ОУН І ПАРТИЗАНСЬКИЙ РУХ

Як би там не було, але восени 1942 р. провід ОУН(Б) ще коливається між необхідністю ухилятися до слушного часу від рішучого зіткнення з німцями і потребою взяти під свій контроль жагуче бажання населення північно-західного регіону України виступити проти нового окупанта. Зокрема, наприкінці 1942 р. на розширеному засіданні проводу ОУН С. Бандери при розгляді питання про позицію поневолених народів Сходу Європи щодо німецько-радянської війни підкреслювалося, що "мобілізація мас до боротьби зарівно як проти німецького, так і більшовицького імперіалізмів, є в сучасний момент передумовою перемоги у визвольних змаганнях поневолених народів".

У зв'язку з цим вважалося необхідним паралізувати всі спроби як німців "зробити з поневолених народів Сходу гарматне м'ясо у боротьбі за німецькі імперіалістичні цілі", так і більшовиків "втягнути поневолені народи до боротьби в обороні російської імперії чи то у формі гекатомб жертв в рядах Червоної армії, чи то у формі партизанки на окупованих Німеччиною землях".258

Позиція ОУН(Б) у цей період добре ілюструється й листівкою "Партизанка і наше ставлення до неї" (жовтень 1942 р.).* У ній говориться,

* Аналогічна листівка під назвою "Партизанщина і наше ставлення до неї" була видана ОУН(Б) й у червні 1942.
що "більшовицька партизанка діє ще від літа минулого року, польська - від кількох місяців. Тереном більшовицької партизанки, як дотепер бачимо, є поза частиною Білорусії виключно українські землі. Тереном польської партизанки є наші західні окраїни: Підляшшя, Холмщина, Західне Полісся і деякі повіти Галичини". У листівці визнається, що партизанський рух в Україні "має можливості розвою, бо ці можливості створює своєю політикою Німеччина..., вона штовхає горячіші елементи на шлях збройної боротьби". Однак партизанський рух на українських землях, на думку ОУН, не є справою українського населення, яке не хоче бути "знаряддям чужих сил". Партизани це - "агенти Сталіна і Сікорського", завдяки їм німці вдаються до масових репресій, спалення сіл, розстрілів цивільного населення.

На підставі таких узагальнень робився висновок, що ставлення ОУН "до партизанки активно вороже", завдання Організації полягає в тому, щоб "не дати нації по можливості по героїчному вмерти, але здобути на власній землі владу та стати врешті господарями тієї землі". Тому ОУН "застерігає кожного перед вчинками, які не йдуть йому, але його вчорашнім та нинішнім гнобителям на добро". За цих обставин єдино правильний шлях - не поспішати, адже "наш час ще прийде", готуватися і об'єднуватися навколо Революційного проводу ОУН, бо "не партизанка сотень чи навіть тисяч, а національно-визвольна революція мільйонів" приведе до перемоги.259

А в іншій листівці ОУН "Чому ми проти партизанки" проводилася думка про те, що "сьогодні української держави партизанкою ми не здобудемо", і що головне завдання на сьогодні - це "з'єднання і підготування українських мас до рішаючого змагання цілого народу за українську державу".260

ОУН і надалі не змінила свого ставлення до партизанки. У документі "До методів і форм нашої боротьби" (не раніше листопада 1943 р.) підкреслювалося, що організація УПА не суперечила негативному ставленню до партизанки, бо, на думку бандерівців, творення УПА "всупереч партизанці йшло по державній лінії - регулярної армії".

Звичайно, можна зрозуміти прагнення проводу ОУН зберігти власні сили на час виснаження обох противників націоналістичного руху. Однак це була нереалістична позиція. І чи могло бути так, щоб народ, котрий відчув на собі страхіття окупаційного режиму, сидів склавши руки і очікував, як завершиться двобій між гітлерівською Німеччиною і Радянським Союзом? Яка ж сила мала стримувати народний гнів проти нацистських загарбників? Між тим, справа полягала не тільки в тому, щоб не допомогати Гітлеру або Сталіну, необхідно було не дати можливості нацистам доконати Україну вивезенням робочої сили, продовольства й сировини до Німеччини. Але ж хіба цього можна досягти без опору? Згадані вище листівки на це не давали відповіді, а лише закликали чекати, накопичувати сили.

Аналогічно трактувало ситуацію в Україні й звернення крайового проводу ОУН на ПЗУЗ "Український народе!" (жовтень 1942 р.). У ньому, зокрема, говорилося: "Не дай вивести себе з рівноваги. Не час тобі сьогодні на оружну боротьбу з наїзниками. Сьогодні виступ твій скінчився б провалом, невдачею. Хай живі імперіалісти, що деруться за наші багаті землі, пожеруть себе до решти. Тоді прийде твій час, як вороги будуть валитися".261

Через деякий час, а саме 13 листопада 1942 р., провідник ОУН на Північно-західних українських землях (ПЗУЗ) Д. Клячківський ("Охрім") надіслав листа І. Литвинчуку ("Максим", "Дубовий"), котрий очолював Сарненський надрайонний провід. У ньому "Охрім" детально наставляє "Дубового", якої лінії поведінки потрібно дотримуватися. Насамперед звертається увага, що гестапо через своїх агентів "провокують населення до виступів". У зв'язку з цим рекомендувалося виявляти максимальну обережність, не дати захопити себе зненацька, не дати народові "марно загинути". І разом з тим висувалася вимога ні в якому разі не виступати проти німців. "Всі сили, - говориться у листі, - вжити на внутрішню консолідацію..., на фронт творення ще більших сил".262 Отож, як бачимо, мова

* Упродовж 1942 р. німецькі поліцейські чинники неодноразово відмічали антинімецьку пропагандистську діяльність обох фракцій ОУН, особливо бандерівців, але завжди пов'язували збройну боротьбу в своєму тилу з діями більшовиків. Так, в інформаційному повідомленні поліції безпеки і СД Німеччини від 9 жовтня 1942 р. наголошувалось, що на Волині "бандитизм" сильно розповсюдився завдяки "активної участі комуністичних елементів".
знову йшла про відтягнення збройного виступу проти Німеччини.*

У цьому контексті політику ОУН(Б) стосовно гітлерівців розкривають і "Вказівки для пропагандивної роботи серед українців осередніх й східних українських земель "Лицем до народу" (1942), складені "Петром Думою" (під цим псевдонімом виступав Д. Маївський). У них відзначалось, що у зв'язку "з заложенням, що Москва мусить бути знищена, бо це передумова повного нашого успіху, випливає факт, що ми сьогодні не йдемо на нищення тих ворожих нам фізичних сил, які сьогодні прискорюють упадок Москви". Але згаданий автор розуміє, що народні маси на східній Україні "думають простіше". "Вони, - зауважує "Петро Дума", - вже поволі забувають старі більшовицькі кривди й тому весь їхній біль спрямовується лише проти сьогоднішніх безпосередніх окупантів", тобто німців.

Але, як показав час, не чіпати німців вже було неможливо за умов, які витворилися. І така позиція ОУН(Б) суперечила розвитку подій. Збройну боротьбу українського народу проти гітлерівських поневолювачів було неправильно розглядати лише у контексті війни Німеччини й СРСР, бо ж двобій цих держав був невід'ємною складовою Другої світової війни, у якій фашистському блоку протистояли Об'єднані Нації. Під таким кутом зору позицію ОУН(Б), яка полягала в тому, що "в час, коли на Сході стоять ще мільйонні більшовицькі армії, всяка наша збройна акція проти німців була б поміччю для Сталіна", важко визнати політично виваженою й далекоглядною.

Іншої думки, в порівнянні з бандерівцями, був вже згадуваний І. Багряний. Аналізуючи вже в післявоєнний час обставини, які виникли у зв'язку з встановленням в Україні нацистського окупаційного режиму, він писав, що для всіх українців, незалежно від їхньої політичної орієнтації, "була лише одна можливість вирятуватись від остаточної ліквідації взагалі - це бити Гітлера, бити фашизм". "Справа боротьби за державну суверенність і незалежність, - наголошував він, - яка не могла бути підтримана ніким в тім побоїщі, - ані зовнішнім втручанням, ані революцією в СРСР (що в тій ситуації була виключена агресією найреакційнішого фашизму), - відсувалася ходом подій до більш слушної ситуації, до створення якої треба ще змагати".263

Що й казати, у той історичний час, коли німецькі війська люто штурмували Сталінград, і весь світ, затамувавши подих, з острахом очікував наслідків велетенської битви на берегах Волги, добре розуміючи, до чого приведе перемога нацистської Німеччини, заклик ОУН(Б) до українського населення не йти до "партизанки", утримуватися від збройних виступів проти нацистів фактично діяв на користь останніх.

Втім, стратегія ОУН(Б), спрямована на уникнення вирішального зіткнення з німецьким окупантом в Україні, і породжена нею навесні 1943 р. "двофронтова" боротьба, не була якимось винятком або феноменом, як про це нерідко пишуть деякі історики. Ця стратегія мала багато спільного з позицією інших політичних сил в антифашистському русі Опору в Європі. Кожна з цих сил, виступаючи проти окупантів, намагалася дотримуватися такої лінії поведінки, яка б забезпечила їй перевагу над політичними опонент після закінчення війни.

Для тієї частини західноєвропейського руху Опору, якою керували еміграційні уряди, характерною була тактика, спрямована на збирання розвідувальної інформації для союзних держав, на ведення антинацистської пропаганди, на подання допомоги військовополоненим, котрі втікали з фашистських концтаборів. Активні збройні дії планувалися лише після висадження на континенті англо-американських військ. За словами англійського істсорика Дж. Ермана, завданням британського Управління спеціальних операцій на той час, тобто до відкриття "другого фронту", було утримання руху Опору в країнах Європи від передчасних дій, які загрожували йому розгромом.

Показовими, на нашу думку, можуть бути події в Югославії, яку в квітні 1941 р. окупували німецькі та італійські фашисти. Проти останніх спочатк виступили формування сербських четників під проводом Драже Михайловича. Але він, створюючи певні труднощі окупантам, не поспішав кидати їм у виклик до рішучої боротьби, бо накопичував сили проти хорватів Анте Павелича і комуністів Й. Броз Тіто. Як відзначає вже згадуваний Дж. Ерман. керований Драже Михайловичем спротив за таких умов "не міг створити серйозної загрози для німців та італійців".

Тому невипадково британська сторона, яка підтримувала четників, почала критично ставитися до позиції Драже Михайловича, звертаючи все більшу увагу на партизанську армію Тіто, яка восени 1942 р. нараховувала майже 100 тис. бійців. У цей час англійські офіційні особи були змушені визнати, що партизани на відміну від четників "стали чинити серйозні неприємності ворогу". 17 грудня 1942 р. в меморандумі, складеному британським міністерством закордонних справ, наголошувалось, що Драже Михайлович "вносить зовсім незначний внесок у загальні військові зусилля", тобто не відтягує на себе німецькі та італійські дивізії, які використосувалися проти союзників на Середземноморському театрі військових дій. З огляду на це, незважаючи на свої симпатії до Драже Михайловича, Е. Іден висловив думку, що інтереси боротьби з фашистським

* Відгомін про героїчну боротьбу югославських партизанів проти німецьких та італійських окупантів був досить широким. Не залишився він поза увагою й керманичів українського руху Опору. Так, у часописі політвідділу УПА (Ч. 3, вересень 1943 р.) з'явилась публікація "Визвольна боротьба сербів". Однак у ній був цілковито перекручений зміст тих подій, що відбувалися в Югославії. Автори згаданої публікації, стоячи на антикомуністичних позиціях, всі успіхи боротьби з німцями та італійцями "приписали" не партизанам Й. Броз Тіто, а четникам Драже Михайловича! Вони звинуватили німців навіть у тому, що останні, пишучи переважно про боротьбу з комуністичними партизанами, недооцінюють і компрометують цим визвольну самостійницьку боротьбу народів.
блоком вимагають "перенести нашу підтримку і допомогу на партизанів,* які здійснюють активний спротив окупаційним військам".265

Однак лише восени 1943 р. Велика Британія остаточно визнала перевагу партизанів Й. Броз Тіто, встановила з ними зв'язки і почала надавати певну матеріальну допомогу зброєю й боєприпасами.

Зрозуміло, що й в українському русі Опору, в ОУН(Б) було чимало діячів, котрі відчували нереалістичність позиції, яка штучно стримувала прагнення українського народу до активної боротьби з нацистами. Але ідеологічна упередженість тоді взяла верх над політичною доцільністю. І, як це буває, рядове членство своїми діями спонукало керівні кола проводити життя таку політичну лінію, котра б відповідала об'єктивним обставинам: не допомогати Сталіну, але й не потурати Гітлеру. Збройний виступ проти німців став проблемою номер один для ОУН(Б). Це була нагальна вимога часу.

Правда, всупереч позиції проводів як ОУН А. Мельника, так й ОУН С. Бандери, у деяких місцевостях Волині-Полісся, особливо на Крем'янеч-чині, восени 1942 р. мали місце виступи з власної ініціативи місцевих боївок ОУН, які здійснили низку антинімецьких акцій, розглядаючи їх як самооборону народу. Ці дії, однак, не справили якогось серйозного враження на німецьку владу, бо остання вважала, що це справа рук червоних партизанів. Тому недаремно, наприклад, у жовтні 1942 р. на сторінках місцевої преси генерального комісаріату "Волинь-Поділля" з'явилася публікація під назвою "Болячка наших днів - бандитизм". Її автори засуджували дії червоних партизанів, якими керують "жидівські вожаки", і підкреслювали, що ці бандити "хочуть заколотити нашу напружену працю для перемоги, вони хочуть знищити ту впевненість у перемозі німецького меча, що її мають українці".266

Таким чином, для ОУН(Б), найбільш впливової й організованої сили українського визвольного руху, період від початку німецько-радянської війни й до кінця 1942 року, став часом усвідомлення себе як самодостатньої політичної сили, здатної вплинути на події не тільки в західному регіоні, але і в інших областях окупованої гітлерівцями території України. Водночас ОУН під впливом обставин була змушена переглянути власні плани стосовно Німеччини і виробити таку політичну лінію, яка започаткувала перехід Організації від накинутого певними умовами співробітництва з нацистами до опозиції німецькій владі, а потім і до збройної боротьби з Третім Рейхом.

Поряд із зазначеним, влітку і восени 1942 р. діяльність політичних проводів українства, що опинилися в опозиції до брутальної окупаційної політики гітлерівців, у тому числі й ОУН(Б), не набула активних форм боротьби, які б створили реальну загрозу нацистському окупаційному режиму в Україні. Пояснювалась така ситуація, на нашу думку, з одного боку, браком необхідних сил і засобів, з іншого - політикою і стратегією українського визвольного руху, головним ворогом якого вважався московський більшовизм.

 

------------------------------------------------------------------------

[258] ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 38, арк. 2-3.

[259] ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 348, арк. 27-27 зв.

[260] Там само, спр. 342, арк. 78.

[261] Там само, спр. 364, арк. 27.

[262] ЦДАВО України, ф. 3838, оп. 1, спр. 40, арк. 12.

[263] Багряний Іван. На новий шлях // Наша боротьба. Ч. 1. - 1946.

[264] Эрман Дж. Большая стратегия. Август 1943 - октябрь 1944. - М., 1958. - С. 107.

[265] Говард М. Большая стратегия. Август 1942 - сентябрь 1943. - М., 1980. - С. 275.

[266] Український голос (Луцьк). - Ч. 42(57). - 12 жовтня 1942.