ЧАСТИНА ПЕРША: ПІДПІЛЬНИЙ ВИШКІЛ ОУН

РОЗДІЛ 1. ПРО СЕБЕ

Я народився у селі Ворона на Коломийщині у 1924 році в сім'ї Петра та Горпини Кондратів. Мій батько був офіцером австрійської армії. Під час Першої світової війни був поранений і полонений москалями. Після революції 1917 року воював у петлюрівській армії. По війні працював учителем української мови у місті Шепетівці. В 1920 році сім'я повернулася до Ворони, а 1926 — виїхала на Полісся. У містечку Городно на Пінщині я закінчив сім класів і вступив до рільничої школи у містечку Століні. Після 1939 року цю школу назвали ФЗО. Перед початком війни у 1941 році всіх учнів ФЗО під конвоєм привели до залізничної станції Горинь, посадили в поїзд і кудись повезли. По дорозі я і ще декілька хлопців втекли з вагона, а решта вже ніколи не повернулися додому. Після війни газети писали, що ешелон з евакуйованими ФЗОшниками попав під бомбардування і всі хлопці загинули. А ще казали, що хлопців таки довезли до Києва і всіх розстріляли у Бабиному Яру.

РОЗДІЛ 2. ПОЧАТОК ОРГАНІЗАЦІЇ В РАЙОНІ СТОЛІНА

Коли німці в серпні 1941 року прийшли на нашу територію, я вступив в ОУН. Після короткої підготовки мене призначили районним референтом юнацтва, а через місяць я був змушений піти в підпілля, бо мені як ОУНівцю загрожувала смерть. В жовтні 41-го багато членів нашої організації було заарештовано і розстріляно німецькими загарбниками.

Нам, підпільникам, було дуже важко працювати на Поліссі, адже ці терени особливо сприятливі для ведення партизанських війн. Тож коли німецька армія пішла далі на схід, в лісах опинилося багато радянських вояків, їх скидали ночами з парашутами. Так москалі з рештків своєї армії робили партизанські з'єднання, до яких приєднувались місцеві комуністи, цигани, євреї, які повтікали з ґето. Такі банди різного зброду заходили в села і грабували людей, забирали все, що їм забажалося, а самі розташовувались на важкодоступних хуторах. Звідти вони виїжджали в інші села, знову грабували, вели свою більшовицьку пропаганду, викривали наших націоналістів. Якщо вдавалось їм когось з наших зловити, то застосовувалися найжорстокіші тортури. Таких з'єднань на Поліссі утворилося досить багато. Частина місцевого населення теж подалася у совітські партизани, їх приваблювало веселе життя у цих загонах. Партизани німців уникали і справжніх військових дій не вели. Німці теж не мали охоти воювати з совітськими партизанами, бо вони їм не дуже і шкодили.

Та все ж німецька влада почала створювати «батальйони» з місцевого населення для боротьби з совітськими партизанами. В цих «батальйонах» були різні люди, однак найкращий зв'язок усі вони мали з тими ж партизанами. На той час на Поліссі з'явився якийсь Тарас Боровець (Бульба), який іменував себе гетьманом України. З допомогою німців Боровець організував власні батальйони для боротьби з партизанами. У його розпорядженні було навіть два літаки для розвідки. З того всього у перші місяці Другої світової війни на Поліссі зібралося найбільше різного зброду і збройних формацій: німці, поліцаї Мельника, бульбівці, бандерівці, польські партизани-костюшківці, червоні партизани — банди Гуденка, Місюри, а також «чапаївці», собуровці, федоровці, ковпаківці. Тому українським націоналістам було так важко — на нашій рідній землі ворогів було більше, ніж будь-коли. А що найгірше — у нас не було зброї. Визвольну боротьбу у селі Нижні Теребіжі ми почали з одним револьвером і однією гвинтівкою ще царської армії.

На залізничній станції Горинь німці зберігали сіно. Ми вивчили графік заміни їхніх вартових і забрали в них п'ять крісів. Так ми почали самі себе озброювати. Спочатку німці не знали про бандерівську партизанку, аж поки їм про нас не розповіли поляки. У місті Городно комендантом поліції був поляк Іґнаць Матюг, а допомагав йому брат Мар'ян. Вони вислідили, що я в ОУН, і організували на мене напад міських хлопців. На щастя, я був не один, ще й допомогли хлопці з села Бутів, і ми перемогли. Але мене арештувала поліція. Поліцаї били мене, однак я вирвався і втік через вікно. З підпільником Сивим ми поїхали в Столін до районного коменданта поліції і розповіли, що сталося. Він нас вислухав і вручив мені рюкзак з підпільною літературою, який треба було завезти у Пінськ головному редакторові Чортові. Такий зв'язок уже функціював. У Пінську підпільну літературу розмножували, дещо передруковували у газети. Згодом редактора Чорта арештували, а журналісти повтікали з редакції. Чорт сидів у пінській тюрмі. Коли ключник відчиняв камеру, Чорт убив його штанглею, яку відірвав від дверей. Забрав у ключника зброю і ключі і повідкривав всі камери. На той час У тюрмі було дев'ять наших хлопців і ще багато інших арештантів. Усі почали розбігатися, багатьох німці застрілили, але решта втекло. Серед них був і наш Чорт.

РОЗДІЛ 3. ДОРОГОЮ НА ВИШКІЛ «ХОЛОДНИЙ ЯР»

Першого січня 1942 року мене викликали у Нижні Теребіжі. Я прибув туди ввечір. Мене відвели до хати, в якій уже було четверо хлопців і провідник Крук, якого я знав ще від вступу в ОУН. З ним ми пішли далі. Перед селом була річка, а недалеко від неї кузня. За кузнею стояли вартові совітських партизанів. Крук залишився позаду, а я пройшов до кузні. Раптом Крук свиснув, я оглянувся і побачив, що до мене біжать два совітські партизани. Вони збили мене з ніг, почали стріляти по Крукові, він утік, а мене затягли до саду. В саду їх було близько п'ятнадцяти осіб. Хоч вони намагалися говорити по-російськи, я зрозумів, що то поляки. Всі накинулися на мене і почали бити. Повибивали зуби, пошкодили щелепу, стріляли понад головою, їхній командир наказав зняти з мене одяг і взуття, він направив на мене револьвер, потримав з хвилину і сказав сміючись: «Він і так здохне». Над'їхала фіра, командир сів на неї, а я залишився стояти на снігу босий і голий.

Через якийсь час я віджив і непомітно втік. Прибіг до хати, в якій ми збиралися, хлопці мене сяк-так одягли, дали кожушину з опудала на городі, порвані чоботи і кашкет. Крук запитав, хто мене зловив, бо думав, що німці. Я сказав, що то були совітські партизани. Хлопці розпитували, чому Крук залишився позаду, чому мене відпустили і таке інше. Я розповів, що ми з Круком ішли до дівчат, а він затримався через потребу і свиснув мені, щоб я почекав, а цей свист почули партизани.

Ми сіли на фіру і їхали цілу ніч. Над ранок приїхали в якесь село. Крук показав нам хату під лісом і сказав, щоб ми заходили туди по одному. Я пішов останнім. Зайшов у сіни, мене направили до однієї з кімнат. За столом сидів тридцятирічний чоловік у військовій формі. Він викликав з сіней вартового і наказав принести мені каву. Заки я пив, питав мене про те, що сталося і чому я так одягнений. Я йому розповів, як потрапив до рук совітських партизанів.

З'ясувалося, що ми прибули до офіцерського вишколу, провідником якого

* Клим Савур - псевдо. Справжнє ім'я: Дмитро Клячківський. Крайовий Провідник ОУН ПЗУЗ із січня 1942 року; член Проводу ОУН, організатор і перший командир УПА в 1943 році. Іменований майором та призначений крайовим командиром УПА-Північ з 1944 року. - Примітка web-упорядника.
був Клим Саур,* який на вишколі мав псевдо Кошіль {а коли я писав до нього ґрипси, то на псевдо Старий), а каву мені подавав військовий інструктор Колок. Кошіль записав мене в журнал, Колок відвів на склад, де мені видали одяг, взуття, кріс, патронтаж з патронами, офіцерський ремінь. Я знову зайшов до Кошіля, він подивився, як я одягнений, і сказав: «Тепер ти є курсантом офіцерських курсів вишколу «Холодний Яр».

РОЗДІЛ 4. НАВЧАННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ НА ВИШКОЛІ

Цілу зиму у вишколі вчилося нас тридцять хлопців. Ми вивчали історію України, природознавство, географію, але найголовніше — військову справу. Часом ми як бойова група охороняли фіри при перевезенні нашої літератури, зброї та інших речей.

Вишкіл був законспірований. Ми діяли тільки вночі. Одної ночі ми перевозили фірами щось дуже цінне, навіть не знаючи що саме. Потім мені наказали відвезти порожні фіри в якесь село. Я позв'язував фіру за фірою і так відпровадив їх до села. Зайшов до хати сказати, що повернув коней. Дівчина, яка була в хаті, зробила мені чаю, я випив і вже хотів іти геть, як господиня побачила через вікно п'ятьох чоловіків. Вона вивела мене іншими дверима, а «гості» зайшли до хати. То були совітські парашутисти. Я пішов понад рікою, а парашутисти йшли позаду мене на відстані якихось п'ятдесяти метрів. Так ми пройшли зо три кілометри. Потім я перейшов ріку, а вони простували далі. У вишколі я розказав Кошілю, кого бачив. Цілий день ми були на заняттях, а ввечері Кошіль покликав мене до канцелярії. Там було вже четверо наших хлопців. Нам видали пістолети, і Кошіль наказав мені захопити тих парашутистів. Фірою ми доїхали до другого села, і фірман привів нас до якоїсь хати. Ми зайшли. На нас були націлені три автомати. Майор, теж з автоматом, запитав, хто ми. Ми сказали, що є місцевими партизанами, дізналися про парашутистів і прийшли порозумітися стосовно подальших дій. Майор сказав: «Ну хорошо, здайте оружиє». Ми поскладали кріси в кут. Тоді нас запросили до столу. Майор розпитував про ситуацію в селах, про німецьке господарювання. Тим часом принесли випивку і закуску.

Коли поналивали горілки, всі встали, взяли келішки в руки, майор проголосив тост «за Сталіна, за Родіну». Тоді ми вихопили пістолети, я скомандував: «Руки вгору!» Вони підняли руки. Раптом двері відчинилися, зайшли наші хлопці з вишколу і роззброїли парашутистів. Кошіль наказав нам вийти і вертатися на вишкіл.

РОЗДІЛ 5. ПРО ПОГРАБУВАННЯ ГОЛОВИ СІЛЬРАДИ КОМУНІСТАМИ

Через кільканадцять днів я стояв на варті біля брами при вході на вишкіл. Це було вночі. Тієї зими було дуже багато снігу. Місяць світив ясно і було добре видно. Раптом я побачив сани, на яких їхало багато озброєних людей. Передав сигнал вартовому біля дверей, він — комендантові. Через хвилину Кошіль з п'ятьма вояками вже були біля мене. Кошіль сказав: «Якщо будуть повертати до брами — стріляйте, а ні, то пропустіть, нехай їдуть». То були совітські парашутисти з місцевими партизанами.

Я присів за парканом, сани проїхали. Хлопці пішли за ними на певній відстані. Парашутисти заїхали до села і пограбували голову сільради — забрали корову, пару коней, два кожухи, пару чобіт, два сувої саморобного полотна, м'ясо і солонину, муку, крупу, квашену капусту у бочці... Сіли в сани з награбованим і вирушили в дорогу. Наші хлопці почали по них стріляти. Совіти втекли, а награбоване ми віддали голові сільради.

РОЗДІЛ 6. ПРО ЗБИТИЙ ЛІТАК «МЕССЕРШМІДТ»

В нашім вишколі був лише один кулемет-дехтяр. Нам сказали, що в якомусь селі є ще один кулемет. За ним відправили нашого курсанта Шепіля. Повертаючись з кулеметом, він почув, що летить літак. Засів у рів, і, коли літак був над ним, почав стріляти короткими чергами. Літак пролетів ще з півкілометра і впав. Це був німецький «Мессершмідт». У вишколі Шепіль доповів провідникові про збитий німецький літак. Кошіль відіслав хлопців, щоб взяли з літака якісь речові докази. Тієї ночі я був у відрядженні. Прийшовши вранці у вишкіл, не застав нікого, крім вартового. Той показав, куди йти. Не дійшовши ста метрів до збитого літака, я оглянувся і побачив шеренгу німців, ліг у траву, німці були так близько, що я бачив їхні чоботи. Кошіль наказав націлити на шеренгу два кулемети і стріляти, якщо б вони мене зауважили. Але німці пішли до збитого літака і не побачили нікого з наших партизанів.

РОЗДІЛ 7. ПЕРША УКРАЇНСЬКА ПАРТИЗАНКА

Весна 1942 року була пізньою. На початку квітня хлопців з вишколу почали відправляти «на роботу». Залишилося нас дванадцятеро. Одного вечора Кошіль зібрав нас у навчальній кімнаті, нам видали патрони, гранати і кулемет Дехтярьова. Після вечері ми з командиром Коробкою вперше вирушили у партизанку. Командир їхав на буланому коні, а нас десятеро йшли пішки цілу ніч без відпочинку. Вранці ми прийшли до польської колонії в районі Степань до колоніста, в якого було два сини. Один був перекладачем у німців, а другий — лісником. По обіді приїхав перекладач з німецьким офіцером. Коли вони зайшли до хати, ми їх роззброїли. Незабаром приїхав і лісник з трьома німцями. Ми і цих роззброїли та пов'язали всім руки. Згодом попри хату проїхали німці з поліцаями (їх було 27), і ми рушили за ними. Вже в лісі зустріли дев'ять фір, на яких везли свиней з фільварку. Всіх фірманів ми пересадили на одну фіру і сказали, щоб вони їхали в Степань, а решту возів один наш вояк мав довезти до табору. Через півгодини ми зустріли людей, які гнали корови, люди розповіли, що радгосп ліквідовано через напад партизанів. У радгоспі залишилися три німці і двадцять чотири поліцаї.

Наш командир наказав людям відігнати корови у село і роздати селянам, а ми стали чекати зустрічі з німцями. В тому бою загинуло троє німців і один поліцай, решта повтікали. Нам залишили бричку, коней, чеський кулемет, німецький автомат, пістолет і совітський кріс. Уже вночі ми заїхали на якийсь хутір, повечеряли і збиралися далі, коли до нас підійшов озброєний чоловік. Він розповів Коробці, що належить до банди Гуденка, яка хотіла б приєднатися до нас. В банді їх 25 чоловік. Коробка погодився, чоловік пішов, але ніякого поповнення ми так і не дочекалися. А як тільки виїхали на ріку Стир, банда напала на нас. Почалася стрілянина, ми залягли за опори спаленого мосту і за лічені хвилини перебили майже всіх бандитів. Після бою доїхали до села і полягали спати. Пізно увечері до нас приїхало вище командування, привезли нам зброю. Напередодні до загону долучилося близько 300 добровольців. І нас, десятьох курсантів вишколу, призначили чотовими у підрозділах, сформованих із них. Їх озброїли. На десятьох припадав один кулемет, кожен отримав гранату, сто патронів і кріс. Почистивши зброю і повечерявши, ми вишикувалися в колону і пішли у місто Володимирець. На той час у Володимирці стояв гарнізон з тридцяти німців, вісімдесяти узбеків і двохсот поліцаїв. Ми заатакували місто. Боєм командував Коробка, але був тут і Кошіль, і Роман Шухевич. Через дві години все закінчилося. У нас був лише один убитий. Противник втратив шістдесят трьох вояків, дев'ятнадцятьох ми полонили.

В цьому бою я був легко поранений. Коробка наказав оточити німецький штаб. Звідти стріляв кулемет. Я кинув гранату — і кулемет замовк. Двох німців було убито на виході з будинку. Зайшовши всередину, ми побачили ще трьох убитих — більше нікого не було. Згодом ми дізналися, що від будинку починався підземний хід, яким і скористалися оточені німці.