами, народами СРСР - за вільну Європу без Гітлера і Сталіна. Це наше місце".

Всупереч цій точці зору, найближче оточення С. Бандери, "берлінська група", вважали, що вже минув час пошуку "приятелів" (тобто, спільників) і "місце України - у "новій Європі".282 І такий курс переміг.

Тим часом навесні 1941 р. шеф СБ бандерівського проводу М. Лебедь дізнався, що начебто мельниківці одержали згоду німецького командування "творити зав'язки української військової сили". Такий хід подій підштовхнув бандерівців до більш рішучих кроків щодо з'ясування позиції німецьких чинників стосовно їхньої Організації. Це сталося під час переговорів членів бандерівської ОУН з високопоставленими офіцерами абвера. За вказівкою С. Бандери, М. Лебедь як шеф СБ зустрівся у Кракові з представником німецької сторони Е. Айкерном. З'ясувалось, що остання розглядає бандерівську організацію як реальну допоміжну силу в майбутніх подіях. Умови співпраці бандерівської ОУН з німецькою розвідкою М. Лебедь сформулював таким чином: 1) рівноправність бандерівської організації з мельникі-вською ОУН; 2) постачання зброєю і боєприпасами; 3) матеріальна допомога. Політичні вимоги не розглядалися. З боку С. Бандери це був вдалий тактичний хід, котрий урівноважував шанси обох проводів ОУН. На цій зустрічі вдалося досягти принципової домовленості про створення вищезгаданих батальйонів (легіонів) "Нахтігаль" і "Роланд".283

У цей же час вирішилося питання про залучення членів українських емігрантських центрів до заходів німецької влади стосовно упорядкування східних територій, які передбачалося відвоювати у СРСР. 30 травня 1941 р. рейхслейтер А. Розенберг зустрівся з адміралом В. Канарісом. Керівник зовнішньополітичного відділу нацистської партії проінформував шефа абверу про необхідність виділення у його розпорядження осіб, котрі знали б місцеві умови на Сході, у тому числі й в Україні. Канаріс запевнив свого колегу, що закордонне управління абверу відбере зі складу учбового полку особливого призначення "Бранденбург-800" і українських добровільних формувань необхідних людей, котрих можна було б використати як перекладачів, управлінських службовців, уповноважених тощо.284

Відчуваючи, що німецькі чинники схильні відвести організованому українству допоміжну роль у поході на Схід, провідники усіх політичних течій намагалися поставити справу так, щоб довести німцям свою спроможність бути більш корисними, аніж це здавалося. Вважалося, що цього можна досягти, здійснивши енергійні заходи щодо створення власних збройних сил, наявність котрих могла б підняти авторитет української еміграції в очах у німців.

Тому із середовища військових діячів, котрі гуртувалися навколо гетьмана П. Скоропадського і Директорії УНР, виходило чимало пропозицій з цього питання. Однак відчувався брак усвідомлення того, що Німеччина ніколи не згодиться на створення чогось схожого на регулярне українське військо.

Втім, оточення А. Лівицького на таємній нараді 20 червня 1940 р. у Варшаві все ж розглянуло військове питання. Військовий міністр УНР генерал-хорунжий В. Сальський запропонував розгорнути на теренах Волині-Полісся низку місцевих "січей", які мали з початком війни об'єднатися у повстанську армію і виступити проти більшовиків. Згадану роботу було доручено провести Т. Боровцю-Бульбі.285

Співробітництво обох ОУН, інших політичних проводів українства з німцями по військовій лінії було добре відоме радянській стороні. Зокрема, вже в розвідувальному донесенні Управління прикордонних військ НКВС УРСР від 26 липня 1940 р. повідомлялося, що в Кракові "проходить посилене формування "українських легіонів". А в обіжнику Особливого відділу Головного управління держбезпеки НКВС СРСР від 30 листопада 1940 р. щодо попередження підривної діяльності німецької розвідки серед її основних кадрів, які засилалися на територію СРСР, називалися "кваліфіковані агенти оунівської розвідки (Організації українських націоналістів), які мають великий досвід роботи проти нас, добре знають нашу територію і мають широкі зв'язки".286

Висока активність, з якою обидва проводи ОУН, інші політичні центри українства готувалися до виступу на час німецько-радянської війни, стимулювалась, між іншим, певною інформацією, яка надходила з німецьких джерел і давала надії на позитивне розв'язання українського питання. Не виключено, наприклад, що керманичам українських націоналістів був відомий у загальних рисах зміст меморандума А. Розенберга від 8 травня 1941 р. під назвою "Загальні інструкції для всіх рейхскомісарів окупованих східних територій". У них зазначалось, що "Україна стане незалежною державою в союзі з Німеччиною..."

З огляду на зазначене, не можна обминути увагою і ті факти, що навесні 1941 р. в донесеннях і повідомленнях радянської розвідки і органів держбезпеки неодноразово підкреслювалося: німцями продовжується посилено пропагуватися "ідея створення самостійної України шляхом відокремлення її від СРСР".287

До сказаного вище варто додати, що в першій половині 1941 р. у воюючих країнах та в США ширились й чутки, що начебто СРСР, прагнучи уникнути війни з Німеччиною, готовий віддати цій державі в тривалу аренду (до 99 років) або ж у повне володіння Україну. Однак при цьому зовсім не йшлося, що нацисти мають намір створити незалежну українську державу.

Зазначені факти у різному вигляді були частково відомі організованому українству, заохочували його до антирадянських виступів, але водночас і дезорієнтували щодо справжніх намірів тих чинників, котрі вправно маніпулювали українською справою. Всі українські політичні проводи з надією дивилися у близьке майбутнє, прагнули виступити поважною силою у прийдешніх подіях на Сході Європи. Але при цьому кожний з них по-різному бачив своє місце і роль в очікуваному зриві.

У той час, як статечні генерали колишньої Армії УНР надсилали до різних німецьких інстанцій численні проекти побудови Української армії для участі у боротьбі проти СРСР, котрі клалися в шухляди, ОУН С. Бандери розробила свою програму творення майбутніх збройних сил України. Основні її риси знайшли відображення у військових постановах, прийнятих Революційним проводом на II великому зборі ОУН у квітні 1941 р.288

На першому етапі ставилося завдання вишколити військову силу ОУН, щоб вона стала "ядром Української армії в Українській Державі". Ця армія мала постати не з ласки іншої держави, а народитися "в боротьбі цілого озброєного народу" і залізною дисципліною і твердим вояцьким вишколом злучити усіх українців в "один національний моноліт". Важливе значення у зв'язку з цим надавалося розробці воєнної доктрини. Вона мала виходити з історичних традицій і духовних суттєвостеи народу, враховувати міжнародне становище України, базуватися на сучасних воєнних засобах. Воєнна доктрина мала виробити основи своєрідної української стратегії і організації Української армії, спираючись на фізичні і моральні потенції всієї нації.

Вся підготовча робота, пов'язана з розбудовою майбутньої Української армії, покладалася на Військовий штаб ОУН. Цей орган мав створити на всіх українських землях і за кордоном військові осередки, розпочати підготовку військових провідників-організаторів, військових фахівців, розгорнути навчання масових військових кадрів, розробити відповідні плани і здійснювати керівництво і координацію усієї військової роботи в ОУН. У випадку всенародного виступу проти окупантів, тобто більшовиків, Військовий штаб мав зорганізувати "збройну силу революції" і керувати бойовими діями.

Впродовж короткого часу провід ОУН С. Бандери склав "Військові інструкції", котрі конкретизували постанови II Великого збору ОУН з питань військової справи. У першому розділі цього документу підкреслювалося: "головне військове завдання ОУН це: підготувати наші організаційні військові кадри так, щоб вони змогли у вирішальний момент: 1) повести певні бойові акції; 2) зорганізувати повстання широких мас та опанувати і підпорядкувати одному центру відрухові виступи (мас і червоноармійців); 3) керувати військовими діями повстанських загонів; 4) допомагати проводу перебрати і організувати владу (адміністрацію й інші ділянки національного життя) на місцях; 5) організувати армію, міліцію та інші парамілітарні організації з метою: а) опанувати революційну стихію мас і ситуацію так, щоб ми вспіли самі упорядкувати й організувати на опанованих і очищених нами від більшовиків теренах ціле життя та всюди зустрічати підходячих союзників у зорганізованій формі, зі зброєю в руках; 6) щоб нашим військовим почином ми дали зав'язок майбутній Українській армії".289

Згідно з інструкцією бойові відділи ОУН створювалися у кожній оселі (фабрика, колгосп та ін.). Найменша чисельність відділу мала сягати 10-15 чоловік. Найнижчою організаційною одиницею терену вважався район, далі - повіт, округа, область. Кожну таку одиницю очолював військовий провідник, котрий призначався з числа найкраще підготовлених у військовому відношенні членів ОУН. Як правило, це мав бути тереновий провідник ОУН.

Військовому провіднику допомагали помічники, серед яких: заступник, мобілізаційний, збройовий, харчовий, матеріально-харчовий референти. Провідник вивчав і підбирав на терені кадри Організації, симпатиків, військових спеціалістів, забезпечував облік і накопичення матеріальних засобів (зброя, амуніція, коні, авто, худоба, збіжжя), складав мобілізаційний план.

На час бойових дій військовий провідник ставав військовим командантом адміністративної одиниці, зокрема району. Йому підпорядковувалися командант військової управи, військова адміністрація і командири частин, котрі дислокувалися на терені. У часі зриву військовий провідник мав перебрати військові справи, а цивільну ділянку роботи очолював його політичний (організаційний) заступник. У разі виходу з терену провідника з військовими відділами, його змінював на посаді військового команданта мобілізаційний референт.

На обласних, округових, повітових і районних військових командантів покладалися під час миру і підготовки до збройного виступу такі завдання: а) докладно знати силові засоби терену (людські і матеріальні); б) намітити командирів вищих бойових одиниць (сотня, загін, курінь), старшин до штабів та спеціалістів для різних родів зброї; в) тримати під наглядом усі найважливіші об'єкти свого терену; г) розробити та узгодити з командирами відділів плани військових акцій.

В інструкції також наголошувалося, що найвигідніший момент для загального зриву (як також для військових акцій і виступів) буде тоді, коли "Червона армія і совітська адміністрація (НКВД) заломляться під ударами ззовні (поразка на фронті) чи знутра (дезерація, бунти серед червоноармійців)".

Втім, зрозуміло, що для реалізації завдань, поставлених у "Військових інструкціях", необхідним був тривалий період підготовки, але цього фактично не сталося, бо німецько-радянська війна прийшла швидше, ніж очікувалося. Проте попередня проробка військових питань, створення Військового штабу ОУН та інші заходи відіграли помітну роль у майбутній діяльності Організації, котра привела до створення УГІА. Водночас не можна не помітити, що згадані інструкції намагалися застерегти підпільні структури ОУН від поспішних дій стосовно радянської влади без явних ознак кризи останньої. Це свідчило, що ОУН на той час не мала достатніх сил для самостійного виступу проти більшовиків.

Намагалися не відстати у військовому відношенні від бандерівців і мельниківці. Після переговорів з німецькими спецслужбами А. Мельник влітку 1940 р. дав вказівки своїм тереновим провідникам у генерал-губернаторстві "про підготовку до створення збройної сили ОУН". За згодою німців тут проводились військові вишколи кадрів, велося формування військових загонів, яким керував член ПУН генерал-хорунжий М. Капустянський.

А напередодні війни перед мельниківськими осередками були поставлені завдання "творити військові загони і з'єднання, не допускаючи їх до стику з німцями", "нагромаджувати й заховувати засоби, зокрема бойового характеру". Але з цього нічого не вийшло.* За словами М. Капустянського,

* Член мельниківського ОУН К. Радзевич з цього приводу писав, що "всі заходи ПУН в напрямі творення українського війська напередодні війни з большевиками закінчилися невдачею через безглузду політику гітлерівської Німеччини". Однак і за цих обставин мельниківці не відмовлялись від співпраці з німцями. В інструкціях ПУН "на час подій" (травень 1941 р.) говорилось: "4. Формувати партизанські ударні групи для сумісної з німецькою армією боротьби з совєтськими військами".
"весь молодий боєздатний елемент" мельниківців включили до своїх похідних груп, бо начебто не хотіли "робити пропагандивні паради у хвості чужих армій". А у травні 1941 р. голова ПУН об'їхав генерал-губернаторство для "перегляду нашил сил".

Крім обох частин ОУН, готувалися у військовому відношенні до майбутніх подій й інші політичні проводи українства. Зокрема, колишній генеральний писар гетьмана Скоропадського полк. І. Полтавець-Остряниця розробляв плани створення розгалуженої мережі організацій "Українського народного козацького руху" (УНАКОР). Сторону Директорії УНР прийняв, як вже говорилося вище, відомий Т. Боровець-Бульба, організатор "Поліської січі". Зрозуміло, що всі ці спроби започаткувати якусь українську збройну силу робилися під пильним наглядом німців. Останні йшли на це свідомо, дозволяючи лише формування допоміжних військових підрозділів і категорично відкидаючи саму гадку про можливість створення "Української армії", союзної гітлерівському вермахту.

Залучення сил української еміграції до антирадянської діяльності у зв'язку з підготовкою війни проти СРСР здійснювалося переважно по лінії спецслужб Німеччини, які мали різні погляди на це питання. У своїх спогадах колишній начальник VI-го управління Головного імперського управління безпеки рейху В. Шелленберг скаржиться на постійні суперечки на цьому ґрунті між шефом гестапо Г. Мюллером і начальником абверу В. Канарісом. Вони стосувалися насамперед "використання українських націоналістичних лідерів Мельника і Бандери на польсько-російських рубежах".

"Військова таємна служба, - писав В. Шелленберг, - бажала використати ці українські групи. Мюллер заперечував. Він вважав, що націоналістичні лідери переслідують власну політичну мету і, як правило, користуються зовсім неприпустимими методами роботи. Їхні дії викликають постійний неспокій серед основної маси польського населення".290 Якщо ці "дипломатичні" вислови перевести на звичайну мову, то справа полягала у тому, що абвер оцінював українських націоналістів з огляду можливості їх активного використання у диверсійно-розвідувальній діяльності в радянському тилу і закривав очі на те, якою ціною і якими методами буде виконано завдання. Що ж до органів гестапо і СД, то вони були зацікавлені насамперед у підтриманні порядку на окупованій польській території, де дислокувалися основні сили обох проводів ОУН.

У генерал-губернаторстві все частішими ставали сутички між членами українських націоналістичних організацій і польським населенням. Тому "неприпустимі методи роботи" ОУН, про які говориться у спогадах В. Шелленберга, це не що інше, як терористичні дії проти поляків, акти помсти за минуле. Це не могло не турбувати німців. Але головне, що їх у той час бентежило, то це побоювання, що нерозважлива поведінка українства завдасть шкоди маскувальним заходам щодо розгортання німецьких збройних сил на польській території, штовхатиме поляків до співпраці з радянською розвідкою.

Німецькі побоювання до певної міри справдилися. Відомо, що від поляків радянська розвідка отримала чимало цінних даних про концентрацію і розгортання бойових частин вермахту, їх готовність до наступу тощо. Правда, з іншого боку, не хто інший, як поляки, складали 52,4% німецької агентури, яка була перекинута в СРСР і схоплена органами держбезпеки. За цим показником українці помітно поступалися - лише близько 30%.291

Водночас поведінка багатьох членів ОУН в генерал-губернаторстві нерідко виставляла українство у непривабливому вигляді. Так, в листі до відомого українського військового діяча, генерал-хорунжого В. М. Петріва, датованому 7 серпня 1941 р., один з його кореспондентів пише: "В Холмщині проклинають галичан, що тепер вже навострюють свої черевики у напрямі на Львів. Результат їх перебування на "посадах" в Холмщині - повна компрометація українства в очах населення і німців, виграли від цього поляки".292

Мали місце й більш прикрі факти. Ще до початку війни обидві частини ОУН стали зводити рахунки одна з одною. "В ОУН почалася вже "мокра робота". Оце одержали вістки, - пише 31 жовтня 1940 р. згадуваному В. Петріву довірена особа гетьмана П. Скоропадського В. Мурашко, - що почали в губернії взаємно себе обстрілювати. Не стало поляків - вправляють на собі, бодай послідовні".293

Негативне враження справили відносини між обома проводами ОУН і на письменника У. Самчука, котрий в цей час перебував у Кракові. Він писав у своїх споминах, що між бандерівцями і мельниківцями "велася завзятюща, не на життя, а на смерть, конкурентна боротьба". При цьому замість порозуміння кожна з сторін, за словами У. Самчука, "навперейми готувалися до перебрання влади в Україні".294

Не важко збагнути, що це бачили й відповідні німецькі служби. З цього приводу цікаву точку зору висловив в одному зі своїх листів І. Фещенко-Чопівський. 2 травня 1941 р. він писав К. Мацієвичу: "Ґрунт хитається - спори мельниківців й бандерівців зле діють на опінію УНО і серед українського громадянства і серед німців... Хоча на Холмщині німецька влада натискає на бандерівців, але це ослаблює авторитет мельниківців".295

Проте не тільки гестапо і СД виявляли невдоволення поведінкою ОУН С. Бандери. Гостро реагував на численні публікації у пресі ОУН статей і матеріалів про Україну, про боротьбу за українську державність і зовнішньополітичний відділ нацистської партії. На його думку, такі публікації до певної міри демаскували заходи німецької сторони щодо підготовки нападу на СРСР, сприяли розповсюдженню чуток, що нібито німці воюватимуть за українську справу, породжували непотрібні ілюзії.

Тому на початку вересня 1940 р. зовнішньополітичний відділ НСДАП в одному зі своїх документів наполягав на забороні діяльності на території рейху бандерівської ОУН. При цьому підкреслювалося, що ця Організація після приєднання Західної України до Радянського Союзу "втратила залишки свого політичного значення".

З цим не погодився шеф абверу В. Канаріс, котрий краще за своїх "партайгеноссе" оцінював можливості використання бандерівської ОУН у війні проти СРСР. У своєму листі від 9 жовтня 1940 р. до заступника завідуючого згаданим відділом партії Шиккіданця В. Канаріс насамперед підкреслив, що справа ОУН стосується інтересів армії. При цьому він так обґрунтував свою позицію. По-перше, він пильно слідкує за суперечками в середовищі ОУН, які стали наслідком становища, що склалося після розгрому Польщі. По-друге, існування ОУН дає гарантію об'єднання під її кермом всієї української еміграції на теренах Третього рейху, а отже полегшує контроль за її поведінкою. По-третє, заборона ОУН, на його думку, викличе "небажану реакцію на військові питання цієї справи".296 І треба відмітити, що аргументи начальника німецької розвідки знайшли розуміння у відповідних нацистських інстанціях.

Попри всі негаразди, які характеризували стан організованого українства на територіях, що перебували під контролем Третього рейху, найбільш підготовленою у всіх відношеннях до початку війни виявилася саме ОУН С. Бандери. Лише бандерівці мали чітку і ясну програму дій, схвалену у квітні 1941 р. II Великим збором ОУН, здисципліновану й зорганізовану силу членства як за кордоном, так і на Західній Україні. За словами вже згадуваного У. Самчука, у лавах бандерівської ОУН були "всі основні динамічно-активні сили організації, гарячі, патріотичні голови, довголітні мученики тяжких тюрем, заслань, вигнань з-під усіх "визволень" і учасників усіх активних підприємств нашого опору".

Йдучи на пряме співробітництво з гітлерівцями, мовчки погоджуючись з тим, яка їм відводилася роль у поході на Схід, бандерівці водночас трималися найбільш незалежно, мали власну точку зору, вміло конспірували від німців свої плани конкретних дій. І цікаво, що це не могли не визнати їхні політичні противники. Так, характеризуючи активізацію і піднесення українства напередодні війни, С. Довгаль (з середовища УПСР) вважав, що в цьому заслуга бандерівців. "І все ж бандерівці, - пише він в листі від 6 червня 1941 р. до генерала В. Петріва, - є спільники широких кіл громадськості, бо вони пропонують зговір, а не підпорядкування". В іншому листі від 7 липня Довгаль зазначає, що "група Бандери випередила групу Мельника й має більше активного елементу, який шукає шляхів до співпраці з громадянством".297

Позитивно оцінював діяльність прихильників С. Бандери й відомий діяч гетьманського руху полк. Б. Гомзин. За його словами, "так звані бандерівці мають у собі багато правди. Вони постали проти "людей у масках", тобто тих діячів, у котрих слова розходилися з справами і котрі, не маючи твердої політичної лінії, виступають іграшками в руках інших".298

Енергійність і наполегливість С. Бандери і його прихильників у досягненні поставленої мети визнавали й німці. З цього приводу полк. Штольце на допиті в радянських органах влітку 1945 р. говорив, що коли на зламі 1940/1941 років А. Мельник виїхав на довгий час до Італії, то його Організація послабила свою активність, і "Бандера по суті очолив націоналістичну діяльність і підпільну роботу, особливо в областях Західної України".299

Радянська сторона, як вже відмічалося, теж вважала, що бандерівці в стосунках з німецькими службами поводяться більш незалежно, аніж їхні опоненти. У вже згадуваному документі НКДБ УРСР від 31 травня 1941 р. зазначалося: "Мельниківці відкрито підтримують зв'язок з гестапо. Німці самі переправляють емісарів Мельника на наш бік. Бандерівці ж не дозволяють своїм членам, минуючи провід, зв'язуватися з німцями. Всі розвідувальні дані і завдання диверсантам, шпигунам і терористам, які перекидаються на наш бік, німці передають через бандерівський провід. Німці, на відміну від мельниківців, не перекидають бандерівців на нашу територію, а лише відкривають для них кордон в попередньо обумовленому місці".300

Отож, наведені вище факти, мабуть, найточніше оцінюють лінію поведінки бандерівської ОУН, її позицію, дають уявлення про характер стосунків між Революційним проводом і Німеччиною, котрі різнилися від поведінки інших політичних сил українства, які співпрацювали з німцями, відмовившись фактично від самостійних дій.

Події в той час вже наблизились до позначки, що відділяла мир від війни, могутність Німеччини від її краху, злет ОУН та її надії від падіння. Проте тоді ще перспективи боротьби всім діючим особам здавалися найблискучішими. Нездоланна могутність німецького вермахта мала гарантувати успіх, і кожний бачив його крізь свої окуляри. Готувалася скористатися з цього й ОУН. У напрямних бандерівського проводу "Боротьба й діяльність ОУН під час війни" (травень 1941 р.) прямо наголошувалось, що ОУН "використає війну з СРСР для розгортання боротьби за суверенну соборну українську державу, за прискорення її здобуття".301 Як пише Л. Шанковський, "ОУН зуміла вишикувати до бою сильну підпільну армію, що мусила відіграти значну роль в прийдешніх подіях".302 І треба відзначити, що зроблено було немало.

Цікавою є оцінка діяльності ОУН напередодні війни, яка міститься в обіжнику НКДБ УРСР від 10 квітня 1941 р. У ньому, зокрема, підкреслювало, що діяльність оунівських організацій останнім часом помітно активізувалася: "ведеться посилене вербування і підготовка нових кадрів, розгорнута робота щодо придбання зброї, набоїв, санітарного майна, відпрацьовуються мобілізаційні плани, збільшується кількість терористичних актів проти радянських і партійних працівників". У квітні-травні 1941 р. на території західних областей України було здійснено 110 терористичних актів, підпалів, нападів, вчинених боївками ОУН.303

На підставі донесень органів держбезпеки складалося враження, що ОУН веде на території західних областей роботу "стосовно підготовки до збройного виступу проти Радянського Союзу, наміченому на весну 1941 р." На підставі зазначеного 14 травня 1941 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР прийняли спеціальну постанову про ліквідацію контрреволюційних організацій в західних областях України.304

Втім, активна боротьба радянської влади проти націоналістичного руху почалася раніше. Вже 15 вересня 1939 р. Л. Берія у директиві про організацію роботи органів НКВС у звільнених районах західних областей України і Білорусії зобов'язав здійснити арешти "найбільш реакційних представників урядових адміністрацій" (йдеться про поляків), а також "керівників контрреволюційних партій". До 28 вересня оперативна група № 1 НКВС СРСР затримала в Західній Україні 923 особи, переважно поляків. Але серед них були також "активні члени і керівники антирадянських політичних партій УНДО. ОУН, УПСР, УСДРП".305

У квітні-жовтні 1940 р. прикордонні війська НКВС знищили 38 бойових груп ОУН у кількості 486 осіб, котрі намагалися тимчасово перейти на територію польського генерал-губернаторства. Всього за 1940 р. прикордонники Української округи мали 95 бойових зіткнень з групами ОУН, які намагалися перейти державний кордон УРСР. За даними радянської сторони. у цих операціях знешкоджено 1038 членів згаданих груп.

Водночас вдалося ліквідувати ряд проводів в Галичині і на Волині. знешкодити 7 націоналістичних організацій у Станіславській області. У зв'язку з цим провідник обласного проводу О. Луцький був змушений перебратися до Кракова, а обласний референт "Юнацтва" Д. Клячківський, майбутній командир УПА,

* Про погром, вчинений більшовиками проти ОУН на Станіславщині, свідчи". - В. Яшан. Він пише: "Ту організацію досить основне і таки міцно пересіяло НКБ і багато її членів виловило та знищило. Мало кому пощастило належно замаскуватись або заховатись" (Яшан Василь. Під брунатним чоботом. Німецька окупація Станіславівщини в другій світовій війні 1941-1944. - Торонто, 1989. - С. 61).
був схоплений чекістами.*

З'явившись до С. Бандери, О. Луцький доповів йому про стан справ у підпіллі на Західній Україні. За його словами, це справило на провідника гнітюче враження. С. Бандера начебто сказав: "ОУН знаходиться на самому дні, ми маємо дуже слабкий вплив у масах. При такому становищі жодна з держав Заходу говорити з нами не стане, і на будь-яку реальну підтримку зі сторони Німеччини ми розраховувати не можемо".306

Удари по націоналістичному підпіллю продовжувалися і надалі. Так, з 1 січня по 15 червня 1941 р. органами НКВС-НКДБ було ліквідовано 38 "політичних" і 25 "кримінальних" (за термінологією чекістів) організацій ОУН загальною кількістю 273 особи. Заарештовано 212 пособників націоналістів. Водночас у східні райони СРСР було депортовано 3073 родини (11329 осіб), котрих вважали сім'ями перебуваючих на нелегальному становищі членів ОУН, або тих з оунівців, які були репресовані.307

Як свідчать документи НКВС, в 1939-1941 рр. каральні органи нанесли головний удар по польських організаціях. Це до певної міри захистило від більших втрат українське націоналістичне підпілля. Разом з тим захоплені архіви польських поліцейських установ дали можливість НКВС отримати додаткові відомості про ОУН, її мережу, кадри.

Визнає втрати, понесені підпіллям ОУН напередодні війни, і відомий діяч ОУН-УГВР М. Прокоп. Він, зокрема, пише: "Більшовикам удалося завдати ОУН декілька дошкульних ударів і здобути частинні інформації про керівні кола організованого спротиву. Результатом цього були кількакратні ширші арешти членів ОУН, вслід за якими пройшли процеси і засуди в Галичині і на Волині".308 У контексті зазначеного радянська сторона вважала, що їй вдалося порушити зв'язок між різними організаціями націоналістів, дезорганізувати їх діяльність.309

Разом з тим, органи НКВС-НКДБ, хоч й провели впродовж 1940-1941 рр. арешт понад 3 тис. членів націоналістичних організацій в західних областях України і Білорусії, в країнах Балтії, були змушені визнати, що "повністю ліквідувати націоналістичне підпілля в цих районах не вдалося".310

За даними вже згадуваного М. Прокопа, на кінець 1941 р., тобто після відступу червоних, у підпорядкуванні Революційного проводу було майже 12 тис. членів і 7 тис. чоловік юнацтва. Ця кількість організованого членства була недостатньою для тієї широкомасштабної діяльності, яку планувала вести

* Для порівняння: на початку війни підпільні сили Фронту литовських активістів нараховували 36 тис. членів (Солсбери Г. 900 дней. - М., 1994. - С. 164-165).
бандерівська ОУН на всій території України.* Організація також на цей час не мала у своєму розпорядженні необхідної кількості навчених військових кадрів, запасів зброї і спорядження. Потрібен був час, щоб подолати вказані труднощі. І наступні події це підтвердили. До активних форм боротьби ОУН С. Бандери спромоглася перейти лише з весни 1943 р.

Хоч ОУН і зазнала помітних втрат у протиборстві з НКВС-НКДБ, проте її діяльність продовжувала турбувати радянське керівництво. У документі НКДБ УРСР від 31 травня 1941 р. відмічалося: "оунівці знову активізували роботу, не дивлячись на значні вилучення оунівських кадрів, в усіх західних областях УРСР все продовжують діяти нелегальні організації ОУН..." За станом на 15 червня 1941 р. органи держбезпеки мали відомості про 51 організацію ОУН (274 особи), більшість яких діяла на території Волинської і Тернопільської областей України".311 Проводився розшук майже тисячі нелегалів ОУН.

Репресивні дії радянської влади проти націоналістичного підпілля напередодні нападу Німеччини на Радянський Союз у значній мірі пояснювалися гострим усвідомленням того, що українські націоналісти здатні надати істотну допомогу ворожій стороні. Такої точки зору дотримувалися в той час і сторонні спостерігачі. Так, в донесенні до Вашингтону помічника військового аташе США в Москві від 16 червня 1941 р. повідомлялося, що у випадку нападу німців більшовикам доведеться рахуватися "з сепаратним рухом в Україні".312

Звичайно, на західноукраїнських теренах діяли підпільні організації обох проводів ОУН. Однак, як вже зазначалося, НКВС-НКДБ беззастережні віддавали перевагу бандерівцям. У вищезгаданому документі від 31 травня 1941 р. підкреслювалося, що Бандера "зумів підпорядкувати своєму впливові значну частину Організації, яка складається в основному з молоді" і має "майже неподільний вплив на нашій території", тобто в західних областях України.313

Не дивлячись на упереджене ставлення до своїх противників, органі: держбезпеки УРСР давали їм таку характеристику: "Оунівці-нелегали є добре навчені в розумінні нелегальної техніки, загартовані і досить агресивні кадри. Як правило, при арештах оунівці чинять збройний опір, намагаються покінчити самогубством".314

Оцінюючи готовність до рішучої боротьби за незалежну Україну як ОУН С. Бандери, так і ПУН А. Мельника, слід визнати її в цілому недостатньою стосовно тих завдань, які висувалися. Як згадував пізніше З. Пеленський. "націоналістичний рух, очолюваний між обома війнами на ЗУЗ єдиною ще в тому часі Організацією українських націоналістів, не виявився спроможний обійняти своєю дією переважної кількості українського робітництва, значних частин українського селянства та українського міщанства і т. зв "опортуністичної" української інтелігенції".315 Це ж стосувалося й впливу ОУН у Наддніпрянській Україні. Як говориться у вступі до постанов II Великого збору ОУН, які вийшли окремою брошурою в 1941 р., протимосковські акції з огляду на "основі відмінності умовин революційної праці на східноукраїнських землях не дали змоги досягти Організації того рода зовнішньополітичних успіхів, які здобула ОУН у боротьбі з Польщею".

Однак за цих обставин радянська влада не скидала ОУН з рахунків. Розглядаючи Організацію як німецьку "п'яту колону", радянські чекісти в своїх інформаціях до ЦК КП(б)У все ж зауважили, що ОУН "добре озброєно і поповнює свої склади шляхом перекидання зброї з Німеччини". А за оцінками НКДБ СРСР, які робилися на підставі узагальнення розмов серед німецьких військовослужбовців, стверджувалось, що "захоплення України німецькою армією забезпечено добре працюючою на території СРСР "п'ятою колоною".316

Не можна визнати продуманою до кінця і стратегічну лінію поведінки Революційного проводу ОУН у площині порозуміння з іншими силами організованого українства, які прагнули взяти активну участь у змаганнях за відновлення української державності. У політичних постановах, прийнятих на II Великому зборі ОУН (квітень 1941 р.), наголошувалося, що лише бандерівський провід ОУН одноосібно стає на чолі тих українських революційних течій, котрі "змагають до повного розвалу СРСР". Щодо так званих "українських опортуністичних партій", як мельниківська ОУН, гетьманці, УНР, УНДО, есери, есдеки та інші, то їх бандерівська ОУН мала рішуче поборювати.317

Тим часом у середовищі отих "опортуністичних партій" гарячково вивчалися можливості спільних дій всього організованого українства, включаючи й обидва проводи ОУН. У листі одного з діячів УПСР С. Довгаля до "високоповажного пана професора" (можливо йдеться про В. Кубійовича або ж про О. Мицюка) від 5 червня 1941 р., котрий зберігається у паперах генерал-хорунжого В. Петріва, викладається програма створення загальноукраїнського центру, який керував би діяльністю з відновлення української держави. Таким органом мала стати Державна рада, котра очолювалася вибраним з її середовища провідником нації. На нього покладався обов'язок репрезентувати українські змагання у державному будівництві. Провідник нації мав перебрати повноваження від голови Директорії УНР А. Лівицького.

Найближчим завданням Державної ради вважалося створення єдиної Української народної партії (УНП), до якої пропонувалося вступити всім "державнотворчим силам українського народу". Щодо існуючих політичних груп, як легальних, так і нелегальних, то вони мали бути ліквідовані. На думку авторів цього проекту, організація УНП "внесе примирення не тільки в ряди політичне думаючих одиниць, але усуне причини боротьби в ОУН та УНО". Стосовно долі ОУН, то вона підлягала ліквідації в інтересах "української визвольно-державної справи". При цьому підкреслювалося, що до "ОУН в громадських колах панує повна недовіра".318

Таке ставлення до ОУН, як свідчить зміст вказаного листа, пояснювалося насамперед тим, що проти декількох провідних діячів як мельниківського, так і бандерівського проводів, висувалися звинувачення у зраді української справи на користь Польщі й більшовиків, які до цього часу начебто не відведені. Однак відомо, що бандерівці називали у цьому контексті прізвища О. Сеник-Грибовського і Я. Барановського як польських конфідентів, мельниківці - Я. Горбового,318а котрий, за їхніми відомостями, співпрацював з НКВС.

Незабаром після II Великого збору ОУН бандерівці раптово змінили своє ставлення до інших політичних проводів організованого українства і виступили разом з УНО Т. Омельченка ініціаторами чергової "консолідаційної акції" напередодні нападу Гітлера на СРСР. Впродовж травня - першої половини червня 1941 р. представники бандерівської ОУН, зокрема Є. Врецьона, вели переговори в Празі, Берліні та інших містах з відомими українськими політичними діячами, схиляючи їх до участі в запланованій акції. Наприкінці травня - на початку червня 1941 р. емісари бандерівського проводу ОУН провели у колишній польській столиці переговори з представниками Державного центру УНР, на яких досягай згоди стосовно спільних дій.

У середині червня 1941 р. до Кракова прибув президент Державного центру УНР А. Лівицький, котрий зустрівся з бандерівським керівництвом, а також мав розмову з представником мельниківського ПУН полк. Р. Сушком. На підставі проведених переговорів А. Лівицький виніс враження, що обидві фракції ОУН схиляються до того, щоб "дозволити Урядові УНР обняти владу в Україні" з урахуванням інтересів різних течій української політичної думки.319

Особливу увагу бандерівці у цей час приділяли генерал-хорунжому В. Петріву, надзвичайно популярній постаті серед військовиків. Згаданий діяч, хоч в цілому погоджувався з доцільністю створення "об'єднуючого органу", але, не знаючи ставлення до цього німецької влади, повівся досить обережно. У листі від 16 червня 1941 р. генерал-поручнику М. Омеляновичу-Павленку Петрів писав, що запланована бандерівською ОУН акція може привести до "тих помилок, яких було допущено як два роки тому на Карпатській Україні, так й під час походу на Польщу".320

У контексті зазначеного В. Петрів мав на увазі насамперед ту сумну обставину, що у згаданих ним подіях всі політичні сили українства виступили розрізнено, неорганізовано, а члени ОУН намагалися нав'язати всьому загалу власний сценарій розвитку ситуації, мало рахуючись з іншими думками.

Аналогічної позиції щодо ініціативи ОУН С. Бандери дотримувався й діяч УПСР С. Довгаль. Не відмовляючи бандерівцям у наполегливості й бойовитості, він також вважав, що було б "гріхом допускати їх до провідництва самих", враховуючи їх державну працю в Карпатській Україні. До того ж, на думку Довгаля, висловлену в листі від 11 травня 1941 р. до В. Петріва, бандерівська "ОУН не має бажання догодити з громадянством і вириває з кіл досвідчених діячів поодиноких осіб, яких має намір підпорядкувати своїй системі".321

22 червня 1941 р. у Кракові відбувся Український національний з'їзд, який став останньою спробою сконсолідувати антикомуністичні сили українства напередодні війни. За даними ОУН С. Бандери, в роботі з'їзду взяли участь представники Державного центру УНР, гетьманського середовища, УНДО, ФНЄ Д. Паліїва, інших політичних організацій, за винятком мельниківської ОУН. На з'їзді обрали Український національний комітет (УНК), головою якого заочно затвердили генерал-хорунжого В. Петріва, а секретарем - члена бандерівської ОУН В. Горбового.

Проте з цієї широко розрекламованої акції нічого не вийшло. Учасники її у черговий раз продемонстрували невміння поступатися власними амбіціями, долати не на словах, а на практиці існуючі розбіжності, щиро прагнути до єдності в ім'я загальноукраїнських інтересів. Так, П. Скоропадський висунув умову, щоб у складі УНК не було представників від уряду УНР в екзилі. Коли ж з цим не погодились, то Гетьманська рада вирішила не брати участь в роботі Комітету. Не краще вели себе й уенерівці. Не бувши впевненим у легітимності УНК, рішуче відмовився від запропонованої йому посади генерал-хорунжий В. Петрів. Не згодився він і обійняти пост військового міністра в уряді

* Мотивуючи свою відмову від посади голови УНК, В. Петрів у листі від 26 червня 1941 р. до В. Горбового писав, що зініційована бандерівцями об'єднуюча акція лише тоді матиме сенс, якщо до неї приєднаються або ж "бодай не будуть перешкоджати" групи А. Мельника, П. Скоропадського і А. Лівицького. Коли ж цього не станеться (а саме це мало місце), то, на думку генерала, всяка спроба об'єднання призведе лише до утворення "ще одної групи на еміграції та збільшення розбиття".
Я. Стецька, створеного 30 червня 1941 р.* До того ж, як свідчить активний учасник тих подій підполковник Армії УНР М. Хронов'ят, відразу після завершення з'їзду секретар УНК В. Горбовий мало рахувався з думкою інших членів комітету і відверто намагався підпорядкувати його роботу інтересам бандерівської ОУН.322

Поміж тим, не можна не відзначити, що відгуки про Український національній з'їзд докотилися, зокрема, до Франції і викликали заінтересованість серед української еміграції. М. Шумицький в листі від 9 липня 1941 р. бібліотекарю Української бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі І. Рудичіву, який у цей час перебував у Берліні, писав: "Чув я, що в Кракові відбувся якийсь Український конгрес. Був би радий почути від вас подробиці. - Чи справа йде про якусь приватну нараду, чи це є з'їзд цілої еміграції? Безумовно, в цей мент нам необхідно об'єднати всі наші сили".323 Такою була загальна думка, а практичні результати, як ми знаємо, виявилися нульовими.

Отож, спроба бандерівської ОУН виступити в ролі чільної політичної організації і залучити до співпраці інші політичні проводи українства зазнала невдачі. Це, як здається, мало поважні наслідки, штовхнули Революційний провід ОУН на більш рішучі дії щодо своїх політичних суперників. За словами сучасного політолога з Канади В. Поліщука, бандерівці, "знаючи, що неспроможні консолідувати не тільки всіх оунівців розколотої ОУН, але й інших "державників" на зразок Василя Мудрого, вирішили діяти "по-революційному",324 тобто стали на шлях збройного поборювання всіх своїх опонентів.

Обраний бандерівською ОУН шлях безкомпромісної боротьби не був їх винаходом, а відповідав тогочасним реаліям. 16 червня 1941 р. у листі до Є. Врецьони ген. В. Петрів писав, що тепер у Європі "робиться політика "Бісмарксистем", політика реальностей - крові й заліза, й біда тим, хто хоче ще жити в ілюзіоністичних способах минулого". Петрів ставить перед Врецьоною, як представником ОУН С. Бандери, таке сакраментальне питання: "А чи має наша еміграція в руках залізо й чи готова віддати, не хитаючись кров?" Як бачимо, лише бандерівці виявилися готовими взяти до рук "залізо".325

Не увійшовши до складу УНК і прагнучи до реваншу, мельниківці виступили з пропозицією об'єднання всіх українських комбатантських організацій. Попередньо це питання було обговорено на нараді за участю Р. Сушка і М. Капустянського, на яку були запрошені ген. М. Омелянович-Павленко та голови комбатантських організацій Варшави, Праги, Берліна і Кракова. 29 червня 1941 р. у Кракові відбувся установчий з'їзд Української генеральної ради комбатантів (УГРК). Головою Ради обрали генерал-поручника М. Омеляновича-Павленка, а одним з його заступників став військовий референт ПУН генерал-хорунжий М. Капустянський. До складу Ради увійшов також член ПУН полковник Р. Сушко. На думку мельниківці в, УГРК мав провести "підготовчу роботу до організації української збройної сили".

Безумовно, А. Мельник був впевнений в тому, що матиме вирішальний вплив на творення майбутньої української армії, а звідси - й на політичне і громадське життя в Україні. Але й від УГРК не було ніякої користі, бо прагнення мельниківців надати діяльності цієї організації партійний, а не загальноукраїнський характер призвело до її розвалу.

На думку відомого українського військового діяча генерала В. Курмановича, висловлену в листі від 6 серпня 1941 р. до В. Петріва, згадані вище акції щодо об'єднання українства виявилися дуже запізнілими, бо цю справу "треба було заздалегідь робити, щоб німецькі власті бачили, що українці це - одноцілий блок, з яким муситимемо мислити, а не численні організації, котрі одна одну поборюють". Такої ж думки дотримувався й генерал-хорунжий В. Петрів, який вважав, що створення "наспіх перед самим вибухом війни та з неясними устремліннями" УНК не дало тих результатів, що очікувалися.326

Взагалі останні місяці перед війною позначились великою активністю всіх політичних проводів українства у чергових спробах з'ясувати ставлення вищих нацистських кіл до майбутнього України. "Тут, здається, - писав 13 травня 1941 р. з Берліна до М. Антоновича Ю. Косач, - повстало коло восьми урядів київських, але, мабуть, і на цей раз з хмари буде малий дощ".327 Знову і знову до імперської канцелярії, інших установ Третього рейху йшли меморандуми: 14 квітня - від ПУН А. Мельника, 3 червня - від УНО Т. Омельченка, 10 червня - від В. Кубійовича (УЦК) і знову від Т. Омельченка (УНО).

Винахідливіше повелися бандерівці, які свій меморандум адресували відповідним німецьким чинникам 23 червня 1941 р., коли вже розгорнулися бойові дії і могла надійти інформація про сприяння націоналістів діям німецьких військ.

З огляду на зазначене слід зауважити, що всі згадані вище меморандуми не мали успіху, а, навпаки, завдали шкоди українській справі. Німці ще раз пересвідчились, що політичні проводи українства продовжують перебувати у стані взаємного поборювання один одного, нездатні виступити як єдина сила. Чого вартий, наприклад, був меморандум В. Кубійовича і Т. Омельченка від 10 червня 1941 р., коли в ньому висувалася пропозиція, щоб "керівні німецькі кола встановили контакт з Українським політичним центром" (?) і довірили керівництво українською нацією полк. А. Мельнику, який начебто у 1918 р. був "завойовником Києва".328

У цілому ж, характеризуючи бойову готовність усіх антикомуністичних сил українства, у тому числі й обох проводів ОУН, до участі у подіях, які б мали привести Україну до здобуття державної незалежності, слід визнати її далеко незавершеною і недостатньою. Насамперед не було досягнуто взаємної згоди між усіма зацікавленими сторонами у контексті майбутніх дій, не вдалося з'ясувати позицію Німеччини. Було багато задумів, прагнень, але обмаль конкретних результатів.

Як писав згодом відомий діяч мельниківської ОУН О. Ольжич, характеризуючи становище в керівних колах українства напередодні Другої світової війни (1939), а, на нашу думку, це в повній мірі стосується й червня 1941 р., українські діячі або політичні гуртки "кожний на свій лад накреслювали розв'язку української справи, і цю розв'язку ставлячи як одиноко спасенну, накидаючися з тими розв'язками - всім і вся, навіть по чужих кабінетах".329

І ще одна важлива обставина. Напередодні німецько-радянської війни всі політичні проводи українства глибоко помилялися в оцінці суспільно-політичного становища в Україні, вважаючи, що більшість українського населення виступить проти радянської влади, підтримає гасла творення незалежної України. Це була чергова ілюзія.

Ще наприкінці 1938 р., коли увага українства була привернута до подій в Карпатській Україні, вже згадуваний Є. Вировий застерігав проти помилкового твердження, що український народ в своїй основній масі готовий до безкомпромісної боротьби за державну самостійність. У листі від 27 грудня 1938 р. до Гр. Лисюка від писав: "...Ще серед українського народу багато темряви, ще багато українців самі несвідомі того, хто вони є і як далеко ми од тих націй як німець, француз, поляк або чех..." І з цим фактом, на погляд Є. Вирового, слід рахуватися, а не мріяти "про великі плани, які без свідомого народу однаково не вдасться перевести".330

Отож, не дивно, що у настроях української політичної еміграції оптимізм часто-густо перемішувався з песимізмом. Так, в листі від 2 квітня 1941 р. до генерала В. Петріва редактор часопису "Нація у поході" Б. Гомзин писав: "Коли я підраховую сили окремих українських груп, то приходжу до висновку, що ні одна з них, навіть при існуванні решти, не має змоги бути силою, що зможе за даних умовин з честю вийти з тисків зовнішнього світу". І з цього робився висновок, що у врешті-решт "Москва виграє".331

Як писав у своїх спогадах У. Самчук, учасник тих подій, українська політична еміграція у цей "зірковий" час перебувала "постійно в стані хворобливого збудження" і в ній було "замало концентричної енергії, щоб стати зосередженою цілістю". Сам письменник, хоч і покладав великі надії на Німеччину, але все ж визнавав, що "нелегко було уявити собі нашу батьківщину в її незалежній формі".332

Якщо ж спробувати охарактеризувати час від проведення І Великого збору ОУН (1929) до переддня нападу Німеччини на Радянський Союз, то можна дійти висновку, що ОУН за цей період домоглася видатних успіхів, перетворилася попри всі негаразди з відносно невеличкої політичної організації в провідну силу українського національно-визвольного руху, яка мала підтримку серед переважної більшості населення західних областей України, а за сприятливих обставин могла розраховувати й на розуміння мешканців інших регіонів.

Однак розкол в ОУН, який стався в лютому 1940 р., обмежив здатність українських націоналістів виступити вирішальним чинником в боротьбі за відновлення української державності. А відсутність єдності в лавах організованого українства взагалі ставила під сумнів можливість досягнення якихось позитивних результатів. Слід погодитися з думкою У. Самчука, що "...віддана на "власні сили", без союзників і запілля, наша визвольна концепція реально не могла мати надії на успіх..."333

 

------------------------------------------------------------------------

[280] Там само. Ф. 269. - Документи проводу ОУН.

[281] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 14, арк. 45-47.

[282] Україна. Наука і культура. - Випуск 26-27. - К., 1993. - С. 203.

[283] Там само, ф. 57. оп. 4, спр. 340, арк. 27.

[284] ВИЖ. - 1990. - № 5. - С. 39.

[285] Українська дивізія "Галичина". Історико-публіцистичний збірник. - К., 1994. - С.24.

[286] Органи государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Т. 1. Кн. 1. - С. 280.

[287] Там само. - Т. 2. Кн. 2. - С. 132.

[288] ЦДАГО України, ф. 1, он. 23. спр. 926, арк. 193-194.

[289] ЦДАВО України, ф.3837, оп. 1, спр. 6, арк. 18-18 зв.

[290] Шелленберг В. Лабиринт. Мемуары гитлеровского разведчика. - Москва. 1991. - С. 198-199.

[291] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. Т. 1. Кн. 2. - С. 159.

[292] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[293] Там само.

[294] Дніпро. - 1993. - № 2-3 - С. 111.

[295] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи К. Мацієвича.

[296] Там само. Ф. 57, оп. 4, спр. 339, арк. 69.

[297] Там само. Ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[298] Там само. - Лист Б. Гомзина до В. Петріва від 2 квітня 1944 р.

[299] Правда. - 1991. - 4 травня.

[300] Органи государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. -ТІ. Кн. 2. - С. 190.

[301] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 2, спр. 1, арк. 16.

[302] Шанковський Л. Історія українського війська. - С. 15.

[303] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. Т. 1. Кн. 2. - С. 86, 194, 240.

[304] Там само. - С. 139-140.

[305] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Т. 1. Кн. 1. - С. 96-97.

[306] Дмитрук К. Безбатченки. - Львів, 1972. - С. 115-116.

[307] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Т. 1. Кн. 2. - С. 154, 234-235.

[308] Прокоп М. Україна і українська політика Москви. - С. 144-145.

[309] История советских органов безопасности. Издание Высшей Краснознаменной школы Комитета Государственной Безопасности СССР имени Ф. Э. Дзержинского. Специальная кафедра № 9. - М., 1977. - С. 320.

[310] Там само. - С. 322.

[311] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Т 1. Кн. 2. - С. 191, 234-235.

[312] Великая Отечественная война 1941-1945. Военно-исторические очерки в четырех книгах. - Кн. 1. - М., 1998. - С. 495.

[313] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Т 1. Кн. 2. - С. 191, 234-235.

[314] Там само. - С. 180.

[315] Євген Коновалець і його доба. - С. 503.

[316] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. - Т. 1. Кн. 2 (1 января - 21 июня 1941 г.). - М., 1995. - С. 99, 135.

[317] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 926, арк. 192 зв.

[318] Там само. Ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[318a] Йдеться про одного з працівників військової референтури ОУН на ЗУЗ.

[319] ЦДАГО України. Ф. 269. Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[320] Там само.

[321] Там само.

[322] Там само.

[323] Там само. - Особисті документи І. Рудичіва.

[324] Поліщук Віктор. Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (Сповідь українця). - С. 191.

[325] ЦДАГО України. Ф. 269. - Особисті документи генерал хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[326] Там само.

[327] Там само. - Особисті документи М Антоновича.

[328] ЦДАВО України, ф. КМФ-8. Т. 454, ролик 92, кадри 825-833.

[329] Ольжич О. Незнаному воякові. Заповідане живим. - С. 310.

[330] ЦДАГО України. - Особисті документи Є. Вирового.

[331] Там само. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[332] Дніпро. - 1993. - № 2-3. - С. 112.

[333] Самчук Улас. На білому коні. Спомини і враження. - С. 55.