ЧАСТИНА ДРУГА: У ПАРТИЗАНСЬКОМУ ВІДДІЛІ ВОРОНА

РОЗДІЛ 8. В ДОРОЗІ ДО ВІДДІЛУ ВОРОНА

Після бою у Володимирці до нас приєдналося двісті поліцаїв з цього міста. Нові партизани прибували і прибували. Через тиждень було вже п'ятсот вояків. У наш курінь прибув Кошіль (Клим Саур), викликав мене і ще двох хлопців з вишколу, щоб скерувати на підкріплення нових загонів УПА, які утворювалися майже в кожному районі. Мене відіслали до командира Ворона.

Дорогою до Ворона я заночував на хуторі Висоцьк. Уночі до хати прийшло семеро совітських партизанів, вони зарізали свиню, поклали здобич на віз, почали перекидати все в хаті. Зігнали всіх з ліжок. З ними був єврей з мого міста Городна. Він упізнав мене і доповів своєму старшому, також євреєві Боруху з Висоцька. Євреї почали мене бити, допитуючись, звідки йду. Я сказав, що йду з дому, прийшов до своєї тітки, на що Борух відповів, що мене не було вдома вже цілу зиму і що вони побили мою сім'ю, а знайдену вдома гвинтівку забрали.

Мене зв'язали, кинули на фіру і повезли до партизанського командира Місюри. На одному хуторі нас уже чекали. Мене зняли з воза і завели до хати, розв'язали, посадили до столу. На столі було багато їжі і самогонки. Борух налив цілу склянку самогонки і примушував мене випити. Я відмовлявся, бо боявся сп'яніти. Тоді Борух почав бити мене пістолетом по обличчі. Коли євреї наїлися і напилися, знову хотіли мене зв'язати, я попросився надвір. Борух послав зі мною мого знайомого єврея, я пішов далі від хати, за стодолою скинув куртку і побіг до лісу, єврей почав стріляти, з хати вибігли інші і безперервно стріляли по мені. Перебігши лісок, я опинився на полі, якраз тоді якийсь селянин привіз туди гній, я сів до нього у сани і ми поїхали до Висоцька. Двоє євреїв намагалися догнати нас верхи. Перед містом вони спинилися, але ще декілька разів вистрілили в наш бік.

В місті я потрапив до своїх людей. Дівчина, з якою я їхав на вишкіл, привела мене до хлопців з ОУН. Вони дали мені пістолет, відвели на нічліг і сказали, що в місті є зв'язковий від Ворона під псевдом Рись. Вдосвіта мене розбудили і повідомили, що німці роблять в місті облаву і Рись чекає мене біля ріки. На ріці був ще лід, але біля берегів вода текла стрімко. Ми обоє зіскочили з високого берега на лід, а на другий берег пройшли драбиною, яку подала дівчина, що прала в ріці. На тому березі стояло вісім хат. В одній з них мав бути зв'язок з Вороном. Зв'язковою була дівчина. Ми прийшли на подвір'я тієї хати. Подвір'ям бігало перелякане лоша. Вікна хати були вибиті, двері відчинені, в хаті літало пір'я з порваних подушок. Ми вийшли надвір, побачили картоплю в ямі, а біля неї калюжі крові. Дорогою ми пішли до другої хати. Раптом з-за паркана виглянули два німецькі солдати і націлили на нас автомати. Рись хотів утікати, але я його зупинив, сказавши, що вже запізно, — якщо їх лиш двоє, то переможемо їх або обдуримо. Ми підійшли ближче. Один німець крикнув «Наlt», я вдав, що не розумію, і підійшов ще ближче. Другий німець став коло Рися. З-за паркана вийшов фірман, який привіз німців. Через нього ми сказали німцям, що йдемо з міста по харчі, бо завтра нас відправляють на роботу в Німеччину. Фірман добре говорив по-німецьки і все переказав німцям. Тоді нас запитали, яка ситуація у місті. Я сказав, що в місті облава, а на мості стоїть аж чотири німецькі автоматники і вони нас пропустили.

Тоді вже нас звільнили, щоб ми могли роздобути їжі. Натомість ми непомітно звернули в бік лісу, де стояла сотня Ворона. По дорозі Рись розповів мені таку історію.

У місті Висоцьку квартирувало два батальйони — в одному заступником командира-німця був українець, а в другому — поляк. Наші партизани домовилися, що коли український батальйон буде йти по дорозі до Століна, з лісу вийдуть наші хлопці, трохи постріляють, батальйон здасться і перейде до УПА. Зв'язковий з Висоцька приїхав до Ворона і доповів, що замість українського батальйону вирушив польський. Наші хлопці стріляли понад батальйонцями у домовленому місці, але ті залягли і почали відстрілюватися. Німецький командир відправив заступника викликати на допомогу український батальйон. Поляк доповів командирові про напад. Тоді заступник командира цього батальйону — українець застрелив свого зверхника-німця, але сам загинув від пострілу поляка. Товариш убитого вистрелив у поляка і скомандував батальйону негайно вирушати на допомогу нашим партизанам. Після бою більшість батальйонців приєдналася до сотні Ворона, але невдовзі почалися непорозуміння, бо новаки не хотіли підкорятися Воронові. Один з батальйонів узагалі був у змові з совітськими партизанами і днями збирався перейти під командування Місюри.

Власне тому Ворон відправив Рися на зв'язок, щоб викликати для підкріплення відділ Коробки. На той час, коли ми з Рисем прибули до Ворона, то з двох батальйонів новаків залишилося лише двадцять два українці, а всі решту вже перейшли до Місюри.

РОЗДІЛ 9. ВІДДІЛ КОРОБКИ В СЕЛІ БРОДЕЦЬ

Повідомлений Рисем відділ Коробки прибув до села Бродець. Там зупинилися на відпочинок, а сам Коробка поїхав на зв'язок з Вороном на хутір Висоцьк. Поки Коробка був на зв'язку, німці напали на його відділ. Хлопці відійшли в ліс. Коробка почув стрілянину, сів на коня і поскакав на хутір, де ще недавно був його відділ. Але там його вже зустріли німці. Він відстрілювався до останнього патрона, але його вбили. Німці ще й пішли до тієї хати, звідки вийшов Коробка. В хаті була дівчина-зв'язкова. Вона відразу кинула гранату і вбила трьох нападників. Сама залягла за яму з картоплею, ще двох німців убила з пістолета — боронилася, аж поки її не застрелили. Повстанці поховали свого командира Коробку в дубовому лісі на хуторі Бродець, де ми часто хоронили своїх друзів.

РОЗДІЛ 10. ПРО ВІДДІЛ ВОРОНА

Відділ Ворона стояв у лісі біля Теребіжів у зимових колибах. Мене зустріли там як давнього знайомого. Тут уже 6ули мій рідний брат Петро на псевдо Дерев'яний, сестра Марія (Ластівка), мої дорогі друзі-односельці: Василь Байдачук (Шпак), Микола Солонишин (Кміт), Федір Максим'юк, Андрій Остап'юк і Дмитро Андрусяк, який залишився з батальйону. Кілька днів мене лікували, я трохи поправився, перестав кашляти кров'ю.

На той час недалеко від нас у селі Вичівка Дубровицького району базувалися совітські партизани під командуванням Місюри. Вони перебували в селі цілу зиму, роз'їжджали довколишніми селами, забирали в людей кожухи, чоботи, полотно, овечу вовну, шкіри і відвозили до летовиська партизанського з'єднання, звідки все награбоване забирали літаками за лінію фронту. Місюрівці формувалися з місцевих районних комуністів, циганів, які кочували з ними цілими сім'ями, жидів-утікачів з ґето, бійців розгромлених совітських підрозділів, які бродили лісами. Озброєння і медикаменти їм привозили через фронт літаками, керували ними комісари, яких також надсилали з Московщини.

Навесні 1942 року до Ворона перейшли два партизани Місюри. Один був у нього військовим інструктором, а другий рядовим. Разом з ними ми розробили план нападу на загін Місюри. На той момент у відділі Ворона було лише сімдесят три повстанці. Основною нашою зброєю були рушниці різного калібру і різного походження: німецькі, мадярські, польські, французькі з Першої світової війни, ще австрійські та російської царської армії. Крім того, ми мали два кулемети-дехтярі і трохи гранат.

Однієї ночі у квітні 1942 року ми розпочали напад на загін Місюри, в якому було тоді п'ятсот партизанів. Перейшли невелику річку вбрід, бо на мості була постійна застава з тридцяти місюрівців. На світанку чотири наші групи розпочали наступ з усіх сторін. Місюрівці запанікували і кинулися навтьоки. До бою майже ніхто з них не став. Уже через годину ми повністю захопили село, місюрівський штаб і склад з награбованим людським добром. У великій стодолі було сім швейних машинок, п'ятдесят нових кожухів, тридцять дві пари неношених чобіт, заготовок шкіри ще на сто п'ятдесят пар чобіт, майже чотириста метрів саморобного полотна, сімнадцять возів і по двоє коней до кожного, п'ять бочок солонини, чотири бочки олії, півтонни м'яса, тонна муки, кілька центнерів круп, вермишелю, цибулі, моркви і буряків. Між собою ми розділили багато медикаментів і зброї: два кулемети Дехтярьова, один гранатомет, двісті шістнадцять крісів, три ящики патронів, два ящики мін, два ящики набоїв до гранатомета та кількадесят ручних гранат.

У бінокль я побачив партизана, який поспішав до лісу, оглядаючись на село. Хоч до нього було понад двісті метрів, я добре бачив навіть обличчя. Партизан зайшов у кущі, роззувся, зняв військовий одяг і пішов до села. Коло мене стояли два наші повстанці з кулеметами, я сказав тому, що тримав кулемет на плечі: «Як вмієш стріляти, то дай йому по ногах». Повстанець лежачи прицілився, пустив чергу — і місюрівець впав. Обох хлопців я послав по нього, а сам пішов у кущі, де він роздягався. В кишенях одягу я знайшов паспорт, військову книжку і партбілет. Виявилося, що це комісар, присланий до Місюри з Москви. Я підійшов до пораненого, той почав просити, щоб ми його залишили і він сам добереться додому. Тоді я вийняв його посвідчення, побачивши всі свої документи у мене в руках, комісар закричав, показуюч пальцем на своє чоло: «Здєсь мєня стрєляй за Родіну, за Сталіна!» Я йому відповів, що ми не такі дурні щоб тратити на нього кулі.

РОЗДІЛ 11. НАПАД МІСЮРІВЦІВ НА НАШ ВІДДІЛ

З усім здобутим добром ми як переможці приїхали з Вичівки на сімнадцяти возах на своє місцерозташування у Теребіжівському лісі. Був гарний сонячний день, всі роздяглися і розвісили на корчах мокрий одяг, а самі полягали спати. Ми не знали, що розігнані місюрівці зібралися і йшли за нами слідом. Вони дочекалися, поки ми заснули, зняли нашого вартового і почали стріляти. Всі наші хлопці разом з командиром Вороном і окружним провідником Круком втекли, не взявши навіть зброї. Залишилося нас тільки троє чотових: Тигр, Рись і я - Ріг. Біля мене лежав кулемет, місюрівці хотіли його захопити, але я схопив кулемет і почав по них стріляти, трохи відігнавши нападників. Чотовий Тигр закричав: «Стріляй по нас, бо нас оточили, а ми лише з пістолетами». Я почав стріляти в його бік. Вистрілявши всі патрони, я взяв другий кулемет, скочив в якусь яму і заліг у ній, хотів стріляти, але кулемет перевернувся, бо куля відбила одну ніжку підставки. Тоді я закинув ремінь на плече і з криком «Вороги прокляті, я вас все одно переб'ю!» почав стріляти стоячи. Дехто з наших, що не встигли далеко відбігти, побачили, що я стріляю, повернулися, заклали диск у той кулемет, який я кинув, і погналися за місюрівцями. То ще вбили п'ятьох. Після бою посходилися наші, але не всі. Вартовий був поранений в обидві ноги, вбили також молодого повстанця, який пробув у загоні лише один день. Ми привезли з Вичівки вбитого в нічному бою повстанця. Він упізнав Місюру, взяв його в полон і вів до Ворона. Коли побачив наших хлопців, то з утіхи почав кричати: «Хлопці, я веду командира Місюру!» Але недалеко притаївся місюрівець. Він вистрелив нашому побратиму в груди, і той за хвилину помер. Місюрівця хлопця наздогнали і закололи штиками, а командир Місюра втік.

Скількох місюрівців було вбито в селі Вичівка, невідомо, але з тих, що напали на нас, загинуло дванадцятеро. До мене підійшли чотові Рись і Тигр, вони обоє були сильної будови, тож вхопили мене, почали підкидати, промовляючи: «Жий нам, Роже, сто літ! Ти виручив увесь відділ, всю зброю зберіг і від нас смерть прогнав». Між іншим, під час бою я вхопив автомат, що належав Крукові, — ходив з ним кілька днів, а віддаючи сказав: «На, носи його, а як знову трапиться бій, то ти його кинеш, а я назад підберу». Крукові то не сподобалося, і відтоді дружба між нами пропала.

Про бій у Вичівці і напад місюрівців Ворон написав у крайовий провід Климові Сауру (Старому). Через декілька днів прийшла відповідь. Ворон зачитав перед цілим вишикуваним відділом: «Всіх трьох чотових — Тигра, Рися і Рога — підвищити у званні до сотенного, а при самостійній Українській державі нагородити за бойову відвагу державними нагородами».

РОЗДІЛ 12. В СЕЛІ РАЧИЦЬК

В селі Рачицьк Столінського району Пінської області було вісім поліцаїв. Якось Ворон з десятьма хлопцями — а серед них був і мій брат Петро (Дерев'яний) та Василь Байдачук (Шпак) — роззброїли поліціянтів. Один з поліцаїв — Василь (прізвища не пам'ятаю) походив з Городна. Він упізнав Петра і Василя, доніс на них німцям. Німці з поліцаями пішли до нас додому, арештували наших батьків, а також батьків Василя — Юрка та Параску. У нас забрали молотарку, пару коней, два вози, два плуги, віялку, швейну машинку, дві корови, телицю, свиню, кури, гуси, пшеницю, жито, просо, кукурудзу, весь святковий одяг і рушницю. Хату, стодолу і стайню спалили. Місцеві поляки водили німців хатами шукати нас з Петром. В одній з крайніх хат жили чоловік з жінкою і двома маленькими доньками. А в іншій — вісімдесятирічна бабуся з чотирирічним онуком і восьмирічною внучкою. Саме на ці хати поляки вказали німцям як на наш сховок, хоч ми там ніколи і не бували. Німці зібрали всіх тих людей, закрили в стодолі Федора Максим'юка і спалили живцем.

За мене, живого чи мертвого, обіцяли виплатити сорок тисяч марок. Скрізь порозклеювали оголошення, в яких йшлося про те, що моїх батьків звільнять тоді, коли я з'явлюся з повинною. Ніхто не знав, що майже кожної ночі я бував у місті в бургомістра Телюка і радився, як визволити батька і матір. Довідався, що маму не б'ють, а батька побили так, що на допити тягають його поволоцьки. Сам уже він ходити не міг. Я дізнався, коли арештованих вивозитимуть до Століна, взяв з собою шестеро партизанів, і ми зробили засідку на дорозі. Але так нікого і не дочекалися. Арештованих повезли іншою дорогою. У Великодню п'ятницю 1942 року моїх батьків повісили у Століні. Так я втратив найдорожчих людей.

РОЗДІЛ 13. В СЕЛІ БУТІВ

На хуторі поблизу Бутова від осені 41-го до весни 42-го року базувалися совітські партизани. Жили «на широку ногу» і набридли селянам як гірка редька. І в Бутові, і в довколишніх селах люди вже ледве терпіли грабунки цих «захисників» українського народу. І все ж місцеві мешканці дуже обережно зближувалися з партизанами УПА, бо совіти вели шалену пропаганду проти нас. На своїх мітингах у селах вони показували закривавлені сокири, кажучи, що ними бандерівці рубають людей. Тож траплялися на Поліссі такі села, що як наші заходили в них, то в хатах не було жодної живої душі — всі тікали, залишаючи майно. Але згодом селяни придивилися, хто є хто.

Навесні 1942 року з села Бутів прийшов до Ворона селянин і повів нас на хутір, де зупинилися місюрівці. За кілька хвилин ми розігнали їх, кількох убили, а двох полонили. Одним з полонених виявився жид Борух, котрий свого часу зловив мене на хуторі Висоцьк. Тоді він був героєм, командуючи розправою, а тут, у Бутові, вдавав із себе доброго дядечка, аж поки я не запитав, чи впізнає мене.

Після переможного бою наш відділ залишився на хуторі ночувати. Ми познаходили награбоване селянське добро, закопане у скринях. Сіли вечеряти, як раптом знову наскочили місюрівці. Ми відбили і цю нічну атаку, але загорілися всі будівлі на хуторі, погинули коні, а фіри зі скринями згоріли. Ми перебралися до окопів. Прокинувшись вранці, я побачив просто перед собою три намети, в яких спали місюрівці. Розбудив кулеметника, щоб наказати йому розстріляти намети, але Крук не дозволив цього зробити. Сказав тихо відходити в ліс. Так ми йшли майже двадцять кілометрів, переслідувані місюрівцями, тоді ми не дорахувалися двох вояків — моїх односельців — Михайла Вишиванюка та Андрія Остап'юка. Мені було дуже прикро, що Крук сам не зміг добре командувати і не дозволив мені це зробити. Я вмовляв його уникнути бою, але він знехтував моїм проханням. Дуже хотів показати, що є значним командиром. Сказав мені, що можу тікати, якщо боюся. Коли ж почався бій з місюрівцями, то утік сам. Отак ганебно ми поверталися на свої місця.

РОЗДІЛ 14. НАПАД НІМЦІВ НА ВІДДІЛ ВОРОНА

Відділ Ворона далі перебував у лісі біля Теребіжів, підтримуючи зв'язок з підпільниками із Століна. Якось ввечері зв'язковий повідомив, що на завтра запланована німецька облава у лісі. Ворон був родом із с. Долішні Теребіжі, колись служив лейтенантом у Червоній Армії, розумівся на людях і мав командирський досвід. Тоді у його відділі було сто чотири повстанці. Ми взялися маскувати свою базу. Розібрали вози, відігнали коней на громадське пасовисько біля села, згорнули намети, деякі речі розкидали в лісі, щоб зробити враження, що несподівано покинули цю місцевість. Самі ж залягли в яму біля дороги на краю лісу.

Вранці попри засідку проїхало шість машин з німецькими солдатами. Ми пролежали цілий день, заки німці шукали нас у лісі. Під вечір усі вантажівки виїхали з лісу і зупинилися недалеко від нас. Солдати шикувалися перед машинами. Ми підкралися і вдарили по них ззаду. Машини рушили. Солдати хапалися за борти і так волочилися за автами, а ми не переставали стріляти. Коли німці повтікали, залишилося вісімнадцять убитих, у наш бік ніхто не зробив жодного пострілу. Ми здобули багато зброї — основного, що нам було потрібно.

РОЗДІЛ 15. БІЙ З НІМЦЯМИ НА ХУТОРІ КРУШАНА

Перед жнивами в кінці липня, дізнавшись від людей, що на хуторі села Юнище переховується вісімдесят совітських солдатів, Ворон зібрав своє військо — три чоти — і під вечір вирушив на хутір. Пройшли півдороги, почало розвиднятися, ми зупинилися на хуторі Крушана, там була велика стодола, в якій всі розмістилися. Того дня за графіком випадало моїй чоті бути в дозорі, а мені — черговим. Передусім я розставив вартових, знайшов в яру місце для кухні, призначив двох вояків помічниками кухаря, видав продукти і, впевнившись, що все зроблено, пішов до хати. В хаті сиділи Ворон, Тигр і Рись — слухали радіо, яке завжди возили з собою. Згодом зайшов ще й господар оселі. Дізнавшись, що Ворон серед нас старший, попросив дозволу поїхати по дрова до лісу. Я звернувся до Ворона: «Навіщо ви дозволили йому їхати по дрова? Ми ж прийшли сюди так, щоб ніхто нас не бачив, господар може нас видати». На це Ворон засміявся: «Видно, на вишколі тебе добре підкували, що навіть в такому чоловікові вбачаєш ворога».

Господар поїхав до лісу, а мені було дуже неспокійно. Трохи задрімав і наснилося, що лежу між нашими повстанцями на якійсь галявині, до мене йде покійна мама, дає мені автомат і каже: «На, сину, помстися за нас». Від цього сну я прокинувся і розповів сон Воронові. Він пояснював, що це сниться мені тому, що я постійно думаю про страчених родичів. Я ж наполягав, що мама хотіла мене якось попередити ; від чогось застерегти. Незабаром повернувся господар. Хоч на возі було дуже мало хмизу, кінь весь змокрів. Знову я розповів про це Воронові. «Я ж казав, що тебе добре підкували», — відповів командир і зайшов до хати. І раптом я побачив, як на галявину зі сторони Століна вийшли якісь люди — чимраз то більше. Ворон закликав господаря, який пояснив, що ті люди йдуть на сінокіс. Ворон повірив, але я кажу: «Добре подивися, як вони тримають між собою дистанцію рівно по п'ять метрів. Піднімай хлопців по тривозі і шикуй до бою». В той час з усіх чотирьох сторін на нас упали червоні сигнальні ракети. Моя чота засіла за будинком. Ті, «що йшли на сінокіс», уже розгорнулися аж у п'ять ліній. Я кинувся забирати вартових, запрягати коней, збирати кухню і харчі.

Першою з оточення вийшла перша чота, потім друга і частина моєї. Нас дев'ятьох останніх німці оточили ще раз. Дійшовши до болота, ми побачили, що далі їхати неможливо, то ж я й кричу до фірмана, який віз кухню: «Залишай коней і відходь з нами». Покинути коней фірман не хотів. До нього підбіг німецький солдат і зблизька стрілив у руку. Фірман випустив віжки з однієї руки і хотів ухопити другою, німець зі сміхом націлився і на неї. Тоді я вистрелив у німця. Довкола зав'язалося кілька «дуелей» між нашими і німцями. Ми засіли в мочарі, а німці стріляли по нас із гранатометів. Падаючи у болото, гранати не розривалися, лише оббризкували нас водою. Нарешті ми вибралися до якоїсь ріки, де поміж вільхами почували себе захищеними. Тим часом нашому санінструкторові Сороці німецька куля попала в кутик ока, пройшла через піднебіння, нижню щелепу і ввійшла у плече. Ми мусили йому допомагати. Хлопці відступали до дерев'яного моста через ріку. Німецькі кулеметники, засівши у кущах, стріляли на кожен рух. Я вибіг на дорогу біля моста, з кущів почали по мені стріляти. Тоді я впав, удаючи, що вбитий. Стріляли так зблизька, що я навіть чув брязкіт гільз. Краєм ока я побачив нашого кулеметника Різуна, він хотів поцілити у німецького стрільця, але той ховався у рівчаку. Я несподівано ворухнувся, німець виглянув зі сховку, і Різун дав по ньому чергу. Але з інших місць почали стріляти по мені так, що аж пісок засипав очі. Однак я засік, де були стрільці, вистрелив раз — один кулемет замовк, другий раз — почув передсмертний крик. Тоді я почав стріляти в кожен густий кущ. Оскільки довкола мене були вільхові пні, порослі густо однолітцями, на яких було зелене листя, а на німцях зелені мундири, то спершу я їх не помічав. А їх було аж п'ять навколо мене. Коли затихли всі кулемети, я встав, закинув кріс на плече і ми з Різуном подалися доганяти своїх.

Десь через годину зустрілися з нашим відділом. Бракувало нам трьох хлопців і однієї дівчини-зв'язкової. Нікого вже не чекаючи, ми рушили до Століна. до міста прийшли перед вечором. Німці тим часом утекли, боячись українських партизанів. Мешканці міста зорганізували вечерю, забезпечили нас 15 возами, і ми поїхали у Теребіжівський ліс.

На другий день нас догнали хлопці і зв'язкова, про яких ми думали вчора, що вони загинули. Виявилося, що коли почався бій, дівчина заховалася в житі і чула все, що німці говорили з тим господарем, який нас видав. На хуторі було три хати, тож німці повбивали всіх, крім цього господаря, а майно і худобу віддали йому за те, що доніс про нас. Хлопці, які повернулися, розказали, як наш Хмара підірвав себе гранатою разом з п'ятьма німцями. Тож Ворон послав п'ятьох вояків з фірою забрати убитого Хмару.

Зібравши рештки тіла, хлопці зайшли до господаря, який заявив на нас німцям. Застали його в той момент, коли він сортував одяг убитих сусідів. Господар сказав: «Я комуніст, мені наші партизани наказали доносити про бандерівців німцям». Тоді вояки забили цвях у сволок і повісили на ньому господаря-комуніста. Хмару ми поховали на хуторі села Бродець недалеко від командира Коробки.

Через кілька днів зі Століна принесли газету, в якій писалося, що на хуторі Крушани у бою з бандерівцями було вбито тридцять вісім німців і п'ятсот поляків, бандерівців тисяча п'ятсот загинуло, а стільки ж утекло. Нам було дуже приємно, що німці із ста чотирьох вояків зробили аж три тисячі. Насправді з нашої сторони був убитий лише Хмара і поранені чотові Тигр, Рись і санінструктор Сорока. Щодо втрат ворогів, то ми знали, що загинуло лише вісімнадцять німецьких солдатів і сто п'ятдесят поляків, а поранено було дев'ять німців і двадцять п'ять поляків.

Коли німці оточили нас на хуторі, тоді поїхали в Столін, привезли на дев'ятьох машинах три рази поляків, озброїли їх. Привезли поляків на хутір, вивели на рівну площу під хутором і направили на нас. Вони збилися, як худоба, в гурт. Кожен хотів скоріше добігти до нас. Вони не знали, що німці їх обдурили, сказали, що їм відомо, що бандерівців всього 25 чоловік і в них є лише 5 крісів, а у 20-ти — сокири. Тоді поляки відважно побігли до нас, бо їм пообіцяли німці нас привезти в місто живими, а там з нами розправлятись.

А сталося зовсім по-іншому. Що мали поляки прийти і нас провадити на шнурках, то привезли німці після бою з нами 9 машин трупів поляків. Отак насправді виглядали результати бою на хуторі Крушана. З крайового проводу УПА прийшло повідомлення, що за відвагу у цьому бою мене представлено до нагороди майбутньої Української держави.

Між іншим, може виникнути таке питання — до чого були поляки в тім бою? Справа в тому, що багато польських колоністів повтікало від совітських партизанів у міста на Волині і Поліссі і там ставало на службу німцям.

РОЗДІЛ 16. ЗАСІДКА НА ДОРОЗІ СТОЛІН-ГОРОДНО

Якось навесні Ворон узяв одну чоту і пішов з нею на дорогу, яка веде зі Століна до Городна. Ми знали, що нею будуть їхати вантажівками німці. На місце засідки біля села Верхні Теребіжі прийшли ще вдосвіта, розмістилися за соснами біля дороги. Раптом над'їхало шість вантажівок з німецькими військовиками. Ми підготувалися до зустрічі з ними. Але не доїхавши до засідки якихось вісімдесят метрів, автомобілі почали підриватися на мінах. Машини загорілися, а німці кинулися тікати. Буквально біля нас піднялося майже двадцять озброєних людей. То совітські партизани влаштували засідку на цю ж німецьку колону. Ми почали вистрілювати і одних, і інших, незважаючи на колір — червоний чи коричневий.

РОЗДІЛ 17. НАПАД НІМЦІВ І ПОЛЯКІВ НА ВІДДІЛ ВОРОНА

В лісі біля с. Теребіжі на болотах Морочно був невеликий пагорб сухого місця, де в липовім ліску був розташований на зимовий постій відділ Ворона. Навесні 1943 року ми жили там, як на курорті. І вдень, і вночі співали навколо солов'ї. Щоб мати завжди мене під рукою і мати до мене прав, в травні провідник Крук призначає мене надрайонним комендантом служби безпеки Відразу після призначення послав мене із завданням у село Ласицьк. Ідучи до Ласицька, я зайшов на колонію, в якій жило дві сім'ї. Двоє чоловіків із цих сімей були у відділі Ворона, тому я хотів відвідати їхню родину. Мати дружини Федора Максим'юка сказала, що якраз учора дружин і дітей обох наших товаришів забрали совітські партизани. Я пообіцяв їй, що зроблю все можливе, щоб повернути їх.

У Жовтневому лісі залишався один лісник. Я знав, що до нього часто приходять совітські партизани, тож дав йому такого листа: «Командирові партизанського з'єднання Місюрі! Ти у Вичівці був у наших руках, знаєш, хто ми, і ті сокири, що ти показував людям на мітингах, ми маємо в себе, то дивись, якщо за двадцять чотири години ті дві сім'ї не відвезеш з усім пограбованим їхнім майном, звідки забрав, то ми тими сокирами всі ваші сім'ї порубаємо. Комендант СБ Ріг». Я наказав лісникові передати листа Місюрі. Лісник почав хитрувати, кажучи, що не знає ніякого Місюри. Тоді я повторив зміст листа і сказав: «Місюра повинен його сьогодні отримати». З лісництва я пішов до села Жовкіна, зайшов до хати під лісом і сказав господареві, що ляжу поспати, а коли б він побачив партизанів, хай мене розбудить. Через якийсь час ґазда розбудив мене і сказав, що до хати йдуть озброєні люди. Я забрав свої речі і вийшов попри хату. Недалеко стояли вулики. Заховавшись за одним, націлив кріс на фіру з трьома партизанами. Дуже скоро вони поїхали в бік села Ласицьк. Господар запитав мене, навіщо я втік від них. Він зрозумів, що я не належу до цієї жидівської партизанки. Я залишив йому багато нашої літератури, сказав, щоб читав сам і передавав у село, якщо знає надійних людей, а як ні — хай розкидає вночі селом. Пообідавши, пішов дорогою до Ласицька. Почав падати холодний дощ. Я змок і змерз. У селі підійшов до освітленого вікна якоїсь хати, біля якого ріс великий кущ ялівцю. Заховавшись за ним, спостерігав за тим, що робиться в хаті. П'ятеро партизанів-жидів, яких я бачив на хуторі, сиділи за столом, пили самогонку і вечеряли. Говорили так голосно, що я чув кожне слово. Сказали, що збираються їхати в село Вешня, а завтра на обід повернуться. Партизани повиходили з-за столу, зібралися, сіли на воза і поїхали.

Я відразу ж зайшов до хати. П'яний господар подумав, що то вернувся хтось із його гостей. Зрозумівши це, я попросив ще поїсти. Ґазда сказав: «Хто ж тобі не дає? Сідай до столу — їж і пий». Сам ліг на лаву і захропів. Я добре повечеряв, ще й набрав повну торбу хліба, сала і ковбаси, ліг на другу лаву і теж заснув. Зранку ґазда запросив мене поснідати і похмелитися. Випили ще по чарці. Тоді я сказав, щоб господар ішов до села і скликав людей на збори. Через деякий час зійшлося трохи людей. З імпровізованої трибуни я роз'яснював, хто такі совіти, яка їхня держава і хто став совітськими партизанами. На зборах були і такі, що вірили совітам, вони з ненавистю ставили мені різні запитання. Після зборів я роздав людям решту нашої літератури і покинув село. Хотів якнайскорше сховатися в лісі. Вже перед самим лісом побачив, що за мною женуться на возі вже знайомі партизани. Я вистрелив у їх бік, вони повернули коней назад. Після другого вистрілу троє з цих героїв зіскочили з фіри і поховалися у фосі. Коні довезли двох інших до села.

Наступного дня я дістався до нашого відділу і доповів про все Крукові. Ворон закликав Андрія і Федора, сім'ї яких забрав Місюра. Я ще не встиг розповісти про листа до Місюри, як збоку від нас почалася сильна стрілянина. На пагорбі, зарослому густими лозами і високою осокою, приготувалися до оборони. Прислухавшись, ми зрозуміли, що нападають німці, їх було дуже багато. Ми непомітно відступили. Дійшовши до наших покинутих колиб, німці попалили все, що там знайшли: вози, зимовий одяг, сідла; забрали похідну кухню і радіо.

РОЗДІЛ 18. ЗАСІДКА НА НІМЦІВ НА ДОРОЗІ БІЛЯ СЕЛА ТУМЕНЬ

Ставши комендантом СБ, я вибув з відділу Ворона, але часто приходив до нього, бо тут було багато хлопців з мого села і рідні брат та сестра. З Вороном, якого я знав від самого початку існування ОУН в районі, ми любили обговорювати все, що відбувалося у відділі.

Під час одних моїх відвідин Ворон запитав, як так може бути, що кожного разу, коли він влаштовував засідку на дорозі з Висоцька до Сталіна, німці з півдороги поверталися до міста. Я припустив, що хтось мусить повідомляти німців, і порадив більше у тому місці засідки не робити. Ворон сказав: «Але там дуже придатне місце. Я хочу ще раз спробувати зробити засідку». Тоді я просто заборонив це робити.

Наступного разу мені вдалося відвідати відділ аж через місяць. Хлопці сумно підходили до мене і сказали, що втратили вісімнадцять друзів. Вони розповіли, що якось приїхав до Ворона зв'язковий з Висоцька з повідомленням, що два вози з військовою амуніцією у супроводі лише п'яти німців їдуть в наш бік. Ворон поспішив на засідку. Коли під'їхали ті два вози, хлопці пішли до них, а німецькі солдати втекли. В той момент з усіх боків почали стріляти. Наші з боєм відступили до лісу. Виявилося, що німці ще вночі оточили місце, де Ворон тричі робив засідку, а вози з амуніцією були звичайною приманкою. Вислухавши вояків, я зайшов у намет до Ворона. Його важко було впізнати. Спитав: «Хлопці тобі вже все розказали, я бачив. Будеш мене судити, що не послухався і пішов ще раз у засідку?» Я відповів: «Ви вже самі себе всудили, бачу по вас. Краще розкажіть точно, як усе було, як загинуло вісімнадцять хлопців». Ворон розповів таке. Німці відразу убили двох наших кулеметників і відчули себе переможцями. Ми залишилися з одним кулеметом.

Мій брат Петро ніс пораненого Миколу Солоничного. Німці закричали, щоб здавався, Петро відповів: «Здаюсь!». Петро поклав пораненого і кинув у німців гранату. Хлопці почали стріляти, і брат з Миколою змогли відійти до лісу.

Я попросив Ворона піти в те місце, де була засідка. Звідти було видно крайню хату села Тумень. Ми прийшли до неї. В хаті нікого не було. Я наказав хлопцям все обшукати. У стодолі вони знайшли телефон, від якого провід річкою вів до Висоцька. З подвір'я місце засідки було видно як на долоні. Тепер стало зрозуміло, чому німці завжди повертали з півдороги і як їм самим удалося влаштувати засідку на Ворона. Німців повідомляв по телефону дядько, який жив у цій хаті. Пізніше хлопці не раз намагалися його впіймати, але він зникав, як той привид.

РОЗДІЛ 19. ПЕРЕХІД ВІДДІЛУ ВОРОНА ЧЕРЕЗ РІКУ СИРЕЦЬ

Через кілька тижнів я знову прийшов до Ворона. Почали розмову з того, що відділ уже довго стоїть на одному місці і час би йому змінити місце постою. Виявилося, що Ворон уже підібрав добре місце, але до нього треба було йти через міст на ріці Сирець біля самого Висоцька. Ми вирішили пройти біля міста вдосвіта, коли туман буде найгустіший.

За всіма військовими правилами — розвідка попереду, бокові дозори і заднє прикриття — ми дійшли до ріки. Боковий дозор натрапив на запряженого кіньми воза з якимось мотлохом. Почали шукати фірмана, знайшли його у печері під берегом, привели до Ворона. Виявилося, що це був той «телефоніст» з Туменя, якого ми вже перестали шукати. Він розповів, що німці платили за те, що доповідав їм. Ворон наказав повісити його на дубі.

Ми пішли далі. Раптом почули, що наша розвідка розпочала стрілянину на самому мості. Ми з Вороном побігли туди. Виявилося, що восьмеро найвищих міських чиновників — ляндвіртів, бургомістрів та офіцерів — поверталися п'яними з гулянки і на свою біду зустрілися з нами. Хлопці вбили сімох достойників, і лише один зумів стрибнути в ріку і виплисти аж у місті.

Недалеко моста стояло п'ять хат. Ми порадили їхнім мешканцям негайно вибиратися звідси, щоб не бути покараними за смерть німців. Ці люди дійсно переховувалися десь на селах протягом літа, а на третій місяць повернулися додому, їх усіх німці порозстрілювали, а хати спалили.

РОЗДІЛ 20. СМЕРТЬ МЕДВЕДЄВА У СЕЛІ РУДНЯ

Приїхавши на зв'язок до села Рудня, я затримався там до вечора. Раптом на вулиці почувся якийсь шум, я вииглянув з хати і побачив нескінченний потік піших та вершників. Свого коня я залишив на вулиці біля паркана. Боячись, щоб його не забрали, швидко побіг до нього, підтягнув ремені і скочив у сідло, їхати вулиицею я не зміг, бо на всю ширину її розтяглася колона озброєних людей. Пришпоривши коня, перескочив паркан і пустився городами в бік села Озерець. Там у лісі за селом стояв відділ Діброви.

У Діброви було вісім верхових коней. Хлопці скоренько осідлали їх і поїхали за мною в Рудню. Коней ми залишили на одному подвір'ї, а самі вийшли на вулицю. На дорозі лежав убитий, якого ми впізнали. Це був Медведєв. У хаті біля дороги світилося, і ми з Дібровою пішли туди. Там застали п'ятьох хлопців з боївки Медведєва, вони не знали ні того, що селом проходили совітські партизани, ні того, що їх командир убитий. Хлопці приєдналися до нас, і ми побігли за партизанами. Зупинилися біля ріки Горинь. На середині ріки плив пором, навантажений партизанами. Ми почали стріляти по ньому з єдиного кулемета. Вийшов місяць, і було дуже добре видно. Багато партизанів, котрих ще не дістали наші кулі, зіскакувало у воду. Але і ті не доплили до берега, бо ріка була тут широкою і доволі глибокою. Ми бачили, як пором доплив протилежного берега, але з нього ніхто не зійшов. У наш бік не було зроблено жодного пострілу. Ми забрали тіло Медведєва і поїхали в Тумень. Там поховали командира на сільському цвинтарі.

РОЗДІЛ 21. БІЙ З НІМЦЯМИ У ПАЛАЦІ КНЯЗЯ РАДЗІВІЛА В СЕЛІ НИЖНІ ТЕРЕБІЖІ

Якось Воронові дали знати, що німці, які квартирували в палаці Радзівіла, поїхали до Століна. В залишилося лише десять німецьких солдатів, з відділом вирушив у Нижні Теребіжі, щоб знищити німців і забрати худобу з фільварку. Я зауважив Воронові, що у багатоповерховому палаці зі стінами завтовшки півтора метра не те що десятьох, а і чоловік важко перемогти. До того ж палац розташований на горбі, а з одного боку його омиває річка.

Лишень ми наблизилися до дверей палацу, як німці почали стріляти з вікон пивниць, кидати гранати і освітлювати нас ракетами. Наші вояки принесли соломи підпалити вхідні двері, але їм не вдалося навіть підійти ближче, ще й одного поранило осколком гранати. Я порадив Воронові не продовжувати штурму.

Ми пішли до фільварку. Робітники порозбирали все зерно, телят, поросят, коней, весь господарський інвентар. Ми ж узяли з собою шістдесят дійних корів, тридцять свиней, шість пар волів. У селі залишились до ранку. Наступного дня до палацу під'їхала німецька підмога. Ми пропустили машини на міст і почали стріляти. Зав'язався бій. Одного партизана було поранено. Ми не мали наміру воювати по-справжньому і непомітно відступили до лісу.