ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ПРИ ШТАБІ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ

РОЗДІЛ 22. З'ЇЗД КРАЙОВОГО ПРОВОДУ НА ПРИСЯГУ ВОСЕНИ 1942 року

В листопаді 1942 року я перебував у боївці Хруща в Жовкіно, боївка охороняла млин, в якому мололи збіжжя для наших відділів. Цей млин разом зі збіжжям Хрущ відвоював у совітських партизанів. Перед тим Місюра зі своїм загоном захопив у німців на колонії в Городно багато пшениці. Партизани перевезли її до села Колодно, там змолотили і привезли молоти до цього млина. Вони вже змололи п'ять фір пшениці, як Хрущ з боївкою відвоював млин. Фіри з мукою відправив до нашої пекарні в Рудню, а на млині поставив залогу із семи вояків, щоб охороняли, поки не змелють всієї пшениці. Совітські партизани нападали на боївку Хруща, але люди щоразу попереджали його, і всі напади успішно відбивалися.

Одного разу совітські партизани застали Хруща з боївкою за столом, коли вечеряли, а кріси були складені в кутку. Троє совітських партизанів стали проти вікон, а двоє зайшло до хати і закричали: «Руки вверх!» Хлопці підняли руки вгору, партизани направили на них свої автомати і підійшли ближче до столу. В боївці був один невеликий хлопець, але дуже спритний. Він скочив на стіл, зі столу на голову совітському партизанові і повалив його на землю. За той час Хрущ з пістоля застрелив другого, третього застрелив на порозі, коли він знадвору прийшов забрати з кута кріси. Ті два, що були надворі, скочили на коней і втекли.

В листопаді 1942 року окружний провідник Крук повідомив, щоб я приїхав на хутір біля Висоцька. За кілька годин я верхи доїхав до призначеного місця. До вечора поз'їжджалися Крук, Ворон, Діброва і Різун. Ми сіли на коней і їхали цілу ніч разом. Вранці прибули у штаб, який розташувався на хуторі біля села Кановичі у доволі великій хаті. Одна з п'яти кімнат була урочисто прикрашена. На стіні посередині великого килима сяяв золотий тризуб. По обидва боки висіли два прапори: один синьо-жовтий, другий — чорно-червоний. Я ніколи не бачив такого прапора. Клим Саур пояснив мені, що чорна смуга — це наш український чорнозем, а червона — кров. Тоді я не дуже розумів Саура, бо був надто молодим, але й тепер не можу знайти серйозного пояснення символіки прапора.

В штабі нас зібралося двадцять три особи, і пробули ми там три дні, склавши присягу крайовому проводові, до речі, тоді я втретє бачив Романа Шухевича. Також зустрівся з друзями та познайомився з легендарним командиром відділу Лайдакою, який після смерті Івана Перегійняка (Коробки) очолив перший відділ УПА на Поліссі. Цей Лайдака був колись редактором української газети у Пінську, але мав тоді псевдо Чорт. Я вже раніше розповідав, як він утік з тюрми у Пінську.

РОЗДІЛ 23. ЗУСТРІЧ З ПІДПІЛЬНИКОМ ПЕТРОМ У БУТОВІ

Село Бутів Дубровицького району знаходиться недалеко від села Вичівка. Усі довколишні села контролювали совітські партизани під командуванням Місюри, який сам походив з Вичівки. Але у Бугові були і наші люди. Один з них — підпільник Петро. На нього полювали місюрівці, а зв'язку з нами він не мав.

Колись Петро утік з тюрми у Дубні, коли його привели на допит. Слідчий поклав револьвер у шухляду і писав протокол. У чорнильниці закінчилося чорнило і він вийшов по нього, а револьвер залишив у шухляді. Петро вийняв револьвер і вискочив з вікна другого поверху.

Окружний провідник знав Петра ще з Берези Картузької, тож посилав хлопців у Бутів, щоб поновити зв'язок з Петром. Селяни розповіли, що якихось кількох замордували совітські партизани — одним забивали цвяхи в п'яти, в коліна, спину, іншим повідрубували ноги і руки й залишили на дорозі. Крук наказав мені роздобути постоли, сіряк, солом'яний капелюх і збиратися в дорогу. Я запитав: «Навіщо такий одяг?» Він сказав, що посилає мене до Бутова знайти Петра. «Ваш наказ я виконаю, — сказав я, — піду завтра у Бутів, але як вдягнуся, то є моя справа». Вранці я попрощався з братом і сестрою та й рушив до Бутова, однострою з тризубом не змінив на селянський одяг, а на плечі ніс рушницю. Підійшовши до хати, в якій мав бути Петро, заліг у ліщину біля стежки. Десь перед обідом на стежці з'явилося двоє чоловіків — один з крісом, інший з револьвером у руці. Я вийшов на середину стежки. Вони зупинилися і націлили на мене кріси. Я запитав: «Котрий з вас Петро? Підійдіть до мене!» Той, що був з револьвером, підійшов ближче. Я сказав йому умовний пароль від Крука і дістав відповідь. Аж тоді ми привіталися і пішли до хати обідати. Раптом через вікно побачили двох партизанів, які їхали дорогою. Петро взяв мою рушницю і разом з другом вибіг на дорогу. Партизани, які щодня перевіряли, чи Петра нема вдома, не сподівалися зустрічі. Петро і його друг по одному разу вистрілили. Обидва партизани впали з коней, а наші хлопці забрали у вбитих зброю. Повернувшись до хати, Петро сказав: «Недавно на тому місці лежав якийсь хлопчина, замучений совітами, тепер нехай вони полежать».

Спати ми перейшли до лісу, бо залишатися в хаті було небезпечно. Вранці в село прибуло п'ять місюрівців шукати, хто вбив їхніх товаришів. А згодом ми знайшлися самі. Ми зробили засідку на дорозі з Бутова до Вичівки і надвечір дочекалися їх. Одного вбили, решту втекли. Так ми полювали на місюрівців майже два місяці. Поступово наша боївка розрослася до десяти озброєних вояків. Ми вже дозволяли собі вдень заходити до села.

Одного вечора до нашої засідки під'їхав на коні місюрівець. А тридцять метрів за ним ми побачили ще одного вершника. Хтось із наших хлопців не стримався і вистрелив. Кінь упав, а місюрівець кинувся тікати. Вбитий кінь належав одному місцевому комуністові, якого Петро знав. Ми пішли до його оселі. В хаті було дві жінки — одна намагалася вискочити через вікно, але я схопив її за руку і стягнув на підлогу. Це була дружина місюрівця, який вже утік. На підлозі були сліди крові. Жінка крізь плач розказала, що її чоловіка поранено в руку, вона перев'язувала рану, а коли ми надбігли, він утік через вікно. Вона, боячись нас, теж хотіла тікати. На це я сказав: «Ми з жінками не воюємо, можеш нас не боятися. Краще розкажи, чого приходив чоловік і навіщо запряжені коні на подвір'ї». Жінка розповіла, що її чоловік з партизанами приїхав по продукти, зібрані у селян. Місюрівці разом з місцевими комуністами забирали в людей усе, чого не встигли забрати німці. Показала нам бочку м'яса, бочку сала, кілька мішків з мукою, пшоном, гречкою і картоплею. Поскладали ми те все на фіру і поїхали до лісу.

Петро пригадав собі, що саме тоді недалеко звідси справляли весілля, і запропонував заїхати туди. Коли ми увійшли до хати, гості саме посідали за столи. Батько молодої посадив нас до окремого столу. Я спитав Петра, чи є тут хтось зі знайомих йому комуністів. Він показав мені одного. Я попросив комуніста, щоб той вийшов надвір попильнувати, аби ми спокійно повечеряли, і щоб повідомив, якби побачив щось підозріле. З келишком горілки я підійшов до молодих і побажав їм довгих літ у щасті і злагоді. Раптом до хати забіг наш «вартовий» і почав кричати: «Хлопці, від лісу йде стільки партизанів, як трави та листу». Я відказав йому: «Ходи ближче, видно, думав нас обдурити і посміятися, коли будемо тікати. Як бачиш, ми не тікаємо».

Наступного ранку ми пішли «в гості» до одного комуніста. Він спіймав і закрив у стайні коня з-під убитого нашими хлопцями місюрівця. Як тільки ми зайшли на подвір'я, господар став із сокирою біля стайні і пообіцяв зарубати кожного, хто наважиться підійти. Я спитав його, що він збирається боронити, коли він навіть не знає, для чого ми прийшли. Господар відповів, що коня нам не віддасть, бо кінь, хоч і не його, але партизанський. «Ми також партизани, — сказав я, — і ти з нами не ставай до боротьби, бо з нами жарти погані. Відкрий стайню, осідлай коня і виводь сюди». Господар підвів осідланого коня, хтось із моїх хлопців подав мені шаблю, і ми поїхали до сільської ради. Перед будинком уже зібралося багато людей, кожен хотів сказати нам кілька слів, подякувати за турботу про селян. Голова сільради запросив нас до себе на обід.

З Бутова ми поїхали на хутір біля села Бродець. Я так і не доповів Крукові про те, що знайшов Петра. А Крук, який все ще не терпів мене, навіть не намагався довідатися, чи виконав я його завдання. Напевне, сподівався, що я десь лежу з відрубаними ногами і руками.

РОЗДІЛ 24. У ШТАБІ КРАЙОВОГО ПРОВОДУ

Трохи відпочивши, я залишив своїх хлопців на хуторі, а сам верхи поїхав шукати штаб крайового проводу УПА. Поки їхав нашою територією, де мене знали, все було легко, але потім почали мене затримувати волинські поліцаї. Тому через день мандрівки я попросив собі провідника. Так ми їхали від села до села. Провідники постійно змінювалися. Нарешті під'їхали до воріт штабу. Ворота відкрив черговий, ми в'їхали, і я відразу ж побачив Клима Саура (Старого). Він завів мене до канцелярії. Черговий приніс обід. Аж коли я наївся, Старий сказав: «Ну, сину, тепер розказуй. Давно я хотів когось із вашого терену розпитатися про все». У штабі я пробув цілий тиждень. Кожного дня мали довгу розмову зі Старим. Якось він запропонував мені залишитися при штабі. Я відповів, що мене чекають мої люди. Тоді Клим Саур призначив мене окружним комендантом СБ у військових справах. Наступного дня я виїхав до хлопців на хутір біля Бродця. Там ми пробули ще майже місяць. Кожного дня я відправляв Старому листи із зібраною інформацією. Одного дня зв'язковий приніс листа від Клима Саура з наказом арештувати Крука і припровадити його у штаб крайового проводу.

Вже наступного ранку ми були у відділі Ворона. Всі старі друзі один наперед одного розпитували, де я так довго був. Я наказав Воронові вишикувати весь відділ. Через кілька хвилин курінь був у шеренгах. Ми з Вороном викликали Крука перед стрій. Я зачитав наказ про його арешт. Два хлопці роззброїли Крука і посадили на фіру. Всі були здивовані з того, що сталося, але полегшено зітхнули і говорили, що так треба було зробити вже давно.

РОЗДІЛ 25. ПРОДОВЖЕННЯ

Відправив я Крука в штаб крайового проводу, то мені довелося виконувати його роботу. Через місяць зі штабу прислали на місце Крука надрайонним провідником Орлика. Орлик на нашому терені не міг справлятись. Оскільки наш терен займав села Пінської області у багнистих лісах, де на кожному кроці ми стрічалися з червоними бандами, то у нас повинен був бути відповідний керівник надрайонного проводу. Я був змушений відправити Орлика в штаб. І знов залишився на двох роботах. Десь через кілька тижнів прислав Клим Саур на наш надрайон Залізняка. Клим Саур подумав, що на наш надрайон потрібний бойовий козак. От такого прислав до нас. Справжнього козака Мамая: голова голена, чуб закручений аж три рази, в червоних шароварах і червоних чоботях, в синьому жупані, червоним поясом підперезаний, шапка з червоним башликом аж по плечі і пістолет «маузер» на довгому ремені аж по коліна. Я як уздрів, то подумав, що сей щось вчудить. От козак Залізняк згуртував навколо себе старшин з відділу, а мережею ОУН не цікавився. Я вирішив перевірити його відвагу в бою і вміння командувати. Зробили марш в крайні села зайнятої нами території для виявлення червоних партизан. За ті дні, що Залізняк знайомився зі старшинами відділу, я не входив у його знайомство. Одного дня ми всім відділом вийшли в похід. Зайшли в село і розійшлися по хатах по два бійці, щоб за годину пообідати. Я переодягнувся на сільського хлопця, зайшов до хати, де зайшли Ворон і Залізняк, попросився, щоб мене прийняли у відділ. Залізняк прочитав мені правила і попередив, що якби я втік з відділу, то мене все одно знайдуть і покарають. Я дуже просився, кажучи, що я буду слухняний, і що я дуже хочу бути партизаном. Тоді Ворон відправив мене до чотового третьої чоти Явора, щоб той приділив мене у третій рій. Я вийшов з хати, де вони мали обідати, знайшов Дерев'яного нашого санітара, і показав, до якої хати він має зайти і сказати, що у кожній хаті є по два, а він ще не обідав. Дерев'яний зайшов саме тоді, коли «начальство» заїдало печену курку, а пляшку із самогоном Ворон показав Дерев'яному і заховав за ніжку стола, а Дерев'яного з хати Залізняк вигнав. Пообідавши в тому селі, зорганізували фіри і поїхали на ворога. У відділі було 9 верхових коней, то Ворон, намовлений мною, послав всіх дев'ятьох вершників під ліс у розвідку. Ми всі їхали на фірах по 8 чоловік, а Залізняк їхав попереду на бричці лиш з фірманом. Розвідка наша доїхала на конях до лісу, трохи постріляли, швидко повернулись і доповіли Залізнякові, що з лісу виходить якийсь великий «отряд» совітських партизан. Залізняк наказав повертатись у село, а сам швидко обминув усі фіри і знов став попереду усіх. В селі ми відпустили фіри, а самі пішли на своє місце у лісі. На другий день я зайшов у палатку до Залізняка і кажу: «От видите, що той хлопець, що Ви вчора його прийняли, утік. А може, пізнаєте його?» Я прийшов у формі, але він мене упізнав. То я йому порадив, аби він їхав туди, звідки приїхав, а Климові Сауру сказав, що відправив його Ріг. І знову я залишився на двох посадах.

Виїхав я на кілька тижнів з відділу. Приїжджаю, а хлопці мені розказують, що прибув якийсь пропагандист, що буде викладати політику, псевдо Шепіль, що підібрав собі трьох хлопців і з ними найбільше спілкується. Шепіля я знав з вишколу «Холодний Яр». Я зайшов в розташування відділу. Побачив мене Шепіль, підійшов, привітався, подав мені грипе від Клима Саура. В ньому було написано: «Посилаю на надрайон ще третього, Шепіля. Ти його повинен знати. Він був разом з тобою на вишколі. Якщо ти його відправиш, то залишишся в надрайоні сам». Шепіль збирався налагодити зв'язок у селах Вичівка, Бутів за кілька днів. Взяв двох дівчат, що мав залишити їх зв'язковими в тих селах, і одного стрільця з Бутова, і ще двох з відділу Ворона. Підійшов я до нього і кажу: «Візьми мене, бо без мене ти сам пропадеш і людей загубиш, бо ти ще не був у наших селах», а він відповів, що не такий він боягуз і сам може піти. Але все одно я пішов з його групою до Бутова. Ми йшли лісом. Лише навпроти хати Безпалого ми перейшли дорогу. Зайшли до хати, де був лише старий батько Безпалого. Дівчата вже хотіли готувати сніданок, але не встигли ще і сісти, як вже через двері почали пролітати кулі. Довелось нам виходити з хати через вікно. Я вже згадував, що совітські партизани на дорогах мали свої застави, і як ми переходили дорогу, вони нас помітили. Шепіль залишив в хаті диски від автомата, тому підповз до хати і через вікно забрав свої диски з лавки, що була коло вікна. В хаті вже були два совітських партизани і вже застрелили батька Безпалого. Шепіль кинув через вікно до хати гранату.

Ми вийшли на оране поле і борознами повзли. Шепіль хотів скоріше добратись до лісу і скомандував звертати в ліс, але я перебрав команду на себе і сказав, що нам треба повзти аж на долину, а там оране поле в другий бік, то ми борознами доберемось до лісу. Ми повинні були повзти по борознах, бо по нас безперестанку стріляли. Ми доповзли на долину і побачили попереду нас у полі хату, обгороджену латами, а до лат прив'язаних п'ять осідланих коней. Я скомандував стріляти коней. Шепіль заборонив, але я наказав слухати мою команду. Тільки ми почали стріляти по конях, як з лісу вибігло п'ять совітських партизанів і побігли до коней. Я крикнув до хлопців, що вже маємо другі мішені. Стріляйте по них.

Ось як важко на наших теренах на Поліссі було налагодити зв'язок.

РОЗДІЛ 26. ВИЯВЛЕННЯ МНОЮ АЕРОДРОМУ

Працюючи окружним комендантом СБ, я довідався, що десь між селами Сварачовичі і Зелень є летовище совітських партизанів, на яке з-за фронту прилітають літаки. Я попросив Саура, щоб дозволив мені знайти його. Саур не заборонив, але і не наказав, уважаючи, що це надто небезпечно. Але я вирішив іти. Перебрався у солдатську форму, до пілотки пришив червону стрічку, взяв із собою кріс і повну торбу нашої літератури і рушив лісами до Зеленя. Вдень ішов, а вночі спав. Так було безпечніше. Вранці зайшов до хати, від якої до Зеленя було якихось два кілометри. Привітався з господарем.

— Ну, здоров, — відповів господар. — Ти сам, чи є ще хто з тобою?

— Сам, — кажу. — А партизани сюди заходять?

— Та були один раз.

— Ви знаєте, чого питаю, я втік від своїх. Набридло мені все те. Я молодий, а наді мною старшують жиди, тому я хочу перебути у вас день-два, бо вони можуть шукати мене вдома.

— То побудь у нас, — відізвалася господиня. — Ти справді ще дуже молодий воювати і в партизанів нічого доброго не навчишся.

Ми ще трохи поговорили, і господар каже:

— Думаєш, я не бачу, що ти не з комуністичної партизанки? Я відразу впізнав.

— А по чім?

— У тебе інше виховання, інше ставлення до людей. Ти хоч і говориш по-тутешньому, але з якимось галицьким акцентом. Я там бував.

— А ви нікому не похвалитеся, що я у вас?

— Та де? Щоб я християнську душу продав жидам? - обурився господар. — Вони б тебе вбили. Я бачив, як привезли одного, мабуть, з ваших — усе село зігнали на мітинг — били прилюдно, а потім застрелили.

— А ви читати вмієте? — запитав я, витягаючи літературу з торби.

— Вмію. Я відразу зауважив, що у тебе в торбі якісь книжки, а не сало і горілка, як у тих.

— Прочитайте це, — я подав йому кілька брошур. — А пізніше порозкидайте в селі, хай люди читають.

— Я тобі казав, — звернувся господар до дружини, яка зайшла до хати, — що він з іншої партизанки.

— Чого ти сюди сам зайшов? — спитала жінка.

Я розказав, що мушу дізнатися, де сідають літаки. Виявилося, що господар знав це місце. Коли стемніло, ми пішли в ліс. Вийшли на досить велику галявину. На краях її лежали три купи хмизу і були викопані невеликі окопи. Господар знав, що перед прильотом літака одночасно запалюють весь хмиз. Добре оглянувши летовисько, ми вернулися до хати. Я хотів знати, коли має прилетіти літак. Господиня відповіла, що це зовсім нескладно. Партизани з цим не криються, і всі люди в селі знають, що прилетить літак зі зброєю. Одного разу навіть ходили всім селом подивитися на посадку, щоправда, замість зброї літаком прилетіла баба, та ще й в штанах.

Господиня почала ходити до села кожного дня, щоб дізнатися, коли має прилетіти літак. Це тривало дуже довго, і я вже майже й не вірив, що мені пощастить. Аж одного дня моя розвідниця почула від людей, які спілкувалися з партизанами, що наступної ночі мають привезти літаком медикаменти. Я відразу ж зібрався в дорогу. Господарі дали мені хліба з салом, і я не пішов, а побіг, так мені було весело на душі.

Я мав право взяти під своє командування з будь-якого відділу стільки вояків і на стільки часу, скільки мені було потрібно. До відділу Діброви було найближче. Я взяв десятеро добрих хлопців і повів їх дорогою до летовища. Прийшли ми саме вчасно. Від Зеленя під'їхало п'ять фір. На кожній сиділи фірман і по одному партизанові. Ми залягли при дорозі. Через кілька хвилин почувся звук літака. Партизани підпалили хмиз. Невдовзі літак зробив над вогнями коло і сів між ними. Одна за одною фіри під'їжджали до літака, їх навантажували, і вони виїжджали на дорогу. Лиш останній віз виїхав з аеродрому, запрацювали мотори і літак відлетів. Тоді настав час діяти нам. Ми підійшли до возів, обступивши їх. Партизани здивовано запитали: «Кто ви?» Я відповів, що ми є їхніми сусідами із села Сварачовичі і наш начальник наказав нам забрати з літака вантаж для нашого «отряда». Почалася сварка, але сила була на нашому боці. Партизани залишили вози і пішли доповідати своєму начальству, що вантаж завернули до Сварачовичів. Ми тим часом заїхали у село Степангород, швидко перевантажили все, фірманів з порожніми возами відправили додому і поїхали до відділу Діброви. Я написав Климу Саурові, як вдалося без бою і великих труднощів здобути п'ять возів медикаментів. Старий був дуже втішений, назвавши цю мою роботу подвигом, подякував мені і всім тим хлопцям, які були зі мною. А медикаменти розділили між усіма нашими відділами та шпиталями.

РОЗДІЛ 27. ПЕРЕВІРКА МНОЮ ОБ'ЄКТІВ У СЕЛІ ЛЮДИНЬ

В серпні 1943 року Клим Саур наказав мені перевірити всі наші об'єкти в окрузі — млини, пекарні, м'ясарні, гарбарні, шевські і швейні майстерні. Оскільки я перебував тоді у селі Рудня, то звідти і почав ревізію. В Рудні була шевська майстерня, в якій працювало четверо хлопців — двоє сільських шевців і двоє учнів. Всі учні дуже хотіли бути в УПА, а оскільки були ще підлітками, то ми віддавали їх у такі майстерні. У боївці Господаря я взяв із собою охоронця на псевдо Клен, після Рудні ми з Кленом рушили до Людиня, де мешкала Кленова тітка. Після вечері вилізли на стрих над стодолою і полягали спати на сіні. На світанку я прокинувся від галасу — іржали коні, квичали свині, гавкали собаки, лаялися люди московською мовою. Раптом двері відчинилися і до стодоли зайшло двоє совітських партизанів. Вони побачили свиню з загороді і один сказав: «Сматрі, Коля, свінья. Вазьмьом єйо». Клен висунув голову і сказав: «Ні, не візьмете». «А пачєму?» — оторопів партизан. «А тому, що льоха поросна». Тоді партизани пішли спитатися командира, чи треба їм поросної льохи. Врешті свиню лишили в спокої, але почали допитуватися Клена, чого він так довго спав. Той відповів, що пізно привіз сіно і дуже намучився. Партизани пішли, зачинивши за собою двері. Ми тим часом глибше закопалися у сіно.

Через якийсь час тітка прийшла доїти корову. Поки доїла — голосила, знаючи, що ми слухаємо. «Ой, приїхали в село сабуровці! Кажуть, їх тисяча, а поляків-костюшківців у Рудні п'ятсот. Що вони накоїли! Свині і телята порізали, найкращих коней забирають. Забирають хліб, муку, картоплю. На городах вимикують цибулю, часник. Вже застрелили Івана, виволокли на дорогу. Жінка і діти голосять над ним, а вони не дають з дороги забрати в хату. Ще застрелили сапожника і того, що шкіри вичиняє. Всі лежать на дорозі, не дозволяють їх забирати. А за нашим хлівом стоять троє з кулеметом. На Василеву хату витягли кулемет на колесах». Так ми, не вилазячи з сіна, дізналися, що робиться в селі. Десь через дві години ми почули, що двері в стодолу відчинилися: «Васька, сматрі, харошеє сєно, вазьмьом». Один виліз на стрих, пішов по сіні і набрав пласт просто з-над мене, аж доторкнувся пальцями до кашкета. Я сів, притримав свій кашкет і націлив на совіта кріс. Але він скинув сіно вниз і навіть не повернувся в мій бік, зліз по драбині вниз, тоді зібрали сіно і пішли, закривши стодолу. А ми з Кленом увесь день переховувалися на стриху.

Надвечір почули крики: «Вихаді, сабірайся, уходім». Крізь шпару ми дивилися, як на вулиці збиралася червона банда. Я вперше побачив, як виглядала та їхня партизанка: на конях жиди і цигани, сільські хлопці ішли пішки, а на возах сиділи циганки та жидівки з дітлахами. Така строката банда з різним награбованим багажем рушила в напрямку села Рудня, щоб бенкетувати цілу ніч з партизанами імені Костюшка.

Ми з Кленом пішли оглядати село, допомогти занести до хат убитих. Я порадив людям зібратися і, не зважаючи ні на що, поховати всіх трьох небіжчиків. Село так пограбували, що на вечерю ми мали саме лиш молоко, бо навіть хліб весь забрали. От так совітські партизани «защіщалі» на Поліссі та Волині людей від німців. Тепер при самостійній Україні вони вважаються героями, інвалідами, мають великі пенсії і всілякі пільги, їздять автами. Вони — ветерани! Навіть ті жиденята та циганята, які копали ногами тих наших побитих людей в Людині. А ми, упівці, — вороги українського народу. Наша держава з двома президентами не може визнати нас ветеранами Другої світової війни.

Як тільки розвиднілося, ми з Кленом пішли в ліс. Ми підійшли до пастухів, яким люди передали для нас їжу. З пастухами на коні приїхав і один наш вояк з боївки Господаря. Пастухи розповіли, що в Рудні партизани вночі застрелили Василя Галабурду і спалили його хату за те, що син пішов у бандерівці. Ми з Кленом влаштували засідку біля дороги, яка йшла лісом у село Деревня, щоб дочекатися партизанів-грабіжників. Десь ополудні до засідки над'їхало двоє вершників: один на червоному коні, інший — у німецькій шинелі — на білому. Ми вирішили обдурити їх і пішли вглиб лісу на великій відстані один від одного. Я вийшов на галявину, на якій не росло жодного кущика, лиш висока трава і мох. Раптом за чотири кроки від мене з'явився той, що був на білому коні, наставив автомат і крикнув: «Стань, дурак! Куди ти біжиш?» Був упевнений, що легко застрелить мене з автомата, раз я так близько, але не так сталося — я вмів тікати. Відразу впав на землю, перекотився, схопився на ноги, скочив в один бік, потім у другий, знов упав і покотився, а він весь час стріляв чергами. За хвилю перестав. Міняв диски в автоматі, тож настав мій час. Я вистрелив — і кінь упав на землю, але через мить піднявся на ноги, вершник ухопився обома руками за сідло, і так кінь поніс його в ліс. Тоді галявину почали так обстрілювати, що я як ліг, то вже не міг підвести голови. Це тривало дуже довго. Коли я нарешті зміг оглянутися, то побачив п'ятьох стрільців, які зближалися до мене. Щоб не потрапити в їхні руки живим, я обернув кріс дулом до себе. Дивився в люфу і приготувався натискати курок. У цей момент нападники вистрелили, і я відчув, як прибуває в мені сила. Я прокинувся з відчаю, подумав, що ця куля буде не моя, а їхня, і вистрелив у крайнього. Той випустив з рук гвинтівку і впав. Те саме сталося з іншим. Троє вцілілих упали в траву і почали стріляти. Майже біля своїх ніг побачив у траві ще кількох, які відповзали від мене. Я і їх порахував по одному в потилицю. Потім ще одного з кулеметом — за вивернутим пнем. Поки відбігав лісом, за мною стріляли з гранатомета, але, видно, і того було замало на одного Рога! Бо ще стрілили в мій бік двічі з гармати, і на тому бій закінчився. В глибині лісу я зустрів Клена. Він розклав на поваленому дереві їжу, ми трохи відпочили і пішли в Людинь. Дорогою Клен сказав, що лежав поза оточенням. «Я знав, що поки йде бій, доти ви живі, а коли вже все стихло, пішов вам назустріч. Не знаєте, що у них?» Я відповів, що за кожним моїм пострілом падав один вояк. Перед Людином до нас під'їхав тринадцятирічний хлопець на дуже гарному коні, а за ним на возі чотири хлопці везли щось загорнуте у плащ-палатку. Хлопець зіскочив з коня, подав мені повід і сказав: «Ви билися з совітськими партизанами, то цей кінь і коні з возом тепер ваші. Ще й кулемет у плащ-палатці. Ми коней впіймали, але то ви здобули їх у бою». Я забрав коня і кулемет, а все решту віддав тим хлопцям із села, може, тепер ще з них хтось живе, то хай пригадає собі подаровану пару червоних коней з возом.

У Людині нас знайшов Різун — зв'язковий від Діброви. Ми поїхали з ним у боївку Господаря в ліс під Деревнею. В боївці я залишив здобутий кулемет, і ми з Різуном приготувалися їхати до Діброви. Тим часом хлопці розповіли, що совітські партизани наїхали в Деревню, пограбували людей і розстріляли дітей. Я не міг такого слухати і помчав туди.

В Деревні зібралися мами вбитих дітей і розказали про страшну розправу: совіти виривали дітей з рук матерів, кидали їх під стіну стодоли, матерів відганяли ногами і прикладами, а дітей розстрілювали з кулеметів. Я не стримався і заплакав разом із жінками: «То я винен у вашому нещасті, я один бився з півторатисячною червоною бандою, то я п'ятьох убив і кількох поранив, а вони помстилися на вас, тепер можете мене покарати». На це матері відповіли: «Дай, Боже, тобі, сину, сто літ прожити. Дай, Боже, тобі сили помститися за наших дітей». Я зняв шапку, поклонився, скочив на коня і поїхав із села.

РОЗДІЛ 28. ЗУСТРІЧ ЗІ СТАРИМ У СЕЛІ ЛИТВИЦЯ

Влітку 1942 року я одержав наказ від командуючого Клима Саура прибути в село Литвиця. Їдучи селом, я здивувався, що зовсім не видно людей, один партизан відкрив якусь браму і запровадив мене до Клима Саура. Той відразу запитав, з якого боку я заїхав у село. Я сказав, що з півночі від лісу.

— І нічого не бачив? — спитав Старий.

— Нічого, лиш порожнє село.

— Ну якщо ти нічого не бачив, то німці теж не побачать, — Саур був задоволений.

— А що я мав там побачити?

— По обидві сторони дороги за два кілометри від села у фосах лежать замасковані бійці відділу Лайдаки, чекаючи німців.

— Дозвольте, я піду до хлопців, — попросив командуючого.

— Ти бачиш, я тут сам залишився, — Клим Саур дивився в бінокль на дорогу. — Як увірвуться німці в село, то з ким я буду оборонятися?

Старий розповів, що позавчора німці прислали з району свого посланця до голови села Литвиця з вимогою здати контингент. Голова запитав у наших, що йому робити. Старшини порадили переказати німцям, щоб самі приїхали і забрали контингент. То ж позавчора автом заїхало до села четверо німецьких розвідників. Заїжджали в кожну вуличку і кричали: «Матка, міняй! Давай сало, масло, яйка. Мі мая сіль, мило, нафту, ігли, папіроси». А вчора вдосвіта заїхало багато вантажівок і забрали все: людей, худобу, майно. Залишилися хіба коти, бо і псів постріляли. Відділ Лайдаки засів у полі в замаскованих окопах, коли наші люди порівнялися з окопами, хлопці крикнули, щоб скакали у ями. Тоді упівці повбивали всіх німецьких солдатів. І сьогодні німці приїхали помститися.

Заки Старий розповідав, з лісу виїхав танк, за танком кілька броньовиків, дванадцять вантажівок з німецькими солдатами, а позаду — п'ять легкових автомобілів. Недалеко від села колона зупинилася. З танка кілька разів вистрелили по селі, загорілася одна хата, потім друга, третя. Село мовчало. Німці вирішили, що в селі нема нікого, і рушили далі. Раптом наші хлопці з'явились як з-під землі, повискакували на машини, скидали багнетами солдатів, на землі їх доколювали інші. Усі бронемашини були підпалені, і ми нічого не бачили від вогню і диму. Коли дим розсіявся, перед нами відкрилася зовсім інша картина. Хлопці лагодили в дорогу уцілілі машини. Неушкоджений танк Лайдака наказав загнати в мочар. Полоненому німецькому генералові сказали підрахувати втрати. Потім хлопці наказали йому зняти мундир і стати на коліна — бо не ми вмираємо навколішки, а вони перед нами.

Ми з командуючим вийшли на дорогу. З нами порівнялося біле легкове авто, в якому їхав наш повстанець у генеральському мундирі. Автомобіль спинився, повстанець привітався: «Слава Україні! Друже командуючий! Чому я не генерал?» Клим Саур сказав йому: «Якщо виграв битву, то ти є генералом».

Наступного дня німці попросили нас дозволити забрати своїх убитих. Командуючий відповів, що поле бою буде відзначене білими прапорцями. Там можна буде збирати убитих, але якби хтось перейшов цю лінію, то буде розстріляний. Німці приїхали вантажівками, швиденько забрали тіла і поїхали. Більше сюди за контингентом вони не з'являлися.

РОЗДІЛ 29. З'ЇЗД ВОСЕНИ 1943 року

У 1943 році на Волині двічі відбувався З'їзд УПА. Обидва рази я був делегатом. Учасники З'їзду завжди фотографувалися. Щоразу був присутнім Шухевич, а вступним словом розпочинав зібрання Клим Саур.

Восени 1943 року мене делегували від округи на перший З'їзд ОУН-УПА. На з'їзді було нас двадцять троє делегатів з усіх округів Полісся і Волині. Представник кожного округу доповідав про свою діяльність. Найбільше говорилося про земельну реформу. Бо ми ліквідовували німецькі «лігеншафти» (совітські радгоспи), землю, худобу і весь інвентар роздали людям. З'їзд видав такий указ: «Земля не повинна ні продаватися, ні купуватися, вона належить селянам і мусить бути розділеною безкоштовно. Крім того, в кожному селі повинно залишатись хоча б десять гектарів землі, які селяни мали б обробляти за гроші. А із запасних громадських земель необхідно виділяти наділи тим, кому найбільше потрібно (наприклад, для новостворених сімей)».

З'їзд працював три дні. Перед завершенням усі учасники сфотографувалися разом — перший ряд сидячи, другий і третій — стоячи. Я стояв у другому ряду посередині. Хоч я був наймолодшим з учасників З'їзду, всі делеговані командири відділів УПА дуже добре ставилися до мене.

А вже після проголошення незалежності України я прийшов на з'їзд Братства ОУН—УПА в Івано-Франківську. Писав у Президію записку, що я є з першого вишколу УПА, що воював під проводом першого командира Коробки. Мені так ніхто і не дав виступити, ніхто з журналістів не підійшов до мене. Мені стало дуже гірко — невже нікого не цікавить перша сотня УПА? Я повернувся додому. Та що дивуватися? Якось я сказав своєму найкращому другові, що був полковником УПА у 1944 році, він промовив мені на вухо: «Нікому не признавайся, бо цього ніколи не було. З тебе будуть ще й сміятися». За що сміятися? За ті мої три роки боротьби в УПА і за рік німецького полону? За пролиту мною і моєю сім'єю кров? А, може, і правду сказав ти, мій друже, — бо ж ніхто не бачив мене у погонах полковника і з орденами на грудях. А деяких теперішніх наших «полковників» я знаю. Якось, коли ще совітська імперія була могутньою, зайшов я до односельця. Той вуйко мені каже: «Дивіться, пане Кондрат, мій син служить капітаном. Привіз до мене доньку і сказав, щоб я до дитини говорив по-російськи. Я хоч трохи розумію по-руски, а як моя стара має вчити дитину?» Тепер той капітан уже український полковник. Ходить у кашкеті, як решето, великому, кокарда з тризубом, як у генерала, а сам пишається, як вош мадярська. От кому наші люди віддають шану і честь. А з нас сміються.

РОЗДІЛ 30. МОБІЛІЗАЦІЯ БІЙЦІВ ДО УПА В ДУБРОВИЦЬКОМУ РАЙОНІ

В липні 1943 року наші ковельські партизани почаали нападати на совітські загони Федорова. Хоч федоровщів було дев'ять тисяч, вони відступили на Білорусію.

Відділ Лайдаки, який складався з двох з половинною тисяч бійців, перейшов через ріку Стир аж до Ковеля, щоб нищити малі совітські з'єднання і не дати їм приєднатися до Федорова. У боях з ними Лайдака здобув багато зброї, якою нікому було користуватися. Клим Саур наказав мені змобілізувати у Дубровицьксрму районі чоловіків 19—24-річного віку. За два дні я зібрав у найближчих селах п'ятсот чоловік. Треба було привезти їх до Лайдаки. Він перебував на відстані однієї доби ходу. Нас троє озброєних вояків з п'ятьма сотнями неозброєних новобранців йшли за відділом чотири Дні. На п'яту дійшли до ріки Стир. Я переправив новобранців човнами по п'ятдесят у кожному. Тоді призначив сотенних, чотових і ройових. Далі ми йшли, вишикувавшись, як справжня армія. В селі Куликовичі зустріли Клима Саура з Лайдакою. Здалека вони не впізнали мене, бо не могли подумати, що я так скоро зможу подолати неблизький і небезпечний шлях.

Лайдака наказав кухарям нагодувати рекрутів обідом. Після обіду всі мої хлопці пройшли медогляд утримали зброю. Ми стали окремим куренем на краю їла Куликовичі.

Ще звечора Лайдака відправив тридцять своїх хлопців на переправу біля села Комарово. Там місцеві комуністи зробили на березі ріки браму з лозунгами "Да здравствуєт Фьодоров!», виставили червоні прапори приготувались до урочистої зустрічі. А ще викопали на березі окопи, щоб в разі небезпеки було де залягти до бою. Коли стемніло, наші хлопці засіли саме в тих окопах. Федоров прийшов зі своєю армією до ріки, виславши наперед розвідку. Як тільки розвідники дали знак трьома зеленими ракетами, що все спокійно, хлопці тихо їх прибрали, а тоді почали розстрілювати федоровців з кулеметів. Ті почали безладний відступ. Наші ішли за ними цілу ніч, безперервно стріляючи захопивши дев'ять гармат. На відкритому полі федоровці побачили, що вояків УПА лише тридцять. Вони збадьорилися і оточили їх. Оточені якось дали знати Лайдаці, і за кілька хвилин він з армією вже вдарив по федоровцях. Я з новобранцями весь цей час охороняв штаб, кухню і обоз.

Перед обідом бій закінчився. Ми захопили шість гармат (хлопці убивали запряжених у гармати коней, артилерія залишалася по дорозі), дев'ятнадцять гранатометів і дві з половиною тисячі стрілецької зброї. Федоровці відступили, і все ж їх було втричі більше, ніж нас. По обіді Лайдака взяв із собою дев'ять гармат п'ятдесят кулеметів і вийшов назустріч федоровцям. Я попросив Клима Саура, щоб дозволив піти з Лайдакою, Старий сказав Лайдаці: «Візьми Рога з собою, але знай, що відповідаєш за нього головою».

Ми підійшли до пагорба біля села Червона Воля, засіли в окопах серед ліщини, націливши гармати на дорогу. Перед вечором з лісу вийшли федоровці. Йшли не як армія, а наче якась банда — кожен з них хотів якнайшвидше увірватися в село. Кілька вершників виїхали вперед, дісталися перших хат і запалили їх смолоскипами. Лайдака наказав вдарити з гармат. Я вперше бачив, як залп з дев'яти гармат нищить довкола все живе. Вцілілі федоровці повернули на наші позиції і почали вибиратися на пагорб. Хлопці закидали їх гранатами, а решту розстрілювали з кулеметів. Ще ніде і ніколи я не бачив такого погрому — майже гектар поля був укритий трупами.

Наступного дня ми підійшли до залізничної станції Антонівка, щоб перестріти рештки федоровців. Коли ті підійшли до колії, ми обстріляли їх з гармат. Тим часом німці і узбеки з охорони залізниці вступили у бій з совітами. Але ті перемогли, перейшли через колію і попрямували до ріки Горинь. На переправі Лайдака ще раз обстріляв федоровців з гармат. А ще на Антонівці виїхали на колію німецькі бронепоїзди і майже повністю погромили червоних партизанів. Федоров з кількома солдатами вирвався з оточення, а багатьох поранених потім добив зі своєю сотнею Лайдака.

Так двічі герой Радянського Союзу Федоров зазнав ганебного краху, втративши всю свою армію. Подібно і героя Ковпака якийсь гуцул вивіз у фірі гною. А тепер вони великі герої. Про них пишуть, що здійснили подвиг, а вони розстрілювали, грабували, не хотіли ходити, то забирали в людей коней. Про них і тепер знімають кінофільми, совіти гордяться ними, і мають вони велику шану від нашого уряду, а нам, воїнам УПА, ганьба, бо воювали «проти людства». Так, принаймні, нас охарактеризував голова Верховної Ради пан Мороз.

РОЗДІЛ 31. БІЙ В СЕЛІ ЛАСИЦЬК

У грудні 1943 року ріку Стир перейшли совітські партизани, ввійшли у село Ласицьк і почали заготовляти для себе продукти на зиму. Людям було дуже важко терпіти такий грабунок. Відділ Лайдаки стояв за вісімдесят кілометрів від Ласицька. Селяни послали гінця до командира, за ніч Лайдака з відділом уже прибув до села. Було ще темно, хлопці оточили село, даючи можливість партизанам відступати на ріку. Коли розвиднілося, наші почали наступ. Совіти тікали на кригу. Коли згуртувалося їх більше тисячі, лід не витримав і всі вони потопилися. З усієї тієї партизанки живими взяли лише комісара. Всіх штабних начальників знищили на прохання селян. Усе награбоване Лайдака повернув людям. У газетах після того написали, що необхідно було розпихати нагромаджені біля моста купи трупів.

РОЗДІЛ 32. ЗУСТРІЧ З ФРОНТОВИКАМИ

Відділ Діброви зимував на хуторах довкола міста Висоцька. У перших числах березня 1944 року до Висоцька вже прийшли червоні «визволителі». Ми почали перебиратися далі від лінії фронту. Нас було триста та ще, може, двадцятеро різних підпільників. На перехресній дорозі ми зустрілися з фронтовиками, їх було майже тридцять вершників. Фронтовики зупинилися при дорозі і чекали, поки не проїхала остання фіра нашої валки, аж тоді рушили далі. Ми ж заїхали в Людинь, щоб забрати свою скирту сіна. Вранці нам переказали, що треба з Висоцька забрати одного українського поліцая з обмороженими ногами. Його застали совіти, і він чотири доби ховався під церквою, попросився, щоб, як і інших поліцаїв, ми прийняли його до себе. З курінним Дібровою та ще десятьма вояками, взявши два кулемети, ми приїхали до Висоцька, і люди привели того поліцая. Глянув, а то той Василько, що продав моїх батька й маму і родичів Байдачука німцям за те, що ми його роззброїли у Рачицьку. Раптом на вулиці з'явився совітський патруль. Залишивши Василька в якоїсь господині, ми з Дібровою обстріляли спочатку патруль, а потім і їхній штаб. Вранці повернулися до хати. Я сказав: «Ну що, Васильку, впізнаєш мене?» Той впав на коліна і почав благати, щоб я його застрелив. Я розповів про нього хлопцям, і ті хотіли розірвати його на шматки. Я наказав: «Хлопці, не дозволяю вам навіть пальцем його рушити. Якщо вдасться, то відправлю його до німців, вони відріжуть йому обидві ноги, аж до с... Він буде повзати і пригадувати собі, як за совітську гвинтівку продав чотирьох невинних людей». Тоді кожен з хлопців підійшов до Василька і плюнув йому в лице. А той сидів непорушне і навіть не обтерся. Наступного дня совіти з Висоцька вирушили нашим слідом. Йшли пішки, їхали кіньми. Замість сідел були мішки. Коней вони забирали в людей так само, як і їхні партизани. Під'їхавши до села, зупинилися, не знаючи, що робити далі. Трохи порадилися — і два москалики поскакали до першої хати. Ми підійшли до них, забрали зброю, коней і поїхали геть. Вони дивилися нам услід, не наважуючись що-небудь зробити.

Того ж дня ми вийшли на дорогу до Дубровиці. Там розмістився штаб совітської армії. Два їхні полковники і два капітани поверталися бричкою з Висоцька. Коней, бричку, бочку меду, відрізок сукна і шалеві хустки вони забрали у міського голови. Його ж застрелили за співпрацю з німцями. Хоч мені здається, що справжньою причиною було бажання пограбувати хату і заночувати у гарній оселі. Ми спробували затримати бричку з офіцерами. Полковники, вочевидь, покладалися на коней і на свої автомати — вони мчали не спиняючись, почавши стріляти першими, їм дійсно вдалося проскочити, але невдовзі від наших куль попадали і офіцери, і коні, нам шкода було лише коней.

В с. Людинь совіти не заходили, але за селом копали шанці і готували на німців наступ. Німці тримали оборону в селах Речиця, Долішні Теребіжі, Горішні Теребіжі, Деревня, Городно, Колодно, Рачицьк, Ласицьк, і так аж до м. Пінська. Через кілька днів совіти пішли в наступ і під селом Деревня в лісі так вибилися з сил, що ми пішли на ту дільницю фронту і забрали всю зброю.

Ще кілька днів ми перебували в селі Людинь. Якось прийшли в село совіти. До нас не підходили, даючи змогу зібратися. Ми позбирали все на вози і вишикувалися до виїзду. Совіти дивилися на нас, але нічого не казали і не робили. Мій охоронець Гудок — велетень, який важив сто п'ятдесят кілограмів і на зріст мав понад два метри — сидячи на такій же велетенській кобилі, захотів проїхатися попри совітів. Вони розступилися і дали йому дорогу. Потім казали людям, що могли його вбити, але шкода їм було такого витязя.

В лісі ми зробили загороду для коней, накриту смерековим гіллям, а самі ховалися у будах з гілок, бо вже деколи падав сніг. Фронтовики-совіти нас не тривожили. Ми брали сіно з однієї скирти. Коли ми під'їжджали по сіно, совітський вартовий відходив убік. Внадилися вони і до нашого сховку з картоплею. Якось набрали її дві вантажівки. Ми їх спинили, картоплю забрали, солдатів прогнали, а машини спалили.

Весною стало легше, але прийшла інша біда — нам забракло їжі і цілком скінчилася сіль. Зі свого пасовиська брали одну корову в день, варили м'ясо і їли несолене. Совіти уважно підраховували нашу худобу і, зауваживши, що беремо по одній корові денно, вирішили, що нас має бути небагато. Якось ми з Гудком пішли до пастухів довідатися, що робиться в селі. Пастухи сказали, що совіти розвернули гармати не в бік фронту, а до лісу, де ми стояли. Поки ми з Гудком розмовляли з пастухами, з відстані п'ятдесяти метрів кілька совітських офіцерів розглядали нас у біноклі. Наступного дня пастухи казали, що офіцери розповіли у селі, що бачили якогось великого бандерівського начальника з охоронцем.

Через декілька днів ми самі вирішили подивитися на ті гармати. З лісу попід селом ішов глибокий яр, порослий кущами. Ми засіли під мостом і здалека спостерігали, як солдати розставляють гармати. Раптом до мосту підійшло четверо совітів, але не простих, а «золотопогонників». Діброва вийшов з-під мосту з криком «Руки вгору!». Сержант кинув гвинтівку і підняв руки, натомість полковник вихопив пістолет, ударив сержанта по обличчю і вистрелив у наш бік. Ми пустили з автоматів пару черг. Сержант утік попід міст, а капітан, полковник і старший лейтенант упали. Забравши у них зброю, документи і планшети, ми помчали верхи полем до лісу. Аж тоді за нами погналися солдати на двох машинах. На полі було дуже багато кротовиння, машини не могли швидко їхати, їх трясло, і прицілитися з кулемета совіти не мали змоги. Під'їхавши до лісу, ми розвернулися і рушили назустріч машинам. Напевно, совіти вирішили, що в лісі нас багато, бо одразу ж поїхали назад.

На місці постою ми взялися вивчати захоплені карти і документи. Знайшли відзначене місце в лісі, де ми перебували, а з чотирьох сіл — червоні стрілки запланованого наступу. В блокноті були записані номери дивізій, розташованих у цих селах. Так ми захопили план нападу на себе ж.

На тому місці в лісі ми стояли ще майже місяць, і кожного дня до нас підходила совітська розвідка. А виглядало це так — ідуть розвідники, а наші постові, виставлені за півкілометра від табору, кричать їм: «Іване, куди йдете?» У відповідь запевняли, що вже нікуди не йдуть. Розвідники, бувало, просиджували цілий день біля нашого кордону, деякі навіть починали розмови. Якось із поста дали знати, що лінію перейшло вісім совітських солдатів, ми вирішили їх зустріти. Густим лісом совіти вийшли аж до нашого обозу з кіньми. Там почали стріляти і по них, і по тих наших партизанах, які вже доганяли розвідників. Совіти з того скористалися і втекли в мочари. Ми оточили їх і підповзали високою травою щораз ближче. Совіти не хотіли здаватися, а відстрілювалися, як хто міг. Поруч зі мною піднявся один солдат і замахнувся гранатою. Сотенний Шуляк побачив це і застрелив його. Але одразу ж інший солдат убив сотенного. Хлопці кинулися в наступ. Мені здався єдиний живий, він розповів, що всіх восьмеро розвідників були українцями і комсомольцями. Вони добровільно зголосилися нас виявити, бо за минулий місяць розвідка нас «не знайшла».

Ми поховали сотенного і перенесли постій в інше місце, тим часом зробивши фальшивий слід до іншого лісу. Незабаром аж чотири дивізії червонопогонників увійшли в наш ліс. Вони відкопали сотенного, зарубали сокиру в голову і так залишили. Знайшли фальшивий слід, з якого виглядало, наче нас кілька тисяч (щоб зробити таке враження, ми перед тим цілу ніч п'ятнадцятьма фірами їздили взад-вперед м'яким грунтом лісової дороги). Ми ж зупинилися в одному селі, розмістивши там коней і вози і залишивши вартових, а решта бійців залягли в мочарах біля дороги. Пролежали так цілий день, перед вечором до села повернулися совіти. Були дуже втомлені, бо цілий день шукали нас лісом. Був їх цілий батальйон. На фірах везли гранатомети і станкові кулемети. Вночі до села пішли наші хлопці дізнатися совітський пароль. Переодягнувшись у совітські мундири, вони по троє заходили до тих хат, де ми замовляли спекти хліб. У кожній хаті спало по десять солдатів. Вартові спиняли наших, але ті вже знали пароль. Так ми зібрали замовлений хліб і вернулися до своїх колиб.

Вранці совіти вийшли на сніданок. Солдати почали питати в своїх командирів, чому їм не дають хліба, що збирали вночі «таваріщі». Командири ж не давали ніякої вказівки щодо хліба. І аж тоді зрозуміли, що хліб забрали бандерівці. Ще й раділи, що ми не повбивали їх всіх сплячими.

РОЗДІЛ 33. БІЙ З МАДЯРАМИ У МІСТІ ЦУМАНЬ

Восени 1943 року до міста Цумань прийшло кількасот німців, а з ними мадяри з якогось розбитого на фронті полку. Недалеко від міста зі своєю армією стояв Лайдака, тож вислав парламентарів на білій легковій машині з білим прапором і з вимогою, щоб німці та мадяри здали зброю. Німці погодилися і віддали всю зброю. Лиш один генерал попросив, щоб йому залишили іменний пістолет. Наші партизани відправили німців на їхню територію. Натомість мадяри не признали парламентарів УПА і відмовилися від переговорів. За ніч Лайдака підійшов до самого міста і приготувався до наступу. Коли мадяри поставали у черги до кухонь за сніданком, хлопці почали їх стріляти. Вбили п'ятсот мадярів і відступили. Наступного дня наші парламентарі знову пішли до мадярських командирів, і знов ті відмовилися здати зброю. Наступного ранку хлопці оточили мадярів. Вулицею навіть їхав танк і стріляв з гармати. Мадяри, щоправда, його підбили, кулеметника вбили, а поранений танкіст доповз до своїх. Бій тривав півдня. Тоді Лайдака втретє розпочав переговори, запевнивши, що зі зброєю ніхто не вийде з міста. Втративши за два дні майже половину своїх солдатів, мадяри погодилися — вони віддали нам машини, гармати, наш підбитий танк (який, до речі, встигли відремонтувати), увесь запасний одяг, взуття, запаси харчів і всю зайву зброю. Наші партизани повели їх лісами до Угорщини, але ще на Поліссі завели в болота і покинули їх. Мадяри пересварилися між собою, поділилися на сотні, і кожна сотня намагалася сама добратися додому. Наші хлопці пригадали, як після Першої світової війни мадяри роззброювали, роздягали ще й били наших січових стрільців, які поверталися через Угорщину з італійського фронту. Тому ми не намагалися допомогти добратися пересвареним мадярам додому.

РОЗДІЛ 34. ЗУСТРІЧ ІЗ СОВІТСЬКОЮ РОЗВІДКОЮ

Коли совіти зайняли село Людинь, ми перейшли на постій до лісу. Одного дня я отримав повідомлення від Клима Саура зустріти армію Лайдаки біля Людиня. Тоді в Лайдаки було сім тисяч бійців, дев'ять гармат, сто верхових коней, в кожній сотні похідна кухня, великий обоз. На озброєнні були ще й танк, літак і автомобілі, але Лайдака їх із собою не брав. При зустрічі Лайдака повідомив, що Клим Саур наказав мені перевезти його армію через фронт. Виявилося, що біля села Жолкіно, яке тепер було вже за лінією фронту, залишилися великі запаси продуктів. Я порадив пройти через Людинь, щоб погодувати коней. Лайдака сказав, що оскільки ця територія закріплена за мною, то він передає командування армією мені.

Набравши у Людині сіна, ми рушили до болота між селами Деревня і Бутів. Лайдака з почтом з десяти охоронців перейшли через болото, я був з ними. Мочар уже розмерзся, тож хлопці різали пилами сосни і викладали лижню. Сіли відпочити. Лайдака колись був журналістом, знав безліч різних приказок, гуморесок, анекдотів. Сидячи на великому дубовому пні, він розказував якісь масні анекдоти, ми стояли довкола і сміялися Раптом я відчув, що хтось поруч дихає. Нишком глянув і побачив, як вісім совітських солдатів у білих маскхалатах стоять поруч з нами і слухають анекдоти Я мав звичку завжди тримати десятизарядку на бойовом взводі, тож копнув у ногу Лайдаку і відразу вистрели у солдатів. Лайдака схопив з колін свій автомат і почав стріляти з-поза мене. Двоє солдат упало н місці, інші обстріляли нас з автоматів, поранивши двс наших у руки, і зникли в лісі.

Поки ми переправлялися через болото, настала ніч. Ми їхали вздовж фронту. Хтось з флангового дозору доповів, що впіймали шпигуна, який ішов у німецьку сторону. Хлопці зв'язали йому руки за спиною, на шию накинули аркан і прив'язали другий кінець до коня. Я впізнав затриманого — це був Василько. Жінка, в якої він перебував, вигнала його з хати — він позамотував свої гнилі ноги онучами і пішов до німців. Я розповів хлопцям, хто він такий. Вони хотіли тут же повісити його, але я не дозволив. Ми привезли його під ранок у Городно. Василько був звідси родом, тож кіньми відвезли його до його рідної сестри. Та не хотіла пускати його навіть на поріг, і Василько потрапив до німецької лікарні. Невдовзі німці ампутували йому обидві ноги.

Тим часом Лайдака сказав мені, що здалося б роздобути м'яса, бо хлопці вже кілька днів їдять пісні страви. В Городно німці наказали голові міста зібрати худобу на м'ясо для їхнього війська. Ми зайшли до одного господаря, який власне мав на завтра відігнати корову німцям, ще й казав, що німці платять за худобу марками, а совіти вже поруч. Тоді я йому сказав: «Я від командира українських партизанів. Нас ціла армія, і ми хочемо їсти, тож нам потрібна ваша корова». Дядько погодився, але не знав, що сказати німцям, тоді я сів до столу, написав німцям розписку за корову від імені «генерала» Лайдаки, забрав корову і пішов. Коли я розповів про це Лайдаці, то він так сміявся, що й на другий день стало того сміху.

Лайдака дуже не хотів відпускати мене від себе, казав, що ще ні з ким йому не було так добре і спокійно, навіть пропонував очолити його штаб або взяти со6і половину війська. Але в мене була своя робота, і я пішов у Колонію. Там у лісі у землянці жили підпільники — шестеро хлопців і троє дівчат. Командував ними Олексій. Підходячи до землянки, я ледве розминувся із совітською розвідкою. Вночі випав невеликий сніг, так що мої сліди могли вивести до підпільників. Коли я зайшов до землянки, то всі хлопці спали, а дівчата читали. Я попередив про совітів і порадив виставити варту. Олексій вручив мені грипе від Клима Саура. В ньому вказувалося, щоб я забрав Лайдаку і разом з ним прибув до штабу Головного Командування. Відійшовши з півкілометра, я почув біля землянки постріли і вибухи гранат. Добрався до Лайдаки і розповів, що сталося. Він просив залишитися і не ризикувати своїм життям, але оскільки до штабу ми мали йти в неділю, а тепер була лише середа, то я пішов, обіцяючи повернутися в суботу.

Разом з охоронцем я рушив до тієї землянки. Дорогою зустріли Олексія ще з одним підпільником і дівчиною. Вони не знали, що власне сталося, бо

дівчина саме варила їсти, а обидва хлопці замість того, щоб вартувати, сиділи біля вогню. Звідкись з'явилися совітські солдати і закричали: «Ґражданка, постой!» І дівчина, і обоє хлопців утекли, навіть не попередивши товаришів, які спали в землянці. Солдати застали там решту підпільників, а в куті — купу зброї. Москалі забрали зброю і сказали виповзати всім надвір на колінах і ліктях. Надворі їх обступили, підняли і почали в'язати. Один з хлопців — Федір Максим'юк — мав при собі гранату, він зірвав чеку і поклав гранату на землю. Всі кинулися врозтіч. Граната розірвалася, осколками були поранені двоє дівчат і одного солдата вбило. Наші хлопці відбігли десь на двадцять метрів, але їх застрелили з автомата.

Вранці ми всі п'ятеро прийшли на місце події. Знайшли там нашу товаришку Олену, вона була поранена в голову і совіти її не добили, вирішивши, що сама помре. Олену ми відвезли на хутір Колонію. Я взяв аркуш паперу і великими літерами написав: «Турhus», приклеїв аркуш до дверей хати, щоб німці боялися туди заходити. Через кілька днів ми перевезли Олену у відділ Лайдаки, де були лікарі. Того ж дня до нашої лікарні привезли і мого брата, пораненого в ногу.

В неділю ми з Лайдакою і десятьма охоронцями виїхали до штабу крайового проводу, але в лісі біля села Вичівка побачили колону совітського поповнення — їх було лише тридцять солдатів, які везли одну гармату, п'ять гранатометів, п'ять станкових кулеметів, ящики з набоями і гранатами. Один з наших підійшов до москалів і наказав скласти зброю та відійти від возів. Вони нас послухали. І вже ми всі вийшли на дорогу, їхній капітан вишикував солдатів у дві шеренги і попросив Лайдаку, щоб дав йому пістолета. Лайдака дав, капітан повернувся до солдатів і застрелив двох. Тоді сказав Лайдаці: «Лейтенант був членом КПРС, а сержант — комсомолець, тепер ми всі підемо з вами».

У відділі Лайдака побачив, що ці колишні совітські солдати дуже виснажені, тож розпорядився, щоб вони по одному чергували на кухні, аби хоч трохи поправити здоров'я. Всі ці солдати були призвані в Червону Армію зі східних областей України. В армії Лайдаки було багато совітських офіцерів-українців. Вони були гордістю командира, бо зналися на військовій справі і в бою були прикладом для наших молодих партизанів.

РОЗДІЛ 35. ПЕРЕХІД ЧЕРЕЗ ФРОНТ

Навесні 1944 року я з одним роєм (10 хлопців) з куреня Ворона переходив через фронт між селами Городно і Колодно, всі хлопці були родом з Долішніх Теребіжів. У селі ще стояли німці. Вночі ми перейшли совітську смугу фронту. Один розвідувальний загін совітів нас не побачив, але другий освітив місцевість ракетою. Ми їх обстріляли і відійшли на німецьку сторону. Совіти думали, що то була німецька вилазка. Вранці ми вийшли в німецький тил. Солдати повиходили з окопів і дивилися на нас у біноклі. Ми відійшли до лісу. В той час у лісі було багато втікачів із села. Люди тікали від фронту разом з худобою, зі всім майном. Вони погодували нас і я порадив сказати їм правду, коли би німці питали їх, чи не було тут українських партизанів. Серед утікачів було двоє моїх односельців, яких німці забрали копати шанці. Вони плачучи просили перевести їх через лінію фронту, бо жінки і діти не знають, що з ними. Я радив не вертатися тепер додому, бо совіти відразу мобілізують їх до війська, але вони наполягали, і я перевів їх через фронт, як то кажуть, на свою голову. Вдома вони почали хвалитися совітам, хто їх перевів через фронт. Негайно троє солдатів із собакою пішли мене шукати. Я тим часом дрімав на купині між вільхами біля води. Розбудив мене гарматний вибух — то совіти обстрілювали німців. Один снаряд вибухнув майже поруч, і вільхи прикрили мене своїм гіллям. Я знову почав дрімати, але почув чалапання по багнюці. То зближалися троє червонопогонників з псом. Я націлився на пса, біля себе поклав гранату, але мене ніхто не зауважив. Погризши розмочений у воді сухарик, я далі рушив берегом каналу. Думав, що на цих болотах нікого не може бути, але помилився. Прямо переді мною на кілках був підвішений котел, в якому совітські солдати варили їжу. Мені вже не було як звернути, я підійшов і привітався: «Здравствуйтє, солдати». Вони відповіли: «Здравія желаю, таваріщ лейтенант». Я безпечно пройшов повз них, але за якийсь час совіти почали стріляти з кулемета. Я зрозумів, що хтось мусив упізнати мене у бінокль. Я ледве доповз до густих заростей. Почав падати холодний дощ, я цілком промок, і мене трусило. Хотів розпалити вогонь, але з недалекої хати вийшли совіти і знову почали стріляти в мій бік. Так я мусив іти цілу ніч. На ранок дійшов до бутівських хуторів, сподіваючись там зігрітися, але і там стояли совітські вартові, тож відпочив я аж у лісі біля дерев, де стояла боївка Коваля. Через кілька днів ми з Гудком вирушили до куреня Діброви. Через певний час безперервного ходу ми почули шум літака-кукурудзяника. Він летів низько і на малій швидкості. Коли підлетів до галявини, опустився ще нижче, було зрозуміло, що щось висліджує. Я заклав у свою десятизарядку коробку з бронезапальними кулями і вистрелив тричі у літак. Через кілька хвилин він вибухнув чорним димом і загорівся. Після такого вдалого випадку у нас додалося сил і ми побігли, ще до вечора прибувши у курінь Діброви. Про все, що відбувалося останнім часом, я написав командуючому Климові Сауру. Незабаром від нього передали лист. Діброва зачитав його перед вишикуваним куренем. Крайовий провід щиро дякував Рогові за збитий літак і бажав подальший успіхів у боротьбі з червоними загарбниками. Незалежна Українська держава мала нагородити мене бойовим орденом.

Від Діброви я з Гудком знову пішов у боївку Коваля. Там мій брат Дерев'яний був санінструктором, але в боївці я брата не застав. Коваль розповів, що в Бугові їх обстріляли совіти, боївка відступила, а мого брата вже чотири дні нема. Я сказав йому: «Що ти за командир, що не шукаєш свого бійця? Піди в Бутів і дізнайся, що з ним сталося». Коваль вирушив у село. Виявилося, що поранений брат доповз до одного з хуторів, люди забрали його до хати, він сам зробив собі перев'язку і тепер лежав захований в ліжку. Коваль привіз його до Лайдаки. Там лікарі наклали йому на ногу гіпс і передали у курінь Діброви. В курені був ще один поранений, тож їх обох доглядала моя сестра — медсестра на псевдо Ластівка. Наших шпиталів на тому терені не було, і поранені мусили знаходитися при курені, незважаючи на майже щоденні напади червонопогонників.

Якось я отримав наказ від Старого перейти через фронт і довідатися, де розташований штаб РОА (Русская Освободительная Армия). Із завдання я повернувся аж через десять днів. На місці, де стояв курінь, застав лише обох поранених і сестру. Побачивши мене, вони заплакали. Брат розповідав: «Коли я був здоровий і виносив з бою поранених, то всім був потрібний і всі мене поважали, а тепер, коли мене потрібно носити, нас залишили помирати голодною смертю. Вже тиждень живемо на літрі клюкви, яку назбирала сестра... Братику, застріль мене, бо не можу більше мучитися». Я пішов шукати курінь. Знайшов табір наступного ранку. Діброва якось дивно на мене подивився.

— Де твої поранені? — запитав я. — Навіщо ти їх залишив? Що скажуть про тебе твої підлеглі? Чи мають вони тепер думати, що ти і їх так само можеи покинути?

— Що, будеш мене судити? Маєш право мені застрелити.

— Ти вже всудився перед цілим куренем, — завершив я розмову. — Тепер пошли хлопців, нехаї вони заберуть поранених, нагодують їх, і більше не залишай тих, кого можна винести з поля бою.