ДІЯЛЬНІСТЬ "ПОХІДНИХ" ГРУП ОУН І "ПОЛІСЬКОЇ СІЧІ" БОРОВЦЯ-БУЛЬБИ

У той час, коли на вищих щабелях політики дискутувалися питання майбутнього України у світлі відомих кроків німців, слідом за вермахтом на Схід рушили "похідні" групи обох проводів ОУН.* Вони мали завдання, надаючи

* Бандерівці створили три "похідні" групи: Північну (М. Климишин), Середню (М. Лемик) і Південну (З. Матла), діяльність яких координував Д. Мирон ("Орлик"). Таку ж кількість груп мали й мельниківці. Ними керував О. Кандиба-Ольжич. Як показала на допитах у НКВС обласний провідник ОУН(СД) Буковини "Мотря" (А. Галицька), обидва проводи ОУН послали на схід до 10 тис. членів. Згаданий вище М. Климишин, говорить про 7 тис. чоловік.
допомогу гітлерівцям в організації громадського і господарського життя на звільнених від радянської влади територіях України, водночас закладати структури майбутньої української влади. За словами одного німецького документа, "похідні групи ОУН "під прикриттям виконання завдань по підтримці порядку, як-то: призначення бургомістрів, створення міліції, боротьба з євреями і комуністами" проводили й свою політичну роботу.73

Загальну мету "похідних" груп обох фракцій ОУН у стислій формі сформулював мельниківець О. Жданович ("Штуль"): "Було ясно, що вибух німецько-совєтської війни вимагатиме від нас швидкої і рішучої дії, щоб в момент замішання, в момент, коли новий наїздник ще не буде закріплений, заняти й розбудувати позиції для дальшої боротьби".74

Як пише відомий дослідник історії ОУН-УПА й учасник тих подій, "похідні" групи були своєрідною політичною армією; вони одержували накази, йшли вперед і падали, як вояки на стійці".75 Загальна чисельність тільки бандерівських груп, за даними Л. Шанковського, становила близько 5 тис. членів. Німецькі військові командири призначали членів "похідних" груп на керівні посади в обласних, міських і районних управах, господарських і культурно-освітніх установах, що створювалися на окупованій території, надавали їм право організовувати українську міліцію, використовували їх у ролі перекладачів.

Але вже відразу між "похідними" групами обох проводів ОУН розгорнулася гостра конкурентна боротьба. Бандерівці прагнули будь за що не допустити попереду себе мельниківців, затримати їх на кордоні. З цією метою виставлялися, так би мовити, "залоги". Для їх особового складу, як згадує мельниківець С. Касіян, "накази бандерівці залишили дуже строгі - спиняти в разі потреби силою, не вагатися і стріляти, бо "мельниківці - "це зрадники ОУН".76 І треба сказати, що перевага виявилася на боці прихильників С. Бандери.

Користуючись підтримкою німецького армійського командування, бандерівці діяли активніше і ефективніше за своїх конкурентів. Вони сміливо вступали в контакти з німецькими вояками і разом з ними пересувалися на автомашинах, залишаючи мельниківців позаду. Бандерівці без будь-яких роздумів бралися за створення місцевих органів влади, мало рахуючись з позицією інших політичних сил українства. Вони не бажали чекати чужої ласки, прагнули діяти самовіддано і натхненно.

Звичайно, головним тереном діяльності "похідних" груп мали стати східні області України. Саме там повинна була відбутися вирішальна битва між націоналістичною і комуністичною ідеологіями. Однак тут ОУН, на нашу думку, спіткала невдача. Причин цьому було багато. Місцеве населення нерідко розглядало членів "похідних" груп як переодягнутих німців, які володіють українською мовою. Крім запальних гасел і кличів, оунівці виявилися не в змозі дати конкретні відповіді на болючі політичні та соціально-економічні запитання. Вони не зуміли знайти спільної мови з молоддю, вихованою у комуністичному дусі.

За словами одного з аналітичних документів ОУН(Б), "в загальному на початку походу (літо 1941 р.) ОУН в очах громадянства СУЗ і навіть в уяві низового членства виступала як українсько-самостійницька сила, що знайшла чи шукає союзу з німцями в боротьбі з більшовизмом. Дуже мала кількість громадян СУЗ знала про дійсне самостійницьке революційне на-ставлення ОУН і неминучість її зудару з гітлерівською Німеччиною".77

Як згадував пізніше відомий письменник і громадський діяч І. Багряний,78 члени "похідних" груп ОУН, не зважаючи на "великий рівень патріотизму, жертвенності і здисциплінованості, були озброєні фальшивою і наскрізь реакційною ідеологією сумнівної вартості і чужого походження" і їхній політичний рівень

* З огляду на вищевикладене не можуть не викликати подиву твердження Б. Червака в газеті "Українське слово" за 3 листопада 1994 р., що "під час війни похідні групи ОУН виявили унікальну спроможність запропонувати широкому загалу українському цілісні, опрацьовані па перспективу концепції державотворення".
був зовсім не відповідний до східноукраїнських умов і вимог".*

Втім, як вважає колишній учасник "похідних" груп й відомий історик Л. Шанковський, не дивлячись на всі негаразди, "українське самостійницьке підпілля в Центральних і СУЗ [Східно-українських землях. - Авт.] ідейно виграло "конкуренційну" боротьбу з большевицьким підпіллям", а "програмові гасла українських самостійників стали особливо близькі й зрозумілі широким народним масам, народ почав їх сприймати до серця й ставати до безпосередньої боротьби проти окупантів".79

Однак наведені вище твердження далекі від дійсності. У цей час ОУН(Б) не закликала народ України до боротьби з нацистськими окупантами, а вважала своїм головним завданням "вирвання мас з-під впливів большевизму та включення цих мас до табору українського самостійництва". Зазначений вище автор змушений був також визнати, що "члени похідних груп мали поважні труднощі в проведенні роз'яснювальної роботи на Центральних і СУЗ", які пояснювались їх недостатньою фаховою підготовкою, що часто була на рівні неповної середньої освіти, і несподівано високим політичним рівнем мас в УРСР. Внаслідок цього, як писав Л. Шанковський, хлопці з похідних груп "дуже скоро втрачали охоту вести роз'яснювально-пропагандивну роботу, до якої не вважали себе як слід підготовленими". Пропагандистів на зразок відомого Є. Стахіва у складі "похідних груп" ОУН було обмаль.

Однією з важливих причин, яка гальмувала діяльність українських націоналістів у Східній Україні, був, на думку багатьох дослідників, розкол в ОУН. Саме цей фактор, як пише Л. Шанковський, "поважно вплинув на зменшення успішності похідних груп". Не завжди "люб'язно" ставились до самостійницької діяльності бандерівців органи гестапо і СД. Вони, зокрема, забороняли членам "похідних" груп у пропагандистській роботі говорити про самостійну Україну, а в листівках писати "Вільна Україна", підкреслюючи, що треба вести мову про "звільнену Україну".

Іронічно дивилися німці на прагнення бандерівців брати активну участь у створенні місцевих органів управління на звільнених від більшовиків територіях. Так, у Житомирі один з представників німецької влади Байєр у розмові з членами Північної "похідної" групи ОУН М. Климишина прямо заявив, що у зв'язку з винищенням більшовиками української інтелігенції "є неможливим наладнати державний апарат" тими силами, які є у їхньому розпорядженні. При цьому німець підкреслив, що не може собі уявити, щоб невеличка група Бандери мала таку кількість компетентних людей (а їх треба до 80 тис. чоловік), котрі були б здатні зайняти відповідальні адміністративні посади. Водночас члени "похідної" групи побачили, що "відношення німців є абсолютно вороже проти того, щоб на теренах східних і осередніх земель діяли в якийсь спосіб члени Організації".80

У поході на Схід намагалися не відстати від обох проводів ОУН й інші політичні центри організованого українства, направляючи своїх представників на окуповану територію у ролі перекладачів та іншого допоміжного персоналу при німецьких військових частинах. Так, полк. М. Садовський з середовища УНР в листі від 23 жовтня 1941 р. до генерала В. Петрівапише: "Вже багато наших людей, старшин і цивільних, відправили ми на звільнені наші землі. Старшини займають там головним чином становища комендантів поліції. Навіть

* Згодом І. Омелянович-Павленко сформував на Поділлі 109-й поліцейський батальйон, який подібно до інших українських поліцейських батальйонів (115-й, 201-й тощо) у 1942 р. був перекинутий німцями до Білорусії для боротьби з партизанами.
генерал Омелянович-Павленко (молодший) на Вінницьку округу є таким комендантом.* Частина наших старшин є при німецькому війську в ролях перекладачів".81

В іншому листі, адресованому вже згадуваному полк. Садовському від одного з його підлеглих старшин, говориться: "В Україні значно відрадніші умовини, як ми собі уявляли. В Україні є фактично Україна і українці. В Україні нікого поза Симоном Петлюрою не знають... Коли пробували деякі "брати" [мова йде про ОУН. - Авт.] вносити там якесь партійництво, то зустрілися з великою відпорністю, так що навіть тепер поголовне всіх "братів" німці виарештовують в Україні і викидають звідти".82

Щодо гетьманців, то вони критично ставилися до спроб своїх політичних опонентів вести активну діяльність в запіллі німецької армії. В "Інформації. 4.3-1941 (7.7. 1941)" гетьманського середовища зазначалося:

"Пішли уенерівці і націоналісти слідом за німецькими арміями, захопивши з собою на кожний випадок різний дрібний крам - голки, нитки тощо. Але за два дні всіх повернули назад під доглядом. Крам конфісковано. Трохи подержали під арештом, більшість скоро випустили, а декого затримали на довше".

Згадане вище "співробітництво" між німецькою та українською сторонами не дало тих наслідків, котрі очікувались. Ворожість населення до загарбників була досить виразною. Як пише у своїх спогадах відомий діяч мельниківської ОУН Я. Гайвас, "мешканці Києва, так як і мешканці Наддніпрянської України взагалі не сподівалися від німців нічого доброго. Німці залишили за собою злу пам'ять з часів визвольних змагань".83

До того ж, діяльність "похідних" груп ОУН, інших чинників визвольного руху не змогла у короткий час подолати комуністичну ідеологію, довести до свідомості більшої частини українського народу життєвість національної ідеї, її високу вартість, виправдати в очах населення спілку з нацистами. Недаремно С. Арсенич, рідний брат шефа СБ ОУН М. Арсенича, говорив з гіркотою діячу бандерівської ОУН О. Луцькому: "Українці і росіяни східних областей - це все комуністи, це фанатики. Не ви ведете боротьбу за Україну, а вони".84

Подібні погляди висловлювали й інші. Зокрема, згаданий вище Я. Гайвас, говорячи про підпільну більшовицьку групу Л. Убийвовк в Полтаві, зазначав, що "...вона разом зі своїми друзями переконувала нас, що справжній український патріот - це большевик".85 І в німецьких документах того часу нерідко констатувалося, що серед української молоді дуже поширені комуністичні погляди і вона "відмовляється вступати до німецького вермахту і вороже протистоїть націоналізмові". Визнавав, що більшовизм залишив глибоке коріння в Україні й відомий експерт з відомства А. Розенберга, колишній сотник УГА, а тепер проф. Г. Кох.

Цікаві враження винесли для себе й члени "похідних" груп, котрі побували на східноукраїнських теренах, зокрема у Донбасі. "Зараз, коли в Донбасі загальний голод, - читаємо в одному з документів ОУН, - робітники згадують про більшовицькі часи, як про добрі часи. Під оглядом політичним більшість робітників Донбасу зовсім несвідома. Національній приналежності не надають великої уваги. На Донбасі ще у грудні 1941 р. з'явилися летючки ОУН, в яких сказано: "Геть кацапів з України. Україна для українців". Багато людей збентежилось і доводило, що "властиво у мене тільки в паспорті стоїть руський, але ж я народився в Україні і звідси нікуди не піду". Зараз проводити освідомлюючу працю серед робітництва дуже важко. Кожен воліє зачекати, як-то буде далі".86

Однак не дивлячись на всі негаразди, "похідні" групи обох проводів ОУН провели значну організаційну і пропагандистську роботу на Східній Україні з тим, щоб перебрати на свій бік місцеве населення, включити його "до боротьби за українську державну самостійність".

І треба визнати, що формально у цьому напрямку були досягнуті непогані результати. ОУН за короткий час вдалося закласти майже у всіх східних областях, включаючи пізніше й Донбас, свої осередки. Деякі члени "похідних" груп дісталися у жовтні 1941 р. аж до Криму, де створили у Сімферополі "Український національний комітет", котрий мав стати організатором "українського життя" на півострові. Однак усі ці клітини ОУН виявилися у переважній більшості нетривкими в організаційному відношенні і недостатньо сцементованими ідейно. Частина з них була викрита німцями, а у 1943-1945 рр. розконспірована і ліквідована НКВС-НКДБ, у тому числі й дві найбільші організації ОУН - київська і дніпропетровська.

З огляду на зазначене варто підкреслити, що створені ОУН(Б) нелегальні націоналістичні організації в Наддніпрянській Україні в 1941-1943 рр. помітно різнилися від підпільних осередків бандерівців на ЗУЗ. По-перше, вони головним чином складалися з місцевих жителів, які не пройшли ідеологічного вишколу на засадах українського організованого націоналізму і за своїм світоглядом були прихильниками демократичного націоналізму часів Центральної Ради та УНР, а то й колишніми комуністами і комсомольцями; по-друге, ці організації за своєю внутрішньою побудовою не сприймали беззастережно один з стержневих принципів ОУН - принцип монократизму, безоглядного підпорядкування своїм зверхникам; по-третє, члени зазначених організацій у переважній більшості працювали легально в створених німцями окупаційних установах і були добре відомі загалу; крім того, вони не завжди мали досвід конспіративної роботи і легко ставали жертвами дій каральних органів

До причин, які призвели до швидкої ліквідації органами радянської влади більшості підпільних осередків ОУН(Б) на Східній Україні, слід також віднести суперечливість бандерівської пропаганди, головне в роки війни, стосовно ставлення до обох воюючих сторін - Німеччини та СРСР. Хоч у своїх закликах бандерівці негативно ставились до обох згаданих чинників, проте у відповідних вказівках ОУН наголошувалось, що "ціль перша - це удар по Москві".

Якщо більшість населення на Сході позитивно сприймала критику нацистької окупації, то їй важко було зрозуміти водночас вороже наставлення бандерівських емісарів до СРСР, збройні сили якого несли в цей час основний тягар боротьби з нацизмом. Тож не дивно, що ті українці, котрі прихильно ставились до ОУН в піднімецькій дійсності, після повернення більшовиків у своїй більшості відійшли від неї. Це, звичайно, сприяло діям органів НКВС-НКДБ у боротьбі з українським визвольним рухом.

Вже вище відзначалось, що на Схід рушили "похідні" групи як мель-никівців, так й бандерівців. Однак саме останні досягай найпомітніших результатів. Це були змушені визнати й їхні опоненти. З цього приводу відомий діяч мельниківської ОУН 3. Книш писав, що "бандерівський табір зв'язався обіцянками з німецькими військовими чинниками та ціною розвідки й саботажних акцій в більшовицькому запіллі здобув прихильність фронтових і прифронтових німецьких розвідочних органів".87 А сам голова ПУН А. Мельник у листі на ім'я Г. Гіммлера від 3 лютого 1943 р. зауважив, що на початку війни лише група С. Бандери, яка відкололася від ОУН, отримала можливість роботи з німцями, але дуже швидко її втратила.

Проте, мабуть, не тільки згадане сприяло успіхам бандерівців у порівнянні з мельниківцями. Члени ОУН С. Бандери в умовах військового часу поводились надзвичайно сміливо й винахідливо, постійно ризикуючи життям, вперто йшли до своєї мети. У той ж час їхні опоненти прагнули діяти обережно, так би мовити, на легітимних підставах, очікуючи на кожному кроці дозволу німецької окупаційної влади.

Утім, мельниківці вважали, що їх здобутки на сході України більш вагомі. Вони обережно ставились до розгортання підпільної мережі своїх осередків, насамперед прагнули до активної участі у легальній роботі створюваних німцями місцевих органів самоврядування, установ освіти і культури, кооперативних і кредитних товариств, поліції тощо. Вважалося, що такі кроки сприяють підвищенню національної свідомості населення, консолідують його навколо ідеї неминучої боротьби за самостійну Україну. В той же час, як писалося у часописі "Сурма" (червень 1943 р.), виявилася безсилою акція С. Бандери на СУЗ "внести заколот у суспільність", підірвати єдність і міцність керівництва здійснюваних там заходів по лінії ПУН.

Не полишена інтересу тогочасна оцінка дій обох фракцій українських націоналістів членом проводу Українського центрального комітету в Кракові М. Добрянським-Демковичем. У листі М. Антоновичу від 3 липня 1941 р. він писав, що найбільш активні бандерівці, які "послали вже силу агітаторів на рідну землю, щоб поглиблювати "революцію і пропагувати "вождя" народу Бандеру". Мельниківці, за його словами, роблять теж саме, тільки "з меншим розмахом" і "взагалі ця група дуже інертна".

Разом з тим згаданого речника дуже турбувала та обставина, що Україну може затопити "хвиля колтунства націоналістичного". На його думку, цій загрозі може протистояти мобілізація людей, котрі "українську справу трактують поважно і вміють працювати на вищому рівні". Такі люди могли б об'єднатися навколо УЦК, який очолив В. Кубійович.88

Діяльність "похідних" груп обох проводів ОУН припиняється німцями з середини вересня 1941 р., коли відбулися перші широкі арешти активістів ОУН С. Бандери.

Ця акція виявилася дещо несподіваною для багатьох членів "похідних" груп. Багато з них йшло на Схід з палким прагненням перебрати до своїх рук владу на територіях, звільнених від більшовиків, мало задумуючись над тим, що на східних теренах їх чекає напружена і копітка праця, нелегкі випробування, можливі сутички з німецькою окупаційною адміністрацією.

Після перших німецьких арештів чимало членів "похідних" груп розгубилися й відійшли на захід.* Залишилися найбільш загартовані кадри,

* Як пише в своїх спогадах Є. Стахів, коли наприкінці 1941 р. він прибув до Дніпропетровська, де перебував провід ОУН(Б) для керівництва націоналістичним підпіллям на півдні і сході України, то В. Кук йому сказав: "Наші групи розбиті, одних арештували, решта повтікали" (Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя. - К., 1995. - С. 103).
добре ознайомлені з методами конспірації й місцевими умовами. Серед них слід назвати В. Кука, Д. Мирона, Є. Стахіва та ін. Необхідно також зазначити, що німці не завжди вдавалися до арештів членів "похідних груп". Так, один з учасників Південної похідної групи С. Сікора у своєму звіті згадує, що у Кам'янці-Подільському шеф гестапо лише запропонував членам ОУН(Б) покинути місто протягом 24 годин.

Перші кроки діяльності "похідних" груп ОУН не залишилися поза увагою радянських джерел. Так, вже 20 липня 1941 р. у директиві начальника охорони військового тилу Південно-Західного фронту йшла мова про "націоналістів-емісарів", котрі перекидаються за лінію фронту для створення диверсійних формувань. У вересні-листопаді 1941 р. особливий та розвідувальний відділи Південного фронту підготували низку матеріалів про становище в окупованих нацистами областях України, де приділялася увага й діяльності українських націоналістів, які прибули з теренів Західної України. Хоч у цих матеріалах націоналісти таврувалися як німецькі посіпаки, однак при цьому зазначалося, що вони критикують більшовистський режим, засуджують його репресії проти народу, ведуть широку пропаганду програмних документів ОУН, ідеї відновлення самостійної України. Відмічалась також активна діяльність націоналістів у створенні органів місцевої влади, формуванні поліції, виданні преси, церковному житті.

Водночас політоргани Південного фронту, враховуючи зрослу активність українських націоналістів, почали здійснювати відповідні контрзаходи. Зокрема, була видана і розповсюджена на окупованій території листівка до населення України з викриттям, так би мовити, сутності українських націоналістів. Поряд з цим у відповідь на публікацію в окупаційній пресі двох статей відомого члена ОУН Й. Позичанюка організовуються виступи по радіо президента АН УРСР О. Богомольця, поетів П. Тичини та М. Рильського, відомих українських митців тощо.89

Вже вище наголошувалось, що всі проводи організованого українства, виступивши на боці Німеччини проти СРСР, не зуміли знайти між собою спільної мови, замість того стали на шлях відвертої боротьби, взаємної компрометації, прагнучи насамперед утвердити себе, випередити суперника. Усі боролися проти усіх, кожен проти кожного. Так, у листі на ім'я головного отамана Українського вільного козацтва "Чорний Орел", датованому липнем 1941 р., один із старшин, надісланий для розбудови власної організаційної мережі в районах Володимир-Волинський, Горохів, Дубно, Здолбунів, Рівне й Костопіль, наводить цікаві факти про дії ОУН щодо своїх суперників. "Наставлення бандерівців, - пише він, - вороже. Пробували відібрати у мене відозви та світлини, але я спротивився і не дозволив роботи у мене ревізію, а потребував закликати німецьку жандармерію. Цим я їх перестрашив".

"В цім докладі, - пише далі автор, - маю поділитися сумною вісткою, що наш побратим Загоровський вже не живе. Загоровського забила терористична ячейка Бандери. Слідство ведеться. Також не живе і побратим з Ковеля Василь Тюба, який разом зі мною перейшов кордон і залишився для праці на терені повіту Горохів і зістався забитий терористичною ячейкою Бандери".90

Скаржились на своїх опонентів з бандерівської ОУН і мельниківці. Коли К. Радзевич у складі однієї з похідних груп ПУН А. Мельника прибув до Фастова, то, за його словами, комендант української міліції цього міста бандерівець Я. зробив на мельниківців "брехливий донос до комендатури в надії, що цим способом нас "зліквідує".91

Великого розголосу набуло вбивство бандерівцями 30 серпня 1941 р. у Житомирі, окупованому на той час німцями, О. Сеник-Грибовського і М. Сціборського, двох провідних діячів з оточення А. Мельника. Останній у листівці "Українці", виданій на початку вересня 1941 р. з приводу зазначеного акту, обізвав бандерівців каїнами-братовбивцями. А щоб ще більше допекти своїх супротивників,

* Як писав у листі від 7 жовтня 1941 р. до ген. В. Петріва вже згадуваний С. Довгаль, "Сціборський і Сеник впали жертвою власних засобів, яких вони вживали, а ще більше збиралися вживати до своїх-таки українських людей".
наголосив, що за цим вбивством стоять вороги України, насамперед Москва!*

Проте це були тільки перші втрати. Прихильників ОУН С. Бандери звинувачують і в тому, що начебто вони видали німцям О. Телігу, відому поетесу і діячку мельниківського проводу, а потім і О. Кандибу-Ольжича, керівника мельниківських "похідних" груп. Обоє були знищені гестапо.92 На рахунок бандерівського проводу записано і вбивство відомих діячів ПУН Р. Сушка і Я. Барановського, а також дружини отамана Боровця-Бульби. З свого боку, ОУН(Б) висувала зустрічні претензії щодо нищення свого активу. В деяких дослідженнях зазначається, що бандерівці знищили близько чотирьох тисяч мельниківців. Останні начебто вбили тисячі прихильників С. Бандери.93

Безумовно, гостре суперництво між бандерівцями й мельниківцями критично сприймалося всім організованим українством. З одного боку, їхня боротьба заважала консолідації національних сил за нових умов "піднімецької" дійсності, з іншого - дискредитувала рух українських націоналістів, який напередодні війни у колах української політичної еміграції, хоч з деякими застереженнями, все ж оцінювався позитивно в контексті змагань за самостійність України. Під впливом повідомлень з України вже згадуваний С. Довгаль у листі від 7 жовтня 1941 р. писав генералу В. Петріву: "Обидва табори щойно почали займати позиції, засучувати рукава, щоб порядно почистити ребра своїм однодумцям; як з одного, так із другого боку, були намічені до ліквідації чільні й активні діячі..." І далі С. Довгаль приходить до такого висновку: "Можу лише сказати, що наш націоналізм високо злетів та низенько сів. Такої бездарної, просто скандальної "провідної верстви" не було в нашій історії".94 Однак висновки С. Довгаля щодо краху націоналізму виявилися, як ми знаємо, передчасними. Цей рух в черговий раз зумів довести свою життєздатність.

У вирі подій, викликаних німецько-радянською війною, не можна обминути увагою й діяльність на теренах Волині-Полісся збройної формації Т. Боровця-Бульби,*

* Боровець Тарас Дмитрович ("Бульба") (1908-1981) народився у с. Бистрині (нині Березнівський район Рівненської області). Походив із селян-бідняків. Закінчив чотири класи сільської школи, отримав професію каменотеса. За антипольську діяльність ув'язнений до концтабору. Після звільнення придбав разом з батьком каменярню у с. Карпи-лівка. Коли радянська влада націоналізувала його власність, перейшов на німецьку територію у генерал-губернаторство. Встановив зв'язки з представниками Директорії УНР. У порозумінні з ними і при сприянні німецької розвідки у липні 1940 р. повернувся до СРСР для антирадянської діяльності. На початку липня 1941 р. створив військово-поліцейську формацію "Поліська січ", котра проіснувала до середини листопада 1941 р. Взимку 1942 р. таємно від німців відновив "Поліську січ", назвавши її "Українською повстанською армією". Після конфлікту з ОУН С. Бандери улітку 1943 р. перевторив свою формацію в "Українську народно-революційну армію" (УНРА). У листопаді 1943 р. заарештований німцями і відправлений до Заксенхаузена, звідки звільнений гестапо у серпні 1944 р. Намагався з допомогою німців встановити зв'язки зі своїми прихильниками, активізувати їх боротьбу проти СРСР. Після війни перебував на еміграції. Помер у Нью-Йорку (США).
який начебто підпорядковувався директивам Державного центру УНР. Не дивлячись на суперечливий характер поведінки й дій "Поліської січі" та її проводиря, це був на той час єдиний випадок, коли українству вдалося створити, бодай на час, якусь власну збройну силу. Не вдаючись до критичного аналізу всього того, що написано самим отаманом, слід відмітити його відверту антибандерівську позицію і спробу протиставити ОУН С. Бандери усім іншим "українським національним організаціям", політична лінія котрих начебто була найбільш виваженою з погляду інтересів українського народу.

Безумовно, Революційний провід ОУН припустив чимало помилок, але він ніколи не був більшим прихильником співробітництва з німцями, ніж інші політичні сили українського визвольного руху. І саме бандерівці, нехай не одразу, знайшли у собі мужність першими все-таки виступити, поборюючи вагання і сумніви, проти цього другого "наїздника". Правда, це зробив і Бульба-Боровець, але його рух не набув таких масштабів і розмаху.

Між тим в перші дні після приходу німців Т. Боровець виявив ініціативу щодо створення допоміжного військового підрозділу для співпраці з окупантами. За погодженням з німцями він наприкінці червня 1941 р. призначається комендантом окружної команди української міліції у Сарнах, на базі якої у липні створює військово-поліцейську формацію "Поліська січ". Загальну чисельність своєї "міліції" або "січовиків" сам отаман оцінював на той час у 10 тисяч вояків. Друкованим органом "Поліської січі" стала газета "Гайдамака". З середини серпня 1941 р. місцем постою Бульби-Боровця був Олевськ на Житомирщині.

У цілому діяльність загонів "Поліської січі" одержала позитивну оцінку нацистських чинників. І сам отаман Боровець-Бульба вважав у той час, що його хлопці "не були пасивними глядачами" того, як німецька збройна сила знищила "облудну комунію", а "приложила також свою руку до її ганебної смерті". Історичне завдання "Поліської січі", як повідомлялось у газеті "Гайдамака" (№ 11 від 22 листопада 1941 р.), полягало в ліквідації партизанства у лісах північної України і південної Білорусії, а водночас і в тому, що "зараз знищено паразитичну націю жидів, що п'явкою ссала кров з живого людського тіла віками".

Восени 1941 р. у зв'язку з розгортанням діяльності окупаційної адміністрації і курсом нацистського керівництва на подолання будь-яких проявів самостійності українства приймається рішення ліквідувати усі допоміжні військові формації з національними ознаками й створити замість них українську допоміжну поліцію під німецьким проводом. За таких обставин були розформовані легіони "Нахтігаль"

* Особовий склад цих формацій на контрактній основі вступив на службу до поліцейських батальйонів, які німці використосували для охорони тилових об'єктів і боротьби з партизанами. 201-й батальйон (командир Є. Побігущий, заст. Р. Шухевич), де переважали члени ОУН С. Бандери, нацисти розформували ще наприкінці 1942 р. Вояки Буковинського куреня вступили до складу 115-го і 118-го батальйонів і подібно до своїх колег з 201-го були перекинуті нацистами до Білорусії. Влітку 1944 р. згадані батальйони після переформування опинилися у Франції, де їх бійці на власні очі побачили неминучість поразки Німеччини. За цих обставин в ніч на 27 серпня, через два дні після звільнення союзниками Парижа, буковинці у кількості 400 осіб зі зброєю в руках перейшли на бік французьких партизанів, де організувались у батальйон ім. Т. Шевченка (Голос України. - 15 квітня 1995 р.).
** Державний центр УНР на чолі з А. Лівицьким відмовився підтримати протест А. Мельника, С. Бандери і П. Скоропадського уряду Німеччини з приводу включення Галичини до генерал-губернаторства польських територій. Причина цього пояснювалася тим, що галицькі політичні діячі, в тому числі й Є. Петрушевич, ще в кінці 1919 р. порвали зв'язки з УНР, а після визвольних змагань не визнавали Уряду УНР на еміграції. Державний центр УНР вважав, що німці відновлять українську державу в кордонах, визначених Брестським миром 1918 р., тобто без Східної Галичини.
і "Роланд", Буковинський курінь,* а також "Поліська січ". 16 листопада 1941 р. отаман Боровець-Бульба видрукував останній наказ, згідно з яким "Поліська січ" розв'язувалась, завершивши "бойові акції по очищенню Полісся від більшовицьких партизанів і всяких анархічних банд".95

У той час, коли всі антикомуністичні сили українства, сповнені надій і сподівань, плідно співробітничали з німцями у боротьбі з "ненависним більшовизмом", ставка фюрера 17 липня 1941 р. видала наказ про введення цивільного управління на окупованих східних територіях. Його зміст спростовував будь-які думки про можливість існування незалежних національно-територіальних утворень на землях, відвойованих вермахтом. На зразок британського міністерства колоній створювалось відповідне імперське відомство на чолі з А. Розенбергом.

Рейхсміністру у справах окупованих східних областей надавалося право видавати закони для окупованих територій, погоджуючи їх з державною політикою Третього Рейху. Водночас рейхсфюрер СС Г. Гіммлер одержав необмежені повноваження щодо встановлення там твердої поліцейської влади і забезпечення інтересів Німеччини. Через деякий час, 21 липня 1941 р., міністерство закордонних справ Рейху заявило, що проголошення української держави у Львові було "самовільним поступком відомої честолюбивої і активної групи Бандери" і що цей акт "не має ніякого державно-правового значення".96

Таким чином, ці дії засвідчили, що розв'язання українського питання у напрямку створення самостійної держави не тільки відсувається на неви-значений термін, але й взагалі втрачає актуальність для Німеччини. До того ж стало відомо, що остання вирішила віддати частину українських земель своєму союзнику Румунії. 27 липня 1941 р., вітаючи Й. Антонеску зі вступом у війну проти СРСР на боці Німеччини, Гітлер писав йому: "Повернення Бесарабії є кращою нагородою Вам і Вашим військам".96а Втім, румунський диктатор претендував на більше. Він обґрунтовував перед німцями необхідність поширити румунську адміністративну владу на весь південь України від Дністра до Дніпра.

За цих обставин вже 24 липня А. Мельник, палкий і твердий прихильник співробітництва з німцями, звертається до Й. Ріббентропа і А. Розенберга з благанням не допустити "реалізації такого плану розподілу України". Через кілька днів він надіслав аналогічного за змістом листа на ім'я Г. Гіммлера. У ньому, зокрема, говорилось: "Через розподіл українського організму буде ослаблена відпірна сила українського народу супроти відвічних ворогів - поляків і москалів та створиться ґрунт для протинімецької пропаганди".97 Проте ці та інші звернення українства (ОУН С. Бандери, середовища П. Скоропадського) не справили жодного враження в Берліні.**

 

------------------------------------------------------------------------

[73] Нюрнбергский процесс. - Т. 5 - С. 309.

[74] На зов Києва. Український націоналізм в II світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів. - К., 1993. - С. 204.

[75] Шанковський Л. Історія українського війська. - С. 24.

[76] Вогонь родиться з іскри... - С. 128.

[77] Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. - К., 1996. - С. 303.

[78] Багряний І. На новий шлях // Наша боротьба. Ч. 1. - 1946.

[79] Шанковський Лев. Похідні групи ОУН (Причинки до історії похідних груп ОУН на центральних і східних землях України в 1941-1943 рр.). - Мюнхен. - 1958. - С. 59.

[80] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 14, арк. 45-6.

[81] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[82] Там само.

[83] Гайвас Ярослав. Коли кінчалася епоха. - На чужині, 1964. - С. 66.

[84] Державний архів Служби безпеки України. - Збірник документів про структуру і характер антирадянської діяльності "Організації українських націоналістів - ОУН" і "Української повстанської армії - УПА" в період 1943-1954 рр. - Протокол допиту О. А. Луцького 19-20.01.1945 р.

[85] Гайвас Ярослав. Коли кінчалася епоха. - С. 79.

[86] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 2, спр. 121, арк. 39.

[87] Дмитрук Клим. Безбатченки. - Львів, 1972. - С. 175.

[88] ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 35, арк. 56.

[89] Центральний архів міністерства оборони Російської Федерації, ф. 32, оп. 11309, спр. 137, арк. 471-472.

[90] ЦДАГО України. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[91] На зов Києва. - С. 124.

[92] Стецюк Г. С. Чорні дні Волині. 1941-1944 або непоставлений пам'ятник. Спогади колишнього зв'язкового обласного проводу ОУН. - Володимир-Волинський, 1992. - С. 127.

[93] Чередниченко В. Націоналізм проти нації. - К., 1970. - С. 115.

[94] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[95] Гайдамака. - № 11. - 22 листопада 1941 р..

[96] Косик В. Надо ли реабилитировать ОУН-УПА? // Голос Украины. - 22 мая 1993 г.

[96а] Нюрнбергский процесе. - Т. 3. - С. 574

[97] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 344, арк. 1.