УКРАЇНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ. ЙОГО ОСНОВНІ ТЕЧІЇ

Кінець 1941 і початок 1942 рр. стали часом, коли з 'явилися досить помітні ознаки майбутніх змін у ході Другої світової війни. У грудні 1941 р. непереможні до того німецькі війська потерпіли відчутну поразку в битві під Москвою, яка разом з невдачами верхмату під Ростовом і Тихвіном поклала край надіям А. Гітлера на блискавичний розгром СРСР. Зимовий наступ Червоної армії у січні-лютому 1942 р. на західному та південно-західному напрямках значно погіршив стратегічне становище німецьких збройних сил. Лише залізна воля і непохитність духу фюрера зупинили катастрофу на Східному фронті.

Водночас напад Японії 7 грудня 1941 р. на США і наступне оголошення цій державі війни з боку Німеччини дали поштовх офіційному оформленню широкої антифашистської коаліції. Усі країни, що на цей час перебували у стані війни з фашистським блоком (а їх було 26), 1 січня 1942 р. проголосили себе у Вашінгтоні Об'єднаними Націями і зобов'язалися вести спільну боротьбу з агресорами.

До цього слід додати, що наприкінці 1941 р. під час зустрічі керівники США і Великої Британії, відомій як конференція "Аркадія", були погоджені основні методи дій на 1942 р., які мали послабити військову і економічну могутність нацистської Німеччини. У них невипадково важливе місце відводилось "підтриманню повстанського духу в окупованих країнах і організації підривних рухів".164 А це засвідчило, що лідери країн антигітлерівської коаліції надавали важливого значення активним формам боротьби з нацистським окупаційним режимом.

Такий розвиток подій неминуче мав вплинути й на організоване українство, керівні проводи якого перебували ще на платформі політичного співробітництва або ж у сфері спільних інтересів з Німеччиною. Вони мали б виробити таку політичну лінію, яка б відповідала позиції всього українського народу, його відношенню до окупаційного режиму. І з цим не можна було не рахуватися.

Але усвідомлення нових реалій наступало дуже повільно. Не зрозумівши тих змін, що сталися в характері Другої світової війни після нападу Німеччини на СРСР і оголошення Третім Рейхом війни США, ігноруючи відому заяву британського прем'єр-міністра від 22 червня 1941 р. про те, що нацизм перевершує всі форми людської розбещеності й акумулює гірші риси комунізму, українські політичні діячі антикомуністичного спрямування відверто чи потаємно продовжували покладати надію на гітлерівську Німеччину. І це замість того, щоб, за словами У. Черчілля, "знищити Гітлера і всі сліди нацистського режиму".165

Втім, вищезазначені зміни у політиці та стратегії обох воюючих коаліцій, перебіг бойових дій на фронтах позначились на ставленні нацистів до політичних проводів українства, які від початку німецько-радянської війни стояли на ґрунті співпраці з німецькою владою. Остання вирішила нанести черговий, так би мовити, стримуючий удар по самостійницьким устремлінням своїх спільників. Як згадує мельниківець М. Михалевич, котрий у той час працював у київській міській управі, дошкульну поразку верхмата під Москвою невдовзі "відчув націоналістичний Київ". "Загарбник, - пише він, - почав МСТИТИ..." І найбільші втрати понесла мельниківська ОУН, члени якої легально працювали на ділянках "самоуправного адміністративного і громадського життя". 12 грудня 1941 р. німці заарештували редакцію київської газети "Українське слово".166 Були взяті під варту й інші активні мельниківці. Змушений був перейти на нелегальне становище керівник мельниківської ОУН у рейхскомісаріаті України О. Ольжич. Військовий референт ПУН генерал М. Капустянський від'їхав до Франції.

Як зазначає у своїх спогадах відомий член ОУН(М) Я. Шумелда, заскочені каральними акціями нацистів чільні діячі мельниківського руху, котрі в цей період перебували в Києві, на конспіративній нараді розробили низку заходів, щоб уберегти свою організацію від остаточного розгрому. Серед інших ставилося завдання творити "глибоко законспіровану підпільну організаційну мережу" і "готуватися до довгої затяжної та упертої боротьби з німецьким окупантом".167 Однак, на наш погляд і в світлі відомих фактів, серед членів ПУН А. Мельника у той час не було одностайної думки про доцільність та необхідність збройного спротиву нацистам, там вважали, що ресурс мирного полагодження німецько-українських стосунків ще не вичерпано.

Визнання факту існування української опозиції змусило німців звернути пильну увагу й на український елемент на теренах рейху. Одним з кроків у цьому напрямку стало обмеження кількості членства в українських емігрантських організаціях, зокрема, в УНО, яке було тісно пов'язане з ОУН. У лютому 1942 р. відповідні німецькі чинники зробили роз'яснення, що всі українці, котрі прибули до Німеччини після 1 вересня 1939 р., вважаються лише сезонними робітниками і підлягають опіці не з боку українських організацій, а лише по лінії відповідних німецьких установ. Водночас посилився контроль за діяльністю українських осередків і з боку гестапо.

Профілактично-поліційні заходи нацистів не викликали з боку організованого українства якоїсь протидії. Прагненням будь за що шукати компромісів з окупаційною владою був просякнутий лист "Слово Андрія Мельника, вождя українських націоналістів з нагоди Нового Року" (кінець грудня 1941 р.) У ньому, зокрема, говорилось: "Під ударами німецької збройної сили та під натиском поневолених народів валиться московська імперія. У німецьких вояках бачимо ми тих, що під проводом Адольфа Гітлера прогнали більшовиків з України; їм ми зобов'язані свідомо й організовано помагати в хрестовому поході проти Москви, незважаючи ні на які труднощі".

У "Слові..." робилася також спроба роз'яснити, що програма відбудови Української держави гальмується як "воєнними обставинами", а також тим, "що переведення таких важливих і далекосяжних реформ вимагає часу й належної підготовки". З огляду на це, вважав голова ПУН, необхідно вести підготовчу роботу, прищеплювати широкому загалу ідеї українського націоналізму, поборюючи разом з тим ті "елементи, що хотіли б звести націю з шляху творчої праці на дорогу анархії і нового знищення".168

У контексті згаданого документа 14 січня 1942 р. на ім'я А. Гітлера був направлений лист, підписаний Головним отаманом УНР А. Лівицьким,*

* Саме в цей день, 14 січня 1942 р., зав. канцелярією А. Лівицького полк. М. Садовський у листі до генерала В. Петріва у Брно писав: "Акція українська наших "немовлят", тобто бандерівців, уже давно скінчена. Старші "немовлята", мельниківці, теж, здається, свою пісню відспівали". Садовський повідомляв Петріва, що середовище УНР вірить, що німці доручать створити український уряд саме їм. Однак, на його думку, справа йде до того, що "Україна буде такою, якою створять її німці".
** На думку нинішнього голови ПУН та останнього президента УНР М. Плав'юка, згаданий лист або меморандум не можна розглядати як "доказ співпраці з німцями", бо в ньому головним чином йшла мова про контакти з німецькою владою в обороні інтересів українського народу (Дніпро. - 1995. - № 1. - С. 81).
президентом Української національної ради у Києві професором М. Величківським, головою Генеральної ради українських комбатантів генералом М. Омеляновичем-Павленком, президентом Української національної ради у Львові митрополитом Андреєм Шептицьким. Хоч автори цього документу й висловили у шанобливій формі критичні зауваження щодо політики Третього Рейху стосовно України, вони водночас горяче запевнили фюрера, що "провідні кола на Україні готові до тіснішого співробітництва з Німеччиною з тим, щоб вести боротьбу з спільним ворогом спільними зусиллями німецького і українського народів і встановити справді новий порядок в Україні і в усій Східній Європі".169 Під цим сумнозвісним листом стояв також підпис голови ПУН А. Мельника.**

Не взяв участь у цій спільній акції колишній гетьман П. Скоропадський. Не визнаючи чинності уряду УНР в екзилі, він, як стверджують окремі дослідники, направив ноту на адресу МЗС Німеччини, де виклав власну думку про стан німецько-українських відносин. Цю ж думку П. Скоропадський оприлюднив 22 лютого 1942 р. у виступі перед членами берлінської організації Союзу гетьманців-державників. Віддаючи належне німецькому уряду і народу за звільнення значної частини території України від більшовиків, він разом з тим визнав, що до цього часу у Берліні ще не вирішено "основних напрямків, від котрих залежатиме також і сучасна доля України". Однак з цим, на його погляд, необхідно рахуватись, треба ще зачекати, спокійно і терпеливо.

Колишній гетьман різко засудив тих українців, які закликали до співпраці з більшовиками або ж прагнули підняти проти німців повстання. Щодо перших, то це, на його думку, "нерозумно і рішуче не відповідає бажанням українського народу". У другому випадку - "нічого не може бути більш небезпечним, як необачно втягати людей в безнадійні під теперішню хвилю підприємства, що лише будуть розвалювати нас, як народ, і дадуть шанси всім нашим ворогам запанувати на нашій землі".170

Не варто, мабуть, особливо доводити, що зазначений вище "угодницький" курс схвалювали далеко не всі прихильники вказаних вище політичних проводів, відчуваючи на собі яких жахливих обертів набуває маховик окупаційного режиму. Було, зокрема, відомо про арешти у Києві та інших містах функціонерів мельниківського проводу ОУН. І ось постало далеко не риторичне питання: з ким і проти кого?

Одним з перших на нього намагався відповісти Т. Боровець-Бульба, відомий як прихильник А. Лівицького. Головним ворогом самостійної України він, вихований у традиціях українського націоналізму, вважав насамперед більшовиків, радянських партизанів і тих парашутистів-диверсантів, яких, за його словами, Москва закидала у німецький тил начебто для знищення "націонал-свідомого українського елементу". Як згадував сам Бульба-Боровець, ще восени 1941 р. усі сподівання на краще життя під новим "цивілізованим" окупантом в Україні швидко розвіялись. За таких обставин, за його словами, усі "політичні угрупування" приходили до висновку: "перечекати цю фазу війни на поверхні пасивно, а в підпіллі вести свою активну роботу".171

Під впливом подій Т. Боровець-Бульба все більше схилявся до думки про відновлення своєї колишньої збройної формації "Поліської січі" з тим, щоб у якийсь спосіб спробувати захистити місцеве населення від сваволі окупантів. І от у лютому 1942 р. він з групою своїх спільників у кількості 300 осіб пішов у ліс. Цей крок отамана і його наступні дії не пройшли повз увагу націстів. В інформаційному повідомленні поліції безпеки і СД від 22 травня 1942 р. зазначалося, що Боровець-Бульба таємно організував своїх спільників і "зібрав велику кількість багнетів"172 (за деякими даними він вже мав тоді до 3 тис. бійців). Згодом "Поліська січ" перебрала ще й назву "Українська повстанська армія".

Втім, зазначені дії отамана, спрямовані на чинення опору нацистам, суперечили позиції Державного центру УНР. Його провідні діячі на чолі з А. Лівицьким, стоячи на ґрунті співпраці з окупантами, вважали, що саме уенерівці одержать дозвіл нацистської влади на створення українського уряду. У приватному листі від 19 січня 1942 р. на адресу вже згадуваного І. Рудичіва А. Лівицький писав, що немає чого журитися, бо "загляне сонце і в наше віконце". За його словами, "інформації з України свідчать, що наш народ з нами", тобто з Державним центром УНР.173

Водночас важливий крок у виробленні нової позиції зробив також бандерівський провід. Сталося це на II конференції ОУН(Б), що відбулася у квітні 1942 р. під Львовом. У ній взяли участь М. Лебедь, Д. Мирон, І. Климів, В. Кук, Я. Старух, З. Матла, Д. Клячківський та ін. Виступи делегатів, жвава дискусія з обговорюваних питань свідчили про суперечливість поточного моменту, про необхідність чітко визначитись у ставленні до Німеччини і разом з тим не підставити завчасно Організацію під удар переважаючих сил ворога.

Конференція визнала "близьку можливість збройної боротьби за українську державність в слушний час", якщо СРСР буде розбитий або ж Німеччина виснажиться внаслідок внутрішніх потрясінь. Тому одним із завдань політики ОУН(СД) мало стало "творення і розбудова власних політичних і військових сил". Водночас з цим висувалась пересторога, щоб "енергія народу не вилилась в партизанщину, але оформилась в широкий всенародний рух".

Критикуючи колоніальну політику нацистів в Україні, зокрема земельну реформу, ОУН(Б) однак не поспішала збройно виступити у цей час проти нового

* Така позиція ОУН(Б) пояснювалась у значній мірі точкою зору С. Бандери. Як згадує відомий діяч ОУН-УГВР Є. Стахів, у грудні 1941 р. він привіз з Берліну "урядуючому" провіднику М. Лебедю таємну інструкцію від С. Бандери. У ній містилося застереження, "щоб не провадити ніяких акцій проти німців - антинімецькі виступи шкідливі і треба якось направити українсько-німецькі стосунки" (Стахів Є. Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя. - К., 1995. - С. 100).
окупанта.* Вона вважала своїм головним завданням організацію і планову мобілізацію сил на усіх ділянках боротьби за українську державність і дотримання такої тактики, яка б не дозволила Організації "плестися у хвості та допускати випередити себе стихійними виступами мас або московсько-більшовицькій та іншій роботі".

Не виключаючи в принципі можливості все-таки збройного зіткнення з Німеччиною, конференція однозначно визнала, що головним фронтом боротьби ОУН(Б) є "фронт боротьби з московським імперіалізмом, під якою маскою він би не виступав (білогвардійщина, більшовизм, слов'янофільство тощо)". У зв'язку з цим на підставі вище згаданого наголошувалось, що "на осередніх та східних українських землях критику колоніальної політики поєднуємо з боротьбою проти московсько-більшовицьких впливів, проти пропаганди партизанщини, санкціонованої московським імперіалізмом". Отож, стратегія ОУН(Б) на даному етапі полягала в тому, щоб, з одного боку, критикувати гітлерівський окупаційний режим, з другого боку, вести у різних формах боротьбу проти Москви і, зокрема, проти комуністичного партизанського руху.

Були також сформульовані завдання ОУН(Б) і на західноукраїнських землях: "а) розбудова революційно-визвольних сил і політичне вироблення кадрів, б) піднесення політичної активізації мас шляхом розгортання боротьби за українську державність та зацікавлення справами осередніх і східних земель, зокрема боротьбою там з внутрішніми агентурними фронтами".

ОУН(Б) визнала також необхідним використати усі можливості, які сприятимуть відновленню української державності і висловилась за створення "великого фронту боротьби поневолених народів сходу і заходу Європи". У постановах конференції відображено відношення ОУН(Б) до інших течій українського визвольного руху. Там говорилось: "Боремося проти всяких форм партійництва, отаманії та відкопування старих віджилих політичних угрупувань". Щодо мельниківців, то їх ОУН С. Бандери мала поборювати "як опортуністичну дрібну міщанську політичну агентурну групу, що вносить розклад в українське самостійницьке життя в боротьбі за соборну Українську державу".

Помітні зміни відбулися у ставлення ОУН(Б) до єврейського питання. Не заперечуючи в цілому негативного відношення до "жидів як знаряддя московсько-більшовицького

* У політичних постановах II Великого збору ОУН (квітень 1943 р.) у п. 17 говорилось: "...Організація українських націоналістів поборює жидів як підпору московсько-більшовицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог" (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 926, арк. 192-192 зв.).
** Не виключено, що II конференція ОУН(Б) була своєрідною реакцією бандерівського проводу на підписану 1 січня 1942 р. у Вашінггоні 26 країнами декларацію Об'єднаних Націй про безкомпромісну боротьбу з державами фашистського блоку. Відомо, що до згаданої декларації бажали приєднатися й еміграційні політичні центри Литви і Латвії. Однак їх прагнення не знайшло підтримки у західних союзників, котрі мали рахуватись з позицією СРСР.
імперіалізму",* Організація визнала "за недоцільне в сучасний момент міжнародної ситуації брати участь в протижидівських акціях, щоб не стати знаряддям у чужих руках".174

Підсумовуючи результати II конференції ОУН(Б), можна дійти висновку, що її рішення у порівнянні з попередньою конференцією стали кроком уперед щодо вироблення більш реалістичної політики і стратегії стосовно боротьби за УССД. Але і тепер збройна боротьба проти нацистського окупанта відсувалася на непевний час: до його виснаження.** Головним ж своїм завданням ОУН(СД) вважала на цьому етапі досягнення перемоги "на внутрішньому українському фронті" шляхом нищення "орієнтації на чужі сили", ліквідації різних "агентурних груп", розбудови "незалежних сил", об'єднання усього народу "під прапором одної ідеї, одного проводу і однієї організації".

Слушною є думка про згадану конференцію відомого діяча мельниківської ОУН Я. Гайваса. "Мусили ще пройти довші місяці, - пише він у своїх спогадах, - щоб керівні елементи ОУН(Б) рішилися на активну боротьбу проти німців. Покищо мова була про "критику німецької колоніальної політики".175

Зміщення акцентів, що відбулися у тактиці ОУН(Б) після 11 конференції, були відмічені нацистами. В інформаційних оглядах поліції безпеки і СД Німеччини з окупованих східних областей відмічалося, що коли у зимовий період 1941/1942 рр. головна увага зверталася на розширення мережі і вдосконалення внутрішньої структури ОУН(Б), то з весни 1942 р. перед бандерівськими осередками ставляться "активні завдання": опір і саботаж усіх заходів окупаційної адміністрації, проведення курсів політичного та військового вишколу кадрів.

З огляду на вищезазначене не важко побачити, що ОУН С. Бандери в умовах німецько-радянського збройного конфлікту прагнула заявити про себе як про "третю силу" і впливати, виходячи з власних інтересів, на хід подій. Але, як слушно зауважив відомий український письменник і громадський діяч І. Багряний, "у тій ситуації було ясно, що третя сила, яка виступить набагато слабше від кожної з колосальних потуг і вклиниться межи ними, як межи жорна, буде неминуче розмелена на порох".176 Отож, оптимальний вибір бачився між двома альтернативами: або йти з нацистами до кінця, або ж рішуче виступити проти них на боці Об'єднаних Націй. Але ми знаємо, що бандерівська ОУН вибрала, так би мовити, "третій шлях", який привів до стратегії "двофронтової" боротьби.

Слід мабуть, зауважити, що в цей період провід ОУН(Б) намагався в якийсь спосіб висловити своє ставлення й до західних союзників СРСР. Відомості про це можна частково почерпнути з повідомлення поліції безпеки і СД Німеччини від 22 травня 1942 р. Аналізуючи захоплені конспіративні документи ОУН(Б), німці дійшли висновку, що бандерівці висловлюють сумніви стосовно орієнтації

* Цієї позиції дотримувались і впливові кола в США. Зокрема, 22 лютого 1943 р. під час таємної зустрічі у Швейцарії з довіреною особою нацистських спецслужб резидент Управління стратегічних служб США А. Даллес заявив, що у випадку мирних переговорів західних союзників з Німеччиною, на його думку, має вестись мова про санітарний кордон проти більшовизму і панславізму "шляхом розширення Польщі у бік сходу, збереження Румунії і сильної Угорщини".
на англійців, бо "вони тільки хочуть створити велику польську державу".* Але з часом у керівних колах бандерівської ОУН відношення до намірів Англії змінилося. У цілому ж, не відкидаючи у перспективі надій на можливість одержання підтримки з боку Англії і США у своїй боротьбі за УССД, провід ОУН(Б) виходив з того, що західні союзники в разі перемоги над Німеччиною прагнутимуть в першу чергу "реалізувати свої плани побудови європейського ладу, здійснення планів англосаксонського світу".177

Напружені стосунки, що склались на рубежі 1941/1942 рр. між антикомуністичними проводами українства та окупаційною владою, вимагали від останньої внести певну ясність у стан українсько-німецьких взаємин. І це було зроблено у досить оригінальний спосіб. На початку 1942 р. у новому нацистському пресовому органі для України "Дойче Україне Цайтунг" з'явилась публікація "Німеччина й українці".178 Вже той факт, що у назві публікації замість слова "Україна" було вжито слово "українці", багато про що говорив. Треба віддати належне авторам цього матеріалу, які подали досить ґрунтовний аналіз українсько-німецьких зв'язків як у історичній ретроспективі, так і в новітню добу. Багато гарних слів було сказано про ставлення до українців у Австро-Угорщині, про допомогу Центральній Раді проти більшовиків у 1918 р., про умови для проживання української політичної еміграції на теренах Німеччини після поразки у перших Визвольних змаганнях 1917-1921 рр., про роль німецьких старшин у створенні УГА тощо.

Але найбільше уваги було приділено подіям напередодні та в перші роки нової війни. Підкреслювалось, що "повоєнна Німеччина, зокрема, націонал-соціалістична А. Гітлера, завжди ставилась поважно та з розумінням до української проблеми". Проте не всі це усвідомили, ворожі сили ("англо-французько-польські, жидомасонські сили") "бачили це й виписували фантастичні версії про українські плани Німеччини". Однак вони, на думку авторів публікації, не відповідали дійсності, бо у основі українсько-німецьких взаємин "лежала спільна свідомість конечности послідовної боротьби з версальським світом за його кращу перебудову і справедливий розподіл".

Звичайно, не можна обминути увагою українсько-німецькі "непорозуміння", викликані подіями 1939 р., долею Карпатської України, Галичини і Волині, які перебрали Угорщина і СРСР. Тому у згаданій публікації відмічалось, що "в історії повоєнних українсько-німецьких взаємин були ясні, але не бракувало й позначених зневірою моментів". З огляду на це "багато українців, прихильних Німеччині, заломилися в ті хмарні дні українського народу і почували глибокий жаль до німців".

Але в тому, що сталося, вини Німеччини не було. Українці, такі щирі наївні люди, "забули тоді, що така велика держава як Великонімеччина має свою, також і складну, закордонну політику, у якій для вищих майбутніх цілей та інтересів не завжди можна рахуватись з сентиментами та болісними жертвами навіть найбільших приятелів. Зневірені українські політичні кола забули тоді, що Німеччина могла теж мати задавнений жаль до української еміграції за те, що ця остання дала себе запрягти до воза англо-французьких змовників і не завжди вірила в німецьке відродження і перемогу".

Проте події 22 червня 1941 р., вважають автори згаданої публікації, все розставили по місцях, й українські маси побачили в особі А. Гітлера і його непереможної армії "своїх найбільших та найвірніших союзників". Тому всі "чесні українці з вогняним запалом закочують рукави та стають поруч німецького переможця для відбудови свого видертого у дикої Азиї та знов поверненого Європі бідного краю". Але німецька влада свідома того, що вороги України "не сплять". "Чується нашіптування і своїх руїнників [читай бандерівців. - Авт.]. Не подобається їм те, що таку чи іншу заселену українцями провінцію прилучено до того чи іншого адміністративно-політичного організму; "розчаровуються", мовляв, німці не створили української армії...,

* Німці прагнули роз'яснювати причини повільного здійснення так званої "земельної реформи", ліквідації колишніх колгоспів та радгоспів, передачі їх земель у приватну власність. На одному зібранні у Луцьку у червні 1942 р. генеральний комісар Волині-Поділля Шене з цього приводу заявив, шо зараз важко встановити межі колишніх власників землі, відчувається брак тяглової сили і реманенту, господарі втратили навички самостійного господарювання. Крім того, частина працездатного населення виїздить на роботи до Німеччини (Український голос. - Ч. 25. - 18 червня 1942 р.).
видається злою розв'язка земельного питання,* то знову непокоїть їх те, що ні одному з рекламованих партійників не віддано привілеїв чи влади в руки; буває, що вони взагалі уявляли собі все інакше, ніж сталося..." Все це, підкреслюється в публікації, "наклепи і диверсійні прояви ворожої, безперечно, жидовсько-комунарської пропаганди".

Як зазначалось у згаданому матеріалі, саме тепер "українсько-німецькі взаємовідносини осягли свою золоту вершину". Німеччина - це єдина держава, котра здатна розбити "потвору сталінського червоного рабства". Німеччина як провідна держава жертвою своїх синів знищила головних ворогів України: Польщу і Москву. Тому простори України, здобуті кров'ю німецьких вояків, "в першу чергу мусять бути під її контролем". У новій Європі, організованій на нових політичних і господарських засадах, українцям, як й іншим народам, буде гарантовано право на чесну працю, винагороду, хліб.

З'ясувавши, нарешті, стан україно-німецьких відносин, автори публікації "Німеччина й українці" намагаються розтлумачити українському загалу головне: чому не постала у вогні війни українська держава? Тут, на їх думку, багато причин. Але головна з них полягає в тому, що "український народ вичерпаний і знедолений, наче слаба людина по довгій і важкій недузі, не був би в силі сам зорганізувати забезпечену державу". Крім того, "по літах совітського анархізму, близьке перебування українців з німцями, дозволить першим набрати до свого національного характеру всіх добрих прикмет відродженої німцями вдачі, як: відома і славна німецька точність, чесність, докладність та працьовитість".

Таким чином, з огляду на вищевикладене можна дійти висновку, що з нацистської точки зору українці ще не доросли до власної держави, проте в особі Німеччини Україна має "свого вірного приятеля", котрий шанує національні права і почування українського народу. А тому цей народ перш за все покликаний працювати так, щоб "активно допомагати розторощити до решти найбільшого ворога українського народу і всього людства - жидо-більшовизм", бо перемога Німеччини А. Гітлера - це водночас і "краще майбутнє України".

Не важко усвідомити, що така "відповідь" на всі входження і потягання керівних кіл українства до німецьких чинників не зняла напруги в українсько-німецьких взаєминах, але вона дала ясно зрозуміти, що справа української державності може стати лише результатом боротьби за неї всього народу.

Тому невипадково у перші місяці 1942 р. у тих політичних колах організованого українства, які в свій час радо вітали напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз, під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів формується, нехай ще нетвердо, проте все ж опозиція німецькій політиці в Україні, котра у нацистських документальних джерелах виразно виступає як "український рух опору". Його основними течіями були: бандерівська ОУН, прихильники Т. Боровця-Бульби, радикальні елементи ПУН А. Мельника. Зрозуміло, що форми боротьби кожної з них були неоднакові і розвивалися разом з потребами часу.

Однак український рух опору з самого початку не зміг досягти консолідації, бодай тимчасово, не зміг висунути зі своїх лав діяча, котрий би став інтегруючим чинником, прапором визвольної боротьби. З цього приводу один з представників старшого покоління українських громадських діячів, колишній член УЦР П. Андрієвський у листі від 20 березня 1942 р. до Ю. Колларда писав: "...Розбились ми на націоналістів і гетьманців і взаємно поборюємо". А на думку вже згадуваного С. Довгаля, яку він висловив у листі від 12 січня 1942 р. до генерала В. Петріва, "ми не маємо авторитетів, щоб навколо них єднатися. Авторитети довго витворюються. То й вони потребують організації для реалізації намірів".179

Втім, певні кроки щодо порозуміння між окремими течіями українського руху опору все ж робилися. Зокрема, намітилося зближення позицій Державного центру УНР і мельниківського ПУН, що мало конкретний прояв у контактах мельниківців з отаманом Т. Боровцем-Бульбою. З цього приводу в середовищі української політичної еміграції висловлювалися думки про те, що "націоналісти відчувають неправність свого стану і заміряють натягти нитку од Мельника до Петлюри..." Хоч співпраця мельниківців і уенерівців продовжувалася й надалі, вона в цілому не дала позитивних вислідів як з причини поміркованості позиції обох проводів щодо німців, так і у зв'язку з відсутністю підтримки серед українського населення в дистрикті "Галичина" та в рейхскомісаріаті України.

Окрему позицію займали по відношенню до українського руху опору прихильники гетьмана П. Скоропадського. Не відділяючи себе від української справи, гетьманці вважали, що їх суверен є найбільш легітимною постаттю серед інших лідерів антикомуністичних проводів українства. Вони твердили, як і в довоєнні роки, що "коли гетьману Павлу не вдасться біля себе зібрати поважні українські сили, то нікому другому цього і поготів зробити не вдасться". Однак поширення серед українського загалу гетьманський рух не мав і це виключало можливість його самостійного впливу на події в Україні.

Найактивнішою силою в українському русі опору з самого початку була бандерівська ОУН, авторитет якої серед українського населення, особливо на ЗУЗ, постійно зростав. Однак у правовому аспекті бандерівці виглядали найменш легітимними репрезентаторами української державності, а у свідомості тогочасних українських політиків їх рух асоціювався з "національним більшовизмом". За словами відомого громадського діяча К. Паньківського, "досвід із часів більшовицької окупації та практика літа 1941 року показали, що великої різниці між більшовизмом і націоналізмом немає".180 До того ж, чільні діячі бандерівської ОУН не мали авторитету серед української політичної еліти.

На початку 1942 р. сили українського руху Опору в цілому визначили свої позиції, наміри і мету стосовно ставлення до нацистської Німеччини. Мельниківська ОУН, формація Т. Боровця-Бульби, хоч і підкреслювали свою опозиційність до окупаційної влади, проте, за словами Р. Шухевича, прагнули "до розв'язки українського питання у рамках німецької системи". До них примикали й інші політичні групи українства як у рейхскомісаріаті, так і в Галичині, які стояли на позиціях колабораціонізму (УЦК, уенерівці, гетьманці).

Державний центр УНР очікував від нацистів дозволу на формування українського уряду. В той же час, прихильно наставлений до А. Лівицького генерал-хорунжий В. Петрів вважав, що зараз українцям "тяжко думати про якусь самостійність, а треба лишень використати німецький організаційний хист, щоб організувати під їх керівництвом наше громадське, а головне економічне життя..."181

Не покидали надій на добру волю гітлерівців і гетьманці. Один з прихильників гетьманського руху С. Гаращенко, перебуваючи з німецькими військами в Росії, в листі від 10 травня 1942 р. писав з оптимізмом до редакції часопису "Українська дійність": "Гетьманська справа далеко сприяючіша для України, ніж наших друзів націоналістів; тому нам треба ознайомлювати наш народ з гетьманською ідеєю". І далі: "Україна буде або з гетьманом на чолі або не буде жадної, тому нам не треба звертати увагу на націоналістів, а треба старатися придбати український народ для себе і недопус-тити в блуд націоналістів".182

Щодо бандерівської ОУН, то вона була найбільш критично настроєна стосовно окупаційного режиму і з середини 1942 р. приступила до підготовки збройної боротьби за УССД за сприятливих умов. Якщо бандерівці й схилялись до співпраці з німцями у контексті опору більшовикам, то лише на платформі рівноправного партнерства, відкидаючи будь-яку політичну залежність від Третього Рейху. У відношенні Москви основні течії українського руху Опору, інші національно-патріотичні сили були одностайні у необхідності її безкомпромісного поборювання.

У порівнянні з європейським антифашистським рухом спротиву український рух Опору в роки Другої світової війни мав одну характерну особливість: він оформився виключно на базі тих політичних сил українства, які з початку війни відверто стали на бік нацистської Німеччини та її союзників і виявили бажання взяти участь у розбудові "нової Європи". А тому в планах чинників українського руху опору фактично не стояло питання сприяти поразці фашистського блоку у збройному протиборстві з Об'єднаними Націями. Своє головне завдання вони бачили в тому, щоб шляхом співпраці або ж демонстрацією збройного спрогиву домогтися від німців визнання у будь-якій формі української державності, а основні зусилля зосередити на боротьбі з більшовизмом.

Отож, невипадково в стратегії ОУН-УПА збройна боротьба з нацистськими окупантами розглядалася лише як "самооборона народу", а бойові дії боївок ОУН і підрозділів УПА в 1943-1944 рр. ніколи не спрямовувалися проти німецьких об'єктів військового призначення, які забезпечували потреби військ на Східному фронті.

Весна 1942 р. і наступні літні місяці не віщували окупантам "спокійного" життя. Хоча 22 липня німецькі війська внаслідок блискучих перемог під Харківом і в Криму окупували всю територію України, опір загарбникам поступово зростав, набував більш організованих форм і цілеспрямованих дій. Найбільше турбував нацистів комуністичний підпільний і партизанський рух. Вже у січні 1942 р органи поліції безпеки і СД фіксують перші ознаки існування "нелегальних комуністичних організацій в Україні", котрі відновлювали свою роботу після тяжких втрат у попередній час.

Підрозділи таємної польової поліції при групі армій "Південь" звітують про появу червоних партизанів та боротьбу з ними у районах Сновськ-Корюківка, Гадяч, Зіньків-Лютенька, Миргород і Золотоноша, Дніпропетровськ і Запоріжжя. З німецькою пунктуальністю щомісячно складаються відомості про масові перевірки населення у загрожуваних районах, арешти і розстріли тисяч людей. Ось, наприклад, за січень 1942 р. було розстріляно 831 особу як партизанів і саботажників; березень 1942 р. - розстріляно 450 осіб як партизанів, диверсантів або шпигунів; травень 1942 р. - розстріляно 458 чоловік як партизанів та їхніх посібників. І так за кожний місяць.183

Не можна не сказати, що стан на окупованих територіях не викликав занепокоєння у вищих сферах Третього Рейху. 25 квітня 1942 р., наприклад, Й. Геббельс зробив цікаву нотатку у своєму відомому тепер щоденнику: "Спочатку населення України було досить схильне дивитися на фюрера як на рятівника Європи і сердечно вітало німецьку армію. Через кілька місяців ставлення до нас різко змінилося". І далі робиться правильний висновок: "Ми надто сильно вдарили по росіянах, особливо по українцях, круто поводячись із ними". Але далі цієї констатації міністр пропаганди не пішов.

Висловлювали критичне ставлення до масових репресій стосовно мирного населення й деякі генерали вермахту. Так, відомий німецький військовий діяч генерал-полковник Г. Гудеріан писав, що діяльність Е. Коха в Україні посилила рух опору німецькій владі і що та частина населення, яка співчувала німцям, відвернулася начебто від них. Аналогічні міркування висловлював і генерал-лейтенант А. Хойзінгер. Однак Кох на судовому процесі у Польщі у відповідь на ці звинувачення, заявив, що ніхто інший як генерали були прихильниками гітлерівської завойовницької політики і що вони були "найбільш" крайніми у своїх переконаннях і більше за всіх наполягали на проведенні цієї політики".184

Активізацію комуністичного партизанського і підпільного руху в Україні, про що йшлося вище, підтверджують й документи ОУН. Так, у "Суспільно-політичному огляді життя на українських землях", складеному крайовим проводом ОУН на ПЗУЗ за квітень-травень 1942 р., читаємо таке: "З приходом весни комуністи скріпили свою діяльність. Невдачі німців на Східному фронті, а дальше більшовицька пропаганда підбадьорила сильно комунізуючі елементи; є випадки, що місцеві комуністи пішли в підпілля. В терені діє комуністична сітка. її творять з людей місцевих і військових втікачів. Терени діяння в першу чергу лісисті і Полісся. Тепер іде на Поліссі партизанка, головно в теренах Берестейщини, Дрогочинщини, Лунинеччини, Олевщини".

Далі у огляді повідомляється про дії червоних партизанів. "Біля Діткович, - говориться там, - партизани навіть окопалися. Велася кількаденна боротьба. Німці і міліція не могли дати ради. Спровадили артилерію. Такі самі бої більших груп партизанів були на околиці на схід від Лунинця, в білоруських селах й на північний схід від Олевська. У партизанку пішло багато поляків, а також деякі поліщуки, що їм дошкуляли німці". У цьому документі також відзначається, що "комуністична пропаганда має добрий ґрунт, що його витворюють самі німці й польські урядовці". Партизани, за словами авторів огляду, "нападають на німецькі автомашини та магазини. Зараз стараються входити до урядів, поліції і в цей спосіб діяти з середини".

Наведені рядки є в цілому свідченням об'єктивного аналізу подій на окупованих нацистами північно-західних областях України і красномовно говорять про активну боротьбу комуністів і прихильних до них верств населення як польського, так й українського, проти гітлерівських загарбників.

Однак висновки, які робить у згаданому огляді крайовий провід ОУН з вищевикладеного, занадто заідеологізовані. "У відповідь на дрібні виступи большевицьких диверсантів, - зазначається в ньому, - що, до речі, не наносять німцям майже жодної шкоди, кинулися німці проти невинних ні в чому, безборонних українських сел і з тваринною жорстокістю вимордовують населення, палять майно". А потім наголошується: "Тут маємо справу з мовчазною, але свідомою співпрацею обох ворогів України".185

Не важко помітити у цих твердженнях спробу дискредитації партизанського руху, керованого комуністами, у той час, коли ОУН(Б) не була готова збройно виступити проти окупантів. Бо ж тактика і методи боротьби радянських партизанів були такими ж, як потім і дії УПА. Хіба ж напади на ворожі автомашини і військові склади є "дрібними виступами"? Це були загальновизнані й найбільш поширені на той час у всіх європейських країнах, окупованих нацистами, форми народної боротьби або так званої "таємної війни". З приводу згаданого керівник британського Управління спеціальних операцій генерал Габбінс говорив, що завдання його організації полягало, зокрема, у наданні народам окупованих територій допомоги щодо підриву "військового потенціалу Німеччини, всюди, де тільки можливо, шляхом саботажу, диверсій і т.п."186 А не хто інший, як фельдмаршал В. Кейтель у своїх споминах, написаних під час Нюрнберзького процесу, згадуючи події на окупованій фашистами території Європи, включаючи й Україну, писав, що влітку 1942 р. "становище на всіх театрах військових дій загострилося з причини непокори населення, актів саботажу, нападів на військовослужбовців і установи вермахта, які до того ж здійснювалися зовсім відкрито".187

Крім того, хіба "дрібні виступи", що не наносять "німцям жодної шкоди", могли викликати таку лють окупантів? Хіба потім не німці звинувачували УПА у легковажних нападах, які призводили з боку нацистів до репресій стосовно місцевого населення у запіллі ОУН-УПА?

Теза, згідно з якою комуністичний партизанський рух в Україні був спрямований не на боротьбу з нацистськими окупантами, а є "свідомою співпрацею обох ворогів України", стала в подальшому лейтмотивом поведінки ОУН-УПА стосовно "червоної партизанки". Більш того, до неї некритично поставилися й післявоєнні історики української діаспори. "Червоні партизани, - пише Л. Шанковський, - уникали одвертих виступів проти німців. Вони теж не ставили собі завдання боронити місцеве населення, їхня тактика полягала в тому, щоб саме викликати гострі німецькі репресії у відношенні до населення".188

Однак треба послухати й іншу думку, яку висловлює більш кваліфікований спеціаліст партизанської боротьби, ніж шановний історик. "Найменша активність УПА, - писав у своєму звіті відомий партизан П. Вершигора, - тягнула за собою жорстокі репресії: німці палили села, вбивали стариків і дітей, худобу й здорове населення виганяли до Німеччини". І це правда, бо УПА базувалася головним чином на села, котрі складали її запілля, а про це нацисти добре знали. Тож хіба можна, виходячи з цього, брати під сумнів необхідність і невідворотність збройної боротьби як українських повстанців, так і червоних партизанів?

Позиція ОУН стосовно радянського партизанського руху в цілому відповідала намірам німців. Тому останні, зі свого боку, докладали чималих зусиль, щоб усіма засобами компрометувати взагалі антифашистський Опір в Україні, всіляко роз'єднувати всі його сили, позбавляти їх активності, направляти одну проти іншої. І в цій площині нацисти мали певні успіхи, хоч, зрозуміло, побороти антифашистський збройний спротив вони не зуміли, добиваючись лише окремих тактичних результатів.

Говорячи про вороже наставлення ОУН(Б) до червоної партизанки, заради правди слід зауважити, що і з боку радянської влади мали місце огульні звинувачення на адресу націоналістичних сил в Україні щодо їх співробітництва з окупантами, не рахуючись з обставинами й вимогами часу, їхнім розумінням власних шляхів боротьби за незалежну Україну.

Втім, наявність у русі спротиву загарбників різних політичних сил не була новим явищем у нашій історії. Адже були прецеденти в недалекій минувшині. Так, під час окупації частини території України білогвардійськими військами генералів А. Денікіна і П. Врангеля у 1919-1920 рр. у їхньому тилу було два основних напрямки повстансько-партизанського руху: комуністичний і національно-український, не рахуючи формувань Н. Махна. Хоча кожний із зазначених чинників переслідував власну політичну мету, однак між ними нерідко досягались домовленості про спільні дії проти білогвардійців. Водночас поширеним явищем був нейтралітет загонів повстанців стосовно радянської влади. Колишній головнокомандувач Червоною армією С. Каменєв, писав, що влітку 1920 р. на правобережній Україні під час радянсько-польської війни не спостерігалися напади українських повстанців на радянський тил. Однак слід визнати, що радянська влада дивилася на згадані вище домовленості як на тактичний засіб. Відомий радянський військовий діяч М. Тухачевський, розглядаючи українську національну партизанку 1918-1919 рр. як дрібнобуржуазну стихію, вважав, що в майбутніх війнах національні партизанки створюватимуть загрозу для Червоної армії.189

Тому, на нашу думку, досвід компромісів і взаємодії, про який ішлося вище, не міг бути реалізованим у повній мірі в роки Другої світової війни. І ті протиріччя, які мали місце у антифашистській збройній боротьбі на українських землях, об'єктивно сприяли її послабленню. Це не тільки антагонізм між комуністичним підпільно-партизанським рухом і українським рухом Опору, але й істотні розбіжності в позиції окремих течій останнього, а звідси й боротьба між ними. На жаль, усі сторони у той час, включаючи й німецьку, виходили з власних інтересів і дотримувались відомого принципу: "ворог мого ворога є мій друг". Внаслідок цього спроби порозуміння, дотримання нейтралітету, співпраці, мали місце виходячи лише з тактичних міркувань.

І така тактика, на думку отамана Т. Бульби-Боровця, виправдовувалася обставинами. Так, ведучи збройну боротьбу з кількома ворожими чинниками, український визвольний рух, за його словами, мав прагнути до "гнучкого маневру поміж комуністами та гітлерівцями, зберігаючи свої сили на слушний час". Зокрема, коли нацисти дізналися про переговори бульбівців з червоними партизанами, то, за словами отамана, цей "момент налякав німців гірше самого диявола".190

Згадані вище розбіжності між різними чинниками антифашистської боротьби в Україні не можна, звичайно, розглядати лише як результат провокаційних дій німецької адміністрації. Вони носили й об'єктивний характер, мали багато спільного з європейським рухом Опору. За словами американського публіциста Л. Фараго, діяльність британського Управління спеціальних операцій "у значній мірі ускладнювалась багатонаціональним характером діючих під його керівництвом сил, протилежними інтересами еміграційних урядів".191 Така картина спостерігалася й на Україні.

Порушене вище питання стосунків між комуністичним і націоналістичним осередками опору нацистським окупантам в Україні, вимагає вироблення об'єктивного погляду взагалі на проблему партизанської збройної боротьби у 1941-1944 рр., яка була найбільш ефективною і дійовою формою спротиву політиці гітлерівців на захопленій українській території.

Звинувачення партизанів усіх гатунків у тому, що вони своїми діями провокували нацистів до жорстокого поводження з цивільним населенням, є повністю безпідставними. Загальновідомо, що не хто інший, як видатний німецький воєнний теоретик К. Клаузевіц на підставі аналізу наполеонівських війн науково обгрунтував теорію "народної війни" або дій "озброєнного народу" у тилу окупаційної армії, що були однією з форм партизанської війни. З притаманною йому виразністю Клаузевіц показує дії "озброєнного народу" у вигляді полум'я, котре охоплює армію вторгнення і змушує її під загрозою загибелі покинути захоплену територію.192

Таким чином, необхідно визнати, що партизанська збройна боротьба не суперечила у своїй основі міжнародним законам з питань ведення війни. Це. зрозуміло, не тільки думка К. Клаузевіца, але й багатьох сучасних дослідників. Так, англійці Ч. Діксон і О. Гейльбрунн, досліджуючи зазначену проблему, пишуть, що "ведення партизанської війни не вважається порушенням правил Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни".193 Разом з тим, вони підкреслюють, що коли партизанський рух не підкорюється цим законам, то партизани позбавляються їх захисту. Законність партизанських дій визнається лише за таких неодмінних умов: повинна бути особа (командир), відповідальна за дії партизанів; всі партизани повинні мати на своєму одязі чіткий пізнавальний знак своєї належності (зірку, кольорову смужку тощо); кожний партизан має відкрито носити свою зброю; всі партизани мають дотримуватись

* За словами відомого німецького військового діяча генерал-полковника Л. Рендуліча, "не рахуючи російських та італійських партизанів, діями котрих керували суверенні уряди, всі партизани інших театрів військових дій не дотримувались жодного параграфа положень міжнародного права про ведення легальної боротьби". Тому, на його думку, цілком слушно, що "партизани були поставлені поза законом" (Итоги Второй мировой войны. Сборник статей. - М., 1957. - С. 137).
законів і звичаїв війни.*

Однак, як би там не було, кожна війна у всіх її проявах, включаючи й партизанський рух, є страшною небезпекою для цивільного населення і ніякі закони не в змозі запобігти, на жаль, загибелі невинних людей, руйнуванню виробничих сил, об'єктів матеріальної культури.

Теза про те, що партизанська боротьба провокувала німців на розправу з місцевими жителями, цілком німецького походження. Вона набула поширення як під час війни, так і після її закінчення з метою виправдати у очах світової громадськості небачені звірства нацистських окупантів не тільки в СРСР, але й у всій Європі. Однак дивно читати і у наш час твердження окремих дослідників, що в Україні "більшість цивільного населення гинула під час двобою німців з партизанами".194 Подібні точки зору - чистої води софізм, коли свідомо плутається наслідок з причиною. Масове нищення цивільного населення на окупованих нацистами землях України не було результатом партизанського руху, законність якого не викликає сумнівів. Причина жорсткості гітлерівців випливала з політики і намірів вищого нацистського керівництва. Вже на згадуваній вище нараді 16 липня 1941 р. А. Гітлер цинічно заявив, що партизанська війна, котра ймовірно спалахне у тилу німців на окупованій території, надасть "можливість знищити все, що піднімається проти нас". Це була не просто заява вищого керівника, а продумана програма дій щодо населення східних територій, які стали об'єктом нацистської окупації. Наведені вище слова фюрера слід трактувати й так, що якби не було партизанської війни, то довелося б німцям самим її "організувати".

Протягом 1941-1942 рр. А. Гітлер неодноразово висловлювався особисто про необхідність придушення жорстокими засобами будь-яких спроб спротиву окупаційній владі на всіх захоплених територіях. 22 червня 1942 р. в оточенні своїх найближчих однодумців фюрер говорив, що у випадку підриву поїздів, замахів на представників німецької адміністрації, за приховування агентів-парашутистів необхідно "негайно розстрілювати бургомістрів, хапати чоловіків і у тяжких

* На початку липня 1943 р. А. Гітлер віддав розпорядження рейхсфюреру СС Г. Гіммлеру про припинення масового знищення захоплених у полон радянських партизанів або ж осіб, підозрюваних у їх підтримці. Всі вони після перевірки підлягали передачі до концтаборів з метою використання як робочої сили, брак якої все більше відчувався у Німеччині. Є відомості, що більша частина місцевих командирів СС і поліції зустріла це розпорядження з невдоволенням.
** Під час бесіди з начальником УШПР військовий кореспондент газети "Правда" Л. Коробов, котрий тривалий час перебував серед партизанів, сказав: "Німецькі полонені живуть максимум три години. Полоненому вчиняють допит, беруть від нього все, що він може розповісти, а потім розстрілюють". Цікавою була позиція стосовно полонених, котрі потрапляли до партизанів, М. Хрущова. З квітня. 1943 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У він зауважив: "Я думаю, що можливо до німців та мадярів застосовувати покарання різками. Одних слід вішати, а інших просто висікти і відпустити".
випадках розстрілювати,* а жінок відправляти до концентраційних таборів".195 У східних областях, сказав якось А. Гітлер, щоб досягти поставленої мети, потрібно діяти абсолютно жорстоко, а-ля Сталін.

І ці вказівки неухильно проводилися до життя, не рахуючись з міжнародними законами, про які йшлося вище. На Нюрнберзькому процесі один з найбільш відомих спеціалістів по боротьбі з рухом Опору обергрупенфюрер СС фон дем Бах-Зелевський визнав, що німецькі війська не завжди розбиралися, хто є партизан, а кого підозрюють в тому.196 За таких обставин командири частин вермахту діяли на свій розсуд, виносячи смертні вироки ні в чому не повинним людям. Ця практика носила масовий характер і була визнана як злочин проти людства.

Звичайно, те, про що вже говорилося, було усвідомлено фон дем Бах-Зелевським після війни. Але є свідчення, що і в воєнні роки окремі німецькі чинники розуміли згубність політики масового нищення цивільного населення під виглядом боротьби з партизанами. Так, 28 жовтня 1943 р. начальник СС і поліції генеральної округи "Житомир" у своєму обіжнику наголошував, що практика розстрілу "без зайвих розмов" чоловічого населення у тих селах, де діяли партизани, підірвала довір'я населення до німецької політики. У зв'язку з цим він кваліфікував такі дії як неправильні й вимагав від своїх підлеглих ретельної перевірки підозрюваних осіб, підкреслюючи, що "наслідком ліквідації чоловічого населення є те, що при вступі німецьких сил все населення втікає до партизанів".197

З огляду на вищевикладене, засуджуючи дії окупаційної адміністрації, було б невірним заплющувати очі й на відомі факти порушення учасниками руху опору існуючих норм поведінки під час бойових дій. Непоодинокими були випадки знищення партизанами, у тому числі й червоними, німецьких військовополонених,** що сурово заборонялося міжнародними угодами. Слід погодитись зі словами вже цитованих англійських дослідників, що "не можна нехтувати законами війни тільки тому, що їх незручно виконувати".

Таким чином, збройна боротьба на окупованій території України проти нацистів не була проявом чиєїсь злої волі, винахідом якоїсь політичної сили, вона стала об'єктивним відображенням результатів нацистської окупаційної політики, ставленням населення до загарбників і найвищим виявом нескореності духу українського народу. Зрозуміло і те, що стихійний опір народних мас набував організованих форм і в міру можливостей керувався відповідними політичними центрами. Історія засвідчує, що штучно привнесений партизанський рух ніколи не має перспектив розвитку і завжди приречений на невдачу.

Однак в Україні все було навпаки. Не дивлячись на каральні акції нацистів, полум'я народної боротьби набувало у часі все більших розмірів. За німецькими джерелами, протягом січня-червня 1942 р. у східних областях України сталося 258 диверсійних актів, відбулося 107 боїв окупантів з червоними партизанами, чисельність яких обраховувалась в 11 тис. бійців. А 28 червня 1942 р. командувач групою армій "Південь" видав директиву "Про втихомирення в Україні", де наголошував, що "залишається чинним наказ фюрера: за кожного вбитого німця вбивати десятки росіян", і підкреслював, що "найжорстокіші заходи є найдійовішими".198

Підтверджували активність червоних партизанів й оунівські джерела. Так, в "Огляді суспільно-політичного життя за місяць червень 1942 р." (ЗУЗ) говорилось: "III. Партизанський польсько-більшовицький рух не припинився. Владі не вдалося його ліквідувати. Навпаки, він охоплює нові терени. Саме в червні він перекинувся вже і на терени Галичини (Радехів, Рава-Руська, Броди, Сокаль)".199

 

------------------------------------------------------------------------

[164] Шервуд Р. Рузвельт и Гопкинс. - М, 1958. - Том. 2. - С. 31.

[165] Черчилль У. Вторая мировая война. - Книга вторая. Тома 3-4. - М, 1991. С. 170-172.

[166] На зов Києва. - С. 244-245.

[167] Там само. - С. 118.

[168] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 434, арк. 34-34 зв.

[169] Історія застерігає. - С. 233.

[170] ЦДАГО України, ф. 269. - Документи Української громади в Німеччині.

[171] Бульба-Боровець Т. Армія без держави. - С. 69.

[172] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 22, спр. 76, арк. 13.

[173] Там само, ф. 269. - Особисті документи І. Рудичіва.

[174] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 2, арк. 101-103.

[175] Гайвас Ярослав. Коли кінчалася епоха. - С. 78.

[176] Багряний Іван. На новий шлях // Наша боротьба. - Ч. 1 - 1946

[177] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 22, спр. 76, арк. 9-10.

[178] Краківські вісті (український щоденник). - Ч. 19(466). - 1 лютого 1942 р.

[179] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи Ю. Колларда і генерал-хорунжого армії УНР В. Петріва.

[180] Паньківський Кость. Роки німецької окупації. - Нью-Йорк, Торонто, 1965. - С. 21.

[181] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого армії УНР В. Петріва.

[182] Там само. - Документи редакції часопису "Українська дійсність".

[183] Історія застерігає. - С. 82, 94, 97.

[184] Орловский С., Острович Р. Эрих Кох перед польским судом. - С. 207.

[185] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 347, арк. 30-31.

[186] Фараго Л. Дом на Херрен-стрит // В сетях шпионажа. - М., 1965. - С. 73-74.

[187] Кейтель Вильгельм. Воспоминания перед казнью. Воспоминания, письма и документи начальника штаба Верховного главнокомандования вермахта. - М., 1998. - С. 251.

[188] Шанковський Л. Історія українського війська. - С. 27.

[189] Тухачевский М.Н. Избранные произведения. 1919-1927 гг. - М., 1964. - Т. 1 - С. 50.

[190] Бульба-Боровець Т. Армія без держави. -С. 142.

[191] Фараго Л. Дом на Херрен-стрит. - С. 73-74.

[192] Клаузевиц К. О войне. В 2-х томах. - Москва, 1936. - Т. 2. - С. 195-203.

[193] Диксон Ч., Гейльбрунн О. Коммунистические партизанские действия. - Москва, 1957. - С. 117-118.

[194] Сучасність. - 1992. - № 7. - С. 34.

[195] Пикер Генри. Застольные разговоры Гитлера. - Смоленск, 1993. - С. 368.

[196] Нюрнбергский процесс. - Т. 5. - С. 273.

[197] Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. - С. 252-253.

[198] Чайковський А. С. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941-1944 рр.: мовою документів, очима історика). - К., 1994. - С. 47.

[199] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 349, арк. 44 зв.