ЧАСТИНА П'ЯТА: КІНЕЦЬ ВІЙНИ І ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

РОЗДІЛ 40. ОСТАННІ МІСЯЦІ ВІЙНИ

Якось в неділю (був вихідний день) у квітні 1945 року я вийшов уранці надвір. Навпроти нашого бараку стояло кілька подорожніх. Інколи, коли бомбили місто, у цих бараках перебували німці з Нюрнбергу. Коли було спокійно, то в бараках нікого не було. Тож я не міг повірити своїм очам, побачивши біля них групу наших партизанів. На них був німецький, мадярський, совітський і цивільний одяг, зброя — така ж різноманітна. Я зустрівся з кількома їхніми старшинами. Українські партизани розповіли, що перейшли через Польщу і тут відпочивають. Далі рушать до Праги, а вже звідти — така була домовленість із чехами та американцями — полетять літаками в Америку. Старшини питалися, чи хтось з полонених хотів би емігрувати з ними, але староста нашого бараку Сашко сказав, що тут самі інваліди. Через кілька днів у Празі відбулася революція, до влади прийшли комуністи. Невідомо, яка доля тих партизанів, напевно, їх передали совітам.

У той час совітські офіцери взяли мене днювальним до свого бараку. Там же був розташований склад одягу для полонених, а в іншому кінці — невелика кімнатка, в якій вміщалися два триярусні ліжка, шафа для одягу, стіл, шість крісел і пічка-буржуйка. У кімнатці мешкало шість совітських офіцерів: полковник Іван Павлович, капітан Грішка, старші лейтенанти Михайло і Микола, лейтенант Міша і молодший лейтенант Коля Дуплянський. Всі вони, крім Івана Павловича, були українцями і говорили лише по-українськи. Іван Павлович теж добре говорив по-нашому, аж я здивувався, довідавшись, що він сибіряк. Всі ці офіцери разом потрапили в німецький полон ще в перші дні війни після взяття Брестської фортеці. Мені добре велося з цими офіцерами, я намагався поводитися скромно і прихильно, підтримував чистоту, тож офіцери поважали мене.

В таборі працювала підпільна совітська організація. Раз на тиждень до нас потрапляла нелегальна англомовна газета. Микола читав її, перекладаючи українською. В газеті йшлося про останні події на фронтах, подавалися військові карти. Незважаючи на те, що гестапівці постійно робили обшуки у бараках, я взявся переховувати заборонену літературу.

Якось увечері нам передали найсвіжішу підпільну газету, в якій була надрукована карта фронту. Виявилося, що фронт — лиш за вісім кілометрів від табору. Того ж вечора до Гріші зайшов старий німець — шеф продовольчих складів. Він попередив, що для совітських полонених приготували спеціальний пляц, обгороджений дротом і замінований, туди мають загнати всі совітів і підірвати. Німець казав, що мусимо зробити будь-що, лиш не дати себе туди перевести.

Наступного дня на всіх лагерних вишках вивісили білі прапори. Того дня німці вивозили все зі складів. Перед вечором усі мої офіцери, повертаючись з роботи, попросили водія вантажівки довезти їх до табору. Микола сів у кабіну. Коли машина заїхала в лісок поблизу табору, Микола захованою гирею вдарив воді по голові, переодягнувся в його форму і поїхав через фронт. Поки німці щось зрозуміли, втікачі були вже в американців.

Вранці Микола в'їхав у табір на американським танку, проломивши браму. За танком їхала машина з американськими офіцерами і солдатами. Вони знял німецьку варту і вивели на дорогу начальника табору. Дуплянський в той час був на кухні. Побачивши, що гауптмана забрали, він зайшов до його кімнати і забрав пістолет. Я теж забіг туди, думаючи взяти ковдру і подушку. Під подушкою виявився ще один пістолет. Так Дуплянський заволодів парабелумом, а я бравнінгом. Однак Дуплянський дуже просив помінятися. І ми помінялися зброєю.

Американські солдати сказали, що за їхнім правилом протягом дванадцяти годин на захопленій території можна робити все що завгодно, навіть чинити сваволю. Вони дозволили полоненим самим судити начальника табору. Знаючи про мої постійні конфлікти з начальником, совіти призначили мене суддею. Я підійшов до гауптмана і приставив пістолет до голови. Витримавши кілька хвилин, заховав зброю в кишеню і почав говорити: «Пам'ятаєш, як ти так само направив цей пістолет у мою голову. Я сказав, що ти людина, і ти не вистрелив. Я також людина і стріляти не буду. Коли ви завоювали Україну, то казали, що визволите нас від комуністів, як усі нас жаліли: поляки визволили від москалів, совіти — від польських панів, німці — від комуністів, а як завоювали Україну, то навели свій порядок, вибили жидів, циганів, а тоді взялися за українців. Спочатку знищили калік, молодих забрали до Німеччини на роботу і почали шукати, хто ще вам шкодить. Спочатку арештовували комуністів, а потім — студентів, їх катували і вивозили у села, прилюдно розстрілювали і вішали...»

Мою промову наш табірний перекладач повторював по-німецьки, а Микола по-англійськи. Після такого мітингу совітські офіцери хвалили мене за прекрасний виступ і за те, що не помстився гауптману.

Того дня повз табір, відступаючи до Нюрнбергу, проходило багато німецьких солдатів, вони бачили американський танк з відстані кількох метрів, але навіть не намагалися розпочати якогось бою. Наступного дня американці вже зайняли більшу частину міста, а ще через десять днів Німеччина капітулювала. Спочатку американці не охороняли табору — він лишався відкритий. Але після звільнення міста совітські полонені пішли туди грабувати німців. Вони натрапили на спиртзавод. На брамі стояв німець і плачучи просив, щоб не пили спирту, бо він отруєний, але полонені прогнали його. Того дня спиртом отруїлося і померло понад п'ятсот військовополонених і ще дев'ять цивільних хлопців, які були в Німеччині на роботі. Всіх їх поховали у спільній могилі біля табору.

Після трагедії зі спиртом американці виставили у таборі варту і випускали совітських полонених лише за перепустками. Я мав і перепустку, і дозвіл на зброю. Лиш через два місяці американці почали вивозити полонених машинами до Бреслав. Сашко зізнався мені, що був засланий в полон совітською розвідкою для організації підпілля. Тепер за ним мав прилетіти літак із Москви. Він хотів і мене забрати із собою. Я знав, що у Москві мене чекають хіба тюрма і смерть. І того дня, коли прилетів літак, пішов з табору до американців. Коли я повернувся до бараку, офіцери з жалем розказували, що літак чекав на мене аж три години, Сашко мене всюди шукав, але був змушений полетіти в Москву сам. А я вдавав, що дуже шкодую.

РОЗДІЛ 41. ПОВЕРНЕННЯ В УКРАЇНУ

Через кілька тижнів почали вивозити офіцерів. Іван Павлович дуже радів, що все закінчилося і повернемося до своїх. Я сказав тоді йому: «Не радій наперед, Іване Павловичу, бо ще невідомо, що нас чекає». Аж тоді я зізнався підполковникові, що не є совітським лейтенантом, а полковником УПА ще з 1944 року. Розповідав про те, як німці стратили батьків, як три роки був у партизанах, що наша армія це дійсно велике народне військо. Тож як я поїду «до своїх», то чекає мене вірна смерть.

Іван Павлович порадив, щоб я звернувся американців — а серед моїх нових знайомих знайшлися вашингтонець з Долини і ньюйорківець зі Стрия - і виїхав до Америки. На це я міг відповісти лиш одне «І ви радите їхати в Америку, але я не можу. Я ніколи не був боягузом і не жалів свого життя для народу. Я і вся моя сім'я пролили кров за свою батьківщину». Тоді Іван Павлович запевнив мене, що за мою активну участь у совітському лагерному підпіллі він поручиться за мене. Я мусив роз'яснити своєму товаришеві, що всі його заручення нічого не значать для енкаведистів. Ба більше того, захищаючи мене, він сам буде покараний як ворог народу. Я сказав: «Коли в 39-му році нас визволили, то ми з радості плакали, сипали квіти під ноги визволителям, але совіти показали, хто вони насправді. Почали вивозити панів — ну чорт з ними! — потім вивозили «багачів», далі середняків. Ще пізніше почали шукати тих, хто нібито є ворогом народу. Багатьох хлопців призвали в армію і там розстріляли, інших набирали у ФЗО, вивозили до Києва і теж розстрілювали. Коли відступали, то в переповнених тюрмах повбивали всіх в'язнів, кидаючи гранати у камери. Тож моя порада така: краще забудьте про мене і не згадуйте. Я поїду в Україну, бо якщо там може жити кількадесят мільйонів, то чому я маю тікати до Америки. Лише тому, що боюся совітів? Ні, я їх не боюся, бо надто добре запізнав їх. Вони лише вміють гнобити наших людей, а самі є злодіями і підлими людьми».

Наступного дня американці забрали літаками своїх полонених. Те саме зробили і англійці, крім того, забравши до Англії 15 тисяч польських вояків. Совітських полонених машинами відвозили до поїздів і вантажили в товарні вагони. Ми їхали поїздом, поки була цілою залізниця. Потім ще довго ішли пішки до Бреслава. У Бреславі нас протримали аж до осені. За той час майже половину було відсіяно і забрано НКВД.

Там, у Бреславі, мене призвали до совітської армії. Нас викликали з коридору в кабінет. Я прийшов з костуром і сказав, що не можу ходити, на що капітан з комісії пожартував, що буду їздити танком. У кабінеті комісії я зустрівся зі своїм табірним товаришем, молодшим лейтенантом Колею Дуплянським. Він здивувався, що я на іншому прізвищі. Я прошепотів: «Мовчи, так треба». Ніхто з начальства нічого не зауважив і мене записали у взвод Дуплянського.

В армії я пробув два місяці і жодного разу не вийшов на «построй». Така служба мені набридла. Я попрос Дуплянського, щоб подав мене на комісію, так мене перевели в нестройовий батальйон. Через місяць підмовивши ще чотирьох хворих солдатів, я знову вимагав комісії. В санчастині начальник-майор страшенно розгнівався на лейтенанта, який нас супроводжував «Ти сколько раз будеш пріводіть на комісію?» Він двічі вдарив лейтенанта в обличчя. Мені стало неприємно, я з костуром пустився до майора, сказавши, що будемо ходити на комісію доти, доки по-справжньому визнають, чи можемо ми служити. Врешті звільнили трьох з п'яти. Нас передали в цивільний лагер.

З цивільного лагера відправляли на різні роботи, а хто був слабший, працював у таборі. Якось староста корпусу зібрав кількох інвалідів і наказав привезти кухні дров. Ми складали дрова на віз, аж староста підійшов до мене і вихопив костур. Я впав, бо без костура справді не міг ходити. Вхопив із землі сокиру, на одній нозі підскочив до старости і замахнувся. Староста втік.

Наступного дня всіх нас вишикували на плаці. Посередині стояв червоний стіл. За ним сиділи військовий прокурор з двома засідателями і два червонопогонники. Збоку між двома міліціонерами стояв староста корпусу. Мене викликали до столу, і прокур відразу ж запитав: «Розкажи, як ти вчора хотів зарубати старосту корпусу». Я довго не думав, розповів як було і додав: «Ви що, вже не могли когось іншого призначити сторостою? Та він наших людей продавав гестапівцям, а тепер безкарно б'є старих людей та інвалідів. Німці показують пальцем, який у совітів «почот» старим і калікам». Мені сказали вертатися на місце, а старосту два міліціонери кудись повели, і більше його ніхто не бачив.

У вересні нас почали відправляти вантажівками до Рави Руської. Каґебісти виписували посвідчення про те, що ми пройшли через концентраційний пункт Бреслав. Тож у Раві Руській полонені потрапляли в інший табір.

Я довго думав, як мені обдурити червоних товаришів і вийти на волю. Коли лагер майже спорожнів, я знайшов десь стару військову німецьку блюзу і штани, два черевики з однієї ноги, якийсь підозрілий кашкет, забруднився сажею і пішов до кабінету, де видавали довідки. Там сиділи капітан і дві жінки-товаришки. Я постукав, відчинив двері, заглянув і відразу ж зачинив. Знову відчинив. Зняв кашкет, низенько вклонившись, запитав, чи можна зайти. Мені дозволили. Жіночки захихикали. Капітан указав на крісло. Я повитирав крісло, похукав на нього, знову повитирав і сів несміло на сам крайчик. Товаришки ледь стримували сміх.

— Як твоя фамілія? — запитав капітан.

— Я вже з Ворони давно, а в мене півсела фамілії. Вуйко Іван, вуйко Степан, Василь, стрий і стрийна, такі Василь, і брат, такі Василь, — задивився я кудись. — А вони шепочуть між собою, що село вже знають.

— А як тебе мама кликала? — питає одна по-українськи.

— Мама файно кликала: Федю, ходи сюди...

— А як мама тата кликала?

— Мама тата не кликала, лише рано питала, що Петро нині буде робити.

Та, що питала, заговорила до інших, що лише так можна щось з дурного випитати.

— А до твого тата як казали, як хтось приходив? продовжувала далі.

— Як хтось прийде, то знімає шапку і каже: «Слава Ісусу Христу, як ся маєте, пане Кондрат...»

— Вже знаємо село, прізвище, ім'я і по батькові, — каже товаришка і знову питає мене: — А куди ти до школи ходив?

— Що, до школи я хотів ходити, але мене виганяли — казали, що дурний. А раз я пішов до Отинії до школи, але мене там не прийняли. Мене всюди знали. Раз я був і у Станіславі, але мусив сидіти на возі, бо тато казали, що можна піти і загубитися. Тато купили мені булку і ковбаси...

Чекісти виписали мені документа так, як я розповів. Загорнули його в газету, поклали мені в кишеню, ще й защепили шпилькою. Казали показати аж в Отинії, але нікому не давати в руки. Вклонився я їм усім по три рази і позадкував до дверей.

Через кілька днів приїхали вантажівки, які мали завезти нас в Україну. Я сів в одну з них. Ми їхали через Польщу дві доби. Перед самою Равою Руською авто спинив якийсь совітський капітан, наказав усім вийти із машини і віддати свої посвідчення. Поруч на полі вже зібралося кількасот таких самих затриманих. Я підійшов до водія і сказав: «А кого ти здаш на збірному пункті у Раві Руській? Що скажеш про те, подів усіх людей?» Шофер узяв заводну ручку і обійшов капітана, а ми почали на нього наступати. Капітан злякався, віддав наші посвідчення, і ми поїхали до збірного пункту.

Через кілька днів я пробився до поїзда, який їхав до Львова, а далі — до Станіслава. Я простояв цілу дорогу в тамбурі, вночі було дуже холодно. Вийшовши у Станіславі, рушив до Колодіївки, де мав знайомих.

РОЗДІЛ 42. НА БАТЬКІВЩИНІ

У Колодіївці я знайшов хату Гульманів. З їхнім сином Дмитром ми заприятелювали дорогою з Німеччини. Батько не дуже хотів приймати мене, кажучи, що вже приймали багатьох, хто називався «другом Дмитра». Тоді я розповів про Дмитра таке, що міг лише від нього дізнатися. Сказав про його службу в СС «Галичині», про брата Михайла, про тітку в Станіславі, назвавши навіть точно її адресу. Старі заспокоїлися і запросили мене пообідати. Дмитра ми чекали аж три дні. Прийшов чорний, збідований і неголений. Найперше обняв маму і батька, потім — мене, як рідного брата: «Федю, якби не твоя шинель, то, може, би вже ніколи не був удома. Мене забрали ще у Стрию і замкнули в якомусь підвалі, кожного дня приходив капітан-червонопогонник, на четвертий раз я дав йому твою шинель, він подивився, що шинель з англійського сукна, така, яку носять совітські офіцери, взяв її, а мене відпустив».

В Гульманів я прожив три тижні. Якось в неділю пішли до церкви. Я міг ходити тільки з костуром, а двоюрідний брат Дмитра — лише на милицях. Крім нас, у церкві чоловіків не було. Жінки дивилися на наші каліцтва і гірко плакали.

Мешкаючи у Колодіївці, я зв'язався з хлопцями з Чорного лісу — писав, чи є в штабі хтось із Полісся. Листа передали Різунові. Він запрошував мене до свого куреня, на що я відписав, що навіть у хаті ходжу з палицею, тож, напевно, своє відвоював. Через кілька днів через Колодіївку проходив відділ Різуна, повертаючись зі Станіслава. В тому відділі я бачив свого двоюрідного брата Петра Ганиша і вуйка Василя Бойціва.

Звикши до цивільного життя, я попрощався з Гульманами, фірою під'їхав до Станіслава, а там пересів на поїзд і приїхав у своє рідне село Ворону. У Вороні зустрілися з рідною сестрою Марією, вона з Шепелем, Сорокою, Риссю, Осикою, Бігуном, Оленою і дружиною Ворони зуміли перейти через фронт на німецький бік. Там сестра пристала до дівчат, які були на роботі в Німеччині, і по закінченні війни вернулася додому.

Я замешкав у тітки, виробив військову книжку і паспорт. У березні 1946 року мій односелець лікар Олександр Болехівський, який працював завіду вачем санепідемстанції в Єзуполі, прийняв мене до себе на роботу інструктором з дезінфекції.

Під час війни Болехівський був фельдшером УПА. У Чорному лісі мадяри поранили його в ногу. Його відвезли в лікарню до Кракова. В 1947 році у Станіславі Болехівського впізнав один з партизанів, якого лікував. Цей колишній партизан доніс на Болехівського. Лікаря засудили до 8 років. Ув'язнення він відбував у Новосибірську.

Після арешту Болехівського завідувачем став Іван Дума. Я ж працював вакцинатором. За три роки роботи в Єзуполі мені довелося побувати в багатьох селах району, в деяких із цих сіл ще існували упівські боївки чисельністю від 5 до 10 осіб, з деякими я був знайомий і допомагав їм медикаментами.

В 1947 році в районі розгорілася епідемія сипного тифу. В селах Лани, Кремидів, Семківці, Козино лежало багато людей. На ліквідацію епідемії я мусив ходити сам, бо інші працівники походили зі східних областей України і з Росії. Вони боялися йти в села через партизанів і вороже ставлення наших людей. У селах я перебував місяцями і рідко показувався в районі. Партизани мене знали і приходили вечорами до мене, а я робив їм щеплення проти тифу.

У Жовтневім КПЗ усі затримані захворіли на тиф, і мене скерували туди. Я думав, що працюватиму як працював, але виявилося, що все не так. Начальник КПЗ Коваленко навіть слухати не хотів, що я казав стосовно хворих. В одній з камер я виявив хворого на тиф, наклав на камеру карантин, а хворого наказав відправити в лікарню. Коваленко на це сказав, що «і мене, бандьору, туди замкне, щоб я подох». Я хотів відмовитися від нагляду за КПЗ, але ніхто з епідеміологів не наважувався йти на моє місце. Тоді я відправив телеграму в облсанепідемстанцію, в якій повідомив, що в Жовтневім КПЗ є хворі на тиф, а начальник районного НКВД не дозволяє відправляти їх у лікарню. Через день мене викликали до прокурора. В кабінеті вже сиділи обласний прокурор і Коваленко. Прокурор кричав, що розжалує Коваленка, і навіть хапав за погони. Хоч я розумів, що ця сцена призначена лише для мене.

Другого дня о дев'ятій годині ранку я прийшов у КПЗ на перевірку.

— Добро пожаловать, — вклонився Коваленко, відчиняючи переді мною двері.

— А де арештовані? — двері всіх камер були відчинені.

— Одних відпустив додому, інших перевів в область.

— А де переселенці?

— Отпустіл дамой.

— Дуже добре. І ти маєш спокій, і я.

Я вийшов із КПЗ. Недалеко від цвинтаря стояла маленька хатина, на яку я ніколи не звертав увагу. А тоді біля неї стояли сільські дівчата з кошиками, які почали відходити, коли я наблизився до хатки. Нарешті мені вдалося від одної довідатися, що вчора сюди загнали тих людей, яких мали вивозити, дівчата принесли їм їсти, але ястрібки їх відганяли. Я пішов до хати. В сінях біля телефону сидів ястрібок. Двері до хати і всі вікна були задротовані. Я наказав ястрібкові випустити людей, але той попередив мене, що на це має право лише Коваленко. В кімнаті три метри завдовжки і два з половиною завширшки було закрито тридцять шість осіб разом з дітьми. Я розкрутив дріт на дверях і випустив усіх на подвір'я. Зателефонув в область, що Коваленко закрив людей в душогубці. Негайно приїхала комісія зі Станіслава і позбігалися районні начальники. Мені ніхто не сказав ні слова. Людям віддали документи і відпустили додому. Потім я бував у декого з них, і вони не знали, як можуть мені віддячити. Однак Коваленко взяв мене «на мушку".

Щоранку Коваленко викликав мене до себе. Розпитував, чи маю зброю, бо у селах небезпечно. Якось був дуже веселий і спитав:

— Ти був на селах? Як там бандерівці? Ти ж з ними знайомий?

— Слава Богу, всі живі і здорові. Переказували, щоб і ти прийшов познайомитися.

— Ах ти такий-сякий сучий сину, — спалахнув чекіст.

— Я такий самий державний працівник, як і ти. Свою роботу роблю так, як мене навчили в області. За мені платять гроші і навіть нагородили премією.

Я вийшов надвір і закурив. Поруч сиділи два червонопогонники. Один з них підійшов і попросив закурити. Я показав на базар і сказав: «Я там купую. Тобі за службу платять, то піди і купи собі». Інший на це докинув: «Развє тє бандьора даст закуріть?» Тоді я вхопив його за шинелю на грудях і кинув на землю. Перший обхопив мене ззаду. Вони обоє почали просити: «Таваріщ начальнік, прости».

З того часу я вже селами їздити не міг. Завепідемстанції попередив мене, що Коваленко доручив вислідити червонопогонникам, чи я не зв'язаний з бандерівцями. Якщо б мене застали в хаті, до якої приходять хлопці, то мали б наказ або арештувати мене, або застрелити, сказавши, що то бандерівці вбили районного працівника. Тож усюди за мною слідкували червонопогонники. Я був змушений покинути цю роботу.

У другому томі «Літопису Нескореної України» я прочитав імена тих людей, з котрими в 1941—1944 роках працював у підпіллі, а з декотрими був разом у боях. Дмитро Климківський* (Клим Саур, Кошіль) був комендантом старшинського

* Дмитро Клячківській (псевдо:
  Клим Савур) - див. Персоналії.
(офіцерського) вишколу «Холодний Яр» в Дубровицькому районі Рівненської області. В 1943 році я знав його під псевдом Старий як командира головного крайового штабу і як головнокомандуючого УПА. В липні 1943 року Старий призначив мене комендантом округу польової жандармерії. Так я під його розпорядженням працював комендантом аж до 10 липня 1944 року. 10 липня я, важко поранений, потрапив у полон до німців між селами Городно — Рачицьк Столінського району Пінської області. Рязанович Іван (Гудок) родом із с. Деревня Висоцького району Рівненської області був моїм охоронцем. У 1944 році комендант боївки СБ (40 чоловік), був убитий 14 січня 1945 року. Моїм охоронцем був також сотенний УПА Сорока з села Рудня Висоцького району, убитий 29 січня 1945 року. Ще один з моїх охоронців — Кулик Володимир із села Верхні Теребіжі Столінського району Пінської області, убитий 10 липня 1944 року, в той час, коли я дістав поранення. Ще двох своїх охоронців я залишив у відділі Діброви, коли я пішов на переговори за фронт в штаб РОА (Русская Освободительная Армия) в село Рачицьк Столінського району Пінської області (Білорусь). Про їхню долю нічого не знаю, бо я в місцевості більше не був.

 

Полковник польової жандармерії РІГ