АКТИВІЗАЦІЯ СИЛ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ ОПОРУ. ПОЗИЦІЯ ОУН(Б)

За цих умов не могли залишатися осторонь боротьби з окупантами й сили українського руху Опору, адже невдоволення населення політикою нацистів досягало критичної відмітки, за якою починався стихійний спротив мас. І саме політика мала надати йому організованих і цілеспрямованих форм. Про це свідчив і досвід радянської сторони, котра з травня 1942 р. приступила до створення мережі центральних та місцевих штабів партизанського руху, в тому числі й в Україні.

У цей час слідом за "Поліською січчю" Боровця-Бульби на Волині-Поліссі починають формуватися у вигляді груп самооборони перші збройні загони або, як вони у той час називалися, "боївки" ОУН(Б). За свідченнями колишнього обласного провідника ОУН Буковини "Мотрі" (А. Галицька) ця робота проводилася з початку 1942 р. за вказівкою проводу ОУН(Б). Ставилося завдання об'єднати кожні три села у кущ (15-45 озброєних осіб), створити у кожному повіті рухливу сотню бійців, а в окрузі - курінь у складі трьох-чотирьох сотень.200

Прагнучи надати цій роботі цілеспрямований характер, провід ОУН у січні 1942 р. продовжив видання часопису "Бойовик". Вміщувані в ньому матеріали мали "спонукати до плекання високих чеснот українця-націоналіста, вказати на ті чесноти, вчитись ставити собі вимоги і цілі, споювати ряди бойовиків, щоб вони були готові до виконання великих завдань, положених на них історією".

Одне з вміщених у часописі гасел яскраво характеризувало напрямок думок і дій ОУН: "Державну владу не можна взяти мирно. її треба силою здобувати, треба зброєю перемогти її посідачів". Серед завдань, які ставилися перед клітинами ОУН, виділялися два: 1) Згуртування всього українського народу під проводом С. Бандери та викорінення "розпеченим залізом" хвороби під назвою "партійщина"; 2) "Постійний і ґрунтовний вишкіл членських кадрів ОУН. Кожний член мусить бути підготовлений військово, політично і фахово".201

На цьому етапі підготовки до майбутнього зриву бандерівські осередки головну увагу зосереджували як на військовому вишколі кадрів, що систематично проводився з осені 1941 р., так і на організації магазинування зброї та іншого спорядження. Одним з прикладів роботи у цьому напрямку може бути наказ повітового провідника "Ігоря" (терен ПЗУЗ) від 22 травня 1942 р. керівному складу станиць ОУН. У ньому ставилося завдання впродовж двох тижнів забезпечити збирання зброї на підконтрольній території і зосередити всі бойові засоби в руках "військових провідників".202 Коментуючи згаданий документ, слід відмітити, що прагнення до концентрації зброї пояснювалось ще й потребою не допустити самочинних, передчасних збройних виступів проти німців.

У середині літа 1942 р. загальна чисельність боївок ОУН(Б) на Волині-Поліссі становила майже 600 чоловік203. Але поводилися вони дуже і дуже обережно, добре конспірувалися, намагалися уникати відкритих сутичок з німцями. В одній з доповідних записок червоних партизанів до УШПР, зокрема, повідомлялося, що на початку 1942 р. на території Рівненської області створюються націоналістичні

* З цього приводу співробітник відділу "Іноземні армії Сходу" генштабу ОКХ Німеччини В. Штрік-Штрікфельдт пише: "Спочатку стихійний, а в більшості й антикомуністично спрямований партизанський антинімецький рух Сталіну вдалося поступово, шляхом десантних груп, підпорядкувати своєму впливові і, пізніше, повністю взяти під контроль" (Штрик-Штрикфельд В. Против Сталина и Гитлера. Генерал Власов и Русское Освободительное Движение. - М., 1993. - С. 82-83).
** Звичайно, тут мова може йти не тільки про бандерівців, але й про бульбівців та мельниківців. Останні активно розпочали творення власних збройних сил десь у середині літа 1942 р. Як згадує М. Данилюк, наприкінці липня на Крем'янеччину надійшли інструкції про влаштування військової сітки мельниківців, організацію обласних, повітових і районних військових команд, вишкіл кадрів, нагромадження зброї, набоїв, іншого спорядження.
*** Це явне перебільшення, бо бандерівці у той час ніколи офіційно не виступали за підтримку німців. Вони лише агітували проти партизанських дій, проти завчасного, як їм здавалось, збройного зриву проти нацистів, котрі перебували на вершині своєї військової могутності.
загони чисельністю від 50 до 300 бійців.* Діють вони потаємно, майже підпільно. Лише з червня 1942 р. діяльність цих формувань стає помітнішою, більш відкритою, але спрямовується, в основному, на заготівлю продовольства. При цьому бандерівці** часто маскуються під радянських партизанів.204 Це свідчення радянського джерела, здавалося, можна було б взяти під сумнів. Однак подібна практика все-таки мала місце. Наприклад, А. Галайбіда ("Бір"), один з учасників боротьби ОУН-УПА, пише у своїх спогадах, що влітку 1943 р. сотенний командир УНС "Кок" (Тернопільщина) "розбив під фірмою ковпаківців, кілька німецьких фольварків і розмістив по селах забрану худобу та збіжжя".205

Цікаві відомості про військову роботу ОУН(Б) містить "Повстанський записник" (К., 1993) мельниківця "Блакитного" (М. Данилюк). У звіті до свого керівництва на Волині від 30 вересня 1942 р. він писав, що бандерівські командири на відтинку Дубно-Кремінець "Крук" (І. Климишин) і "Черник" "ще й не думають про відкриту боротьбу загонами. Орієнтуються лише на боївки по містах і селах, а в крайньому випадку на диверсійні акції, атентати, але й те в обмеженому числі".

Прагнення бандерівського проводу уникнути у цей період рішучих зіткнень з окупантами відмічали й інші мельниківці. Зв'язковий Волинського обласного проводу ОУН А. Мельника Г. Стецюк у своїх спогадах пише: "З початком 1942 р. бандерівці почали розкидати листи і летючки, у яких закликали все населення Волині підтримувати німців та допомогати їм у війні з більшовиками як матеріально, так і морально.*** У летючках закликають не слухати членів ОУН-мельниківців або бульбівців, бо то буде на шкоду нашій українській роботі".206

Правда, представники бандерівського табору не погоджувалися із зазначеною вище оцінкою своїх дій у той час. Вже після війни М. Лебедь писав, що влітку 1942 р. все-таки мали місце з боку ОУН(Б) "поодинокі збройні зудари з німецьким наїзником". Але вони, за його словами, були "здебільшого не голосні, щоб не виявити джерела".207 Це свідчить, що бандерівці не поспішали продемонструвати німцям свою готовність до збройного чину, виходячи з власних інтересів та очікуючи на можливі зміни у німецькій політиці щодо України.

Деякі питання політики проводу ОУН(Б) у цей період знайшли відображення у "Слові Організації українських націоналістів в першу річницю проголошення самостійності української держави у Львові 30 червня 1941 року", що побачило світ улітку 1942 р. й широко розповсюджувалося в Західній Україні. У ньому підводилися підсумки діяльності бандерівської ОУН від початку війни і окреслювалися найближчі наміри Організації. Насамперед зазначалось, що, коли почалася війна, бандерівські боївки "партизанськими діями" включилися у фізичне знищення "московсько-жидівського окупанта" і, проголосивши створення Української держави, розпочали на звільнених від більшовиків територіях організовувати і налагоджувати громадське і господарське життя.

Однак, підкреслюється у "Слові", такі дії ОУН не були з розумінням сприйняті "західним визволителем", і він включив Україну в "колоніальну систему "Нової Європи", відкидаючи саму думку про право українського народу на самостійне існування. При цьому німці прагнуть нав'язати українському народу одну ідею - "ідею праці", звичайно на користь Німеччини. Такий перебіг подій, як вважає ОУН(Б), ставить українство в тяжке становище і вимагає від нього стати до оборони від нового наїздника. Але в той час, коли на фронті ще йде бій з "московсько-більшовицьким окупантом", - говориться у "Слові" - "політичний розум наказує нам виждати". Отож, не важко побачити, що, критикуючи політику нацистської Німеччини щодо України, провід ОУН(Б) вів себе досить обережно і не ставив питання про збройну боротьбу. "Однак, - говориться в "Слові", - ми не ведемо сьогодні народу на барикади, не йдемо в фізичний бій з новими господарями України за здобуття території"". І далі пояснюється чому так необхідне вичікування: "Нашим першим ворогом є таки Москва, байдуже чи сьогодні ще вона червона, чи завтра вже буде біла".208

Поза всяким сумнівом "Слово Організації українських націоналістів в першу річницю проголошення Української держави у Львові дня ЗО червня 1941 року" було однією з чергових спроб ОУН(Б) шляхом, так би мовити, гласності вплинути на німецьке політичне керівництво і спонукати його до зміни ставлення щодо українського питання. Коли ж цього не відбудеться, то ОУН(Б) попереджала нацистів, що "прийде час і мільйони нас стануть до бою за свої права і на своїй землі".

Тим часом у вищих ешелонах нацистської влади остаточно визначились стосовно майбутнього України. У директиві рейхсміністра А. Розенберга, опублікованій у таємному бюлетені Головного імперського управління безпеки від 24 червня 1942 р., наголошувалося, що "в інтересах тривалого політичного спокою в Україні не слід створювати українське самоуправління в політично доцільній формі".209 Для інформування у завуальованій формі широкого загалу українства про свої плани німцями був зроблений наступний крок. У середині липня 1942 р. на шпальтах вже згадуваного часопису "Дойче Україне Цайтунг" з'явилася стаття під назвою "Дві політики у відношенні України", яка широко коментувалась у місцевій пресі рейхскомісаріату України. У цій публікації критикувалась так звана "політика хліба", яку проводили стосовно України Центральні держави у 1918 р. Ця політика, на думку авторів згаданої статті, виявилась короткозорою і потерпіла поразку через те, що не була "обмежена на довгу мету і на великий простір".

Інша справа - сучасна німецька політика в Україні, яку проводить А. Гітлер. Ця політика "не працює обіцянками", вона з'ясувала становище в Україні і не вагаючись заявила, "що по більшовицькому опустошенні треба буде багатолітньої завзятої праці, щоб цей край знову піднести та включити його в круг європейської цивілізації"". З огляду на вищевикладене, автори публікації дійши висновку, що за існуючих несприятливих обставин німецька політика щодо України керується в першу чергу "потребами фронту тотальної боротьби і будучності Європи", а тому українці не повинні захоплюватись "романтичними думками" про власне державне будівництво, а докладати всіх зусиль, щоб досягнути перемоги над більшовизмом і плутократією". Бо перед тим, як ставити дім (тобто будувати державу), треба, на думку німців, "заложити фундамент".210

Тим часом стаття "Дві політики у відношенні України" справила гнітюче враження на українські політичні кола, оскільки відсувала розв'язання українського питання на непевний час. Коментуючи зазначену статтю, полк. М. Садовський з середовища УНР у листі до генерала В. Петріва зауважив: "Її написано в дуже неприхильному для нас тоні, щоб не сказати більшого. Не знаю, що сталося, але ще так недавно в німецькій пресі писалося про Україну й українську справу та еміграцію тільки в прихильних тонах".211

У контексті згаданої публікації трактував ннацистську політику в Україні й рейхскомісар Е. Кох "з нагоди річниці перебрання свого уряду" (серпень 1942 р.). У заяві, яка була вміщена на сторінках окупаційної преси, він наголосив, що його завдання в Україні "були вже насамперед ясно і чітко визначені й не могло бути мови про будь-які експерименти". Не заперечуючи застосування "болючих заходів" щодо непокірних, Кох при цьому зауважив, що ці заходи торкнулися "переважно лише певних кругів еміграції й інтелігенції, які тут лише критикують". Рейхскомісар закликав українське населення "доказати пильною співпрацею і виконуванням обов'язків, що для них боротьба проти більшовизму не є фразою".212

Однак "співпраця" йшла важко. Багато дій окупаційної адміністрації в Україні вже не знаходили адекватного розуміння у політичних колах українства, які на початку війни і в перші її місяці рішуче підтримували німців. Отож, поряд з бандерівцями і бульбівцями у цей час на Волині-Поліссі прагнула розгорнути у законспірованій формі військову діяльність і мельииківська ОУН, сподіваючись у такий спосіб зробити німців більш зговірливими.

Терени навколо Рівного, Луцька, Дубна, Кременця, за словами О. Штуля ("Жданович"), стали "основними осередками вишколу й організаційної підготовки" мельниківців. У липні-серпні 1942 р. тут проведено 15 виш-колів, у кожному з яких брало участь до 100 чоловік. Цією роботою керував провід Волині-Поділля "Інспекторат ч. 2", до якого були прикомандировані А. Барановський, О. Яценюк ("Волинець"), В. Білий ("Арієць"), котрий вважався обласним військовим керівником.213 Вже у серпні 1942 р. мельниківці мали у Кременецькому повіті 67 повних і 24 неповні "боївки", 2 загони "швидкого призначення", всього до 450 бійців.214

Однак, як бандерівці, так і мельниківці не поспішали до зудару з німцями, бо не вірили у доцільність збройного протиборства з ними як з політичних

* 20 вересня 1942 р. військовий комендант Кременецького повіту М. Данилюк ("Блакитний") доповідав, що населення чекає від повстанців захисту від німців, а тому необхідно виступити проти окупантів. На це згаданий вище військовий керівник мельниківців на Волині-Поділлі В. Білий відповів, що ситуація всім зрозуміла, але ще немає рішення, бо чекають "директиви згори".
міркувань, так і через брак сил і неминучість важких втрат.* Відкидали мельниківці й бандерівську "концепцію масового партизанського діяння".

Треба сказати, що прагнення обох проводів ОУН уникати вирішального зіткнення з німецькою владою було притаманно не лише українському національно-визвольному руху. Такої лінії поведінки дотримувались, наприклад, національні рухи у Латвії, Литві та Естонії. Їхні керівні центри, засуджуючи засадничо окупаційний режим, не вважали проте можливим кинути виклик нацистам і стати до збройної боротьби, прагнули зберігти власні сили до більш слушного часу.

Так, наприклад, в довідці КДБ "Про виникнення литовського збройного антирадянського підпілля і його діяльність на території Литви" (1954) підкреслювалося, що в роки війни згадане підпілля керувалося наступним: "Нехай Німеччина розіб'є СРСР, але потерпить поразку у війні від США і Англії, після чого з останніми можна буде домовитися про відновлення незалежності Литви". І далі наголошувалося, що "Литовська визвольна армія" в період окупації збройної боротьби проти німців не вела і до цього своїх членів не закликала, вважаючи, що німці для Литви - менше зло, аніж радянська влада".215

Тому, на нашу думку, після повернення радянської влади націоналістичні сили в республіках Балтії виявилися більш підготовленими для антибільшовицького спротиву, ніж це мало місце в Україні. Крім зазначеного, цьому, зокрема, сприяв ряд інших факторів: більш високий рівень консолідації цих сил на ґрунті загальнонаціональних інтересів; відсутність істотних розбіжностей у керівному середовищі; наявність кваліфікованих керівних кадрів (офіцерський корпус колишніх армій, поліції); можливість, по суті, легально проводити військовий вишкіл кадрів, накопичувати зброю і спорядження.

В Україні становище було більш складним і заплутаним. Втім, вже з середини літа 1942 р. ставало ясно, що відтягувати збройний виступ націоналістичних сил проти нацистів буде все важче і важче. Це підтверджував не тільки зростаючий комуністичний партизансько-підпільний рух, але й дії гітлерівців, які носили настільки брутальний і зловісний характер, що стихійні спалахи народного гніву проявлялися часто-густо по всій Україні. Зокрема на Волині і в ряді інших місцевостей населення вчинило опір спробам здійснити насильницьке вивезення робочої сили до Німеччини. Ці дії нацистська адміністрація розцінила як відвертий виклик окупаційній політиці. Тому 20 травня 1942 р. рейхскомісар України Е. Кох з метою підтримання "німецького авторитету"216 розпорядився нещадно палити оселі і господарства непокірних, вживати інших

* У 1941-1944 рр. у Волинській області нацисти спалили 97 населених пунктів, більше ніж у будь-якій іншій області України (Історія застерігає. Трофейні документи про злочини німецько-фашистських загарбників та їхніх посібників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни. - К., 1986. - С. 247).
каральних заходів.*

Це та інші розпорядження Е. Коха набули широкого розголосу й рейхскомісар України став найбільш одіозною постаттю серед діячів окупаційної адміністрації. Американський історик А. Даллін писав, що "Коху більш, ніж комусь іншому, вдалося настроїти населення України проти Німеччини".217 Зрозуміло, що провини Коха не викликають жодних сумнівів. Однак він був лише одним з найретельніших і послідовних виконавців волі вищого нацистського керівництва. А тому не можна всю окупаційну політику Третього Рейху зводити до поведінки, нехай брутальної, її окремих представників.

Так, наприкінці березня 1942 р. імперський уповноважений з використання робочої сили Ф. Заукель надіслав рейхскомісарам України і Остланда лист з проханням "форсувати вербування... всіма доступними засобами, включаючи суворе застосування принципу примусовості праці".218

На цей лист особливо хворобливо реагував А. Розенберг, який ще 16 березня 1942 р. направив Гітлеру доповідну записку, намагаючись у черговий раз привернути його увагу до становища в Україні. У згаданому документі говорилося, що нерозважливі дії окупаційної адміністрації приводять місцеве населення до "тупого відчаю, штовхають його на опір". З огляду на це, відзначалося у записці, представники збройних сил вимагають від окупаційної влади "подбати про втихомирення українського народу в інтересах запобігання саботажу, формуванню банд і т. ін.". У зв'язку з вищевикладеним рейхсміністр просив фюрера видати розпорядження, у якому би проводилась думка, що "шляхом незначних для політики послаблень і в окремих випадках шляхом деякої людяності" вдалося б у повній мірі забезпечити німецькі інтереси в Україні.219 Однак відповіді на своє звернення А. Розенберг не одержав.

Необхідно підкреслити, що вивезення робочої сили з окупованих східних територій обумовлювалось не тільки потребами розширення військового виробництва для боротьби з СРСР. На нараді в Берліні 4 вересня 1942 р. Ф. Заукель прямо заявив, що за допомогою робітників зі Сходу вдасться "виконати програму озброєння і виробництва сталі, намічену фюрером у здійсненні великих планів на Заході і для розгрому в наступні роки найсильнішої військово-економічної держави Заходу - Північної Америки".220

Тим часом завдання, поставлене перед Кохом, було дуже непростим: ввезти до 31 березня 1942 р. до Рейху 225 тис. робочих рук, а до 1 травня - ще

* Сам Е. Кох цим дорученням дуже пишався і все робив, щоб з ним впоратись. У серпні 1942 р. він заявив, що "Україна дає найбільший контингент споміж усіх працюючих у Рейху закордонних робітників" і що "їх число в найближчих тижнях значно збільшиться".
225 тис. Не варто казати, у який спосіб воно виконувалося.* Про це дуже добре сказав А. Розенберг у листі Ф. Заукелю. "Звіти, які я отримав, - пише він 21 грудня 1942 р., - показують, що зростання партизанської діяльності в окупованих східних територіях пояснюється головним чином тим фактом, що методи, що застосовуються для добування робочої сили в цих районах, є насильницькими методами масового угону. Люди, таким чином, можуть уникнути своєї долі тільки тим, що йдуть до лісу і вступають до партизанських загонів".221

Схожої думки дотримувалося й військове командування. Так, у повідомленні командуючого оперативним тиловим районом групи армій "Б", куди входила територія північних районів Чернігівщини, Сумщини і Харківщини, командуючому групою армій "Б" (29 жовтня 1942 р.) наголошувалося, що настрої населення погіршуються через "жорстокість і насильництво при вербуванні робочої сили для відправлення до Німеччини" і це сприяє посиленню активності партизанів, зокрема, в районі Брянських і Хінельських лісів.222

Зростанню антинімецьких настроїв серед людності України сприяла й обов'язкова трудова повинність, введена з 5 серпня 1941 р. розпорядженням рейхсміністра А. Розенберга на окупованих східних територіях. Спочатку вона охоплювала працездатних осіб від 18 до 45 років, а потім розповсюдилась взагалі на все населення, зокрема й на жінок з малолітніми дітьми. При цьому місцеве населення мало переважно залучатись до найважчої декваліфікованої праці, шляхового будівництва, спорудження залізниць і аеродромів, гірничих та польових робіт тощо. Будь-які ухилення від трудової повинності нещадно каралися в'язницею і каторжною працею, нерідкими були й смертні вироки. Так, наприклад, 6 липня 1943 р. у Миколаєві за втечу з місця роботи були засуджені до страти 10 юнаків і дівчат у віці 18 років. 23 вересня 1943 р. міський комісар м. Запоріжжя попередив, що ті, хто ухилятиметься від роботи або не з'явиться для реєстрації в управління праці, будуть покарані на смерть.223

Водночас усе більших масштабів набувало пограбування матеріальних ресурсів України, зокрема, масове вивезення продуктів харчування. Найрішучіше висловив свою позицію з цього питання ніхто інший, як сам А. Гітлер. Він розглядав Україну як невичерпне джерело постачання продовольством Німеччини. Ще напередодні війни, а саме 21 червня 1941 р., у листі Б. Муссоліні фюрер вказував, що сподівається забезпечити на довгий час в Україні "загальну продовольчу базу", яка стане постачальником тих ресурсів, що знадобляться Рейху в майбутньому.224

Потім, вже під час війни, А.Гітлер рішуче наголошував, що продовольчу справу треба організувати так, щоб "поставляти продукти з України у будь-якій кількості". А якщо треба, казав фюрер, то "він забере з України останню корову".225 І це не були слова "на вітер", бо продовольче становище Третього Рейху було надзвичайно складним. Вже у 1942 р. виникли значні труднощі щодо постачання населення. У Німеччині відчувався дефиціту 5 млн. т зерна й 7 млн. т фуражу.

І виправити справу можна було лише за рахунок окупованих східних територій, у першу чергу України. Саме звідси на потреби Рейху і вермахту на Східному фронті до середини 1943 р. було взято 94,5 % сільгосппродуктів і продовольства, у той час як з Прибалтики і Білорусії - 5,3 %, Росії - 0,5 %.226 Протягом 1942 р. розміри так званих продовольчих "контингентів" в Україні

* У червні 1942 р. в зв'язку з скороченням норм постачання населення Німеччини було вирішено провести нову кампанію вилученню продовольчих ресурсів у населення південних районів СРСР, в тому числі й з України. Для здійснення цієї акції, яка мала носити насильницький характер, командувач окупаційними військами в Україні зажадав отримати додатково 80 охоронних рот. (Мюллер Н. Вермахт и оккупация (1941-1944). - М., 1974. - С. 204).
збільшилися майже вдвічі і постійно зростали.* І робилося це зухвало і брутально, не рахуючись із можливостями. Так, 25 серпня 1942 р. Е. Кох телеграфував генеральним і обласним комісарам, сільськогосподарським керівникам, що вони зобов'язані за будь-яку ціну виконати поставлене фюрером завдання постачання Німеччини і діючої армії необхідним продовольством. При цьому рейхскомісар підкреслив, що у ході реалізації вказаного завдання не повинна мати місце непотрібна сентиментальність і слід рахуватися з "необхідністю застосування жорстких заходів у деяких місцях".

Не важко збагнути, що ці вказівки Коха його підлеглі виконували з німецькою пунктуальністю, а їх наслідки без будь-якої політичної агітації викликали постійно зростаюче невдоволення населення, штовхали його, як і у 1918 р., на рішучий опір загарбникам. Тому наївною виглядала позиція тих політичних кіл організованого українства, які вірили у здатність нацистів задовольнитися якимись "розумними" нормами пограбування України.

Хибність гітлерівської політики на окупованих землях усвідомлювало чимало німецьких функціонерів. Так, співробітник відділу "Іноземні армії Сходу" генштабу ОКХ Німеччини В. Штрік-Штрікфельдт під впливом свого перебування в Україні влітку 1942 р. писав: "У 1941 році більшість українців, як і росіян, вітала "визволителів". Тепер вони вже сумніваються у тому, що німці колись схочуть піти з зайнятих ними областей". Характеризуючи дії окупаційної адміністрації, згаданий автор зауважує, що її "методи управління майже не відрізняються від більшовицьких". Але більшовики, підкреслює Штрік-Штрікфельдт, були все ж свої, з ними можна було хоч розмовляти, "з німцями ж не порозумієшся".227 Такою була, за словами згаданого чинника, загальна думка.

Але провід ОУН(Б) категорично забороняв будь-які виступи проти окупантів, в тому числі щодо стягнення "контингентів". Зокрема, у наказі районного провідника "Ігоря" від 22 квітня 1942 р. на адресу станичних провідників та суспільно-політичних референтів ОУН підкреслювалося, що "хто допуститься самовільно якого-небудь виступу, той буде покараний карою смерті з рамені ОУН".228 Більш того, прагнучи не провокувати німців на дії проти ОУН, рекомендувалося низовим осередкам не чинити опір окупантам, а добровільно віддавати їм частку сільгосппродукції. 5 червня 1942 р. районний провідник ОУН "Змій" віддав наказ, у якому пропонував "негайно провести роз'яснювальну роботу серед селянства у справі контингентів, щоб люди частково здавали і тим самим запобігти репресій окупаційної влади".

А у листівці "Українці!" (серпень 1942 р.), бандерівці, відводячи звинувачення мельниківців у тому, що "немовби самостійницька ОУН закликала до невиконання збіжжевих, так званих контингентів та до опору владі", заявляли, що вони не закликають "до нездавання так званих контингентів", а лише рекомендують селянам здавати їх в таких розмірах, щоб не дійшло "до масової голодної смерті".229

Звичайно, таку тактику ОУН можна зрозуміти, бо в її основі лежало прагнення за будь-яку ціну захистити свої організаційні клітини й кадри від завчасних ударів ворога, виграти час для накопичення сил і матеріальних ресурсів. Так, у наказі районного провідника "Шаха" від 18 жовтня 1942 р. наголошувалося: "протиставитись всякій агітації і закликам до нездачі контингенту, бо це на шкоду українській нації. Несе за собою руїну нашого життя".230

Однак, як показав час, згадана вище позиція ОУН(Б) мала хиби. Прагнення відтягнути збройний виступ проти німців за умов, коли такий крок був неминучим, не завжди поділялося рядовим членством і симпатиками. За словами П. Мірчука, "вже весною ОУН стрічається в низах з вимогою переходу до загального збройного спротиву". А пізніше, як свідчать документи ОУН, населення нерідко ставило й таке непросте питання: "Чому повстанці не перешкоджають німцям забирати хліб?"231

Отож, на нашу думку, зусилля проводу ОУН(Б) не загострювати завчасно стосунки з окупаційною владою і зберігти власні сили, хоч у тактичному плані й виглядали доцільними, але з погляду стратегічної перспективи закладали у свідомості частини членства ОУН та підтримуючих їх верств населення думку про слабкість націоналістичного руху, сприяли формуванню "синдрома" невпевненості, невіри у можливість подолати своїх противників, добитися поставленої мети.

Недарма наприкінці 1945 р. в одному з документів ОУН(Б), адресованому надрайонним провідникам, визнавалося, що "у нас було так, що з ворогом боротьбу вів тільки актив, а маса пасивно спостерігала" і що й зараз "самоініціативної боротьби мас з окупантами [радянською владою. - Авт.] майже немає, а те, що відбувається, робиться організовано". Автори цього ж документу задають риторичне питання: "чому українець скоріше помирав під Берліном і на Сахаліні за свого палача, ніж на своїй землі при захисті життя й існуючого покоління?"232

Причину цього явища намагалися бачити насамперед у слабкості й недостатній ефективності політико-виховної роботи в ОУН-УПА. Однак вона лежала у іншій площині, в тому періоді, коли провід ОУН(Б) затримався збройно виступити проти нацистів у кульмінаційний пункт зростання всенародної ненависті до загарбників. При цьому було забуто, що саме нерівна боротьба найкраще виховує й загартовує кадри бійців. А щодо накопичення сил та ресурсів, то вони з військової точки зору ніколи не є достатніми.

Коли ж в цілому характеризувати політику антикомуністичних проводів українства щодо Німеччини в середині 1942 р., то вона, не дивлячись на позицію окремих чинників, була здебільшого лояльною, виходила з необхідності очікування наслідків неминучого розгрому Радянського Союзу і розв'язання за цих умов українського питання. Так, влітку 1942 р. один з колишніх старшин армії УНР, перебуваючи при німецьких військах, писав до А. Лівицького: "Мусимо благати нашу зрадливу долю, щоб послала рішучу перемогу Німеччині, бо така перемога буде принаймні початком нашого визволення. Дивні "надії" декого з українців, що "перемога Америки" визволила б Україну від Совітів і від "заборчасти та брутальності" сучасної Німеччини. Таке закінчення війни було б нещастям для нас, бо "Америка" знову поділила б Україну між Росією та Польщею..."233

Тим часом навесні 1942 р., як вже говорилося, серед сил українського руху опору лише Т Боровець-Бульба вирішив стати збройно на захист українського населення Волині-Поділля від пограбувань і знущань з боку окупаційної адміністрації. Звичайно, отаман "Поліської січі" цим актом не оголошував "необмеженої"" війни окупантам. Це не відповідало його політичним задумам і для цього він не мав сил. Не випадково у "Законі українського партизана", затвердженому "Бульбою" 15 вересня 1942 р., говорилося: "6. Український партизан без наказу командування абсолютно не має права виступати зі зброєю в руках. Виїмок становить тільки необхідна потреба самооборони".234

Своє завдання Т. Боровець-Бульба бачив насамперед в тому, щоб завоювати прихильність населення в регіоні, захистити його в міру сил від свавілля нацистів, довести останнім, що український рух Опору може стати таким фактором, з яким доведеться рахуватися. З цього часу почалася тривала епопея протистояння

* У документах військ охорони тилу німецької армії в Україні так характеризувалась у цей час діяльність формувань Т. Боровця-Бульби: "Ще до лютого 1943 р. напади були заради забезпечення себе харчами. Не було жодного випадку, коли б були покалічені службовці німецької поліції і солдати вермахту. В основному вороги - поліція (українська або польська. - Авт.) і цивільна адміністрація (золоті фазани)". (З архівів ВУ ЧК-ГРУ-НКВД-КГБ. 1994. - №1. - С. 134).
** В інформаційному повідомленні поліції безпеки і СД Німеччини від 4 лютого 1942 р. (Ч. 164), хоч і підкреслювалась зростаюча активність бандерівських організацій, але зазначалося, що на їхню, тобто бандерівців, думку "сучасний момент не сприятливий для відкритого зриву".
"Поліської січі" з німцями,* а також переговорів отамана з представниками нацистської адміністрації. їх мета полягала в тому, щоб максимально послабити вплив окупантів на теренах, котрі контролював Боровець-Бульба, схилити німців до визнання прав українського народу на самостійне державне існування.

Обставини часу начебто вимагали рішучих дій і від ОУН С. Бандери. Однак провід Організації, як вже говорилося, не вважав можливим збройно виступити проти нацистів, посилаючись на брак сил і розглядаючи такий крок як передчасний, такий, що приведе до невиправданих втрат. Головне завдання вбачалося у максимальному розгортанні організаційної роботи, широкій пропагандистській діяльності з тим, щоб ґрунтовніше роз'яснити народу програму і мету ОУН(Б).**

Німецькі документи дають досить повне уявлення про масштаби цих заходів бандерівського проводу. Особлива увага зверталася на розбудову організаційної мережі, що мала охопити всю територію України і стати зародком майбутньої влади. Велике значення надавалося проникненню членів ОУН до учбових команд української допоміжної поліції з тим, щоб пройти військову підготовку та отримати зброю. Значні зусилля зосереджувалися на роботі серед молоді, вихованні її в національно-патріотичному дусі. З цією метою члени Організації заохочувалися займати посади шкільних інспекторів, учителів. Здійснювалося збирання і складування зброї та набоїв, іншого військового майна. Водночас у лісових хащах і горах закладалися учбові центри - вишкільні табори, де проводилося військове навчання кадрів.

Пропагандистська діяльність ОУН(Б) носила яскравий наступальний характер. Наполегливо проводилась ідея, що самостійну Українську державу можна здобути лише зброєю, що німці, яких спочатку вбачали визволителями України, є тепер її пригнічувачі. Ефективність усіх форм діяльності ОУН відмічали й представники радянського табору, які перебували на окупованій території. Так, секретар Кам'янець-Подільського обкому КП(б)У С. Олексенко писав з цього приводу: "Я повинен сказати, що за два роки [1941-1943 р. - Авт.] націоналісти в області організаційній досягли багато в чому. Їм вдалося взяти під свій вплив майже всю Західну Україну. Повсюди були в них агенти, були їхні організації. Непогано поставлена преса й друкована продукція".235

Інший партизан, комісар з'єднання ім. Михайлова, яке діяло у північних районах Кам'янець-Подільської і Тернопільської областей, І. Кузовков відзначав, що старий, основний законспірований кістяк націоналістів виявився далекоглядним. Користуючись тимчасовою рівновагою у стосунках з окупаційною владою в 1941-1942 рр., цей кістяк провів, за його словами, велику підготовчу роботу "до так званої національної революції в Україні", зумів зібрати і накопичити велику кількість зброї та боєприпасів, включаючи й танки.236

Коли ж ідеться про форми антинімецької діяльності бандерівців улітку 1942 р., то вони, хоча й набули поширення згідно з інформаційними повідомленнями поліції безпеки і СД Німеччини за липень-серпень, але зводилися до актів пасивного спротиву і саботажу заходам німецької сторони, як-то: здаванню сільгосппродукції (і то частково), виїзду на роботи до Рейху, участі в діяльності німецько-українських установ тощо. Стосовно останнього пункту слід зауважити, що це заборонялося лише розконспірованим членам і симпатикам ОУН(Б). Щодо бандерівських нелегалів, то вони мали завдання проникати на роботу в окупаційні установи, включаючи українську допоміжну поліцію.

Активізація бандерівського руху хвилювала нацистів не менше, ніж бойові акції бульбівців. І вони впродовж квітня-травня 1942 р. наносять низку ударів по ОУН(Б). Нацисти, зокрема, закрили школи міліції у Рівному та Клевані, які за їх словами були "бандерівськими бойовими організаціями". У районі Костополя на Рівненщині вдалося захопити підпільні склади зброї, де зберігалося 12 кулеметів, 600 гвинтівок, 254 тис. патронів тощо. До рук нацистів потрапила в цей період велика кількість пропагандистської літератури, організаційних матеріалів.

В інформаційному повідомленні поліції безпеки і СД від 22 травня 1942 р. з окупованих східних областей відмічається велика робота, проведена бандерівським проводом щодо розбудови власної організаційної на Волині-Поділлі. Водночас зауважується, що внаслідок здійснення широкомасштабних заходів дальший розвиток бандерівського руху у вказаному регіоні припинений, хоча пропагандистська діяльність все-таки продовжується.

У цьому ж документі також характеризується стан мельниківських організацій. На думку німців, широкі арешти їх членів наприкінці 1941 р., особливо у Києві, підірвали активність прихильників А. Мельника. Проте, за одержаними відомостями, у Львові поновлена підготовка пропагандистських кадрів для нелегального засилання у рейхскомісаріат. Спостерігається прагнення мельниківців взяти під свій контроль організації "Просвіти", встановити контакти з церквою.237

Одним з відомих центрів націоналістичного життя в цей час був Київ, де вели активну діяльність як мельниківці, так і бандерівці. У місячних звітах начальника поліції безпеки і СД у Києві за 1942 р. постійно повідомлялося про сепаратистські тенденції українських націоналістичних кіл, про поширювання чуток щодо створення за згодою німців уряду самостійної України, про англофільський характер націоналістичної пропаганди тощо.238

На підставі матеріалів, захоплених внаслідок акцій проти обох проводів ОУН, німці намагалися розібратися у стратегії й тактиці українського руху Опору на середину 1942 р., виявити його сильні й слабкі сторони, розробити заходи боротьби з ним. Для нацистів ставало зрозумілим, що головне прагнення всіх політичних течій організованого українства - домогтися створення самостійної України. А тому вся їхня антинімецька пропаганда підпорядкована цій меті. Німеччина настільки визнається силою ворожою українському народу, наскільки вона перешкоджає його державницьким устремлінням.

Оцінюючи обставини, що склалися в Україні, поліція безпеки і СД так характеризує наміри ОУН(Б), аналізуючи її програмні документи. "Війна несе з собою ту вигоду, - говориться в інформаційному повідомленні від 10 липня 1942 р., - що Німеччина розіб'є старого ворога України - Москву. Проте, з іншого боку, невигода заключається в тому, що та ж Німеччина вороже ставиться до суверенної Української держави. Особливо підкреслюються такі вказівки: 1. Щоб не розпилювати власні бойові сили, вести активну боротьбу проти однієї Москви. 2. Стосовно Німеччини дотримуватись такої тактики: проникати до органів влади, очікувати, економити сили, ніяких непотрібних, бездумних дій, але вести внутрішню й організаційну підготовку, ширити мережу ОУН, щоб, вкінець, у визначений час можна було б сказати "останнє слово".

Далі в згаданому документі говориться, що у порівнянні з бандерівцями мельниківські організації "створюють враження більш поміркованого націоналістичного руху, але, в дійсності, стосовно пропаганди і методів досягнення мети їх можна порівняти з бандерівським рухом". Однак саме лояльність мельниківців, як здається нацистам, є більш загрозливою, аніж бандерівський рух, бо останній з самого початку відкрито виступає проти Німеччини.239

Німецькі джерела містять також цікаві дані щодо концентрації основних сил бандерівської ОУН у рейхскомісаріаті України. За станом на 14 серпня 1942 р. найактивніше діють два центри: один у генеральному комісаріаті Волинь-Поділля (це був крайовий провід ОУН на ПЗУЗ на чолі з Д. Клячківським), другий у східних українських землях (Північні СУЗ) з центром у Києві, який після вбивства Д. Мирона очолив А. Сак. При цьому німці особливо виділяли Київську область, де за їх відомостями перебувало близько однієї тисячі членів ОУН С. Бандери. До зазначеного слід додати ще й крайовий провід ОУН на південно-східних українських землях (Південні СУЗ) з центром у Дніпропетровську, включаючи й території, окуповані румунами. Тут бандерівськими організаціями після повернення на захід З. Матли керував В. Кук.

Наведені вище оперативні документи поліції безпеки і СД Третього Рейху за травень-серпень 1942 р. дають підставу стверджувати, що у розпорядженні вищого нацистського керівництва були ґрунтовні відомості про програми, стратегію й тактику всіх течій українського руху опору. Але, не дивлячись на це, зрушень у політиці Німеччини стосовно українського питання не відбулося. Німці не бажали пов'язувати себе будь-якими політичними обіцянками стосовно майбутнього України. Націоналістичні кола українства, насамперед ОУН(Б), не отримавши таких обіцянок, відмовлялися від тісного й активного співробітництва з німецькою владою на фронті боротьби з СРСР.

Вище вже говорилося, що обидва проводи ОУН спонукали своїх членів і симпатиків до вступу у формування української допоміжної поліції з метою проходження там військового вишколу і одержання зброї. Мельниківці робили це відкрито, розраховуючи, що у випадку надання Німеччиною Україні статусу самостійності допоміжна поліція автоматично стане опорою їх влади. Бандерівці, дотримуючись такої ж точки зору, прагнули однак працювати у поліційних формуваннях конспіративно.

Німці, як вже зазначалося, розуміли наміри обох ОУН і намагалися контролювати проникнення їх членів в українську допоміжну поліцію. Щоб якось паралізувати націоналістичний вплив, німецька адміністрація заохочувала приймання до поліції росіян, поляків, представників інших національностей. У середині 1942 р. нацисти мали в цілому повне уявлення про масштаби проникнення і діяльності націоналістів в українській допоміжній поліції і негативні наслідки цього для окупаційної політики.

Одним із свідчень цього може бути директива рейхскомісара України Е. Коха від 12 серпня 1942 р. про жорстоке поводження місцевої поліції з сільським населенням. У ній відзначалося, що частина українських поліцаїв, котрі є членами нелегальних націоналістичних організацій, спеціально застосовує методи фізичної розправи стосовно сільського населення, щоб таким чином викликати ненависть українців до німецької влади. Таке поводження поліцейських націоналістів, на думку рейхскомісара, дискредитує "німецьке правосуддя і управління, що може привести до тяжких наслідків політичного характеру". У зв'язку з цим Е. Кох категорично забороняв українській поліції "застосовувати фізичний вплив стосовно населення", за винятком особливих випадків.240

Не збираючись іти на поступки, відкидаючи саму думку про можливість існування самостійної України до закінчення війни, гітлерівці покладали всі надії на застосування у необмежених розмірах сили для реалізації своїх планів на окупованих територіях. Події, які відбувалися на фронтах Другої світової війни, де вермахт наносив поразки своїм противникам, здавалося, підтверджували правильність такого жорсткого курсу. Німецькі війська вийшли до берегів Волги, досягли Кавказьких гір, стояли у африканській пустелі під Ель-Аламейном на кордоні Єгипту. Підводні армади адмірала К. Дьоніца почувалися господарями у водах Атлантики.

Було б необачно вважати, що німці недооцінювали всі форми руху Опору на окупованій території СРСР, в тому числі й в Україні. Але тій силі, з якою вони зіткнулися, було вирішено протиставити ще більшу силу.

Будь-які можливості політичного вирішення проблем на Сході рішуче відкидалися. У зв'язку з реалізацією плану "Ост" не могло вестися й мови про будь-які державні утворення на захід від Уралу. Ця територія мала стати "життєвим простором" для німецького народу.

Зрозуміло, що вирішальне значення у цьому питанні мала особиста позиція А. Гітлера. Він багато чув і знав про сировинні ресурси України, розглядав їх, як про це вже говорилося, основним джерелом постачання Третього Рейху. Але по-справжньому відкрив для себе Україну фюрер у липні 1942 р., коли вперше прибув до своєї нової польової ставки "Вервольф" в районі Вінниці. Він назвав Україну "небачено прекрасною", порівнював її з "землею обіцяною". Тутешній клімат здавався йому більш м'яким, ніж у Мюнхені. А Південний Буг був схожий за ландшафтом на р. Везер.

Водночас фюрера обурила сама думка про те, що таке багатство знаходиться у користуванні українців, котрі перебувають у стані "культурного регресу". Гітлера вразило, що чоловіки виглядали ледацюгами, що більша частина родючого ґрунту необроблена, що на ньому пасеться худоба. Не відчув фюрер в місцевого населення прагнення працювати більше, ніж безумовно необхідно.241

Можна припуститися, що таке поверхове враження від побаченого остаточно зміцнило у свідомості нацистського вождя ідею перетворення України на "життєвий простір" для німецького народу. З приводу цього фюрер 22 липня 1942 р. у своїй ставці під Вінницею погодився з міркуваннями М. Бормана, "щоб ці руські або так звані українці не дуже плодилися", бо їх землі в один прекрасний день мають бути "заселені німцями". Водночас Гітлер наголосив, що треба будь-що "не пробудити у місцевого населення почуття особистої гідності" і що між німцями і місцевим населенням має бути зведений "неподоланний бар'єр".242

Що фюрер у цей час прийняв остаточне рішення про долю України, свідчить і такий важливий факт. У серпні 1942 р. у таборі для полонених під Вінницею перебував відомий генерал А. Власов, для розмови з яким приїхав представник МЗС Німеччини Хільгер, колишній радник німецького посольства у Москві. Він запропонував А. Власову увійти до складу російського уряду, який німці начебто хотіли створити. Хоч генерал і не дав однозначної відповіді, але він почав з'ясовувати у Хільгера, на які частини території СРСР претендує Німеччина. Останній заявив, що "Україна і Прибалтика повинні відійти до Німеччини".243

Ще в липні 1941 р., А. Гітлер наголосив, що на завойованих вермахтом східних територіях озброєними можуть бути тільки німці. Однак через рік фюрер дещо змінив свій погляд на це питання. Хоча в душі він розумів, що "найбільша дурниця, якої можна припуститися в окупованих східних областях, це дати в руки підкорених народів зброю". Але обставини змушували зробити такий непопулярний крок.

Необхідність поповнення у зростаючих масштабах резервами діючої армії обмежувала можливості нарощування сил для охорони німецьких інтересів на окупованих землях. Довелося-таки поступитися принципами й стати на шлях залучення до цієї справи місцевого населення, військовополонених.

З цією метою при Генеральному штабі ОКХ створюється в 1942 р. спеціальний відділ для організації так званих антирадянських добровільних військових формувань з представників усіх національностей. Його очолювали генерал Гельміг, а потім - колишній військовий аташе посольства Німеччини у Москві генерал Кестрінг.

Хоча росіяни й українці користувалися найменшою довірою у порівнянні з жителями Прибалтики, Північного Кавказу, козаками Дону і Кубані, мусульманськими народами, їх також почали тягнути до цих багатонаціональних формувань, схожих на "велику армію" Наполеона. Загальна чисельність "добровольців"

* Деякі дослідники рахують їх чисельність на Україні до 400 тис. чоловік, включаючи сюди й українську допоміжну поліцію. За даними вже згадуваного ген. Кестрінга, у німецьких збройних силах було понад 220 тис. вояків українського походження (Українська дивізія "Галичина". Історико-публіцистичний збірник - К., 1994. - С. 73). Німецька "Інструкція про використання місцевих підсобних сил на Сході" (серпень 1942 р.) надавала українцям, як і деяким іншим народам СРСР, лише право вступати до "місцевих охоронних з'єднань з місцевих добровольців і відпущених військовополонених". До числа тих, хто мав "високу честь" битися на фронті "проти більшовицького ворога" у ранзі рівноправних соратників німецьких солдатів, були віднесені: тюркські батальйони, російські козачі підрозділи, кримські татари.
** За словами мельниківця М. Данилюка ("Блакитний"), цей "легіон" був створений з ініціативи деяких членів ОУН А. Мельника, котрі начебто повірили у запевнення німців, які обіцяли забезпечити їх зброєю і надати можливість виконувати завдання "в охороні українського населення від польських банд на Володимирщині, Горохівщині, Грубевщині та інших повітах". Після цілої низки переформувань "легіону" частина його вояків наприкінці 1944 р. опинилась у лавах 14-ї піхотної дивізії СС ("Галичина").
*** У маніфесті Комітету визволення народів Росії, зголошеному ген. А. Власовим 14 листопада 1944 р. у Празі, серед тих сил, що борються проти більшовизму, поряд з Російською визвольною армією називалося й "Українське визвольне військо". У бандерівців до цієї формації було цілком вороже наставлення.
на колишній території СРСР за деякими даними становила понад мільйон чоловік.* Їх діяльність регламентувалась інструкцією Генерального штабу сухопутної армії Німеччини від 29 квітня 1943 року - "Місцеві допоміжні сили на Сході - добровольці".244

Згаданий документ передбачав, що всі "добровольці" російської національності як при німецьких частинах, так і в окремих з'єднаннях, створюють "Русскую освободительную армию", а української національності - "Українське визвольне військо" (УВВ). Зазначені вояки приносили присягу А. Гітлеру як "вождю і головнокомандувачу визвольних армій". Одним з формувань "Українського визвольного війська" був "Волинський легіон" у кількості 600 бійців, сформований восени 1943 р. з українців на Волині.** Від імені УВВ розповсюджувались листівки, у яких зазначалось, що "українські націоналісти боряться в рядах німецької армії".***

Важлива роль у боротьбі з рухом опору в Україні, як вже говорилося, відводилась українській допоміжній поліції. В її лавах, за англійським даними, у середині літа 1942 р. нараховувалось 150 тис. чоловік. До послуг окупаційної влади стали й загони "Українського народного козацького руху" (УНАКОР).

Пізніше, вже у 1943 р., прихильниками співпраці з нацистами висувалася фантастична ідея створення під німецьким протекторатом держави "Козакія". У цю авантюру втягнувся й відомий військовий діяч УНР генерал-поручник М. Омелянович-Павленко. Його підтримували деякі інші діячі української політичної еміграції. Один з них, колишній член Директорії УНР, проф. П. Андрієвський з Праги, так оцінював можливості козацького руху також "До цієї пори, - писав він у листі від 5 червня 1943 р. до Ю. Колларда, - німці не дозволили сполучення з Україною ні націоналістам, ні гетьманцям; може пощастить козацькому рухові; а останній не ворожий ні першим, ні другим; готує ґрунт для майбутньої політичної форми".245

Суперечливий характер відносин, які склалися у Німеччини з антикомуністичними еміграційними силами в СРСР, у тому числі й в України напередодні і на початку Другої світової війни, у наш час є загальновизнаним фактом. Сучасний англійський історик Д. Сьюард, автор порівняльної біографії "Наполеон і Гітлер", пише, що у німців "до початку операції "Барбаросса" був встановлений контакт з українськими націоналістами, однак після вторгнення ті всі опинилися у концтаборах". За його ж словами, "фюрер відкидав будь-яку думку про те, що можна одержати підтримку від українських націоналістів і російських антикомуністів".246

Однак з останнім твердженням важко погодитись. Ані Гітлера, ні його найближче оточення, як добре відомо, ніколи не відкидали у своїх стратегічних планах думки про залучення до співпраці колабораціоністських елементів у тих країнах, які мали стати об'єктом агресії. Навпаки, німці завжди, і не без успіху, намагалися використати колабораціоністів, але свідомо відводили їм другорядну, допоміжну роль, розуміючи, що така "співпраця" носить тимчасовий характер.

Як пише німецький професор К. Пфеффер, "німецькі фронтові війська і служба тилу на Сході були б не в змозі продовжувати боротьбу впродовж тривалого часу, коли б значна частина населення не працювала на німців і не допомагала німецьким військам".247 Але якщо стояти на ґрунті правди, то "значна частина населення", про яку згадує К. Пфеффер, не допомагала німцям, а, навпаки, була вороже налаштована проти них. А зиску від так званих "добровільних

* Про ставлення А. Гітлера до "добровольців" свідчать такі факти. Коли восени 1943 р. фюреру стало відомо про масові вигадки переходу "добровольців" до лав партизанів або ж на бік Червоної армії, то він спочатку дав розпорядження про розформування цих частин і переведення їх особового складу на роботу до промисловості. Але потім на прохання німецького генералітату погодився з тим, щоб формування "добровольців" з 1 січня 1944 р. були виведені з теренів СРСР для використання їх на інших фронтах і окупованих територіях.
помічників", про яких йшла мова вище, виявилось недостатньо для перемоги над СРСР.*

Провину за небажання залучити народи СРСР до боротьби з більшовизмом німецькі спеціалісти по Сходу покладали цілком на А. Гітлера. Так, один з керівників німецької розвідки на Східному фронті, відомий Р. Гелен у своїх спогадах стверджує, що, коли б вище нацистське керівництво рахувалося з національними почуттями українців та інших народів СРСР, було б згодне реалізувати їх "нехай і не в тому обсязі, в якому передбачали це деякі з колишніх державних діячів, котрі перебували на еміграції", то це б призвело до швидкого й позитивного для німців "завершення російської кампанії".248

Але А. Гітлер виявив непоступливість у питаннях політизації мети війни, вважав неможливим дати самоврядування народам окупованих східних території, бо такий шлях, на його думку, мав неодмінно привести ці народи до самостійності, що створило б в майбутньому проблеми для німецької політики на сході Європи. Саме тому фюрер намагався дотримуватися такої лінії поведінки, яка шляхом застосування необмеженої сили прагнула довести українському та іншим народам на окупованих територіях СРСР правильність і непохитність політичного курсу Німеччини.

18 серпня 1942 р. ставка німецького Верховного головнокомандування видала директиву № 46 про основні вказівки щодо посилення боротьби з партизанським рухом на Сході. "Ліквідація партизанського руху, - говорилося в ній, - вимагає активних дій і найжорстокіших заходів проти всіх, хто бере участь в організації партизанських загонів або винуватих у підтримці партизанів". Відповідно до неї ставилось завдання до 15 жовтня 1942 р. передислокувати у розпорядження командуючих окупаційними військами в рейхскомісаріатах "Остланд" й "Україна" 5 запасних дивізій, а також до кінця місяця перевести сюди з армії резерву запасну організацію чисельністю 50 тис. чоловік.249

Поряд з нарощуванням військової присутності для боротьби з рухом опору в Україні, одним з найважливіших завдань окупаційної влади було не допустити за будь-яку ціну одночасного збройного виступу всіх антинацистських сил, всіляко поглиблювати протиріччя між політичними течіями українського руху Опору, між ним і червоними партизанами, між українським і польським населенням. І треба сказати відверто, що цієї мети німці в цілому досягли. Однак, зрозуміло, це не спричинилося до вирішального впливу на події.

Вже вище зазначалося, що у вересні 1941 р. штаб ОКВ Німеччини вперше висловив занепокоєння з приводу можливої активізації українського націоналістичного руху під впливом комуністичної повстанської боротьби. У 1942 р. ці побоювання підтвердилися. Відбувся збройний виступ "Поліської січі" під проводом Боровця-Бульби, відкрилися його контакти з червоними партизанами. Були встановлені численні факти військово-підготовчої діяльності бандерівської ОУН, намітилась радикалізація окремих мельників-ських груп. Більш того, поліція безпеки і СД добула відомості "про співробітництво бандерівського руху з НКВС", зокрема, у Харкові. Стали відомі окупаційній владі й факти фінансової допомоги єврейського населення українському руху опору. Правда, ця акція, на думку німців, була наслідком шантажу.250

Як пише П. Мірчук, "вже після одного року побуту німців в Україні політично-психологічна мобілізація українського загалу до активної протинімець-кої боротьби була завершена". Це, на його думку, стало результатом "політичної пропагандивно-роз'яснювальної акції та революційної дії ОУН" і "жорстокої загарбницько-експлуатаційної політики німецьких окупантів супроти України".251 До цього слід зауважити, що згаданий автор в основному має на увазі Волинь-Полісся, бо у східних областях України "протинімецька боротьба" вже велась, а в дистрикті "Галичина" населення у цей час взагалі не було готовим до зриву.

У вересні 1942 р. серед населення Західної України широко розповсюджувалося звернення "урядуючого" провідника ОУН М. Лебедя "Друзі революціонери, члени Організації українських націоналістів". У ньому засуджувалося вбивство гестапо у Києві у липні 1942 р. відомого діяча ОУН Д. Мирона ("Андрій", "Орлик") і давалася оцінка нацистській політиці щодо України. "Німеччина, - говорилося там, - що вдавала союзника й "визволителя", не хоче бачити Україну самостійною і соборною, не хоче, щоб існувала українська держава, хоче зробити Україну своєю колонією, а український народ панщизняним невільником". З огляду на поведінку німецької окупаційної адміністрації, у зверненні надзвичайно передбачливо наголошувалося, що німецький окупант "своєю безглуздою політикою поневолення, насильств і мордів веде до своєї катастрофи".

Хоч у зверненні не містився відкритий заклик до збройного повстання проти нацистів, однак підкреслювалась необхідність вести боротьбу "спільними об'єднаними силами до розвалу імперіалізмів у союзі з іншими поневоленими народами" і здобувати Українську самостійну соборну державу. Німці розцінювали це звернення як прояв антинімецької позиції ОУН С. Бандери, радянська сторона вважала його пропагандистським трюком бандерівського проводу, щоб завоювати прихильність народних мас.

Для розуміння характеру і масштабів націоналістичного руху в цей період становить інтерес доповідь одного з працівників апарату рейхскомісар-іата України проф. фон Грюнберга (10 вересня 1942 р.), який здійснив спеціальну поїздку за маршрутом Рівне - Бердичів - Вінниця - Київ - Кіровоград - Дніпропетровськ - Запоріжжя - Кривий Ріг - Миколаїв - Херсон - Сімферополь - Севастополь - Ялта і знову Рівне. Перебуваючи в Києві, він одержав від своїх колег з генеральної округи "Київ" інформацію про те, що особливу увагу привертає діяльність українських націоналістів. Надзвичайно активним є бандерівський рух, який створює свої центри і розповсюджує свій вплив в трикутниках міст Київ-Вінниця-Полтава і Київ-Харків-Сталіно (Донецьк).252

Коли ж спробувати в цілому охарактеризувати діяльність бандерівської ОУН, її основний зміст і напрямки, особливо на теренах Полісся-Волині. впродовж 1942 р., то слід погодитись з думкою відповідального працівника штабу військової округи УПА "Заграва" і УПА-Північ Р. Петренка ("Омелько", "Юрко"). У своїх спогадах він пише: "В культосвітній праці, в національному усвідомленні українського населення цих просторів в своїй правді, в розбудові кадрів ОУН пройшов майже цілий 1942 р."253

Тим часом окупаційна влада пильно слідкувала за швидкою еволюцією бандерівських організацій від політичних маніфестацій у бік активних дій під гаслом побудови незалежної України. Ці зміни в тактиці бандерівців нацисти пояснювали заключенням наприкінці травня - на початку червня 1942 р. союзних договорів між Великою Британією, США та СРСР про спільну боротьбу з країнами фашистського блоку. За цих обставин керівництво проводом ОУН(Б), на думку німців, "намагається також приблизити націоналістичний український рух до більшовицького". Однак, зрозуміло, що тут ідеться не про співробітництво, а про зближення форм боротьби, про наміри ОУН(Б) збройне виступити проти нацистів.

Позицію ОУН(Б) характеризує й повідомлення поліції безпеки і СД від 23 жовтня 1942 р. У ньому підкреслюється, що бандерівські організації "по відношенню до більшовицьких банд дотримуються доброзичливого нейтралітету" і що "бандерівський рух зайняв різку позицію проти Німеччини, прагнучи до того, щоб всіма засобами, також шляхом збройної боротьби, домогтися незалежності України".254

Втім, слід зазначити, що в згаданому документі німці у цей час пов'язували окремі збройні акції українського руху опору головним чином з діяльністю формації Т. Боровця-Бульби, якого вважали "бандерівським функціонером" і командиром "великої банди" в околицях м. Сарни. Тому не випадково, що саме з отаманом нацисти вперше розпочали переговори про налагодження німецько-українських стосунків.

Сучасні дослідники, зокрема, вже згадуваний В. Косик, і у наш час лякаються самої думки про можливість взаємодії у роки війни бандерівських формувань з радянськими партизанами у боротьбі проти нацистів. Коли йде мова про нейтралітет між українськими повстанцями і червоними партизанами, то згаданий автор відносить це до формації Боровця-Бульби. Однак відомо, що у 1942 р. бандерівці фактично не вступали у бойові сутички з червоними партизанам. Відомі випадки уникнення боїв між ними й упродовж 1943 р.

Радикалізація або так би мовити "полівіння" українського націоналістичного руху занепокоїла в цей час й рейхскомісара України Е. Коха. У директиві від 17 листопада 1942 року, направленій генеральному комісаріату "Дніпропетровськ", він зазначав, що органи СД звернули його увагу на факти розчарування націоналістичними колами українців німецькою політикою і на існування у зв'язку з цим тенденції "до зближення з бандами більшовицького походження". А тому, на думку намісника фюрера, "такий процес був би у вищій мірі небажаним".

Проте Е. Кох й не припускав, щоб і за цих обставин, можна було б піти на зустріч прагненням українців. Єдине, що на його думку можна зробити, - це усунути ексцеси у ставленні до українського населення з боку вербувальних комісій та відповідальних сільськогосподарських керівників, котрі часто-густо порушують встановлені норми вивезення людей і харчових продуктів до Рейху, палять села і хутора. "Наскільки не може змінитися і не зміниться політика німецького керівництва, - хоч би вона і розчаровувала українських націоналістів, - наголошує рейхскомісар в згаданій директиві, - настільки необхідно недопустити того, щоб населення хвилювалося необдуманими діями окремих осіб і в нього з'явилося б відчуття несправедливого поводження з ним". Однак це були порожні слова, бо далі Е. Кох наголосив, що "колективні заходи проти населених пунктів, де має місце опір німецьким розпорядженням, будуть необхідними і повинні в майбутньому здійснюватися з усією суворістю". Він також підкреслив, що "норми поставок українським населенням сільськогосподарських продуктів повинні бути виконані при всіх обставинах, не дивлячись на його власне продовольче становище, у відповідності з принципом райхсмаршала Г. Герінга "Якщо і голодують в Європі, то не повинні голодувати в Німеччині".255

Отож, цілком закономірно, що нацистська політика в Україні не тільки продовжувала сприяти розширенню і поглибленню комуністичної підпільно-партизанської боротьби, але фактично штовхала на шлях збройного опору діям німецької адміністрації також націоналістичні сили, вороже наставлені до більшовиків. їхні керівні кола прагнули будь-що недопустити такого стихійного зриву, хоч розуміли всю марність подібних спроб.

А ситуація в Україні ставала для німців все більш і більш загрозливою. Як відмічали експерти батальйона пропаганди вермахта на південній ділянці радянсько-німецького фронту (осінь 1942 р.) події в Україні загрожують "прийняти такий зворот, який поставить під питання всі перемоги і жертви у війні проти Радянського Союзу і тим самим можуть вплинути на конечність війни". На думку зазначених фахівців, українське населення вже більше не вважає себе розчарованим, як це мало місце в перші місяці німецької окупації; воно бачить, що з ним поводяться як з об'єктом і що питання стосовно його національного й фізичного існування й знищення поставлене руба. З цього робився цілком слушний висновок, що невдовзі німецькі й українські інтереси можуть різко розійтися. А українці займуть ворожу до Німеччини позицію, що буде рівнозначно підтримці ними "більшовизму або незалежного від даної державної форми російського імперіалізма", матиме далеко йдучі наслідки для конечності цієї війни, майбутнього німецького Рейха та Європи.256

Не можна обминути увагою й погляд у цей час на український націоналістичний рух відповідальних чинників Румунії. Так, у доповідній записці спеціальної служби інформації королівської Ради Міністрів за 1942 р. під назвою "Діяльність партизанських груп" поряд з докладним висвітленням організації, спорядження і способів дій радянських партизанів згадується й "діяльність української незалежності, яка у своїй роботі переслідує таку ж мету, що й особисто "партизани", тобто боротьбу проти окупантів. При цьому підкреслюється, що "бандерівщина" у східній Україні по суті є комуністичною дією, крайній націоналізм використовується комуністами як зручна занавіска за нинішніх обставини. Румунські урядовці також відмічали, що "серед бандерівців є багато членів і кандидатів комуністичної партії, а також дуже багато комсомольців".

Водночас у згаданому документі говориться, що хоч бандерівські організації "не приступили ще до масових терористичних дій, тим часом, відомо, що на території України, окупованій німецькими і союзними військами, засвідчені терористичні дії, спрямовані проти ізольованих елементів німецьких і румунських з'єднань".

З огляду на зазначене робиться висновок, що "організації так званого "українського націоналізму" слугують для прикриття справжніх комуністів". Різниця між ними полягає в тому, що "бандерівці виступають за напад на окупантів у той момент, коли вони будуть послаблені", а "комуністи зацікавлені в тому, щоб "партизанські організації" приступили негайно до дій для ефективної допомоги у справі розгрому противника".257

 

------------------------------------------------------------------------

[200] Державний архів Служби безпеки України. - Збірник документів про структуру і характер антирадянської діяльності "Організації українських націоналістів - ОУН" і "Української повстанської армії - УПА" за період 1943-1954 рр. - Протокол допиту А. Г. Галицької 9.03.1945 р.

[201] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 2, спр. 86, арк. 1-4 зв.

[202] Там само, ф. 3838, оп. І, спр. 94, арк. 21.

[203] Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - С. 238.

[204] ЦДАГО України, ф. 66, оп. 1, спр. 93, арк. 19.

[205] Літопис УПА. - Т. 12. - С. 244.

[206] Стецюк Г. С. Чорні дні Волині. - С. 40.

[207] Лебедь Микола. Українська повстанська армія. - Частина І. Німецька окупація України. - Дрогобич, 1993. - С. 40.

[208] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 348, арк. 19-19 зв.

[209] Семиряга М. И. Коллаборационизм. Природа, типология и проявлення в годы Второй мировой войны. - М., 2000. - С. 231.

[210] Український голос. Ч. 29(44). - 16 липня 1942 р.

[211] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[212] Кремінецький вісник. Ч. 69(107). - 27 серпня 1942 р.

[213] Жданович О. На партизанському фронті // На зов Києва. - С. 330-346.

[214] Данилюк М. Повстанський записник. - К., 1993. - С. 56.

[215] Архіви Литви (Про що розповідають документи КДБ). - Вільнюс, 1997. - № 8. - С. 113-115.

[216] Орловский С., Острович Р. Эрих Кох перед польским судом. - С. 185.

[217] Там само. - С. 34.

[218] Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. - С. 100.

[219] Там само. - С. 97-98.

[220] Історія застерігає. - С. 143-144.

[221] Нюрнбергский процесе. - Т. 4. - С. 552.

[222] ЦДАВО України, ф. КМФ-8, оп. 2, спр. 196, арк. 23.

[223] Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. - С. 208, 248.

[224] Дашичев В. И. Банкротство стратегии германского фашизма. Исторические очерки. Документы и материалы. М., 1973. - Т. 2. - С. 131-134.

[225] Новая и новейшая история. - 1992. - № 4. - С. 187, 189.

[226] Історія застерігає. - С. 192-195.

[227] Штрик-Штрикфельдт В. Против Сталина и Гитлера. Генерал Власов и русское освободительное движение. - 3-е изд. - М., 1993. - С. 91.

[228] ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 1, спр. 94, арк. 21.

[229] ЦЦАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 347, арк. 23-23 зв.

[230] ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 1, спр. 94, арк 1, 3.

[231] ЦЦАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 357, арк. 45-48.

[232] Там само, ф. 1, оп. 46, спр. 387, арк. 169-177.

[233] Там само, ф. 269. - Особисті документи генерал-хорунжого Армії УНР В. Петріва.

[234] Там само, ф. 105, оп. 1, спр. 37, арк. 90.

[235] Там само, ф. 97, оп. 1, спр. 1, арк. 76.

[236] Там само, ф. 166, оп. 2, спр. 74, арк. 42.

[237] Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. - К., 1996. - С. 174-178.

[238] ЦДАВО України, ф. 3676, оп. 4, спр. 476, арк. 17-27.

[239] ЦЦАГО України, ф. 1, оп. 22, спр. 76, арк. 51-57.

[240] Там само, спр. 45, арк. 20-21.

[241] Пикер Генри. Застольные разговоры Гитлера. - С. 447-448.

[242] Там само. - С. 452-453.

[243] ВИЖ. - 1991. - №4. - С. 26.

[244] Там само. - С. 21-22.

[245] ЦДАГО України, ф. 269. - Особисті документи Ю. Колларда.

[246] Сьюард Д. Наполеон и Гитлер. Сравнительная биография. - Смоленск, 1995. - С. 305,309.

[247] Итоги Второй мировой войны. Сборник статей. - М., 1957. - С. 513.

[248] Гелен Райнхард. Служба. - М., 1997. - С. 79-80.

[249] ВИЖ. - 1988. - № 3. - С. 84-85.

[250] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 22, спр. 76, арк. 11-12, 41-45.

[251] Мірчук П. Українська повстанська армія. - С. 24.

[252] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 106, арк. 6.

[253] Літопис УПА. - Т. 27. - С. 75.

[254] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 22, спр. 77, арк. 120-122.

[255] РГАСПИ, ф. 17, оп. 125, спр. 251, арк. 67-69.

[256] ЦДАВО України, ф. КМФ-8. оп. 2. спр. 296, арк. 12.

[257] Державний архів Одеської області, ф. 492, оп. 1, спр. 14, арк. 27.