ПОЧАТОК НІМЕЦЬКО-РАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ І УЧАСТЬ В НІЙ ОУН

22 червня 1941 р. раптовим нападом збройних сил Німеччини на територію СРСР розпочалася німецько-радянська війна. Вона стала складовою частиною Другої світової війни. Ніколи раніше світ не бачив такої концентрації військової сили, таких масштабів ведення бойових операцій, такого безкомпромісного характеру збройної боротьби, такої кількості її жертв.

Політичні кола Німеччини виставляли війну проти СРСР як таку, в якій німецький народ покликаний не тільки захистити свою батьківщину, але й врятувати "світову цивілізацію від смертельної загрози більшовизму"1 (Нота МЗС Німеччини радянському уряду від 21 червня 1941 р.). У Радянському Союзі цю війну назвали "всенародною вітчизняною війною" на зразок війни 1812 р. проти Наполеона. Її метою, за словами Й. Сталіна, була не тільки "ліквідація загрози, яка нависла над нашою країною, але й допомога всім народам Європи, котрі, стогнуть під ігом німецького фашизму".2

У складному становищі опинилося українство. Для тих українців, які проживали в СРСР і були мобілізовані до лав Червоної армії,* та їхніх

* Кількість етнічних українців, мобілізованих в роки війни до Червоної армії, а також тих, що проходили військову службу напередодні війни, залишається до цього часу не встановленою. В. Гриневич говорить про понад 6 млн. чоловік (Україна в Другій світовій війні. Уроки історії та сучасність. Матеріали Міжнародної конференції (27-28 жовтня 1994 р.). К., 1995. - С 62). У той же час В. Муковський пише, що в лавах радянських збройних сил воювало понад 7 млн. громадян України, не виділяючи з їх числа українців (Муковський І. Т., Лисенко О. Є. Звитяга і жертовність. Українці на фронтах Другої світової війни. К , 1997. - С. 401).
родин ця війна стала боротьбою за власну оселю, своїх рідних і близьких, котрим загрожувало чужоземне поневолення. Іншою була позиція української політичної еміграції і тих верств населення в Україні, які чекали від Німеччини відновлення української державності у формі Української Народної Республіки або ж Української Держави часів гетьмана П. Скоропадського.

Як згадував колишній член підпілля ОУН С. Бандери Д. Куп'як, населення західних областей, хоч і сприйняло війну по-різному, але в переважній більшості сподівалося на "прихильне ставлення німців до самостійницьких змагань українського народу" і з радістю вітало "німців у перші дні війни, вважаючи їх природним союзником". За його словами, старше покоління оцінювало німців як "господарчий і дисциплінований народ, що шанує лад і порядок". Щодо молоді, то вона "вбачала у тій війні можливість виявити себе у боротьбі за великі ідеали, за волю свого народу".3

З захопленням сприйняли напад Німеччини на СРСР й прихильники ПУН А. Мельника. Вони були впевнені, як пише С. Касіян ("Карп"), що "без війни большевики не впадуть і нас задушать. Тепер же ж принаймні надія на зміну світить українському народові".4

Хоч, може, підсвідомо у деяких українських політиків й були окремі сумніви стосовно справжніх цілей нацистської політики на Сході, проте всі антикомуністичні сили українства зустріли війну з радістю і щиро прагнули допомогти Німеччині у розгромі СРСР як оплоту світового комунізму, взяти активну участь у встановленні "нового ладу" у Європі та в усьому світі. Лише тоді, коли нацисти відверто виявили своє негативне ставлення до ідеї української державності, у середовищі ОУН(Б) була сформульована думка, що війна між Німеччиною і СРСР - це виключно

* Треба сказати, що німецька сторона дотримувалась інших поглядів. З цього приводу ще 26 лютого 1941 р. начальник управління озброєння і воєнної економіки ОКВ генерал Г. Томас записав у своєму щоденнику: "Рейхсмаршал [Г. Геринг. - Авт.] погодився зі мною, що окупація однієї України не має значення. Необхідно за всіх обставин захопити нафтовий район Баку".
** З цього приводу в процесі розробки планів нападу на СРСР начальник генерального штабу сухопутних військ (ОКХ) Німеччини Ф. Гальдер 16 вересня 1940 р. висловив припущення, що буржуазія і селянство "прикордонних радянських республік" під тиском радянської влади "чекатиме врятування від Німеччини і розглядатиме нас як визволителів". Щоб "підштовхнути" своїх майбутніх спільників до антираданських дій, генеральний штаб ОКХ 17 травня 1941 р. розробив "план заходів щодо розкладу населення України і Прибалтики".
війна за Україну,* "з її величезними багатствами збіжжя і підземних скарбів та зі своїм Чорним морем".5

Не важко помітити, що такий підхід звужував розуміння характеру і змісту цієї війни, зводив її лише до протиборства між нацизмом і більшовизмом за досягнення суто економічної мети - загарбання України. Саме з цієї причини обидві ОУН, інші політичні проводи українства не зрозуміли міжнародного характеру німецько-радянської війни, не усвідомили, що вона була частиною Другої світової війни, а тому і не стали спільниками Об'єднаних Націй у велетенській боротьбі з нацизмом. Наслідки такого стратегічного прорахунку добре відомі.

Готуючись до нападу на Радянський Союз, вищі кола нацистського військово-політичного керівництва не творили ілюзій з того, що чекає німецькі війська на Сході, як їх зустрічатимуть, в тому числі й в Україні. Хоч певні надії на приязне ставлення окремих прошарків і груп населення жевріли, але було чітке усвідомлення того, що основна маса людей не ставиметься до німецької влади і армії як до визволителів, а трактуватиме їх як загарбників і поневолювачів. Тому в директивах і розпорядженнях військового командування, виданих ще до початку війни, з одного боку, ставилось завдання "завчасно уявляти собі, на яку частину населення зможуть спертися німецькі війська"** і вміло використати "ворожі радянському урядові, радянському ладові верстви населення", "гарантуючи їм певні свободи і матеріальні блага". З другого боку, наголошувалось, що "активний чи пасивний опір цивільного населення слід придушувати в зародку найсуворішими заходами покарання".6

З першого дня війни, коли німецькі війська розпочали вторгнення на територію СРСР, всі українські націоналістичні сили в міру своїх можливостей намагалися всіляко сприяти наступові гітлерівців. Згідно з директивами своїх керівних центрів вони розгортали підривні дії в тилу радянських військ. Найбільш активно вели себе члени обох проводів ОУН. Ще до початку війни ними здійснювались заходи щодо зриву мобілізації населення до армії і на фортифікаційні роботи, активно провадилося збирання розвідувальної інформації. З цього приводу один з активних членів бандерівської ОУН В. Лобай згадував: "Незадовго перед вибухом війни Легенда [І. Климів. - Авт.] видав наказ - всюди збирати всі можливі дані про большевицькі військові об'єкти, по можливості, включно з готовими планами. Пару днів перед 22 червня ми дістали до рук чимало матеріалів про совєтські прикордонні військові об'єкти і свіжі укріплення".*

* У цьому випадку зібрану інформацію не вдалося передати за призначенням, але німці позитивно оцінили зібрані матеріали, хоч і зауважили, що з огляду на швидке просування німецьких військ ці матеріали втратили оперативну цінність (Макар В. Бойові друзі. Збірка спогадів з дій ОУН (1929-1945). - Торонто, 1980. - Т. 1. - С.76.)
** Німецька сторона дотримувалась іншої точки зору. її висловив у своїй промові 1 серпня 1941 р. у Львові з нагоди передачі адміністративної влади у Галичині генерал-губернатору Польщі доктору Франку командуючий оперативним тиловим районом групи армій "Південь" генерал фон Роквес. Він наголосив, що згадана територія була захоплена завдяки невтомним зусиллям частин і підрозділів вермахту, військ СС, поліції та військових формувань усіх інших організацій, надісланих сюди рейхом, котрі у багатоденних важких боях, долаючи фанатичний опір противника, прорвали його найсучасніші оборонні споруди.
На час виступу готувалися бойові групи для проведення диверсій, пошкодження ліній зв'язку, захоплення мостів через водні перешкоди, здійснення нападів на штаби з'єднань і військових частин. Так, у Ковелі планувався терористичний акт проти командира 15-го стрілецького корпусу 5-ї армії генерал-майора І. Федюнінського.

Як показав на допиті у 1945 р. керівник диверсійного управління абверу полк. Е. Штольце, він дав вказівку А. Мельнику і С. Бандері, щоб вони одразу після початку бойових дій "організували в Україні провокаційні заколоти з метою послабити тил радянських військ, а також вплинути на міжнародну громадську думку, роздмухуючи, що нібито відбувається розклад радянського тилу".7 Це твердження відповідало дійсності, бо у заяві бандерівського проводу ОУН (серпень 1941 р.) з приводу невизнання німцями чинності Акту від 30 червня 1941 р. говорилося: "Організація українських націоналістів розгорнула була під проводом Степана Бандери широку повстансько-партизанську акцію на українських землях під московською окупацією ще перед приходом німецьких військ та героїчними виступами причинилася до звільнення вже великої частини української території** з-під московської окупації, поклавши безчисленні жертви у боях та масових розстрілах і масакрах по тюрмах".8

За словами відомого дослідника і учасника тих подій Л. Шанковського, 22 червня 1941 р. "збройний зрив відбувся на всій території Західної України з Буковиною включно. У Галичині й Волині виступили боївки під керівництвом Степана Бандери, на Буковині такі ж боївки під керівництвом полк. Андрія Мельника. На Поліссі розгорнула свою діяльність "Поліська січ" от. Тараса Бульби-Боровця".9

Вже 22 червня 1941 р. озброєні групи членів ОУН почали здійснювати вогневі напади з вікон і дахів будинків на військові колони та окремих військовослужбовців, котрі рухалися вулицями Львова. Обстрілу піддавались також міліцейські пости, інші об'єкти. Як писав у своїх спогадах учасник тих подій, генерал-майор П. Ільїн з штабу 26-ї армії, котрий разом з військовим комендантом Львова був відповідальним за порядок у місті, українські націоналісти діяли за чітким планом, вправно маскувалися, вели вогонь з ручних кулеметів, автоматів, гвинтівок.10 24 травня об'єктом нападу націоналістів стали частини 8-го механізованого корпусу, які перекидалися в новий район бойових дій. Сутички між бойовиками ОУН і радянськими частинами продовжувалися до 25 червня, а фактично - до залишення міста Червоною армією.

За спогадами колишнього секретаря Рівненського обкому КП(б)У В. Бегми, "при відступі частин Червоної армії на схід націоналісти влаштовували засідки на окремі групи бійців, знищували їх і за їх рахунок озброювались, особливо знищувався командний склад. Націоналістами в більшості знищувалися всі десанти Червоної армії, які викидалися на окуповані німцями території (район Сарни, район села Вовчиці, район Здолбуново та ін:)".11

28 червня 1941 р. бойові групи ОУН вчинили напади на невеликі підрозділи радянських військ поблизу Перемишлян на Львівщині, надавши німцям допомогу в оволодінні цим містом. Факти обстрілу із засідок відступаючих червоних частин мали місце в районі міст Олеська, Жовква, Золочів тощо. Виступи боївок відбулися у різних місцевостях Волинської, Дрогобицької, Рівненської, Станіславської, Тернопільської і Чернівецької областей. Поряд з вищезазначеними акціями озброєні групи членів ОУН здійснили низку нападів на тюрми НКВС у Бережанах, Золочеві, Крем'янці, Львові та в інших містах Західної України. Зокрема, з львівської тюрми № 1 вдалося звільнити до 300 ув'язнених.12

У діяльності ОУН важливе значення надавалося зриву мобілізаційних заходів радянської влади, спонуканню мобілізованих осіб до дезертування, до відступу з бойових позицій. Є відомості, що за наслідками перших боїв командування 5-ї армії Південно-Західного фронту дійшло висновку, що "для більш успішних дій необхідно звільнити частини від приписного складу західних областей, так як останні показали нестійкість в бою".13 Звичайно, у цьому випадку мова може вестися як про недостатній рівень військового вишколу приписного складу, так і про вплив на його поведінку пропаганди ОУН.

Проте допомога німецьким військам з боку бандерівської ОУН не обмежувалась диверсійно-підривними діями у тилу Червоної армії. Значних розмірів набула й агітаційно-пропагандистська робота. У листівках, які розповсюджувала ОУН С. Бандери, не тільки містився заклик до всіх класів і станів українського суспільства ставати під націоналістичні прапори у боротьбі за УССД, але й широко пропагувалася, так би мовити, "визвольна місія" німців, котрі виставлялися у ролі полум'яних захисників прав українського народу за державну незалежність.

Зокрема, у листівці "Робітники українці!" наголошувалося: "непереможна німецька армія проганяє з України московсько-більшовицьких загарбників" і "на руїнах московсько-більшовицької імперії будується нова незалежна українська держава". У листівці "Українське селянство!" закликалося не вірити "брехні червоних комісарів і запроданців про грабунки, різню, арешти з боку німецької армії". "Німецька армія, - говорилося в листівці, - найкультурніша армія світу. Вона не заперечує утворення української держави і влади українських селян, робітників та інтелігенції".14 За аналогічним сценарієм розгорталися події і в республіках Балтії, насильницькі включених влітку 1940 р. до складу СРСР. З початком війни їхні національні сили, керовані офіцерами колишніх армій Латвії, Литви та Естонії, атакували тилові об'єкти Червоної армії, окремі гарнізони військ, місцеві партійні й радянські органи. Коментуючи тогочасні події в Прибалтиці, сучасні російські дослідники пишуть, що "й без того важке становище військ поглиблювалося діями націоналістів. Удар в спину готувався в глибокому підпіллі ще до війни".15

Коли вже після першого тижня бойових дій на фронті стали відомі успі хи німецької зброї, основні політичні проводи українства висловили ставлення до війни і засвідчили свою офіційну позицію. Ініціативу відразу ж перехопив провід ОУН С. Бандери. Його представники вже 30 червня 1941 р. провели у Львові "законодавчі збори західноукраїнських земель", які постановили закласти перші основи нового українського ладу. В Акті від 30 червня 1941 р., прийнятому на цьому зібранні, говорилося: "Волею українського народу Організація націоналістів під проводом С. Бандери проголошує створення української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України". І далі: "Новоповстаюча українська держава буде тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Великою Німеччиною, що під проводом свого вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допомагає українському народу визволитися з-під московської окупації".

У зазначеному Акті висловлювалась впевненість, що "Українська національна революційна армія, що твориться на українській землі, боротиметься з союзною німецькою армією проти московської окупації за суверенну соборну державу і новий лад в цілому світі".16 За вказівкою С. Бандери крайове правління

* Стецько Ярослав ("Карбович") (1912-1986). Один із засновників Революційного проводу ОУН (1940 р.), найближчий соратник і радник С. Бандери. Очолював Українське державне правління у Львові. На початку липня 1941 р. депортований до Берліна. У середині вересня 1941 р. разом з Провідником заарештований і пізніше ув'язнений разом з ним у концтаборі Заксенхаузен, де знаходився до осені 1944 р. У післявоєнні роки - член проводу ЗЧ ОУН, організатор Антибільшовицького блоку народів (АБН). У 1968-1986 рр. був головою проводу ЗЧ ОУН. У середовищі ОУН користувався високим авторитетом, вважався одним з ідеологів революційно-визвольного руху.
** 19 липня 1941 р. у часописі ОУН А. Мельника "Сурма" було вміщено заяву німецьких функціонерів щодо спростування повідомлення згаданого інформативного листка № 1. При цьому підкреслювалось, що "західноукраїнського правительства під проводом Ярослава Стецька немає".
*** Позитивне ставлення Андрей Шептицького до ініціативи бандерівців окремі дослідники пояснюють тим, що начебто Я. Стецько і І. Гриньох запевнили митрополита у підтримці цього кроку полк. А.Мельником (Поліщук В. Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (Сповідь українця). - Торонто-Варшава-Київ, 1995. - С. 195).
української держави, а потім й Українське державне правління (УДП) очолив Ярослав Стецько.*

На другий день, 1 липня 1941 р., вийшов інформативний листок № 1, який підписали провідні члени так званого Українського національного комітету В. Горбовий, В. Мудрий, Ст. Шухевич та ін. В ньому повідомлялось про події 30 червня у Львові і наголошувалося, що УНК "вітає перший уряд відновленої соборної української держави і кличе всіх українських громадян до послуху, карності і співпраці".** Не бракувало в цьому документі й компліментів на адресу А. Гітлера, непереможної німецької армії, що називалася "приятелем і союзником" в боротьбі за українську справу.17

Водночас побачив світ й пастирський лист митрополита Андрея Шептицького "До українського народу". У ньому говорилося: "Побідоносну німецьку армію вітаємо як освободительку від ворога". Однак, на відміну від інформативного листка №1, у пастирському листі Я. Стецько визнавався лише головою "крайового правління західних областей",18 а не головою "першого уряду відновленої соборної української держави". Говорячи про належний послух установленій владі, Андрей Шептицький та його оточення повели себе надзвичайно дипломатично. Бо під цією владою можна було розуміти як уряд С. Стецька, так і німецьку адміністрацію.***

На початку липня 1941 р. провід ОУН(Б) видав наказ, котрим зобов'язав обласних провідників організувати і провести у всіх містах і населених пунктах маніфестації у підтримку Акту від 30 червня 1941 р. На ці урочистості рекомендувалося запрошувати представників німецької окупаційної влади або вермахту. Учасники маніфестацій мали приймати резолюції, де б висловлювалась подяка вождеві німецької армії та всьому німецькому народу за допомогу при звільненні української землі від "московсько-більшовицького наїзду", беззастережна довіра українському уряду у Львові, підпорядкованість його наказам і вказівкам, прохання повернення з Німеччини в Україну Степана Бандери. Прийняті резолюції, підписані не менш як 10-15 особами, мали направлятися проводу ОУН(СД), українському уряду у Львові, митрополиту Андрею Шептицькому, німецькому уряду в особі його окупаційних чиновників.19

І треба відмітити, що завдяки енергійній діяльності низових осередків бандерівської ОУН і членів її "похідних груп", впродовж липня, а також ще й у серпні 1941 р., у багатьох населених пунктах (переважно у сільській місцевості) відбулися загальні збори мешканців, на яких приймалися резолюції на підтримку дій Українського державного правління. Це мало місце не тільки в Західній Україні, але й у Житомирській, Кам'янець-Подільській, Вінницькій областях.

Втім, проголошення відновлення української держави, здійснене ОУН С. Бандери, не було першим таким кроком на території СРСР, яка стала об'єктом окупації збройними силами Німеччини. Вже на другий день війни, а саме об 11 год. 30 хв. 23 червня 1941 р., литовські підпільні організації, захопивши радіостанцію у Каунасі, передали в ефір повідомлення про відновлення незалежності Литви і про створення уряду на чолі з К. Шкріпою. Як пише американський публіцист Г. Солсбері, "в битві за Каунас загинуло близько 200 литовців і близько 2000 - в інших містах і селах".20

Однак німецька влада не сприйняла меморандум К. Шкріпи про долю литовського народу і в короткий час покінчила з його самостійницькими прагненнями,

* Нацисти брутально ставились до долі народів Прибалики, плануючи їх суцільну германізацію. Одним із свідчень цього може бути політичний звіт професора П. Томсона з Познані від 19 жовтня 1941 р. по наслідках його перебування на окупованій території, "Такі маленькі національності, як естонці, латиші і литовці, - говориться у цьому документі, - повинні або пристосуватися до нас, або загинути". (Нюрнбергский процесс. - Т. 5. - С. 338).
включивши Литву до складу рейхскомісаріату "Остланд".*

Проголосивши Акт від 30 червня 1941 р., провід ОУН С. Бандери приступив до його практичної реалізації, здійснивши низку організаційних заходів. Зокрема, у всі осередки ОУН була направлена "Загальна інструкція (вказівки на перші дні роботи)". У пункті І цього документа зазначалося: "У всіх селах, районах, містах і обласних центрах взяти владу в українські руки". Поряд з цим в інструкції підкреслювалось, що "Нова українська влада кожної місцевості мусить негайно заявити про себе вищій владі та представитись німецькій владі (ортскомендантові), налагоджуючи з нею якнайтіснішу співпрацю".21

І треба сказати, що бандерівці дуже енергійно взялися за справи. Одним з прикладів діяльності бандерівської ОУН у площині розбудови влади може бути наказ № 1 від 2 липня 1941 р. районного проводу в Бродах (Львівська область). У ньому, зокрема, повідомлялось, що "владу в краї перебрала Організація українських націоналістів (ОУН) під проводом Степана Бандери". У наказі наголошувалось, що всі громадяни міста і району мають "задержати лад і порядок", "обов'язково зносяться зараз до своїх попередніх місць праці". Водночас застерігалось проти можливих грабункових дій стосовно державного й приватного майна. Висувалась вимога негайної здачі зброї. У випадку недодержання вищевикладеного винуватцям загрожувало притягнення до "революційного трибуналу" або ж смертна кара.

Не менш активно поводилися члени ОУН С. Бандери й на Станіслав-щині. Вони не тільки втручалися у справи створених до їх появи органів місцевого самоврядування, але й приступили до зведення рахунків зі своїми політичними противниками. Для цього, як згадує громадський діяч В. Яшан, створювались таємні суди. "Ті суди, - пише він, - відбувалися дуже тайно, але глухі вісті про них почали ширитись в другій половині серпня. Вироки видавали без переслухання і без відома обвинувачених, заочно за провини, які в їх розумінні були кари гідними. В тому числі вони засудили біля 450 осіб на кару смерті - очевидно нікого з них не переслухали, ані кому не доручували вироків". За словами згаданого автора, деякі з засуджених були врятовані німцями, бо шеф станіславського гестапо Крюгер сам "виарештував членів організації і тих суддів".22

Поряд з Галичиною з перших днів війни обидві фракції ОУН намагалися активізувати свою діяльність й на Буковині. Тут більше ініціативи виявили мельниківці. Впродовж 22-30 червня 1941 р. члени націоналістичних організацій здійснили низку терористичних актів проти партійно-радянських працівників, військових, вчинили у ряді сіл єврейські погроми. 6 липня у Чернівцях відбулася зустріч виконуючого обов'язки обласного провідника ОУН(М) П. Войновського з представниками німецької військової адміністрації. Як згадував учасник цієї зустрічі Р. Гузар, німецька сторона поставила перед членами ОУН такі завдання: "1) Вияснити, де переховуються червоноармійці і повідомити німцям; 2) Вияснити, де знаходяться майно, документи, бензин; 3) Розшукувати всі військові документи і здавати їх німцям; 4) Вияснити, що роблять румуни". Однак у цьому регіоні співпраця ОУН з німцями виявилася нетривкою, бо невдовзі терени Буковини відійшли під юрисдикцію Румунії. Урядові чинники цієї держави зажадали припинення будь-якої діяльності українських націоналістів, а тому на початку серпня 1941 р. П. Войновський з групою членів і симпатиків ОУН(М) відійшов на територію Станіславської області, де було створено відомий Буковинський курінь, який після захоплення німцями Києва прибув до столиці України.23

Невдовзі після проголошення Акту від 30 червня 1941 р. крайове правління української держави у Львові реорганізується в Українське державне правління. До його складу поряд з іншими політичними діячами з ЗУЗ увійшли провідні функціонери ОУН С. Бандери, котрі обійняли ключові посади. Зокрема, тимчасовим головою УДП "на виїмковий час" призначався В. Горбовий, першим заступником голови УДП став Л. Ребет, іноземні справи вів В. Стахів, за безпеку відповідав М. Лебедь. Заступниками керівника військовими справами призначалися О. Гасин і Р. Шухевич. Членами УДП також були І. Климів, Я. Старух, Р. Ільницький та ін. Враховувалось і те, що після звільнення від більшовиків східних областей України їх представники зможуть увійти до складу УДП. Тому 7 липня 1941 р. Я. Стецько дав повноваження чільному діячеві ОУН В. Куку в порозумінні з Я. Старухом "назначати членів Українського державного правління з осередніх і східних українських земель, коли вони там знайдуться".24

У порівнянні з бандерівським проводом ОУН інші осередки організованого українства діяли назовні обережно у площині зголошення своїх намірів щодо майбутнього України. У відозві "Українці", підписаній А. Мельником 6 липня 1941 р., говорилось: "Переживаємо хвилю, що приходить раз на десятки літ. На землях нашої Батьківщини ведеться криваве змагання, бере в ньому участь і Україна, кладучи гекатомби жертв. Серця наші сповнені надіями, всі ми перейняті вірою у велике майбутнє нашої нації, а руки рвуться до чину.*

* Ця відозва мельниківців відбиває їх позицію після негативної реакції німців на Акт від 30 червня 1941 р. В інструкції ПУН "на час подій" (травень 1941 р.) говорилось: "1. У звільнених від совєтської армії районах, а по можливості й у тих, де відбуватимуться бої, негайно проклямувати відновлення української держави з вождем Андрієм Мельником на чолі. 2. Проголосити владу ОУН на місцях" (Дмитрук К. Безбатченки. Львів, 1942. - С. 64-65).
** У листі від 8 серпня 1941 р. до генерала В. Петріва М. Хронов'ят писав, що на згадане звернення німецька влада дала досить глузливу відповідь: "Мовляв, забагато вже вас винищено, мусимо вас щадити, а то не буде на Україні українців".
Це момент, коли більш як коли потрібно всім українцям станути під одним політичним проводом, з однією думкою, з одним планом, щоб не повторити помилок минулого".25

Водночас, тобто 6 липня, А. Мельник, М. Омелянович-Павленко, М. Капустянський, Р. Сушко, М. Хронов'ят та деякі інші колишні старшини армії УНР та УГА направили через штаб ОКВ Німеччини до фюрера лист з проханням створити у складі вермахту "українське бойове з'єднання", щоб у такий спосіб надати українським ветеранам збройної боротьби 1918— 1921 рр. та українській молоді "честь участі у хрестовому поході проти більшовицького варварства". Згадані діячі запевняли А. Гітлера, що український народ захоплений ідеалами нової Європи і прагне взяти участь у їх здійсненні.**

Прийняла відповідну постанову й Гетьманська рада у Берліні (12 липня 1941 р.). її підписали відомі діячі Д. Дорошенко (голова) і С. Шемет (секретар). "В часі великого історичного здвигу, в час боротьби лицарської німецької армії на чолі з її великим вождем проти царства сатани, - наголошувалось у ній, - в час коли рішається доля нашої землі - Гетьманська рада, скликана 12 липня в Берліні, звертається до всіх українців, а зокрема до членів гетьманського руху, щоб усі ми заховали спокій і розважність".

У постанові підкреслювалось, що на "українських землях діють зараз закони війни, а не закони революції. Тому-то не дадуть нам бажаного вислі-ду всі оті "маніфестації" й "відозви", що пишуться до "українського народу". Все це нас, українців, тільки осмішує та ще більше понижує наш національний престиж. Гетьманський провід уважно стежить за перебігом подій і в слушну хвилину дасть всім відповідні вказівки".26 Вітали німецьку навалу й представники з середовища УНР. Так, в листі від 9 липня 1941 р. до бібліотекаря Української бібліотеки ім. С. В. Петлюри у Парижі І. Рудичіва, який в цей час перебував у Берліні, відомий діяч української громади у Франції М. Шумицький писав: "Проголошення Німеччиною війни совітам викликало у нас велике задоволення, всі рвуться додому і бажають прийняти участь в боротьбі..." Трохи пізніше у листі від 10 січня 1942 р. до згаданого адресату колишній голова Уряду УНР В. Прокопович зазначав: "Вітав переможний похід німецького війська на схід. Радів і радію з визволення України з-під незносного ярма московського".27

Наведені вище заяви політичних сил українства, поведінка їх окремих представників свідчать, з одного боку, про одностайне схвалення ними нападу Німеччини на СРСР.* З іншого боку, згадані факти говорять про

* З цього приводу гетьман П. Скоропадський якось зауважив: "Українці прагнули війни, слушно вбачаючи, що вона може значно наблизити нас до здійснення наших заповідних мрій" (Замітинський В. З вірою в перемогу. - К., 1978. - С. 26). Такої думки дотримувався й відомий діяч ОУН М. Лебедь. В одній зі своїх післявоєнних брошур, присвяченій УПА, він писав: "Був факт, що в сучасній Європі тільки Німеччина явно готувалась до війни з СРСР, і тому було природне і наскрізь зрозуміле сподівання від німецько-совєтського конфлікту".
відмінність підходів щодо конкретних дій у напрямку боротьби за самостійну Україну. Найбільш рішучо повівся Революційний провід ОУН, котрий Актом від 30 червня 1941 р. приголомшив своїх суперників. Заявивши про створення української держави, бандерівці різко підняли авторитет своєї Організації, викликали до неї симпатії значної частини населення західноукраїнських земель, вийшли на чільне місце у національно-визвольному русі.

Такі дії ОУН С. Бандери зустріли схвальну оцінку й підтримку українства в Галичині. 6 липня 1941 р. у Львові відбулася нарада "чільних представників українського громадянства у справі консолідації всіх сил довколо ідеї відбудови української державності". її учасники, серед яких були К. Левицький, К. Паньківський, Й. Сліпий, підтримали ініціативу бандерівської ОУН від 30 червня 1941 р. й водночас засудили позицію "відосібненої групи інж. Андрія Мельника", котра критикувала проголошення Акту відновлення української державності.

Нарада висловила вітання переможним німецьким військам під проводом А. Гітлера, які несуть українському народу визволення від більшовицького ярма та "дають йому змогу відбудувати самостійну українську державу". Присутні схвалили акт консолідації українського громадянства на еміграції (Краків, 22 червня 1941 р.) і закликали підпорядковуватись "державному проводу", проголошеному у Львові.28

Позитивно оцінювали діяльність бандерівців у цей час й деякі опозиційно налаштовані до них діячі української еміграції. Зокрема, відомий діяч УПСР С. Довгаль вважав, що політичну лінію ОУН С. Бандери, спрямовану на співпрацю "з кожною національною владою, яка тепер створиться в Україні", підтримує більшість людей в Україні, "ніж консервативних і обмежених "націстів" з пп. Галаганом і Мельником на чолі". Зазначений речник в листі від 7 липня 1941 р. до ген. В. Петріва також писав: "Ми числимо, що вони [тобто, бандерівці. - Авт.] правильно зробили, що проголосили відновлення української соборної держави. Цим вони поставили чужу силу в становище таке, що вона мусить визнавати і рахуватися".29

Однак, як відомо, цей крок бандерівської ОУН не був у цілому сприйнятий іншими політичними проводами українства. Його піддавали критиці з різних боків (мельниківці, гетьманці, бульбівці тощо). А зміст і характер Акту від 30 червня 1941 р. і до цього часу викликає суперечки істориків. Наскільки виправданою була поведінка Революційного проводу ОУН, який так руба поставив питання про відновлення української державності, і чи були шанси для практичної реалізації цієї ідеї?

У тогочасній оцінці самих бандерівців Акт був лише "революційною маніфестацією українського народу творити власне життя", "формально-правовим завершенням тієї боротьби, яку український народ вів впродовж останніх десятиліть". Відомий діяч бандерівської ОУН Л. Ребет вже після війни оцінював Акт від 30 червня 1941 р. як намагання довести, що українська земля не є виключно об'єктом "бою чужих сил" і що в цій боротьбі має право брати участь український народ. Водночас він зауважував, що форма проголошення української держави у вигляді декрету від імені лише однієї політичної організації була "невідповідною". Вірогідніше за все, це дало привід німцям вважати дії ОУН С. Бандери такими, які не відбивають прагнення усього українського народу.

Цю точку зору підтверджує й такий авторитетний свідок тогочасних подій, як генерал-хорунжий В. Петрів, якого бандерівці прагнули залучити до співпраці і котрий був дуже поінформованою людиною, У листі від 14 серпня 1941 р. до М. Россіневича він зазначав: "Щодо виступу Бандери, то шкода, що він був переведений так несерйозно і був так скомпрометований".30

У листі до С. Бандери "Ікар",* котрий був учасником II Великого

* За деякими даними, це міг бути І. Мітринга.
збору ОУН (квітень 1941 р.), писав, що "тактика Отецька, Старуха, Ребета і товаришів штовхнула актив нашої Організації на шлях цілого ряду помилок, які в основному розминаються з цілями нашої Організації". На думку "Ікара", проголошення української держави - це "сміховарте державне будівництво", яке не може створити необхідний "моральний капітал". Бо чого варте проголошення української держави, запитує він, "коли на захист її не можемо поставити не то одного озброєного полку, але навіть потужної демонстрації".

Автор згадуваного листа, котрий перебував у цей час у Василькові під Києвом (липень 1941 р.) в складі однієї з "похідних груп" ОУН і спостерігав за реакцією українського населення на поведінку німців, повідомляв С. Бандері, що "люди, які розкусили наївність тої тактики, вважають нашу роботу сміхотворенням та говорять явно, що нашій Організації української держави ніколи не здобувати, що ОУН треба з України прогнати, а взятись самому за діло. Інші, що перейшли більшовицьку школу, більш строгі, кажуть, що ОУН прямо обманює український народ, присиплює його чуйність, бо от говориться одне, а виходить друге".31

Проте, проголошення Акту від 30 червня 1941 р. відіграло свою роль. Цей крок, як вважають багато дослідників, мав з'ясувати справжні наміри німців щодо України, поставити їх перед фактом утворення самостійної держави. І цієї мети провід ОУН С. Бандери досяг. Як згадує У. Самчук, чільний діяч мельниківського ПУН О. Ольжич сприйняв повідомлення про Акт від 30 червня 1941 р. "мовчазно, а лише згодом висловив думку, що тепер нарешті німці відкриють свої карти".32

Однак, політичні наслідки згаданих дій були досить суперечливими. З одного боку, бандерівці здобули прихильність певних кіл населення; з іншого - проголошена ними українська держава заявила про себе як про союзницю фашистської Німеччини, поставивши в недалекому майбутньому визвольний рух перед низкою складних проблем.

У цьому контексті відомий критик ОУН С. Бандери отаман Т. Боровець-Бульба писав, що Акт від 30 червня 1941 р. "без жодної підстави був коментований у світовій публіцистиці як акт держави-сателіта під владою держав осі". А це, на його думку, давало можливість стверджувати ворогам української самостійності, що начебто відновлена українська держава прагне до спілки і співпраці з країнами фашистського блоку, що не відповідало дійсному стану речей. У цьому, вважає отаман, була одна з головних хиб поведінки і дій бандерівського проводу.33

Засуджували бандерівців за начебто нерозважливі дії, пов'язані із згаданим Актом, і мельниківці. Останні звинувачували своїх опонентів у тому, що вони передчасно втягнули організоване українство в конфлікт з німецькою владою, внаслідок чого наприкінці 1941 р. "в Галичині й на Волині пройшли масові арешти бандерівців і небандерівців, яких здеконспірувала хвороблива амбіція деяких "міністрів" - "проголосити" державу у Львові..."34

А в статті "На руїни й побоєвища", опублікованій 19 липня 1941 р. в українському тижневику "Наступ" (Прага), редагованому мельниківською ОУН, говорилося: "Провід наш не робить фейєрверків з оперетковими урядами чи цирковими прем'єрами у спікерських голосниках, але підготовлює консеквентно весь загал і провідні кадри до великого державного будівництва, серед буднів і муравлиної праці".

На думку гетьманців, про що йшлося в інформації гетьманського середовища Ч. 3 - 1941 за 3 липня 1941 р., "революційні методи захоплення влади й акції непридатні. Мусять бути узгляднені і толеровані закони війни. Ці закони кажуть, що на теренах війни і запілля її, політичні і всякі громадські справи мусять відбуватися після порозуміння з військовим командуванням, якому підпорядковуються і всі місцеві цивільні власті".

Не можна обминути увагою й таке принципове питання, як реагувало населення України і насамперед західних областей на Акт від 30 червня 1941 р. З цього приводу є різні точки зору. Бандерівці вважають, що їх дії зустріли повну підтримку народу на західноукраїнських землях. В той же час мель-никівець С. Касіян, перебуваючи у ті дні у Львові, стверджує, що "ніхто не виявляв свого захоплення з того", що бандерівці "проголосили свою "державу". Він пише: "Люди інтересувались іншими речами, як довго потриває війна, який буде її кінець, як будуть німці ставитись до українців і т. п."35

З огляду на вищезазначене можна дійти висновку, що в цілому населення Західної України з захопленням і розумінням зустріло Акт від 30 червня 1941 р., але при цьому не виявило бажання встати на збройний захист "ново-постаючої української держави". Не сприйняли цей крок як свою кровну справу й народні маси інших регіонів України. Цей факт змушений був визнати й Б. Казанівський, котрий у ті часи близько стояв до керівного середовища ОУН(СД). У своїх спогадах він пише: "В тому була наша трагедія, що тільки частина народу повністю посвячувала себе справі визволення України. Це були українські націоналісти й широкі кола їх симпатиків, які давали моральну й матеріальну поміч для ОУН"36.

Цікаво що такої точки зору дотримувались у цей час й відповідні німецькі чинники. В інформаційному повідомленні ч. 47 від 9 серпня 1941 р. поліції безпеки і СД Німеччини наголошувалося, що хоч бандерівці ведуть активну пропаганду за державність, проте серед основної маси населення України "прямування до політичної самостійності непомітні". Українці, на думку німців, "ледве знають про національний рух і його провідників", до того ж ім'я С. Бандери селянству фактично невідоме.37

Говорилося, що напередодні війни відбувся II Великий збір ОУН, котрий накреслив широку і всебічну програму діяльності бандерівського руху. На її підставі у травні 1941 р. були складені і надіслані місцевим осередкам ОУН основні напрямні "Боротьба та діяльність ОУН в період війни". У цьому документі наголошувалось, що "ОУН використає війну з СРСР для розгортання боротьби за суверенну соборну українську державу, прискорення її здобуття". "Німецькі війська, - говориться у цьому документі, - як союзні у війні України з Москвою, вітати від імені ОУН та її провідника Ст. Бандери".38 Якщо з цими загальними настановами, що визначали політичну орієнтацію ОУН і вибір майбутніх союзників, можна в цілому погоджуватись або принаймні зрозуміти, то інші вказівки бандерівського проводу вражають своєю крайністю. Зокрема, висе одразу після звільнення території України від більшовиків для організації "державного життя" мала встановлюватись "політично-мілітарна диктатура ОУН" й при цьому підкреслювалось, що "наша влада мусить бути страшна для її противників".39

У зв'язку з вищевикладеним надзвичайні повноваження мала отримати сумнозвісна Служба безпеки (СБ) ОУН. "Служба безпеки, - підкреслюється в одному з розділів основних напрямних, - має виконну силу державними засобами нищити ворожих до України елементів, що стануть на терені шкідників". З цією метою пропонувалося глибоко вкорінити серед широких кіл населення свідомість того, що обіцяна кара буде виконана і "здобути тим послух і пошану в елементах, неприхильних Україні".40

Не варто, мабуть, доводити, що подібні настанови, а разом з ними й практичні кроки, дискредитували в цілому благородну і високу мету ОУН вибороти Українську самостійну соборну державу, були однією з основних причин невдачі Організації у боротьбі за втілення до життя своєї програми. Однак, правда і те, що в лавах ОУН було чимало діячів з демократичними, гуманістичними поглядами. Пов'язані жорсткою організаційною дисципліною, вони не мали змоги впливати на хід подій.

Водночас з німецькими військами на територію України вступив у складі підрозділів полку особливого призначення "Бранденбург-800" сформований ОУН Український легіон ("Нахтігаль"). Увечері 29 червня 1941 р. його вояки увійшли до Львова, захопленого на той час німецькими військами. Ця подія розцінювалась бандерівським проводом як свідчення участі українців у боротьбі проти спільного ворога. Але цей факт заперечували мельниківці, стверджуючи, що легіон не брав участі у боях за Львів і німці привезли його "на готове". Тому, як пише вже згадуваний С. Касіян, від легіону невдовзі відвернулися "симпатії багатьох українців, вражених за те, що їх підманули".

На думку мельниківців, кориснішою була діяльність Буковинського куреня під командуванням П. Войновського,*

* Робилися в цей час мельниківцями спроби створити українську військову формацію й на теренах Хорватії з тим, щоб вона потім взяла участь у бойових діях проти більшовиків в Україні. Але все закінчилось організацією "Українського полку", який згодом німці використали для боротьби з югославськими партизанами.
який, подолавши довгий шлях від Буковини до Києва, чимало зробив для відродження національного життя на тих теренах, якими мандрував. Увійшовши слідом за німецькими військами до Києва, курінь заявив про своє підпорядкування Українській національній раді. Частина особового складу Буковинського куреня вступила до підрозділів української допоміжної поліції.

Через деякий час після вступу до Львова німецьких військ у місті та його околицях було опубліковано звернення крайового проводу ОУН на ЗУЗ "Громадянам української держави". У ньому крайовий провідник І. Климів ("Легенда") повідомляв, що провід ОУН С. Бандери призначив його начальним командантом Української національної революційної армії (УНРА), яка перебирає на себе оборону кордонів української держави перед зовнішнім ворогом та вестиме збройну боротьбу проти нього. УНРА також гарантує безпеку діяльності української державної влади, охорону життя, праці й майна усіх громадян. Начальний командант "лейтенант Легенда" зобов'язував усі бойові групи ОУН і всі стихійно організовані повстанські бойові формування встановити найскоріший зв'язок з начальною командою УНРА.

Поряд з вищевикладеним у зверненні повідомлялось, що створюються центри українських військово-повітряних сил та панцерної зброї. Український легіон ("Нахтігаль") визнавався частиною Українського війська. Українська національна революційна армія і Український легіон, підпорядковуючись проводу і Військовому штабу ОУН, мали свої оперативні команди.41

В одному з перших відомих наказів начальної команди УНРА визначався характер відносин між українським військом й німецьким вермахтом. "На українській землі, - говорилося у ньому, - війна. Німецька армія вийшла як наша союзниця у боротьбі з Москвою і за таку її треба вважати. Поки німці будуть бити Москву, ми маємо створити українську міцну армію, щоб потім спільними силами приступити до розподілу й перебудови світу".42

Проте ані бандерівцям, ані мельниківцям не вдалося досягти у цей час якихось помітних результатів у розбудові власних збройних сил, котрі мали б стати, на їх думку, "зав'язком української армії". Одна з причин цього крилася у невизнанні німцями Акту від 30 червня 1941 р., хоч у доповіді Я. Стецька,43 виголошеній під час проголошення згаданого Акту, підкреслювалось, що "нашим першим завданням буде тепер швидше створення

* Ідею створення української армії, яка вступила б у війні на боці нацистської Німеччини, підтримували всі політичні проводи організованого українства. Обговорювалась й кандидатура її командувача. Ним мав стати військовий діяч УНР генерал-хорунжий В. М. Петрів. Останній давав на це згоду при умові, що українська армія буде рівноправною союзницею вермахта, а не лише допоміжною військовою силою. Однак німці на такий крок не наважились.
української армії, щоб вона підтримала німецьку армію й пішла негайно в бій".*

Про події, пов'язані з Актом від 30 червня 1941 р. і наступними акціями німців щодо ОУН, написано дуже багато. Чимало дослідників висловлюють вірну думку, що "таємні плани Гітлера знало дуже обмежене коло осіб". Але ж і до початку війни і в перші її дні було багато симптомів, котрі мали б розкрити пильним політикам очі на справжнє ставлення нацистського політичного керівництва до українського питання, застерегти від надмірних ілюзій і надій.

Звичайно, мало хто знав, що саме на початку травня 1941 р. під час зустрічі з диктатором Румунії маршалом Й. Антонеску А. Гітлер пообіцяв йому за участь у війні проти СРСР нагороду у вигляді Бессарабії та Північної Буковини, а за сприятливих обставин ще й південь України до гирла Південного Бугу.

Претендувала на українські землі, поміж Закарпаття, й Угорщина. Про це, зокрема, ще в грудні 1940 р. йшла мова на переговорах у Берліні між шефом штабу ОКВ Німеччини В. Кейтелем і угорським міністром оборони К. Барта. Не було можливості у той час зазирнути до щоденника Й. Геббельса, котрий напередодні війни, 16 червня 1941 р., зробив такий красномовний запис: "Й так, вперед! Багаті ниви України нас приманюють".

Але, як-то кажуть в народі, земля чутками наповнена. І це - свята правда. Саме про це йдеться у приватному листі від 28 червня 1941 р. полк. В. Мурашка, секретаря гетьмана П. Скоропадського, на ім'я вже згадуваного генерал-хорунжого В. Петріва. "У приватних (німецьких, ділових) колах говорять з певністю, - пише Мурашко, - що Україна буде визначена в кордонах 1918 р. та повернеться той самий Зверхник, що був тоді. Про це говорять широко і дуже багато. Підкреслюю, в приватних колах, бо офіційно українська справа не зазнала ніяких змін, хоч війна йде вже тиждень".

Далі у листі говориться: "В "Локаль анцайгер" за минулу середу були такі завваги щодо України. Це, мовляв, народ, що нічим не ріжниться від великоросів, крім більшого темпераменту. Втративши у XVII столітті всі ознаки своєї незалежності, від того часу нічим себе як окремий народ не виявив. Навіть назва його не усталена. Називається він народом малоруським, рутенським або так званим українським. Стоїть підпис: професор університету (прізвище забув)".

З огляду на вищевикладене полк. В. Мурашко робить цілком правильний висновок. "Це не памфлет, - зауважує він, - і не озлоблена провокація. Це - погляд німецької науки і більшості політиків на українську справу. Інформація трохи "перебільшена", але факт той, що подана, і міністерство пропаганди не вважало за потрібне її не пустити".44

Аналогічні свідчення мали бути відомі провідним діячам українського національно-визвольного руху і стати попередженням щодо намірів нацистів, які прагнули, насамперед, мати українців за слухняну допоміжну силу у війні проти СРСР і менше всього турбувались про майбутнє українського народу. За словами У. Самчука, протягом "минулих десятиліть у нас витворилося певне переконання, що в Європі єдино Німеччина може бути зацікавлена постанням України в самостійній формі", в той час як, на його думку, німці, виходячи з "слов'янської політичної неоформленості" українців, намагалися використати їх як засіб.45

Прозріння наступило пізніше. Одні зрозуміли раніше помилковість розрахунків на Німеччину, інші до кінця йшли у фарватері нацистської політики, отримавши у переважній більшості українського народу назву "фашистських посіпак". Це, зокрема, яскраво ілюструє лист із Західної Німеччини одного з відомих діячів ОУН-УПА, голови Місії УПА за кордоном "Гуцула" (І. Бутковський) Р. Шухевичу від травня 1947 р. Цей документ не дістався адресатові і був перехоплений органами МВС-МДБ. "Там, - пише з гіркотою "Гуцул", котрий зустрічався з офіцером американської розвідки, - мав я нагоду переконатися як важко позбутися нам п'ятна фашизму, яке на нас тяжить".46

Розуміли це й інші діячі ОУН. Наприклад, ще в 1943-1944 рр. М. Степаняк ("Сергій") говорив, що з погляду західних союзників СРСР "ОУН є фашистською організацією, яку Англія, при перебудові СРСР, не визнає". Тому "Сергій" вже тоді був палким прихильником створення замість ОУН нової політичної організації українських націоналістів, про що буде йти мова нижче.

Подібну трагедію пережили десятки тисяч українців, членів і вояків ОУН-УПА, інших організацій і військових формацій українського визвольного руху, котрі у 1941-1944 рр. з різних причин були пов'язані з гітлерівцями та їхнім окупаційним режимом. І, нарешті, вже після війни сам Степан Бандера заявив: "Під час війни гітлерівська Німеччина ніколи не ставилася на-правду позитивно до справи української державної самостійності, тільки намагалася заманити сумнівними обіцянками у далекій перспективі".47 Аналогічну точку зору пізніше висловив й відомий діяч мельниківської ОУН Я. Гайвас. Він писав: "Ніде правди діти, але у нас у відношенні до Німеччини, зокрема, на українському Заході, були чималі політичні ілюзії".

Треба сказати, що подібні ілюзії були притаманні не лише українцям, але й, наприклад, представникам російської еміграції, котрі теж розраховували на німців. З цього приводу послідовний анти більшовик і германофіл, колишній Донський отаман П. Краснов у своїх листах за липень 1941 р. до генерала Є. Балабіна (Прага) неодноразово звертав увагу на те, що різні меморандуми і заяви до рейхсканцелярії у Берліні лише шкодять справі. Генерал Краснов підштовхував своїх спільників до усвідомлення того, що кровопролитну війну проти більшовицького режиму веде Німеччина, а не "російські біженці, не "українці", не козаки". А тому майбутнє територій на сході, вважав він, залежить від німців, усім іншим треба чекати чим закінчиться війна, а тоді з'ясується, що і кому запропонують переможці.48

Коли у Берліні довідались про Акт від 30 червня 1941 р., який здекларував появу нової держави у тилу німецьких військ, то там дії бандерівської ОУН розцінили як прояв недисциплінованості, політичної анархії. В інформаційно-довідкових матеріалах, котрі готувалися для А. Гітлера, у зв'язку з цим говорилося: "Всупереч німецьким планам у Львові створений західноукраїнський крайовий уряд. Українці, які брали участь у цій справі, мають бути заарештовані і відправлені до Берліну".49

Однак, спочатку широких арештів не було. Зокрема, представник німецької окупаційної адміністрації, радник з українських справ полк. А. Бізанц (колишній старшина УГА), зустрівшись з Я. Стецьком, висловив йому невдоволення німецької сторони. При цьому він наголосив, що Акт від 30 червня 1941 р. є порушенням домовленостей, котрі існували між німцями і ОУН. Бізанц зажадав, щоб Я. Стецько негайно виїхав до Кракова, де мав бути С. Бандера, і спільно з ним обговорив ситуацію, що склалася.50

Водночас нацисти страшенно обурились з приводу того, що Я. Стецько та його люди, обдуривши німецьку охорону, пробралися на радіостанцію м. Львова і звідти 1 липня 1941 р. передали в ефір повідомлення про Акт від 30 червня 1941 р. Цим кроком, на думку німців, представники бандерівської ОУН створили у місцевого населення враження, що окупаційна влада визнала чинним відновлення української держави.

З липня 1941 р. німецькі функціонери у Кракові викликали для розмови С. Бандеру і членів УНК В. Горбового, В. Мудрого, Ст. Шухевича та ін. їм було роз'яснено, що розповсюджене в українській пресі повідомлення про події у Львові є помилковим. Водночас українським представникам нагадали, що українці і німці не є союзниками у цій війні. Німці "є завойовниками російсько-радянських територій".

Відповідаючи на запитання німців стосовно Акту від 30 червня 1941 р., С. Бандера визнав, що ще до початку війни дав вказівку своїм представникам "взяти владу і створити адміністрацію та український уряд". При цьому голова проводу ОУН(Б) підкреслив, що він прийняв таке рішення "як голова Організації українських націоналістів, яка стоїть у авангарді боротьби українського народу за свободу і має право так діяти". Німці відкинули ці аргументи і наголосили, що таке право "належить німецькому вермахту і фюреру, який завоював цю країну. Тільки він має право встановлювати уряд".51

Після цієї зустрічі державний секретар адміністрації генерал-губернаторства Кундт виїхав до Берліна, де 5 липня 1941 р. під головуванням д-ра Ляйбрандта з відомства А. Розенберга і за участю представників СД і абвера відбулася нарада, яка фактично вирішила долю уряду Я. Стецька. На пропозицію представника розвідки відомого Е. Штольце було вирішено не вживати суворих заходів щодо винуватців "політичної анархії" у Львові, прихильників С. Бандери. Враховуючи їх співпрацю з абвером і не бажаючи підривати порядок і спокій у тиловій зоні, постановили обмежитися домашніми арештами непокірних. Водночас ставилось завдання приступити до створення з місцевого населення "рад довір'я", прихильних німецькій владі.

На підставі прийнятих рішень у той ж день, 5 липня 1941 р., німці затримали у Кракові секретаря УНК В. Горбового і ще п'ятьох провідних членів ОУН. А 7 липня начальник поліції безпеки і СД Німеччини у зведенні № 15 про становище в СРСР повідомляв, що "керівник групи ОУН в генерал-губернаторстві Бандера знаходиться з 6.7.41 у Берліні під "почесною вартою" і що впродовж

* Німці ще 29 червня 1941 р. заборонили С. Бандері покидати Краків. 5 липня він був відправлений до столиці Третього Рейху, а вже 14 липня 1941 р. звільнений з-під "почесної варти". Нацисти дозволили С. Бандері проживати у Берліні, але зобов'язали його регулярно реєструватися у відповідному відділенні поліції. Щодо голови ПУН А. Мельника, то він на вимогу німців за декілька днів до початку війни був змушений переїхати з Кракова до Берліна, де теж опинився під "почесною вартою".
5-6 липня 1941 р під "почесну варту" взяті й деякі інші керівні діячі українських політичних угруповань.*

У цьому документі міститься також цікава інформація, яка засвідчує вороже наставлення нацистського керівництва до української політичної еміграції, небажання рахуватися з нею як з політичною силою в поході на Схід. Одним з проявів цього й став факт зриву гестапо планів УНО (організації, спорідненої з ОУН) щодо проведення 7 липня 1941 р. у Берліні перед приміщеннями міністерств і відомств рейху "демонстрації проти кривавого терору більшовиків".

Згодом до столиці Третього Рейху викликали й голову УДП Я. Стецька. Останній майже до кінця серпня 1941 р. вільно проживав у Берліні, де спільно з іншими діячами ОУН(Б) готував і надсилав до відомств Розенберга, Ріббен-тропа, Гіммлера, ОКВ (Кейтель) різні варіанти проектів щодо усунення кризи у стосунках між Німеччиною і ОУН, намагаючись довести доцільність та необхідність подальшої співпраці.

Після інтернування нацистами С. Бандери і Я. Стецька, спробував з'ясувати стан українсько-німецьких відносин й Р. Яри. У середині липня 1941 р. він разом з І. Равликом та групою членів ОУН виїхав до Варшави, на околицях якої у той час розташувались деякі органи штабу ОКВ Німеччини, зокрема абверу. Після бесід з німецькими чинниками Р. Яри заявив своїм супутникам: "...Українсько-німецька справа скінчена. Німці нас більше не потребують. Вони заявили, що не визнають самостійної України - на українських землях встановлять рейхскомісаріат. Наше співробітництво скінчилось".52

У цей же час зустрічі з німецькими представниками, прихильно наставленими до української справи, мав Е. М. Лебедь. З цього приводу відомий працівник абверу Т. Оберлендер у листі від 14 липня 1941 р. до Берліна писав: "Пан Лебедь запевнив мене, що він і надалі, у ситуації, що склалася, буде працювати в інтересі спільної боротьби проти більшовизму та жидів-ства. Він є готовим до дальшої співпраці".53

Таку ж готовність і "бажання взяти участь у позитивній відбудові" України, як пише В. Косик, виявили й інші "українські угрупування Львова, у тому числі й ОУН Мельника", які запевнили німецьку владу у своїй лояльності.54 До цих заяв, зрозуміло, офіційно не приєдналася бандерівська ОУН, вимагаючи з'ясування ставлення Німеччини до майбутнього України і звільнення С. Бандери.

Дії німецької сторони у зв'язку з Актом від 30 червня 1941 р., за словами одного з представників бандерівського табору, були "як грім з ясного неба", потрясли маси, бо народ "довгий час вірив", що внаслідок війни "розвалиться московська імперія, а на її руїнах постануть вільні держави, серед яких буде і Україна". Втім, автор вищенаведених рядків, хоч і засуджує нерозважливу поведінку німців, однак дуже жалкує з того, що вони відкинули "будь-яку здорову співпрацю з поневоленими народами Східньої Європи".55

Спочатку виклик С. Бандери, Я. Стецька та деяких інших діячів ОУН до Берліна не мав у цілому негативних наслідків стосовно ставлення німців до ОУН С. Бандери. Нацисти, хоч і з деяким обмеженням, і надалі використосу-вали членів Організації у своїх інтересах, розглядаючи Акт від ЗО червня 1941 р. як прикрий епізод, а не різкий зворот ОУН, насамперед бандерівського проводу, проти політики рейху на Сході. У розмовах, що відбувалися у той час в Берліні між представниками обох сторін, мова йшла головним чином про необхідність офіційної заяви лідерів ОУН(СД) про скасування Акту від 30 червня 1941 р.

Хоч бандерівський провід ще твердо тримався курсу на співробітництво з Німеччиною, проте С. Бандера рішуче відмовився визнати недійсним вищезгаданий документ. Це надзвичайно дратувало гітлерівців, бо найближчим часом очікувалися події, котрі повинні були засвідчити справжні плани нацистів щодо України. А це, в свою чергу, мало призвести до небажаної для окупантів реакції серед українства.

Про німецьку політику щодо України в перші тижні війни свідчать "особливі інструкції з українського питання", які зберігаються серед документів начальника оперативного тилу групи армій "Південь", датовані 11 липня 1941 р. У них, зокрема, підкреслювалося, що "територію України слід розглядати як життєвий простір дружнього нам народу". У зв'язку з цим заборонялися будь-які самовільні конфіскації, зверталася увага на те, щоб кожний військовослужбовець поважав релігійні вірування греко-православного і греко-като-лицького населення. Дозволялася організація під німецьким контролем української міліції, командирами підрозділів якої рекомендувалося призначати колишніх офіцерів австрійської і польської армій.

Разом з тим у згаданих інструкціях містився цілий ряд застережень. Так, зазначалося, що "прагнення українців до політичної діяльності необхідно стримувати і скеровувати у бік діяльності щодо надання соціальної допомоги, особливо родинам загиблих або вигнаних укранців". При цьому створення будь-яких комітетів із зазначеною метою рекомендувалося "обмежувати місцевим масштабом" і не допускати об'єднання їх "у великі організації, що охоплюють всю країну". Заборонялися громадські зібрання на зразок 30 червня 1941 р. у Львові. Усі ж інші маніфестації мали проходити під пильним наглядом відповідних німецьких чинників за погодженим завчасно сценарієм.56

Але вже дуже швидко невизначеність у німецько-українських стосунках поступилася окресленим і сталим формам. 16 липня 1941 р. у ставці фюрера відбулася, так би мовити, "історична нарада", котра вивела українське питання із стану мрій і сподівань у русло конкретних дій німецьких державних чинників. На ній йшлася мова про долю територій СРСР, які будуть найближчим часом окуповані Німеччиною та її союзниками. У присутності Бор-мана, Герінга, Кейтеля, Ламмерса, Розенберга А. Гітлер категорично заявив, що австрійська Галичина повинна стати областю Третього Рейху. Також підлягав звільненню від чужинців і заселенню німцями Крим. Бессарабія і Одеса з прилеглими територіями мали відійти до Румунії. Інша територія України включалась до складу однойменного рейхскомісаріату. "Імперія лише тоді буде у безпеці, заявив фюрер, - якщо на захід від Уралу не буде існувати чужинецького війська... Тільки німець має право носити зброю, а не слов'янин, не чех, не козак, не українець".

Лише один з присутніх, а саме А. Розенберг, намагався відстояти право українців на самостійне існування, бодай у якійсь прийнятній для Третього

* 30 травня 1941 р. під час розмови з адміралом Канарісом А. Розенберг; говорячи про майбутній поділ російського простору на чотири можливих "державотворення", назвав серед них і "самостійну Україну" (Военно-исторический журнал. - 1990. - № 5. - С. 39).
** Відомий фахівець І. Каменецький пише, що, висуваючи "ідею незалежної української держави, яка в союзі з Німеччиною могла б стати точкою опертя німецької східноєвропейської політики", А. Розенберг керувався лише тактичною необхідністю. За його ж словами, "в суттєвих ідеологічних засадах Розенберг не різнився від Гітлера. Була тільки іноді ріжиця в методах і в часовому плануванні, в яких Гітлер мав вирішальний голос" (Євген Коновалець та його доба. Збірник. - Мюнхен. 1974. - С. 863).
Рейху формі.* Він підкреслював необхідність розвивати в Україні відомі прагнення до самостійності, закликав пробудити історичну самосвідомість українців, виступити хоча б з обіцянками у галузі культури, відкрити у Києві університет тощо. Стосовно цих пропозицій М. Борман, котрий вів протокол наради, зробив цікаву нотатку: "Неодноразово помічалося, що Розенберг досить багато приділяє уваги українцям. Він хоче також значно збільшити стару Україну".**

Деякі протокольні записи, зроблені Борманом, говорять, що нацистське керівництво взагалі зневажливо ставилося до українства, не вважало наш народ здатним до самостійного державного існування, не бачило в ньому творчих сил. Це добре ілюструється наступною нотаткою Бормана: "Побіжне питання: чи є взагалі ще культурний прошарок на Україні і чи є українці, котрі належать до вищих класів, поза сучасною Росією як емігранти?"57

Отож, нарада 16 липня 1941 р. остаточно поховала надії тих кіл українства, які пов'язували майбутнє України, її державну незалежність з гітлерівською Німеччиною. Однак, цей незаперечний факт не був усвідомлений репрезентаторами української державницької ідеї, котрі вважали можливим шляхом поодиноких протестаційних акцій і дій змусити нацистів змінити своє ставлення до українського питання, так і не дійшовши згоди про організацію всенародного спротиву нацистській окупаційній політиці.

З огляду на зазначене важко, мабуть, звинувачувати німців у незнанні України і також в тому, хто такі українці і чого вони варті. Проте, досвід спілкування німців з представниками різних політичних сил українства впродовж 1914-1941 рр., не кажучи вже про ознайомлення з українською історією, закарбував у свідомості німецьких державних функціонерів низький рівень політичної культури багатьох українських діячів, відсутність ясних і сталих принципів у їхній політичній орієнтації, невміння досягти злагоди у власному

* У цьому контексті на нараді у Ставці 3 червня 1943 р. А. Гітлер, торкаючись політичних проводів антикомуністичних сил в СРСР, які прагнули до активної державотворчої діяльності, сказав, що його турбують ті обставини, що в колишніх радянських республіках "владу раптово отримують ті люди, котрі не мають потрібних політичних знань і які до того не знають, як практично до цієї справи підходити" (Колесник А. Грехопадение. Генерал Власов и его окружение. - Харьков, 1991. - С. 59). Не важко здогадатись, що у даному випадку стосовно України фюрер, мав на увазі керівництво обох проводів ОУН.
** До сказаного вище слід додати, що влітку 1943 р. в складі збройних сил СРСР, зокрема військово-повітряних сил, рахувалося понад 28 тис. офіцерів українців, а в бронетанкових і механізованих військах - 14136 офіцерів українців (История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945. - М., 1961. - Т. 3. - С. 222).
середовищі, триматися досягнутих угод.*

Були у німців сумніви і такого плану. У якій мірі українська політична еміграція, у тому числі, розуміло, і ОУН, відбивають справжні прагнення українського народу і чи піде до кінця цей народ за своїми політичними провідниками? І наступні події ці сумніви не розвіяли, а час лише зміцнив їх. Про це, зокрема, йшлося на нараді у ставці фюрера 3 червня 1943 р., коли розглядалося питання про використання добровольців з місцевих жителів окупованих східних територій для боротьби у лавах вермахта проти СРСР. І знову А. Гітлер згадав Україну.

У своєму виступі фюрер звернув увагу присутніх на абсурдність думки, яка неодноразово виникала у минулому, що створивши українську державу Німеччина нібито одержить від неї мільйон солдатів. Критикуючи таку точку зору, Гітлер запально вигукнув: "Ми нічого не одержали, жодного чоловіка! Це така ж фантазія, як і тоді [тобто у 1918 р. - Авт.]".58 І в цих словах була рація. Не у складі вермахту, а у Червоній армії воювали мільйони українців. Вони командували фронтами, арміями, корпусами і дивізіями, очолювали вищі військові штаби.** А хіба можна було ігнорувати комуністичний підпільно-партизанський рух на окупованій території України, основу якого становили теж українці? Це, на думку А. Гітлера, красномовно свідчило, з ким і проти кого йде більшість українського народу.

Конфлікт між німецькою окупаційною владою і бандерівським проводом ОУН щодо Акту від 30 червня 1941 р. не слід розглядати як випадковість, внаслідок якої дружні до того стосунки між однією з політичних сил організованого українства і Німеччиною переросли у збройне протиборство між ними. На це були об'єктивні причини, цього слід було очікувати.

У післявоєнних дослідженнях питанням німецької східної політики, у тому числі стосовно України, приділялося багато уваги. Зокрема, відомий німецький історик Г. А. Якобсен вважав, що в "цілому існувало три групи, які бажали здійснити в Росії певні концепції". Перша, яку репрезентував А. Розенберг і його співробітники, прагнула до того, щоб "зіграти на національних протиріччях в Росії і надати різним "народам" (прибалтам, білорусам, українцям і кавказцям) певну свободу і автономію в рамках тісної політичної і економічної залежності від Німеччини". Друга група з числа представників ОКВ і відомства Ріббентропа виступала за те, щоб вбити "клин між населенням і системою", залучити певні групи російського населення до боротьби з більшовизмом.

Найрадикальнішою виглядала позиція третьої групи, найвпливовішими діячами якої були Г. Гіммлер, Г. Герінг, М. Борман, Е. Кох. Вони, у дусі загальних думок А. Гітлера, виходили з того, що землі на Сході слід розглядати як німецькі колонії, як "життєвий простір" німецького народу. І саме точка зору цієї групи стала вирішальною. Як пише Якобсен, "націонал-соціалістична окупаційна політика з її расовою теорією і теорією життєвого простору поклала початок такому плину подій на Сході, який у кінцевому підсумку вирішальним чином сприяв німецькій поразці".59

Безумовно, у наведених вище твердженнях є резон. Однак, трактувати німецьку східну політику у 1941 р. як результат помилок чи прорахунків окремих політичних діячів було б не зовсім правильно. Особливо це стосується України. Загальновідомо, що вище нацистське керівництво постійно уникало твердих обіцянок політичним центрам українства щодо створення самостійної української держави. На українську проблему в Берліні дивилися виключно з погляду використання її в інтересах Німеччини, котра вела боротьбу за світове панування. І в цьому пункті нацистські вожді повністю солідаризувалися зі своїми попередниками - кайзерівськими політиками і генералами.

Коли на початку лютого 1918 р. у Брест-Литовську була підписана мирна угода між Німеччиною та її союзниками і представниками Української Центральної Ради, то це було, головним чином, зроблено для того, щоб терміново одержати з України продовольство та інші сировинні ресурси для подальшого ведення війни. "В основу переговорів, які проводилися з Україною, - згадував генерал Е. Людендорф, - було покладено зобов'язання останньої поставити велику кількість хліба для Австро-Угорщини і Німеччини".60

Але одна справа обіцяти, а інша - дати той хліб та ще щось до нього. Крім того, щоб дати хліб, його треба було у когось узяти. Державних запасів майже не залишилося, і хліб стали забирати переважно силою у населення. Такі дії німців і австрійців викликали невдоволення, а потім і опір українського селянства. Яскравим прикладом цього став махновський рух. Вже скоро багатьом членам УЦР стала зрозумілою необачність зробленого кроку щодо союзу з Німеччиною.

З погляду німців, як про це з легкою іронією пише Е. Людендорф, "юний український уряд виявився нездатним заспокоїти країну і поставляти нам хліб". Тоді Центральну Раду було розігнано і до влади прийшов П. Скоропадський. Але і він не зміг поліпшити ситуацію і зламати спротив українського народу проти економічного пограбування і сваволі окупантів. Уже після війни німецькі генерали визнали, що гетьманський уряд не зміг забезпечити лад і спокій в Україні, тому порядок утримувався виключно на авторитеті німецької окупаційної влади, тобто на багнетах.

Втім, не слід думати, що українські політичні діячі, закликаючи німців в Україну, не розуміли можливих фатальних наслідків такого кроку. Про це, зокрема, свідчать рядки щоденника В. Винниченка, де 13 лютого 1918 р. зроблено такий запис: "Так, можливо, німці й принесуть самостійну Україну. Але чи вони цим задовольняться?"61 Як ми знаємо, такі побоювання виправдалися. Однак, сумний досвід цієї доби не став попередженням на майбутнє.

Внаслідок широкого повстанського руху німцям та їхнім союзникам не вдалося взяти з України все те, на що вони розраховували. За словами Е. Людендорфа, "український хліб" у тих розмірах, що його вдалося вивезти, хоч і був підмогою, проте не зміг посилити економічну могутність Німеччини і підняти її боєздатність. Але досвіду на майбутнє, як краще повести справу, німці таки набули. Саме тому А. Гітлер і його оточення усвідомлювали, що ніякий "український уряд", нехай і "кишеньковий", не взмозі гарантувати їм можливість взяти з України без перешкод все те, що потрібно для ведення тотальної війни.

З цього приводу дуже відверто висловився Е. Кох на нараді апарату окупаційної адміністрації України, що відбулась наприкінці 1942 р. Роблячи екскурс в історію, він розкритикував дії правлячих кіл Німеччини та Австро-Угорщини щодо України в 1918 р., наголосивши, що в "протилежність цьому військове керівництво Адольфа Гітлера знало, і свідком цього був світ, що робити з Україною". І далі намісник фюрера підкреслив, що вже сьогодні до Рейху надійшла велика кількість харчових продуктів, сировини та робочої сили, на що, за його словами, "німецький народ має право і що потрібно для остаточної перемоги".

Зрозуміло, що беззастережне пограбування було можливе лише шляхом прямої окупації із застосуванням необмежених каральних заходів. Війна мала постачати війну. Це були "альфа" і "омега" німецької окупаційної політики. Іншого на окупованих територіях Сходу у той час просто не могло бути, бо інакше довелося б відмовитись від грандіозних планів боротьби за світове панування. За таких умов, на погляд німців, всяка думка про самостійну Україну здавалася недоречною.

Однак, були, мабуть, у німців й інші мотиви, так би мовити, суб'єктивного порядку. Цікавою здається у цьому контексті точка зору радянського дослідника Л. Безименського. На його думку, відмова Берліна від планів створення "самостійної української держави" пояснювалась, з одного боку, тим, що серед української політичної еміграції не знайшлося "жодного скільки-небудь авторитетного керівника", а з другого боку, "не бракувало чвар і розбрату між претендентами на "український трон".62

У цілому погоджуючись з вищесказаним, слід висловити й таку думку. У порівнянні з націоналістичними діячами інших народів, які входили до складу СРСР, А. Гітлер найбільш підозріло ставився до українських політиків. Він вважав, що навіть ті з українців, які схилялися до співпраці з німцями, насамперед виявлять свою непоступливість у питаннях самостійності своєї батьківщини. Фюрер не прагнув знайти в Україні "свого Мазепу". Він не збирався грати роль Карла XII.

Тим часом реакція німців на Акт від 30 червня 1941 р. викликала занепокоєння політичного активу українства з огляду на перспективи німецько-українського співробітництва.* Про це свідчить протокол поважного зібрання

* Заборонивши діяльність УДП на чолі з Я. Стецьком, німці дозволили створити у Львові для заступництва українських справ Раду сеньйорів, яку очолив К. Левицький. Наприкінці липня 1941 р. цей орган був перетворений в Українську національну раду, її головою став митрополит Андрей Шептицький. При УНРаді діяв Український крайовий комітет (УКК). На нього покладались завдання репрезентувати громадське життя українців перед німецькою адміністрацією. УКК займався виключно питаннями організації українства в національній, суспільній, господарській та культурній площинах. Після переведення до Львова з Кракова Українського центрального комітету УКК став регіональним органом УЦК на Галичину.
від 19 липня 1941 р у Львові. Серед його учасників були С. Ленкавський, В. Курманович, Головко, Д. Штикало, Приступа, Ривак, Стефаник та ін. Переважна більшість присутніх намагалася у своїх виступах не драматизувати те, що сталося, не робити далекосяжних висновків з того, що німці викликали до Берліна С. Бандеру та Я. Стецька.

Зокрема, д-р В. Курманович сказав: "Ми не маємо причин говорити, що виступаємо проти німців. Не можемо рахуватися з думкою поодиноких людей Не ведемо агітації проти німців, бо ж вони ще не сказали, що окупують Україну". Водночас він підкреслив, що "ми визволили себе, не тільки німці. Наша боротьба захитала московську імперію. Це, що ми, українці, боролися у підпіллі, помогло німцям". З ним солідаризувався д-р Штикало. Він зазначив при цьому: "Ми не можемо підлещуватись німцям, вони мусять з нами рахуватись, не знають, що буде завтра. Якщо думають, що українці є масою, з якою можна робити, що вони хочуть, то вони помилились".

У пронімецькому дусі виступив член проводу ОУН(Б) проф. С. Ленкавський. Він заявив, що німці не поспішають дати українцям владу, бо проголошення Акту в Львові заскочило їх непідготовленими до такого кроку. Шановний професор не виключав, що "ще будуть різні потягнення німців, але з цього не можемо робити паніки". Він звернув увагу присутніх, що, насамперед, ворогами українців є поляки і москалі. Ставити ж питання про підготовку війни або ж революційного зриву проти Німеччини, то це, на його думку, "глупа справа". "Німці, - наголосив С. Ленкавський, - дали багато жертв, щоб знищити Москву. За це будемо платити - ціна залежатиме від нашої сили. Німці теж не знають, як поставитись". І далі Ленкавський зауважив ще раз, що не треба "перетягати струни" в німецько-українських відносинах, слід чекати, бо "певне рішення буде з моментом заняття Києва".63

Тональність розмов, які велися на згаданому зібранні, інші свідчення спростовують вигадки деяких мемуаристів і дослідників, що начебто після арешту С. Бандери чільні діячі ОУН(Б) Я. Стецько, І. Климів, М. Лебедь, Л. Ребет та інші, не маючи "можливості негайно підняти загальне повстання проти рейху", вирішили "перейти спочатку до психологічної, військової та організаційної підготовки" для протинімецького зриву64. На той час, тобто у липні-серпні 1941 р., у середовищі керманичів ОУН(Б) була розгубленість, прагнення досягти порозуміння з німцями і зовсім не наміри розпочати підготовку до боротьби. Таке рішення прийшло пізніше, коли були вичерпані всі можливості досягнення взаємовигідної угоди.

З цього приводу Л. Ребет у своїх спогадах зазначав, що "ОУН не зважилася безпосередньо після спаралізування діяльності тимчасового уряду піти в підпілля і чекала, коли нацистська політика її туди зажене". За його ж словами, бандерівська ОУН в той момент "не прагнула до дальшого загострення відносин, полишаючи німецькому уряду відповідальність за долю дальших українсько-німецьких взаємин".

Заяви бандерівців, що вони відразу після невизнання німцями Акту від 30 червня 1941 р. почали готуватися до антинімецького спротиву, критикувалися їхніми політичними опонентами. Один з членів мельниківської ОУН С. Касіян ("Карп") писав у своїх спогадах: "В той час вони конче хотіли втримати українську суспільність у переконанні, що з німцями в них якнайкраща згода і що мають вони німецьке благословення на все, що чинять. Легенда про антинімецький резистенс від самих початків війни, а то ще й з-перед неї зродилася щойно пізніше".65

У контексті вищевикладеного слід відмітити, що неготовність ОУН негайно виступити проти німців пояснювалась не тільки відсутністю необхідних сил, але й більш поважними причинами. Це була позиція, характерна для всіх антикомуністичних сил на Заході. Як пише відомий англійський публіцист Ф. Найтлі, на початку Другої світової війни у правлячих колах західних країн було чимало політичних діячів, котрі, не розуміючи природи і справжніх намірів нацистів, щиро вважали, що війна ведеться не проти того противника, що головним ворогом є не фашизм, а комунізм. Коли ж на територію окупованих гітлерівцями країн Європи прибули перші агенти Управління спеціальних операцій (УСО) Великобританії для підготовки масової бази для ведення диверсійно-підривної роботи проти німців, то вони визнали, що "тільки у комуністів існували організації, дисципліна і бажання боротися з фашизмом".66

Отож, є всі підстави стверджувати, що обидві ОУН і прихильники П. Скоропадського та А. Лівицького припустилися великого прорахунку, бо бачили перед собою лише одного ворога - московський більшовизм і розраховували його перемогти за допомогою Німеччини. З огляду на зазначене вони виявилися непідготовленими для конструктивної діяльності за нової "піднімецької" дійсності як у контексті об'єднання спільних зусиль, так й у сфері скоординованих дій щодо відновлення української держави.

Утім, у середовищі організованого українства напередодні німецько-радянської війни були й такі діячі, котрі вважали, що у випадку розвалу Радянського Союзу західний регіон України, включаючи й правобережні області Дніпра, можливо відійде до Німеччини і внаслідок цього створиться зовсім нова воєнно-політична ситуація. Про це писав у своїй праці "Наш шлях боротьби" відомий член ОУН "Сергій Орелюк" (І. Мітринга). І згадана праця мала б бути відомою провідним діячам обох ОУН.

Хоч І. Мітринга з конспіративних причин не називав Німеччину майбутнім окупантом України, але він висловлював думку, що базою української революції повинна стати територія від лівого берега Дніпра до Волги! Тут, за його словами, мала б зародитися "українська збройна сила", організуватися "революційний штаб".67

Вище вже зазначалося, що бандерівці і прихильні до них кола громадськості засуджували ОУН А. Мельника за негативне ставлення до Акту від 30 червня 1941 р. Однак це не дає підстав стверджувати, що мельниківці не усвідомлювали згубності існуючого розколу в націоналістичному таборі з огляду на події в Україні. Так, невипадково вже 6 липня 1941 р. А. Мельник звернувся до

* До цього кроку голову ПУН "підштовхнув" митрополит Андрей Шептицький. У листі, опублікованому в місцевій пресі від його імені, говорилось: "Шановний пане полковнику! Вся українська громадськість чекає, як на вкрай необхідну передумову вашої з Бандерою угоди, на припинення дуже шкідливих для української справи суперечок. Неможливо, щоб після більшовицького панування ОУН прийшла б до братозгубчої війни з усіма бідами, що її супроводжують..."
С. Бандери з закликом дійти порозуміння і стати "під одним проводом".* 30 липня голова ПУН порушив це важливе питання і в листі до "Української Ради сенійорів", українських політичних діячів, котрі в свій час були членами парламентів зарубіжних країн від українства. В ньому А. Мельник пропонував "почати наново кожної хвилини розмови з п. Степаном Бандерою, щоб привернути єдність ОУН під одним проводом".68

З свого боку, Я. Стецько як голова Українського державного правління висловлював згоду на включення до складу цього органу представників від мельниківської ОУН. Він мав з цього приводу зустрічі з Я. Гайвасом. Відомо, що писав до А. Мельника з цих питань і сам С. Бандера. Однак і на цей раз вказані кроки не привели до позитивних результатів.

Таким чином, коли оцінювати на підставі вищевикладених фактів діяльність обох частин ОУН за час від початку німецько-радянської війни до середини липня 1941 р., то можна дійти висновку, що перевага виявилася на боці бандерівців. Їх дії знаходили розуміння й підтримку в переважної більшості політично заангажованого громадянства, у митрополита А. Шептицького. Набік прихильників С. Бандери стала, зокрема, найбільш впливова до 1939 р. громадсько-політична організація Галичини - УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання), яка, за словами С. Довгаля, має "людей з досвідом і бородою, чого не мають бандерівці".69

Щодо мельніківців, то серед них, за словами того ж С. Довгаля, хоч і "є досить бородатих, але досвід їх дуже слабенький і все опертя на чорних входах до чужих урядів". До того ж, зазначає згаданий речник, мельниківці "зовсім не мають молоді, революційна молодь від них відійшла, лишилися в них ті, хто зацікавлений особистими справами". Негативно реагувала громадськість на заяви А. Мельника та інших чільних діячів ПУН. Зокрема, М. Сціборський виступив з різкими нападками на українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, які частиною громадянства розцінювалися як наклепи і підштовхування українців до сварки між собою.

Не кращим був стан відносин між бандерівцями й мельниківцями на еміграції. Як писав С. Довгаль в листі від 7 липня 1941 р. до генерала В. Петріва, "Кандиба [О. Ольжич. - Авт.], Лащенко, Мухин й інші Чирські посіяли роздор назавжди" серед української громади на теренах колишньої Чехо-Словаччини.70 А вбивство наприкінці серпня 1941 р. в окупованому німцями Житомирі провідних діячів ПУН М. Сціборського і О. Сеника-Грибовського, у якому звинувачувалися бандерівці, остаточно поховало надії на примирення і об'єднання обох частин ОУН.

З цього часу протиборство обох суперників набуло ще більш гострих форм. Про його причини можна почерпнути цікаві відомості з брошури В. Шумного "Вияснення для членів ОУН у справі мельниківщини - барановщини" (1941), яка широко розповсюджувалася в Західній Україні. У ній автор виставляє мельниківців як "чужий, заграничний, еміграційний продукт, штучно в нас насаджуваний". У той же час бандерівці - це місцеві кадри, котрі працювали у підпіллі. В. Шумний рішуче відкидає вимоги мельниківців про підпорядкування їм бандерівських організацій та передачі у їх руки "цілого державного життя", тобто структур, створених ОУН С. Бандери. За його словами, в той час, коли "земля горіла під ногами, доки треба було відваги, посвяти і героїзму, щоб бути націоналістом і належати до ОУН, доти не було у нас ніяких Мельників, Барановських, ні Сеників і Сціборських". Але, коли фронт просунувся далеко на схід, тоді "стали надтягати до нас з еміграційних смітників панове, що зовуть себе "мельниківцями".71 В уяві В. Шумного, мельниківці - це ті, хто вважав підпільну діяльність ОУН на західних землях за більшовиків самогубством, хто звинувачував С. Бандеру в тому, що він посилає людей на вірну смерть.

Звичайно, не залишалися у боргу й мельниківці. Їх звинувачення на адресу бандерівців зводилися до того, що діячі Революційного проводу ОУН - це незрілі люди, "студенти", "доморослі провідники", "крикливі революціонери", що брак досвіду і ґрунтовних знань штовхає їх весь час на такі дії, котрі ведуть до невиправданих втрат без позитивних вислідів. Були, на жаль, й образи персонального характеру.

Ареною активної політичної діяльності обох проводів ОУН, як й інших антикомуністичних сил українства, окрім Галичини, стали терени Волині, які увійшли до складу рейхскомісаріату України. Невдовзі після приходу німців у Рівному створюється Українська рада довір'я Волині, яку за дорученням А. Розенберга очолив С. Скрипник (майбутній патріарх УАПЦ Мстислав). До складу згаданої Ради увійшли відомий письменник У. Самчук й провідник бандерівської ОУН на ПЗУЗ Р. Волошин, котрий займав посаду заступника голови Рівненської обласної управи. Роботу щодо організації української міліції взяв на себе відомий діяч ОУН(Б) О. Грабець. На цій ділянці співпрацював й один з перших командирів майбутньої УПА С. Качинський ("Остап").

Українська рада довір'я у своїх зверненнях до відповідних німецьких чинників підкреслювала, що національно свідомі українці Волині підтримують "доблесні німецькі війська у їх боротьбі проти більшовизму, з глибокою і твердою вірою в спільну долю великої Німеччини і України тому, що українська держава стане міцною лише після остаточної перемоги Німеччини і що велика Німеччина знайде тверду підтримку в Україні, у справі організації нового порядку у східній частині Європи". Водночас висловлювалась надія, що німецька влада залучатиме до спільної роботи українців, а не поляків і росіян, що в "основних господарських і державних питаннях" німці "спочатку вислуховуватимуть думку Української ради довір'я".72

Однак цього не сталося. Брутальний окупаційний режим, встановлений нацистами в Україні, став основною перешкодою для конструктивної співпраці німецької влади з націоналістичними колами українства у спільній боротьбі проти більшовиків. Особливо страшні часи пережили Волинь і Полісся, які стали ареною жорстокого протиборства окупаційної адміністрації і всіх сил антифашистського опору. Це було добре відомо С. Скрипнику. І коли на початку жовтня 1943 р. він, на той час єпископ Переяславський Мстислав, ознайомився і становищем у дистрикті "Галичина", то сказав своїм співрозмовцям у Львові: "Коли б у рейхскомісаріаті України було б хоч 50% можливостей політичного життя у порівнянні з Галичиною, то це було б прегарно".

 

------------------------------------------------------------------------

[1] ВИЖ. - 1991 - № 6. - С. 32-48

[2] Сталин И. О Великой Отечественной войне Советского Союза. - Изд. 5-е. М, 1946.-С. 15.

[3] Куп 'як Дмитро. Спогади нерозстріляного. - Львів, 1993. - С. 133.

[4] Вогонь родиться з іскри... Розповідь Степана Касіяна (Карпа). Його спогади з підпілля і партизанки. - Торонто, 1967. - С.123.

[5] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 86, арк. 1-4.

[6] Історія застерігає. Документи про злочини німецько-фашистських загарбників та їхніх посібників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни.- К., 1986. - С. 20-21.

[7] Нюрнбергский процесс. Сборник документов в 8-ми томах. - М, 1991. - Т. 3. - С. 531.

[8] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. 33, спр. 378, арк. 53.

[9] Шанковський Л. Історія українського війська. Збройні сили сучасної доби за роки 1914-1953. 2-е доп. вид. - Київ, 1991. - С. 21.

[10] ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 8, арк. 3.

[11] Центральний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України), ф. 1, оп. 22, спр. 75, арк. 37.

[12] Білас Іван. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. - Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. - У 2-х кн. Кн. 2. Документи і матеріали. К., 1994. - С. 237-238.

[13] Великая Отечественная война 1941-1945. - Книга 1. Суровые испытания. - М., 1998. - С. 161.

[14] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 931, арк.121-121 зв., 157-158.

[15] Великая Отечественная война 1941-1945. - С. 151.

[16] Самостійна Україна. - 1941. - 10 липня 1941 р.

[17] ЦДАГО України, ф.1, оп. 22, спр. 931, арк. 147-148.

[18] Історія застерігає. - С. 225.

[19] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 48, арк. 27.

[20] Салсбери Г. 900 дней. - М, 1994. - С. 164-166.

[21] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 47, арк. 18.

[22] Яшан Василь. Під брунатим чоботом. Німецька окупація Станіславщини у Другій світовій війні 1941-1944. - Торонто, 1989. - С. 69.

[23] Фостій І. Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - № 2/4 (13/15). 2000 р. - С. 458, 463-67.

[24] ЦДАВО України, ф. 3833, оп.1, спр. 10, арк. 13.

[25] Наступ. Український тижневик (Прага). - 1941. - 19 липня.

[26] Українська дійсність. - 1941. - 1 серпня.

[27] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи І. Рудичіва.

[28] ЦДАВО України, ф 3833, оп.1, спр. 1, арк. 35.

[29] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[30] Там само.

[31] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 95, арк. 135.

[32] Самчук Улас. На білому коні. Спомини і враження. - Вінніпег, 1972 - С. 75.

[33] Бульба Боровець Т. Армія без держави. - Львів, 1993. - С. 73.

[34] Шуляк О. В ім'я правди (До історії повстанчого руху в Україні). - Роттердам, 1947.-С. 13.

[35] Вогонь родиться з іскри... - С.133.

[36] Казанівський Богдан. Шляхом легенди. Спомини. - Лондон, 1975. - С. 255.

[37] Літопис Української повстанської армії (далі - Літопис УПА). - Торонто, 1991. — Т. 21.-С. 178.

[38] ЦЦАВО України, ф. 3833, оп. 2, спр.1, арк. 83.

[39] Там само, арк. 33-34, 38-39.

[40] Там само, арк. 45,82.

[41] Там само, оп.1, спр. 64, арк. 4-4 зв.

[42] Там само, оп. 2, спр.41, арк. 5.

[43] Історія застерігає. - С. 224.

[44] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[45] Самчук Улас. На білому коні - С. 63-64.

[46] Державний архів Служби безпеки України. - Збірник документів про структуру і характер антирадянської діяльності "Організації українських націоналістів - ОУН" і "Української повстанської армії - УПА" в період 1943-1954 рр. - Лист "Гуцула" за травень 1947 р.

[47] Перше інтерв'ю провідника ОУН Степана Бандери з чужинними журналістами 31.3.1950 р. // Шлях перемоги. - Ч. 15. - 1950 р.

[48] ВИЖ. - 2001. -№ 4. - С. 72-74.

[49] Голос України. - 1993. - 22 травня.

[50] ЦДАВО України, ф. 3833, оп.1, спр. 20, арк. 1-Ю.

[51] Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. - Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993. - С. 115.

[52] Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя. - К., 1995. -С. 92.

[53] Поліщук Віктор. Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (Сповідь українця). Торонто-Варшава-Київ. - 1995. - С. 299-300.

[54] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 119.

[55] Куп 'як Дм. Спогади нерозстріляного. - Торонто-Нью-Йорк, 1991. - С. 155.

[56] ЦДАВО України, ф. КМФ-8, оп. 2, спр. 147, арк. 43.

[57] Нюрнбергский процесс. - Т. 3. - 566-568.

[58] Колесник А. Грехопадение. Генерал Власов и его окружение. - Харьков, 1991. - С. 58-59.

[59] Вторая мировая война: два взгляда. - М., 1995. - С.68-69.

[60] Людендорф З. Мои воспоминания о войне 1914—1918. В 2-х томах. - Москва, 1924. - Т. 2. - С. 131.

[61] Київ. - 1990. - № 9. - С. 120.

[62] Безыменский Л. Особая папка "Барбаросса". Документальная повесть. М, 1972. - С. 240.

[63] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 9, арк. 9-12.

[64] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 118.

[65] Вогонь родиться з іскри... - С. 139.

[66] Найтли Ф. Шпионы XX века. - М., 1994. - С. 129-130.

[67] Орелюк Сергій. Наш шлях боротьби. Ч. І-ІІ. - Б. м., 1940. - С. 91.

[68] ЦДАГО України, ф. 166, оп. З, спр. 151, арк. 8-9.

[69] Там само. - Особисті документи генерал-хорунжого армії УНР В. Петріва.

[70] Там само.

[71] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 374, арк. 57 зв.

[72] Історія застерігає. - С. 229-230.