ІV ЧАСТИНА: ПРОТИ ЧЕРВОНОГО ОКУПАНТА

УВО ТА ОУН В ПІДСОВЄТСЬКОМУ ПІДПІЛЛІ

Невдача збройної боротьби в обороні Української Держави в 1917-20 роках та встановлення новітньої форми московського поневолення України – УССР не спинили національного відродження української нації. Навпаки, правда національної ідеї ставала зрозумілою, очевидно, помалу, навіть для тих українців, котрі, задурманені соціялістично-комуністичними гаслами, були активними противниками Української Народньої Республіки, а потім помагали закріпляти большевицьку владу. Але темою нашої праці є історія ОУН і тому цей стихійний зворот у бік українського націоналізму на східніх землях України під большевицькою окупацією в 1920-их роках ми згадували тільки загально, а докладніше зупинимося над питанням, чи і скільки зуміла ОУН охопити своєю діяльністю українські землі під большевицькою окупацією.

Розглядаючи дії УВО, ми відмітили, що на терен підсовєтської України полк. Євген Коновалець звернув пильну увагу вже від первопочинів організування підпільно-революційного націоналістичного руху, скерованого проти всіх окупантів українських земель. Як при тій нагоді згадано, вже в 1920 році були вислані на східні землі України групи (десятки) колишніх Січових Стрільців, мавши завдання розбрестися по всій підсовєтській Україні, ввімкнутися в місцеве життя й організувати там клітини підпільно-революційної організації. Праця тих спеціяльних висланників УВО була важка, але успішна. Хоч у 1922 році большевики заарештували й розстріляли перших Крайових Комендантів УВО на східніх землях України – сотн. Івана Андруха й сотн. Миколу Опоку,1 а пізніше й багато інших керівників тієї підпільної праці, – то все ж справу організування підпільних клітин було таки зреалізовано.

Одначе, особливості большевицького поліційного режиму вимагали застосувати на підбольшевицьких теренах іншу систему підпільно-організаційної праці, ніж на західньоукраїнських землях. Доцільнішим виявилось організувати тут, замість одностайної зцентралізованої підпільної організації, окремі підпільні осередки спротиву, які приймали для себе різні назви.

А тому на східньоукраїнських землях у 1920-их роках не створилася така одностайна підпільна націоналістична організація, як на західньоукраїнських землях УВО та СУНМ, яка могла б, при творенні ОУН, брати участь через своїх делеґатів і переформуватися в єдину українську націоналістичну організацію – ОУН. На Конґресі Українських Націоналістів у Відні в січні-лютому 1929 року східні землі України репрезентували наддніпрянські українці-націоналісти, які після невдачі визвольних змагань опинилися на чужині. Після створення ОУН теж не було доцільно перетворювати окремі підпільні клітини протибольшевицького спротиву, що існували й діяли в той час на території УССР, маючи зв'язок із Головою ПУН полк. Є. Коновальцем, – в одностайну, організаційно зцентралізовану ОУН.

Все ж таки окремі осередки й клітини підпільної української організації на східніх землях України існували й діяли. У своєму спогаді про зустріч із полк. Коновальцем у серпні 1937 року полк. А. Мельник свідчить про це так:

„З ентузіязмом, властивим йому, ділився він (полк. Є. Коновалець) відомостями про розгортання праці нашими резидентами, залишеними на Осередніх і Східніх Землях з відходом наших військових частин на захід у волинський „чотирокутник смерти”. Вказував він, що праця Адруха і Кучерішки, з їх ліквідацією, не припинилася, їх вклад не пішов намарне, що створені ними та їхніми переємниками точки опертя діють, що з деякими з цих осередків збройного спротиву тримається зв'язок, що в розбудові є лінії зв'язку з іншими осередками. При цьому з притиском завважив, що коли дотеперішнє темпо праці на цих землях утримане буде без перебою й надалі, то він уважає за потрібне вже в наступному році відвідати Осередні Землі і в цьому напрямі почав підготову. Свою подорож на рідні землі плянував Євген Михайлович ще перед II Великим Збором Українських Націоналістів, що його підготовляти почав окремий уповноважений, ним призначений. В пляні його було мати на черговім Конґресі більше представників з Осередніх і Східніх Земель”.2

Одначе, подати відносно докладний перегляд діяльности підпільно-революційних націоналістичних клітин, що хоч приймали різні назви, то в дійсності були організаційними клітинами ОУН, як це можна зробити щодо діяльности ОУН на ЗУЗ, не можливо з трьох причин.

Поперше, большевицька поліція, як правило, ліквідовувала не тільки виявлених членів тих клітин, а й підозрілих у приналежності до них, а большевицька преса (а іншої в УССР не існувало) не подавала до прилюдного відома інформацій про те, кого й за що арештовано, й кого та за що зліквідовано, а тому й немає такого важливого й багатого джерела вісток, яким є, наприклад, щодо подій на ЗУЗ, українська преса на теренах польської окупації.

Подруге, контакт із окремими клітинами Організації на ОСУЗ (Осередніх і Східніх Українських Землях) тримав увесь час безпосередньо полк. Коновалець і з його несподіваною смертю загинуло й джерело інформації про ці справи.

Потретє, з уваги на дальше тривання большевицької окупації й особливі відносини на ОСУЗ, вимоги конспірації ще й сьогодні не дозволяють, щоб подати до загального відома навіть найдрібніші вістки про підпільно-революційну діяльність на ОСУЗ, зокрема щодо прізвищ і місцевостей, невідомих большевикам.

А тому ми примушені в цьому випадку обмежитися тільки на скупих згадках про ту діяльність у тогочасній большевицькій і в закордонній українській пресі.

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ЗА ОУН
ТА ІНФОРМУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ПРО ОУН

Ревізії, арешти, а то й фізична ліквідація людей, підозрілих у ворожості до большевицького режиму, належали до „нормального” явища в СССР, від першої хвилини встановлення большевицької влади, зокрема ж в Україні. Одначе, в липні і серпні 1929 року в Києві та в багатьох інших містах України були проведені ревізії й арешти, під час яких ҐПУ виразно шукало за літературою ОУН і арештованих допитувало конкретно про Організацію Українських Націоналістів, очолену полк. Є. Коновальцем.

У той час справді вислано через Румунію на східньоукраїнські землі більшу кількість націоналістичних видань, які повністю розійшлися підпільно серед населення підбольшевицької України.

Орган „Пролітфронт”,3 біля якого після розгромлення „Вапліте”4 скупчилися „хвильовисти”, помістив у своїй першій книзі за 1930 рік статтю п. н. „Фашизм і футуризм”, підписану „Варварою Жуковою”. Автор полемізує зі статтею Г. Калицького „Українська література в світлі націоналізму”, надрукованій у „Розбудові Нації” за березень-квітень і травень 1929 року. В статті „Варвари Жукової” подано виразне пояснення, що „Розбудова Нації” – це орган Проводу Українських Націоналістів, який (провід) перебуває за кордоном.

Якщо ще взяти до уваги факт, що прізвище „Варвара Жукова” є псевдонім (правдоподібно, К. Буревія), то стає очевидним, що під формою полеміки зі статтею одного з еміґраційних українських літературознавців автор з „Пролітфронту” бажав подати до відома українців на східніх землях про факт існування за кордоном Проводу Організації Українських Націоналістів та про видавання ним свого офіціозу „Розбудова Нації”. Це тим більше помітно, що автор полемічної статті вибрав і назвав у своїй відповіді якраз ті числа „Розбудови Нації”, в яких були надруковані постанови Конґресу Українських Націоналістів про ідеологію і програму ОУН. Це, очевидно, міг бути зручний маневр для того, щоб під маскою цитат і полеміки подати до відома східньо-українським читачам цікаві факти про існування націоналістичної організації.

Для того, щоб поінформувати загал читачів „Пролітфронту” про одну з основних ідеологічно-політичних прикмет ОУН, автор полемічної статті „Варвари Жукової” повністю зацитував один із висновків автора статті в „Розбудові Нації”, а саме:

„Необхідною передумовою цього цілковитого злиття із західньою духовістю є радикальне пірвання всіх зв'язків із, дуже шкідливою для нас, східньою московською духовою культурою як большевицького, так і містично-орієнтаційного покрою”.

Окрему нотатку про „Розбудову Нації”, ПУН і ОУН було надруковано також у „Більшовику України” чч. 7-8 за 1929 рік.

У березні-квітні 1930 року в Харкові відбувся процес проти 45 видатних українських культурних діячів – членів виявленої большевицьким ҐПУ Спілки Визволення України і Спілки Української Молоді. Питання організаційного пов'язання цих спілок з ОУН на процесі не стояло. Немає теж жодних доказів того, що таке організаційне пов'язання справді було. Все ж на відзначення заслуговують деякі фраґменти зізнань обвинувачених, які вказують на їхнє ознайомлення з ідеологією та програмою ОУН.

Наприклад, голова Спілки Української Молоді Микола Павлушков заявив у своїх зізнаннях перед судом: „Справа в тому, що СУМ у цілому стояла за демократичну республіку, з застереженням, що на перший час після повалення радвлади Україна має відбути етап режиму твердої диктатури”.5 А підсудний проф. В. Ганцов на питання, яке його відношення до фашизму, відповів перед судом: „Я називав себе фашистом, розуміючи фашизм як диктатуру націоналізму”.6

Ці заяви підсудних, членів СВУ і СУМ, аж надто сильно нагадують постанови Конґресу Українських Націоналістів про те, що ОУН змагатиме, після знищення московсько-большевицької окупації в Україні, до встановлення перехідного етапу націоналістичної диктатури, змагаючи, одначе, в основному до побудови в Україні демократичної республіки. Рішуче застереження підсудного проф. С. Єфремова, що він вірить у сили українських мас, а не в інтервенцію7, теж нагадує міцно наголошуване і в постановах Конґресу Українських Націоналістів, і в окремих статтях на сторінках „Розбудови Нації”, становище ОУН про конечність відкинення орієнтації на чужу інтервенцію й опертя визвольної боротьби українського народу на віру у власні сили.

Це свідчить про те, що хоч жодного організаційного пов'язання СВУ і СУМ із ОУН не було, проте під ідейно-політичним оглядом Спілка Визволення України та Спілка Української Молоді стояли на позиціях ОУН. Для підсилення цього твердження пригадаємо дуже виразне й рішуче самостійницько-державницьке становище підсудних. Наприклад, проф. Голоскевич на питання судді, як він ставився до совєтської влади в Україні, відповів: „Я поставився вороже; я вважав радвладу за московських окупантів!” А всі підсудні засуджували середовище УНР за його „Варшавський договір” і стверджували, що в розмовах на ту тему вони стояли на становищі, що „УНР оджила себе” і „щоб взагалі довести до ліквідації уенерівського центру за кордоном і замінити його іншим центром”.8

Згаданий уже факт, що вже в першому числі „Пролітфронту” з 1930 року було надруковано полемічну відповідь на статтю в числах „Розбудови Нації”, в яких були опубліковані постанови Конґресу Українських Націоналістів, говорить про те, що ті числа „Р. Н.” були в руках київських українців уже в 1929 році, ще до ув'язнення членів СВУ і СУМ.

З РЕЄСТРУ ДІЙ САМОСТІЙНИЦЬКОГО ПІДПІЛЛЯ

На підставі вісток з УССР українська еміґраційна преса зареєструвала в той час такі випадки арештувань і розстрілів членів українського протибольшевицького підпілля на східноукраїнських землях:

У травні 1929 року київський суд засудив 13 українських повстанців на кару смерти, а 35 на кару довгорічного ув'язнення. Київська преса подала, що на протязі 7 років засуджені виконали понад 300 нападів на станиці большевицької влади.

У червні 1929 року ҐПУ розстріляло за протибольшевицьку діяльність у Полтаві, Умані Дніпропетровську 37 осіб, переважно селян.

У червні 1929 року ҐПУ розстріляло з Харкові колишнього отамана Юрка Тютюнника, обвинувативши його в зорганізуванні українського націоналістичного підпілля. Разом із ним розстріляно 8 інших провідників підпілля,
прізвищ яких не подано.

У вересні 1929 року арештовано в Києві, Житомирі, Умані й інших містах Правобережжя приблизно 200 українських інтеліґентів, між ними шефа київської астрономічної обсерваторії Голодного, під закидом приналежности до таємної організації, метою якої було визволити Україну з-під большевицької Москви.9

У жовтні 1929 року почалися арешти чільних українських науковців і колишніх політичних діячів, що їх опісля поставлено перед суд як членів Спілки Визволення України. Повідомляючи про ті ув'язнення, часопис „Америка”, на підставі інформацій з Европи, писав:

Арешти переводять на підставі списків, що їх зладив український комісар освіти Микола Скрипник. Він їздив недавно до Львова ніби для оглянення українських установ. Там він нав'язав взаємини з українськими симпатиками большевизму, які видають місячник „Нові Шляхи”. У Львові він зібрав відомості про протибольшевицькі українські організації на території радянської України. Помітивши, що їх є велике число, він мерщій вернувся до Харкова й передав списки владі, яка всіх виарештувала”.10

У листопаді 1929 року засуджено на смерть 8 селян із Полтавщини за вбивство большевицьких урядовців.11

Харківський щоденник „Комуніст” подав, що в листопаді 1929 року в Полтавщині військові відділи ЧеКа мали битву з повстанським відділом під командою Ґонти. Большевики взяли в полон і розстріляли 47 повстанців. Цей повстанський відділ довший час нападав на совєтські уряди. Сам отаман Ґонта з останками повстанців скрився у лісах.12

У грудні 1929 року большевицький суд у Черкасах засудив на смерть кількох „колишніх петлюрівців”, за приналежність до таємної протибольшевицької організації. Засуджені походили з села Потапки коло Канева.

В грудні 1929 року большевицька ЧеКа розстріляла за протибольшевицьку діяльність інженера Оцупа, лікаря Постменицького та члена лісової академії Ярослава Я. Новицького.

У Сумах ЧеКа розстріляла в грудні 1929 року командира українських повстанців-націоналістів Муху. Його розстріляно прилюдно на міській площі.

Київська большевицька преса подала, що в грудні 1929 року в Києві виявлено й ліквідовано „український штаб”, в склад якого входили теж багато галичан. Згідно з тим повідомленням, коли чекісти ввійшли до будинку „Інституту Маркса”, де штаб українських націоналістів відбував свою таємну нараду, то члени цього штабу ставили чекістам збройний спротив.13

У січні 1930 року арештовано в Харкові групу українців, які під проводом проф. Микитенка створили таємну українську націоналістичну організацію. До організації належали самі інтеліґенти, професори та військові старшини.14

У січні 1930 року на Київщині появився селянський повстанський загін, котрий уночі напав на Жмеринку, розстріляв кількох визначних комуністів і забрав усі гроші з державного банку. Для знищення повстанців вислано окремий військовий відділ. Повстанці відступили в напрямі Вапнярки. Повстанські загони появилися також в околиці Вінниці, де вони мали 4-денні збройні сутички з большевицьким військом.

Суд у Прилуках засудив у січні 1930 року 13 членів підпільної організації на кару смерти. Ця організація мала за мету повалити совєтську владу шляхом збройного повстання, її очолював Лісовий, колишній старшина Армії УНР. За час свого існування організація під керівництвом Лісового мала виконати 25 терористичних актів.15

У січні 1930 року суд у Бердичеві засудив на кару смерти 13 українських революціонерів.16

У лютому 1930 року харківський „Комуніст” інформував: у Миколаєві розстріляно за спротив большевицькій владі священика Павленка і селян Біяна, Диненка, Клименка і Забирака; у Києві розстріляно колишнього отамана українського повстанського загону Папушу; у Дніпропетровську розстріляно за протибольшевицьку діяльність колишніх повстанців Білинку, Бондаренка, Фисуна і Малинченка; у селі Сольці на Херсонщині за напад на комуністичні збори розстріляно 15 селян.17

В лютому 1930 року большевицькі газети писали, що на Київщині знову появився повстанський отаман Муха зі своїм відділом. Він нападає на комуністичних урядовців і вбиває їх.18

Того самого місяця ЧеКа виявила в районі Білої Церкви українську протибольшевицьку організацію, яка протягом кількох місяців тероризувала большевиків. Провідником організації був колишній петлюрівський старшина Сухомлин. Аґентів ЧеКа, які прийшли його арештувати, Сухомлин засипав револьверовими пострілами, трьох із них убив і втік.19

У Могилеві на Поділлі большевики засудили в квітні 1930 року на кару смерти 6 селян, членів підпільної протибольшевицької організації. В Умані розстріляно селян Хмельницького та Бомека – за вбивство комуніста Куклича.20

ХАРКІВСЬКИЙ ПРОЦЕС ПРОТИ СВУ І СУМ В 1930 РОЦІ

У березні-квітні 1930 року в Харкові відбувся великий політичний процес проти 45 членів підпільних українських самостійницьких організацій – Спілки Визволення України та пов'язаної з нею Спілки Української Молоді. Їх судив „Найвищий суд УССР” у складі: голова Погодько, члени-проф. Волков, проф. Соколянський, робітники Коробенко і Муха та селяни Одинець і Корженко. Обвинувачами виступали, прокурор Народнього комісаріяту судівництва Якимишин, заступник народнього комісара судівництва Михайлик, заступник прокурора Найвищого суду Ахматов, київський окружний прокурор Биструков. „Громадськими обвинувачами” були: від Всеукраїнської Спілки Профспілок Любченко, від Всеукраїнської Секції Наукових Робітників професор Харківського сільсько-господарського інституту Соколовський та від Федерації Радянських Письменників Олекса Слісаренко.

Обвинуваченим закинено, що вони заклали таємну організацію під назвою Спілка Визволення України та її прибудівку, студентсько-молодняцьку організацію Спілка Української Молоді, з метою знищити большевицьку владу й відновити самостійницьку українську державу шляхом політичної і терористичної діяльности. Підсудних боронили члени організації совєтських адвокатів: Ратнер, Виноградський, Вількомирський, Іделевич, Обухівський, Рівлін, Юровицький, Шац, Вознесенська (всі жидівського походження), Пухтинський, проф. Гродзинський, Ковалівська, Потапов (усі з Києва). На лаві підсудних сиділи:

1. Сергій Єфремов, 53 роки, професор університету, учений, член Академії Наук, головний обвинувачений, як голова СВУ.

2. Володимир Чехівський, 54 роки, кол. голова уряду УНР, один з активних учасників творення Української Автокефальної Православної Церкви.

3. Володимир Дурдуківський, 55 років, видатний педагог, директор ґімназії ім. Шевченка в Києві.

4. Йосиф Гермайзе, 37 років, професор, член Академії Наук.

5. Андрій Ніковський, 44 роки, письменник, кол. міністер закордонних справ УНР.

6. Людмила Старицька-Черняхівська, 60 років, видатна письменниця.

7. Олександєр Черняхівський, 60 років, професор київського Медичного інституту.

8. Олександєр Гребенецький, 55 років, педагог, співпрацівник Академії Наук у Києві.

9. Всеволод Ганцов, 37 років, професор, член Академії Наук.

10. Микола Павлушков, 26 років, студент Київського педагогічного інституту, голова СУМ.

11. Борис Матушевський, 22 роки, студент, провідник однієї з п'яток СУМ.

12. Юрій Трезвинський, 49 років, учитель.

13. Ніна Токарівська, 41 рік, учителька.

14. Андрій Заліський, 44 роки, учитель.

15. Григорій Іваниця, 38 літ, професор-філолог.

16. Василь Дога, 44 роки, професор, співпрацівник Академії Наук.

17. Костянтин Шило, 50 років, керівник редакційного відділу київської філії державного видавництва, співпрацівник Академії Наук.

18. Зиновій Марґуліс, 50 років, член адвокатської палати, науковий співпрацівник Академії Наук (з походження жид).

19. Михайло Івченко, 47 років, видатний письменник.

20. Григорій Голоскевич, 45 років, науковий співпрацівник Академії Наук. Редактор українського правописного словника.

21. Григорій Холодний, 44 роки, науковий співпрацівник Академії Наук.

22. Микола Кривенюк, 59 років, біолог, науковий співпрацівник Академії Наук.

23. Володимир Страшкевич, 54 роки, науковий співпрацівник Академії Наук.

24. Вадим Шарко, 47 років, професор математики, науковий співпрацівник Академії Наук.

25. Віктор Дубровський, 50 років, науковий співпрацівник Академії Наук.

26. Костянтин Туркало, 37 років, інженер-хемік, кол. член Центральної Ради.

27. Володимир Підгаєцький, 41 рік, професор київського Медичного інституту, науковий співпрацівник Академії Наук.

28. Микола Кудрицький, 46 років, науковий співпрацівник Академії Наук.

29. Аркадій Барбар, 50 років, науковий співпрацівник Академії Наук.

30. Володимир Удовенко, 49 років, професор Медичного інституту, науковий співпрацівник Академії Наук.

31. Авксентій Болозович, 43 роки, видатний діяч українського кооперативного руху.

32. Максим Ботвиновський, 50 років, кооперативний діяч.

33. Микола Чехівський, 53 роки, священик УАПЦ.

34. Петро Єфремов, 46 років, професор педагогічного інституту в Дніпропетрівському, брат головного обвинуваченого.

35. Микола Білий, 32 роки, учитель.

36. Любов Біднова, 48 років, учителька.

37. Костянтин Товкач, 47 років, член адвокатської палати в Полтаві.

38. Володимир Щепотаєв, 50 років, професор Педагогічного інституту в Полтаві.

39. Петро Близнюк, 49 років, кооператор.

40. Микола Лагута, 34 роки, лектор Педагогічного інституту в Миколаєві.

41. Йосиф Карпович, 43 роки, учитель у Чернігові.

42. Валентин Атамановський, 37 років, провідний національний діяч серед молоді в часи Визвольних змагань.

43. Михайло Слабченко, 47 років, член Академії Наук.

44. Тарас Слабченко, 25 років, учитель в Одесі.

45. Кирило Панченко-Чаленко, 42 роки, педагог в Одесі.

Під час процесу виявилося, що СВУ і СУМ мали свої відділи в Одесі, Дніпропетрівському, Чернігові, Винниці, Полтаві й Миколаєві.

Підсудні на суді трималися гідно, за вийнятком колишнього секретаря В. Винниченка – Зиновія Марґуліса, який засуджував СВУ та зневажав на процесі С. Петлюру й виправдував його вбивцю Шварцбарта. Головні діячі СВУ і СУМ заявили, що їхні організації змагали до того, щоб прогнати московських окупантів з України та відновити самостійну українську державу. Підсудний Дурдуківський заявив, що СВУ і СУМ „були націоналістичними організаціями, які рішуче відкидали інтернаціоналізм”.

19 квітня 1930 року проголошено вирок: 13 підсудних – Єфремов, Чехівський, Дурдуківський, Гермайзе, Ніковський, Старицька-Черняхівська, Гребенецький, Черняхівський, Ганцов, Павлушков, Барбар, Удовенко й Підгаєцький були засуджені на кару смерти, яку замінено на кару від 8 до 10 років тюремного ув'язнення. Інші підсудні одержали кари від 2 до 5 років тюремного ув'язнення, 11 підсудних мали бути після відбуття кари, виселені поза межі України. Зразу після процесу засуджених вивезено в невідомі місцевості, де вони згинули мученицькою смертю.

ПРИСУДИ, РОЗСТРІЛИ, ПОВСТАННЯ В 1930 РОЦІ

Совєтська преса інформувала теж, що апеляційний суд у Xаркові розглянув у лютому 1930 року кругло дві тисячі присудів смерти і з них затвердив 1.683 присуди. Між засудженими було найбільше українських селян, які ставили активний спротив большевицькій владі.21

У квітні 1930 року большевицька преса в Харкові подала інформацію про те, що перед судом „незабаром” відповідатимуть за протибольшевицьку діяльність дві групи підсудних. До першої з них належали економісти: Маньковський, Різників, Дибольт, Подільський, Кононенко, Цєнтилович, Абдула-Абдулевський, Онуфріїв, Дідусенко і Доленко; до другої групи – працівники лісового господарства України: Рурський, Колесників, Шустов, Коваленко, Падалка і Марченко.22

В травні 1930 року большевицька преса писала, що в Харкові за протибольшевицьку діяльність знову заарештовано 60 українців.23 Їх обвинувачувано в тому, що всі вони належали до революційної націоналістичної організації.

Харківський „Комуніст” інформував у червні 1930 року, що ЧеКа закінчила слідство в справі виявленої там підпільної протибольшевицької організації, метою якої було знищення большевицької влади в Україні. Процес проти 25 ув'язнених членів тієї організації мав відбутися в червні 1930 року. Прізвищ підсудних большевицька преса не подала.24

У червні 1930 року в Харкові відбувся процес проти згаданих вище осіб та 10 інших, обвинувачених за протибольшевицьку змову. Головного підсудного, Різникова, засуджено на 10 років, Кононенка, Доленка і Маньковського по 8 років, всіх інших від 6 до 2 років тюремного ув'язнення.25

У липні 1930 року харківський „Комуніст” повідомив про виявлення серед молоді української самостійницької організації. До неї належали учні кількох шкіл, а центр був у Мелітополі. Під час таємних сходин там виголошувано протибольшевицькі промови, а члени організації нищили портрети Леніна і Сталіна та виконували терористичні акти, а серед населення поширювали відозви про швидке падіння большевицької влади й привернення Україні самостійности.26

У липні 1930 року в районі Вапнярки група повстанців зірвала в повітря 2 залізничні мости; в Уманщині розкинено протибольшевицькі летючки.27

Весною 1930 року на Поділлі в районах Смотрича-Фрамполя спалахнуло селянське повстання, керівником якого був народній учитель Володимир Бенедик. Большевики це повстання зліквідували, а Бенедика спіймано й заслано на Соловки, де він загинув.28

Літом того ж року повстання під керівництвом Рябченка охопило Городнянський, Тупичевський і Сновський райони на Чернігівщині. Вислана проти повстанців полкова школа 21-го чернігівського полку під командою майора Губаренка перейшла до повстанців. Тоді большевики вислали з Москви „пролетарську дивізію” ҐПУ.29

У серпні 1930 року большевики здушили повстання сіл Голо-Пристанського району на Херсонщині. 84 повстанці, котрі живими попали до рук большевиків, були розстріляні в Херсоні.30

Генеральний секретар комуністичної партії в Україні Станислав Косіор у своїй промові на з'їзді комуністичних аґітаторів у Харкові в серпні 1930 року заявив, що останнім часом в Україні виявлено чотири українські націоналістичні організації, які підготовляли протибольшевицьке повстання.31

В Артемівську большевики розстріляли в серпні 1930 року трьох видатних українських повстанців: Яковлева, Іваницького та Чепурного, які вбили 6 комуністів.

Харківський „Комуніст” писав, що в вересні того ж року в Чернігові засуджено на кару смерти й розстріляно повстанця Гавриленка – колишнього коменданта повстанського відділу, який знищив був 165 большевиків. Гавриленко вже двічі перед тим був засуджений на смерть, але йому пощастило втекти з в'язниці і щойно за третім разом, коли його спіймано, розстріляно.

У жовтні 1930 року в Поминках під Києвом вбито голову сільради. В селі Дідусі вбито інспектора большевицької міліції та ще одного комуніста. В той час вбито теж комуністичних аґітаторів у Луганську й одному селі біля Луганська.

За інформаціями харківського „Комуніста”, в листопаді 1930 року в селі Середня Буда вбито голову сільради, комуніста Пискуна, а в Балаклеї застрелено комуніста Пірожкова. В селі Дмитрівка важко поранено ножами секретаря сільради, комуніста Черкасова та делеґата центрального комітету партії Нікітина.

В грудні 1930 року арештовано в Харкові 91 українців, які нібито були членами виявленої підпільної української самостійницької організації.

Большевицька преса подала, що в грудні 1930 року в Дарниці біля Києва зірвано в повітря склад амуніції, при чому знищено теж кілька гармат, а в фабриці літаків в Одесі викликано велику пожежу, яка знищила частину варстатів і три літаки. На думку большевицької влади, це були саботажі підпільної української самостійницької організації.

В грудні 1930 року в Києві виявлено українську військову революційну організацію, завданням якої було підготовити протимосковське повстання. В Кременчуці вояки червоної армії демонстрували на вулицях проти большевицької влади; в Умані вбито комісара полку.

В селі Курилівка-Муроване, подільської округи, в грудні 1930 року дійшло до кривавого зудару селян з комуністами: натовп селян убив кількох большевицьких урядовців, понищив портрети Леніна й Сталіна та розгромив будинок сільради. Заворушення придушило викликане військо, яке вбило майже сто осіб.32

На початку січня 1931 року в районі Білої Церкви вбито трьох комуністів і підпалено комуну „Червоний прапор”. У січні того ж року розкинено на Полтавщині відозви повстанців. У кількох селах спалено комуни. В Кобиляках вбито голову сільради Скнаря, а його дім спалено.

Наведені нами факти революційного спротиву українського населення це тільки дрібні фраґменти масових акцій, що потрясали Україною 1930 року. Большевицька преса промовчувала прояви тієї боротьби, щоб не виявити, якою ненависною для України була большевицька окупація.

Ліквідація червоних старшин в Україні

У лютому 1931 року німецька преса інформувала, що московська ЧеКа виявила в Україні націоналістичну організацію, яка підготовляла повстання для повалення большевицької окупаційної влади. Керівником тієї організації мав бути полковник Гриць Коссак, колишній комендант УГА. Разом із Коссаком заарештовано в Харкові 30 українських студентів та кругло сто старшин червоної армії, які були родом із західньоукраїнських земель.

У Полтаві при кінці лютого 1931 року арештовано понад 200 українців, на Херсонщині – понад 2 тисячі осіб, в Одесі й її районі – понад 7 тисяч осіб. Арешти проведено також в інших містах і селах України. Большевицька преса, у зв'язку з тими ув'язненнями, повідомляла про виявлення великої української підпільно-революційної організації.

Телеграма з Риги, столиці Латвії, повідомила в квітні 1931 року про те, що кількість заарештованих у Харкові військових штабовців досягла 24 і що між арештованими є також шеф штабу летунської бриґади Червінський, а серед цивільних є 150 студентів і 16 професорів вищих наукових закладів. У телеграмі була теж інформація, що большевицька влада в Україні видала надзвичайні розпорядження, побоюючись вибуху протимосковського повстання.

У згаданому повідомленні з Риги було твердження, що разом із Коссаком арештовано, як провідників виявленої української націоналістичної організації, також Степана Індишевського і галичан братів Адама й Михайла Мельника, які займали високі посади в комісаріяті судівництва УССР .

Згідно з тим повідомленням, большевики плянували спершу провести великий політичний процес проти членів розкритої української організації, але згодом, лякаючись демонстративних виступів на суді обвинувачених, вирішили потайки, без суду, ліквідувати українських самостійників.33

10 травня 1931 року львівський часопис „Діло” подав інформацію з Харкова, що там на підставі присуду таємного суду ЧеКа розстріляла 22 з-поміж арештованих українських вищих старшин. У червні західньоукраїнська преса писала про розстріл большевиками без суду інших 6 українських вищих старшин, як членів розкритої націоналістичної організації.

Російські газети подали з Харкова, що найвищий суд у Москві затвердив у червні 1931 року смертні присуди на старшин червоної армії, арештованих у лютому того ж року за організування протибольшевицького повстання: І. Морайка, Б. Кручишина, Симоненка, Ляховича, Шепелевича, Моравського, Зойхста, Мельника і Меркурова.

Офіційна большевицька преса спершу заперечувала вістки про розстріл без суду Гриця Коссака, Степана Індишевського, Онишкевича, братів Мельників, д-ра І. Цьокана та багато інших західніх українців, які займали в УССР високі посади в армії або державному апараті й були заарештовані в лютому 1931 року як керівні члени розкритої націоналістичної організації, але згодом ці вістки виявилися правильними. Одначе, точна дата розстрілу кожного з них залишилася невідома.

Український Національний Центр

Телеграфічна аґенція з Риги подала під датою 1 серпня 1931 року інформацію про нову хвилю арештувань в Україні, жертвою яких впали приблизно 70 видатніших осіб з-поміж української інтеліґенції, між ними колишні члени Української Центральної Ради й уряду УНР – Голубович, Христюк, Стасюк, Шраг, Чечіль, Лизанівський та професори Яворський і Мазуренко. Арештованих обвинувачено в приналежності до таємної української організації, метою якої було повстання проти большевицького режиму й проголошення незалежности України.34 Та організація називалася Український Національний Центр.35 Опісля в пресі появилася була коротенька згадка про те, що при кінці 1931 року проти 45 з тієї групи арештованих відбувся у Харкові процес. Але кого тоді суджено і який був присуд та що собою являла організація Український Національний Центр, – чи це була клітина викритої пів року раніше УВО-ОУН, чи цілком окрема, самостійно діюча організація, – про це невідомо, бо звідомлень з того процесу в пресі не було.

У зв'язку з викриттям Українського Національного Центру було проведено масові арешти по всій Україні. На протязі 5 місяців большевицька окупаційна влада заарештувала й вивезла на Сибір приблизно 60 тисяч українців, які колись служили в Армії УНР.36

РОЗСТРІЛИ УКРАЇНСЬКИХ КОМУНІСТІВ

На початку 1933 року московсько-большевицька ЧеКа провела численні арешти серед верхівки українських комуністів, обвинувачуючи їх в „українському націоналізмові”. В чому саме полягав той їхній „націоналізм”, – чи в їхніх поглядах, приналежності до якоїсь підпільної української націоналістичної організації, чи в самій їхній приналежності до української національности, – цього ніколи не було вияснено, бо їх судили таємно.

Вніч із 11 на 12 березня 1933 року присудом московсько-большевицького суду були засуджені на кару смерти, а вранці 12 березня розстріляні такі 34 провідні комуністи-українці: Федь Конар-Палащук, Іван Кузнецов, Микола Кременецький, Тихон Руднєв, Микола Телегін, Едвард Скорупський, Михайло Коварський, Іван Корей, Сергій Покровський, Іван Крамаренко, Юрій Михайловський, С. Фоменко, Андрій Гончаренко, Ол. Пономаренко, їв. Радзевич, Іван Бабак, Іван Зінченко, І. Шабанів, І. Пасічників, Ф. Кіяшко, Тихон Біляїв, Семен Сапіга, Павло Будай, Тимофій Улишин, Ол. Богачів, Ол. Іванів, Сергій Гедеонів, Ол. Маньковський, Ол. Зеленків, Мойсеїв, Орогів-Пирогів, Фабрикас, Саратів і Головка. З-поміж них Конар-Палащук, Семен Сапіга, Павло Будай і Головка – це українці з західніх земель.37

Англійська преса писала в той час, що в Україні діє українська самостійницька організація, яка змагає до визволення України з-під московської окупації та що членами тієї організації були Конар-Палащук, колишній старшина Української Галицької Армії, та його розстріляні товариші.38

13 травня 1933 року застрілився один із найвидатніших українських комуністів, письменник Микола Хвильовий, який збагнув усю глибінь брехні московського комунізму.

У липні того ж року телеграма з Москви повідомила про самогубство Миколи Скрипника, який довгі роки був міністром освіти УССР, а якого останньо усунув Постишев за „націоналістичні” ухили. Лондонський „Таймс” з датою 10 липня 1933 року, пишучи про самогубство Скрипника, пригадав, що „Постишев у своїх двох промовах, виголошених минулого місяця, одверто оскаржив Скрипника, що він має анти-сталінські переконання і стоїть у зв'язку з українським національним рухом, який змагає до відірвання України від Росії.39

РОЗКРИТТЯ УВО-ОУН НА СХІДНІХ ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ

Літом 1933 року почали появлятися пресові вістки про нову хвилю арештів серед провідного активу на східньоукраїнських землях, особливо серед тих українців, які, приїхавши свого часу з західніх земель, зайняли на Наддніпрянщині керівні посади в большевицькому урядовому апараті. На підставі приватних вісток західньоукраїнська преса інформувала в липні 1933 року про заарештування у Києві трьох галичан, старшин червоної армії, в Одесі – 18 студентів та неуточненої кількости осіб – у Харкові. На підставі повідомлень з Москви вслід за тими першими вістками подано інформацію, що між арештованими є Бадан, Юрасів „і приблизно 100 інших”, а також широко відомий на той час український комуніст Шумський, що його арештовано з наказу Постишева за приналежність „до організації, яка змагала до відірвання України від Росії”.

3 серпня 1933 року, без сумніву, в зв'язку з тими арештами, у Львові застрілився урядовець большевицького консуляту Микола Стронський, колишній сотник УСС, що його було викликано до Харкова. В одній з дальших вісток про арешти названо теж М. Барана з Києва, колишнього комісара в УГА.

31 серпня того ж року львівський часопис „Діло” повідомив, що одним із головних обвинувачених є Осип Букшований – колишній отаман Українських Січових Стрільців. Ще інші вістки подавали про ув'язнених Леся Курбаса, проф. Миколу Чайковського і д-ра Михайла Лозинського.

Московська газета „За комуністіческоє просвєщеніє” 16 серпня 1933 року інформувала про розкриття в УССР української націоналістичної організації і назвала найчільніших з-поміж арештованих: Бадан, С. Вітик, Приступа, Григоріїв, Пасіка „та інші”. А в повідомленні з Москви в листопаді 1933 року мовилося, що перед Найвищим судом УССР у Харкові відбудеться низка політичних процесів проти членів виявленої української націоналістичної організації, метою якої було відірвати Україну від Росії.

Врешті, в грудні того ж року московський диктатор в Україні Косіор і його новоприсланий з Москви заступник (незабаром наступник) Постишев відверто подали в своїх офіційних заявах, що заарештовані були членами Організації Українських Націоналістів, зглядно Української Військової Організації, що нею керує полк. Євген Коновалець. При тому вони назвали, як провідних членів розкритої організації, таких осіб: Максимович, Петренко, Тур, Букшований, Шумський, Бандрівський, Лозинський, Козоріс, Озерський. Шпарага, Сеньчук, Викомчук.

ОФІЦІЙНЕ БОЛЬШЕВИЦЬКЕ СТВЕРДЖЕННЯ

На підставі згаданої заяви тодішнього „першого секретаря ЦК КП(б)У” Косіора пленум Центрального Комітету Комуністичної Партії України, що відбувся в Харкові восени 1933 року, ухвалив таку резолюцію:

„Керуючі органи КПУ переочили і своєчасно не викрили посиленого пересякнення українськими націоналістичними елементами керуючих органів колхозів, машино-тракторних станцій, земельних і культурних установ, де вони переводили шкідництво й контрреволюційний саботаж: супроти розпоряджень компартії і радянської влади. Створилися цілі гнізда контрреволюційних дворушників, що провадили свою працю в наркомах, в наукових установах і навіть у партійних керуючих органах.

„Націоналістичні елементи, що пересякли партійний і державний апарат, зустрічали пряму піддержку з боку українських націонал-ухилівських верств, що зімкнулися з ними в підривній діяльності супроти партії і радвлади. Свою діяльність розвинули вони дуже широко і спричинили дуже велику шкоду соціялістичному будівництву на Україні.

„Українські націоналісти перебували в зв'язках з українською еміґрацією і з Галичиною, особливо ж з відомим гітлерівським наємником Коновальцем. Їх контрреволюційна і пропаґандивна праця проводилася за засоби закордонних чинників”.

Зміст доповіді Косіора про діяльність українських націоналістів на окупованих Москвою землях надрукували московські „Ізвєстія” з 2 грудня 1933 року:

„Після ліквідації громадянської війни, – писали „Ізвєстія”, – значна частина представників буржуазних українських партій перейшла на бік совєтської влади. Дехто з них, як наприклад, боротьбісти стали справжніми большевиками, але більшість залишилася на національних позиціях і пішла до компартії, бажаючи розсадити її зсередини. Пізніше до них приєдналися укапісти і виразні націоналістичні елементи ... Після розгрому шумськізму наша пильність впала. Це було поважною помилкою з боку ЦК КПУ, бо українські націоналісти зачали пристосовувати в боротьбі проти совєтської влади тактику „тихої сапи”. Вони пролізли в наші підприємства, совхози, МТС, колхози і навіть в партійні установи. Ми переочили ідейне переродження Скрипника і оформлення цілої течії, цілої націоналістичної групи, що ним очолювалася. Не забуваймо, що Україна займає передові позиції в СССР у стосунку до капіталістичного оточення і це зобов'язує нас бути особливо пильними й готовими відбити всілякі напади. Проте, за останні роки, приховуючись під прапором українізації для здійснення їх контрреволюційних цілей, творилися цілі гнізда націоналістів – у наркомпросі, наркомземі, в наркомюсті, в академії, інституті шевченкознавства і т. д. При кермі всіма цими установами перебували майже самі націоналістичні елементи...

Більшість націоналістів прибула на Україну з-за кордону – з Праги і Галичини. Велику ролю в тому грали галицькі націоналісти, що цілком продалися польським поміщикам, ополячилися та були післані сюди, щоб приготовляти інтервенцію. Але крім націоналістів, що прибували з-за кордону, були значні місцеві групи на совєтській Україні: тут головну ролю грали внутрішні вороги з партійним квитком у кишені. Це люди в роді Волоха, Ялового, Річицького, Авдієнка, Сирка, Турата й інших... Ще в 1923 році провідники української контрреволюції, як от Коновалець й інші, вирішили використати зміновєховський рух для своїх цілей. Націоналістичні елементи, що прибували на Україну під виглядом зміновєховців, намагалися прибрати до своїх рук наш державний апарат. У свій час ми викрили СВУ, а опісля був викритий націоналіст Матвій Яворський і з ним т. зв. „Український національний центр”, на чолі якого стояли Грушевський, галицький генерал Коссак та інші. Виявлені були також дворушники в партії, як от Михайло Левицький, котрий, прикриваючись партійним квитком, на ділі провадив націоналістичну акцію.

На початку цього року ми викрили нову націоналістичну контрреволюційну організацію, на чолі якої стояли: Максимович, Шумський, Біленький, Сологуб та інші. Цією організацією керував з-за кордону знаменитий Коновалець, котрий, будучи в Києві як начальник ґарнізону при Петлюрі, прославився розстрілом робітників. Один із членів цієї організації, Лозинський, заявив, що для знищення совєтського ладу в Україні й відділення її від СССР націоналістичний бльок приготовляє збройне повстання. Другий член організації, Козоріс, оповідав, що Німеччина спільно з іншими державами береться організувати похід проти СССР. Польща відступить Німеччині данціґський коридор, дістаючи за це компенсацію за рахунок Литви і доступ до Чорного моря, Лівобережна Україна попаде в сферу впливів Німеччини, котра буде експлуатувати вугільний і залізорудний район Донбасу для створення міцного промислового центру. Після приходу до влади Гітлера в Німеччині, на Україну був перекинутий один із найповажніших організаторів УВО, колишній отаман Січових Стрільців, Букшований, безпосередньо зв'язаний з Коновальцем.

У половині лютого 1933 року, за зізнаннями Бандрівського, до Берліну прибув Сушко й заявив, що хоче, спільно з Ярим, бачитися з ним. Сушко заявив, що разом із Ярим мав розмову з Розенберґом, На підставі тієї розмови Сушко оповідав Бандрівському, що Німеччина бере різкий протисовєтський курс і приступає в коаліції з Францією, Англією й Італією до створення інтервенційного бльоку проти СССР. Розенберґ порадив Сушкові, щоб УВО розгорнула свою акцію проти совєтської влади, бо прихід Гітлера до влади витворює для цього дуже вигідну ситуацію, яка у висліді може привести до відділення України і створення української національної держави”.40

Доповідь Косіора підтвердив Постишев, присланий Москвою на комісара в Україні на підставі постанов Центрального Комітету Всеросійської Комуністичної Партії большевиків, що нею було висловлено недовір'я для керівництва „Комуністичної Партії України”. Постишев, який зайняв був зразу покищо посаду „другого секретаря ЦК КПУ”, говорив:

„Українська комуністична партія зробила ряд помилок і промахів. У першу чергу українські комуністи не добачили того плянового розміщення контрреволюційних сил, яке відбувалося на Україні. Так, у 1925 році керманичем народньої освіти був явний контрреволюціонер і націоналіст Яворський. Пішов Яворський – прийшов Озерський. Пішов Озерський – прийшов Коник, а всі вони виявилися, що були членами Української Військової Організації. Заступником комісара закордонних справ був у 1924 році Максимович. Пішов Максимович – прийшов Петренко, пішов Петренко – прийшов Тур, а всі вони були в осередку української контрреволюційної організації”.

А на другій обласній конференції робселькорів Харківщини той самий Постишев звернув увагу на один відтинок діяльности українських націоналістів:

„Останнім часом у школах, сільських і міських, помітно посилилася праця контрреволюційних елементів. Націоналістичні елементи за кордоном і тут, у нас, закликають до боротьби „за душу молоді”, за „душу дитини”. Вони говорять, що не слід робити ставки на стомлених, треба робити ставку на молодь. Ось ті націоналістичні елементи стараються прищепити у свідомість дітвори всякі контрреволюційні, шовіністичні ідеї, спрямовані проти соці-ялізму”.

Про це заговорила й „Комсомольська Правда” з 28 січня 1934 року:

„Українські націоналісти, об'єднані в різні контрреволюційні організації, розраховували на те, що зможуть втягнути до своєї праці молодь і заразити її своїм впливом. Буржуазним націоналістам вдалося попасти в комсомол і втягнути туди своїх людей. Вони проникли теж до провідних органів і займали чільні місця у вихованні молоді”.

Під час комуністичної конференції, що відбулася весною 1934 року, комісар Хатаєвич зілюстрував твердження Косіора й Постишева деякими конкретними даними, а саме:

За минулорічний час, тобто, за 1933 рік, – твердив Хатаєвич, – було викрито 13 підпільних груп і терористичні організації, які діяли на території УССР, одну таємну типографію (друкарню), що друкувала протисовєтську, націоналістичну літературу, й заарештовано 76 аґітаторів, які жили на фальшиві документи.

У Києві недавно розстріляно 5 партійців, які брали активну участь у таємній сепаратистичній організації, розкритій у листопаді 1933 року.

9 січня 1934 року в Києві застрілився член Обласного ҐПУ, співпраця якого з таємною націоналістичною організацією була виявлена. У лютому того ж року в Херсоні, коли попри „Старі касарні” проходив відділ війська ҐПУ, хтось із-за огорожі кинув на нього ручну ґранату, яка вбила двох і поранила п'ятьох чекістів.

Військовий суд у Севастополі засудив на кару смерти за сепаратизм чотирьох членів місцевої Військової організації: коменданта кружляка „Красний Кавказ” Ващенка, двох провідників чоти Давиденка і Догайця та летуна Луб'янку. 17 їхніх товаришів за те саме засуджено на заслання від 5 до 10 років.

У тих офіційних заявах большевицьких достойників, зокрема ж у промові Косіора, помішано, звичайно, горох з капустою, справжні факти з большевицькою пропаґандою і вимішано в одно різні вияви протибольшевицького спротиву. Все ж, вони є офіційним ствердженням большевиків того факту, що в той час з Україні діяли окремі осередки протибольшевицького і протимосковського спротиву і, головне, – сильного впливу Організації Українських Націоналістів у ділянці ідеологічно-політичній. Українські націоналістичні видання, зокрема ж офіціоз Проводу ОУН „Розбудова Нації”, проникала з-за кордону на підсовєтську Україну, до Києва, Харкова та інших міст і унапрям-лювала стихійний протибольшевицький спротив. Замість боротьби за „правильність соціалістичної лінії”, за поодинокі принципи, гасла соціялізму чи методи їхнього здійснювання, що характеризували поєдинок українських соціялістів і комуністів з московськими большевиками, приходить чітке націоналістичне, державно-самостійницьке „за відділення України від Московщини”, „за самостійну Українську Державу!”, „орієнтація на Західню Европу, а не на Москву”, „геть від задрипанки Москви!” – і т. д.

Про таке унапрямлювання психологічно-політичного процесу серед українського загалу під большевицькою окупацією свідчить і дописувач із східніх земель України у своїй статті „Радянська Україна”, надрукованій в „Розбудові Нації” за березень-квітень 1934 року:

„У 1925-26 роках велике захоплення та симпатії викликала серед цілого українського громадянства (на Наддніпрянщині) УВО за свою революційну діяльність проти ляцької окупації. Пізніше дається завважити повний заколот у публічній опінії невірними поголосками, мовляв, полковник Коновалець веде виключно протипольську акцію, і що УВО цілком погоджується з большевицьким станом посідання в Україні. Ці провокативні вістки поширювали уенерівці, що верталися до краю. Зворот приходить в рр. 1928-29, коли то УВО й ОУН скоординували всю свою революційну працю проти всіх окупантів України.

„Політичні впливи деяких старих українських груп цілком впали і нині політика УНР всюди зустрічається з негодуванням через свою польонофільську, запроданську орієнтацію. Це саме стосується і до соціялістичних чи демократичних українських партій, включаючи до цього ще й групу гетьмана Скоропадського; всі вони в очах українського громадянства втратили давній авторитетний престиж кермуючих груп чи політичних органів, їх дотеперішня діяльність чи невміле кермування молодою Українською Державою, що спричинило її падіння, відібрали решту колишнього довір'я до них серед мас.

„Державницьке відродження розраховується тільки на власні сили, що оформить та розвине в усій їхній повноті Українська Національна Революція ... Тому великі надії покладається на український націоналізм, як силу, що в нас її ще не було, і як на таку, що єдина може завдати остаточний кінець большевицькому наїздові на Україну. Большевики самі лякають усіх усюди українським націоналізмом, головно молодь, на кожному кроці пригадуючи „ката пролетаріяту” – полк. Коновальця”.

РОЗСТРІЛИ Й ЗАСЛАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

11 грудня 1934 року київський большевицький щоденник „Вісті” подав таке повідомлення:

„Справи заарештованих останнім часом білоґвардійців щодо обвинувачення їх у підготовці терористичних актів проти працівників радянської влади в Українській Соціялістичні Радянській Республиці – передані 10 грудня 1934 р. на розгляд військової колеґії Найвищого Суду Союзу РСР”. Як обвинувачених, що їх передано судові, подано:

1. Антін В. Крушельницький, 2. Юліян А. Бачинський, 3. Іван А. Крушельницький, 4. Тарас А. Крушельницький, 5. Роман Ф. Сказинський, 6. М. М. Лебединець, 7. Р. І. Шевченко, 8. А. Ю. Карабут, 9. П. І. Сидорів, 10. В. А. Мисик, 11. В. І. Левицький, 12. А. І. Скрипка-Козловський, 13. Григорій М. Косинка-Стрілець, 14. Д. Н. Фальківський, 15. М. Г. Оксамит, 16. А. Г. Щербина, 17. І. П. Терещенко, 18. Кость С. Буревій, 19. Л. В. Ковальов, 20. Петро Ф. Дідушок-Гельмер, 21. О. Т. Близько, 22. Є. К. Дмитріїв, 23. А. А. Богданович, 24. П. І. Бутузов, 25. І. М. Бутузов, 26. В. А. П'ятниця, 27. Я. П. Блаченко, 28. Г. К. Ступін, 29. Д. І. Полевий, 30. І. А. Хоптяр, 31. П. Н. Борецький, 32. Л. І. Лукіянів-Світозарів, 33. К. І. Півненко, 34. Г. Н. Проценко, 35. С. Я. Матьяш, 36. А. К. Лященко, 37. А. І. Финицький.

А вже 16 грудня 1934 року львівський часопис „Діло”, використовуючи інформації чужинецьких пресових аґенцій, повідомив, що головний большевицький суд під головуванням Ульриха на таємній розправі під час виїзної сесії у Києві засудив з тих 37 обвинувачених 28 на кару смерти і присуд було виконано.41 В оголошеній большевицькою пресою постанові того суду було сказано:

„Суд встановив, що більшість обвинувачених прибула в СССР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання вчинити на території УССР ряд терористичних актів. При затриманні їх у більшості обвинувачених забрано револьвери і ручні ґранати”.42

Ліквідація згаданих письменників відбулася в той час, коли по всьому СССР пройшла хвиля масових ув'язнень і розстрілів у зв'язку з убиттям Кірова в Ленінграді 1 грудня 1934 року. І в цитованому нами офіційному повідомленні в київських „Вістях” про суд над 37 українцями пов'язувалося їхню справу зі справою репресій проти „співвинних в убивстві Кірова”. Але Постишев, згадуючи окремо про цю групу українських підсудних, подав, що наприклад, О. Близько під час слідства й на суді признався:

„З кінця 1929 року я входив до складу фашистівської української націоналістичної організації, куди я був залучений письменником Ґеом Шкурупієм. Я цілком поділяв усі терористичні постанови й фашистську плятформу нашої націоналістичної організації.43

Вслід за тими розстрілами пішли масові засуди на довгорічне ув'язнення в сибірських концентраційних таборах, куди попали, між безліччю інших, такі відомі українські письменники: Микола Куліш, Яловий, Зеров, Досвітній, Вражливий, Йогансен, Епік, Слісаренко, Коцюба, і Калянник, Драй-Хмара, Филипович, Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Філянський, Савченко, Л. Могилянська, Зінаїда Тулуб, Б. Тенета, Валеріян і Клим Поліщуки, Семенко, Бузько, Дм. Загул, Пилипенко, А. Панів, М. Дукин, В. Штангей.44

ТРЕТЯ ХВИЛЯ АРЕШТІВ

Літом 1936 року пройшла нова хвиля арештів і розстрілів в УССР провідних українських комуністів, що їх московсько-большевицьке НКВД обвинувачувало в приналежності до ОУН. Цим разом провідниками клітин ОУН в УССР мали бути, як твердила, московсько-большевицька пропаґанда, Плескачевський і Титар, а членами ОУН мали стати навіть колишні члени уряду підсовєтської України – Юрко Коцюбинський і Порайко, і такі чільні члени компартії в Україні, як Голубенко, Логинів і Тирчук, що, очевидно, не відповідало правді.

Вже 8 червня 1936 року харківський щоденник „Комуніст” надрукував повідомлення, що в Славгороді, Новосибірського району, серед місцевих українців розкрито протибольшевицьку організацію, а під час ревізії в її членів знайдено велику кількість української націоналістичної літератури, а також зброю. Слідство нібито виявило, що в проводі тієї організації стояв галичанин за походженням – Петро Паньків, котрий був головою місцевої компартії у Славгороді. Паньків часто їздив до Харкова в справах компартії і при тій нагоді зустрічався там із членами української націоналістичної організації, яким передавав націоналістичні видання, доставлені до Славгороду з Манджурії.45

А 27 вересня того ж року київський щоденник „Більшовик” писав:

„Слідство у справі Коцюбинського виявляє щораз більше гиді, яка закралася в компартію України. Показується, що багато українських нібито комуністичних діячів були буквально на послугах Коновальця, що є аґентом німецької і польської інтервенції. Слідство виявляє, що після приїзду до Харкова Букшованого з Польщі, по всій Україні посилилася робота націоналістів з-під стягу ОУН, якою керує знаний „вождь” Коновалець. Букшований намовив Коцюбинського, щоб він пристав до тієї організації. Коцюбинський дістав добру суму грошей і за те продажно прилучився до руїнницької роботи націоналістів. Коцюбинському почав помагати приятель Букшованого, Порайко, що в компартії мав велике довір'я. До тієї компанії долучився теж Логинів, Тирчук і Голубенко. А провідниками тієї організації були Титар і Плескачевський.

„Плескачевський зустрічався в Женеві з Коновальцем, від якого дістав був наказ вбити Косіора і Постишева та змагати до відірвання України від Совєтського Союзу. Плескачевський, вернувшися з Женеви, де був секретарем при совєтській місії в Союзі Народів, почав свою роботу. Передовсім ця організація почала всюди закладати свої групи. Видали наказ своїм підвладним опанувати всі часописи на Україні. І так, досі опанували „Керченський Робітник”, „Маріюпольський Пролетар”, „Вісті” і „Комсомолець України”. Тією останньою газетою старалися скрито впливати на виховання молоді. Ту лінію мав пильнувати Голубенко. І він справді хитро настроював молодь ворожо до совєтської влади. Слідство виявляє, що Порайко мав зв'язки з усіма бандами, які тепер масово ґрасують по всій Україні. Він давав наказ, щоб зорганізувати великий наступ робітників і селян разом з казахами та деякими частинами червоноармійців на важливіші арсенали України і так здобути в свої руки владу.

„Маршалом військ мав бути Коцюбинський. Але завдяки патріотизмові більшої частини населення України ту бандитську роботу Коцюбинських, Порайків та інших в час зліквідовано. А Коновалець мусів утікати з Женеви, бо закороткі його руки до України”.46

У зв'язку з тими арештами большевицька преса заповідала новий великий процес. Можливо, що він справді відбувся, чи одноразово проти всіх обвинувачених у тій справі, чи теж – що правдоподібніше – частинами, але большевицька преса про те ніколи не звітувала й не подала навіть повнішого списка прізвищ арештованих та ліквідованих. Беручи до уваги большевицьку практику, треба припускати, що московсько-большевицьке НКВД ліквідувало арештованих без суду, з наказу поліційних органів із Москви, а раніша нагінка на них у пресі була тільки маневром, щоб підсудним пришити справу „приналежности до ОУН”.

НОВА ХВИЛЯ ТЕРОРУ ПРОТИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

У 1937-38 роках прийшла нова хвиля терору і проти українських письменників, обвинувачених за український націоналізм. Жертвами стали навіть ті письменники, що своєю критикою в 1934-35 роках заарештованих тоді українських письменників помагали „розкривати” їх як „ворогів народу”, наприклад, Коряк, Коваленко, Кириленко, Минитенко, Кулик, Щупак. Всі вони попали в терористичну машину НКВД, серед них В. Ґжицький, В. Атаманюк, В. Бобинський, М. Гаско, М. Кічура, І. Ткачук, О. Березинський, М. Ірчан та ін.47

„ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦЮНАЛІСТІВ-ДЕРЖАВНИКІВ”

Під час розсліджування викритих вінницьких могил у 1941 році було знайдено при жертвах большевицьких масакр різні документи. Комісія ствердила, що майже всі ці документи мали дати 1937-1939 років, а тільки деякі дати 1936 і 1940, отже, жертви большевицьких масакр у . Винниці попали до рук НКВД у 1936-1940 роках. Між знайденими при трупах документами був, – як твердить інж. Михайло Селешко48, один із учасників досліджування могил, – акт обвинувачення групи людей, які належали до організації під назвою „Організація Українських Націоналістів-Державників”. Знищений вологістю землі цей акт мав дату серпня 1938 року і був підписаний майором НКВД Корабльовим. М. Селешко не подає у своїй статті дослівного тексту цього акту обвинувачення, а тільки переповідає цікавіші моменти, спираючи свої висновки також на проведене ним опитування про ту організацію серед місцевого населення.

„Організація Українських Націоналістів-Державників”, – каже М. Селешко, – була досить розгалужена по всій Україні особливо серед українського вояцтва червоної армії, а центр її знаходився в Києві. Одну групу тієї організації мав очолювати І. Г. Подольський, начальник обласного відділу освіти у Винниці, належав до неї і формальний член компартії Чернявський. Цю групу було розбито й ліквідовано в 1938 році. У 24-ій стрілецькій дивізії працював з рамени тієї організації В. Н. Нечаїв, у 71-му полку ветеринарний лікар Кудрик та коваль Малько, які мали зв'язок з Нуромським, начальником ветеринарного управління Київської Військової округи. У 97-ій стрілецькій дивізії – майор Кондратіїв, приєднаний до організації командиром Київської піхотної школи комдивом Зубовим. Співробітниками Кондратієва були: Герасимчук, керівник господарського відділу піхотної школи; Затворницький – начальник постачання школи; Пляшко – учитель математики і в тій школі; Рилев – командир артилерії; Грушецький – учитель української мови.

Одним із керівних членів ОУНД, від 1934 року почавши, мав бути якийсь високий військовий достойник Кавуловський, якому організаційно підлягав Кондратіїв. Як керівники організаційних клітин ОУНД по інших відділах червоної армії, згадуються ще: старшини Кондратенко, Романенко, Катасанов – у Києві, Дорошенко в Жмеринці, Голтуренко в 289-му стрілецькому полку, Северинів і Товаровський у 97-му артилерійському полку.

У Київському районі організація мала приблизно 150 бійців, у Київському ґарнізоні приблизно 500.

В акті обвинувачення мовиться, що Організація Українських Націоналістів-Державників ширила ідеологію українського націоналізму, розповсюджувала українську націоналістичну літературу, що її діставала з-за кордону, мала організаційні зв'язки з Проводом Українських Націоналістів за кордоном, а своїм основним завданням уважала підготовку до повстання, яке мало вибухнути в слушну хвилину, щоб відірвати Україну від Росії та відновити самостійну українську державу.

До того М. Селешко додає пояснення, що в 1938 році, деякий час після замордування полк. Є. Коновальця, до ПУН дійшли були вістки, з УССР, що там було заарештовано й розстріляно 217 українців, старшин червоної армії, з генералами й командирами дивізій включно, що їх, як членів ОУНД, розкрило НКВД з допомогою вбивці полк. Коновальця. Дата акту обвинувачення членів ОУНД вказувала б, що ті арешти й розстріли в 1938 році було проведено в зв'язку з смертю полк. Коновальця.

ПІДПІЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ОУН НА НАДДНІПРЯНЩИНІ

Ми навели вище список революційних виступів українського народу проти московсько-большевицьких окупантів в 1929-1939 роках. Цей список, очевидно, далеко неповний, виготовлений нами на підставі скупих нотаток у тодішній українській закордонній пресі та з вирізків офіційних большевицьких стверджень і принагідних згадок большевицьких газет. Що з цього слід вписати на конто безпосередньої діяльности УВО-ОУН на східніх землях України, що на рахунок ідейно-політичних впливів ОУН, а що було тільки стихійною реакцією українського населення проти московсько-большевицького гніту, про це сьогодні годі сказати через згадані вже нами причини, а саме:

1. Жодного прилюдного судового процесу проти українців на центральних і східніх землях України, обвинувачених за приналежність до УВО-ОУН, большевики ніколи не переводили, але всіх їх ліквідували на підставі таємних присудів; жодної вільної преси в УССР не було й немає, а до своєї преси большевики не допускали нормальних повідомлень про те, кого з „громадян УССР”, кого й за що саме суджено.

2. З боку Проводу ОУН усі таємниці щодо організаційної мережі УВО-ОУН в УССР та її дій на тому терені забрав зі собою в могилу полк. Євген Коновалець.

3. Дальше тривання московсько-большевицької окупації України змушує бути обережним навіть з публікацією тієї жменьки даних про події того періоду, які ще збереглися.

А тому, якщо ми все ж таки хочемо дати відповідь на питання, що саме можна вписувати на рахунок дій УВО-ОУН на східньоукраїнських землях, то нашу відповідь ми можемо спирати тільки на логічні висновки й міркування чи припущення.49 Отож:

1. Спілка Визволення України і Спілка Української Молоді, на нашу думку, жодного організаційного пов'язання з УВО-ОУН не мали. Зате очевидним і безсумнівним стає для об'єктивного дослідника тих подій, на підставі аналізи зізнань підсудних провідних членів цих організацій, – ідейно-політичний вплив Української Військової Організації на СВУ-СУМ. Бо виявлені зізнаннями і заявами підсудних явна ворожість до соціялістичних експериментів, першопляновість національних інтересів перед клясовими, визнання потреби національної диктатури в переходовому етапі закріплювання української державности, орієнтація на власні сили і, насамперед, дуже чітке й рішуче наголошування постуляту національно-державної суверенности України (моменти, такі дуже чужі усім тим українським соціалістичним середовищам, що до них колись суджені члени СВУ належали), – є аж надто міцною ремінісценцією тез ідеологічно-політичних постанов Конґресу Українських Націоналістів.

Багатомовним у цьому аспекті було теж рішуче відмежовування себе всіма підсудними від еміґраційного „центру УНР” і його партійних однодумців, з ясно формульованим поглядом провідних членів СВУ на те, що еміґраційний „центр УНР” оджив своє і повинен самоліквідуватися, уступаючи місця іншим, новим силам, які борються за Українську Державу.

2. Те саме стосується й ліквідованих українських письменників, поетів, науковців. За вийнятком, може, окремих одиниць, загал розстріляних большевиками в 1934-35 і 1937-38 роках українських працівників пера організаційного пов'язання з Організацією Українських Націоналістів не мав. Натомість незаперечним залишається факт міцного ідейно-політичного впливу української націоналістичної ідеології, ширеної ОУН, на всіх них. На одних цей вплив ішов безпосередньо з видань ОУН, на інших – посередньо через перших. Цьому сприяло те, що діячі культури – письменники-прозаїки, поети, науковці – мали в УССР, бодай до 1933 року, деяку змогу обміну думок на ідеологічні теми, бодай для того, щоб „протиставитися ворогові”. Тому вони знайомилися в той час із закордонними українськими журналами, між якими була й „Розбудова Нації”.

3. Безсумнівним, одначе, здається організаційне пов'язання з ОУН бодай частини тих, котрі були репресовані большевиками за приналежність до ОУН в 1931 році (Індишевський, Коссак), у 1933 році (Букшований, Курбас) і в 1936 році (Плескачевський, Титар). Бож братові Ярослава Індишевського, Крайового Коменданта УВО на ЗУЗ, Степанові Індишевському, що жив у відокремленні на Закарпатті, керуючи звідтіля зв'язками УВО, пересилкою зброї, людей і підпільних матеріялів до Галичини, і через своє законспірування не був замітний для оточення, полк. Є. Коновалець доручив переїхати до УССР і вести там підпільну роботу. УВО Осип Букшований, як отаман І Бриґади Українських Січових Стрільців, був знайомий з Коновальцем і зустрічався з ним на чужині перед своїм виїздом на підсовєтську Україну. Отож, є цілком правдоподібне, що його виїзд до УССР відбувся з доручення полк. Коновальця – у пляні праці УВО-ОУН на східніх українських землях. Відповідає також правді факт, що полк. Коновалець мав у Женеві зустріч із Плескачевським, який перебував там як співпрацівник большевицької місії. Факт організованого пов'язання з ОУН групи арештованих у 1937-38 роках підтверджувався б додатково поданням у большевицькій пресі повідомлення про арештування члена УВО-ОУН Петра Панькова, який, користуючись партійним квитком, виконував ролю доставця видань ОУН до Харкова, висиланих через Манджурію-Сибір. Цілком імовірною є теж приналежність до проводу УВО-ОУН ген. Гриця Коссака, колишнього коменданта УГА.

Коли Д. Соловей надрукував в „Українському Голосі” (Вінніпеґ, ч. 41, за 1951 р.) розділ своєї праці „Голгота України”, в якому зацитував твердження Феденка, що, мовляв, ген. Гриць Коссак належав до „українських комуністів”, до редації часопису прийшло спростування Н. Вазавлуцького (надруковане в „Українському Голосі” ч. 45 за 1951): „Я дуже добре знаю Гр. Коссака і його діяльність не з Чехії, а з Великої України, де він спочатку був професором старшинської школи, а потім – керівником військової катедри Хемічно-технологічного й Медичного Інститутів і виховав тисячі національно свідомої молоді. Гриць Коссак ніколи не був комуністом, яким зарахував його у своїх лекціях у Подєбрадах П. Феденко”.

Очевидно, що не всі, засуджені тоді большевиками за приналежність до УВО-ОУН, були справжніми членами Організації. Большевицький терористичний режим створив такі умови, що, з одного боку, до участи в революційній організації признавалися під час слідства люди, які з дотичною організацією нічогісінько спільного не мали, а з другого, що НКВД свідомо „пришивало” приналежність до революційної організації таким людям, що їх большевики бажали зліквідувати, а які в дійсності не мали нічого спільного з дотичною організацією.50

Правдою є теж те, що большевицька поліція залюбки користується провокацією.

Але попри все фактом залишається, що УВО-ОУН мала свою організаційну мережу на східніх землях України, діяла там, хоч і не в таких широких розмірах, як на ЗУЗ, та ширила українську націоналістичну ідеологію через свої організаційні клітини і через свою підпільну літературу51, висилану з-за кордону до УССР через Волинь-Полісся, через Дністер і Манджурію-Сибір.

4. Організаційними клітинами були, за всякою правдоподібністю, і відділи розкритої в 1938 році Організації Українських Націоналістів-Державників.

5. Натомість цілком мало правдоподібним виглядає, щоб якийсь зв'язок з ОУН мала група чільних українських комуністів, розстріляних у березні 1933 року (Конар-Палащук і товариші). Сам факт, що чотирьох із розстріляних 35 були галичанами й колишніми старшинами УГА, ніяк не можна вважати доказом їхньої справжньої приналежности до ОУН, скільки вони ввесь час залишалися переконаними комуністами.

6. Неясною залишається справа „Українського Національного Центру”. В большевицькій пресі пов'язано цю, розкриту большевиками організацію з ОУН. Але названі у повідомленнях, як провідні члени „УНЦентру”, особи Христюк, Стасюк, Шраг, Чечіль, Голубович, Лизанівський – колишні лідери соціял-революціонерів і то крайнє лівого крила, – викликають сумнів щодо можливости не тільки організаційної, але навіть ідейно-політичної єдности тієї організації з ОУН. Тому треба прийняти, що „УНЦентр” ніяк не був пов'язаний з ОУН і виник або з власної ініціятиви її провідників або за інспірацією „Центру УНР”. У кожному разі, з тогочасних пресових повідомлень випливає цілком ясно, що большевицькі репресії у зв'язку з розкриттям тієї організації були скеровані проти кругло 60 тисяч колишніх старшин і вояків Армії УНР, що залишилися під большевицькою окупацією як мирні „громадяни УССР”.

Цілком інший погляд на „Український Національний Центр” заступає в своїй брошурі „У царстві червоного царя” Д. Діброва.52 Він каже:

„Організаційний український націоналізм на СУЗ постав у 1930 році під назвою „Український Національний Центр” (УНЦ). Своєю структурою УНЦ нагадує провід ОУН, ріжниця полягає тільки в тому, що він був далеко численніший. До його складу належала підібрана керівна національна еліта, на чолі якої стояли: Шумський, Полоз, Максимович, Миколайчук, Баланін і ін. З їх смертю прийшли інші люди. Своїм завданням УНЦ мав кермування національною боротьбою на СУЗ. Він став штабом, що об'єднував, кермував і визначав напрямні для всіх національно-революційних осередків, що діють на СУЗ. У своєму програмовому й організаційному наставленні УНЦ підпорядковувався ОУН як верховному штабові української національної революції”.

Але Д. Соловей, згадуючи в своїй праці „Голгота України” наведене твердження53 Д. Діброви, слушно звертає увагу на те, що в обидвох випадках мова йде про цілком інших людей та інший час. Діброва твердить, що назву „Український Національний Центр” вживала (бодай на початку 1930-их років) ОУН на СУЗ, натомість С. Николишин відносить цю назву до викритої літом 1931 року організації колишніх соціял-революціонерів і соціял-демократів.

Приймаючи, що назва „Український Національний Центр” належить таки виявленій в літі 1931 року організації колишніх ес-ерів і ес-деків, вважаємо, що УНЦ постав і діяв цілком незалежно від ОУН. На це між іншим вказувала б також і та обставина, що коли большевицька преса та большевицькі верховоди переплутували назви організацій, то вони ніколи не змішували прізвищ ліквідованих у 1931 році ес-ерів і ес-деків з членами УВО-ОУН.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Іван Андрух з вибухом І світової війни вступив до Українських Січових Стрільців у ранзі підхорунжого, пізніше став сотником і командиром 1-го пішого полку СС. Микола Опока був чотарем, опісля сотником і в час війни працював у редакції „Стрілецької Думки” (ред.).

[2] „ОУН 1929-1954”, збірник статтей у 25-ліття ОУН. На чужині 1955, стор. 26.

[3] Пролетарський Літературний Фронт.

[4] Вільна Академія Пролетарської Літератури.

[5] „Діло”, Львів, 28 березня 1930.

[6] „Діло”, Львів, 1 квітня 1930.

[7] „Діло”, Львів, 2 квітня 1930.

[8] „Діло”, Львів, 25 березня 1930.

[9] Всі ці вістки подаємо за часописом „Америка”: ч. 58, 18 травня 1929, ч. 75, 27 червня 1929, ч. 77, 2 липня 1929, ч. 79, 6 липня 1929, ч. 123, 19 жовтня 1919.

[10] „Америка”, ч. 124, 22 жовтня 1929.

[11] „Америка”, ч. 138, 23 листопада 1929.

[12] „Америка”, ч. 139, 26 листопада 1929.

[13] „Америка”, ч. 2, 4 січня 1930.

[14] „Америка”, ч. 4, 11 січня 1930.

[15] „Америка”, ч. 6, 16 січня 1930.

[16] „Америка”, ч. 7, 18 січня 1930.

[17] „Америка”, ч. 18, 13 лютого 1930.

[18] „Америка”, ч. 19, 15 лютого 1930.

[19] „Америка”, ч. 22, 22 лютого 1930.

[20] „Америка”, ч. 43, 12 квітня 1930.

[21] „Америка”, ч. 44, 15 квітня 1930.

[22] „Америка”, ч. 47, 24 квітня 1930.

[23] „Америка”, ч. 60, 24 травня 1930.

[24] „Америка”, ч. 69, 14 червня 1930.

[25] „Америка”, ч. 74, 26 червня 1930.

[26] „Америка”, ч. 83, 19 липня 1930.

[27] „Америка”, ч. 91, 7 серпня 1930.

[28] С. Підгайний: „Українська інтеліґенція на Соловках”, стор: 39, та І. Наддністрянський: „Східньо-Подільське повстання” („Український Прометей”, ч. 19, 8 травня 1953).

[29] В. Скуйбіда: „Пам'яті невідомих. Рябченко і бунт 21 полку”. („Неділя”, ч. 13, 1951).

[30] Ю. Горліс-Горський: „Аве, діктатор!”, Львів, 1941, стор. 31.

[31] Ця та дальші вістки взяті з часопису „Америка”, чч. 97, 21.8., 98, 23.8., 122, 21.10., 113, 30.9., 122, 21.10., 134, 18.11., 139, 29.11., 145, 13.12., 151, 21.10.1930 року і ч. 1, 1.1.1931 року.

[32] Ця та інші вістки подані на підставі даних в часописі „Америка”: ч. 2, 3.1., ч. 4, 10.1., ч. 12, 31.1., ч. 27, 7.3., ч. 45, 21.4., ч. 47, 25.4.1931 року.

[33] „Америка”, ч. 51, 5 травня 1931. Дальші інформації взяті з цього ж часопису ч. 61, 28.5., ч. 73, 25.6., ч. 77, 4.7., ч. 90, 4.8.1931.

[34] С. Николишин: „Культурна політика большевиків і український процес”, стор. 42.

[35] „Календарець Українського Революціонера” на 1951 рік (передрук „Український Самостійник”), стор. 36.

[36] „Америка”, ч. 14, 6 липня 1933.

[37] „Америка”, ч. 39, 4 квітня 1933.

[38] „Америка”, ч. 45, 20 квітня 1933.

[39] „Америка”, ч. 81, 20 липня 1933.

[40] За „Розбудовою Нації”, листопад-грудень 1933.

[41] „Америка”, ч. 150. 29 грудня 1934.

[42] Дмитро Соловей: „Голгота України”, стор. 231.

[43] С. Николишин: „Націоналізм у літературі на Східньо-Українських Землях”, стор. 36; Дм. Соловей: „Голгота України”, стор. 232-233.

[44] Енциклопедія Українознавства, стор. 784.

[45] „Америка”, ч. 83, 18 липня 1936.

[46] „Америка”, ч. 117, 8 жовтня 1936.

[47] Енциклопедія Українознавства, стор. 784.

[48] М. Селешко: „Причинок до історії Вінницьких могил” („Новий Шлях”, Вінніпеґ, ч. 37, 13 травня 1950); Дмитро Соловей: „Голгота України”, стор. 261-267.

[49] Обговорюючи у своїй праці „Голгота України” справу підпільних організацій в УССР, Дмитро Соловей приходить до висновку, висловленого у формі катеґоричного твердження, що в дійсності жодних підпільно-революційних організацій в УССР ніколи не було й бути не могло. Якщо ж про щось таке говорилося, то насправді це була або вигадка еміґраційних фантастів, або – большевицька провокація. Так само думає і публіцист Панас Феденко та інші соціялістичні партійці. Одначе, про вартість їхніх тверджень свідчить хоча б те, що і в 1945-47 роки, коли крізь „залізну заслону” стали пробиватися ще тільки загальникові вістки про боротьбу ОУН-УПА проти большевиків, то Феденко, Соловей і їхні однодумці виступили як „єдинокомпетентні знавці відносин в УССР” і теж катеґорично твердили, що й УПА і ОУН та їхня боротьба – це тільки вигадки еміґраційних фантастів, або большевицька провокація, бо... вони знають, що в умовах большевицького терору жодне протибольшевицьке підпілля існувати й діяти ніколи не може.

[50] До тієї групи жертв большевицького терору належить, на нашу думку, зачислити в цьому випадку Антона Крушельницького, засудженого разом з синами на кару смерти за приналежність до УВО-ОУН. Його син Тарас справді був членом УВО-ОУН і за те в 1931 році польський суд засудив його на кару 5 років тюремного ув'язнення, а тому могло б бути імовірним, що свою працю, як член УВО-ОУН він міг продовжувати і в УССР. Але годі повірити, щоо членом УВО-ОУН став теж його батько Антін, той самий, котрого ОУН вирішила була вбити у Львові за совєтофільство.

[51] „Український Націоналіст” передрукував у числі за вересень 1933 року текст окремої відозви ОУН до всіх українців на СУЗ, а в числі за листопад 1935 року відозви ОУН „До молоді на Східніх Землях”, які були поширювані і в УССР.

[52] Д. Діброва: „У царстві червоного царя”, Париж, 1938, стор. 28.

[53] Д. Соловей: „Голгота України”, стор. 126.