ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА: В НІМЕЦЬКОМУ ПОЛОНІ

РОЗДІЛ 36. ПІДГОТОВКА ДО ПЕРЕГОВОРІВ

У кінці червня 1944 року я отримав інструкцію від Старого з наказом підготуватися до переговорів зі штабом РОА. Нас мало іти троє, крім мене, ще Діброва і Ворон. Все, що було б потрібне для переговорів, ми вивчали напам'ять. У перших числах липня від Старог прийшло повідомлення, в якому мені присвоювалося звання полковника через те, що переговори з російського боку вестиме полковник. 5 липня Старий надіслав ще одне повідомлення, щоб першими в штаб РОА ішли Діброва і Ворон.

Аж 10 липня я з охоронцем Володимиром Куликом із села Горішні Теребіжі переходили лінію фронту між селами Рачицьк і Городно. Ніч була темна, цих місць ми не знали і йшли навмання за компасом. Раптом охоронець наступив на міну, він загинув на місці. Мені ж перебило одну ногу у двох місцях, а другу поранено в стегно. Кілька годин я пролежав непритомним, коли отямився, то побачив поруч мертвого Володимира, а місце, де ми лежали, щокілька хвилин німці освічували ракетами. Я взявся повзти багнюкою і знову знепритомнів. Не знаю, скільки часу минуло, але отямившись зрозумів, що проповз не більше десяти метрів. За мною у болоті залишався кривавий слід, на який відразу насідали тисячі мух. Я лежав у заростях і мене важко було побачити. Незабаром дуже близько я почув розмови по-німецьки. Я тричі вистрілив. Німці почали стріляти з кулемета. Я закричав, що лежу поранений і стріляю для того, щоб вони могли мене знайти. Німці підійшли ближче і наказали відкинути зброю. Забрали в мене планшетку з картою, компас, а з руки зняли годинник. Питалися, чи він російський, я сказав, що швейцарський. Один з німців витягнув блокнот і випитував, з якого я полку, яке озброєння, скільки гармат, танків. Я пояснив, що так докладно по-німецьки говорити не можу і потрібний перекладач. Вони взяли мене на палатку і хотіли нести, але я знову знепритомнів. Коли отямився, німці питалися, як зі мною бути. Я сказав, що потрібно знерухомити перебиту ногу патиками. Вони зрубали багнетами дві берізки, зафіксували ногу бинтами і втрьох понесли мене на плащі. Йшли болотом до каналу майже кілометр. На каналі був гумовий човен. У ньому привезли мене до бункера, де вже лежали на нарах два німці. Вони нічого не говорили ні до мене, ні навіть між собою. Я зрозумів, що в солдатів уже пропав той войовничий дух, який був на початку війни. Та й німці вже не ті, які колись весело їздили мотоциклами, а на зупинках грали на губних гармоніях і співали.

В бункері я пролежав дві доби без їжі і жодної лікарської допомоги. Тоді мене переклали на віз і відвезли в село Рачицьк. Біля штабу поклали на подвір'ї під парканом. Десь через годину підійшов полковник РОА, з яким я мав вести переговори, і спитав: «Чому не прийшов разом з тими двома своїми командирами? Що, побоявся? Ми їх одягнули і передали їм зброю і радіостанцію». Я відвернувся, вдаючи, що не розумію, про що йдеться. Він, мабуть, вирішив, що я дійсно совітський лейтенант, а не упівець. Відраз почав випитувати, яка частина стоїть на цій ділянці, скільки має гармат і танків. Я не відповідав на жодне запитання. Тоді він схопив мою руку, вийняв з кобур пістолет, націлився і закричав: «Ах, ти, комсомолець ніколи і нічого не робив, ти щєнок, я тєбя пристрелю". Я зібрав усі сили для крику: «А ти, старий партійний собака, представляєшся перед нами, що ви наші старі брати, що ви і ми однієї православної віри, ти вже трохи прожив, а я лише почав жити, а вже стільки намучився. Ти не подумав про те, що я лежу під плотом у болоті з перебитими ногами і вже пішов четвертий день, а мені ще не зробили навіть перев'язки?!» Він не сказав ні слова, встав і пішов. Через кілька хвилин німець приніс мені бутерброд, сказавші що це передав полковник. Хоч як я хотів їсти, а сказав солдатові, щоб віддав бутерброд полковникові, однак німець почав мене вмовляти і додав: «Я бачу, що полковник тепер з тобою у добрих стосунках».

РОЗДІЛ 37. В НІМЕЦЬКИХ ШПИТАЛЯХ

Через деякий час два лікарі і санітари понесли мене на операційний стіл. З їхньої розмови я зрозумів, що йдеться про ампутацію, на що я не міг погодитися, але мене ніхто не розумів. У відчаї я запитав, чи хтось розуміє по-польськи або по-чеськи. Головний лікар сказав: «Єстем полякєм з Мазовша». Я почав йому говорити по-польськи, що нога зростеться, що я відчуваю свою ногу — вона ще жива і загоїться. Нашу розмову лікар переказав по-німецьки. Мені почистили рану і наклали на ногу гіпс. На санітарній машині мене відвезли до німецького шпиталю. Тамтешній лікар відразу переодягнув мене із зеленої сорочки у білу. Мене поклали в палаті разом з німецькими вояками. Вони почали кричати, що я руський, повставали з ліжок і хотіли мене вбити, але якийсь їхній офіцер не пустив солдатів до мене, ганьблячи їх: «Хто почав війну — вони чи ми? Ви що, не знаєте, скільки ми вже їх знищили? Вони ж тільки захищаються, а ви хочете хлопчиська навіть тут убити». Він звернувся до мене по-російськи:

— Ти откуда?

— Зі Станіслава, — відповів я.

— Бачите, кого ви хотіли задушити, — сказав офіцер солдатам. — Він ніякий не азіат, а такий європеєць, як і ми.

— Дякую вам, що врятували мені життя, — відповів я німцям. — Я добре розумію вашу мову, хоч і важко мені нею говорити.

В тому шпиталі я пробув двадцять днів. На двадцятий день приїхав на мотоциклі той самий полковник РОА. Санітар приніс йому крісло. Він сів біля мого ліжка і сказав: «Ну що ти тепер скажеш? Як назвеш мене за те, що я випросив для тебе три тижні у німецькому шпиталі, побачивши, що не виживеш у госпіталі длі військовополонених». Аж тепер я зрозумів, що він зробив для мене і як я йому завдячую.

Ми розпочали говорити про закінчення Другої світове війни. Я був переконаний, що навесні війна закінчиться і совіти будуть у Берліні. Не радив полковников попастися совітам, щоб не бути судженим як зрадник батьківщини. На тому наша розмова закінчилася.

Наступного дня мене відвезли у шпиталь длі військовополонених у селі Рачицьк. У шпиталі більше нікого не було. Мене одного доглядали старий цивільний лікар і один санітар. Він розказав людям, що у госпіталі лежить поранений совітський лейтенант. Люді з цікавістю дивилися через вікно, і рачицькі хлопці яких я колись переводив додому через лінію фронту впізнали мене. Вони розповіли селянам правду, післі чого жінки щодня носили мені хліб, молоко, кашу. Німці суворо забороняли цивільним говорити зі мною, тож коли хтось до мене приходив, то інші стояли на сторожі, пильнуючи, чи не йдуть німці. Якось хлопці зайшли до мене і сказали, що вже спланували мою втечу. Я мусив відмовитися — мені треба було лікуватися надто довго, щоб хтось міг мене стільки часу переховувати.

З Рачицька мене разом з лікарем і санітаром перевезли до Пінська. Кожної ночі совітські літаки бомбили місто. Німці вивозили через уцілілий міс через Піну все, що могли.

В Пінську лікар вийняв з моєї ноги осколок. Відразу після операції наш шпиталь від'їхав до Бреста. Брест також бомбили. На залізничній станції стояли вагони з боєприпасами. Вони горіли, розривалися і розліталися у всі боки. Якось один такий снаряд упав на шпиталь, вбивши одного хворого полоненого, а іншого важко поранивши.

Після п'яти днів у Бресті нас завантажили в санітарний поїзд. У моєму вагоні виявилися самі лише німецькі солдати, які їхали після поранення додому у відпустки. Біля мене сидів солдат в одному чоботі — друга нога була в гіпсі. Він звернувся по-російськи: «Руський офіцір?» Я здивувався, як він здогадався, на що німець відповів:

— Волос довгий. Водка пйош?

— Пив би, — кажу, — та не маю.

— Я маю, — і вийняв з валізи чвертку, відкоркував, вломив хліба і шмат ковбаси, пальцем показав лінію на половині фляшки, доки я мав випити.

Випивши своє, я передав фляшку німцеві. Подумав про те, як німці змінилися — як прийшли до нас, то бридилися українців, казали, що ми свині, а тепер, покидаючи наш край, дав німець мені першому випити.

— Ми вже своє відвоювали, — сказав допиваючи, — для нас війна закінчилася.

— Добре, що ти їдеш додому, а мене везуть в неволю.

— Як би то не було, але ти вже не в окопах, і кулі над головою не свистітимуть. Війна скоро закінчиться, і ти теж вернешся додому. — Так ми з ним трохи по-німецьки, трохи по-російськи розмовляли від Бреста аж до Кенігсбергу.

Зі станції Кенігсберг мене привезли возом до бараку-шпиталю для військовополонених. Там було дуже брудно, підлога ніколи не мита, на нарах не було матраців — кожному належалося лише по два подерті старезні коци. По стінах повзали воші, зі стелі падали блощиці, а підлогою скакали блохи. Перев'язки робили паперовими бинтами, годували двічі на день: вранці неповна літра звареної на воді брукви або сушеного шпинату, переточеного хробаками, увечір — 300 г хліб 20 г цукру і чай з березового листя. Кожного дня з цього шпиталю вивозили від 5 до 10 померлих.

У вересні 1944 року фронт зблизився до Кенігсбергу. В шпиталь потрапляло щораз більше поранених солдатів просто з передової, тож ми отримували найсвіжішу інформацію про події на фронті.

Один поранений солдат розповів, що в Сарненськім районі совітський фронт був змушений обійти аж вісім сіл, де окопалася армія бандерівців під командуванням Лайдаки. Совітське командування двічі відправляло парламентарів для переговорів з Лайдакою. Якби Лайдака зі своїм військом рушив разом із совітами на Берлін, то отримав би звання генерал-майора, а кожен боєць — взуття, обмундирування, зброю, боєприпаї і харчі. Однак Лайдака відмовився.

Якось до бараку потрапило відразу п'ять поранен совітських фронтовиків. Я почав говорити з тим, якого поклали поруч. Виявилося, що він українець з Житомирської області. Він розповів, як декілька полків із фронту під Ґданськом повернули назад, командири казали, що на відпочинок в тил. Полки прийшли у Рівненську область і пішли в наступ на якесь велике з'єднання бандерівців, яким командував команд Лайдака. Мій сусід сказав, що потрапив у бій аж третій день, бандерівці розташувалися в лісі, совіти щоранку влаштовували двогодинну артпідготовку, потім ішли в наступ. Протягом дня гинули майже всі совітські солдати. Вночі приходило поповнення і все починало спочатку. За два дні було поранено аж дві тисячі совітів, які спочатку лежали в наметах під селом, а коли не вистачило наметів, то просто неба. Мертвих ніхто не підбирав. Третього дня великого бою вже не було. Через півгодини бандерівці здалися.

— І скільки ж їх було? — запитав я.

— Та була їх одна сотня.

— А що, решту побито, чи що?

— Ні, нічого більше ми не знайшли, навіть жодної зброї. Командири казали, що більшість бандерівців з усією важкою зброєю вночі вийшла з оточення.

Під кінець мій поранений сусід розповів, що усім бандерівцям, які здалися, наказали скласти зброю і вишикуватися у три шеренги. Викликали командирів. Тих десятьох, що вийшли, одразу ж розстріляли, а рядових бандерівців посадили у вантажівку і кудись повезли.

РОЗДІЛ 38. В ДОРОЗІ З КЕНІГСБЕРГУ ДО НЮРНБЕРГУ

В Кенігсбергу мені зробили рентген і призначили операцію на третій день на п'яту годину вечора, але в четвертій годині призначеного дня лікар порадив нам усім добре наїстися, повідомивши, що шпиталь везуть далі. Вночі нас відвезли на станцію і посадили у вагони. Я серед ще кількох лежачих опинився у товарному вагоні, який навіть не був підметений після вугілля. Паровоз причепили аж вранці, і ми їхали цілими днями. На ніч ешелон залишали у полі без паровоза. Були такі дні, що з якихось станцій навіть тричі не могли рушити далі, бо через повітряні тривоги поїзд відтягували в поле. Тож з Кенігсбергу в Нюрнберг нас везли понад п'ятнадцять діб. У Нюрнберзі всіх лежачих винесли з вагона і по одному відвозили фірою до шпиталю. Під вечір залишилися тільки я і ще один поранений. Раптом до нього підійшов гестапівець з псом і закричав, щоб той посунувся. Хворий його не розумів та ще й не міг би зрушитися з ноші. Гестапівець пустив на нього пса. Пес рвав безпомічного аж поки він не затих. Гестапівець, видно, вдовільнився взяв пса за нашийник і, переступивши через мене пішов далі. Аж тоді по нас обох приїхав віз. У шпиталі мене занесли до лазні, трохи полили водою і, оскільки мила не було, помили порошком. Від тої купелі порозмокали всі мої паперові бинти. Мене принеслі в перев'язочну палату і, не знімаючи мокрих пов'язок усе ще раз обмотали папером. У палаті в чистій постелі я відразу заснув.

Вранці обхід робив старший лікар-москаль. Питав кожного по черзі: «Што с табой?»

— Перелом лівого бедра нижче коліна, — назвав я своє поранення.

— Покажи, — і зі сміхом сказав: какой здесь перелом, когда я гіпса не віжу.

— Ти вже старий і сивий, а перелом упізнаєш тільки за гіпсом? — хотів показати йому рентгенівські знімки.

— Какой ти умніца. — Але на знімки навіть не глянув.

До мене більше не підходили і на перев'язки не забирали. Наступного дня я знепритомнів і так пролежав чотири доби. Вранці на п'ятий день на декілька хвилин опритомнівши, я побачив щось біле, що йшло до мене. Я впіймав його обома рукам і запитався: «Хто ти?» Виявилося, що то фельдшер міряв хворим температуру. Я попросив зміряти і мені. Фельдшер вийняв термометр з-під пахви сусіда і поклав мені, через кілька хвилин подивився, струсив, знов поклав і вже нікуди не відходив від мене. «Ти що, при пам'яті?» — запитав здивовано фельдшер — термометр показував 42,2. Він дав мені якихось таблеток і пообіцяв, що більше не допустить, щоб я лежав непритомний. Через якийсь час мене почало все боліти і я сильно стогнав. Фельдшер відкрив ногу, і я аж не повірив, що таке може бути: нога спухла, як валянок, і стала різнокольоровою, вкритою чорними, зеленими, червоними, жовтими і білими плямами. Фельдшер сказав, що на завтрашньому обході буде головний лагерний лікар Нойман, серб за національністю, тож мені треба поскаржитися йому на свого лікаря, а щоб я не проспав обходу, пообіцяв мене розбудити.

Наступного ранку фельдшер мене розбудив, і через кілька хвилин у палату зайшли лікарі: головний лікар Нойман, двоє німецьких військових лікарів і фельдшер. Підійшовши до мого ліжка, Нойман хотів щось мене запитати, але мій лікар сказав, що «ето виздаравлівающій». Обхід рушив далі. З усіх сил я підняв голову і заговорив: «Ґосподін доктор, я прошу — подойдітє ко мне». Нойман повернувся і запитався, що зі мною, але я вже не міг сказати жодного слова. Нойман відкинув ковдру, подивився на ногу і суворо сказав лікареві: «Ґдє твої санітари? Давай носілкі сюда». Мене відразу ж понесли на перев'язку, на якій був присутній і Нойман. У палаті він ще раз прийшов до мене і сказав, що призначив мені двотижневу дієту. Тож відтоді на кожен сніданок мені давали двістіграмову булку, 20 г масла і 300 г молока. Щодня робили перев'язку. Після четвертої перев'язки вся шкіра на нозі потріскала, почала витікати рідина. Потім уся шкіра злізла і наросла нова. На п'яті було майже видно кістку, тож і нині вона лише трохи покрита шкірою. Але вже на десятий день прийшов мій лікар і зняв з бильця ліжка картку. Я подумав, що збираються щось дописати, але він її так і не приносив. Я запитався фельдшера, що би то означало. Він довідався, що лікар вже виписав мене зі шпиталю і повідомив, щ завтра знову буде Нойман.

Нойман справді робив наступного ранку обхід.

— Ну как, маладой чєловєк?

— Спасиба, гаспадін доктор, я уже здоров.

— Да тебе єщьо лежать да лежать.

— Как лежать, єслі врач випісал мєня с бальніци

— Ти больше не врач, — закричав Нойман до лікаря. — Ти такой врач, што не одного, відімо, загнал на тот свєт. Хочешь после войни вернуться в Советскій Союз? Ти же домой нє доєдєш — тєбя інваліди костилямі уб'ют.

Низький і товстий, як бочівка, Нойман розчервонівся, вийняв зі свого портфеля якісь документи, порвав і кинув у кут, а мою картку наказав повісити на місце.

Наступного дня на обході вже був інший лікар: І він, і фельдшер були українцями з Києва, запевняли, що будуть піднімати мене на ноги. Фельдшер розповів лікареві про вчорашню пригоду. Всі в госпіталі раділі, що позбулися такого лікаря.

З ліжка я піднявся аж на дев'ятий місяць. Пройшов кілька метрів на милицях і втратив свідомість. Впасти не дав мій сусід узбек. Але я дуже хотів ходити і через кілька днів вийшов аж надвір. Там упав знову. Мене занесли в палату, і я ще місяць пролежав у ліжку.

Коли я зміг трохи ходити на милицях, лікар попросив мене, щоб я їм допомагав. Він написав мені, які ліки яким хворим я повинен роздати, мені було дуже приємно робити щось для людей, які так дбали про мене, поки я лежав.

РОЗДІЛ 39. В ТАБОРІ ДЛЯ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ

У кінці березня мене виписали зі шпиталю. Привезли в табір для полонених і поселили в бараці інвалідів. У нашій половині бараку було шістдесят осіб. Шефом кухні був жидок з Києва Гріша, старшим кухарем — сибіряк, підполковник Іван Павлович, кухарем — молодший лейтенант Микола Дуплянський. На прохання вінницького жида Ісаака Львовича Стародуба (Яновського) старший команди з десяти осіб, які чистили картоплю, майор Кісільов узяв мене до себе. Але картоплю я чистив недовго. Якось прийшов начальник табору і вигнав мене на роботу.

Одного дня погода була дуже погана: падав сніг з дощем, була ожеледь, я на роботу не вийшов. Гауптман з перекладачем ходили бараками, перевіряючи, чи всі працюють. Вони запитали в мене, чому я лишився в бараці, я відповів, що йти по слизькому з милицями не можу. Гауптман почав страшенно кричати. Тоді і я крикнув: «Курва ваша мама, ще на вас, німаків, маю робити!» Той попросив перекласти, що то значить «курмама-курмама». Перекладач-українець хотів якось заспокоїти німця і пояснив, що я кажу, що якби моя мама бачила, як я тут бідую. Але німець розлютився ще більше і вигнав мене з бараку, де вже стояло п'ятеро таких, як я. Гауптман погнав нас до воріт на дорогу до роботи. Я ішов у передній трійці і сказав хлопцям: «Хто буде йти скоріше від мене, того вб'ю». Гауптман ішов ззаду і набирався люті, бо ми за п'ять хвилин зробили якісь чотири кроки. Нарешті йому урвався терпець, він наставив на мене парабелум. Я зрозумів, що аж тут мені буде смерть і вигукнув до гауптмана:

— Ти в мене стріляти не будеш.

— Почєму?

— Бо ти людина.

— Я людина. Я людина... — гауптман показував пальцем на свої груди. Поклав пістолет в кобуру і пішов. Я скомандував повертатися в бараки.

В Нюрнберзі у таборах знаходилося 30 000 полонені радянських військовослужбовців, крім того, були в полоні і солдати інших національностей: американці, англійці, французи, поляки, італійці, юґослави, голландці. Для кожної нації існувала окрема зона, відгороджена колючим дротом. Табір був вісім кілометрів завдовжки і кілометр завширшки. Вздовж середини табору проходило дві асфальтовані дороги. Попри дороги стояли дощані бараки у два ряди. В кожному бараці поміщалося сто двадцять полонених. Біля дороги, яка вела до Нюрнбергу, був штаб табору, а неподалік — майстерня і продовольчі склади. Німці використовували радянських полонених на найрізноманітніших роботах, примушуючи працювати навіть інвалідів. Я разом з професійним меблевиком працював у меблевій майстерні.