ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ ПАРТИЗАНКИ

1. Вступні зауваження

Командир Української Повстанської Армії (УПА) повинен знати крім правил тактики піхоти регулярних армій, також загальні основи партизанки. Це зумовлене двома причинами: по-перше, партизанський командир, щоб бути спроможним перемогти ворога, повинен вивчити його тактику, розвідати місця розташування його сил, вогневих та допоміжних засобів забезпечення, зв'язок тощо, іншими словами, вивчити ворога; по-друге, тактика піхоти регулярних армій має багато спільного з партизанською тактикою, різниця лиш у принципах боротьби: регулярні армії здійснюють наступ і оборону у великому маштабі та на довший час, розраховуючи на постачання і на добре організоване й розбудоване запілля, а партизанські відділи, діючи в глибокому запіллі, розраховують лише на свої сили. Тому партизанські командири застосовують свою власну тактику, яка, враховуючи малі сили партизанського відділу, його легку зброю, дає можливість завдавати ворогові дошкульних втрат, виснажувати його постійною бойовою готовністю та нервовим напруженням.

Партизанська тактика подібна до тактики регулярної частини, однак:

— замість наступу, партизанські відділи застосовують наскоки, заскочення;

— застосовують оборону свого місця перебування (табір, постій, нічліг) та вживають, як маневр, прорив;

— рухому оборону застосовують у крайньому випадку, забезпечуючись крилами зорення та вогневими засобами.

Партизанські відділи у своїх бойових діях досягають успіху, застосовуючи несподіваний, сильний та зосереджений вогонь і маневрування. В залежності від умов, вживають такі види маневрування: окрилення, оточення, прорив і відхід.

Партизанські відділи здійснюють бойові дії на власних і на чужих, неопанованих територіях. Щоб у тій „маневровій околиці" успішно здійснювати бойові завдання, командир партизанського бойового відділу повинен докладно вивчити рельєф околиці, себто:

— всі дороги, стежки, мости, розміщення залізничного шляху;

— закриті місця (ліси, чагарники, гаї, яри);

— ріки, броди (неглибокі місця, що надаються для переправ), потоки, джерела;

— гори (верхи, узбіччя, стежки, дороги);

— оселі: їх розміри; розміщення, підходи, ставлення населення до українського визвольного руху;

— далі командирові треба розвідати розташування ворожих відділів, їх силу та командний склад, моральний стан, боєздатність і озброєння; де знаходяться більші скупчення чужонаціонального (ворожого) населення, ворожі установи (адміністрація, поліцейський апарат, магазини, зв'язок, кооперація, пошта, діючі радіостанци).

Всі дані про „околицю маневрування" (маневровий терен) командир повинен розглядати зі стратегічного погляду, розмірковуючи, де найвигідніше можна було б ударити на ворога, де можна б зробити засідку, де провести диверсійну роботу (знищити шляхи сполучення, перервати залізничні рейки, знищити ворожі устаткування, викликати нервове напруження оманними діями), де, у випадку відірвання від дороги, можна б заховатися, де примістити хворих і поранених та звідки можна б отримувати харчі.

Щоб у насиченій околиці партизанський відділ міг швидко пересуватися, спорядження відділу мусить бути якнайменше, зброя — легка, переважно автоматична.

Якщо в околиці діє більше партизанських груп, вони мають за обов'язок співпрацювати, допомагаючи одна одній. Тому командири повинні втримувати поміж собою постійний зв'язок, ділитися інформаціями. З вояцького погляду, не допомогти іншому в потребі — це непробачний гріх. Військове законодавство суворо карає такого командира, який залишає в нещасті свого сусіда. Своєму сусідові повстанський командир допомагає всіма силами й засобами. Діючи відірвано від свого зверхника, командир не повинен боятися відповідальнрсти, проявляти ініціятиву. Рекомендується, щоб новими принципами і методами боротьби він ділився на відправах з іншими командирами. Під час зустрічей з ворогом, хоч би в найважчих та в усіх інших випадках, грізних і радісних, командир зберігає холоднокровність, рівновагу, погідний настрій, а його накази і постанови мусять бути глибоко та всебічно продумані. Командир дбає, щоб його військо було відважне, хоробре, витривале, віддане визвольній справі аж до самопожертви. Тому підтримує ініціятиву окремих повстанців, заохочує та відзначає їх і нещадно карає боягузів і неуважних до служби.

Кожний вояк Української Повстанської Армії повинен бути так заправлений у партизанці, повинен так володіти її методами боротьби, щоб при потребі жодний не завагався взяти на себе відповідальність за командування відділом.

Регулярні армії, що воюють з партизанськими відділами, переважають силою, технікою і навіть вишколом. Повстанські відділи бувають військове невишколені, гірше озброєні, а їх командири часто без фахової командирської підготовки. Ті недоліки сприяють тому, що:

— застосовуючи маневр і рух та діючи в покритих і важкопрохідних околицях, не дають ворогові змоги використати його техніку;

— переважаючій ворожій силі протиставляють кращий елемент: хоробрий, ризикований, ідейно та морально підготований;

— техніку поборюють партизанською кмітливістю й хитрощами командира.

2. Марші-рейди

Найважливіша прикмета партизанських відділів - це рух. Їхні засоби пересування — власні ноги; партизани рідко використовують коней, підводи та сани. Переважно, партизанський демарш виконується вночі, під прикриттям туману чи сніговію, по бездоріжжях, стежках, рідше — дорогами.

Дуже важлива справа для партизана — вміння орієнтуватися в терені, ходити по ньому як удень, так і вночі; вміння дивитися та запам'ятовувати побачені речі. Кожний повстанець повинен так знати околицю, щоб і в найтемнішу ніч міг потрапити на призначене місце. Але й він повинен пам'ятати, що навіть серед найбільшої темряви на фоні неба видно його силюет, що проти місяця його видно краще, ніж тоді, коли місяць знаходиться за ним, що світло ракети зраджує його рух. Тому, коли околиця відкрита, при вистрілі ракети найкраще завмерти або впасти на землю спиною догори. Поле зорення вночі дуже обмежене, тому легко потрапити в засідку. Партизан повинен іти дуже обережно, пам'ятаючи, що вночі, особливо „по росі", далеко чути шелест, шептання, рип взуття, тертя тканини (наметних плахт). Має велике значення також колір одягу. Партизани повинні вдягати такі однострої, які зливаються з тлом оточення. Найкраще підходять сірі (вицвілі) кольори, такі, які вживають большевики. Довгі марші в погоду і в негоду (дощ, сніговій) вимагають від повстанця загартованости, витривалости до спраги, холоду та голоду. Він повинен мати з собою індивідуальний пакет, щоб у випадку поранення зробити собі перев'язку. Кожний партизан повинен мати компас і карту, щоб міг зорієнтуватися в чужих околицях та дійти до свого відділу.

а) Підготовка маршу. Довші марші називаються рейдами. Рейди мають завданням виконати бойові акції в околицях, де ворог найменше сподівається їх. Щоб повстанський відділ досягнув своєї мети, щоб зберіг бадьорість та боєздатність, він мусить відповідно підготуватися до рейду.

Командир повстанського з'єднання, отримавши наказ до рейду, повинен на карті або за допомогою місцевих людей (коли такі люди є у відділі) визначити маршрут рейду. При визначенні шляху вибирає таку дорогу, яка б максимально гарантувала безпеку маршу. Тому командир уникає:

— головних шляхів, якими здійснюється рух, ворожих військ і якими користується також цивільне населення;

— осель, де перебувають ворожі гарнізони, або які розміщені близько від районних центрів та ворожих скупчень;

— лісових галявин, яруг, доріг та дуктів;

— бродів та мостів.

Перед розплянуванням шляху маршу командир розвідує ворога; його розташування, сили і склад, забезпечення, озброєння тощо. Після того визначає час вимаршу та перемаршу, порядок просування, склад і спосіб забезпечення, зв'язок, умовні знаки й сигнали, видає розпорядження на випадок заскочення, подає місце збору на випадок розпорошення.

Перед вимаршем командир дає підготовчі накази для командирів головного відділу та забезпечуючого підвідділу.

В наказі командирові головного відділу подає:

— відомості про ворога;

— місце і час вимаршу;

— забезпечення маршу і його командира;

— час готовности відділу до маршу;

— спеціяльні розпорядження (забезпечення харчами, боєприпасами, про санітарну службу та про способи маскування).

Командирам забезпечуючих підвідділів подає:

— час готовности забезпечень до вимаршу і вихідне положення;

— шлях маршу;

— небезпечні місця, де треба особливо загострити увагу;

— спосіб забезпечення;

— умовні знаки і сигнали;

— спеціяльні розпорядження щодо виряду.

Перед вимаршем ройові зобов'язані перевірити правильність обмотування ніг, взуття, допасування одягу, спорядження і зброї, знищення слідів перебування відділу (вогнища, кості, недокурки, ганчірки, банки з-під консервів).

Коли відділ готовий до вимаршу, командир подає сотенним, чотовим і ройовим, відповідно до їх завдань, наказ, при тому дає інформацію:

— про ворога;

— про мету маршу, маршрут, час вимаршу та прибуття до місця призначення;

— порядок маршу;

— про забезпечення, його склад і команду, місце просування;

— про діі у випадку зустрічі з ворогом;

— про умовні знаки і сигнали;

— про місце збору на випадок розпорошення.

б) Виконання маршу. Під час збору перед вимаршем командир перевіряє стан відділу, дає додаткові розпорядження. В той час стійкові ще на своїх місцях пильнують, щоб ворог не напав раптово на відділ. На наказ „Відмаршировувати" насамперед вирушає забезпечення.

Передня охорона. Для охорони командир може визначити третину свого відділу. Охорона має завдання:

— забезпечувати відділ від несподіваного нападу ворога;

— при зустрічі з ворогом зайняти вигідні прзиціі і так довго стримувати його натиск, поки не розгорнеться до оборони головний відділ;

— своєчасно доповідати командирові про небезпеку та виявлені перешкоди.

Командир передньої охорони перед вимаршем повинен пояснити завдання, визначити розшуки і зв'язкових, подати сигнали і клички, вказати напрям маршу.

Забезпечуючий відділ висилає на зорову віддаль чолові та бічні розшуки.

Розшуки, тримаючи в руках готову до стрілу зброю, йдуть попереду. Вони мають завдання втримувати темп маршу та перевіряти дорогу поперед відділу: мости, рови, кладки, кущі, дерева. У випадку, коли розшук зауважує щось підозріле, умовленим знаком затримує відділ. Передня охорона тоді повинна залягти, а її командир з одним-двома повстанцями обережно наближається до розшуків. Після перевірки або усунення перешкоди охорона просувається далі, даючи відповідний знак також і відділові. У випадку затримання підозрілих цивільних людей їм наказується лягти на землю ногами до відділу, витягнути руки вперед. Командир попереднього забезпечення встановлює особи затриманих, звідки й куди йдуть, що бачили. Коло них залишає одного повстанця, який пильнує затриманих доки не перейде ціла колона. Коли останній стрілець заднього забезпечення відійшов на зорову віддаль, стійковий відпускає затриманих, а сам приєднується до відділу.

Завдання передньої охорони. Передня охорона просувається перед головним відділом, залежно від околиці, на відстані до 300 м удень і до 100 м уночі. Переднє забезпечення, просувається дорогою, визначеною командиром, за розшуками: до 300 м удень, до 100 м уночі.

Більші оселі попередня охорона обминає. Коли треба перевірити невелику оселю, першими потрібно перевірити околиці, потім крайні хати та взяти заложників. Після отримання відомостей про ворога в оселі приступити до огляду інших хат. При відході з оселі передня охорона повинна діяти так, щоб мешканці не знали, куди вона відійшла. Великі стежки передня охорона проходить обидвома краями стежки, щоб не полишати за собою слідів. На перехрестях встановлює кулеметні застави або стійки, що потім подають відділові напрям маршу. Обов'язково переглядати кущі, купи гілляк та дерева (небезпека „зозуль").

Невеликі гаї, кущі та високе збіжжя переходять тільки стежі; забезпечення та головний відділ їх обминають.

Яруги та провалля треба докладно переглянути з обох боків. Головний відділ проходить одним краєм, бо в таких місцях часто бувають засідки. Напр., 13.10.1944 р. у Глибокім Потоці большевики зробили засідку на старшинську школу „Олені".

При переході головних чи залізничних шляхів передня охорона виставляє дві скорострільні застави, одна від одної на відстані 200-300 м. Головний відділ перебігає шлях розстрільною. Якщо повстанський відділ повинен відбути частину маршу вздовж головного шляху, то відбуває її вночі, коли на шляху найменший рух. Попереду й позаду визначеного відтинку дороги передня охорона повинна виставити дві скорострільні застави. Визначений відтинок відділ перебігає чотами. Командир повинен конспірувати рейд свого відділу, щоб уникнути ворожого переслідування.

При зіткненні з дрібними групами ворога передня охорона повинна намагатися захопити їх у полон без пострілів. Коли це неможливо, тоді знищити вогнем, багнетами, гранатами. Про великі сили ворога командир охорони негайно повідомляє командира відділу. Зайнявши відповідні позицяії, охорона повинна стримувати натиск ворога так довго, доки головний відділ не розгорнеться у бойовий лад.

Задня охорона посувається на зоровій відстані за відділом. Висилає розшуки: вдень — до 300 м, уночі — до 100 м взад.

При відступі задня охорона зобов'язана:

— знищувати дрібні групи ворога, що намагаються пробратися до забезпечуючого підвідділу;

— вогнем стримувати ворога, щоб головний відділ мав час відірватися від нього;

— виконувати завдання чат під час відпочинку головного відділу.

Відпочинки. Для збереження чи відновлення сил командир наказує короткі, 1О-хвилинні відпочинки. Під час коротких відпочинків забороняється сідати, а курити дозволяється тільки вдень. Перед відходом ройові повинні перевірити кількісний склад вояків і спорядження, щоб нікого й нічого не залишити позаду.

Через кожних 10-15 км маршу командир призначає довші відпочинки. Під час форсованих переходів або маршів у горах такі відпочинки можна призначати кожних 5-10 км. Для відпочинків вибирає такі місця, які:

— на випадок несподіваного нападу підходять для оборони;

— дають усі можливості відпочинку: охороняють від холоду, вітру, спеки, дощу, неподалік яких є вода.

Під час коротких відпочинків потрібно заборонити пити воду. Дозвіл цей можна давати лише після 10-15 хвилин відпочинку або перед відходом. Також треба забороняти лежати на спині.

в) Маршовий режим. У темні ночі можна легко відбитися від відділу. Командир повинен призначити двох вояків з ВПЖ для пильнування, щоб хтось не відстав.

У звичайних маршах крок повинен бути рівномірний. Темп маршеві надає передова охорона.

Спорядження повстанця повинно бути легке. Не слід брати зайві речі, які обтяжують повстанця фізично та навіть психологічно. Обмундирування мусить бути припасоване.

Деякі більші повстанські відділи (курені, загони) мають підводи, тачанки, коней, які навантажують амуніцією, важкою зброєю, харчами. Менші відділи мають лише в'ючних коней, а часто обходяться й без них. Тому повстанці самі несуть важкі скоростріли, легкі гранатомети, амуніцію, харчі й котли. Командир повинен визначати під час маршу черговий службовий рій, що має завдання нести вантажі. Потрібно слідкувати, щоб люди не перевтомлювалися. Важка зброя повинна бути скупчена при командирові відділу.

Відділ маршує стрілецьким рядом, змійкою або двійками, рідше похідною колоною (трійками). Ройові відповідають за стан своїх роїв. Виходити з колони без дозволу не можна.

Накази, зауваження, причини затримок подають вперед і назад пошепки. Розмовляти й курити можна лише з дозволу командира, вночі — ніколи. Повстанці повинні підтримувати постійний зв'язок між собою. На перехресті або в закритій місцевості (густі кущі) вночі часто переривається зв'язок. В темні ночі повстанцям рекомендовано прив'язувати до плечей білі плахти (треба вважати, щоб ті плахти не губилися). На перехрестях або при зміні напряму маршу ставити стійкового.

Коли у відділі є хворі або поранені, тоді до кожного на час маршу потрібно призначити по два опікуни.

Під час маршів взимку, коли випадає багато снігу, слід часто зміняти чолових. Те саме слід робити в маршах під час сильного зустрічного вітру. Необхідно берегти вуха, ніс, обличчя, руки від відмороження.

При переході бродів потрібно виставляти на обидвех берегах по одній скорострільній заставі. Повстанці переходять ріку по-двоє, тримаючись за руки, щоб протистояти сильній течії. Якщо дозволяють обставини, ріку потрібно переходити босими. Взимку, спочатку випробувавши лід, ріку слід переходити ковзаючись.

При переході через багна й болота потрібно мати певних поводирів, дуже добре обізнаних з околицею.

Місце командира в маршовій колоні — за передньою охороною, на чолі головного відділу. Командир має біля себе заступника та зв'язкових. Накази слід передавати через зв'язкових або умовленими знаками (пострілом, ракетою, свистком).

г) Зустрічний бій. При зустрічі з ворогом командир повинен розвинути свій відділ у бойовий лад, вогнем випередити ворога та не дати йому зайняти вигідні позиції. Поки головний відділ готується до бою, ворога сковує своїм вогнем передня охорона.

Завдавши поразку ворогові, повстанський відділ забезпечує поле бою, збирає трофеї та негайно продовжує свій марш.

Коли відділ наткнеться на більшу силу ворога, командир розгортає свій відділ так, щоб він був спроможний вести кругову оборону. Крила слід зміцнити скорострілами. Коли це дозволяють теренові умови, командир наказує відступати. Насамперед поодиноко відходять чоти головного відділу. Передня охорона стає задньою охороною і так довго сковує вогнем ворога, доки на відповідну відстань відійде головний відділ.

При несприятливих теренових умовах відділ продовжує оборону до присмерку. Вночі командир дає наказ відступати.

Для спровокування повстанського відділу ворог часто маркує на певному відтинку слабе місце, щоб потім там знищити повстанців. Тому командир ще вдень повинен добре зорієнтуватися, куди йому можна відвести відділ. Відхід повинен відбутися приховано і є найбільшій тиші.

Після закінчення бою відділ переходить в інше місце, віддалене від місця зустрічного бою принаймні на 10-15 км.

Взнавши про рейд повстанського відділу, ворог інколи бльокує села, робить засідки, а в лісі розташовується в шахівницю. В такому випадку досвідчений командир по пострілах та голосах орієнтується, де і як розташувався ворог. Щоб вийти з такої пастки, повстанському відділові та командирові потрібно проявити всю свою спритність і кмітливість.

Партизанська практика показала, що оточений відділ у якомусь закритому місці інколи може перебути до ночі, а потім під охороною темряви маневрувати під ворожими заставами і вийти з забльокованого району.

Останнім часом, застосовуючи іншу тактику, большевики намагаються приховано оточити відділ, або на шляху його переходу в шаховому порядку поставити свої застави. В таких випадках командир, щоб спровокувати ворога й вивідати його розташування та вогневі позиції, висилає малий відділ з завданням притягнути до себе увагу та вогонь ворога. Повстанський командир, вивчивши в такий спосіб розташування ворога, виводить свій відділ.

Щоб уникнути переслідування, командир рейдуючого повстанського відділу повинен здійснювати свій марш в якнайбільшій конспірації. Бойові завдання, які виконуються під час рейду, повинні бути найгрунтовніше обдумані. Насамперед потрібно по карті вивчити місцевість, розвідати розташування і сили ворога, його озброєння та підходи. Згодом слід розподілити свій відділ, визначаючи вихідну межу, межі для наступу, дії у ворожому середовищі, завдання для скорострільників, гранатометників, сигнали, накази, клички, відхід, збірний пункт.

Приклади. 30.12.1945 р. сотня ім. С. Петлюри в районі Зеленого і Яворника мала бій з-енкаведистами-прикордонниками, що квартирували у Шибені. Бій продовжувався від 12-ої години до вечора. Вбито 16 енкаведистів. Наші втрати становили: двоє вбитих і один поранений.

Влітку 1945 р. відділ „Рисі" рейдував у Закарпатській області. 6 вересня при переході з Закарпаття до Галичини відділ зустрівся з відділом прикордонних військ, що, зайнявши позиції на кордоні,-обстріляв повстанців. „Рисі" відступили, залишаючи за собою для задньої охорони один рій. Обстрілюючи розстрільною большевиків, які наступали, рій відходив за відділом. На стежці, якою відходили „Рисі", вояки рою влаштували засідку та з відстані ЗО м несподівано обстріляли ворога. Остаточно прикордонники повернулися на кордон, забираючи з собою трьох своїх убитих.

14.4.1347 р. біля с.Бук, повіт Лісько, повстанський відділ під командою Бора, переправляючись через річку, зіткнувся з бандою ВП. Завдавши ворогові втрат (8 людей убитими та 12 пораненими), повстанці відійшли.

19.6.1947 р. підвідділ командира Горіха, пробиваючись до польського кордону, в 11-ій годині зіткнувся і зав'язав завзятий рукопашний бій з польсько-большевицькою бандою. Виснажені довгим маршем, безперервними боями за останній період, часом опухлі від голоду, в цьому бою повстанці демонстрували приклади героїзму. Під суцільним ворожим вогнем, не залягаючи, разили ворога. Вистрілявши набої, кинулися у ворожі позиції на багнети і приклади рушниць. Поранені дострілювалися, щоб не бути тягарем для здорових, здорові виносили поранених на своїх плечах. Кулаками і зубами боронилися, щоб не потрапити в полон. Ворог зазнав тоді великих втрат; 50 людей убитими та невідому кількість пораненими.

ґ) Облави. Околиці, в яких ворог готує облаву, командир повстанського відділу намагається обійти. Про підготовку облави йому доносить власна розвідка. Коли зорог починає готувати генеральну облаву, це можна вивідати хоча б з його підготовчих заходів. Насамперед ворог бльокує підлісні села; проводить розшуки й арешти цивільних людей; до лісу висилає стежі, а на дорогах під лісом, коло мостів розставляє застави і робить засідки. Інколи ворожі стежі переодягаються по-цивільному (за дроворубів), що мають завдання шукати сліди рейдуючого відділу або місця його постою. Большевики висил'ають також дітей, хлопців та дівчат, ніби по гриби чи по ягоди. Інколи командир повстанського відділу легковажно ставиться до такого малого „пацана". Та навіть і діти бувають вишколені в розвідці, можуть визначити і видати місце перебування повстанського відділу, зібрати відомості про його силу та зброю. Ворожих розвідників повстанці повинні притримати й докладно випитати, бо від них можна багато чого довідатися і про ворога.

Коли ворог від своєї розвідки не отримав потрібних відомостей про повстанців, тоді шукає ті відомості сам. Стягає великі сили, обсаджує з усіх боків ліс, щоб відділ, який там перебуває, не'міг вийти, а тоді кількома лавами проходить ліс. Ворожа росстрільна така густа і так ретельно перешукує, що повстанському відділові годі сховатися. Тоді найкраще переходити в інші околиці. Щоб не опинитися в такій ситуації, командир рейдуючого відділу постійно веде розвідку, висилаючи передні стежі на відстань принаймні 5 км.

Можуть трапитися такі випадки:

Наперед знаючи або передбачаючи шлях, яким буде проходити повстанський відділ, ворог несподівано оточує останнього. У відділі виникає паніка, повстанці кидаються врозтіч, Командир повинен навздогнати повстанців, зформувати їх у бойовий лад І далі відходити пляново.

Часом ворог може опинитися дуже близько від місця розташування повстанців, але не знаючи, де саме це місце, починає стріляти для провокації. В такому випадку командир забороняє відділові стріляти, наказує відповзти на якихось 200-300 м і там, розгорнувши відділ у бойовий лад, скеровує його в тил ворога.

Коли ворог жене повстанців на свої застави або їх оточує, тоді повстанці зосередженим вогнем розривають вороже кільце та, діставшись на вороже запілля, відступають.

Зважати на галявини, лінії, дороги. Попри ворога прориватися повзком. Прогалини треба спочатку розвідати, а потім перебігати. Коли командир сподівається натрапити на ворожу заставу, нижче або вище застави посилає один рій людей, щоб ворога спровокувати, а відділ, скориставшись неуважністю ворога, перебігає небезпечне місце.

Щоб ворога спантеличити; повстанський командир застосовує різні хитрощі. Наприклад, коли ворог просувається в глибину лісу, тоді треба зайняти таке місце, щоб повстанський відділ опинився осторонь. Непомічений відділ прямує тоді в протилежному напрямі, де ворог може найменше сподіватися повстанців, — близько до села або ворожої застави.

Часом, коли ворог робить облаву на невеликий ліс, можна безпечно пересидіти облаву в сусідньому лісі або в надрічних лозах і ярах.

Деколи облаву можна перебути в той спосіб, що командир, який встановлює з пострілів, де вже проведений розшук, переводить відділ якраз у те місце, а потім — в інший сектор лісу. Коли відділ має харчі, то цілу облаву може пересидіти в лісі. Вночі варить їсти, а вдень переходить в інше місце.

Не раз буває так, що ворог оточує відділ і тоді становище стає дуже нестерпне. В таких умовах командир насамперед повинен опанувати себе й нічим не зрадити свого хвилювання. Коли це йому не вдається, тоді командування повинен перебрати у свої руки той, хто здатний до цього. Він і повинен підтримати у відділі дисципліну та зберегти від заглади.

Інколи для збереження відділу необхідно якнайшвидше та за будь-яку ціну перевести його в інше місце, навіть тоді, коли повстанці, вкрай перевтомлені довгим ворожим переслідуванням, прагнуть сну та відпочинку, коли подальший марш зупиняє злива чи заметіль.

Найкраще рейдувати восени. День тоді короткий, ніч довга. Влітку добре рейдувати в горах, зате повстанці тоді швидше втомлюються. Найприкріша для рейдів пора року — це зима з снігами, холодами і браком відпочинку в належних умовах, а також весна (рідкий ліс, довгі дні, брак розвідки).

Щоб зберегти відділ, командир розділяє його на сотні, чоти, а то й рої та, подавши нове місце збору, наказує пробиватися крізь оточення малими групами самостійно.

Під час облав взимку, коли ворог переслідує відділ, потрібно відійти та заманити за собою ворога вглиб лісу і, вигравши час до ночі, під прикриттям темряви відірватися від переслідувачів. Рекомендовано робити сліди в різних напрямках і тим спантеличувати ворога.

Приклади. 4.2.1946 р. відділ "Летуни" розташувався табором біля с. Туря Велика. В 9 годині ранку стежа повідомила, що по сліду, залишеному транспортуванням харчів до відділу, з боку села Ставкової підсуваються большевики. Відділ швидко зібрався та рушив в іншу частину лісу. Та не встиг пройти й кілометра дороги, як большевики, наблизившись на відстань пострілу, обстріляли задню охорону. Тоді відділ, зайнявши позиції, дозволив большевикам наблизитися. Чота під командою чотового Голуба прийняла фронтовий бій, а інша чота з обходу вдарила на ворога з лівого крила. Ворог почав з панікою відступати до рова, в якому зайняв вигідніші позиції. В контрнаступі був поранений стрілець Палій і, хоч поранення було незначне, підірвав себе гранатою. Згодом були поранені стрілець Козак та чотовий Голуб. Червоним прийшла підмога людьми та двома танками. Відділ був змушений відступити, забираючи з собою поранених та зброю вбитого, а потім розділився на два підвідділи. Большевики продовжували переслідувати чоту, що була під командою сотенного Середнього. Повстанці були змушені кількаразово відбивати ворожі наступи. Переходячи дорогу Велика Туря — Болехів, переслідувана чота натрапила на дві ворожі застави. Перша з них пропустила повстанців без вистрілу (один большевик, що стояв при скорострілі, показав дорогу та сказав: Прахаді!"), зате друга відкрила вогонь, хоч і швидко принишкла під влучними пострілами скорострільника Довбуша. Врешті, поділившись на рої, чота встигла відірватись від ворога. Важко пораненого чотового Голуба повстанці віднесли на санітарний пункт, де він через кілька годин помер. На другий день чота під командою готового Сухого знову опинилась в районі облави. Цілий день повстанці натрапляли на ворожі застави. Після обіду чотовий Сухий вислав рій Мухи в с. Лиськів для заготівлі харчів. Решта чоти незадовго після відходу рою потрапила під густий ворожий обстріл. Повстанці були змушені рятуватися, врозсип, невеличкі їх групки большевики переслідували до самого вечора. Рій Мухи, що відійшов за харчами, потрапив в оточення б. Лиськова.

10.4.1945 р. велика большевицька "спецгрупа" вирушила на Чорний Ліс. В облаві брало участь до 20.000 большевиків за участю всіх родів зброї: кавалерїї, авіяцїї, панцерних з'єднань та артилерії, що окопалася навколо лісу. Розстрільною большевики „прочісували" ліс від одного краю і на річках сходилися. „Прочесали" ліси Космача, Прислопа, Майдану, Росільної, аж до Вистови, перешукали всі ліси і гущавини. Наші відділи у складі трьох куренів вийшли з облави ціною 18-ох убитих і 3-ох поранених.

Кілька днів переслідувана бандою МВД 11.12.1946 р. частина відділу „Бистриця" по глибокому снігу відійшла на гору Заплата (район Перегінська). О 12 годині вслід за повстанцями підійшли під гору й емведисти. Здалека запримітивши дим з повстанської кухні, ворог висунув уперед обидва свої крила, намагаючись оточити повстанців. Відступ по снігу був надзвичайно важкий. Густо відстрілюючись, повстанці впродовж двох годин не могли відв'язатися від ворога. Деяким повстанцям, зокрема автоматникам, почало бракувати набоїв. Двом скорострільним ланкам — вістунам Жукові й Перемозі, стрільцеві Зозулі та нтендантові Снігурові — сотенний наказав вогнем своїх скорострілів прикривати відступ підвідділу. Скорострільники, залігши в снігу, більше півгодини стримували банду з 120 енкаведистів. Загинули всі. Відновивши переслідування, енкаведисти вже смерком на присілку Гута ввійшли в контакт із задньою охороною повстанців. „Спецбанда" енкаведистів переслідувала повстанців ще три дні, та підвідділ більше втрат не зазнав.

д) Постій у лісі й оборона. На наказ командира затриматися маршове забезпечення автоматично змінюється в забезпечення постою і свою службу виконує так довго, доки його не змінить другий підвідділ.

Командир забезпечення розподіляє свій підвідділ на потрібну кількість застав і чат та розставляє їх там, звідки можна сподіватися наступу ворога. Для кожної чоти виставляє по одній польовій стійці; стійки отримують поле зорення та вказівки щодо своїх завдань. Комендантам чат командир забезпечення подає до відома місце постою головного відділу, зв'язок, сигнали, клички. Порядок служби на чаті та обов'язки стійкових такі самі, як і для відділів регулярних армій.

Помітивши ворога, стійковий не може залишати свого місця для того, щоб повідомити командира. Його обов'язок — залягти та стріляти. Так само і стежа при зіткненні з ворогом не повинна відступати, бо це вже пізно, а навпаки, повинна вдарити по ворогові.

Крім забезпечення постою стійками і чатами, командир розсилає стежі.

Повстанський відділ затримується на довший відпочинок у лісі або в селі. Для постою командир вибирає в лісі місце, досить віддалене від краю, від доріг і стежок і, крім того, поблизу води. Не можна обирати місце безпосередньо над рікою чи потоком, бо, звичайно, якраз там ворог шукає повстанців. Також не можна таборувати в ярі між двома високими берегами.

Кожний підвідділ (сотня, чота) таборують окремо. Коли в цей час літо і гарна погода, не треба будувати шатер, вистачить кілька гілок ялиці або смереки та покласти на них спорядження (ніколи зброю, яка завжди у повстанця під рукою). Якщо умови на це дозволяють і коли відділ має з собою харчі, можна зварити обід, тільки кухар повинен зважати, щоб не було диму. Треба палити сухе ріща чи дерево, від якого не утворюється дим.

У лісі треба зберігати повний спокій, не дозволяти співати і грати.

Чищення зброї повинно відбуватися підвідділами; скоростріли та гранатомети не можна чистити всіх разом в один час; в тому випадку уникати партизанської звички робити те, що роблять інші.

До табору не дозволяється нікого впускати, ані випускати з нього. Коли потрібно піти в село по харчі, командир посилає рій або чоту. Не дозволяти мешканцям села приносити харчі до табору в ліс, бо завжди поміж мешканцями села може знайтися той, хто доповість ворогові про місце розташування відділу.

Приклади. Вранці 5.12.1945 р. відділ "Летуни" відійшов зі села Балич Зарічних до лісу, де й отаборився. О 7 годині з краю лісу зорець повідомив, що по повстанських слідах, залишених на свіжому снігу, швидко наближається група з 30-40 большевиків. У ярі, яким проходили большевики, повстанці негайно зайняли позиції та підпустили напасників на відстань 20-30 м. Після першого вогню большевики пробували розгорнутися в розстрільну, але „Летуни" обійшли їх крилами. Зіпхнуті в яр червоні зайняли позиції та після кількахвилинного бою почали відступати, а згодом, під натиском повстанців, кинулись безладно навтікача. Три кілометри переслідували повстанці ворога.

23.11.1945 р., о 5 годині ранку той самий відділ відійшов із с.Журакова до сусіднього ліску. О 6.30 годині в лісі пролунали постріли, а стійка повідомила, що з другого боку до лісу ввійшла група з ЗО большевиків. Відділ зайняв позиції, і за 15 хвилин розпочався бій. Повстанці відбили большевиків та контрнаступом прогнали їх. Вдруге відбивши большевиків, повстанці відійшли в напрямі Журакова, щоб перейти до іншого лісу. Та большевики і з того боку замкнули дорогу відділові. Вихід з лісу був неможливий. Зайнявши старі, ще німецькі окопи, відділ підготувався до оборони. Ззаду повстанців охороняло велике багно, через яке ворог наблизитися не міг. Згодом большевики, одержавши зміцнення з довколишніх районів, почали затискати кільце навколо повстанського відділу. Відділ відбивав наступ, за наступом, завдаючи ворогові великих втрат. Три перші наступи большевики повели під крики "Ур-ра!", подальші вже — без крику. Впродовж дня відбулося 12 наступів, а смерком — ще три. За кожним разом большевики зазнавали втрат. Та коли настала темна ніч, повстанці вирвалися з кільця повзком крізь багно. Коли повстанці відійшли вже на якихось 800 м від лісу, з боку Стрия надійшли чергові підкріплення для большевиків. Та було пізно. Вранці відділ був уже далеко. Втрати відділу — один убитий скорострільник. Ворожі втрати не встановлено. Та відомо, що від 11-ої години наступного дня червоні возили своїх поранених до Жидачева, а звідтіль — до Львова. Як твердили селяни, большевики поховали своїх убитих у кількох спільних могилах, в одній з яких мало бути 60 трупів. Убитих командирів червоні забрали до райцентрів, звідки вони походили (тільки до Журавна — 7-ох).

е) Постій відділу в селі. Відділові часто доводиться квартирувати також і на селі. Якщо в селі має квартирувати курінь, курінний наперед висилає одну свою чоту з завданням провести розвідку та підготувати квартири.

Чота йде до села забезпеченим маршем. Чотовий висилає попереду один рій в якості передньої охорони. Коли до села є два підходи, треба рівночасно висилати два рої, подаючи їм клички та розпізнавальні знаки. Рій підсувається до крайніх хат та розвідує, чи в селі є ворог. Розвідувати треба в кількох хатах, бо можна отримати фальшиву інформацію сексотів. Упевнившись, що ворога нема, ройовий посилає зв'язкового до чоти, яка чекає в укритті. За той час він же на головних виходах із села повинен поставити застави зі скорострільною або автоматичною зброєю. Коли чотовий отримав відомість, що до села можна входити, тоді на місце, яке досі займала чота, викликає з куреня сотню з завданням охороняти чоту в селі від можливого нападу ворога. Якщо село велике та має більше підходів, чотовий забирає з охоронної сотні ще одну чоту, щоб розставити застави й вислати стежі в сусідні села і для контролі застав та стійок.

У селі чотовий підбирає квартири так, щоб цілий курінь міг розташуватися в одному кутку, або, коли є два села вкупі, то по суідству в одному і в другому селі. Кожна сотня повинна для розташування отримати свій окремий район, вулицю, дільницю. Квартири для сотенних з їх почтами повинні бути по сусідству. Курінний із штабом квартирує при одній із сотень.

Коли розставлена охорона, організовані харчі та розподілені квартири, чотовий висилає зв'язкового по курінь. На краю села чекають на курінь повстанці з передової чоти. Вони повинні завести сотні в райони їх розташування. Розміщення окремих частин повинно відбуватися тихо, без галасу.

Після розміщення куреня курінний скликає нараду сотенних і чотових. На нараді:

— обговорює завдання для окремих сотень на другий день;

— визначає службову сотню;

— подає детальні розпорядження сотенним, чотовим, комендантам застав і стеж, алярмовим та інспекційному;

— подає клички, розпізнавальні знаки та сигнали;

— визначає алярмовий майдан на випадок появи ворога;

— визначає місце збору на випадок розбиття й розпорошення;

— узгоджує план маршу, коли відділ має відійти на другий день.

Якщо відділ має виконати бойову акцію, обговорення відбувається по заквартируванні та по забезпеченні окраїн розташування. По закінченні відправи чотові знайомлять ройових з розпорядженнями, виданими курінним.

Розташувавшись у селі, відділ повинен зберігати спокій і тишу. Слід наказати господарям, щоб собак забрали до хат. Кожний рій коло своєї квартири повинен поставити алярмового. Інспекційний чотовий визначає свого заступника, якщо його чота не є службовою. Інспекційний перевіряє стійки, застави, стежі та алярмових. Про все доносить командирові відділу. Стійки й застави нікого не випускають зі села і не впускають.

Перебування відділу в селі повинно мати також і пропагандистський характер. Виховник або котрийсь із командирів відділу повинен виголосити в читальні доповідь на теми: „Дії УПА в большевицькій дійсності", «Правдиве обличчя большевизму" і т.п. або влаштувати академію з нагоди державного свята Самостійности й Соборности, Крут тощо.

У час сходин у читальні командир відділу повинен зробити всі можливі заходи оборони:

— довкола будинку, де відбувається зібрання, поставити стійки;

— на дорогах визначити стежі;

— на окраїнах і при входах до села розмістити сильні застави.

Перебуваючи на селі, повстанці повинні входити в контакт з населенням та в розмовах з людьми порушити й відповідно висвітлити всі проблеми, що хвилюють і повстанців, і цивільних людей. У розмовах потрібно доводити людям, що вільне та краще життя можливе лише у вільній Українській Державі. Повстанці повинні збагнути, які справи кого цікавлять. Наприклад, на інші теми вони будуть говорити з людьми інтелігентними, на інші — з робітниками й селянами. Але завжди будуть мати на увазі, що спільними проблемами всіх верств українського суспільства повинні бути:

— становище українського народу в СССР;

— московські перекручування історії та літератури;

— посилення ворогом пропаганди безбожництва, нищення повстанських могил і придорожніх хрестів;

— брехливість большевицької пропаганди про клясову боротьбу в середині українського народу.

Для протиставлення тій пропаганді пропагувати національну єдність, солідарність та любов до кожного українця;

— показувати на прикладах, що таке в дійсності партія, комсомол, піонерські організації та які їх завдання;

— давати оцінку подіям міжнародньої і внутрішньої політики та давати докази, що світ щораз більше розуміє прагнення й боротьбу українського народу.

У розмовах зі селянами порушувати такі теми:

— хто експлуатує селянство та хто його коштом наживається;

— невідповідність та непропорційність цін, визначуваних державою на продукти промисловости, порівняно до цін на продукти сільського господарства;

— придушення селянства податками та позиками;

— непевність життя з огляду на постійні арешти і вивози;

— пояснювати сутність колгоспної системи та рекомендувати засоби боротьби проти тієї системи.

З робітниками потрібно розмовляти про:

— непосильну працю робітника в СССР та про експлуатацію методами стахановщини, соцзмагань, трудових норм тощо;

— брехливість большевицької пропаганди про те, ніби робітники самі керують працею фабрик та заводів;

— нашу програму, що стосується праці, робітників та промисловости.

З шкільною молоддю (з вищих і середніх шкіл) слід розмовляти про різні справи, передусім потрібно заохочувати вивчення таких питань і таких предметів, яких большевицька шкільна система не подає або подає у спотвореному вигляді, а саме історію України, української літератури, географію, господарство, культуру і т.п. Вказувати, що совєтська влада, впровадивши оплату за навчання, позбавила вбогу молодь можливости навчатися.. Розкрити правдиве обличчя комсомолу.

З інтелігенцією потрібно розмовляти на всі теми, ознайомлюючи при тому з відповідними статтями з нашої організаційної літератури.

У розмовах з переселеними з Закерзоння [Українські землі на захід від т.зв. лінії Керзона, яка згідно з рішенням міжнародньої конференції у Парижі після І світової війни повинна була розділити Україну і Польщу. Приблизно по цій лінії проходив кордон між СССР і ПНР.] вияснювати причини та вказувати на винуватців їхнього виселення, допомагати налагодженню співжиття з місцевим населенням.

До українців з СУЗ потрібно підходити з такими справами, які стосуються визволення України взагалі, пробуджуватиме них національну свідомість і любов доукраїнської мови, розкривати брехливість большевицької пропаганди про згубну мету нашого руху, про те, ніби ми — бандити чи фашисти та захищаємо інтереси „буржуазії". Далі з'ясувати нашу програму.

До людей старшого віку повстанці завжди мусять бути уважними, чемними, повинні рахуватися з їхнім словом і досвідом. Повстанець, навіть інтелігентний, не повинен ставати в позу всезнайки й учителя у ставленні до таких людей, бо це ображає гідність не лише старших віком, але також молодших свідків розмови, які шанують життєвий досвід і вік. Старшим людям слід дати можливість виговоритися, пожалітися, і лише потім можна висловити свою думку.

З людьми середнього віку можна розмовляти на безліч тем, але й тут повстанець найперше повинен зрозуміти, що співрозмовника цікавить найбільше. Часом можна вступити в полеміку, в дискусію. Можна при тому почервоніти, вимахувати руками, навіть піднести голос, але не можна втратити панування над собою й образити. Тоді обидві сторони почувають задоволення від дискусії, нема переможених і переможців. Цивільна людина в цьому випадку отримала змогу щиро і від душі виговоритися, а повстанець — блиснути своїм знанням.

З молоддю можна і слід говорити про повстанське життя, наші бої, про умови підпільного життя, зважаючи завжди на те, щоб оповідання було легким і цікавим. Люди повинні бачити нас веселими і життєрадісними, а зокрема молодь повинна побачити у повстанцях своїх старших приятелів, і саме від першого дня знайомства. Треба пам'ятати також, що шкільна молодь дуже радо ставить важкі питання й „загинає". З такого „загнутого Терешка" потім кплять як повстанці, там і молодь.

Повстанці повинні вміти розмовляти також і з дітьми. Насамперед слід прихилити дитину до себе, здобути її довір'я. Потім вона від повстанця вже не відступиться.

Не можна забувати про родини полеглих повстанців. Слід їх відвідати, допомогти їм якщо не матеріялько, то хоч розрадити; тоді така родина буде менш, глибоко відчувати своє сирітство. Про покійного потрібно говорити тільки добре.

Загалом у ставленні до цивільних людей повстанці повинні відзначатися взірцевою та культурною поведінкою, за будь-яку допомогу харчами й за іншу послугу повинні дякувати, старших шанувати та допомагати їм.

Приклади. В січні 1944 р. яз дружиною перебував на Поділлі, в хаті одного селянина. Його дочка була вчителькою. Люди, в яких ми мешкали, були дуже, ввічливі та добрі. Коли ми від них відходили, вони плакали. Через кілька тижнів після нашого від'їзду у тій хаті розташувалася боївка, яка не дотримувалася засад конспірації, й на хату одного дня напали німці. За допомогою якогось українського поліцая господар все-таки встиг утекти з хати через задні двері. Потім якимось чином він довідався про моє тодішнє місце перебування і прийшов до мене поскаржитися та порадитися, що йому робити далі.

В селі С. квартирувала група юнаків, що йшли до старшинської школи. Місцевий священик конче хотів побачити українське військо. Користуючись нагодою, що у господарів хати, де розташувалось кілька юнаків, мали відбутися христини, він зайшов туди разом зі своєю дружиною. З тим священиком довго розмовляв чотовий Скорич, який до духовного стану мав спеціяльний респект.

У підпіллі я познайомився з одним священиком, який дуже любив та шанував українських повстанців. Він провів присягу одного нашого куреня. Коли потім у своїх рейдах я випадково проходив через село, де він був парохом, то обов'язково повинен був зайти до нього, або він приходив до мене в ліс. От одного разу, в липневу ніч, я відвідав його. Коло парафії вартували мої хлопці. В кімнаті, де ми сиділи, не світилося, бо за світло нам був місяць, що крізь відкриті вікна просочувався в середину разом з запахом матіоли з городу. За розмовою ми й забули, що є якась війна, партизанка, большевики. Господар показував мені палітру з фарбами, касету з крейдою, свої малюнки, ми згадали Рафаеля, Тіціяна, Рубенса, і аж мої стійкові нас перервали: "Друже командире, вже світає!" Пізніше, як тільки ми лиш зустрічалися, він завжди нагадував:„ Не минайте моєї хати, дивіться... Я хоч кілька хвилин хочу бути вільною людиною та поговорити відверто..."

Вище я навів кілька прикладів, а тепер хочу ще раз зазначити, що коли повстанці перебувають у селі, то вони повинні вести не тільки одну пропаганду. Вони, власне, повинні дати людям змогу хоч на хвилину відчути себе вільними. Розмови можуть вестися на різні теми. Можна розповідати про деякі комічні моменти повстанського життя — хай і сторонні посміються. В кожного командира, це дуже важливо, повинно бути справою чести, щоб його відділ був прикладом у всіх відношеннях і щоб ніде не залишав після себе поганої слави за свою поведінку в місцях квартирування.

Мій колишній учень, а згодом випускник підстаршинської школи „Олені", вістун Борис, був висланий на Волинь. Після повернення в Карпати він розповів мені такий епізод.

Волинський відділ, у якому Борис був ройовим, зайшов одного разу до села на вечерю. Після вечері, коли відділ мав відійти, сільський швець поскаржився Борисові, що в нього пропали шкіряні підошви. Борис повідомив про справу сотенного, і той негайно на майдані наказав провести серед повстанців ревізію. Дійсно, в одного повстанця, що вечеряв у шевця, підошви знайшлися. З відділом була окружна СБ. Винного в крадіжці поставлено під польовий суд, який видав вирок смерти. Розстріл відбувся негайно. Борис отримав шкіру з завданням віднести її шевцеві та перепросити. Коли швець довідався, що винний покараний смертю, шкодував, що пішов скаржитися. Та кара була сувора, але справедлива: повстанці — не бандити, не злодії, а борці за Волю.

Повстанці рейдують інколи також і по чужих теренах, за українськими етнографічними межами. Крім звичайних бойових акцій вони по дорозі займаються також диверсією: зривають мости, нищать обладнання фабрик, зв'язок тощо. При такій роботі також потрібно поводитися тактовно.

В одній місцевості за кордоном відділ УПА мав завдання знищити обладнання фабрики. Директором фабрики був чужинець, що розумів лише по-німецьки. До його помешкання зайшли повстанці. Коли директор побачив озброєних людей, зблід, а його жінка зімліла. Директор розгубився: він не знав, чи йому йти з повстанцями, чи залишатися рятувати жінку. Повстанці не вміли говорити по-німецьки, але знаками показали, щоб він спочатку рятував жінку. Коли вона опритомніла, повстанці пояснили їй (дружина розуміла трохи польську мову), що вона не повинна боятися, і просили передати чоловікові, щоб забрав ключі від фабрики та ненадовго пішов з ними. Потім директор, що не був прихильником большевицького режиму, з задоволенням споглядав, як повстанці нищили обладнання фабрики та як роздавали населенню товари з магазину.

Командир і політичний робітник відділу повинні постійно піклуватися про вояків, вчити їх і виховувати. На українських повстанців дивиться не лише українське населення. Весь широкий світ захоплюється нашим героїзмом і посвятою, а ворог використовує найменший хибний крок, щоб нас очорнити.

є) Оборона, оселі. Під час перебування відділу в селі може наблизитися ворог. Коли про це доносять цивільні люди, потрібно розвідати, яка сила ворога та з якого боку він наближається. Коли сила ворога мала, а районні центри далеко, командир відділу може обороняти оселю. Щоб забезпечити собі відхід, він у місці, через яке має відступати, повинен поставити задню охорону, а сам з частиною відділу робить засідку. Коли сили ворога значно переважають, відділ не тікає, а в бойовому порядку відступає.

Часто трапляється, що сексот проведе ворога поміж усі стійки й застави; ворог робить несподіваний наскок. Тоді зчиняється метушня, є жертви. Забезпечуючи себе від такого випадку, командир на відправі заздалегідь:

— з'ясовує, що мають робити на випадок несподіваної появи малої або більшої сили ворога застави;

— дає вказівки, як мають поводитися алярмові, де їх місце вдень і вночі, кого і як повідомляти;

— визначає обов'язки інспекційного та поготівля (чоти, сотні).

Для безпеки відступу командир повинен визначити кілька напрямів, в яких може відбутися відступ. Визначити лише один напрям — замало, бо його може відрізати ворог.

При появі ворога в оселі не падати в паніку, а, з'ясувавши становище, ударити багнетами і гранатометами. Бій у селі потрібно вести за правилами оборони оселі.

Приклади. 31.12.1944 р. сотня „Стріла" під командою курінного Хмари зав'язала бій із великими силами большевиків у селі Рудники. Бій тривав цілий день. Під обстрілом повстанських гранатометів та важких скорострілів і при вмілому маневруванні курінного Хмари большевики двічі були примушені відступити до міста Заболотова. Повстанці наблизилися до залізничної станції. Сотню Хмари підтримував курінь Книша. В місті зчинилася велика паніка. Ввечері, під натиском переважаючих сил ворога й танків, повстанці змушені були відступити. Серед повстанців не було ніяких втрат. Втрати ворога становили 60 убитих та 45 поранених.

22.1.1945 р. силою трьох сотень большевики напали на села Саджава і Глибівка. На большевиків ударили сотні «Месників" та „Чорного". Коли на виручку трьом большевицьким сотням прибули ще дві свіжі, повстанці змушені були відступити. Та для підтримки двом нашим сотням курінний Благий вислав сотні Олега та Шума. Як резерв для забезпечення ззаду прибув курінь „Скажених". Розпочався запеклий бій. Залишаючи купи своїх убитих большевики кинулися втікати. Тоді втікачів підтримало п'ять сотень, висланих з Порогів Солотвини і з Надвірної, а також шість літаків. З боку Росільної большевики розпочали контрнаступ, а одночасно большевицькі літаки закидали бомбами та обстріляли наші групи Бій тривав від 4-ї до 14-ї години. Большевиків полягло б. 150, стільки ж було поранено. З боку повстанців втрати становили 12 убитих та 20 поранених. Був пошкоджений один большевицький літак. Правда, під бомбардуванням літаків, кінець-кінцем, повстанці змушені були відступити, але ж відступили, завдавши ворогові великих втрат. Большевики потім говорили, що билися не з бандою, а з правдивою армією.

3. Форми партизанської боротьби

Партизанська боротьба відбувається у таких формах: наскоки, непокоєння, засідки, диверсії.

а) Наскоки. Наскоки — це несподівані напади з обмеженою метою (знищити об'єкт, викинути ворога з місця його перебування, здобути магазин тощо). Після закінчення наскок відділ швидко відходить.

Повстанські відділи часто застосовують наскоки, бо ця форма боротьби найбільш ефективна. Наскоками можна завдати великих втрат ворогові, а постійні алярми та готовність виснажують його. До наскоку відділ повинен бути грунтовно підготований. Команди наперед опрацьовує потрібний плян акції, враховуючи:

— територіяльне положення об'єкта акції, замасковані підходи, сусідство лісів, лугів, гаїв, ярів тощо;

— близькість ворожих скупчень;

— відомості й матеріяли про сили та розташування ворога, зібрані цивільною і військовою розвідкою;

— власні сили, допоміжні та вогневі засоби;

— визначити вихідне положення, коли відділ розчленований;

— дати завдання кожній сотні та важкій чоті (скорострілів і гранатометів);

— забезпечити крила і дороги від місць ворожих скупчень чи районних центрів;

— видати накази, розпізнавчі знаки, клички та сигнали;

— встановити зв'язок між сотнями, чотами і командирами;

— визначити місце збору після наскоку, а також додаткові місця на випадок можливої поразки;

— передбачити початок і закінчення акції;

— встановити місце перебування командира й заступника під час акції;

— визначити санітарний пункт.

Наскоки переважно відбуваються вночі. Забезпеченим маршем командир веде свій відділ на вихідний пункт. Тут видає накази молодшим командирам і визначає їхні завдання. Після розгорнення відділу умовленим сигналом дає знак до наступу. Відділ наступає одночасно з кількох боків або на кілька об'єктів. Уважати, щоб повстанці не стріляли самі в себе. Просування відбувається розстрільною і перескоками. Коли відділ зайняв уже передні будівлі, то просувається перескоками далі, прочищаючи собі дорогу вогнем і гранатометами. На ворога, що чинить опір, скерувати сильніший вогонь. Ті будинки, що їх боронить ворог, можна підпалити запальними кулями або ракетами. Після знищення ворога на знак "Збір" відділ відходить на умовлене місце.

Коли не вдається знищити ворога, а крім того надходить йому допомога, фронтальний бій командир не проводить, а дає знак до відступу. Спочатку відходять ті частини, які робили наскок. Відхід ударної групи охороняє забезпечення. Не раз ворог намагається оточити ударну групу, відрізати їй відступ. Тоді забезпечення не сміє втікати, а мусить оборонятися, поки відійде ударна група. Коли є вбиті та поранені, їх не можна залишати, а слід обов'язково забрати. Командир цілости та командири підвідділів в жодному випадку не можуть допустити до виникнення паніки в відділі. При потребі краще застрелити панікера, ніж допустити катастрофу та розгром цілого відділу.

Приклади. 7.4.1945 р, курінь «Скажених" ударив на залогу військ НКВД в с. Посіч. Усіх большевиків було 150. Бій проти них відбувся вночі і тривав три години. Ворога оточено і знищено. Большевицькі втрати: 120 людей убитими, 16 полоненими (інші встигли втекти), багато військового матеріялу. Наші втрати — 1 убитий.

28.11.1945 р. одна чота з сотні "Зміїв" вчинила наскок на радгосп у с. Крехівці. Виникла сутичка з більшовиками. Сім большевиків знищено, 10 було поранено. Чота відійшла без жодних втрат, забираючи з собою 29 штук великих і 220 штук малих свиней.

2.12.1945 р. сотня „Орлів" наскочила на районний центр Тисьмениця. Повстанці обстріляли й закидали гранатами приміщення НКВД, знищили воєнкомат, перебили "стрибків", що були на заставах, і забрали магазини зі шкірою. Знищено 17 енкаведистів і ЗО "стрибків".

б) Непокоєння. Непокоєння — це дії повстанських відділів, що мають за мету тримати ворога в постійному нервовому напруженні. Акції непокоєння відділ здійснює у повному складі, або розділившись на сотні, чоти, а то й рої. Непокоєння більшими силами подібне до наскоків: воно має за мету нищити ворога, завдаючи йому великих втрат. Командир, виконуючи акцію непокоєння цілим відділом, насамперед опрацьовує плян, подібний до вищезгаданого пляну наскоку. Коли акцію виконує розчленований відділ, тоді плян потрібно розробити для кожного підвідділу окремо. У такому випадку командир:

— розділяє терен маневрування на окремі райони;

— кожному підвідділові призначає один з районів;

— подає конкретні завдання: наскоки, засідки, обстрілювання, диверсія;

— визначає час тривання акції.

Непокоєння можна виконувати способом рейдування. В такому випадку командир розчленовує, напр., курінь на сотні чи чоти, на карті визначає маршрут для кожного підвідділу. Далі дає одній сотні завдання пройти рейдом по кордону терену маневрування в напрямі ходу годинникової стрілки, другій сотні — в протилежному напрямі, а третій сотні — по середині терену маневрування. В місці, де сотні повинні зустрітися, командир плямує більшу акцію силою цілого куреня. Після закінчення акції курінь знову може розподілитися продовжувати рейд визначеним маршрутом.

Ця метода боротьби дуже ефективна, бо перетворює в поле партизанської війни цілу околицю. В одному кінці околиці тоді спалахують пожежі, в іншому чути вибухи, ще в іншому — поодинокі постріли та довгі скорострільні черги. Ворог розгублюється та не знає, звідкі чекати повстанців, яка їх сила та звідки вона береться. Для непокоєння підбирають спеціяльно заправлених командирів та вишколених й хоробрих повстанців.

Одна з форм непокоєння — переодягнути повстанців по-цивільному або по большевицьки й викликати заколот та тривогу в самій гущі ворога. Наприклад, можні використати для акцій гастролю театру, політичний мітинг або державне свято. Тоді групі повстанців, з'явившись на параді, кидає кілька гранат і з скоростріла обстрілює те місце, де засідають партійні вельможі й енкаведисти. Це викликає великий переполох, а в місті алярми і стрілянина продовжуються довгий час.

Непокоєння здійснюють і вночі. Підвідділ, що має певне завдання, повинен бути легко і зручно споряджений. Всі повстанці зобов'язані досконало знати околицю, всі стежки, переходи, броди. На призначене місце підсуваються тихо і замасковано. На знак командир відкривають ураганний вогонь і, залежно від обставин, забирають трофеї та відходять. Дл кращого маскування взимку повстанці повинні одягати білі плащі.

Приклади. 20.12.1944 року сотня „Месників" напала на районний центр Товмач. З тюрм випущено 45 в'язнів, зруйновано тюрму та осередок міліції. У вуличних боях знищено б. 6 большевиків.

1.1.1945 року сотня „Змії" з сотенним Прутом та одна чота з сотні Гамали напали на НКВД Рип'янці з залогою 160 людей. Після 8-годинного бою повстанці здобули большевицькі бункери, в яких большевики розривали себе гранатами, вбили одного капітана і двох лейтенантів. Загальна кількість убитих большевиків — понад 100 людей.

10.2.1946 року відділ УПА під кбмандою булавного Ревая обстріляв приміщення виборчої дільниці в с.Грабівці. Коли большевики відповіли вогнем зі скорострілів і мінометів, повстанці без втрат відійшли, а виборці розбіглися по хатах.

в) Засідка. Засідка — найбільш уживана форма партизанської боротьби. Вона завдає ворогові великих втрат, спричиняє паніку та зв'язує дії. Засідка для ворога небезпечна тим що він не знає, коли і де на нього чекає повстанська куля. Найкраще робити засідки в закритій місцевості та вночі, хоча можна їх робити також у відкритій місцевості в будь-якій порі дня і року. Успіх засідки залежить від конспірації, розміщення та від вибору часу. Засідки можна робити великі — силою куреня чи сотні, а також малі — силою чоти, рою чи навіть однієї ланки.

Щоб забезпечити успіх засідки, потрібно для неї підібрати найвигідніше місце. Таке місце може бути:

— в місцевості, закритій з усіх боків або лиш з одного;

— при дорозі, де з одного боку дорога впирається у високу стіну, а з другого має відкриту рівнину;

— на повороті дороги, де з одного боку дорога впирається в стрімку стіну, а з другого — обривається стрімкою прірвою;

— на місці, де дорога виходить на лісову галявину.

Головне в засідці — несподівано обстріляти ворога вогнем, закидати гранатами та не дати йому залягти й відбиватися. Найкраще притиснути ворога до стрімкої стіни та знищувати по одному, або ж випустити на відкриту рівнину і скошувати скорострілом. Але повстанська група для засідки повинна обирати таке місце, що, залишаючи групі вигідне поле обстрілу, однаково добре дає їй умови найлегшого відступу на випадок, коли б ворог встиг зайняти позиції, або коли б йому надійшла підмога.

Командир підвідділу, який іде на засідку, повинен для виконання свого завдання вибрати таке місце, де нема ярів, окопів, ровів і т.п. Він повинен наперед обміркувати плян акції та знати, де та як розставити повстанців, коли і як підбирати трофеї, коли й куди відходити.

Незалежно від сили повстанського відділу, що робить засідку, повстанців потрібно розставляти планово. В залежності від околиці командир в основному розділяє свій відділ на три групи. Найсильніша з трьох займає положення там, де має відбутися засідка. Вона є головною ударною силою, і при ній залишається командир. Друга, менша група, розміщується з правого або з лівого боку головної групи на відстані якихось 100-150 м із завданням повідомити про наближення ворога та у випадку, якщо б ворог заліг до оборони, знищувати його бічним вогнем. Третя група, розміщена позаду першої, має завдання своїм вогнем прикривати відхід першої та другої груп. Відкриваючи вогонь по ворогові, повстанці повинні бути уважними, щоб ним не разити повстанців з другої групи в засідці.

Практикуються ще т.зв. ланцюгові засідки. Полягають вони у тому, що повстанський курінь, сотня чи чота розчленовуються вздовж дороги на кілька груп, які займають закриті позиції. Коли ворожа колона ввійде в смугу засідки, на умовлений знак усі відкривають вогонь по визначених цілях. Повстанський вогонь викликає велику паніку та може знищити велику силу ворога. Та завжди для такої засідки слід обирати добре місце й забезпечити вигідне поле відходу.

Для більшого ефекту засідки можна замінувати дорогу, найкраще за мостом. Коли чолове авто наїде на міну, на інші авта, що зупинилися на місці, скеровують зосереджений вогонь.

Успіх засідки залежить великою мірою від пори дня і погоди. Найкращі результати дає засідка вночі. Тоді можна знищити більші сили ворога, який, заскочений засідкою, кидається навтікача. Для більшого спантеличення ворога можна кількох повстанців поставити з протилежного до головної ударної групи боку дороги. Ті повстанці повинні стріляти світляними кулями або ракетами. Це потрібно перш за все для того, щоб не стріляли по них повстанці з головної групи, а також і для того, щоб збільшувати переполох у ворожій колоні, обстріляний з обидвох боків ворог подумає, що він оточений.

Буває, що ворог, зайнявши оборону, отримує підмогу. Тоді права чи ліва охороняюча група насамперед повинна прикрити відхід головної групи, а потім головна група, відійшовши на вигідну позицію, повинна прикрити відхід охороняючої групи. Не можна групам панічно втікати, а лише впорядковано відходити, кожного разу під прикриттям іншої групи у взаємодії.

Засідки не вдаються, коли:

— обрано невідповідне місце;

— ворог заздалегідь викриває засідку;

— котрась із груп у неслушний час відкриває вогонь.

В поборюванні нашого повстанського руху ворог сам інколи застосовує засідки. Та йому засідки робити важче, бо не знає партизанських шляхів. Для забезпечення себе від ворога та від його агентури повстанці повинні свої шляхи конспірувати і часто міняти.

Ворог найчастіше робить засідки при дорогах, стежках, на краях галявинці на перехрестях, біля мостів, бродів, біля села, біля вівчарень. На місце засідки ворожий відділ заходить уночі, щоб ніхто не помітив. Солдати беруть зі собою сухий харч. Якщо якийсь цивільний випадково потрапить у засідку, большевики тримають його так довго, поки їхнє завдання не виконане. В засідці сидять тихо, для цього випадку відповідно замасковані (одягають уніформи, зроблені з матерії, подібної до мадярських плащпалатоку. Буває, що повстанці, знаючи, де засідали большевики, обходять засідку кількадесятьма кроками вижче або нижче від неї. Був випадок, коли маршируючі повстанці відкрили засідку через запах кольонської води, яку використовували большевики. Повстанці обійшли небезпечну галявину другим боком. За кілька днів, вертаючись тією самою дорогою, довідалися від вівчарів, що і справді за кількадесят кроків від того місця, де повстанці почули запах кольонської води, при стежці на галявині, большевики робили засідку. Іншим разом туман закрив повстанців від ворога, що був у засідці.

Повстанцям часто доводиться проходити околицями, де большевики влаштовують засідки. Небезпечну смугу можна проходити пробоєм. Передбачаючи засідку, командир зміцнює переднє і бічне забезпечення. Звичайно, большевики висилають бічне забезпечення на 500 м від головного відділу. Те саме застосовують і повстанці. Коли переднє забезпечення перейшло небезпечне місце — міст, вузина, дорога, перехрестя — залягає, готове до оборони. Частина за частиною, за переднім забезпеченням переходить цілий відділ. Коли заднє забезпечення перейшло небезпечне місце, то в свою чергу залягає та охороняє відділ.

Але траплялися різні варіянти цього маневру. Бувало, що ворог пускав переднє забезпечення, а відкривав вогонь щойно по головній частині або ж пропускав навіть і головну частину, а бив щойно по задньому забезпеченню. В першому випадку переднє і заднє забезпечення повинні головний відділ прикрити перехресним вогнем. У другому випадку на ворога повинна зосередити свій вогонь головна частина, щоб дати змогу відійти задньому забезпеченню. Можна також вдарити по ворогові бічним вогнем або вислати в тил ворога кількох автоматників. В жодному випадку не можна повстанцям рятуватися втечею, залишаючи інших напризволяще.

Під час відступу перед переслідуванням переднє забезпечення повстанського відділу може потрапити в засідку. В такому випадку командир не може залишити своїх без допомоги. Він наказує головній частині сильним вогнем разити ворога, створюючи передньому забезпеченню умови для відходу разом із своїми вбитими та пораненими.

Найважливіше завдання — щоб ніхто не знав, де повстанці перебувають, якими шляхами ходять і куди заходять. Коли всі повстанці добре будуть пам'ятати шосту точку „Декалогу", успіхи ворога будуть зведені до мінімуму.

На закінчення — ще одне важливе зауваження для повстанських відділів, що влаштовують засідки: зброя мусить бути певна, беззасічна, невідмовна. Краще хай її буде менше, але щоб не засікалась і щоб повстанці вміли нею володіти. Бували випадки, що відділ в засідці мав понад п'ять скорострілів, але коли з'являвся ворог, обзивалися тільки рушниці. Скорострільник повинен досконало знати свою зброю, знати всі причини затримання. Він — важлива особа у відділі: своїм скорострілом захищає життя повстанців та дає їм змогу бити ворога.

В курені „Гайдамаків" був скорострільник Воробець, потім — ройовий в одному з повстанських відділів. Одного разу цей відділ потрапив у ворожу засідку. Становище було важке, большевики вбили вже кільканадцятьох повстанців. Але завдяки ройовому Воробцеві, що заліг зі своїм скорострілом і відкрив по ворогові влучний вогонь, частина відділу таки встигла відірватися від большевиків. Коли Воробцеві забракло патронів, він підповз до іншого скоростріла та, заступивши вбитого повстанця, продовжував вогонь, поки не відступив цілий відділ. Геройський ройовий Воробець помер згодом природньою смертю.

Приклади. В 1943 р. німці зробили велику облаву на повстанський відділ „Трембіта". Відділ вийшов із табору і в тому місці, де надходили німці, вдарив по них. Та повстанцям „Трембіти" однієї перемоги було замало. Сотенний Бродяга зібрав два з половиною рої одчайдухів та повів на засідку. На десятому кілометрі ріки Іломки, в тому місці, де шлях вузькоколійної залізниці проходить під високою стіною скали з одного боку, а з другого круто обривається в ріку, поставив повстанців. Потім підпалив міст. Ще міст добре не розгорівся, як повстанці почули свист паровоза. Коли поїзд опинився у смузі засідки, повстанці відкрили по ньому щільний вогонь та обкидали ручними гранатами. Довгі черги скорострілів, вибухи гранат, оклики „Слава" мішалися з криками німців, які, їдучи на відкритих вагонах, були знаменитою ціллю. Деякі з них просто з вагонів скакали в ріку та розбивалися об каміння, а інші — поранені та вбиті — посунули поїздом на палаючий міст. Між німцями були ветерани сталінградської битви, але й ті казали, що в такій ситуації, як під Стовбовою, їм бути не доводилося. П'ятнадцять німців, що вирвалися із засідки цілими, щойно на третій день, роззброєні, повернулися до с. Ілем'я. На місці засідки залишилося 80 убитих та 88 поранених. Скільки вбитих та поранених було в поїзді — ніхто не знає. Повстанці не зазнали жодних втрат.

Сотенний старшинської школи „Оленів" хорунжий Коник, пізніше підполковник, за лінією Керзона у квітні 1944 р. зробив засідку на відділ мадярів. Свою сотню Коник поставив нижче с. Новий Мізунь, у тому місці, де дорога наближається з одного боку до високого стрімкого берега, а з другого переходить у рівне поле з заплавою. Коли над"їхали мадяри, сотенний з одним повстанцем вийшли на дорогу та зупинили відділ. Вимагали, щоб мадяри склали зброю й не пробували оборонятися, бо вони оточені. Мадяри не вірили. Тоді сотенний свиснув, із високого берега на приголомшених мадярів були скеровані цівки рушниць та скорострілів. Мадяри без опору склали зброю. Весь табір — понад 100 рушниць, кілька важких скорострілів, кільканадцять легких, кілька тисяч штук амуніції, більше як 10 пістолів, радіопередавач, однострої, харчі, підводи, в'юки, верхівці — перейшов у власність повстанців. У тій засідці загинув один єдиний повстанець, ройовий Муха. І то помилково, від повстанської кулі. Сталося так, що на посвист сотенного ройовий зірвався, а повстанець, що лежав за ним, прийнявши ройового за мадяра, вистрілив.

Майстром влаштування засідок був курінний Летун. Перебравшись у німецький однострій, він зупиняв проїжджі військові авта та роззброював офіцерів.

Добрими спеціялістами засідок були також сотенні Середній і Бей. Та й інші повстанські командири не відставали в тій справі.

25.2.1945 р. до с. Липовиці прибула сотня большевицьких пограничників. „Вітрогони" вчинили наскок на них, застріливши старшого ляйтенанта та п'ять солдатів. Але не встигли большевики вийти з села, як „Вітрогони" в лісі за селом вчинили на них засідку. В ній загинуло ще двадцять большевиків. Сотня не зазнала ніяких втрат.

Та бували й інші випадки. 31.3.1945 р. коло присілка Вигода Галицького району вийшли на засідку проти большевиків два рої повстанців під командою ройового Кулі. Засідку зроблено неправильно, на відкритому місці. Коли на засідку наткнулося 16 внкаведистів, що над'їхали п'ятьма підводами, вони відразу ж по перших пострілах повстанців зорієнтувалися в ситуації, залягли в рові на протилежному боці дороги, відкрили вогонь, а потім з окликом „Рота, вперьод!" рушили на повстанців. Повстанці почали відходити. На жаль, довелося їм відходити чистим полем, тож і втратили зі свого складу дев'ять людей убитими і чотирьох пораненими. Між вбитими були також ройовий Куля та чотовий санітар. Ворог втратив 9 людей убитими.

У відповідь на „звернення" хрущових та рясних про "амністію" 20.7.1945 р. на шляху Ясень-Кам'янець відділ „Бистриця" вчинив засідку на пограничників, що їхали автомашиною з Перегінська. Сильним вогнем повстанці спочатку знищили авто та більшу частину большевицької групи, а потім, у 20-хвилинній перестрілці, також недобитих. На місці застави залишилося 19 большевиків, а між ними капітан, командир опірного пункту в Кам'янці. З трьох пограничників, яким вдалося втечею врятуватися від смерти на місці, два загинули від ран відразу біля річки Лімниця, а останній дійшов аж до лікарні в районному центрі й там помер. Отже, в засідці знищено 22-ох пограничників.

23.11.1945 р. одна чота повстанців під командою сотенного Довбуша вчинила засідку на шляху Вигода — Вишків. Ворожа автомашина з 30-ма большевиками над'їхала якраз у час, коли засідку щойно тільки готували. Зав'язався просто зустрічний бій. Большевики пробували відбитися, застосовуючи важкий скоростріл та два міномети. Було вистрілено кілька мін, та на м'якому грунті вибухли тільки дві з них. Під сильним вогнем повстанців большевики були змушені відійти, забираючи більшу кількість поранених та полишаючи чотирьох убитих, обидва міномети, один станковий скоростріл типу „Максим", 4 рушниці, ППШ, ракетника, кілька дисків до скоростріла «Дегтярьов", 1.500 штук ручних набоїв, 4.000 штук амуніції до ППШ, кільканадцять буханців хліба.

Влітку 1949 р. большевики заходилися влаштовувати засідки на одній полонині. В засідках тих загинули два наші повстанці. Кілька місяців згодом довелося проходити попри ту полонину мені. Як вояка мене зацікавило, в яких це місцях влаштовує свої засідки ворог. Виявилося, що місце для засідки було прекрасне. Узбіччям гори вела возова дорога на полонину. Рідкий старий ліс відкривав далеке поле зорення. Там, де кінчався ліс, дощі вимили ярок, який заріс молодими густими смереками. Далі простягалася довга і широка полонина. Якраз на тому узліссі з густих смерічок і засідали большевики. Гарне поле зорення й обстрілу мали на два боки. Коли з боку полонини надходили повстанці, їх можна було підпустити на зовсім близьку відстань, а тоді разити зі скорострілів. Позаду сховатися не було куди: полонина легко підіймалася вгору, і це робило неможливими втечу або оборону. Та й на другий бік рівний рідкий ліс давав большевикам великі можливості знищувати повстанців.

Усіх засідок вичерпати тут, звичайно, я не можу. Я навів тільки декілька прикладів, щоб проілюструвати те, що сказав про засідки взагалі. Та ще хочу особливо зазначити: нас, повстанців, пбвинна дуже глибоко цікавити форма боротьби засідками. Ми повинні докладно вивчати ту справу, застосовувати та найширше ділитися здобутим досвідом. Звичайно, не можна занедбувати вивчання і засобів боротьби ворога.

г) Диверсія. Диверсія — це одна з форм повстанської боротьби, що має за мету відвернути увагу ворога. Сюди належать дії, спрямовані проти існуючого державного ладу, як:

— протиколгоспні і противиборчі акції;

— збройні замахи, нищення вислужницького елементу.

Диверсійну акцію повстанські відділи проводять способом розчленування на малі групи — рої та ланки. Кожна група отримує від командира завдання та час його виконання. Оскільки диверсію здійснює мала група повстанців, та група для ворога дуже небезпечна. Мала диверсійна група може легко й швидко просуватися крізь відкриті й забльоковані місця, не привертаючи до себе уваги цивільних. Всюди видно роботу диверсійних груп, які під прикриттям ночі перерізають телефонні дроти, розкручують шруби в рейках, підпалюють зрубане дерево, спускають навантажені вагони, підпалюють скирти збіжжя, свердловини і сховища пального, нищать обладнання фабрик, молочарень, МТС та інших установ, відбирають контингенти, роблять засідки на проїжджаючі автомашини, забороняють робітникам працювати понад плян, в населених пунктах розкидають антидержавні летючки, здійснюють збройні замахи, знищують агентів.

Приклади: 1.11.1944 р. один рій „Журавлів" отримав завдання замінувати залізничний шлях між Раковом і Надієвом. Коли повстанці заклали міну, прибула большевицька стежа. З допомогою світла солдати стежі викрили шнур і червоним світлом дали знак, щоб поїзд зупинився. Поїзд став. З нього почали сходити большевики. В той час міну було зірвано. Втрати ворога: 5 убитих, кілька поранених, перерване сполучення.

26.6.1945 р. в селі Перекосах большевики арештували близько 20 чоловіків і жінок. Підвідділ із сотні „Вітрогони" під командою сотенного Тютюнника обстріляв сільраду. Червоні розбіглися, й арештовані повтікали.

28.2.1945 р. чота підвідділу „Рисі" пустила під укіс вантажний потяг на шляху Калуш — Долина.

3.1.1946 р. відділ „Рисі", що переходив шлях Журавно — Калуш, біля села Манастирця вислав уперед двох стрільців на стежу. У той час над'їхала ворожа автомашина. Большевики зупинили авто та з окликами "Лови, лови" кинулися в погоню. Повстанський відділ, що знаходився вже близько дороги, розгорнувся у розстрільну і почав наступ. Сутичка продовжувалася 45 хвилин. Оточені большевики відстрілювалися та хотіли пробити кільце для втечі. В результаті згинув майор артилерії, Інструктор Журавенського райвоенкомату старший лейтенант і один рядовий. Крім того, з боку большевиків був поранений один майор, один капітан танкових військ, один рядовий та працівник Журавенського райпарткому. Як подала розвідка, всі поранені потім померли у лікарні. Повстанці здобули один скоростріл, два ППШ, дві рушниці, один пістоль. Два полонені заявили, що автомашиною їхав штаб 791-го артилерійського полку, який стояв у Моршині від осені 1945 р. Полк був озброєний танками, що стояли в лісі біля Моршина (кількість невідома), гарматами й важкою та легкою автоматичною зброєю. Большевики з авто мали за мету оглянути околицю, в якій повинні були квартирувати большевицькі гарнізони.

Чота з відділу "Бистриці" під командою булавного Гайдамаки за допомогою районної боївки СБ спалила тартак у м. Долина. 15 стрибків, які охороняли тартак, було роззброєно. Спалено магазини з матеріялами, гараж з двома вантажними й одним легковим авто, слюсарню, магазин з пальним. Розбито і спалено магазини ліспромгоспу. Здобуто 18 рушниць, 1 пістоль, 3 центнери мила, центнер печива, 2 паки сірників, 1 паку тютюну, 2 бочки риби, 2 свині, 4 коні, 2 сідла, 16 возів тканин.

14.10.1945 р. командир Летун зі своєю сотнею вирушив рейдом у північну Калущину. Перейшовши Липовицю, Суходіл, Підсухе, Спас та Стругин, він у Ракові заквартирував. На другий день большевики більшими силами оточили село. Сотня вирвалася з кільця, втративши одного повстанця. У селі Кропивнику, де є копальня калієвої солі, повстанці підпалили великий склад дерева на станції.

У селі Голинь 22.2.1945 "Летуни" пустили під укіс великий потяг, який тягли два паровози. Повстанці заклали під рейки дві німецькі „теллерміни" та большевицькі смолянки. Вибух був страшний. Біля 1.000 большевиків, що їхали на фронт, залишилося на місці вибуху вбитими й пораненими. Одна чота Летунів" під командою чотового Мрії наткнулася у с. Довпотів на групу з 50 большевиків. Повстанці з окликом „Слава!" кинулися на ворога. В сутичці загинуло 25 большевиків, з боку повстанців був поранений чотовий Мрія та один рядовий. У рейді на Калущині зазнав поранення в ногу сотенний Летун, і команду сотнею перебрав Середній.

ґ) Боротьба з агентурою. Коли вороги побачили, що відвертою боротьбою їм не під силу знищити визвольний рух українського народу, взялися до іншої тактики. Вони хотіли розкласти ОУН і УПА зсередини, шляхом агентури. Отож, Організація та УПА постали перед новим ворогом.

Цю тактику застосовували вже німці. Звільнивши з таборів полонених сотні колишніх большевицьких вояків, висилали їх в околиці, охоплені українським визвольним рухом. Ще перед звільненням полонені проходили вишкіл, розповідали легенду, ніби вони втікають з таборів, що в рідні сторони ще не хочуть вертатися, а бажають приєднатися до повстанських відділів, щоб помстити за страждання свої особисті та своїх родин. Провокатори проникали до відділів, збирали матеріяли, а при нагоді втікали та зголошувалися в найближчих станицях гестапо. Для своєї роботи, крім полонених, німці вербували також провокаторів з місцевого шумовиння. Розпізнати провокаторів від дійсних утікачів та звільнених з полону було важко.

Німецька агентурна робота певним чином принесла користь УПА: вона привчила українських командирів і повстанців до обережности, зміцнила революційну пильність, вимогливість у підборі бійців до повстанських відділів. Через побоювання провокацій у повстанських відділах були організовані відділи окремого призначення (ВОП), що мають перед УПА великі заслуги. Пізніше завдання ВОП перебрала військова польова жандармерія (ВПЖ).

Характерним прикладом провокацій тих часів була згадувана вже афера Івана Фетика з відділу «Сіроманці". Звільнившись з відділу під приводом недуги, він навів німців на табір „Гайдамаків" на горі Лютій.

Під большевицькою окупацією провокація і агентура ще більше поширилися та завдають нам дошкульних втрат. Провокатори рекрутуються з продажного елементу, позбавленого будь-якої моралі. До боротьби з тією пошестю мусила стати ціла УПА. Кожний повстанець змушений був збільшити пильність, щоб оберегти від прихованого ворога себе і відділ. Були випадки, що агентура проникала не лише до рядового складу повстанців, але також і до командного. Наприклад, у старшинській школі „Олені" був викритий поручник Кацо, у відділі „Загроза" — чотовий Ненаситець, у відділі „Опришки" демонічним типом провокаторки була гарна санітарка Оленка.

У присязі вояка Української Повстанської Армії є два пункти, які стосуються поборювання агентури і провокації. Один з них — "Буду революційно пильним воїном", другий — „Буду суворо зберігати військову і державну таємницю". Повстанець з глибоким почуттям чести ніколи не заплямує себе вчинком, що заперечує мораль націоналіста. Він завжди буде дисциплінованим воїном, завжди буде пильним, щоб ворог не проник у ряди УПА.

Ворог намагається розвідати, де розміщений повстанський відділ, яка його сила, командний склад, озброєння, звідки отримує харчі, де має намір провести бойові акці, як забезпечує себе на постоях і в маршах, які форми партизанської боротьби, шляхи перемаршу тощо. Щоб здобути ті відомості, ворог висилає до повстанських відділів своїх провокаторів. Ті для маскування своєї юдиної роботи вдають із себе дуже пильних, відданих Справі борців. Тому натрапити на слід їхньої провокаційної роботи дуже важко, часом лише випадок розкриває їхнє справжнє обличчя.

Тому командир не може приймати до відділу людей неперевірених, без рекомендації організаційної сітки. Він повинен уважно прислухатися до застережень інших, а особливо Служби Безпеки. Прив'язаний до своїх підкомандних, командир інколи може й не припускати, що той, кому він найбільше довіряє, є його та Справи ворогом. Командир має обов'язком вишколити повстанців, прищепити їм обережність і засади конспірації. Вояки, які розуміють вагу конспірації, не виявляють таємниць ворогові, в скрутному становищі вони радше накладають на себе руки, ніж стають зрадниками.

Приклади. В „Ідеї і чині" (ч. 10,1946, ст. 86) була подана така вістка:

„Буша звів запеклий бій з енкаведистами під горою Біла Розтока, біля села Кропивник району Вигода Станиславівської области. В бою ворог втратив 32 убитих і поранених. З боку повстанців було 5 убитих і 3 поранених".

Вістка коротенька, але під нею захований великий трагізм, посталий на ґрунті бруду, підлоти, низьких інстинктів. Це була робота санітарки Олени. Вона, як коханка оперативника НКГБ, мала завдання сподобатись сотенному Довбушу, розвідати в нього запроектовані акції відділу та донести своєму оперативникові. Вона мала також організувати у відділі агентурну сітку. Того дня, коли на табір „Опришків" було наслано большевиків, коли сотенний, поставлений у скрутне становище, з кривавими жертвами пробивався крізь вороже кільце, коли на боєвищі вмирали повстанці, Оленка лише за кількадесят метрів далі романсувала зі своїм оперативником.

Вістун був повстанцем у якомусь з відділів у Чорному Лісі. Коли захворів на тиф, сотенний дав йому відпустку. Та він до сотні більше не повернувся. Після одужання він працював як кущовий у Вигодському районі. Взимку 1945-46 рр. він просив моїх хлопців, щоб я прийняв його до свого осередку. Та я відчув до нього антипатію і не згодився. Вістун був дуже бридкий, мав обличчя, подібне до обличчя азіята. Зрештою, його не любив також комендант районної боївки СБ Орел, дуже ідейний та хоробрий юнак, який мав матеріял, що компромітував Вістуна. Але Орел не спромігся переконати свого командира в тому, що Вістун займався агентурною роботою. Своєю відвагою й енергією від здобув собі довір'я. Вістун не боявся проходити попри большевицькі застави, йому вдавалося цілими тижнями перебувати в селах, де аж кишіло від большевиків, не натикаючись на ворога, і коли повертався до осередку, то приносив зі собою люксусові харчі й багато цигарок хорошої якости. В 1946-47 рр. він був харчовим. Осередок окружної пропаганди тоді трохи не загинув з голоду. Повстанці їли худоб'ячу шкіру. Був голод також і в моєму осередку. Навесні ми були такі виснажені, що ноги під нами вгиналися. Вістун керував постачанням так, що казав повстанцям приходити на одне умовлене місце, а сам постачав харчі в інше, де якимсь чудом знаходили їх большевики. Моїх хлопців намовляв піти з ним в село, де він сам жив, роздобути собі одежу. Я на це не погодився і хлопцям сказав: „Вістун мені не подобається, і ви ходіть краще обдерті, ніж маєте за лахи накласти головами". Коли я дав кравцеві пошити вбрання, він замінив мій новий матеріял на старий. Вчинки Вістуна були дуже підозрілі, і я не раз звертав на це увагу районному провідникові Боліварові, але той відмовляв мені тим, що проти Вістуна не було доказів. А між тим роботою Вістуна було:

— облава на горі Лисій;

— знищення в селі кількох чесних людей і цілої родини;

— очорнювання чесних людей;

— смерть Орла та районного провідника СБ Вірного з цілою боївкою з шести осіб;

— спричинення облави в Вигодщині влітку 1947 р., і саме в той час, коли через околицю проходили визначні командири УПА (тоді загинув булавнйй „Бор").

Та остання робота була завершенням Вістунової провокації. Один з командирів прямо сказав Боліварові: „У вас є грубший провокатор". Слідство виявило злочинну роботу Вістуна. Він мав завдання нищити провокацією або голодом всі осередки на терені Вигодщини, видавати зв'язки, а особливо повідомляти про перехід визначніших людей і спільно з большевиками влаштовувати засідки та облави на них. Тим провокатором був сумнозвісний Василь Сащак-Вістун з с. Новошина, район Вигода.

д) Розвідка. Кожна армія проводить свої дії таємно, щоб несподіваним маневром і вогнем знесилити ворога, завдати йому дошкульних втрат та змусити піддатися. Одночасно кожна армія веде розвідку, щоб не зазнати несподіваного удару з боку ворога.

Розвідка — це збирання відомостей про ворога, його силу, озброєння, командний склад, розташування, забезпечення, настрій, пляни та спосіб дії, адміністрацію, магазини тощо. В прифронтовій смузі командир висилає цілі відділи або окремих людей, що мають завдання розвідати про ворога. Така розвідка обмежується лише невеликим відтинком. Є ще розвідування глибокого запілля ворога. Його здійснюють місцеві люди або люди, що їх перекидають туди літаками з радіопередавачами чи поштовими голубами для передачі відомостей. З розвідкою пов'язується контррозвідка. Це окремий, переважно військовий апарат для поборювання ворожої розвідки.

Для розвідки свого передпілля командир висилає двох-трьох повстанців або підвідділ, яким дає точне завдання, відтинок, час вимаршу й повороту, знаки і клички. Розвідку проводиться зоренням і боєм.

Командир підвідділу, отримавши завдання, повинен на карті вивчити місцевість, дорогу руху, перевірити готовність підвідділу, забрати в повстанців усі документи, фотографії й листи, передаючи їх бунчужному. На вихідній позиції виставляє зорця, а сам у той час інформує вояків про завдання. Потім розчленовує підвідділ, визначає парні стежі на перед і на боки. Передова стежа мусить знати напрям маршу та просуватися перед відділом на відстані 300 м вдень і 100 м вночі.

Просування стежі підвідділу відбувається перескоками.

На кожній зоровій межі командир проводить зорення сам особисто. При наявності перешкод командир повинен їх оглянути й зазначити у своїй звітній карті. Підвідділ веде розвідку непомітно, дбайливо маскуючись. Про наявність ворога в оселі свідчить гавкання псів, пізнє або передчасне палення в печах. Коли підвідділ має провести розвідку оселі, слід починати від крайніх хат. Наявність ворога в лісі зраджують птахи, які кружляють і не сідають на дерева. Шелест листя і тріск ламаних галузок також свідчать про рух війська. На місце зупинок і відпочинків вказують ватри, недокурки, сірники, бляшанки від консервів. Вивчаючи залишені бляшанки, командир може визначити силу ворога. Рух ворога на дорогах можна пізнати по хмарах порохів, скрипові коліс тощо.

Розвідку можна проводити також боєм, роблячи засідки, наскоки з метою захопити полонених.

Про свої спостереження командир звітує в свою чергу своєму командирові. При висиланні звітів треба зважати, щоб не висилати їх запізно.

Для розвідки глибокого запілля ворога УПА призначає у штабах вищих ступенів окремих старшин-розвідників. Ті старшини підбирають собі людей з цілої округи. Вони мають завдання збирати потрібні відомості та подавати їх старшині-розвідникові. Така розвідка дає дійсне уявлення про вороже запілля: розміщення, роди й силу війська, командний склад, озброєння, забезпечення, настрої, магазини, установи, ворожу адміністрацію, службовців, партійців, органи міліції, тюрми, концтабори, зв'язок, шляхи сполучення, фабрики з їх продукцією, торгівлю, фінансові органи, радгоспи тощо. Збір тих відомостей тим більше цінний, що ворог намагається їх засекречувати.