ПЕРЕХІД ОУН(СД) НА АНТИНІМЕЦЬКІ ПОЗИЦІЇ

Встановлення окупаційного режиму в Україні, його перші брутальні дії були особливо болісно сприйняті тими політичними течіями організованого українства, які пов'язували свої сподівання на краще майбутнє з Третім Рейхом. Показовим у цьому контексті може бути лист І. Фещенка-Чопівського К. Мацієвичу від 6 листопада 1941 р. "Був у мене перед двома тижнями Кубійович! - говориться у листі. - Як змінився у нього настрій!... Він був у Києві, Житомирі, Кременчузі, Рівному... Не пізнати! З беззастережного "філа" [германофіла. - Авт.] став чорно настроєним!"138 Однак шановний професор і за цих умов не зміг перебороти свій колабораціонізм.

А ось як характеризував ситуацію на Волині в жовтні 1941 р. один з провідних працівників Ради довір'я У. Самчук. У своїх споминах він пише: "Наближається перша зима цієї війни, настрій понурий, невиразний... вже не було й сліду захоплення "визволенням", розмови виключно про "контингенти", замкнені млини, чотириста грамів зерна на душу і вмираючих полонених. Наростав опір - понурий і тяжкий, сильно пахло підземною силою".139

Першою, хто спромоглася переглянути свою позицію, хоча вже й розхитану нацистскою політикою, виявилася ОУН С. Бандери. Наприкінці вересня - на початку жовтня 1941 р. на околиці Львова відбулася І конференція ОУН(Б). Серед її учасників були "урядуючий" провідник М. Лебедь, Д. Мирон, І. Климів, В. Кук, М. Степаняк та ін. Усі присутні дійшли до одностайного висновку, що нацистська Німеччина в майбутньому буде перешкоджати створенню Української самостійної соборної держави. Проте, на їх думку, ще не було повної впевненості, чи посилять німці репресії проти ОУН, чи дадуть можливість членам Організації працювати легально в громадських, культурно-освітніх, господарських та інших установах на окупованій території.

З огляду на обставини конференція прийняла такі рішення: перевести основну частину кадрів ОУН на нелегальне становище і перейти до нелегальної роботи; з німцями у конфлікт не вступати і не вести відвертої антинімецької пропаганди; всебічно використати можливості для легальної діяльності на окупованій території. Учасники конференції були солідарні в тому, що Німеччина повинна виграти війну проти СРСР, і що за цих умов ОУН має бути готовою до ведення тривалої політичної і дипломатичної боротьби з німцями за створення незалежної України.140

Свою трактовку рішенням І конференції ОУН дає відомий дослідник П. Мірчук. Він також визнає, що постанова "про негайний перехід до загальнонаціонального збройного спротиву" німцям не приймалася. Найближчими завданнями визнавалися: пропагандистська робота щодо розкриття "німецьких планів поневолення і колонізації України" як підготовка до активної боротьби з німецькими окупантами; збирання та магазинування зброї; вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби.141

Разом з тим він стверджує, що восени 1941 р. бандерівський провід розглядав питання про "підготовку до активної боротьби з німецьким окупантом" і про акції ОУН стосовно "нових намагань большевизації українських теренів Москвою" через агентів і партизанські диверсійні групи. Однак з цією версією не можна погодитись; подібна точка зору є явним перебільшенням тогочасних намірів ОУН С. Бандери. Тоді Організація була помітно деморалізована зачіпними діями німців. Арешт С. Бандери, Я. Стецька, інших чільних діячів не міг не викликати розгубленості.

Крім того, зовнішньополітичні фактори, насамперед успішний наступ вермахту на усіх фронтах, взяття Києва тощо, бентежили свідомість синдромом непереможності нацистської Німеччини, посилювали невпевненість. За цих умов було не до підготовки "до активної боротьби", здавалася авантюристичною сама думка про можливість протиборства з Німеччиною у найближчий час. Головне завдання вбачалось у подіях, щоб на даному етапі надійно законспірувати Організацію, розібратися у тому, що відбувалося в Україні.

У цей час бандерівському проводу було не до акцій "проти нових намагань большевизації українських теренів". У західному регіоні України, де дислокувалися основні сили ОУН, комуністичного повстанського руху не було. Щодо східноукраїнських теренів, то там Організація сама не мала достатніх сил для протикомуністичної боротьби.

Невдовзі після І конференції ОУН провід Організації направив до своїх осередків "Інструкцію до переведення в життя цілості діяльності ОУН" (Ч. 5(41)). Складена вона була у дуже обережних висловах, щоб бодай не спровокувати нацистів радикальністю власних намірів. У ній, зокрема, наголошувалось, що "впродовж найближчих зимових місяців діяльність Організації буде звернена у бік політичного та організаційного опанування суспільно-національного активу України, а через нього - народних українських мас для справи боротьби за суверенність українського народу на українській землі". Розглядаючи наступний час як "період мобілізації та підготовки українських революційних сил для дальшої боротьби за самостійну соборну Українську державу", провід ОУН(Б) звертав увагу своїх місцевих організацій на те, що "всякі місцеві й частинні акції назовні, що доводять до конфліктів з теперішньою військовою і політичною владою в Україні і унеможливлюють нормальну внутрішню працю в організаційних клітинах, є недоцільні".142

Позиція ОУН(Б) у цей період знайшла відображення у матеріалах підпільного часопису "Бойовик" (Ч. 1) за жовтень 1941 р. У них, зокрема, наголошувалося, що, не дивлячись на обставини, Революційний провід виходить з необхідності розраховувати передусім на власні сили. Однак зауважувалося, що ОУН(Б) вважатиме своїми союзниками ті народи, котрі борються проти Москви. У часописі в загальних рисах піднімалося й питання про необхідність організації у недалекому майбутньому української армії. Одним з першочергових завдань у цьому напрямку вважався вишкіл військових кадрів. З цього приводу повідомлялося, що з початку війни було розгорнуто 37 військових вишколів для підготовки

* Основна маса цих кадрів навчалась у старшинській школі у Поморянах і підстаршинській школі у Мостах Великих на Львівщині.
** Треба відмітити, що німці прагнули обмежити вступ до української допоміжної поліції членів ОУН, особливо бандерівців. Це підтверджують, зокрема, й радянські джерела. Так, у доповідній записці УШПР до ЦК КП(б) України у січні 1943 р. "Про діяльність українських націоналістів на окупованій території України" зазначається, що німецька військова влада у своїх вказівках місцевим комендантам попереджала про неприпустимість прийому до української допоміжної поліції "сумнівних елементів" з числа українських націоналістів. А до "сумнівних елементів" німці відносили членів бандерівської ОУН.
від 300 до 500 осіб підстаршинських і старшинських кадрів.* Але більшість зазначених вишколів була ліквідована німцями.

У підготовчих заходах ОУН на майбутнє важливе значення надавалось готуванню кадрів не лише у власних структурах, але й з використанням, так би мовити, можливостей окупаційної влади. Цікавими з огляду на це є вказівки одного з обласних проводів ОУН(Б) на ЗУЗ до повітових провідників. "У більшості округ ЗУЗ, - говориться в них, - появилося оголошення влади про набір української молоді до служби української поліції СУЗ. Українська національно свідома молодь повинна масово добровільно зголошуватись у кадри української поліції".** При цьому підкреслювалося, що з кожної станиці ОУН потрібно, щоб зголосилося щонайменше 10 осіб, списки яких мали подаватися до обласного проводу.143 У такий спосіб ОУН прагнула не тільки захистити свої кадри від примусових наборів для роботи у Німеччині, але й забезпечити їм військову підготовку, розглядала їх як кадри майбутньої української армії.

Звичайно, ОУН цікавила не тільки українська поліція на СУЗ. Члени обох частин ОУН активно вступали до лав спочатку української міліції, а потім і поліції, й на ЗУЗ. Як пише у своїх спогадах Б. Казанівський, "Іван Климів намагався заснувати сітку ОУН в українській поліції в цілому краї під окремим проводом". За його ж словами, "поліційна сітка ОУН підлягала військовому референтові ОУН, часом мав з нею зв'язок референт СБ".144 Тож не випадково навесні 1943 р. українська поліція стала одним з важливих джерел комплектування УПА.

Конкретні дії ОУН у контексті зазначеного добре ілюструються на прикладі Ставищанського району Київської області, де у вересні-жовтні 1941 р. з ініціативи представника ОУН(Б) з Білої Церкви було організовано боєздатний поліційний підрозділ чисельністю до 100 чоловік. На допиті в НКВС колишній начальник районної поліції Б. Ісаєвич показав, що згаданий підрозділ створювався на випадок, коли Німеччина не піде на визнання самостійної України і проти німців "буде організоване збройне повстання".145

Втім, німецька влада швидко відчула інтерес обох ОУН до можливостей допоміжної поліції і намагалася контролювати діяльність націоналістів у цьому напрямку. Так, 14 листопада 1941 р. командувач оперативним тиловим районом групи армій "Південь" у своїх вказівках наголосив, що створювані з місцевих жителів допоміжні підрозділи поліції та вартівничі команди "ні в якому разі не повинні мати ознак будь-якого українського формування майбутнього", бо вони слугують "виключно німецькій меті". Він також підкреслив необхідність перешкоджати проникненню бандерівської та іншої пропаганди до зазначених вище збройних формувань.146

Говорячи про характер переорієнтації політики ОУН(Б) на рубежі 1941/1942 рр., не можна спрощувати цей процес і розглядати його як механічну зміну гасел. Цей крок дався нелегко, він не був одноактним, вагання залишилися, адже мова йшла про принципову переоцінку старого курсу, який тривалий час зв'язував ОУН з Німеччиною, про розрив особистих зв'язків тощо. Крім того, слід було рахуватися і з тим, що провідні діячі ОУН С. Бандери перебували у ролі заручників колишніх спільників. Перехід бандерівських організацій на рейки опозиції стосовно німецької політики в Україні був неоднозначно сприйнятий і членством. Як пише Л. Шанковський, коли ОУН(Б) перейшла на нелегальне становище, то від Організації "відійшла певна кількість членства, що не уявляла собі можливості боротьби проти німців у час, коли вони борються проти більшовиків".

Зміна у ставлення бандерівської ОУН до німців була зафіксована й польськими чинниками. Один з керівників польського збройного підпілля ген. Грот-Ровецький у своєму звіті від 15 листопада 1941 р. на ім'я ген. В. Сікорського повідомляв, що "безкомпромісна незалежна молодь" (тобто бандерівці) "приступають до таємничої діяльності і набирають антинімецького напрямку".147

Радикалізація бандерівського руху в бік посилення спротиву німецькій владі в Україні восени 1941 р. негативно оцінювалася іншими політичними середовищами українства, котрі ще прагнули конструктивної співпраці з окупантами. Ось як характеризує діяльність бандерівців один з представників цих середовищ, який називає себе "українець, висланик націонал-соціалістичної партії". У складеному ним меморандумі, який зберігається серед документів генерал-хорунжого В. Петріва, говориться: "Ці, переважно молоді хлопці, виховані на абстрактних, відірваних від реального життя теоріях українського західного націоналізму, які забили їм голову нереальними і безпідставними аспіраціями і амбіціями, наробили в Україні чимало ідіотичних історій. Замість включитися в позитивну працю знищення московського імперіалізму і економічного та духовного відродження України при допомозі Німеччини, вони почули себе скривдженими і ображеними, що німці не віддають України в їхні руки і... по ідіотично-дитячому захотіли осягнути цього силою. Їхні окремі групки і одиниці розвели "декламацію" про повстання проти "німецьких окупантів", про створення національного уряду, при чому кожна група хотіла свій "уряд" - т. п.".

На думку автора згаданого меморандума, діяльність бандерівців призвела до того, що в створені ними з місцевих жителів підпільні організації ОУН пролізли більшовицькі агенти, котрі зірвали їх з середини, а самих організаторів віддали в руки гестапо. Коли ж німці почали заарештовувати націоналістів, то на їхнє місце прийшла більшовицька агентура, яка лякає німецьку владу "загрозою українського націоналізму".148 Критично ставився до намагань бандерівців загострити стосунки з нацистами вже згадуваний мельниківець У. Самчук. "Ми в Рівному, - пише він у своїх споминах, - між двома вогнями, німці вимагають свого, наше запілля свого. Мені хотілось б вичекати, не стратити нервів, не викликати передчасного зриву, німці ще дуже сильні, це нам багато коштувало б і нічого не дало б".149

Звичайно, по різному можна коментувати вище зазначене, але незаперечним є той факт, що з усіх антикомуністичних проводів українства лише бандерівська ОУН виявила волю до боротьби з гітлерівськими окупантами.

Восени 1941 р. становище на окупованій території України характеризувалося суперечливими процесами і явищами, аналіз яких був дуже непростою справою. Цікаві відомості у цьому контексті містяться у звіті про діяльність айнзатцгруп поліції безпеки і СД Німеччини за період з 1 по 31 жовтня 1941 р. На погляд авторів цього документу, українське населення можна розглядати як "досить

* Іншої думки був представник МЗС Німеччини при штабі 17-ї армії групи армій "Південь" Пфляйдер. У доповіді від 28 жовтня 1941 р. до свого керівництва у Берліні він писав: "...Настрої населення у більшості випадків зразу ж після окупації території нашими військами значно погіршились..." Пояснював він це презирливим ставленням німців до населення, необмеженими реквізаціями продовольства та ін.
** Згідно з директивами рейхсміністра А. Розенберга колгоспи тимчасово перетворювались на "громадські господарства", радгоспи - на "державні господарства".
*** Такої ж точки зору дотримувалися деякі американські функціонери. У липні 1918 р. співробітник Російської секції Держдепартаменту США Дж. Лендфілд у своєму меморандумі відзначав, що український рух зводиться до діяльності нечисленної інтелігенції, а селянство, яке становить більшість населення, "не має виразного національного почуття" (Цит за: Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). - К., 1996. - С. 30).
дружнє німцям".* Проте окремі дії окупаційної влади викликають з його боку критику. Це, зокрема, висування поляків на адміністративні посади у Галичині та Волині, прагнення зберігти колгоспи,** невирішеність питань зарплати тощо.

Серед організованого українства, за даними цього звіту, найбільш рішуче виступає за самостійну Україну група С. Бандери, прихильники якої "надзвичайно активні і фанатизм котрих посилюється особистими причинами, а частково глибоким національним почуттям". Відмічається у звіті й сильна комуністична партизанська діяльність на південній ділянці радянсько-німецького фронту, репресії щодо комуністів, працівників НКВС, партизанів, протиєврейські акції.

Проте найбільш цікавим у цьому документі є твердження німецької сторони, що населення окупованих територій, як і раніше, тобто на початку війни, досить негативно ставиться до плану самостійної України.150 Можна було б припустити, що це помилка експертів поліції безпеки і СД, які не знали справжніх настроїв українського народу, не розуміли його прагнень. Але це було не так. Нацисти відмічали те, що бачили на власні очі, враховуючи попередній досвід. Зокрема, ще у березні 1918 р. в своєму звіті один з німецьких військових представників писав: "Українська самостійність, на яку опирається Рада, має в країні надзвичайно слабкі коріння. Головним її захисником є невелика група політичних ідеалістів.151 У народі часто можна зустріти повну відсутність інтересу до національної самобутності".*** Не кращою для української справи була й ситуація у 1941 р. Нацисти бачили, що самостійницька ідеологія не знаходить адекватного відгуку в центральних, східних та південних областях України.

Населення цих регіонів у переважній більшості вважало себе громадянами радянської України. Кажучи словами В. Винниченка, це була "таки форма української державності, яка хоч і не є задовільною, опанована Росією", але "суть її держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її".152 Однак цього вперто не бажали визнавати ідеологи ОУН, і саме тому їх гасла боротьби за самостійну Україну не мали успіху в Східній Україні, важко сприймалися основною масою населення. В інформаційному повідомленні від 4 лютого 1942 р. поліції безпеки і СД Німеччини зазначалося: "східноукраїнське населення виразно стоїть проти зайшлих західних українців, які вважаються головними носіями націоналістичних ідей".153

За умов нацистської окупації і постійно зростаючих репресій, українському народу важко було збагнути, чому заклики до боротьби за створення української держави не пов'язуються з необхідністю рішучого опору окупантам, чому на площах і вулицях міст, інших населених пунктів нацисти вішають комуністів, котрих націоналістична пропаганда виставляла ворогами України. На ці питання населення не знаходило задовільної відповіді від ОУН.

У цей час німці, зосереджуючи головну увагу на боротьбі з комуністичним повстанським рухом, намагаються уважно спостерігати й за позицією різних політичних таборів організованого українства. Так, у повідомленні поліції безпеки і СД від 14 листопада 1941 р. відмічалася активність бандерівської ОУН, котра "розгортає як завжди, найбільшу діяльність". Щодо мельниківців, то вони, хоч і виношують думку про створення самостійної України, проте діють "у менш грубій формі" і через "брак ініціативи" у даний час не становлять "гострої небезпеки".154

За цих обставин окупаційна влада вирішила нанести дошкульний удар по ОУН(Б), щоб попередити націоналістичні кола українства про ті наслідки, котрі випливатимуть зі спроб чинити опір нацистський політиці на Сході. 25 листопада 1941 р. органи поліції безпеки і СД, дислоковані у рейхскомісаріаті України, отримали наказ такого змісту: "Незаперечне встановлено, що рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті, мета якого - створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники".155

Звичайно, це була чергова провокація німецьких спецслужб, бо вони, як правило, ворогів нацистського режиму ліквідовували не таємно, а відкрито, так би мовити, гласно. Однак згаданий документ цікавий з низки причин. По-перше, він засвідчує, що українські націоналісти, які не бажали підпорядковуватись вказівкам окупантів, підлягали знищенню так само, як і комуністи, інші активні учасники антифашистського Руху Опору. По-друге, наказ добре ілюструє той факт, що гітлерівська поліція чудово знала місце перебування "активістів руху Бандери" у східній Україні і через їх незначну чисельність вважала можливим водночас їх репресувати. По-третє, німці вважали завчасним йти на відкритий конфлікт з антикомуністичними силами українства і прагнули обмежити діяльність найбільш радикальних елементів.

Репресивні дії нацистської влади проти проявів самостійництва, особливо проти бандерівців, налякали помірковані кола українських політиків. Коментуючи ці події, вже згадуваний І. Фещенко-Чопівський вважав, що не треба йти на загострення відносин з німцями, що "правительство УНР мусить стояти осторонь, аби їх не постигла така участь, як конфінованих у Берліні провідників (Бандеру, Мельника, Скоропадського)". У той же час згаданий речник виявив і виняткову далекоглядність щодо перспектив боротьби між Німеччиною й СРСР з його союзниками. У листі К. Мацієвичу від 6 листопада 1941 р. він писав: "Оці "перемоги на сході" з нашого стариковського погляду є скоріше поразки: бо зима, бо простори, бо руїна в тилу, бо брак ясності й перспектив для населення окупованих теренів. Хто його знає, що цар-час нам готовить".156

Оцінюючи стан ОУН(Б) наприкінці 1941 р., необхідно відзначити, що на її діяльність негативно вплинули арешт німцями групи чільних діячів на чолі з С.Бандерою, а також низка репресій нацистів проти активу Організації, про що йшла мова вище. Крім того, М. Лебедь як виконуючий обов'язки "урядуючого" провідника, не користувався одностайною підтримкою серед членів проводу. З цих причин з претензіями на верховенство виступив крайовий провідник ОУН на ЗУЗ Т. Климів. На початку липня 1941 р., як вже відмічалося, він самочинно проголосив себе начальним командантом Української національно-революційної армії. Проте потім відмовився від боротьби за першість у проводі ОУН(Б), був звільнений від обов'язків провідника ОУН в Західній Україні. Гітлерівські джерела розцінили цей факт як ознаку того, що І. Климів "мабуть був проти підпільної акції".157 За словами ж члена ОУН Б. Казанівського, який особисто знав Климіва, останній говорив йому, що "сам добровільно передав мандат Рубанові [М. Лебедю. - Авт.]". Однак, за свідченнями відомого діяча ОУН(Б) М. Степаняка, І. А. Климів мав намір створити "новий провід", і II конференція ОУН(Б), яка відбулася в березні 1942 р., засудила його дії.158

У той час, як бандерівський провід ОУН перебував у стадії рішучої зміни свого зовнішньополітичного курсу, його опоненти все ще покладали надії на Німеччину. Здавалося, що на це були певні підстави. Зокрема, 5 жовтня 1941 р. у Києві з дозволу нацистів була створена "Українська національна рада" (УНРада), до складу якої увійшли відомі діячі мельниківської ОУН М. Капустянський, Й. Бойдунник, О. Кандиба-Ольжич та інші прихильні до цього руху особи. Очолив УНРаду М. Величківський. У листі, адресованому Президією УНРади А. Розенбергу, говорилося, що завданням цього органу є співпраця українства з німецькою владою над розбудовою нового ладу в Україні.

Проте ця співпраця продовжувалась менше двох місяців і 28 листопада 1941 р. за вказівкою Е. Коха "Українська національна рада" припинила свою діяльність.159 Цей крок окупаційної адміністрації ще раз показав непохитність позиції нацистського політичного керівництва щодо українського

* Характерно , що в цей час "українське питання" знову постало у досить цікавому ракурсі. Десь у листопаді 1941 р. міністерство закордонних справ Німеччини надіслало на ім'я А. Гітлера пам'ятну записку чи меморандум А. Хаусхофера (сина відомого геополітика генерала К. Хаусхофера), де йшлося про можливість припинення війни і укладення загального миру на підставі розподілу світу на сфери впливу великих держав. У цьому документі Україні, поруч з Фінляндією, Білорусією і Кавказом, відводилось місце серед країн, "пов'язаних з Рейхом" (Безыменский А. Тайный фронт против Второго фронта. - М., 1987. - С. 133).
питання, яке відхиляло будь-яку можливість його розв'язання в бік створення самостійної України.*

На захоплених українських землях населення все більш активно демонструвало своє вороже ставлення до гітлерівців. Документи каральних органів окупантів рясніють відомостями про арешти і страту непокірних. Тільки за даними начальника таємної польової поліції при командуючому оперативним тиловим районом групи армій "Південь" у жовтні-грудні 1941 р. у прифронтовій смузі на території Дніпропетровської, Запорізької, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Чернігівської областей було перевірено 32526 осіб, з яких 6550 відправлено у табори для військовополонених, а 2388 - розстріляно. На каральні дії нацистів український народ давав адекватну відповідь. І це підтверджують не тільки німецькі джерела, але й, так би мовити, сторонні спостерігачі. Цікавими з огляду на це можуть бути свідчення відомого італійського публіциста і військового кореспондента К. Малапарте. "Восени 1941 року, - розповідав він одній з принцес дома Гогенцоллернів, - я був в Україні, недалеко від Полтави. Весь район кишів партизанами. Здавалось, повернулись часи козацьких повстань Хмельницького і Пугачова. Партизанські загони діяли в лісах, у дніпровських плавнях, постріли з гвинтівок та кулеметні черги зненацька розтинали повітря - стріляли з руїн, ярів, з кущів".161

Вже вище говорилося, що всі антикомуністичні проводи українства болісно реагували на схильність гітлерівської влади уникати розгляду питання про відновлення української державності, відкладати його розв'язання, вважаючи, що така політика послаблює зусилля нацистської Німеччини в боротьбі з більшовиками. Досить категоричним у цьому контексті був І. Фещенко-Чопівський. Ще на початку серпня 1941 р. він у листі до К. Мацієвича писав: "Взагалі, я не вірю в удачу східного ангріфу [нападу. - Авт.] без розв'язання національних справ, а в першу чергу української!".162

Цікаві думки з цього приводу висловив й "отаман Байда" під час свого перебування у вересні-грудні 1941 р. на окупованій нацистами території України. У листі від 7 грудня 1941 р. до Пресового бюро уряду УНР він закликав уряд якнайшвидше домогтися "зміни сучасного німецького курсу на українських землях". Коли ж цього не станеться, то становищем опанують більшовики і до весни 1942 р. "нерозважна місцева молодь, під проводом більшовицьких агентів, сама почне робити шкідницьку роботу, щоб руйнувати "німецьке запілля", а навіть почне творити партизанські банди для боротьби проти німців".163 Однак на ці та аналогічні заяви нацистські функціонери фактично не звертали уваги, покладаючись на свою військову могутність.

 

------------------------------------------------------------------------

[138] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи К. Мацієвича

[139] Самчук Улас. На білому коні. - С. 236.

[140] Державний архів Служби безпеки України. - Збірник документів про структуру і характер антирадянської діяльності "Організації українських націоналістів - ОУН" і "Української повстанської армії - УПА" в період 1943-1954 рр. Протокол допиту М. Д. Степаняка 25.08.1944 р.

[141] Мірчук П. Українська повстанська армія 1942-1953. Львів, 1991. - С. 29.

[142] ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 2, спр. 1, арк. 210.

[143] Там само, спр. З, арк. 24.

[144] Казанівський Богдан. Шляхом легенди. Спомини. - Лондон, 1975. - С. 265.

[145] ЦДАГО України, ф. 263, архівно-слідча справа № 47476, арк. 12-18.

[146] ЦДАВО України, КМФ-8, оп. 2, спр. 153, арк. 135.

[147] Україна. Наука і культура. Випуск 26-27. - К„ 1993. - С. 203.

[148] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[149] Самчук Улас. На білому коні. - С. 236.

[150] Нюрнбергский процесс. - Т. 5. - С. 298-310.

[151] Архив русской революции. - М., 1991. - Том. 2. - С. 288-294.

[152] Винниченко Володимир. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991. - С. 12-13.

[153] Літопис УПА - Т. 21 - С. 188.

[154] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 192.

[155] Там само. - С. 193.

[156] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи К. Мацієвича.

[157] Літопис УПА - Т. 21. - С. 178.

[158] Державний архів Служби безпеки України. - Збірник документів про структуру і характер антирадянської діяльності "Організації українських націоналістів - ОУН" і "Української повстанської армії - УПА" в період 1943-1954 рр. - Протокол допиту М. Д. Степаняка 25.08.1944 р.

[159] Чередниченко В. Націоналізм проти нації. - С. 117.

[160] Історія застерігає. - С. 77-78.

[161] Малапарте Курціо. Капут. - К., 1978. - С. 160.

[162] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи К. Мацієвича.

[163] Там само. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.