НІМЕЦЬКИЙ ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ І ОУН У ПЕРШІ МІСЯЦІ ВІЙНИ

1 серпня 1941 р. територія Дрогобицької, Львівської, Станіславської (тепер Івано-Франківської) і Тернопільської (без північних районів) областей об'єднується у "дистрікт Галичина", який став складовою частиною Польського генерал-губернаторства.98 20 серпня декретом фюрера утворюється рейхскомісаріат України, який очолив старий і непохитний нацист Е. Кох, гауляйтер Східної Прусії. Щодо Ізмаїльської, Чернівецької, Одеської та частини районів Вінницької і Миколаївської областей, то вони стали відповідними адміністративними одиницями Румунії.

Такий розвиток подій викликав нерозуміння і розгубленість у політичних колах організованого українства. "Загалом говорячи, - читаємо у листі з Праги від 27 липня 1941 р. на ім'я генерал-хорунжого В. Петріва, - ми вже зараз заведені тими "політиками", які стоять навколо Мельника та Павла Петровича [Скоропадського - Авт.], як також і нащадків їхніх - Степана Бандери та ін. Наша справа зовсім неясна, настільки неясна, що вожді самі тепер крутять головою, з ними й говорити не хочуть. Тепер надійшли зовсім певні відомості, що Мельник і Бандера арештовані у Кракові, а ясновельможний дав проголошення сидіти і мовчати".99

У наступному листі до В. Петріва (7 серпня 1941 р.) цей же кореспондент ще більш гостро оцінює ситуацію в Україні. "Вожді" і "вождики", - пише він, - даруйте за міцне слово, ус...ся!... Після бомбастики слів (різні "маніфести") прийшов смерк подій - Галичина і її прилучення до генерал-губернаторства. Бандерівців викидають без усякого пардону з Волині, куди вони потай пробралися, щоб робити свою агітацію".100

Інший відомий діяч УНР І. Фещенко-Чопівський з приводу згаданих дій німців у листі до свого колеги К. Мацієвича від 6 серпня 1941 р. писав з роздратуванням: "Ось Вам і "президент"! [мається на увазі А. Лівицький. - Авт.]... Андрій Миколайович зі своїми бандерівцями здорово впав!".101

Проте, хоча становище було й дійсно скрутним, а можливо й катастрофічним з огляду на крах надій українства на Німеччину, найбільший реалізм виявили-таки С. Бандера і його оточення. Вони зрозуміли, що всіх їх відверто ошукано, що буде втрачено довіру тих верств населення, які за ними йшли, що буде дуже важко втлумачити рядовим членам ОУН, як це трапилось, чому Німеччина, від якої так багато чекали, відверто нехтує ідею незалежності України.

За цих екстремальних умов необхідно було якнайшвидше зорієнтуватися у тому, що сталося, переглянути власні плани, довести до відома широкого загалу непохитність позиції проводу ОУН щодо боротьби за Українську державу. Зрозуміло, що С. Бандері не легко було схилитися до думки розірвати спілку з німцями. Але він особисто не бажав стати іграшкою в їхніх руках, відчував, що окупаційний режим, якими б гаслами його не прикривали, неминуче викличе невдоволення, а потім і рішучий спротив українського народу.

Треба сказати, що С. Бандера тримав себе під час зустрічей з нацистськими функціонерами надзвичайно незалежно. Коли у серпні 1941 р. за вказівкою Канаріса Е. Штольце заявив Бандері, що за його впертість абвер пориває з ним офіційні зв'язки, то провідник віднісся до цього досить стримано. При цьому він зауважив німцю, що свої зв'язки з абвером завжди розцінював як факт визнання його керівником українського націоналістичного руху, а не агентом розвідувальної організації.

У переговорах з німцями протягом липня-серпня 1941 р. С. Бандера і Я. Стецько намагаються твердо і непохитно стояти на ґрунті визнання української державності з боку німців, хоч і відчувають, що їхня доля цілковито залежить від противної сторони. З іншого боку, у цей час робляться останні спроби ОУН(Б) дійти все-таки до порозуміння з нацистами. Саме цим пояснюється відома заява Я, Стецька від 4 серпня 1941 р., в якій він від імені "Українського державного правління" звернувся до населення, висловивши сподівання, що "німецька держава поставиться прихильно до нашої боротьби та будуть налагоджені тривкі, приязні взаємовідносини й союз між Українською соборною державою та Великонімецьким рейхом". Завершується це звернення закликом "вести далі непохитну безоглядну боротьбу проти Москви і більшовизму всякими способами, завжди і всюди".102

Цю позицію голови УДП підтримав і крайовий провід ОУН на ЗУЗ, котрий у своєму оприлюдненому комунікаті (серпень 1941 р.) наголосив, що "ОУН не йде всупереч провокативним вісткам шкідників української справи на боротьбу проти Німеччини" і намагатиметься "розбудувати співпрацю з Німеччиною та з усіма силами", що "борються проти "найбільшого ворога України - московського більшовизму".103

Однак в іншому документі "Організаційна справа й координація праці екзекутиви" (31 липня 1941 р.), розрахованому тільки на членів крайового проводу ОУН на ЗУЗ, позиція ОУН характеризувалась дещо інакше: "Наше ставлення до актуальних німецьких потягань (відірвання Галичини, рейхс-комісаріат) є наскрізь вороже. З огляду на війну не виступаємо проти активно, так значить не організуємо протинімецької боротьби. По закінченні війни розпочнемо боротьбу в таких формах, які вважатимемо за доцільні і правильні".104

Аналогічної точки зору в цей час дотримувалися й інші антикомуністичні сили українства, не покидаючи надій, що нацистське військово-політичне керівництво в кінцевому рахунку все-таки схилиться до позитивного розв'язання українського питання. Поведінка німецької сторони щодо українців пояснювалась якимось трагічним збігом обставин. "Нещастя в тому, - писав 7 серпня 1941 р. один з кореспондентів генерал-хорунжого В. Петріва, - що й досі німці не мають нічого ясного в своїх головах щодо нашої справи. Дивно, але тим часом це факт".105 Але, як тепер відомо, у німців в головах була повна ясність стосовно майбутнього України.

Говорячи про палке прагнення ОУН (Б), як й інших політичних проводів організованого українства, досягти угоди з німцями щодо майбутнього України, необхідно, мабуть, пам'ятати, що перші місяці перебування німецьких збройних сил на українській землі (липень-серпень 1941 р.) цікаві з огляду на спроби німецької влади завоювати у якийсь спосіб прихильність українського населення, зіграти на його національних почуттях.

Одним з найбільш помітних кроків у цьому напрямку було розпорядження військового командування від 8 серпня 1941 р. про звільнення українців з таборів для військовополонених. Поряд із цим відповідні німецькі військові функціонери давали дозвіл на перезахоронення жертв терору НКВС при відступі Червоної армії, на відкриття церков, на діяльність осередків товариства "Просвіта", інших громадських організацій, сприяли виданню газет українською

* З цього приводу наприкінці серпня 1941 р. рейхскомісар України Е. Кох мав сутичку з фельдмаршалом В. Кейтелем і "звинуватив військову владу у безпідставному заохочуванні українців і в неправильному поводженні з ними, що не відповідає ідеям фюрера". (Орловский С, Острович Р. Эрик Кох перед польським судом. - М., 1962. - С. 184).
мовою тощо.* Ці заходи мали приховати справжні наміри нацистського керівництва стосовно України. Але тоді вони позитивно сприймалися різними верствами українського населення, породжували надмірні ілюзії і сподівання.

На цьому ґрунті німцям спочатку вдалося залучити до співпраці певні групи населення. В інформації НКВС СРСР до ЦК ВКП(б) від 3 вересня 1941 р., де характеризувалось становище на захопленій нацистами частині території України, зазначалося, що окупанти створюють органи "місцевої влади", вводячи до їх складу колишніх куркулів, царських чиновників, жандармів та інший контрреволюційний елемент. Ці особи передають гестапо списки місцевих комуністів, видають активістів, грабують майно громадян, які відійшли з частинами Червоної армії, відбирають у населення продовольство для німецьких військ, затримують підозрюваних тощо. Але, на думку НКВС, в цілому "заходи німецького командування в окупованих районах щодо організації місцевого населення на підтримку німецької армії не знаходять співчуття серед населення захопленої території".106

Користуючись у цей час певною свободою пересування у Берліні, Я. Стецько підтримував постійні зв'язки з С. Бандерою, якого німці вже тримали під "домашнім" арештом, ретельно інформує його про стан справ. Зокрема, у листі від 6 серпня 1941 р., адресованому провіднику ОУН, Я. Стецько наголошує, що "рішуче не треба здавати позиції перед німцями щодо Уряду, але штовхати всюди",107 інакше кажучи, стукати в усі двері. Характеризуючи становище в Україні, він повідомив С. Бандеру, що члени УДП налякані його викликом до столиці Рейху через можливість подальшого арешту. Сам Я. Стецько не виключав такого кроку з боку німців, які все частіше демонстрували відверте небажання визнати законність Акту від 30 червня 1941 р., ухилялися від зустрічей з українськими представниками на належному урядовому рівні, доручаючи це інколи другорядним особам.

Німці, хоча відчували свою перевагу і бачили себе господарями становища, проте не наважились на круті заходи щодо керівного ядра бандерівської ОУН. Однак все-таки приймається рішення встановити контроль з боку поліції безпеки і СД за діяльністю усіх осередків ОУН, у першу чергу бандерівського проводу, не зупиняючись у разі необхідності перед репресіями.

Треба відмітити, що ізоляція німцями чільних керівників ОУН(Б) і декрет фюрера від 1 серпня 1941 р., про що йшла мова вище, внесли певну розгубленість у лави бандерівської Організації. Про це свідчить один з тогочасних документів ОУН - "Черговий звіт з дня 6.8.1941". У ньому повідомляється, що "розстріли наших людей на провінції збільшуються", що німці виявляють більше прихильності до мельниківців, котрі "не висувають клича самостійності", створюють для них кращі можливості для просування на східноукраїнські землі.

Автор звіту наголошує, що "найважнішою справою зараз для нас є те, яке становище займає Організація відносно акту 1.08.1941 р.". Це становище, на його думку, "мусить бути подане у відповідний спосіб: а) членам (ОУН); б) українському народу; в) німецьким чинникам". І повинен це зробити не хто інший, як провід ОУН(Б), бо "зв'язок до провідника існує".

Водночас у цитованому документі підкреслюється, що на справи Організації негативно впливає відсутність провідних діячів ОУН в Україні, що "Ігор" (М. Лебедь) не наважується приймати відповідальні рішення, котрі б мали вплив на розвиток подій. Говориться тут також і про завдання, які ставились на цей час перед членами ОУН. Зокрема, їм не рекомендувалося йти у підпілля, а навпаки, наголошувалось на необхідності "ввійти в суспільно-господарське і громадське життя і тим способом увійти в легальне життя", пропонувалось "переходити на ОСУЗ". Поряд з цим містилося застереження, щоб маніфестації за самостійність України не призвели до зіткнень з "німецькою військовою силою", бо не виключалося, що німці стануть на шлях "чинної ліквідації" ОУН(Б).108

Закиди бандерівців стосовно того, що німці стали прихильніше відноситься до мельниківців, не були безпідставними. Цьому сприяла позиція ПУН. Так, у комунікаті крайової екзекутиви мельниківської ОУН на ЗУЗ від 1 серпня 1941 р., вміщеному в часописі "Сурма" (10 серпня 1941 р.), засуджувались окремі протинімецькі заяви прихильників С. Бандери. Зокрема, в цьому документі говорилося: "хто кидатиме нині гасла акцій, звернених проти тих, які воюють Москву, чинитиме безвідповідальне діло". Мельниківці звертали увагу українства на те, що "остаточна організація ладу в Європі відбудеться аж після скінчення війни". І це не могло не сподобатись німцям. Тому недарма на початку серпня 1941 р. вже згадуваний полк. Е. Штольце заявив С. Бандері, що через його впертість у ставленні до Акту від 30 червня 1941 р. абвер припиняє з ним ділові зв'язки і прагнутиме утримати на чолі ОУН Андрія Мельника.

Перебуваючи у надзвичайно складному становищі, керманичі ОУН ведуть себе дуже обережно, не даючи німцям привід для провокацій. Коли все частішими ставали заяви мельниківців, що бандерівська ОУН "йде на боротьбу проти Німеччини", то Я. Стецько енергійно спростовував такі твердження опонентів і запевняв німецьку сторону, що ОУН С. Бандери "трактує Німеччину як союзну силу, що сьогодні бореться проти московського імперіалізму та може причинитися до його розвалу". При цьому він навіть наголошував, що висловлює розуміння дій німецької влади стосовно Галичини з огляду на "сучасний переходово-воєнний час".109

Німецькі спецслужби уважно спостерігали за поведінкою організованого українства, особливо членів ОУН С. Бандери. Так, в інформаційному повідомленні ч. 44 від 6 серпня 1941 р. поліції безпеки і СД Німеччини зазначалося, що приєднання Галичини до польського генерал-губернаторства викликало невдоволення українського населення, зокрема інтелігенції. Водночас підкреслювалося, що у бандерівському середовищі "говорять про німецьку зраду щодо українців". Торкаючись планів бандерівської ОУН, німці підкреслювали, що "бандерівці вагаються: підпільна дія чи співпраця".110

Проте все-таки в середині серпня 1941 р. провід ОУН(Б) був змушений видати комунікат, у якому в коректній формі засуджувались дії нацистського керівництва щодо розчленування території України, включення Галичини до генерал-губернаторства і передачі частини українських земель Румунії. У цьому ж документі наголошувалося, що український народ та "Українське державне правління" "стоять на становищі Акту від дня 30 червня 1941 р., яким проголошено відновлення української держави".111

Разом з тим у цей час робляться останні спроби досягти взаєморозуміння між ОУН(Б) і Німеччиною. Представники окупаційної влади висунули три вимоги: 1) ОУН не буде вести у даний час партійної пропаганди і обмежиться загальноукраїнською пропагандою, яка, на думку німців, буде прийнятною для українців; 2) ОУН не буде пропагувати імен живих осіб; 3) ОУН розв'яже і дезавуює "український уряд", створений у Львові. Фактично це був ультиматум, прийнявши який ОУН(Б) втратила б свої провідні позиції у визвольному русі за УССД.

Можна сказати, що це був кульмінаційний пункт переговорів між ОУН(Б) і нацистами. Якщо дві перші вимоги німецької сторони С. Бандера і Я. Стецько були згідні в цілому прийняти, то стосовно останньої вони у меморандумі від 14 серпня 1941 р. розгорнули чітку аргументацію, підштовхуючи німців до усвідомлення неможливості такого кроку як дезавуація "Українського державного правління", котрий матиме фатальне значення для політики нацистської в Україні. Насамперед керманичі ОУН(СД) підкреслювали, що "УВО, а згодом ОУН під проводом полк. Коновальця від початку свого існування співпрацювали з Німеччиною проти Польщі і Москви, знаючи, що Німеччина сприяє самостійній соборній Українській державі. Свою зовнішньополітичну концепцію українські націоналісти будували на союзі України з Німеччиною".

При цьому висувався такий аргумент, що у той час, коли "за згодою Німеччини Карпатська Україна дісталася мадярам і ЗУЗ зайняли більшовики", ОУН не змінила свого ставлення до союзу з Німеччиною. І зараз "ОУН йде на співпрацю з Німеччиною не зі страху й опортунізму, але в переосвідченні необхідності цієї співпраці для України". Далі С. Бандера і Я. Стецько заявляли, що "немає кращої запоруки і непохитності приязні" як та, що українська держава буде визнана Німеччиною. У цьому випадку "визнаний український уряд організовуватиме негайно збройну силу - Українську армію, яка увійде у війну на боці Німеччини і буде вести її спільно з німецькою армією так довго, доки на всіх фронтах у сучасній війні Німеччина не переможе".112

Однак нацисти вимагали повної покори від ОУН(Б), виконання усіх пунктів своїх вимог. При цьому німецька сторона знову і знову нагадувала керівникам ОУН(Б), що створене ними на підставі Акту від 30 червня 1941 р. "Українське державне правління" є по суті самочинним органом і не виявляє волі українського народу. У відповідь на такі заяви Я. Стецько 23 серпня 1941 р. передав до відому нацистських чинників так зване "Ствердження", у якому доводив, що УДП у цілій своїй основі визнане широкими колами українства на всіх теренах та в еміграції, а тому має "правову основу" висловлювати волю українського народу.113 Але ці аргументи не справили враження на німців.

Можна припустити, що наприкінці серпня 1941 р. С. Бандера та його найближче оточення дійшли, мабуть, розуміння про необхідність остаточного розриву з нацистами. І справа була вже не в тому, чи визнають все-таки німці чинність Акту від 30 червня 1941 р., а в тих конкретних кроках, які здійснювала гітлерівська адміністрація в Україні, насаджуючи на захоплених теренах зловісний окупаційний режим.

До них, тобто до членів проводу, доходило чимало повідомлень від членів "похідних" груп, інших функціонерів ОУН(Б) про поведінку нових окупантів. Так, ще в середині липня 1941 р. один з учасників Північної "похідної" групи під псевдо "Пік" писав у своєму звіті, що німецьке військо "поводиться досить дико, мимо того, що має виразне доручення - не грабувати". За його словами, населення поки-що сприймає ці дії німців спокійно, бо звикло до більших репресій, однак такий стан не настроює людей позитивно до німців. Інший член цієї групи "Винар" взагалі дійшов до відвертого висновку, що "комунізму не можна усунути ідеєю окупованих земель".114

Великий інтерес з огляду на вищевикладене становить лист без підпису до "Славка" (ймовірно мова йде про Я. Стецька). У ньому повідомляється про долю батька і сестер С. Бандери, згадуються його брат Олекса, відомі діячі ОУН Л. Шанковський, О. Луцький, Д. Маївський ("Косар"), Д. Мирон ("Орлик") та ін. У листі підкреслюється, що радянська пропаганда виставляє бандерівців як вірних псів берлінських хазяїв, котрі їх тримають на короткому ланцюжку. Цитується видрукований у радянських газетах наказ командира 296-ї піхотної дивізії вермахту про те, щоби бандерівців не пропускали у райони розташування німецьких військ, що серед солдатів розповсюджується пам'ятка, у якій говориться, начебто "українська влада" не є самостійною,

* У керівних вказівках "Про ставлення військових частин до українського населення" № 119, виданих окупаційною адміністрацією, говорилось: "Створені українські національні місцеві управління або районні управління не повинні розглядатись як самостійні управління або уповноважені вищих властей, а як довірені для зв'язку з німецькими військовими властями, завдання яких полягає в тому, щоб виконувати розпорядження або в разі необхідності роз'яснювати їх населенню. Ніякої партійної політики не допускається".
а служить лише пунктом зв'язку з німецькою владою.*

Автор листа помітно збентежений тим, що чув і бачив на Сході і приходить до висновку, котрий мав принципове значення для політики ОУН(СД) щодо Німеччини. "Пробуйте ще раз говорити з ними поважніше, - закликає він керівництво проводу, - бо інакше прийдеться нам ту "співпрацю" таки залишити".115

Ця тема дуже гостро стояла і в листі до С. Бандери від 29 серпня 1941 р. Його автор пише: "Дальша наша співпраця з німцями досить небезпечна і сковзька. Не можемо практично вести двох політик: йти разом з німцями, а водночас [проводити] "нашу оунівську".116 Все це свідчить, що у середовищі Революційного проводу ОУН визрівав відворот від орієнтації на Третій Рейх.

Одним із симптомів цього стало звернення крайового проводу ОУН на ЗУЗ на початку вересня 1941 р. до членів Організації. "Всі друзі і члени ОУН, - говориться у цьому "Зарядженні", - що мають організаційні функції від найвищих до найнижчих, всі друзі, що брали участь у проголошенні української державності, творенні її, всі бувші підпільники мають бути завжди напоготові і на острозі, бо можуть бути масові арешти".117

Далі у цьому документі викладаються конкретні вказівки і рекомендації членству щодо поведінки і практичних дій. Насамперед забороняється будь-яке співробітництво з гестапо, котре розглядатиметься як зрада і беззастережно каратиметься. "Вся праця з окупантами, - підкреслюється у "Зарядженні", - це злочин, національна зрада. За національну зраду загрожує смерть. Це є цілковите надругання з українського життя. Не сміє бути співпраці там, де наші гинуть сотнями, де наші сидять по тюрмах, де є заперечення України".

Хоч тут не міститься ще заклик до відкритої боротьби з гітлерівськими окупантами і дається попередження, щоб зброю не вживати, однак ставиться завдання "примінитися до обставин, які витворюються", "скріпити працю в терені" і головне розгорнути роботу так, щоб не було "ані одного села, ні одного міста, ані одного більшого скупчення людей, ні одного підприємства, ні одного суспільного угрупування, де не було б нашого організаційного ядра".

Втім, перехід ОУН(Б) на нелегальне становище не був складним і хворобливим, бо, за словами вже згадуваного вище члена ОУН Д. Куп'яка, "це підпілля в порівнянні до підпілля під час московської окупації не було надто страшним, бо село ще довго було вільне від контролі гестапо".

Інформація, яка надходила до німецьких спецслужб упродовж липня -серпня 1941 р., свідчила, що ОУН(Б), не зважаючи на інтернування її чільних діячів, продовжує свою самостійницьку організаційну і політичну роботу на окупованій території. В одному з повідомлень поліції безпеки і СД говорилось: "цілі загони націоналістів групи Бандери постійно вторгуються на всій території Східної України, щоб розгортати там агітацію на користь Великої України".118 Дратували нацистів і нескінчені заяви представників української політичної еміграції у Німеччині з протестами проти ігнорування німецькою владою законних прав українського народу на власну державність. Звичайно, ці петиції, під якими інколи стояло від 250 до 1200 підписів, не були аргументами для німецької сторони. Вони лише, на думку німців, засвідчували відсутність у таборі організованого українства солідних політичних діячів, котрі б рахувалися з об'єктивними обставинами.

Проте нацисти в цей час ще не наважувались, як вже говорилось, на рішучі запобіжні заходи проти активу українства, в тому числі й проти бандерівців. Зокрема, наприкінці серпня 1941 р. у Львові відбулось багатолюдне поховання померлого у лікарні колишнього провідника бандерівської ОУН на ПЗУЗ В. Робітницького. Жалобна процесія пройшла вулицями міста і, як писали "Львівські вісті", справила своєю урочистостю "надзвичайне враження".

А перед тим, 18 серпня, губернатор дистрікту "Галичина" К. Ляш, виступаючи на нараді у Львові, хоч і зауважив, що "деякі люди, особливо дехто з молодих, ширять різні неправдиві чутки, які могли б викликати у декого безпідставні згадки і висновки", все ж закликав українців то тісної співпраці з німцями на всіх ділянках життя, підкресливши, що це - необхідна передумова для розв'язання українського питання. При цьому Ляш додав, що українська справа наблизиться в значній мірі до вирішення, коли в столиці України - Києві замайорять німецький і український прапори.

Можна припустити, що К. Ляш говорив щиро, але розвиток подій пішов іншим шляхом. У Берліні приймається рішення здійснити, так би мовити, оздоровчо-профілактичні заходи щодо "радикальних елементів українства". 7 вересня 1941 р. заарештовується

* За деякими даними М. Климишин дав німцям певні відомості стосовно структури, кадрів і планів ОУН.
** Кох Ганс (1894-1959) - народився у Львові, в 1918-1920 рр. - сотник Української галицької армії, потім - професор ряду університетів у Німеччині та Австрії, в 1934-1940 рр. - директор Інституту східноєвропейської економіки в Кенігсберзі та Східноєвропейського інституту в Бреслау. З початком німецько-радянської війни - представник відомства А. Розенберга і Верховного головнокомандування вермахта при штабі група армій "Південь", був причетним до формування засад німецької політики стосовно України, маючи з цього питання власну точку зору.
*** За даними ОУН, оприлюдненими в нелегальному часописі "Бойовик" (жовтень 1941 р.), кількість заарештованих обчислюється у 1500 осіб. За словами Є. Стахіва, цими діями німців бандерівська ОУН "фактично була знищена", а серед "неарештованих членів Організації була страшна депресія" (Стахів Є. Вказана праця. - С. 96).
керівник Північної "похідної" групи М. Климишин.* 12 вересня відомий фахівець з українського питання проф. Г. Кох,** той, що був присутній 30 червня 1941 р. на проголошенні Акту відновлення української держави у Львові, зустрівся у Берліні з С. Бандерою, Я. Стецьком і В. Стахівим. У категоричній формі він зажадав "відкликати публічно Акт 30 червня". Коли згадані вище діячі рішуче відмовились від такого кроку, тоді 15 вересня 1941 р. німці здійснили широку низку затримань активістів ОУН С. Бандери. "Було ув'язнено, - пише відомий дослідник, - і заслано до концентраційних таборів сотні людей.*** Того ж дня С. Бандеру і Я. Стецька перевели в тюрму в Берліні, а звідти згодом [1942 р. - Авт.] відправили у концентраційний табір Заксенгаузен",119 де їх утримували в спеціальному блоці для політичних в'язнів з різних країн Європи.

Як свідчать документи, ОУН С. Бандери в цей період була згодна і на те, щоб отримати від німців дозвіл на будь-яку форму самостійності України, хоч би й у вигляді протекторату. Про це відверто нагадав німецькій стороні відомий діяч ОУН І. Гриньох під час бесіди 5 березня 1944 р. на конспіративній квартирі у Тернополі з представником поліції безпеки і СД Галичини. Однак і цей крок українських націоналістів до самостійності, за словами І. Гриньоха, не був підтриманий Німеччиною. Саме тому бандерівська ОУН і змушена була перейти на нелегальне становище.120

У той час, важкий і драматичний для ОУН(Б), коли німці заарештували керівне ядро Організації і здійснили низку затримань найбільш впливових її членів, роботу проводу ОУН С. Бандери очолив у ранзі "урядуючого" провідника М. Лебедь ("Ігор", "Ярополк", "Максим Рубан"), одна з найцікавіших постатей українського революційно-визвольного руху. З його ім'ям пов'язаний той надзвичайно складний період в діяльності ОУН (Б), коли вироблявся "новий" курс Організації, коли вона перейшла спочатку в опозицію окупаційній владі в Україні, а потім і до збройного спротиву нацистам.

Вперше широкий загал українства почув про М. Лебедя у 1934 р. у зв'язку із вбивством польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького. У цій акції він брав активну участь і разом з С. Бандерою був у числі головних звинувачених на Варшавському процесі 193 5 р., в результаті чого був засуджений до 15 років ув'язнення. Після звільнення з тюрми і створення Революційного проводу ОУН М. Лебедь увійшов до його складу і став першим керівником Служби безпеки (СБ) ОУН, заклав основні принципи і напрямки її діяльності.

Народився він у с. Стриліски Нові (тепер - Жидачівського району) на Львівщині у 1910 р. в селянській родині. Вчився у гімназії. У 1930-1932 рр. був організатором і керівником юнацтва крайового проводу ОУН на ЗУЗ. У складі Українського державного правління, створеного Я. Стецьком у Львові, М. Лебедь відповідав за національну безпеку. В середовищі ОУН його характеризували як здібного організатора і керівника, вмілого конспіратора. Серед його особистих якостей виділялася загальна розвиненість, енергійність, працелюбство. Він швидко орієнтувався в обставинах, проявляв впертість у відстоюванні власних поглядів і думок. Разом з тим, соратники і однодумці М. Лебедя підкреслювали у його характері схильність до диктаторства. У цих випадках він поводив себе, як казали, нервово, не завжди стримано, а інколи й просто нетактовно. Внаслідок цього у нього були досить складні особисті відносини з багатьма діячами ОУН.

Хоча наприкінці 1942 р. М. Лебедь як "урядуючий" провідник ОУН(Б) в принципі висловився за необхідність виступити проти німецького окупанта України, проте, за словами його колег, він був противником збройного зриву навесні 1943 р. Йому здавалося, що обставини ще не сприяють широкому озброєнню ОУН. Він був прихильником подальшої нелегальної і глибоко законспірованої роботи ОУН з тим, щоб краще підготуватися до активної боротьби з радянською владою. У зв'язку з цим у нього виникли істотні розходження з Р. Шухевичем і Д. Клячківським. З цієї причини М. Лебедь у середині травня 1943 р. офіційно склав з себе обов'язки "урядуючого" провідника ОУН(Б).

За деякими відомостями, навесні 1944 р. він підтримав ініціативу В. Кука, Я. Бусела і М. Степаняка у справі створення Народно-визвольної революційної організації (НВРО), яка б мала заступити ОУН у керівництві революційно-визвольним рухом. Але, як буде показано нижче, цей план не вдався. Не можна обійти увагою й той важливий факт, що "Максим Рубан" виступав у ролі одного з організаторів УПА. Відомо, що на початку травня 1943 р. М. Лебедь перебував на Волині і своєю діяльністю сприяв інтенсивному формуванню відділів повстанської армії.

На III надзвичайному Великому зборі ОУН(Б) у серпні 1943 р. його обирають головою Головної ради ОУН, а потім призначають керівником рефе-рентури зовнішніх зв'язків проводу ОУН. У Генеральному секретаріаті УГВР, створеному у липні 1944 р. після І Великого збору Української головної визвольної ради, М. Лебедь відав іноземними справами. Восени 1944 р. він за дорученням керівництва УГВР перейшов на захід і очолив разом з В. Мудрим та І. Гриньохом Закордонне представництво УГВР, репрезентуючи український визвольний повстанський рух перед міжнародним співтовариством. У цій якості М. Лебедь відстоював, так би мовити, погляди тих керманичів ОУН-УПА-УГВР, котрі перебували у підпіллі в Україні. На цьому ґрунті в нього були суперечки з С. Бандерою і Я. Стецьком, які претендували на лідерство і на провідну роль у виробленні політики і стратегії визвольного руху, мало рахуючись з умовами в Україні. Однак у дискусіях з прихильниками С. Бандери М. Лебедь не завжди займав чітку позицію, коливався у ставленні до питань демократизації ОУН, зміни форм і методів її діяльності під впливом подій на українських землях.

У післявоєнні роки М. Лебедь виконував дипломатичні доручення керівництва ОУН-УПА-УГВР на теренах Італії, Німеччини і США, до 1948 р. був членом ЗЧ ОУН, якийсь час очолював середовище УГВР, вів активну науково-публіцистичну діяльність. Він є автором широко відомої книги про УПА. Помер влітку 1998 р. в США.

Згадані вище арешти членства ще не штовхнули ОУН(Б) на виступ проти німців. Так, у комунікаті крайового проводу бандерівської ОУН на ЗУЗ у зв'язку з цими акціями нацистів підкреслювалось, що вони викликані провокаціями мельниківців. Водночас у цьому документі містилися рядки, розраховані на увагу окупантів. У них, зокрема, йшлося про те, що бандерівська ОУН з початку війни "повела широку партизанську акцію" проти "московського ворога" і "здобула співпрацю з Німеччиною", домоглася упорядкування відносин "у запіллі імперської збройної сили".

На жаль, як вже говорилося, інші політичні угрупування українства сприйняли антиоунівські, точніше протибандерівські, заходи гітлерівців з помітним задоволенням. Цьому є цікаві свідчення у кореспонденції гене-рал-хорунжого В. Петріва. Про це писав йому ще 8 серпня 1941 р. з Варшави полк. М. Садовський, радіючи з приводу ліквідації німцями уряду Я. Стецька. Останній через свого представника вимагав, щоб голова Директорії УНР А. Лівицький передав йому "нитку української державності", що тягнеться через нього від Симона Петлюри і Центральної Ради. "Бандерівцям, мельниківцям і скоропадківцям, - говориться у листі, - заборонено (й відібрано підписку) в своїх відозвах звертатися до українського народу та писати що-небудь від його імені".

Автор дуже радий з того, що опоненти Державного центру УНР начебто відсунуті у бік. "Зараз, на мій погляд, - продовжує М. Садовський, - приходять на чергу люди з лінією. То не важно, що може та лінія йшла в бік, тільки щоб не кривуляла була. Бо це доказ ідейності і характеру. Скакуни укінчують свою кар'єру. Так, ось, прикладом, заборонили Мельнику писати до "народу". Мусили ж чужі люди повчати такій простій справі".121

В іншому листі полк. М.Садовського В. Петрів від 30 вересня 1941 р. повідомляється про репресії німців щодо прихильників бандерівського руху. "Мені здається, - читаємо у листі, - що вже почався початок кінця справи ОУН. З усіх кінців генерал-губернаторства приїзджі твердять, що почалися арешти всіх оунівців - мельниківців і бандерівців, у Кракові також". "Не знаю, чи вам відомо, - пише М. Садовський у черговому листі від 23 жовтня 1941 р., - що влада почала ліквідовувати й арештовувати ОУН і оунівців. Прийшла чутка, що в одному Львові заарештовано їх 700 душ. Арештують не тільки в генерал-губернаторстві, а і в Україні, звідки їх навіть вивозять".122

У той час, як нацисти розпочали погромну кампанію проти бандерівської ОУН, представники, так би мовити, поміркованих політичних проводів українства продовжували пошук шляхів співпраці з Німеччиною. Зокрема, генерали колишньої армії УНР М. Омелянович-Павленко і М. Капустянський, як вже говорилось вище, написали спільно з А. Мельником листа А. Гітлеру з проханням дозволити формування української армії. Не одержавши відповіді, вони поїхали до Берліна, де зустрілися з представниками штабу Верховного головнокомандування вермахту (ОКВ). Останні дали таку відповідь: "Його екселенція Канцлер має вироблену програму дій, яку з непохитною послідовністю переводить до життя пункт за пунктом. Якщо вашої справи до цього часу не порушувано, то значить не підійшла ваша черга у тій програмі".

Робилося зондування у столиці Рейху і з боку Директорії УНР "Офіційно наша справа ще не трактується - повідомляє у листі генералу В. Петріву його кореспондент з табору УНР, - але йдуть розмови між Берліном і Варшавою. Мусимо спокійно і розважливо чекати того часу, коли Велика Німеччина з її геніальним вождем знайдуть за можливе поставити справу нашої державності на політичний форум".123

Та цього не сталося. Діячі, подібні до генерал-поручника М. Омеляновича-Павленка і полк. М. Садовського, не дивлячись на обставини часу і розвиток подій в Україні, так і не змінили свого ставлення до нацистської Німеччини і до останніх днів війни співробітничали з німцями, подаючи різні проекти створення української армії, беручи активну участь в організації козацьких формувань для охорони тилу верхмату, допомагаючи комплектувати старшинськими кадрами стрілецьку дивізію СС "Галичина". Проте не вони виражали волю і настрої українського народу.

Вище вже говорилося, що 20 серпня 1941 р. А. Гітлер призначив гауляйтера Східної Прусії Е. Коха рейхскомісаром України.* І з цього часу,

* Кох був призначений на цю посаду, не дивлячись на заперечення А. Розенберга. Кандидатуру Коха рішуче підтримав Г. Герінг, вороже наставлений до українства. Йому належить такий вислів: "Краще всього було б перебити в Україні усіх чоловіків..., а потім надіслати туди есесівських жеребців" (Верт А. Россия в войне 1941-1945. - М., 1967. - С.433).
можна сказати, почав відраховувати страшні дні свого кривавого панування окупаційний режим, досконала машина пограбування і терору, жертвами якої стали мільйони людей в Україні. Через деякий час, а саме 18 вересня, фюрер прийняв у своїй ставці Е. Коха. За обідом відбувся обмін думками з приводу майбутньої діяльності гостя.

"Розмови за столом, - зазначається у стенограмі, - йшли навколо теми про "Вільну Україну". Фюрер і рейхскомісар відкидають цей проект. Слов'яни подібні до кролиних сімей, котрі ніколи не виходять за межі родинних зв'язків, хіба що їх поведуть господарі. Привите їм знання у кращому випадку перетворює їх у невдоволених і анархістів. Тільки з цих міркувань слід відмовитись від відкриття університету в Києві. Крім того, від Києва мало що залишиться".

Як бачимо, Е. Кох повністю поділяв погляди А. Гітлера на українську і взагалі слов'янську проблему. Він вважав себе зобов'язаним, не зупиняючись ні перед чим, виправдати високу довіру фюрера. Таке враження від поведінки рейхскомісара дає нам згадана стенограма. "Всі вважають, - записано у ній, - що він саме така людина, котра найкращим чином виконає своє завдання".124 Недаремно в оточенні Гітлера Коха називали "другим Сталіним".

Однак треба сказати, що Е. Кох не творив ілюзій з того, що його місія в Україні буде легкою. Ті надії, котрі на нього покладало вище нацистське керівництво, на його думку, мали бути підкріплені реальною силою. Тому рейхскомісар одразу ж зажадав, щоб у його розпорядження передали 20 тис. чоловік поліції та жандармерії. І це не був жарт, бо він розумів, що у проведенні окупаційної політики зустріне шалений опір українського народу.

Ці побоювання намісника фюрера в Україні у повній мірі справдились. Вже восени 1941 р. відбувались події, які засвідчили, що на окупованій території розгортається антинацистський рух Опору. Він приймав різні форми, виступав під різними прапорами і гаслами, характеризувався спадами і піднесенням боротьби проти загарбників, жертвами, поразками і перемогами. У зв'язку з цим дивно читати у досить популярній у наш час книзі канадського історика О. Субтельного, що під "час війни величезна більшість населення України лишалася політично нейтральною, більше дбаючи не про організацію опору, а про те, щоб якось вижити".125

Ці слова є образливими для кожного українця, для тих, хто не тільки пережив ту війну, але й боровся усіма доступними засобами проти нацизму, незалежно від того, чи був він комуністом, чи націоналістом, чи воював зі зброєю в руках, чи надавав допомогу тим, хто проливав кров у боях. Складається враження, що шановний історик знає більше за тих, хто ту війну розпочав, а потім закінчив свій шлях на шибениці у Нюрнберзі.

Одним з таких діячів був начальник штабу Верховного головнокомандування вермахту (ОКВ) генерал-фельдмаршал В. Кейтель. Саме він 16 вересня 1941 р. підписав від імені ставки фюрера добре відомий в історичній літературі наказ про придушення "комуністичного повстанського руху". "З початку війни проти Радянської Росії, - говориться в ньому, - на окупованих Німеччиною територіях повсюдно спалахнув комуністичний повстанський рух. Форми дій нарастають від пропагандистських заходів і нападів на окремих військовослужбовців вермахту до відкритих повстань і широкої війни силами банд".

Далі у наказі наголошується, що постійно "зростає ступінь загрози для німецького керівництва війною". Вона поки що, за словами Кейтеля, виявляється у загальній невпевненості окупаційних військ і вже призвела до відвернення сил "на головні вогнища повстання". Зрозуміло, що це був лише початок всенародного опору окупантам і для німців не було таємницею, що його очолили і повели саме комуністи, а не інші політичні сили.

Водночас шеф ОКВ розуміє, що перші результати окупаційної політики, яку він м'яко називає "численними економічними й політичними труднощами на окупованих територіях", вже викликають широке невдоволення населення і з цього можуть скористатися й інші політичні чинники, а саме націоналістичні сили щоб, "приєднавшись до комуністичного повстання, викликати утруднення для німецьких окупаційних властей".126

Правда, слід зазначити, що Німеччина мала би бути готовою до такого небажаного для неї розвитку подій в Україні, бо нацистське керівництво відкинуло всі пропозиції антикомуністичних проводів українства щодо їх активної участі в боротьбі з більшовизмом. При цьому цікаво, що справдилися пророчі слова члена британського парламенту Р. Девіса, котрий у грудні 1937 р. пій'час зустрічі з представниками української громади Скрентона (США) сказав, що "на випадок війни між Німеччиною і Совітським союзом українці повстануть проти обидвох противників". А тому, на його думку, "Німеччина не зможе забрати Україну всеціло під свою руку".127

Отож, можна сказати, що фельдмаршал В. Кейтель та інші особи, причетні до підготовки згаданого вище наказу, були одними з перших, хто побачили у русі Опору в Україні два основних напрямки: комуністичний і націоналістичний і зрозуміли можливість їхньої об'єктивної взаємодії, незалежно від позиції керівних центрів, котрі їх репрезентували. Тому з погляду німецької сторони, було важливо вже зразу зробити все для того, щоб не допустити будь-якого, нехай тимчасового, об'єднання антинацистських зусиль.* Треба

* Як писав у своїй книзі, присвяченій УПА, М. Лебедь, в одній з таємних інструкцій німецькій поліції в Україні, котра потрапила у листопаді 1942 р. до рук українських повстанців, наголошувалося на тому, щоб "партизанів і націоналістів не допустити до згоди".
бити кожного по одинці і всіх разом. І необхідно віддати належне нацистами, що вони це робили досить успішно й винахідливо.

Перший удар, звичайно, треба було завдати комуністам. Тому В. Кейтель, передаючи волю фюрера, у згаданому наказі вимагає вдаватися до найсуворіших заходів для придушення в найближчий час комуністичного партизанського руху. "Кожний випадок опору німецьким окупаційним властям, - підкреслюється у наказі, - незалежно від обставин, слід розглядати як прояв комуністичних підступів". Встановлюється міра покарання: за кожного вбитого німецького солдата смертна кара для 50-100 комуністів. Це, на думку фельдмаршала, мало "посилити залякуючий вплив".

Основні положення цього документу знайшли відображення у сумнозвісному наказі командуючого 6-ю німецькою армією фельдмаршала В. фон Рейхенау від 10 жовтня 1941 р. "Про поведінку військ на Сході". У ньому йдеться про "повне винищення більшовицької єресі, радянської держави та її збройних сил" вже на теренах України. Поряд з цим улюбленця фюрера турбує "пасивність численних нібито антирадянськи налаштованих елементів, що займають вичікувальну позицію". Ці "елементи", були ті самі люди, котрі, за словами відомого діяча ОУН Л. Шанковського, у червні 1941 р. радісно зустрічали "військові колони переможців", сипали квіти "на шляхах походу німецьких дивізій в Україні, Білорусії, в балтійських країнах".

За цих обставин В. Рейхенау суворо попереджує всіх, хто вагається активно співпрацювати з окупантами, щоб вони не скаржились на те, що з ними поводяться "як з прихильниками радянського ладу". На його думку, "страх перед німецькими контрзаходами має бути сильнішим від загрози з боку блукаючих більшовицьких залишків".128 Ця солдатська відвертість високого військового чину не була випадковою. Вона віддзеркалювала на конкретному прикладі основи політики нацистської на Сході і була застереженням тим, хто цього не бажав розуміти. А висновок з викладеного дуже простий: у тій війні не можна було відсидітися, перечекати перебігу подій, треба було боротися по ту чи іншу сторону фронту.

Проте не тільки масове знищення непокірних, окремих небажаних соціальних та етнічних груп населення, характеризувало окупаційний режим в Україні. Вже 9 листопада 1941 р. Г. Герінг видав директиву про широке використання в інтересах німецької економіки робочої сили з окупованих східних територій. Основними її джерелами мали стати військовополонені і найбільш працездатна частина цивільного населення. Хоча німці покладали найбільші надії на росіян, відмічаючи їх "працездатність при створенні могутньої російської індустрії", сумна доля "остарбайтерів" випала переважно українцям. У згаданій вище директиві стосовно українців зауважувалось, що вони, на відміну від "корінних жителів прибалтійських областей", не користуються особливими привілеями. Більш того, посилаючись на вказівки фюрера, рейхсмаршал Герінг заборонив звільняти українців з таборів для військовополонених.129

Водночас насувалася й інша загроза населенню окупованих східних територій. Ще 6 вересня 1941 р. той ж Г. Герінг дав розпорядження про вивіз запасів сировини і продовольства з рейхскомісаріатів на Сході. Про необхідність вижати з України "всі соки для забезпечення постачання Німеччини" йшлося у доповідній записці від 28 жовтня 1941 р. до Берліну представника МЗС Німеччини при штабі 17-ї польової армії групи армій "Південь".

Що це значило для України, її народу, добре ілюструє лист одного з інспекторів озброєння до начальника управління воєнної економіки і озброєння ОКВ генерала Г. Томаса від 2 грудня 1941 р. "Вилучення з України сільськогосподарських лишків з метою постачання Рейху, - говориться у згаданому документі, - можливе, якщо внутрішнє споживання в Україні буде доведено до мінімуму".130 І така політика здійснювалась нацистами послідовно, кидаючи населення у обійми голодної смерті.

Як відомо, територія України була повністю захоплена німцями лише у другій половині липня 1942 р., проте вже наприкінці 1941 р. склалась у загальних рисах система окупаційної влади, окупаційний режим набув сталих форм.

Зрозуміло, що в основі всіх дій нацистської адміністрації на окупованих територіях лежали інтереси німецької нації і особисті вказівки А. Гітлера. Саме впродовж вересня-жовтня 1941 р. фюрер висловив чимало думок з приводу того, якою має бути німецька політика в Україні. В уяві Гітлера українці нічим не відрізнялися від великоросів. Вони такі, як і всі слов'яни, "ліниві, погано організовані, по-азіатські нігілістичні". У той же час Україна це - "безмежно родюча земля", тут виплавляється високої якості залізо, є запаси нікелю, вугілля, марганцю, інших корисних мінералів і крім цього "ще стільки інших можливостей".131 Усім цим багатством повинна, на думку фюрера, опанувати Німеччина. З приводу цього в одній з бесід з А. Розенбергом наприкінці вересня 1941 р. Гітлер сказав, що впродовж наступних десятиліть

* 20.09.1941 р. начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини Ф. Гальдер зробив у щоденнику красномовний запис: "Фюрер не бажає мати в Україні будь-якого самоуправління". Водночас шеф генерального штабу ОКВ відмітив, що гауляйтер Кох виступив з критикою Верховного командування за недоліки в організації управління громадським життям на окупованій території, очевидно маючи на увазі прихильне ставлення багатьох командирів частин вермахту до діяльності "похідних" груп ОУН. У цьому контексті Ф. Гальдер іронічно зауважив, що рейхскомісар України "починає себе проявляти".
** Ця дата вважається початком запровадження у рейхскомісаріаті України цивільного управління. Наприклад, у генеральному комісаріаті "Київ" воно вводилося з 14 грудня 1941 р.
"не може бути й мови про незалежну Україну; він думає про німецький протекторат* над Україною на найближчі 25 років".132

У цей час, а саме 2 жовтня 1941 р., висловив своє ставлення до українського питання й Р. Гейдріх, шеф Головного імперського управління безпеки (РСХА), людина, що користувалась винятковою довірою А. Гітлера. Виступаючи на нараді у Празі, Гейдріх заявив, що після освоєння німцями велико-польського простору, надійде черга України. "Поступово вона, - наголосив він, - виділятиметься з великоросійської сфери, водночас вона слугуватиме сировинною і енергетичною базою. При цьому необхідно, - розвиває свою думку улюбленець фюрера, - не допускати, щоб цьому народові надавалась можливість культурного розвитку, створення власної інтелігенції. Інакше пізніше з цього може виникти опозиція, від якої потім довго не позбавитись".

Виходячи з подібного роду настанов фюрера та позиції близьких до нього осіб, рейхсміністр А. Розенберг 18 листопада 1941 р.** надіслав Е. Коху вказівки щодо України. У них наголошувалось, що представники німецької адміністрації "повинні утримуватись від висловлення думки щодо остаточного оформлення України". На запити українців вони мають роз'яснювати, що тільки "фюрер буде приймати рішення щодо остаточного упорядкування території України". Водночас українцям слід постійно нагадувати, що ця війна "вимагає величезні жертви німецької крові" і що "німецький народ рятує Європу, а тому він має "право розширити свій життєвий простір". Поміж тим, враховуючи те, що вже зроблено німецькою армією, "українці самі повинні бути готові до жертв, оскільки без німців вони втратили б все і були б знищені". І нарешті, А. Розенберг урочисто заявляв, що "завдання німецького рейхскомісара в Україні можуть мати всесвітньо-історичне значення".133

Той факт, що А. Розенберг, не дивлячись на підтримку військових, здав свої позиції в українському питанні, не домігшись хоча б автономного устрою для України, можна пояснити діями всевладного рейхсфюрера СС Г. Гіммлера, творця і натхненника зловісного генерального плану "Ост". Як писав Л. Безименський, саме "за наполяганням СС було покладено кінець спробам військового командування (спільно з А. Розенбергом) створити "уряд" в Україні".134 До цього слід додати, що рейхсфюрера СС фактично підтримував і Г. Герінг, людина № 2 у нацистській державній ієрархії. Цьому грізному тандемові не могла протистояти жодна інша комбінація вищих діячів Третього Рейху, враховуючи, що німецькі військові не мали такого авторитету у вищих ешелонах влади, як Гінденбург-Людендорф у 1917-1918 рр.

Відповідно до директив міністерства у справах окупованих східних областей (серпень 1941 р.) рейхскомісаріат України складався з шести генеральних округ: (Волинь-Поділля, Житомир, Миколаїв, Київ, Дніпропетровськ, Таврія)135 і охоплював територію Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Житомирської, Запорізької, Кам'янець-Подільської (тепер Хмельницької), Київської, Кіровоградської, Полтавської, Рівненської, Тернопільської (північні райони) областей загальною

* Лівобережні райони Київської. Дніпропетровської. Запорізької та Миколаївської областей, територія Полтавської області лише на початку вересня 1942 р. були передані військовою адміністрацією під юрисдикцію рейхскомісара. України. Цей урочистий акт відбувся у Рівному.
площею 339,9 тис. кв. км з населенням 16,9 млн. чоловік.* Не було створено, як планувалося, генеральної округи "Чернігів".

Територія Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської (тепер Донецької), Ворошиловградської (тепер Луганської) областей, складаючи тил діючої армії, перебувала під юрисдикцією військової адміністрації. До генеральної округи "Таврія" увійшли лише південні райони Запорізької та Миколаївської областей. Центром перебування її адміністрації був Мелітополь.

Генеральні округи ділилися на області (гебіти). На чолі перших стояли генерал-комісари, другі очолювали гебітскомісари, їм підпорядковувались начальники районів. Для організації громадського життя створювались так звані органи місцевого самоуправління: обласні, міські, районні та сільські управи, котрі підлягали відповідним представникам окупаційної влади.

Крім цивільної адміністрації, у рейхскомісаріаті перебував зі своїм штабом командуючий німецькими окупаційними військами. У його розпорядженні були тилові військові установи і охоронні дивізії з допоміжними частинами, військові комендатури. На них покладалось забезпечення тилу і комунікацій діючої армії. Командуючий окупаційними військами, а ним був генерал авіації Кіцінгер, активно співробітничав з рейхскомісаром у підтриманні окупаційного режиму, боротьбі з партизанським і підпільним рухом.

Проте найбільш важлива роль у забезпеченні "німецького авторитету" на завойованих територіях України належала відповідним установам відомства рейхсфюрера СС Г. Гіммлера. У зв'язку з цим у рейхскомісаріаті і в прифронтовій зоні були розгорнуті дев'ять округів поліції безпеки і СД, які співпадали з генеральними округами (6) і дислокувалися, крім цього у Чернігові, Харкові і Сталіно (тепер Донецьк). У містах і районах вказаних округів діяли оперативні групи і команди поліції безпеки і СД. Керівництво цими органами здійснював начальник поліції безпеки і СД України бригаденфюрер СС М. Томас (потім - Бреннер). Водночас у розпорядженні відповідних німецьких чинників перебували підрозділи так званої української допоміжної поліції. Загальна координація усіх поліцейських заходів у рейхскомісаріаті України покладалася на вищого керівника СС і поліції терену "Росія-Південь" обергрупенфюрера СС Г. Прюцмана. До генерал-комісарів і гебітскомісарів прикомандировувалися безпосередньо їм підпорядковані місцеві керівники СС і поліції.

Прифронтова зона, де вище влада належала військовій адміністрації, входила до оперативних тилових районів груп армій "Південь",* "А", "Б",

* Ось яким, наприклад, був бойовий склад оперативного тилового району групи армій "Південь" в 1941-1943 роках: 241-а, 403-я, 444-а німецькі, 105-а угорська і 156-а італійська охоронні і піхотні дивізії, 5 польових комендатур, 2 моторизованих розвідувальних роти, 2 моторизованих роти зв'язку, 2 охоронних батальйона та інші підрозділи.
"Північна Україна", котрі ділилися на тилові райони польових і танкових армій. Армійські тилові райони, як правило, очолювали корпусні командири, їм підпорядковувались відповідні гарнізонні та польові військові комендатури. При командуючому військами групи армій перебував начальник головної команди таємної польової поліції (ГФП), при арміях - команди ГФП. У 1942 р. таємна польова поліція була підпорядкована поліції безпеки і СД. Підрозділи ГФП діяли у тісному контакті з відділами контррозвідки абверу.

Не можна обминути увагою і діяльність на окупованій території України деякий інших німецьких установ, центральні відомства яких перебували у Берліні. Важливе значення, зокрема, надавалось роботі так званого "Східного штабу економічного керівництва" або відомого як військово-економічний штаб "Ост", загальне керівництво якими здійснював рейхсмаршал Г. Герінг, головна постать у економічній підготовці Німеччини до війни. Завданням цієї організації було нещадне економічне пограбування окупованих територій. З цією метою при командуючих оперативними тиловими районами груп армій створювалися господарські інспекції, а при арміях - господарські відділи. Наприклад, у 1942 р. господарська інспекція "Південь" мала 16 підрозділів і 75 робочих груп.

Справами розбійницького руйнування української національної культури, вивезення до Рейху історико-культурних цінностей займалася так звана "Головна робоча група України" з "Оперативного штабу" рейхсміністра А. Ро-зенберга. Вона дислокувалась у Києві і мала свої відділення у західних і південних областях, ряді великих міст України.

Поряд з німецькими окупаційними режимами на території України діяли відповідні функціонери Румунії. 19 серпня 1941 р. Й. Антонеску проголосив своїм декретом, що українська територія між Дністром і Бугом, крім району Одеси, входить до складу румунської адміністрації під назвою "Трансністрія". Водночас Чернівецька область перетворювалась на губернаторство "Буковина". На територію м. Одеси поширювалась влада румунського військового командування. За своїм характером і напрямками дій румунський режим мало чим різнився від нацистського.

В "Інструкції для адміністративного управління провінцією Трансністрія", затвердженою згаданим декретом, де йдеться зокрема про відкриття шкіл, говорилося, що мовами викладання в них згідно з вибором населення можуть бути німецька, румунська чи російська.136 І жодного слова про українську мову. Не варто говорити, що як комуністи, так і націоналісти одностайно виступили проти цього режиму, хоча по різному бачили свої завдання щодо боротьби з ним.

Щодо ОУН(Б), то вона, як і у випадку з німцями, не прагнула чинити збройний опір румунській окупації українських земель. Не визнаючи захоплення цієї частки українських земель румунами, бандерівці головну увагу звертали на закладення там своїх підпільних структур. Зокрема, були створені обласні проводи на Буковині і в "Трансністрії", робились спроби започаткувати відділи УНС-УПА. Однак далі організаційних і пропагандистських заходів справа не пішла. Румунська окупаційна влада, як не дивно, досить успішно боролась як з комуністичним, так і з націоналістичним підпіллям.

З цього приводу цікаві відомості можна почерпнути з суспільно-політичного огляду ОУН за серпень 1943 р. "По Україні". У ньому, зокрема, зазначається, що в Бессарабії і Буковині румунські чинники здійснюють "дуже загострений терор" проти українського населення і проводять "акцію т. зв. румунізації". Щодо "Трансністрії", то тут румунська влада "натиску на українців" поки що не робить. Але коли на цьому терені з'явилися листівки "Український народе!" і "УПА", румунська жандармерія "розпочала локальні арешти українців".137

Таким чином, в окупованій Україні діяла розгалужена і досить ефективна на той час система адміністративних, військових, поліцейських, господарських та інших окупаційних органів, установ і організацій, що мали завдання забезпечити економічне використання завойованих областей і нещадно придушувати всякий опір нацистській політиці у цій площині.

 

------------------------------------------------------------------------

[98] Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Збірник документів і матеріалів. - К., 1963. - С. 25-27.

[99] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[100] Там само.

[101] ЦДАГО України. - Особисті документи К. Мацієвича.

[102] Історія застерігає. - С. 228.

[103] Науково-довідкова бібліотека центральних державних архівів України в Києві, фонд листівок. - № 962 лф.

[104] ЦДАВО України, ф. 3831, оп. 1, спр. 40, арк. 2.

[105] ЦДАГО України. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[106] Российский государственный архив социально-политеческой истории (РГАСПИ), ф. 17, оп. 125, спр. 252, арк. 33, 34, 37.

[107] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 20, арк. 11.

[108] Там само, ф. 3838, оп. 1, спр. 95, арк. 91.

[109] Там само, ф.3833, оп.1, спр.1, арк. 11.

[110] Літопис УПА. - Т. 21. - С. 177-178.

[111] ЦДАВО України, ф. 4620, оп. З, спр. 378, арк. 53.

[112] Там само, ф. 3833, оп. 1, спр. 39, арк. 1-Ю.

[113] Там само, спр. 1, арк. 7.

[114] Там само, спр. 14, арк. 17.

[115] Там само, спр. 95, арк. 136.

[116] Там само, спр. 20, арк. 18.

[117] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 931, арк. 149.

[118] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні - С. 136.

[119] Там само. - С. 142.

[120] Україна в минулому. - Київ-Львів, 1993. - Вип. III. - С. 71.

[121] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[122] Там само.

[123] Там само.

[124] Орловский С, Острович Р. Эрих Кох перед польским судом. - М, 1962. - С. 183-184.

[125] Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1991. - С. 413.

[126] Історія застерігає. - С. 37-39.

[127] Народна воля. Скрентон, СПІА. - 2 грудня 1937 р.

[128] Історія застерігає. - С. 43-45.

[129] Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. - С. 50-52.

[130] Історія застерігає. - С. 177.

[131] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 534-535.

[132] Вторая мировая война. В 2 книгах. Общие проблемы. Книга 1. Материалы научной конференции, посвященной 20-летию победы над фашистской Германией. - М., 1966. -С. 282.

[133] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 541-544.

[134] Вопросы истории. - 1978. - № 5. - С. 79.

[135] Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. - С. 34-36.

[136] Державний архів Одеської області, ф. 492, оп. 1, спр. 2, арк. 438-439.

[137] ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 1, спр. За, арк.1-38.