VІ ЧАСТИНА: ОУН В ЗАКОРДОННИХ КРАЇНАХ

ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОВОДУ ОУН
І РОЗМІЩЕННЯ ЇЇ СТАНИЦЬ ЗА КОРДОНОМ

Особовий склад ПУН і керівники теренів

Зав'язком Проводу ОУН став Провід Українських Націоналістів – ПУН, обраний на Першій Конференції Українських Націоналістів 5 листопада 1927 року в характері коодинаційного центру всіх українських націоналістичних організацій. ПУН мав складатися з 5 членів; чотирьох із них – полк. Є. Коновалець, інж. М. Сціборський, інж. Дм. Андрієвський і В. Мартинець – обрала Конференція, а п'ятим мав бути представник крайових націоналістичних організацій, Союзу Української Націоналістичної Молоді та крайових частин УВО, визначений проводами тих організацій. Але через причини, про які ми згадували, крайові націоналістичні організації свого представника до ПУН-у не визначили і первісний ПУН діяв у складі 4 членів аж до Конґресу Українських Націоналістів.

У лютому 1929 року Конґрес Українських Націоналістів, обираючи Провід, залишив первісний склад ПУН-у і доповнив його новими членами. Ними були: д-р Юліян Вассиян, ген. Микола Капустянський-”Низола”, д-р Дмитро Демчук, Петро Кожевників та інж. Леонід Костарів.

У „Звідомленні Проводу Українських Націоналістів ч. 5”, опублікованому в „Розбудові Нації” за грудень 1929 року, подано, що після 1-го Конґресу Українських Націоналістів функції членів проводу розділено так: інж. М. Сціборський – організаційний референт, інж. Дм. Андрієвський – політичний референт, В. Мартинець – референт пропаґанди, д-р Дм. Демчук – фінансовий референт. Ідеологічним референтом став д-р Ю. Вассиян, а військовим – ген. М. Капустянський. Інж. Л. Костареву і П. Кожевникові, що їх згодом постановою Організаційного суду було усунено з складу ПУН і з ОУН, не призначено жодних референтур.

Після Конґресу кооптовано до ПУН-у сотн. Р. Ярого, як зв'язкового до Головної Команди УВО, а після апробати цією Командою постанови Конґресу про злиття всіх націоналістичних організацій, у тому й УВО, в єдину Організацію Українських Націоналістів, до ПУН-у кооптовано ще двох членів Головної Команди УВО: сотн. Омеляна-Сеника-”Грибівського” і сотн. Сидора Чучмана, а також Ярослава Барановського, як представника Крайової Команди УВО. Сотн. Р. Ярому передано керування референтурою зовнішніх зв'язків, Я. Барановському – референтуру зв'язку з Краєм, сотн. О. Сеникові – координацію референтур, архіви і нагляд над фінансовими справами закордонних частин ОУН. Сотн. С. Чучман став співпрацівником військової референтури. Головному судді Макареві Кушніреві („В. Богуш”, „Я. Дуб”) доручено керівництво чужомовними виданнями ОУН. Весною 1934 року членом ПУН-у став Іван Ґабрусевич-„Іртен”-„Джон”. Він перебрав- керівництво референтурою ідеологічного вишколу, що її вів д-р Ю. Вассиян, який уже раніше виїхав до Краю. У 1937 році покликано до ПУН-у д-ра Олега Кандибу-Ольжича — для керівництва новоутвореною референтурою культурно-освітньої праці; згодом його заступником став Орест Чемеринський-”Оршан”. В вересні 1938 р. прибули з Краю Ярослав Стецько й Олекса Гасин. Перший працював в ідеологічній ділянці, другий у Військовому Штабі ОУН.

Членом ПУН-у став теж ген. В. Курманович, заприсяжений член ОУН на Конференції в Берліні (червень 1933), який став, побіч ген. Капустянського, співкерівником референтури для військових справ.

Уповноваженими ПУН-у для керівництва працею ОУН на окремих теренах були: сотн. Р. Ярий – на Німеччину; інж. Євген Ляхович – на Великобрітанію, згодом на Америку; С. Давидович – на Великобританію (після виїзду інж. Є. Ляховича); Євген Онацький – на Італію; Василь Баранецький – на Фінляндію; сотн. Іван Ревюк-Бартович – на Литву; Андрій Федина – на Данціґ; Іван Шиманський – на Болгарію; д-р Олександер Хмельовський, а опісля д-р Михайло Мілько – на Манджурію; Олександер Бойків – на Францію; інж. Дм. Андрієвський – на Бельґію; сотн. Осип Твердовський – на Люксембурґ і сумежні терени Франції. З них членами ПУН були тільки сотн. Р. Ярий та інж. Дм. Андрієвський.

Особистими секретарями полк. Є Коновальця, як Голови ПУН-у, були (за чергою): Олександер Бойків, інж. Михайло Селешко, Олександер Сокіл і Орест Питляр і деякий час Михайло Турчманович.

Крайових провідників ОУН на ЗУЗ затверджував полк. Є. Коновалець на пропозицію Крайової Екзекутиви ОУН, передавану через референта зв'язку з Краєм при ПУН. Ця справа засадничо не йшла на розгляд цілого ПУН-у з конспіративних причин.

У праці ПУН і всієї Організації полк. Коновалець керувався засадами демократичности: він ніколи не накидав своєї волі ні окремим референтам, ні членам ПУН-у, але уважно вислуховував думки своїх співпрацівників і намагався приймати вирішення після того, коли воно було узгіднене з усіма, чи бодай більшістю членів ПУН-у. Лише справами ОУН на українських землях під большевицькою окупацією полк. Є. Коновалець займався сам і не втаємничував у них нікого з членів Проводу.

Форми діяльности закордонних клітин ОУН

Всі клітини ОУН в Европі, поза українськими землями і поза Польщею та СССР, уважалися за звичайні півлеґальні політичні організації, які майже відкрито вели свою діяльність. Даний Відділ охоплював усіх членів ОУН, що перебували в тій місцевості, де він існував, загальні збори Відділу ОУН обирали голову Відділу і на його пропозицію затверджували інших членів управи, сходини членів були загальні. Цей виразно неконспіративний характер Відділів ОУН віддзеркалює звідомлення ПУН-у ч. 2, надруковане в офіціозі „Розбудова Нації” за березень-квітень 1929 року:

”2. Відділи Організації Українських Націоналістів мають подавати для вміщення в „Розбудові Нації” дописи про діяльність – сходини реферати, демонстрації та ін.”

В „Звідомленні ПУН ч. 3.” („Розбудова Нації” за травень 1929) зазначалося:

„1. Провідникам теренів, Секретаріатам округ і держав та Управам Відділів ОУН доручається в найшвидшому часі наладнати організаційний апарат у своєму засязі діяння, згідно з постановами Устрою ОУН та подрібними вказівками поодиноких референтів Проводу. Зокрема належить припильнувати введення діло- і книговодства, зібрання членських заяв та їх висилки до затвердження Проводові, реґулярного висилання членських вкладок і місячних звітів Управ Відділів.

2. Управи Відділів ОУН мають влаштовувати щотижневі сходини членів для вислухання розпоряджень провідних органів ОУН і для зачитання рефератів”.

Отже, Відділи ОУН вели свою працю таким самим способом, що й усі інші політичні організації еміґраційної громади: явність членства, письмові звідомлення, заяви про вступлення в члени ОУН, реєстрація членів, протоколювання сходин, виборність управ Відділів, звітування про діяльність Відділу перед усім громадянством проголошенням у пресі.

Таку засаду неконспіративности стосовано деколи і до діяльности ПУН-у. Зразу після відбуття Конґресу його Президія подала до преси докладний звіт про хід нарад, опублікувала всі його постанови й подала поіменний склад ПУН-у.

Одначе, конфронтація теоретичних міркувань і плянувань з дійсністю швидко виявила, що й за умов свободи у західньому світі є неможливим, а принаймні недоцільним, стосувати в усіх країнах ті самі організаційні форми праці і що ті справи треба достосовувати до специфічних умов дотичної країни.

[Це насамперед незастосувальне до всіх таємних відділів Організації за кордонами України, що мали пряме відношення до революційної діяльности, зокрема до станиць УВО-ОУН в Данціґу, на Литві та в інших осередках. Також унаявлення діяльности ОУН не відповідало тодішнім політично-правним відносинам у закордонних державах, ані структурі існуючих тоді українських громадських організацій в Америці.]

Станиця УВО-ОУН в Данціґу1

Про важливу ролю осередку ОУН в Данціґу для діяльности Організації подаємо вибрані уривки з непублікованого до цього часу матеріялу керівника того осередку Андрія Федини, що знаходиться в організаційних архівах.

„Організаційний період праці на терені вільного міста Данціґу за час мойого побуту – пише А. Федина – був такий живий і многогранний, що він займе окреме місце в історії ОУН. Він дотепер ніде не був публікований тому, що я все ще уважаю, що були там події, які в міжнародній комбінації мають ще сьогодні свою вагу, та які ще сьогодні передчасно подавати до публічного відома. Рівнож були там застосовані в праці методи, з яких ще сьогодні може користати як Організація в Краю, так і її частини за кордоном...

В наслідок свого специфічного політичного положення Данціґ був в тому часі ближчий Львова, ніж Луцьк чи Варшава. Там перебували члени Організації, яким треба було якийсь час переховуватись, чи відпочити. Там жили короткими періодами члени, які після довгої тюрми потребували спокою і поправлення свого здоров'я, яких треба було відповідно примістити та з огляду на незнання мови ними заопікуватися. Жоден із них не попав в руки поліції, ані в дорозі до Данціґу, ані в повороті до Краю. До Данціґу приїжджали на організаційні зустрічі, і то не один раз, Бандера, Стецько, Янів, Колодзінський, Кордюк і ряд інших членів Крайового Проводу, а з другого боку Сціборський, Сеник, Мартинець і другі. Ні в одному випадку не було у них будь-яких труднощів з приводу зв'язку зі мною, чи іншими, тощо.

Через Данціґ переїжджала щасливо в один і другий бік група бійців на вишкіл у Східніх Прусах, або інша група на вишкіл з хорватськими усташами. В Данціґу відбувся військовий перевишкіл бувших старшин УГА під проводом генералів Курмановича і Капустянського. Ціла підготовча робота, зв'язана з приміщенням, харчуванням, підшуканням місця на вправи і т. п., взагалі з переведенням цього перевишколу, лежала на моїх плечах.2 Мені невідомий ані один випадок, щоб котрийсь із курсантів був затриманий в дорозі, хоч було там понад 20 осіб.

Данціґ був часовим місцем побуту Сеника-Грибівського в часі, як він безпосередньо керував бойовим відділом ОУН. В найбільшій таємниці виїжджав він не один, а „більше разів до Краю і щасливо вертався назад. Він не був ані разу арештований. Я єдиний знав з обов'язку конспіративну кватиру під час його побуту у Львові. Через Данціґ переїжджали члени Організації, які одержували за посередництвом консульства правильні документи і прямували туди, куди вони мали доручення.

Я перебрав свої функції та деякий виряд від зв'язкових УВО, якими були за чергою інженери К., З., і Л. По виїзді з Данціґу всі вони працювали на теренах Польщі й ні одного разу не мали до діла з поліцією.

Від 1929 до 1934 року осередок в Данціґу був найважливішим оперативним пунктом ОУН в дорозі до Краю і з Краю. За той час пройшли через Данціґ десятки тисяч примірників „Сурми” та інших революційних видань до Краю, тому що всякі інші дороги, особливо через Карпати були важкі, коштовні та ще більш небезпечні... Ці транспорти переводив не якийсь спеціяльно для цього вишколений штаб, але люди, які уважали таку роботу своїм національним обов'язком і не шукали в цій готовості особливого геройства ... До послуг у транспортах підпільної літератури ставали навіть члени нашої тодішньої Парляментарної Репрезентації. В конспіративній кімнаті вони пакували „Сурму” і везли до Варшави, чи аж до самого Львова і ані одно число з тих транспортів не попало в руки польської поліції... (Рискували) оті батьки родин, поважні досвідом і віком громадяни, поставлені тоді на найбільш відповідальних постах нашого суспільного і політичного життя. Я ще сьогодні з пошаною клоню голову перед тими, без сумніву вийнятковими, представниками нашої старшої ґенерації. Ми могли з ними не погоджуватися у справах тактики наших визвольних змагань, але вони розуміли конечність існування нашої Організації і давали їй свої послуги. Годиться підкреслити, що поміж ними були теж і члени нашого священичого стану.

Для легшого переведення транспортів була створена в Ґдині спеціяльна станиця, були побудовані власні середники транспорту, і станиця ця проіснувала біля півтора року, вона була в час створена і в час нами самими зліквідована і в цьому випадкові, хоч перевезено тисячі примірників „Сурми”, ані одно число не попалося в руки польської поліції...

В Данціґу була створена полк. Є. Коновальцем окрема референтура для справ Сполучених Штатів, Канади і Південної Америки. Керівники Українського Народнього Союзу, Стрілецьких Громад, тодішнього ОДВУ, редактори „Свободи”, „Народньої Волі”, „Нашого Клича” і других часописів: д-р Скегар, інж. Куропась, Василишин, Мусійчук. Задорецький і леґіон наших прикладних громадян за океаном будуть пригадувати собі той живий контакт, який тоді між нами існував...

Через Данціґ переходили всі грошеві посилки з-за кордону до Краю і не було ані одного випадку, щоб така посилка не дійшла на місце призначення. Маю враження, що польська поліція до сьогодні не знає дороги, якою ми при цьому користувалися. Тому брехнею є твердження.... що здобуті ексами гроші йшли з Краю на удержання станиць за кордоном. Якраз навпаки малася справа.

З хорватами лучило нас спільне стремління до незалежности і тому ми помагали собі взаємно всюди, де могли. В Данціґу друкувалась підпільна газета хорватського незалежного руху „Хрватска Држава”. З Кватерніком, чільним членом проводу хорватських усташів, що пізніше став першим міністром військових справ Нової Хорватії, лучило мене довге знайомство. Визнаючись добре на данціґському терені, я допоміг йому у всьому, шо було потрібне для влаштування друку згаданої газети, а відтак у всьому, що було потрібне для ведення інших його справ.

Згадавши про таємну конференцію військового значенні про мобілізаційні пляни, А. Федина пише:

Полковник Коновалець, як колись Хмельницький чи Мазепа, дивився далеко вперед і шукав можливих союзників для українського визвольного руху. Він завжди клав велику вагу на військову ділянку і тому її особливо форсував. Він старався про приміщення молодих членів Організації в старшинських школах в армії голляндській, італійській, німецькій, литовській. На деяких місцях це йому пощастило, на деяких ні. Також і ці члени Організації переїжджали через Данціґ. А хто колись довідався про це?

В Данціґу існував заснований мною Відділ ОУН, до якого входили найактивніші студенти з найвиразнішим національним ідеологічним оформленням. Членство у Відділі не було таємним так, як ОУН є політичною Організацією і за кордоном ніде не є забороненою. Хто з данціґських студентів включався в роботу крайову, той переходив там автоматично в підпілля згл. в анонімність. Це були дві цілком окремі справи, про які на терені Данціґського Відділу ніколи не говорилося, тобто члени ОУН в Данціґу про себе не знали, хто був з них включений в крайову роботу, а хто ні. Данціґський Відділ мав за завдання закріпляти політичну свідомість своїх членів та підготовити їх до громадського життя під кутом націоналістичної ідеології. Провід ОУН стояв на цілком правильному становищі, що в парі з активним спротивом мусить йти наша визвольна політика, як в Краю, так і за кордоном. Нам було ясно, що якщо в політичній дії ми не хочемо бути тільки предметом, але хочемо бути незалежними від чужих впливів, то мусимо безпосередньо активізуватися в біжучих політичних комбінаціях; було ясно, що політичну концепцію відносно нашої Батьківщини ми мусимо творити самі і мусимо самостійно її вести, якщо не хочемо, щоби другі нам її диктували. Тільки завдяки такому ясному поставленню справи ми маємо нині, як результат, такі поважні осяги в нашій визвольній справі на міжнародньому полі. Завданням провідництва в Данціґу було впливати на формування світогляду членів саме в згаданому напрямі.

А в дальшому місцевий Відділ мав вплив і держав палець на живчику всього, як культурно-освітнього, так організаційного життя нашого студентства. Всі принципіяльні справи в тодішньому житті наших студентів вирішувалися на сходинах Відділу. Ключеві позиції особливо в загально-студентській організації „Основа” обсаджувалися з правила або націоналістами або їх прихильниками.3 Що наша лінія, продовжувана в житті студентства була правильною, показав факт, що українське студентство на терені Данціґу добувало собі чимраз краще признання не лише з боку професури та керівництва політехніки, але також з боку урядових кругів. Згодом навіть виріжнювано українське студентство перед усіми іншими чужинецькими студентськими групами. Коли до поляків застосовувано „нумерує клявзус” тобто обмеження в приниманні на політехніку, тоді кожного українця принимано без ніяких труднощів. Данціґська Політехніка була одною з небагатьох високошкільних установ закордоном, яка признавала нашим студентам студії на українському тайному університеті у Львові. Ректори і професори політехніки брали щораз живішу участь в наших студентських імпрезах, а зокрема бували на комерсах наших студентських корпорацій. Нашим потребуючим студентам уділговано вкінці, як єдиній чужонаціональній групі, стипендії з фонду Гумбольдта. Поза німецькими студентами були тільки українці, які мали право являтись на політехніці в студентських барвах. Поляки силою і демонстраціями домагались того самого права, але леґально його ніколи не одержали. Німецький студент в барвах завжди уважав себе вищим від студента чужинця. Він міг чужинця вдарити в лице, плюнути йому в очі і чужинець міг за це внести скаргу до цивільного суду, але ніколи не міг пробувати вирішувати такі справи дорогою почесного студентського суду. Ми добились до того, що українські студентські корпорації „Чорноморе”, „Зарево” і „Галич” стали „б'ючими” корпораціями з повним правом давання і одержання сатисфакції. Згорлжевич, Бачинський і я вели довгі переговори з представниками німецького студентства і добились до того, що всі три згадані українські студентські корпорації були прийняті до т. зв. „Ваффенрінґу”, тобто „збройного звена”, а тимсамим вповні були зрівняні з німецькими корпорантами. Від цього моменту кожну бундючну образу українського студента мусів німець змивати власною кров'ю на шаблі. І такі випадки були. Мені невідомо, щоби колинебудь раніше або пізніше на інших високих школах за кордоном українське студентство добуло собі таку сильну позицію.

Для українських студентів було уможливлено вправи в малокалібровій стрілянці, в киданні ручними ґранатами і взагалі у військовому спорті і мені невідомо, щоби хтось мав з цього приводу якісь труднощі в Краю.

Крім явного Відділу ОУН були ще в Данціґу строго конспіративні групи. Для більшої справности і безпеки я застосував до них не трійкову, а двійкову систему. Було дві двійки хемічні, одна для зривних матеріялів і одна для особливих доручень. Всі вони в міру своїх сил, вільного часу і своїх спосібностей виконували доручену їм роботу. Всі члени цих двійок по виїзді з Данціґу працювали в Краю чи на теренах Польщі і хто колинебудь довідався про їх підготовку в Данціґу?

В Данціґу була влаштована хемічна лябораторія Організації, яка мала свою власну програму праці. В Данціґу був приміщений арсенал і бойовий виряд Організації. З Данціґу в останньому часі мойого побуту робились приготування до влаштування трьох зв'язкових пунктів на терені Краю та Польщі, які мали бути виряджені в короткохвилеві радіоапарати і в той спосіб мали відтяжити Організацію від поважних витрат, зв'язаних з особистими поїздками та зустрічами. Це все ще не всі вияви організаційної праці.

За моєю редакцією виходив в німецькій мові друкований на цикльостилі неперіодичний „Інформаційний Бюлетень” про українські справи для місцевої преси, бібліотек, інститутів і зацікавлених політичних кругів. Ми здобули собі приятелів і мене лучило особисте знайомство з такими видатними людьми в Данціґу, як д-р Реке, посол Мартіні, сенатор Фолькман і цілий ряд других. Д-р Реке, директор „Східнього Інституту” в Данціґу, видавець журналу „Схід” і посол до данціґського парляменту бачив досяглість української проблеми на сході і почав сам вивчати українську мову. Навіть президент данціґського сенату, тобто голова уряду д-р Зам, цікавився українською справою, а зокрема українськими студентами на політехніці та їх поступами в науці.

Робота на терені Данціґу велась і розвивалась кругло п'ять років, а по афері Нича станиця в Данціґу проіснувала тільки один рік. В останньому часі моє мешкання було обставлене днем і ніччю польськими аґентами, польський уряд вимагав моєї офіційної видачі, в цілій польській пресі появились оголошення, щоби доставити мою фотознимку, якої поліція ніде не могла дістати, на мою голову була поставлена нагорода, за мною гнались посіпаки по цілій Европі. Доказом – інциденти в Будапешті і Ковні. Перед залишенням данціґського терену я знищив згл. заховав серед найбільшої небезпеки все, що було важливе для Організації так, що нічого не попало в руки ані данціґської ані польської поліції.

Так закінчився мій данціґський період праці”.

Творення окремих політично-громадських організацій у США і Канаді

До Америки виїхав полк. Є. Коновалець кілька тижнів після Конґресу ОУН.4 Метою його поїздки було поінформувати особисто українські громади в США й Канаді про мету й завдання новопосталої Організації Українських Націоналістів і створити в тих країнах своєрідне, під психологічно-політичним і фінансовим оглядом, запілля для революційно-визвольної боротьби за УССД і таким способом ввімкнути ввесь український загал на чужині до тієї боротьби. Постава українського загалу до ОУН та її дії виявила наступних років, що поїздка полк. Коновальця за океан була доцільною й цілком успішною.

Одначе, познайомившися з політично-правними відносинами в США й Канаді, полк. Коновалець прийшов до висновку, що не є доцільним розбудовувати на тих теренах, як масову політичну організацію, ту саму ОУН, що веде підпільно-революційну боротьбу на рідних землях. Тому він вирішив, що на чужині повинні бути організовані тільки невеликі клітини ОУН, як зв'язкові центри поміж проводом ОУН та українським громадянством даної країни. Для організаційного охоплення широких мас треба творити цілком окремі націоналістичні організації, самостійні й достосовані до правних вимог дотичної країни та пов'язані з ОУН тільки ідейно-політичними вузлами.

У висліді такої постанови, з доручення полк. Коновальця, як голови Проводу Українських Націоналістів, створено такі українські ідеологічно-політичні організації з суспільно-громадським характером діяльности: Організація Державного Відродження України – ОДВУ в США та Українське Національне Об'єднання – УНО в Канаді. Це мали бути ті українські націоналістичні організації масового характеру, які замість планованих на цих теренах частин ОУН унапрямлювали акцію постійного залучування українського громадянства на теренах США й Канади до визвольної боротьби цілого українського народу під прапорами ОУН. Обидві ці організації гідно виконували покладене на них полк. Коновальцем завдання – аж до другої світової війни. Згодом впливи в цих організаціях – ОДВУ й УНО – перехопила організація полк. А. Мельника.

Таку систему застосовано й на інших теренах поза українськими землями й обмежено творення окремих клітин ОУН конечним мінімумом. Завданням цих клітин було виконувати окремі доручення ПУН-у в ділянці зовнішньої політики та керувати націоналістичними організаціями даної країни, що мали масовий характер, як згадані ОДВУ й УНО. При цьому ці клітини ОУН спирали своє керівництво в організаціях масового характеру не на якихось правно-організаційних вимогах, а на здобутому для себе авторитеті серед громадянства. Обов'язком членів ОУН за кордоном було теж увімкнутися в ряди членів усіх інших українських організацій та установ і, за змогою, скерувати їхню працю по лінії потреб визвольно-революційної боротьби українського народу.

Разом із звуженням кількости клітин ОУН та кількости їхніх членів прийшло також законспіровування цих клітин на зразок клітин ОУН на українських землях, хоч далеко не так суворо – через цілком інші політичні умови на чужині.

Первісно заплянований характер масової й цілком явної організації затримали ще протягом деякого часу тільки клітини ОУН на терені західньо-европейських країн. Одначе ПУН-ом була апробована тенденція, щоб і в тих країнах організувати працю на такий зразок, як це зроблено на теренах США і Канади.

ПІДРИВНІ ЗАХОДИ З БОКУ ПРОТИВНИКІВ

Нотуючи в нашій праці відгук, викликаний постанням ОУН, серед українського партійно-політичного світу, ми вказали на ворожість, а то й ненависть, з якою українські партійні діячі в Краю й на еміґрації зустріли нову політичну силу в українському житті. Таке становище тодішніх партій та їхніх діячів було зрозуміле: вони боялися, що втратять свої впливи серед українського громадянства, слушно сподіваючись, що це громадянство зверне свої симпатії до революційно-визвольного руху, а відвертатисьме від партійництва з його постійною гризнею й опортунізмом. Маючи на увазі цей страх за втрату впливів, можна б виправдувати ворожість згаданих партій і їхніх діячів до ОУН, якщо б та ненависть виявлялася в дозволених політичною мораллю межах.

На жаль, ворожість до ОУН українських партійних діячів далеко перейшла ті межі – з виразною шкодою для всенародніх українських інтересів. А тому закордонні клітини ОУН мусіли витрачати куди більше уваги й снаги для поборювання тієї партійницької отрути, ніж це випливало з наставлення ОУН до інших українських партій.

Ворожа до ОУН акція еміґраційних українських партій скеровувалася в двох напрямках: в політичному, щоб підривати авторитет ОУН в очах своїх і чужих громадян і відривати українське суспільство на чужині від співучасти в політичних акціях націоналістів, та в фінансовому, щоб не дозволити виявитися українській жертовності в ім'я визвольно-революційної боротьби, що її вела ОУН на українських землях.

Промотором кампанії проти ОУН були соціялісти з східніх українських земель, які безцеремонно користувалися для того фірмою „Державного Центру УНР в екзилю”. Їх підтримували галицькі соціялістичні діячі, які опинилися на чужині, зокрема в США й Канаді. Для тих еміґраційно-партійних діячів очорнювання ОУН стало чи не найважливішим завданням їхньої діяльности.

Наклепи, що ОУН це польська або большевицька провокація

З тієї сумної слави „діяльности” варто згадати виступ колишнього сенатора з Наддніпрянщини, уенерівського діяча на еміґрації С. П. Шелухина. На сторінках органу Українського Робітничого Союзу в США „Народня Воля”, що його галицькі соціялісти-еміґранти зробили партійною газетою (Скрентон, 16 квітня 1931 року, ч. 43), С. Шелухин писав про українське націоналістичне підпілля на західньоукраїнських землях так:

„В дійсності це організація і не військова, і не революційна, а просто знаряддя для нищення українського життя й розвитку, що це польська азефовщина, перейнята з Росії... „Сурму” вперше я побачив років тому три назад. Один із студентів, давши мені прочитати кілька чисел „Сурми”, прохав сказати йому, що то за дивний часопис. Через два дні, простудіювавши „Сурму” по правничому, я відповів: „Це типічний провокаційний орган. Гадаю, що це польська робота. Так виходить і за засадою, кому воно на користь”. Мій досвід старого правника промовляв мені за таке підозріння і щодо „Сурми”, і щодо її музик... Чи не дивно, і чи не підозріло, що польська поліція в нинішні часи, коли ні з чим не можна сховатися, як хто хоче що викрити, на протязі багатьох років виловлює молодь з „Сурмою”, а ніяк не викриє, де ж саме вона друкується і звідки саме шириться... Для мене, як старого судді й слідчого у важніших справах, є всі дані, щоб дивитися на справу „УВО” та „Сурму” як на польську азефовщину”.

Виступ С. Шелухина викликав хвилю обурення серед українського загалу на чужині, у країнах Західньої Европи й за океаном. До української преси посипалися заяви протесту й гострого засудження виступу С. Шелухина. Протестували не лише клітини ОУН, а й інші українські організації, наприклад, Українська Громада у Франції, Українські Громади в Брюсселі, Льєжу, в Ліберці, українські вояки, зібрані на вічу в Ліберці на Чехо-Словаччині, Українська Національна Рада в Бельґії, Стрілецькі Громади різних місцевостей Канади й багато інших. Газета „Незалежність” за 1 червня 1931 року з приводу виступу Шелухина писала:

„Для обвинувачення когось, особливо цілої організації, в провокації потрібні неоспоримі матеріяльні докази – інакше саме це обвинувачення являється звичайною провокацією. Це більше, ніж хто інший, мусів би знати й розуміти колишній прокурор і суддя С. Шелухин”.

А письменник Улас Самчук звернувся до управи Товариства українських письменників і журналістів (Самчук і Шелухин були членами цього товариства) з вимогою, щоб Шелухин подав для громадського суду докази щодо своїх тверджень у відношенні до підпільної української націоналістичної організації. Одначе, ані Шелухин, ані „Народня Воля” найменших доказів для обґрунтування своїх закидів не подали, ні не мали відваги відкликати наклепи й прилюдно вибачитися за них.

З подібними наклепами на ОУН виступив проф. Ол. Шульгин у своїй брошурці п. з. „Державність чи гайдамаччина”, що в ній він висував підозріння, що „працею ОУН керують... большевицькі аґенти.

Обурені цими виступами, українські вояки на своєму вічу в Ліберці (Чехо-Словаччина) ухвалили таку резолюцію:

„Ми, українські старшини, підстаршини, козаки і стрільці Української Армії, що в даний мент перебувають в Ліберці і його околицях, на своєму вічу з 30 травня 1931 року ухвалили рішуче опротестувати виступи Шелухина і Шульгина супроти революційної боротьби та соборницької акції. Заявляємо, що всі ці випади, скеровані проти революційного чину нашого покоління й молоді, не зустрінуть у нас підтримки та добрих слів, а лише ганьбу та презирство”.5

Інсинуації про грошеві надужиття

Збіркою наклепів й інсинуацій проти ОУН була теж брошура якогось М. Петришина п. з. „Будують чи руйнують? З приводу діяльности Організації Українських Націоналістів”.

Одначе, „Народня Воля” в своїй акції проти ОУН пішла ще далі. Після того, як українська преса надрукувала вістку, що протягом трьох місяців українське громадянство в Америці склало на потреби визвольно-революційної боротьби в Краю понад 24.000 долярів, „Народня Воля” в 44 числі за 18 квітня 1931 року опублікувала провокативну статтю п. з. „Де об'єдналося двадцять тисяч?” У цій статті згадана газета висунула прилюдне підозріння, що зібрані гроші не передано згідно з бажанням жертводавців, а для підсилення своїх тверджень вона привела „резолюцію загального з'їзду „Рідної Школи” у Львові” такого змісту:

„З'їзд звертається з просьбою про поміч до української еміґрації в Америці, зокрема до „Об'єднання”, яке останніми часами зібрало на крайові потреби великі суми – понад 24.000 дол„ з яких ще приблизно 20.000 долярів до краю не надіслано”.

У відповідь на це Президія головної управи „Рідної Школи” у Львові надрукувала в „Свободі” (з 29 травня 1931) офіційне спростування: „Такої резолюції на Загальному з'їзді „Рідної Школи” 25.3.1931 не було й не ухвалено”.

Отож, „Народня Воля” не завагалася свідомо підфальшувати резолюції української національної установи у Львові, щоб тільки підірвати довір'я українського громадянства до ОУН та припинити жертовність цього громадянства на визвольно-революційну боротьбу українського народу на рідних землях.

На жаль, у своїй шкідливій акції „Народня Воля” не була єдиною. Українсько-американський комітет „Об'єднання”, який проводив в США збірку на бойовий фонд УВО-ОУН, став предметом нападів з боку західньоукраїнських партійних діячів. І так, напр., львівський орган УНДО „Діло” писав 12 травня 1931 року:

„Над справою т. зв. бойової акції не можемо із зрозумілих причин на цьому місці застановлятися. Відношення до неї всіх відповідальних чинників у краю відоме. Але в даному випадку не йде про неї, тільки про те, чи доцільно робити такі збірки, навіть в Америці, під фірмою „на потреби старого краю”. Ми кажемо, що не тільки не доцільно, а й шкідливо. Всі збірки „на потреби старого краю” повинні йти виключно на видимі потреби цього краю... Вже від кількох місяців ішли нарікання в краю на спосіб, яким „Об'єднання” розділює американські жертви... Збіркові гроші, збирані на потреби старого краю, повинні бути розділювані при вирішному голосі відповідальних старокрайових чинників, які найкраще знають і єдино компетентні забирати голос щодо крайових потреб”.

А в числі 62 з датою 20 березня 1931 року „Діло” кинуло на адресу „Об'єднання” те саме підозріння щодо зловживання зібраними в Америці пожертвами, що й „Народня Воля”:

„Об'єднання” зібрало 24.976,06 дол., а міжтим, згідно з інформаціями, що їх „Діло” одержало від різних українських установ у Львові, ті установи дістали до 20.3. ц. р. всього 5.625 дол. Отже: де поділися інші гроші?”

У відповідь на ті закиди „Об'єднання” опублікувало в „Свободі” з датою 15. 4. 1931 р. докладний виказ розподілу зібраних фондів, з якого виходило, що з круглої суми 24 тисяч долярів на бойову акцію УВО-ОУН передано суму 12.575 дол., а решту на інші потреби Краю відповідним крайовим організаціям та інституціям. На другий виступ „Діла” з повчанням, що, мовляв, зібрані в Америці гроші на потреби Краю повинні розділювати згідно з власним вирішенням тільки західньоукраїнські леґальні партії, „Об'єднання” відповіло окремим комунікатом, надрукованим в „Свободі” за 27 травня 1931 року, в якому, між ін., сказано:

„Виходило б, що бойова акція – це не акція „краю”, бо „відповідальні чинники” і „Діло” є проти неї. І ось тому „Діло” закидає „Об'єднанню”, що воно не повинно збирати на бойову акцію під фірмою „на потреби старого краю” ... От доперва тепер „Діло” поставило справу ясно. Щойно тепер знаємо, про що йому йде. І чи не краще було так відразу поставити справу, а не питатися „Об'єднання”, де ділися 20.000 долярів, коли „Об'єднання” вислало їх туди, куди йому казали вислати жертводавці? Бо чи „Об'єднання” тому винне, що для американських українців „бойова акція” є крайовою справою? „Діло” виступає проти „Об'єднання” за розподіл жертв, коли сама українська еміґрація поставила „Об'єднанню” вимогу висилати пожертви тільки на ті цілі, на які йому призначено висилати і що воно за американськими законами зобов'язане зробити... Зібрані на „бойову акцію” гроші відіслало „Об'єднання” туди, куди собі жертводавці бажали. „Діло” каже, що ті жертви не були вислані „на край”. Знову ж ті, що висилали на „бойову акцію”, є того переконання, що те, що „Діло” розуміє під краєм, вони уважають „нездоровою атмосферою”, яка може нас у кожний час скомпромітувати і зробити нашу справу на Західній Україні внутрішньою справою Польщі... Через крайову нездорову атмосферу недавно дійшло до компромітуючих нас пертрактацій з польським урядом тоді, коли наша справа була трактована на міжнародній арені. Ота нездорова атмосфера навіть не дала створити якогось крайового комітету для рятування „спацифікованих”; вона навіть нищить своїми нерозважними політичними скоками той престиж, якого добилася наша справа, окуплена „спацифікованими українськими жертвами”.

Кампанія опортуністичних українських партій в Краю і за кордоном, скерована ніби лише проти УВО-ОУН, насправді вдаряла по всій визвольно-революційній боротьбі українського народу, тому, що ширила справді нездорову атмосферу й сіяла зневіру й дезорієнтацію серед українського громадянства на чужині. А тому треба було й відповідної відсічі з боку організованого українського націоналістичного руху.

У зв'язку з цим у „Розбудові Нації” за липень-серпень 1931 року опубліковано окрему деклярацію „Від Проводу ОУН до наших прихильників і противників з-поміж українського громадянства”, текст якої такий:

„Від самого початку існування й діяльности ОУН різні чинники українського національного життя в краю і за кордоном не переставали поборювати нашу організацію та її провід. Нема чого цьому дивуватися, коли зважити виразну відмінність нашої політики й тактики від позицій і метод наших угрупувань. І їх протичинність є природньою, як природньою є боротьба в житті. Але ж ті засоби поборювання, що їх вони проти нас уживали й уживають, не можна уважати за корисні для нашої національної дійсности і наших національних змагань.

„Не мігши збутися зростаючого українського націоналізму кпинами й критикою, наші противники вхопилися за інсинуації, роблячи з нас свідомих чи несвідомих спільників московських большевиків. Ширено провокативні чутки, без найменшого доказу правди, проти колишніх і теперішніх членів Проводу ОУН. Роботу, яку переводять організовані націоналісти, зображувано, без огляду на факти, як руїнництво, а цілий рух як новітню гайдамаччину. Пробували кинути на ОУН, зближуючи її з іншою організацією, тінь зрадництва і провокації, цим разом на користь Польщі. В краю і за кордоном ведуть проти нас – і групи, і особи – шалену кампанію, використовуючи найменші похибки в нашій роботі, незручність, труднощі, щоб лиш очорнити і сплюгавити. Нині та кампанія дійшла до свого вершка.

„Ми спокійно приглядалися тій метушні, певні свідомости і карности нашого членства, здорового інстинкту загалу, певні нашої остаточної перемоги, тріюмфу наших гасел, нашої політики, нашої правди. Якщо нині й забираємо голос, то не тому, щоб боронитися чи протестувати проти нападів. Боронимося, наступаючи, та приймаємо і напади, які вважаємо за неморальні. Прийнявши всі виклики і відбивши всі атаки, хочемо лише звернути увагу наших противників і прихильників з-поміж нашого громадянства в краю і за кордоном на одну важливу річ, а саме на те, що внутрішня політика та боротьба не повинні чинити шкоди українському організмові, ані робити підбою українській національній справі, лише навпаки.

„Стверджуємо, що в нас у виборі засобів взаємопоборювання перейдено межі і заходить небезпека затруєння українського національного організму з середини. Свідоме вживання тяжких інсинуацій, брудних наклепів, безпідставних обвинувачень, взаємне очорнювання, кидання тіні зради і провокації, недопустимі не лише з етичної точки зору, але також і внутрішнього здоров'я нації. Для національної солідарности і спаяности небезпечна не так розбіжність думок і переконань, як взаємна відраза, виплекана на чуттєвій основі. Тим часом така солідарність не мусить заникнути навіть при умові внутрішньої боротьби. Обставини, серед яких живемо, кажуть нам уникати всього, що зменшує нашу внутрішню міць і відпорність назовні.

„Мужньо й отверто признаємося, що і з нашого боку були поповнені помилки. Але наші помилки були спричинені виключно недоглядом, браком належної орієнтації, нестриманістю поодиноких осіб, а ніколи свідомо і зі злої волі. Тим не менш Провід є далекий від думки відпекуватися від відпо-відальности за хиби націоналістів і в цілому бере їх на себе. Але він уважає за потрібне заявити, що було б великою помилкою добачати в окремих випадках систему, а в ухилах від основної лінії її заперечення. І ті, що нам закидають руїнництво, потурання ворогам, виламання з національного табору або грубо помиляються, або виразно є злої волі.

„Цим звертаємося до наших прихильників, рівнож як і до противників, не з метою усунути з нашого національного життя боротьбу, що є не можливе, а може й некорисне, але з метою оздоровити її, щоб та боротьба стала чинником творчим, а не руйнівничим. Доконання завдань, що їх ми, українські націоналісти, собі поставили, і які нам накидає історія, вимагає борні, борні назовні і борні всередині. Будемо боротися проти немочі, яка знесилює нашу націю, і за правду, яку вважаємо єдиноспасальною для нашої справи. Але будемо старатися переводити цю боротьбу тим способом, щоб вона не розкладала, а гартувала живі сили нашої нації, не зіслаблювала, а підсилювала українські позиції. Напевно у нас будуть ще помилки, але уникати їх годі. Однак, основна провідна лінія нашої політики й тактики виразна й тверда: плекання й організація внутрішніх сил Української Нації та організація і піднесення її відборонности назовні”.

ОУН намагалася оздоровлювати внутрішньо-політичні відносини серед провідних кіл українського громадянства на чужині не тільки поборюванням нездорових проявів у пресі та закликами; разом із цим ОУН увесь час робила заходи, щоб створити всеукраїнські суспільно-громадські координаційні центри, які вирівнювали б і злагіднювали б протилежності між; окремими групами українського громадянства і спрямовували б українську енерґію на боротьбу проти національних ворогів, замість марно витрачати її на взаємну внутрішньо-українську гризню.

Сіяння недовір'я до провідних членів ОУН

Ще до часу заснування ОУН, коли ПУН був створений на Конференції націоналістичних організацій в Празі в 1927 році, як координатор праці тих організацій, виникли підозріння проти двох його членів – М. Сціборського і В. Мартинця.

Підозріння проти М. Сціборського в тому, що він, мовляв, є аґентом польської поліції, вийшло в 1928 році з кіл екзильного уряду УНР, який тоді перебував у Варшаві. Зразу це була тільки шептана пропаґанда, а врешті згадані кола передали „дружнє остереження” перед Сціборським до самого полк. Коновальця. Це „остереження” передали проф. Ол. Шульгин і ред. Іван Кедрин-Рудницький. Полк. Коновалець доручив розглянути цю справу окремій комісії, складеній з представників ПУН-у й управи Союзу Українських Націоналістичних Організацій, членом якої був М. Сціборський. Одначе, на домагання згаданої комісії, щоб кола екзильного уряду УНР дали якісь докази на своє твердження, виявилося, що таких доказів немає. Тому комісія визнала закид цілком безпідставним, а ПУН надрукував на сторінках свого офіціозу „Розбудова Нації” (ч. 12 за грудень 1928) такий комунікат:

„Вже низку місяців проти Проводу Українських Націоналістів та взагалі проти всього націоналістичного табору ведеться боротьба такими негідними засобами, як наклепи проти різних осіб того табору, доноси до уряду й поліції різних держав, подавання допомоги нашим національним ворогам у переслідуванні націоналістичного руху та іншими подібними методами. Крім большевиків, вирізняється передусім група А. Лівицького, що вживає таких засобів у боротьбі з націоналістичним табором. Заявляємо, що на випадок, коли боротьба проти нас далі вестиметься такими засобами, ми будемо примушені подавати їх під осуд публічної опінії”.

Іншим членом ПУН-у, що проти нього висунено підозріння в аґентурній праці на службі польської поліції, був Володимир Мартинець. Ці підозріння, що виникли зразу після створення ПУН-у, ще до скликання Конґресу Українських Націоналістів, вийшли з кіл членів УВО, а причиною була така цікава подія.

У грудні 1927 року В. Мартинець виїхав був на західноукраїнські землі, де його несподівано заарештувала польська поліція й відвезла до львівської тюрми. Володимир Мартинець був членом ПУН-у, про що було оголошено в пресі, тож про це польська поліція мусіла знати. Крім того, вона напевно знала, що В. Мартинець відкрито виступав, як член УВО, в Празі й Берліні, був редактором „Сурми” і писав під власним прізвищем у різних еміґраційних націоналістичних журналах проти-польські статті. Заарештовано В. Мартинця саме в той час, коли підготовлявся процес проти членів УВО за вбивство куратора Собінського, і польська поліція незвичайно жорстоко переслідувала всіх підозрілих у приналежності до УВО.

І ось, арештований у такий гарячий час і в такій ситуації, Володимир Мартинець, як сам він стверджував, на протязі слідства був трактований польською поліцією надзвичайно лагідно, і вже після трьох місяців мав судовий процес, на якому його звільнено від усякої вини і кари.6

Після звільнення В. Мартинець без найменших клопотів одержав у бюрі польської поліції свій пашпорт і за кілька днів був у Празі, де тоді, згідно з пляном ПУН-у, мав відбутися Конґрес Українських Націоналістів. Через зміну пляну в той час відбулася лише II Конференція Українських Націоналістів і на неї попав Володимир Мартинець. Таке закінчення своєї справи Мартинець пояснював підкупством присяглих суддів, голови суду й прокурора.

Але і в цьому випадку не було жодних конкретних доказів і тому ПУН визнав усі підозріння проти Володимира Мартинця безпідставними, що й потвердила дійсність.

ВНУТРІШНЬО-ОРГАНІЗАЦІЙНА ПРАЦЯ ПУН

Як рішучий і відвертий противник звужування праці ОУН до абстрактного теоретизування й прихильник конкретної політичної дії, голова ПУН полк. Євген Коновалець клав великий натиск також на якнайглибше розроблення ідеологічно-програмових питань українського націоналістичного руху та на належно високий рівень ідеологічно-політичного вишколу всього членства ОУН. А тому він вимагав від кожного члена ПУН-у належних зусиль для задовільного поставлення тих завдань у засязі дотичної референтури.

Завдяки цьому ПУН розвивав досить жваву активність у ділянці внутріпіньо-організаційної праці.

Ідеологічно-програмові устійнення

Найкраще в той час була поставлена праця ідеологічної референтури під керівництвом д-ра Юліяна Вассияна. У своїх працях „До головних засад націоналізму” та „Ідеологічні основи українського націоналізму” д-р Ю. Вассиян дав, хоч і важким своїм суворо науковим стилем, вичерпний і глибокопродуманий виклад ідеологічно-програмових засад українського націоналізму й українського націоналістичного руху, оформленого в ОУН. Крім цього, він опрацював глибоку змістом та високоякісну своїми педагогічно-моральними засадами „Програму виховання в Організації Українських Націоналістів”, друковану на сторінках „Розбудови Нації”, а в 1930 році видану окремою брошурою.

Разом із цим д-р Вассиян постійно мав щільний зв'язок з Крайовою Екзекутивою ОУН і дбав, за її посередництвом, про те, щоб на ідеологічно-політичний вишкіл членства, в практиці в усіх клітинах ОУН на рідних землях, кладено велику увагу. Бажаючи зблизька керувати тією ділянкою праці, д-р Вассиян переїхав до Краю, але польська поліція заарештувала його й засудила на чотирирічне ув'язнення. Це перервало його корисну працю, що її реактивував щойно в 1934 році новий референт ідеологічного вишколу, член ПУН-у Іван Ґабрусевич-”Іртен”.

Обговоренню та уточненню програмових питань на той час присвячено низку статтей, авторами яких були не тільки члени ПУН-у, а й інші провідні члени ОУН. їх друковано на сторінках органу ПУН-у „Розбудова Нації”, який появляється у Празі до половини 1934 року, зразу як місячник, а від початку 1930 року як двомісячник. Окремим книжковим виданням вийшла праця на програмові теми інж. М. Сціборського „Земельне питання”.

Із статтей на програмові теми варто окремо згадати статтю Я. Дуба, голови Організаційного Суду ОУН, під заголовком „Сучасна криза державного ладу та майбутній устрій України”, – тому, що противники ОУН для дискредитації її перед очима західньо-демократичного світу вперто закидали й ще сьогодні закидають Організації Українських Націоналістів намагання ввести в майбутній Українській Державі режим постійної диктатури. У своїй статті про становище ОУН до питання майбутнього ладу відновленої Української Держави Я. Дуб пише:

„... дилему – диктатура чи народоправство – доводиться розглядати з погляду доцільности, а не лише на підставі принципіяльних міркувань. Можливо, проте, що сучасний (европейський) парляментаризм зазнає деяких значних змін. Бо основним недомаганням европейського народоправства є те, що парлямент захопив у свої руки занадто велику долю народньої суверенности, тоді як виконавча влада позбавлена належної можливости спокійно провадити свою працю протягом довшого часу. Себто, необхідно встановити поміж законодавчим тілом, виконавчою владою і головою держави такі відносини, щоб різні парляментські чвари та партійне суперництво не викликали безперестанних урядових криз і змін влади протягом довшого часу. Саме з цього боку державний лад Злучених Держав має значну перевагу перед европейським парляментаризмом. Тому можлива ревізія европейського народоправства в цьому напрямі...

„Разом із цим слід ствердити, що основною засадою державного ладу є, і безперечно довго ще буде, народоправство, тоді як різні диктатури являються лише переходовими явищами...

„Виникає питання: який державний устрій може найкраще забезпечити господарський та культурний розвиток Української Нації в часі визвольних змагань, як рівнож у часі, коли їй пощастить утворити й упорядкувати Українську Самостійну Соборну Державу?

„Українська Нація виборе собі волю і державність лише шляхом національної революції та збройної боротьби, під час якої на українських землях пануватиме національна диктатура, як то завжди бувало під час війни або визвольної боротьби інших націй. Чи вибухне ця національна революція у зв'язку з можливими військовими подіями на Сході Европи, чи незалежно від них, Українська Нація буде в стані добитися своєї перемоги лише тоді, коли провідні її верстви утворять відповідну до вимог часу й обставин національну диктатуру та зорганізують належну військову силу. Без цього годі й думати про перемогу над сучасними займанцями українських земель. Ця рішуча диктаторська влада протягом певного недовгого часу буде повинна встановити лад та спокій у країні...

„Однак, затягувати національну диктатуру на довший час, як це зробили російські большевики, чи італійські фашисти, було б теж недоцільним та досить небезпечним експериментом, бо позбавлена довший час належної волі і скована на руках і ногах монопольним пануванням одної партії чи групи нація не зможе належним способом розвинути свої творчі сили, позбавлена можливости виявити свою енерґію та розмах на всіх ділянках господарського чи культурного розвитку...

„Коротко кажучи, ми, націоналісти, є проти інституту диктатури, як форми державного ладу за нормальних умов життя нації. Ми лише обстоюємо національно-революційну диктатуру як переходовий стан, бо вона дає можливість українській нації доцільно та раціонально в найкоротший час вибороти собі визволення та незалежну державність”.7

На окрему згадку заслуговує також; стаття на політично-програмові теми того самого автора, співробітника ПУН-у, В. Богуша під заголовком „Ліґа визволення народів Східньої Европи, Кавказу та Закаспію”, що в ній автор висуває думку про потребу координації визвольної боротьби всіх поневолених Москвою народів, з допомогою окремої, спеціяльно для тих завдань створеної організації дотичних народів. Бо хоч ця думка була здійснена щойно пізніше, в час другої світової війни Першою Конференцією поневолених народів Східньої Европи та підсовєтської Азії, що відбулася в Україні в листопаді 1943 року, то все ж треба відмітити, що потребу залучити до боротьби проти московсько-большевицьких окупантів усіх поневолених ними народів та про потребу створити для цього окрему організацію відчували й розуміли провідні члени ОУН вже від самих початків діяльности ОУН.

У своїй статті В. Богуш (Макар Кушнір) писав:

„Ліґа визволення народів Східньої Европи, Кавказу й Закаспію” потрібна нам для того, щоб спільно з усіма народами, які змагаються за власну незалежну державність, поставити східньо-европейську проблему на весь ріст... ... Створення Ліґи визволення народів Східньої Европи, Кавказу й Закаспію є надзвичайно актуальною справою. Своїм головним завданням вона матиме ведення пропаґанди нашої концепції розв'язки східньо-европейської проблеми та рішуче поборювання концепції російської або польської. Отже, Ліґа в першу чергу мала б провадити боротьбу проти тих русофільських та польонофільських традицій, що закорінилися в колах европейської дипломатії, також у різних суспільно-політичних та інших організаціях, у пресі тощо. Вона мала б провадити не лише політичну боротьбу проти большевицького панування на Сході Европи, але також рішуче поборювати ідею реставрації російського панування поза межами етнографічної Росії. Нарешті, її обов'язком була б не менш рішуча боротьба проти польської чи румунської окупації земель українських, білоруських та інших”.8

Військовий відтинок

Широку працю в ділянці теоретичного військового вишколу членства ОУН розгорнула референтура військових справ ПУН-у, якою керував ген. М. Капустянський-”Низола” при співпраці цілого штабу військових старшин, як: ген. В. Курманович, сотн. Р. Ярий, полк. Р. Сушко, сотн. С. Чучман, сотн. Сеник, а від весни 1938 року теж сотн. Олекса Гасин і полк. М. Колодзінський-”Гузар”. Військова референтура ПУН-у опрацювала й видала друком „Загальний курс військового вишколу”, що охопив такі розділи:

1. Вступна лекція – передмова; можливості війни; аналіза модерної війни; мобілізація держави; методи воєнного досліду. 2. Летунство. 3. Хемічна та бактеріологічна війна. 4. Танки. 5. Гармати. 6. Кіннота. 7. Технічні та допомо-гові війська. 8. Піхота. 9. Організація сучасних армій (Франція, Англія, Північна Америка, Німеччина). 10. Червона армія. 11. Польська армія. 12. Засади сучасної тактики. 13. Інженерна оборона сучасних держав. 14. Комунікація й запілля. 15. Особливості революційної та громадянської війни. 16. Фльота та її організація в різних країнах. 17. Мобілізація державного апарату в час війни. 18. Мобілізація народнього господарства перед війною і в час війни. 19. Основи тактики й стратегії.

З військовою референтурою тісно співпрацював полк. Коновалець. Між. іншим, він до спілки з сотн. Ол. Гасином опрацював „Військовий підручник”, першу того роду працю після Визвольних змагань. Ця праця була видана друком „Українською Громадою” в Канаді й невеликою кількістю доставлена теж на рідні землі – для вжитку членів ОУН.

Слабше натомість була поставлена військовою референтурою ПУН-у справа практичного військового вишколу. Правда, і в цій ділянці роблено спроби організувати спеціяльні старшинські курси, але, на жаль, кількість учасників тих курсів, у порівнянні до кількости членів ОУН на українських землях, була неспівмірно мала.

Пропаґандивні видання

Референтура пропаґанди видала в 1932 році двома накладами книжку для широкого вжитку членства, написану Володимиром Мартинцем, п. н. „Реальна” чи визвольна політика?” Ця праця на 152 сторінки друку, написана популярно в формі розмови між націоналістом і „реальним політиком” та „безпартійним”, озброювала членство ОУН переконливими арґументами – в боротьбі з партійно-політичними противниками ОУН.

Завдання щодо обслуговування українських часописів, що стояли на позиціях українського націоналізму або з ним симпатизували, постачання їм політично-інформативних матеріялів з націоналістичним насвітленням подій і проблем, – це завдання виконувала „Націоналістична Пресова Служба”, осідком якої був Берлін. „НПС” видавала й розсилала дотичним редакціям українських часописів видавані на цикльостилі „Бюлетені НПС”. Праця „НПС” була щільно пов'язана з працею „Української Пресової Служби”, яка видавала німецькою мовою політично-інформативні бюлетені для вжитку німецьких редакцій і політиків. Обидві ці клітини ОУН приміщувалися в тому самому будинку в Берліні і в обидвох працювали майже ті самі члени ОУН. Керівником „Націоналістичної Пресової Служби” був Орест Чемеринський-”Оршан”, член ПУН-у. Співпрацівниками „НПС” були: Іван Ґабрусевич-”Іртен”, Володимир Стахів-”Мек”, Богдан Кордюк-”Дік”-”Сніп” та інші.

Герб і гимн ОУН

Цінуючи виховне значення окремої емблеми й гимну організації, ПУН розписав у 1931 році конкурс на проєкти герба й гимну ОУН. Про висліди конкурсу та вирішення ПУН-у в цій справі було повідомлено в офіційному комунікаті, надрукованому на сторінках „Розбудови Нації” за січень-лютий 1932 року. Текст цього комунікату такий:

„Від Проводу ОУН:

1. Подаємо до відома членству ОУН, що з надісланих проєктів відзнаки-герба ОУН прийнято проєкт, поданий арт.-мал. проф. Р. Лісовським. Репродукцію відзнаки-герба подаємо окремою відбиткою як прилогу до поточного числа „Розбудови Нації”.

2. Прийнятий герб ОУН буде вживаний як відзнака для членів ОУН, на прапорі, печатках, фірмових блянкетах, на обкладинці офіційного органу ОУН тощо, отже, всюди там, де йде про офіційний виступ ОУН назовні.

3. Із надісланих проєктів тексту гимну ОУН прийнято проєкт, поданий одним із наших найвизначніших поетів, що запроторений у ворожу тюрму. Слова прийнятого гимну є наступні:

Вродились ми великої години
З пожеж війни і полум'я вогнів,
Плекав нас біль по втраті України
Кормив нас гнет і гнів на ворогів.
І ось ідем у бою життєвому
Міцні, тверді, незломні мов ґраніт,
Бо плач не дав свободи ще нікому,
А хто борець, той здобуває світ.
Не хочемо ні слави, ні заплати,
Заплатою нам радість боротьби:
Солодше нам у бою умирати,
Ніж в путах жити мов німі раби.
Доволі нам руїни і незгоди;
Не сміє брат на брата йти у бій.
Під синьожовтим прапором свободи
З'єднаєм весь великий нарід свій.
Велику правду для усіх єдину
Наш гордий клич народові несе:
Батьківщині будь вірний до загину,
Нам Україна вища понад все.
Веде нас в бій борців упавших слава.
Для нас закон найвищий та приказ:
Соборна Українська Держава
Міцна й одна від Сяну по Кавказ.

Разом із тим повідомленням було додано до згаданого числа „Розбудови Нації” відбитку прийнятого проєкту герба ОУН. Це був таким способом стилізований український національний герб, що його середня частина мала вигляд меча, а щит, на якому намальований і оформлений золотий тризуб, мав синю обвідку із золотими краєчками по обидвох боках. Від числа за січень-лютий 1932 року почавши, „Розбудова Нації” мала цей герб ОУН на своїй обкладинці, подібно, як усі інші офіційні видання ОУН, але без щитового обрамування, що його подано тільки на відбитці проєкту.

Цей герб був відмінений постановою II Великого Збору ОУН у квітні 1941 року з уваги на прийняту в українському житті засаду, що національного герба не вільно „стилізувати”.9

Автором гимну був поет Олесь Бабій, який у той час перебував у польській тюрмі, засуджений за участь у Конґресі ОУН.

Проєкти музики до гимну ОУН були друковані в „Розбудові Нації” за липень-серпень 1932 року. Прийнятий проєкт, з поправками автора, надруковано в „Розбудові Нації” за березень-квітень 1934 року, без подання прізвища композитора, при чому назву „гимн ОУН” замінено в тій публікації назвою „Марш Націоналістів”.

Консолідаційні заходи на чужині

Українські націоналісти на чужині почали робити консолідаційні заходи в усенаціональному засязі вже в перші роки після першої світової війни. Теоретично беручи, консолідація українського загалу багато легша до реалізації на чужині, ніж на рідних землях. Бо на батьківщині, в умовах ворожої окупації та тиску, попри визвольно-революційні самостійницькі організації повинні існувати також опортуністичні, а консолідація одних з одними теоретично і практично є немислима. На чужині безпосередньо ворожого тиску немає, а тому немає тієї супротивної зовнішньої сили, яка ламає морально-політичний хребет одиницям, групам і політичним організаціям.

Вислідом тодішніх заходів українських націоналістів на чужині було створення в 1926 році Всеукраїнського Політичного Об'єднання, до якого ввійшли були майже всі тодішні українські політичні групи на чужині. Одначе, дійсність аж надто швидко виявила, що анархістичні й руїнницькі прикмети деяких партійно-політичних напрямків не є вислідом тиску сторонніх ворожих сил, а випливають з характеру тих напрямків і є невід'ємною частиною їхньої суті; для українських соціялістів, наприклад, є цілком природнім належати до тієї організації – „Інтернаціоналу” – разом із польськими й московськими соціялістами, але „зрадою соціялістичних ідей” є належати до якоїсь спільної централі, де є українські націоналісти.10 Не дивно, отже, що нову консолідаційну спробу зустріла доля всіх попередніх: Всеукраїнське Політичне Об'єднання у своїй праці швидко було спаралізоване партійно-груповими суперечностями і, проіснувавши коротко, розпалося.

Невдача з об'єднанням усіх українських політичних груп спрямувала увагу й заходи українських націоналістів на об'єднання лише всіх націоналістичних груп, що й було успішно завершено створенням єдиної ОУН.

Все ж думки про загально-національне об'єднання не занехано, а тільки, використовуючи досвід, вирішено змагати до об'єднання не на партійній, а на суспільно-громадській базі.

У висліді тих заходів ОУН, у грудні 1930 року в Празі відбулися збори Контактного Комітету українських еміґраційних організацій в ЧСР, в яких взяли участь представники понад 50 організацій, а в січні 1931 року в Женеві відбувся з'їзд представників з осередків української зовнішньої пропаґанди з дев'яти европейських країн. Обидва ті з'їзди визнали за корисну і потрібну почату працю для об'єднання українських сил на чужині й доручили створеним ними комітетам докінчувати її. Завершенням цієї акції було створення на початку 1932 року Об'єднання Українських Організацій за кордоном. Про постання цього Об'єднання українське громадянство довідалося з такого опублікованого в пресі комунікату:

„Об'єднання українських організацій за кордоном.

Нижче підписані, повновласні представники українських організацій за кордоном, уповноважені скласти перед українським громадянством наступну деклярацію:

Свідомі свого обов'язку перед Батьківщиною, українці на чужині продовжують змагатися за осягнення цілі нашої національної боротьби.

Дотеперішні зусилля, роблені за кордоном відокремленими гуртами, які не мали постійного і тісного зв'язку між собою, які працювали без пляну і без керми, часто і значною мірою ішли намарне.

Такий стан речей не може далі тривати, бо він від'ємно відбивається на тій справі, якій служимо. Щоб зусилля українців за кордоном мали належні наслідки, наше громадянство повинно працювати об'єднано, узгіднено і пляново. А це може статися лише при умові одноцілої його організації.

Між деякими українськими організаціями вже давніше існували контакт і співпраця. Настав час скріпити цей зв'язок організаційними формами, встановити норми спільного життя і праці та на кінець поширити його на інші організації.

З тією метою репрезентовані нами організації постановили:

а) віднині нижче названі організації творять разом Европейське Об'єднання Українських Організацій на чужині;

б) Об'єднання є позапартійною національно-громадською установою федеративного характеру;

в) Об'єднання має за завдання боронити матеріяльні й моральні інтереси українців за кордоном та змагати як на терені українського, так і міжнароднього життя до здійснення національного ідеалу українського народу;

г) зфедеровані організації в їх спільній роботі матимуть себе11 взаємно за центральні національно-громадські установи на теренах відповідних держав:

ґ) усіма справами Об'єднання тимчасово заряджує Секретаріят у складі Української Національної Ради в Бельґії з осідком у Брюсселі...

д) Секретаріят веде свою чинність згідно з правильником, прийнятим усіма зфедерованими організаціями, аж до часу скликання Конференції Об'єднання, яка остаточно устійнить організаційні форми, ухвалить статут і вибере постійний керівний орган.

Усіх українців за кордоном, що перебувають в Европі, закликаємо вступати до зфедерованих організацій, закладати місцеві централі в державах, де таких немає, і через них приступати до Об'єднання.

За Українську Національну Раду в Бельґії: Дм. Андрієвський, голова; за Союз Українських Еміґраційних Організацій в ЧСР: М. Ґалаґан, голова; за Виконавчий Комітет Українських Товариств в Австрії: Е. Клюн, голова; за Українське Культурне Об'єднання в Болгарії: І. Орлов, голова: за Гурток Українців при Литовсько-Українськім Товаристві в Литві: І. Бартович, голова; за Українську Громаду в Римі: Є. Онацький, голова; за Українську Громаду в Берліні: З. Кузеля, голова”.12

Досягнене таким способом об'єднання українців на суспільно-громадській базі проіснувало довший час, хоч не змогло воно, через надто сильне просякнення партійництвом, ані відіграти тієї ролі, ані розгорнути такої праці, як це сподівалися його організатори. Все ж та ініціятива і ті заходи ОУН є наявним доказом позитивного наставлення й активних намагань Організації до об'єднання всіх творчих сил української спільноти, щоб скоординовано й за одним пляном служити спільній справі національного визволення.

ЗОВНІШНЬО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Найбільший розмах у своїй діяльності на чужині виявила ОУН в ділянці зовнішньої політики. Цією ділянкою праці безпосередньо керував сам полк. Є. Коновалець, хоч формально керівником політичної референтури ПУН-у був призначений інж. Дмитро Андрієвський. Але фактично він залишався тільки співпрацівником „Розбудови Нації”, пишучи в ній статті на політичні теми, а практична його робота на відтинку зовнішньої політики обмежувалася тільки тереном Бельґії, де він перебував. Цілістю зовнішньої політики керував, як сказано, полк. Коновалець.

Під оглядом змісту праця в ділянці зовнішньої політики велася в двох напрямках: у напрямі політичної інформації для західнього світу про визвольну боротьбу українського народу й про українську справу взагалі, та в напрямі нав'язування політичних контактів із „ворогами наших ворогів” та з невтральними, які могли б стати нашими союзниками чи бодай симпатиками українських державницьких змагань.

Політично-інформативні видання

Для ведення реґулярної інформативно-політичної праці серед чужинецького світу створено окремі організаційні клітини: Українське Пресове Бюро в Женеві (Швайцарія) і Брюсселі (Бельґія), Українську Пресову Службу в Берліні (Німеччина) та Бюро ОУН в Лондоні (Англія).

Працею Українського Пресового Бюра в Женеві керував Макар Кушнір-”Богуш”-”Я. Дуб”. Бюро видавало два інформативно-політичні місячники – французькою мовою та англійською. Крім цього, Українське Пресове Бюро в Женеві видало в 1931 році окремим книжковим виданням, на 80 сторінок, працю французькою мовою п. з. „Польща, Росія й Україна”, в якій з'ясовано історичне тло та сучасний стан українсько-російського й українсько-польського конфліктів і мету тогочасних визвольних змагань українського народу.

Видавання політично-інформативних журналів саме в Женеві мало особливе значення з уваги на те, що в Женеві був осідок тодішньої Ліґи Націй і майже всіх пов'язаних з нею міжнародніх політичних інституцій, як теж осідок представництв окремих народів до Ліґи Націй. Використовуючи це, Українське Пресове Бюро в Женеві могло безпосередньо доручати чужинецьким дипломатам свої чужомовні видання, бюлетені й брошури. А тематика тих бюлетенів могла бути постійно досто-сована до проблем, обговорюваних на форумі Ліґи Націй та інших міжнародніх організацій.

Особливо жваву діяльність розгорнуло було Українське Пресове Бюро в Женеві в час польської „пацифікації” й обговорювання її на форумі Ліґи Націй. Тоді до співпраці з Бюром притягнено було українських політиків і журналістів з-поза членства ОУН та різні загально-українські громадські центри пропаґанди, щоб спільним зусиллям якнайповніше з'ясувати світові про польські звірства супроти українців. Вислідом тієї праці було видання низки документально-інформативних брошур різними мовами, зокрема „На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Европі”, Прага 1931, стор. 512, накладом Проводу Українських Націоналістів. (Книгу видано в чорній обладинці й тому серед українського громадянства в Краю й на чужині вона була загально відома під назвою „Чорна книга”). В книзі подано найповнішу збірку документів про знущання і злочини польської поліції й польської солдатески та відгуки на „пацифікацію” у світовій пресі...

Досить реґулярно видавала свої бюлетені, друковані цикльостилево й розсилані головно до німецьких та інших чужомовних редакцій, Українська Пресова Служба в Берліні.

Українським Пресовим Бюром у Брюсселі керував інж. Дм. Андрієвський. Ця політично-інформативна станиця ОУН розсилала бельґійській пресі видання Українського Пресового Бюра в Женеві та Української Пресової Служби в Берліні, а також видавала цикльостилево власний неперіодичний бюлетень.

Таку ж працю в ділянці політичної інформації вело Бюро ОУН в Лондоні, очолене інж. Є. Ляховичем. Крім англомовних видань ОУН, друкованих у Женеві, воно висилало англійській пресі також власні спеціяльні статті про українську справу й про ОУН та її боротьбу.

Контакти з політичними діячами

Крім посиленого інформування світу про українську справу та визвольну боротьбу українського народу, з допомогою своїх періодичних і неперіодичних видань, ОУН повела теж інтенсивну зовнішньо-політичну дільність для нав'язання ближчих контактів із впливовими політиками західніх держав. Підкреслюємо: з впливовими окремими політиками, а не урядами держав. Причиною цього було: а) засадничі політичні принципи, на яких незмінно стояла ОУН, та б) тогочасна міжнародня політична ситуація.

ОУН вважала за підставові засади своєї діяльности на зовнішньополітичному відтинку: самостійність і власнопідметність української справи і соборництво в питанні українських земель. З уваги на першу засаду, ОУН, зокрема ж її провідник полк. Є. Коновалець, уважливо вистерігався всього, що зв'язувало б українську справу з якоюсь однією державою і перетворювало Організацію в свого роду аґента уряду тієї держави, як це, наприклад, сталося з еміґраційним центром УНР у відношенні до Польщі. Українська справа не сміла стати козирем котроїсь із чужих держав, виграваним нею за власною уподобою. Вона мусіла залишатися самостійно існуючою і самостійно діючою.

Зберігання засади соборництва щодо земель України примушувало ОУН відкидати всякі комбінації у міжнародніх контактах, які вимагали б припинення боротьби на західноукраїнських землях в ім'я проти-большевицької боротьби, – як це робив еміґраційний центр УНР, – чи навпаки, примирливого становища супроти московсько-большевицьких окупантів на східніх землях України задля боротьби за визволення її західніх земель, – як це робив еміґраційний уряд ЗУНР диктатора Є. Петрушевича. ОУН мусіла вести гнучку політику втримування контактів із впливовими особами всіх західніх великодержав при одночасному зберіганні повної своєї незалежности від будь-котрої з тих держав.

Тактика політичної незалежности

Згідно з цим, полк. Коновалець створив спеціяльні політичні представництва ОУН на теренах Німеччини й Англії, а також Франції, Італії і низки менших держав, але сам, як провідник ОУН, виїхав після її створення з Німеччини до невтральної Швайцарії. Після усунення його з Швайцарії, на вимогу СССР і Польщі, полк. Коновалець поселився в Італії, а осідком ПУН-у зробив маленькі держави – Чехо-Словаччину й Австрію.

Не легко було залишатися вірним такій тактиці. Обидва представництва ОУН – у Німеччині й Великобрітанії – розвинули були широку діяльність та нав'язали контакти з різними політичними діячами даних країн, тож для закріплення здобутих позицій домагалися від полк. Коновальця, щоб він, як провідник ОУН, офіційно задеклярував симпатії ОУН до даної країни і пов'язував з нею політичну діяльність Організації. Полк. Коновалець рішуче відкидав будь-яку орієнтацію на Німеччину чи Великобрітанію, як того домагалися представники ОУН у тих країнах, а наказував зміцнювати зв'язки тільки з впливовими політиками обидвох великодержав. У листі до інж. Є. Ляховича – керівника представництва ОУН у Великобританії – полк. Коновалець 2 травня 1935 року писав:

„Я завжди обстоював і, мабуть, на тому всі ми погоджувалися, що наша увага мусить бути сконцентрована на чотирьох великодержавах: Англія, Італія, Німеччина й Ніппон (Японія – ред.)...13 Є факт, що прихід Гітлера до влади в Німеччині захитав тією рівновагою в Европі, яка була створена Версайським договором. Цієї рівноваги ще досі не привернено. На підставі обсервацій і тих відомостей, що їх ми в справі міжнародніх потягнень узагалі мати можемо, треба ствердити, що в останньому часі безперечно ми є свідками намагання не так творити два фронти в Европі, як радше, беручи до уваги ту потенціяльну силу, яку тепер гітлерівська Німеччина посідає, скріпити той зв'язок, який досі існував поміж усіма тими державами, що сусідують з Німеччиною, через притягнення до нього ще й Совєтів. Ціла та акція ведеться під проводом Франції, при чому ця остання дуже зручно використала в останній час, з одного боку – цілий ряд незручних потягнень гітлерівської Німеччини, а з другого – той страх, який охопив перед гітлерівською Німеччиною, а зглядно перед пангерманізмом майже всі держави Европи.

„Сфінксом у цілій цій політиці безперечно являється ще й досьогодні Англія. Вона, з одного боку, не хоче допустити до надто великого скріплення Франції, одначе, з другого боку, має вона й страх перед Німеччиною, зокрема перед її інвазією на Схід. Цим теж треба пояснити ту хиткість англійської політики, яка раз висилає своїх представників на балачки до Берліну, приймає як довершений факт озброєння Німеччини, то знову посилає своїх представників до Стрези та в порозумінні з Францією й Італією осуджує Німеччину. Взагалі, спеціяльно слідкуючи за англійською політикою, я щораз більше набираю того переконання, що Англія й надалі готова підтримати Німеччину, але, розуміється, в тих границях, на які вона дозволить, себто, коли Німеччина погодиться вести таку політику, яка йшла б по лінії Великобрітанії. І так, як Англія, з одного боку, ніколи не допустить до німецько-французького порозуміння, так з другого боку, мабуть, завжди буде старатися контролювати порозуміння французько-совєтське. Воно в тій формі, як це його Франція з Совєтами сьогодні уклала, є для Англії зовсім не небезпечне. „На кожний випадок, ці події в міжнародній політиці, що їх ми зараз заобсервовуємо, є для української проблеми зовсім катастрофальні. Це ми недвозначно мусимо ствердити. Справа в тому, що через французько-большевицьке залицяння й нарешті через пакт – найважніший наш ворог, себто большевицька Росія, значно себе посилив і, діставши вплив у концерті европейських держав, безперечно зможе далеко успішніше паралізувати всі наші стремління до визволення українських земель з-під большевицького ярма. Знову ж наслідком залицянь та порозуміння німецько-польського наш з черги другий ворог, себто Польща, теж значно себе посилив і те посилення відчули вже як слід ЗУЗ, а зокрема наша Організація, і то не тільки на самих теренах, а й закордоном. Через останній розвиток подій ми втратили рівночасно дві бази, що їх ми могли використати для поширювання саме соборницької пропаґанди й узагалі нашої діяльности; маю тут на увазі Німеччину й Чехо-Словаччину. Німеччину ми втратили через її порозуміння з Польщею, ЧСР – через її порозуміння з большевиками.

„Розуміється, що цілий цей розвій подій не повинен, зокрема нас, які в своїй діяльності мусіли бути приготовані й на найбільші труднощі, ні демобілізувати, ні викликувати якогось почуття депресії. Виходячи з глибокої віри в наш народ і приймаючи, як факт, що все, що зараз у світі діється, є ще великою мірою експерементуванням, яке дуже скоро може показатися нереальним, – нам треба під теперішній момент затримати якнайбільше холодну кров та не дати себе спровокувати на ніякі десператські виступи чи потягнення. На мій погляд, наша політика в даний момент повинна:

1. За всяку ціну старатися включити українську проблему у сферу, так сказати б, заінтересування великобрітанської політики. Під теперішній момент тільки в Англії можемо мати базу для дальшого ведення нашої соборницької політики.

2. В нашій діяльності на англійському терені ми мусимо завжди підкреслювати нашу непримиримість супроти займанців українських земель, зокрема супроти совєтів і Польщі, та при тому все мати на оці, що Англія серйозно зацікавиться українською проблемою, а зокрема нашою Організацією, тільки тоді, коли ця Організація на самих українських теренах являтиме справжній фактор сили.

3. Виходячи з заложення, що теперішній стан в Европі й узагалі теперішній розвій подій не є чимось уже стабільним, ми в нашій міжнародній діяльності не повинні допустити до того, щоб нас використовувано як знаряддя одної великодержави проти другої. Справа в тому, що фронти в міжнародній політиці ще не визначилися так, щоб ми вже сьогодні могли прийняти вирішення, що, мовляв, стаємо й в'яжемо долю нашої Організації з одною групою держав. Ми мусимо й надалі, як я вже вгорі згадав, рівнорядно вести нашу акцію на чотирьох теренах, себто в Англії, Італії, Німеччині й Ніппоні”.

Таку концепцію зовнішньої політики полк. Коновалець переводив, як провідник ОУН, постійно й послідовно. Коли з боку прихильників орієнтації на Англію, у запалі полеміки висувано закид, що, мовляв, полк. Коновалець не хоче дати відповідної англофільської декларації через симпатії до Німеччини, полковник дав таку відповідь:

„До Вашого твердження, що Ви, мовляв, є переконані про те, що коли б тільки Німеччина захотіла в наш бік кивнути пальцем, то Провід у цю сторону пішов би без вагань: на якій підставі виставляєте такі твердження? Це вже не критика, а обида і я маю право вимагати від Вас точніших вияснень. Я Вам заявляю, що в нашій співпраці з німцями були два моменти, коли ми зрезиґнували з різних благодатей і зірвали співпрацю, коли бачили, що дальша співпраця не є в інтересі української справи. Зрештою, коли б ми хотіли були так дуже йти на співпрацю, – то й сьогодні була і є ще можливість для цього. Одначе, ми цього не робимо і я рішуче мушу застерегтися проти того роду обидливих підозрінь, на які Ви абсолютно не маєте ніяких арґументів!”

Ці дві цитати з листів полк. Коновальця є авторитетним свідченням про те, що полк. Є. Коновалець, як провідник ОУН, був рішучим ворогом усякого „фільства” в зовнішній політиці, тобто, орієнтацій на чужі сили й узалежнювання української політики та діяльности ОУН від будь-якої сторонньої сили, а визнавав потребу політичної співпраці з іншими державами лише настільки і лише так довго, скільки і як довго така співпраця була б в інтересах української справи. А тому й закид „германофільства”, як і „англофільства”, він уважав за образливий і безпідставний, як у стосунку до себе, так і до ОУН.

З наведеної нами цитати з листа полк. Коновальця щодо зовнішньої політики ОУН бачимо, що попри Англію, Німеччину й Італію, яка в той час із неприхованою насторожістю й недовір'ям ставилася до гітлерівської Німеччини, полк. Коновалець звертає увагу також на Японію, як важливий терен української політичної дії.

Далекосхідня акція

Зацікавлення Японією, як важливим потенціяльним противником СССР у майбутній війні та як територіяльно цінною базою для контактів ОУН з підсовєтськими українцями, а спеціяльно з українськими вояками і старшинами червоної армії, які становили більшість большевицьких залог на Далекому Сході, – полк. Коновалець виявив не лише в теорії, а й доклав зусиль для використання тих можливостей.

У зв'язку з плянами дії ОУН на Далекому Сході він вислав в 1934 році до Манджурії О. Хмельовського, а в 1935 році представника ОУН Миколу Митлюка і Романа Корду-Федоровича. Микола Митлюк загинув від большевицьких куль в 1936 році на Амурі під час переходу кордону в організаційних справах. В 1937 році прибули на Далекий Схід Михайло Гнатів, Гриць Купецький і Гриць Файда, група членів ОУН, що брали участь у бойових акціях ОУН у Трускавці 1931 та в Городку Ягайлонськім, і тому мусіли виїхати з України за кордон. Після смерти М. Митлюка представником ОУН на Далекому Сході став д-р Михайло Мілько.

Завданням групи ОУН, висланої на Далекий Схід, було – назовні – зайнятися громадсько-політичною працею серед української громади в Манджурії, а насправді – наладнати організаційний зв'язок ОУН з українцями в Сибірі та намагатися нав'язати співпрацю з японцями.14 Ця станиця ОУН пожвавила громадсько-політичну діяльність українців у Манджурії, заснувала Українську Далекосхідню Січ, видаючи в роках 1932-37 „Манджурський Вісник”, а від 1937 року – „Далекосхідній Націоналіст”. В листопаді 1941 року видала нелеґально декілька окремо зредаґованих чисел „Сурми”.

Несподівана загибель полк. Коновальця перешкодила належному розгортанню праці на цьому важливому відтинку так, як це було запляновано. Як зразок пропаґандивної акції подаємо передрук летючки, виданої Українською Далекосхідньою Січчю в 1938 році.

До Української Молоді Далекого Сходу

Українська Нація пролитою кровю своїх найкращих синів у Великій Українській Національній Революції 20 років тому, то е 22 січня 1918 р. в Золотоверхій столиці України – Київі Четвертим Універсалом українського уряду – Центральною Радою і Універсалом Директорії Української Народньої Республіки 22 січня 1919 вписала знов у світову історію своє славне Імя, як Нація незалежна й державна. Ці Універсали голосили:

НАРОДЕ УКРАЇНИ!

Твоєю силою, волею, словом утворилась на Українській Землі вільна Українська Народня Республіка. Здійснилася давня мрія Твоїх батьків, борців за волю...

Від нині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу... (Українська Центральна Рада. У Київі 22 січня 1918 р.)

„Іменем Української Народньої Республіки Директорія оповіщає Народ Український про велику подію в історії Землі нашої Української.

Од нині во єдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини Єдиної України Західньо-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.

Од нині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.

Од нині Народ Український, визволений, могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати неподільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її люду”.

(22 січня 1919 року, у м. Київі.)

УКРАЇНСЬКА МОЛОДЕ ДАЛЕКОГО СХОДУ!

20 років тому наша славна прабатьківщина Україна від століть поневолена й ворогами розділена стала знову Самостійною і Соборною Державою, а наша друга батьківщина – Далекосхідня Зелена Україна (Зелений Клин) стала теж на шлях активної збройної боротьби за своє визволення. Українські Далекосхідні Зїзди, організування Української Далекосхідньої Армії, проект Конституції Українства Далекого Сходу і т. д. все це величні історичні факти Визвольної Боротьби Українців Далекого Сходу в недавньому минулому. До воскресення цих величніх історичних днів наближаємося і за молодю слово. За нами молодими черга зробити краще і довести наші визвольні змагання до побідного кінця. До цього мусимо бути готові своєю організованістю, працею та посвятою.

УКРАЇНСЬКА МОЛОДЕ ДАЛЕКОГО СХОДУ!

Хоч сьогодні наша Україна розшматована чотирома ворогами- окупантами: червоною Москвою, Польщею, Румунією, Чехословаччиною, а наша Далекосхідня Кольонія – Зелений Клин під большевиками, то боротьба за проголошені і таки раз здійснені Ідеали Української Нації 20 років тому не тільки не припинилася, але посилюється з коленим днем. Цю героїчну боротьбу за здійснення повищих Ідеалів веде Український Націоналістичний Рух і його перший пробоєвик – Організація Українських Націоналістів (О.У.Н.) під проводом Вождя Евгена Коновальця.

УКРАЇНСЬКА МОЛОДЕ ДАЛЕКОГО СХОДУ!

22 січня 1938 року в 20. річницю проголошення самостійности і 19. річницю Соборности Української Держави все українство Далекого Сходу, а в першу чергу українська Молодь, мусять заманіфестувати на цьому найбільшому святі Української Нації свою відданість і вірність тим святим Ідеалам, за здійснення яких гинули наші батьки, діди й прадіди. На цьому величньому святі мусимо заманіфестувати перед цілим світом, що й ми тут на Далекому Сході є проти окупації Українських Земель, проти комунізму, мусимо заманіфестувати, що ми за Самостійну Соборну Українську Державу та за освободження нашої другої батьківщини Зеленої України Далекого Сходу.

УКРАЇНЦІ. – В день свята Державности Української Нації скажім наш грімкий клич:

Хай живе український націоналістичний рух і його перший пробоєвик за самостійність і соборність України Організація Українських Націоналістів.

Хай живе Українська Національна Революція від берегів Сяну й Тиси до берегів Тихого Океану під проводом вождя Евгена Коновальця.

Хай живе Український Визвольний Рух на Далекому Сході.

Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава.

СЛАВА УКРАЇНІ!

Українська Далекосхідня Січ. М. Харбін, 1938 р.

Станиці в Литві, Лондоні і Женеві

Полк. Є. Коновалець підтримував дружні політичні зв'язки з відповідальними колами Литви. Він навіть постарався про литовський пашпорт, щоб мати змогу вільніше роз'їжджати по всіх країнах Західньої Европи. Географічне розміщення Литви дуже сприяло пересилці підпільних видань ОУН на західньо- і східньоукраїнські землі, але полк. Коновалець не радо використовував це, щоб не наражувати Литви на політичні ускладнення збоку СССР і Польщі. Для плекання добросусідських зв'язків та для реалізації потрібних політичних акцій у Литві засновано Литовсько-Українське Товариство, головою якого був видатний литовський політичний діяч проф. Біржишка, а членом Президії – представник ОУН на Литву, сотн. Іван Ревюк-Бартович. Це Товариство анґажувалося також, в акції на користь української справи на міжнарод-ньому форумі, висилаючи до Ліґи Націй та урядів різних держав відповідні меморіяли і протести, як, напр., в справі „пацифікації” на західньоукраїнських, чи голоду – на східньоукраїнських землях.

Політична активність представництва ОУН у Великобританії послабла, коли в 1936 році інж. Є. Ляхович виїхав до США,15 а його місце зайняв прибулий із Канади С. Давидович. А для Українського Пресового Бюра в Женеві та Берліні важким ударом було те, що дуже працьовитий керівник тієї організаційної клітини Макар Кушнір-”Богуш” через хворобу очей втратив у 1937 році зір і мусів покинути всяку працю.

Все ж треба відмітити, що не зважаючи на труднощі, праця ОУН на зовнішньому відтинку була ведена дуже інтенсивно та всебічно й проходила вона на засаді власнопідметности української справи. Як згадано, формальним референтом зовнішньої політики ПУН-у ввесь час був інж. Дм. Андрієвський, але фактично всією роботою керував особисто полк. Євген Коновалець.16

Ліґа Націй

На окреме відзначення заслуговує факт, що в зовнішньо-політичній діяльності на міжнародньому форумі полк. Коновалець щиро й послідовно намагався співпрацювати з діячами всіх інших українських політичних середовищ, якщо лише було можливо притягнути їх до такої співпраці. У ділянці політичної інформації він увесь час підтримував співпрацю з українсько-американським політичним діячем. Я. Макогоном, хоч мав про нього не дуже корисні інформації, а через те великі застереження, а в справах міжнародньо-політичних акцій, у зв'язку з „пацифікацією” на західніх землях і голодом на східніх землях України, – полк. Коновалець нав'язав щільний зв'язок і співпрацю з членами Української Парляментарної Репрезентації. Під час перебування послів з УНДО й УСРП в Женеві полк. Коновалець відбув із ними окрему нараду, дармащо поборювання опортуністично-угодовецької політики тих партій збоку ОУН ні в Краю, ні на чужині не припинялося.

ПЕРСОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПУН

Перший персональний склад Проводу Українських Націоналістів – ПУН, як найвищого керівного органу ОУН, затвердив Конґрес Українських Націоналістів останнього дня своїх нарад, 3 лютого 1929 року, на пропозицію полк. Є. Коновальця, як Голови ПУН-у. Але кандидатів у члени ПУН-у полк. Коновалець не обирав за власною уподобою: ті кандидатури виникли у висліді нарад учасників Конґресу, як представників окремих націоналістичних організацій, що тепер зливалася в одну ОУН.

Випадковість добору людей

Формально на Конґресі зливалися три націоналістичні організації: Союз Українських Націоналістичних Організацій, який об'єднував закордонні групи націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді, що діяв на терені Галичини й частково на інших українських землях під окупацією Польщі, та Українська Військова Організація, яка діяла головно на західноукраїнських землях і мала свої клітини також за кордоном. Ці три організації мали вилонити з своїх рядів склад проводу нової організації – ПУН. Але УВО була організацією наскрізь підпільною, безоглядно переслідуваною польською окупаційною владою, і тому представники УВО вважали за недоцільне делеґувати до ПУН-у своїх представників і тим розконспіровувати їх. На такому самому становищі стали й представники Союзу Української Націоналістичної Молоді, що хоч був ще тільки півлеґальним, але з моментом створення нової націоналістичної організації, в якій СУНМ повинен злитися з УВО, вважав за конечне теж перейти до стану підпільної, повністю законспірованої організації. Тому персональний склад ПУН-у поповнився майже виключно представниками закордонних націоналістичних організацій.

На перший погляд могло здаватися, що цей момент не може мати жодного значення, бож і крайові, й закордонні націоналістичні організації стояли на тих самих ідеологічно-політичних засадах, тим більше, що з хвилиною злиття в одну організацію ті позиції стали повністю уодностайнені. Одначе, насправді було інакше.

Люди двох стилів праці

Український націоналістичний рух у Краю виростав і оформлювався в безпосередній і безупинній боротьбі з окупантом, в умовах труднощів і небезпек підпільно-революційної дії. А націоналістичні організації на чужині оформлювалися й діяли у вільних умовах леґалізму, набуваючи через те характеру радше політичних і ідеологічно-громадських осередків, ніж революційно-бойової організації. Участь словом або пером у політичній дискусії та в полеміці й видима рухливість у громадському житті тут були майже єдиними чинниками, що привертали увагу до даної людини. Повна відсутність підпільно-революційної дії не давали націоналістичним організаціям на чужині змоги твердою пробою перевіряти своїх членів щодо їхньої характерности, політичної вироблености, ідейної жертовности та відданости справі, як це могли робити крайові підпільно-революційні організації. Тож ясно, що всі ті від'ємні моменти мусіли виявитися й на персональному складі першого ПУН-у, складеного за ключем представництва еміґраційних груп націоналістів.17

Ця випадковість у доборі персонального складу ПУН-у дуже від'єм-но відбилася на діяльності й на долі ОУН, головно ж із хвилиною, коли не стало полк. Є. Коновальця.

Та покищо, хоч ця від'ємна сторінка пересонального складу ПУН-у й помічалася в той час, вона не була надто трагічною, бо авторитет особи полк. Є. Коновальця прикривав усіх інших членів ПУН-у, а його вміння керувати працею робило придатними всіх, ким йому доводилось керувати. Серйознішою була проблема політичної надійности окремих членів ПУН-у. З одного боку – новопосталій організації, як революційно-підпільній, треба було бути приготованою на ворожі провокації національних ворогів і своїх партійних противників, скеровані на те, щоб сіяти недовір'я між; членами ОУН та компремітувати провідних членів Організації, кидаючи на них підозріння, немов би вони вели аґентурну роботу, а з другого боку треба було бути приготованою на те, що окупанти України справді докладуть усіх старань, щоб впустити в ряди ОУН своїх нурків-провокаторів. Тому й стало конечністю – берегтися перед ворожими аґентами-нурками, а водночас протиставитися безпідставним наклепам на членів Організації в аґентурності.

З обома цими явищами ПУН зустрівся від самого початку свого існування.

Друга справа М. Сціборського

На початку 1934 року виринула нова „справа Сціборського”, цим разом пов'язана з большевицькою аґентурою.18

Інж. М. Сціборський, що перебував тоді в Парижі, 27 січня 1934 року написав до полк. Коновальця листа, повідомляючи, що він став об'єктом якоїсь спеціяльної акції ҐПУ чи уряду УССР. До його помешкання в Парижі прийшов був несподівано якийсь чоловік, який відрекомендував себе як Іван Іванович, лікар з Харкова, відряджений службово до Пастерівського Інституту в Парижі на протяг двох місяців. При тому „Іван Іванович” сказав, що він добре знайомий з сестрою М. Сціборського, яка жила в УССР і яка, користуючися нагодою, передала до свого брата листа. В тому листі, писаному московською мовою, сестра Сціборського закликала брата повернутися в Україну і стати до праці для добра українського народу.

В дальшій розмові, – як інформував полк. Коновальця інж. М. Сціборський – „Іван Іванович” відверто признався, що він є не випадковим передавачем листа сестри до брата, а членом компартії, спеціяльно висланим урядом УССР, щоб намовити інж. Сціборського повернутися „на родіну”. У цій справі, як він казав, у Харкові відбулася нарада і в ній взяли участь члени ЦК КП(б) та уряду УССР: Постишев, Чубар, Любченко, Балицький і Порайко. У висліді тієї наради Чубар вислав „Івана Івановича” до М. Сціборського, щоб намовити його, як видатну особистість, повернутися в Україну й там прислужитися рідному народові. „Іван Іванович” був докладно ознайомлений з українським політичним життям на еміґрації й особливо з діяльністю ОУН та зі змістом „Розбудови Нації” й інших націоналістичних видань. Він переконував Сціборського, що націоналістичні ідеї на Наддніпрянщині несприємливі і що там усі українські патріоти змагають до побудови комуністичної української держави, якнайбільш незалежної від Москви. До участи в тій праці – побудови комуністичної держави, що її бажає ввесь український народ, – закликав інж. М. Сціборського згадуваний гурт „щирих українських патріотів”, членів ЦК(б)У й уряду УССР.

„Іван Іванович”, – як звітував далі Сціборський, – кілька разів заходив до помешкання наміченої жертви і проводив з нею довгі розмови на всілякі теми. Він усіма способами намагався спонукати інж. М. Сціборського повернутися в Україну. Але М. Сціборський рішуче відмовився, вважаючи комуністичну систему в УССР новітньою системою московського поневолювання і колоніяльного визиску України. Остаточно „Іван Іванович” залишив для Сціборського два місяці до надуми, додаючи додаткову пропозицію: якщо б Сціборський бажав поїхати до УССР тільки на протяг кількох місяців, щоб особисто переконатися про тамошні відносини, то уряд УССР готовий дати йому відповідні ґарантії безпеки й можливости вільного виїзду з УССР.

Повідомлений М. Сціборським про всю справу, полк. Коновалець висловив свій погляд, що та справа може бути містифікацією котрогось із еміґраційних політичних середовищ і доручив Сціборському насамперед перевірити, чи до Інституту Пастера в Парижі справді прибув з УССР якийсь лікар на двомісячну практику, а далі – намагатися перевірити особу „Івана Івановича”. Дальші розмови з „Іваном Івановичем” М. Сціборський повинен був негайно перервати, перейти на інше помешкання й на деякий час повністю відсепаруватися від усякої праці в ОУН і поза нею, яка вимагає роз'їздів, а жити законспіровано в одному місці, присвятитись опрацьовуванню ідеологічно-програмових проблем.

Ці доручення інж. М. Сціборський виконав, але примусове відсепарування його від поточної праці ПУН-у, видавалося йому не тільки засобами обережности, а й виявом недовір'я до нього, тому він зажадав скликання Організаційного суду, який розглянув би справу евентуального підозріння щодо його співпраці з ҐПУ.

Організаційний суд ОУН прийняв вимогу інж. М. Сціборського, провів слідство й у висліді розправи відкинув усі підозріння супроти нього, як цілком безпідставні.19

Усунення Л. Костарева та П. Кожевникова

До цілком іншого висновку прийшов Організаційний суд, який розглядав справи інж. Петра Кожевникова й інж. Леоніда Костарева, обвинувачених в агентурній праці на шкоду ОУН.

П. Кожевників раніше був дуже активним членом Леґії Українських Націоналістів та українських студентських організацій і входив у склад управи Леґії і ЦЕСУС-а (Центрального Союзу Українських Студентів). Після створення ПУН-у він став співпрацівником „Розбудови Нації”. Кожевників перебував у Берліні й був членом тамошньої клітини УВО. Підозріння проти нього виникли ще перед Конґресом Українських Націоналістів, тому, що він дуже часто виїжджав до Праги, Відня, Парижу, Варшави, Будапешту, кажучи, що ті поїздки пов'язані з його становищем у ЦЕСУС-і – для зв'язків з чужинецькими студентськими організаціями. Крім того, здавалося дуже сумнівним, що книгарня, яку він вів для джерела його прибутків на життя, давала йому стільки фондів, щоб він міг так часто відбувати дорогі поїздки. Одначе, Кожевників був призначений Леґією, як її представник, на Конґрес Українських Націоналістів, тож незручно було висувати справу підозрінь проти нього, щоб не викликати зайвого конфлікту з Леґією.

Щойно після Конґресу передано його справу на розгляд і вирішення Організаційного суду ОУН. Матеріяли, що їх одержав Суд, не дали змоги ствердити, на чиїй якраз службі був тоді Кожевників, усе ж таки Суд визнав за доцільне усунути його з ПУН-у та з ОУН. Щойно пізніше виявилося, що Кожевників співпрацював з німецькою політичною поліцією.

Леонід Костарів, колишній старшина російської фльоти, студіював в Українській Господарській Академії в Под'єбрадах і закінчив її у 1928 році із званням інженера економіста. Він належав до управи Леґії Українських Націоналістів і був дуже активним у студентському житті. Як делеґат Леґії на Конґрес Українських Націоналістів, Костарів зголосив аж чотири реферати. Під час вибору керівних органів він увійшов у склад ПУН-у. Його справа виринула дещо пізніше, вже після повороту полк. Є. Коновальця з Америки. На початку 1933 року його справу розглядав Надзвичайний Суд ОУН і прийняв таку постанову:

„Надзвичайний Суд ОУН.

Надзвичайний Суд ОУН, розглянувши акти обвинувачення й оборони в справі члена Проводу Українських Націоналістів інж. Леоніда Костаріва, та провівши конфронтацію обвинуваченого з головним свідком п. Ж., прийшов до переконання, що:

1. Інж. Л. Костарів за час свого перебування в ОУН не виявив тих моральних прикмет, що їх повинні мати члени ОУН, і не виправдав того довір'я, яке висловив йому Конґрес Українських Націоналістів, затверджуючи його членом ПУН.

2. Інж. Костарів, займаючись інтриґанством супроти інших членів ПУН та поширюючи неправдиві чутки не лише поміж членами ОУН, але також поміж сторонніми людьми, виявив нахил до розвалювання ОУН.

3. Нарешті інж. Костарів на власну руку таємно намагався робити власні заходи, які в остаточному рахунку, якщо б ПУН своєчасно про них не довідався і не став їм протидіяти, причинилися б до великої шкоди для існування та визвольної чинности ОУН.

Таким робом інж:. Л. Костарів порушив приписи Правильника організаційної карности членів ОУН та устрій ОУН.

Зважаючи на це, Надзвичайний Суд ОУН на підставі розд. X Устрою ОУН ухвалив:

а) усунути інж. Л. Костаріва з складу ПУН, у праці якого він фактично не бере участи вже понад два роки,

б) виключити інж. Л. Костаріва з складу членів ОУН.

Я. Дуб, головний суддя ОУН І. Стобар, секретар Надзвичайного Суду”.

Щойно після другої світової війни стало відомим, що Л. Костарів був на службі большевиків.

Оцінка прикмет деяких членів ПУН

Наведені факти ілюструють, які труднощі мав полк. Є. Коновалець теж із самим ПУН-ом через випадковість його персонального складу, дібраного з-поміж еміґраційного елементу. Зразу після створення ПУН-у, ще перед покликанням до життя і дії ОУН, виникли серйозні підозріння проти двох членів ПУН-у; після поширення складу ПУН-у Конґресом до числа 8 (крім Голови), довелося на підставі вирішення Організаційного суду відсунути двох членів ПУН-у за співпрацю з ворожою розвідкою з членства ОУН.

Д-р Дмитро Демчук швидко виявився, як член ПУН-у, неактивним, д-р Юліян Вассиян через конфлікти з інж. Дм. Андрієвським і В. Мартинцем обмежився тільки на теоретично-ідеологічній ділянці праці й згодом повернувся на західньоукраїнські землі, інж. В. Мартинець виявився, правда, дуже метким і працьовитим, але при тому нетактовним і непогамованим, часто викликаючи непотрібні політичні комплікації.20

Не виправдав надій, як член ПУН-у, також інж. Дмитро Андрієвський, людина з інтелектом і високим рівнем політичного вироблення, але, як виявилось, надто чуттєва, надто вразлива в особистих амбіціях і з перебільшеними претенсіями, а через те й надто важка до співпраці в організаційному житті. В період організаційного роздрібнення націоналістичного руху він, як теоретик, додатньо вирізнявся в ділянці ідеології й політики. Коли ж, одначе, йому, вже як членові ПУН-у, довелося працювати в організованих рамках, які вимагають не тільки вияву своєї думки й вмілого керування іншими, а й толерантного узгіднювання своїх поглядів і своєї праці з поглядами й працею інших, а навіть підпорядкування себе самого іншим, Дм. Андрієвський виявився занадто важким індивідуалістом. Через свою химерну вдачу й через брак організаційного хисту інж. Андрієвський не зумів зорганізувати потрібного апарату для політичної роботи ОУН на чужині, до того попав в особисті конфлікти з іншими членами ПУН-у, а врешті і в конфлікт з полк. Коновальцем. А тому, хоч формально він незмінно залишався членом ПУН-у, то насправді своєї, призначеної йому, праці він не вів, а вів її сам полк. Коновалець.

Незадоволення з боку крайовиків

Стан, витворений цим невідповідним добором персонального складу ПУН-у, впадав у вічі провідним членам крайових частин ОУН, які в ході організаційної праці мали змогу зустрічатися з членами ПУН-у, і викликав у них незадоволення. Бож усі члени ОУН хотіли бачити в Проводі ОУН найкращих і найздібніших людей. Свої думки щодо цього провідні члени крайової ОУН почали щораз відвертіше висловлювати перед полк. Коновальцем, вимагаючи, щоб із складу ПУН-у відсунути невідповідних членів, а на їхнє місце призначити інших.

Члени ПУН-у, проти яких були закиди й вимоги відсунути їх зі складу Проводу Українських Націоналістів, не хотіли визнати рації ставленим вимогам, а навпаки, почали переконувати полк. Коновальця, що невдоволення „крайовиків” скеровується не проти них, а проти нього самого. Ці „інформації” деяких членів ПУН-у були джерелом версії, нібито вже за життя полк. Коновальця на верхах Організації існував конфлікт, викликаний крайовими членами і скерований проти самого полк. Коновальця. Ця версія була поширювана деякими членами ПУН-у та їхніми прихильниками особливо після смерти полк. Коновальця.

Полк. Євген Коновалець бачив справжній стан справи й сам розумів конечність заміни деяких членів ПУН-у іншими, відповіднішими, людьми. Одначе, на його думку, радикально проводити зміни в ПУН було недоцільно, їх треба було проводити обережно, ступнево. Доцільнішим за драстичні усування він уважав збільшування кількости членів ПУН-у новими членами, які б непомітно перебирали фактичне керівництво працею дотичних референтур, у висліді чого неактивні члени ПУН-у мусіли б стати осторонь.

Згідно з цією засадою, полк. Коновалець почав збільшувати склад ПУН-у новими членами, які прибували з Краю. Тож, здавалося, що справа добору відповідних членів у складі ПУН-у буде поладнана без зайвих труднощів і конфліктів. Одначе, несподівано прийшло нове ускладнення, що його викликала справа з Ярославом Барановським.

Ускладнення через Я. Барановського і „Архів Сеника”

Ярослав Барановський був першим представником Краю, якого після Конґресу Українських Націоналістів включено в склад ПУН-у, а тому й зустрівся з особливою прихильністю і довір'ям полк. Коновальця. Активність і витривалість у праці Барановського зміцнювали те довір'я до нього, тож якраз йому полк. Коновалець передав керівництво референтурою зв'язків з Краєм, доручаючи мірою потреби теж інші важливі справи.

А тим часом справа організаційного архіву, званого „Архівом Сеника”, яка виринула під час Варшавського процесу, висунула підозріння, що серед членів ПУН-у або дуже близьких до ПУН-у кіл хтось веде аґентурну працю. Підозріння скеровувалося якраз проти Ярослава Барановського й частково Сеника, який формально був відповідальний за зберігання архіву.

Підозріння проти окремих членів ПУН-у не були новиною, бо їх створювали неприхильні до ОУН люди або різні обставини, як про це ми вже згадували, приводячи приклади. В кожному, одначе, випадку Організаційний суд ствердив, що немає доказів вини тих осіб, проти яких було звернене підозріння, як, напр., проти В. Мартинця і М. Сціборського. Тому полк. Є. Коновалець поставився з застереженням до закидів проти Ярослава Барановського, тим більше, що в той час жодних конкретних доказів якоїсь вини Барановського не було. Справу з організаційним архівом Сеник і Барановський вияснювали цілком переконливо: чеська поліція несподівано провела ревізію й знайшла архівні матеріали, що їх пізніше передала польській поліції.

Все ж таки цим справа не ліквідувалася, а навпаки – „згущувалася”. Через недостатність конкретних доказів вини Я. Барановського не усунено з посту члена ПУН-у, ані не поставлено перед Організаційний суд, але недовір'я, а то й нехіть до нього серед деяких членів ПУН-у залишилися. Всі ці персональні справи вимагали рішучих заходів з боку полк. Коновальця, як Голови ПУН-у, і була певність, що він їх проведе. Та поки це сталося, несподівано прийшла трагічна загибель полк. Є. Коновальця.

РОТТЕРДАМСЬКА ТРАГЕДІЯ

Як Голова Проводу Українських Націоналістів, полк. Євген Коновалець меншою чи більшою мірою керував працею кожної ділянки, кожної референтури ПУН-у. Одначе, кожна з референтур мала свого окремого керманича, за вийнятком однієї референтури – зв'язку з українськими землями під московсько-большевицькою окупацією. Цю працю вів особисто полк. Коновалець. Він особисто організував зв'язки з клітинами Організації на Східніх Землях України, сам зустрічався з кур'єрами, що звідти приходили, чи поверталися, тощо. З конспіративних причин полк. Коновалець не втаємничував у ті справи інших пленів ПУН-у, а тільки загально інформував їх про стан справ на східньоукраїнських землях.

Додатньою сторінкою такої системи було якнайкраще законспірування організаційної мережі на східніх землях і забезпечення її перед можливістю загальної „всипи”, бо тільки одна особа знала про цілість справ. А тому, що на Наддніпрянщині не було єдиного організаційного центру, а тільки низка окремих клітин, які мали безпосередній зв'язок з Головою ПУН-у, то завдяки цьому навіть на випадок розкриття большевиками котроїсь із клітин – викривання мережі „вгору” вривалося і не могло загрожувати виявленням інших клітин. Знову ж від'ємною сторінкою згаданої системи було те, – як, на жаль сталося, – що з моментом несподіваної смерти полк. Коновальця ніхто з членів ПУН-у не мав спроможности перебрати зв'язків із Східніми Землями України. Іншим лихом було те, що полк. Коновалець, втримуючи особисто зв'язки з прибуваючими з України кур'єрами, виставляв себе самого на надто серйозну небезпеку з боку ворожої провокації й атентатів.

Московсько-большевицький терористичний апарат ҐПУ-НКВД не обмежувався винищуванням українського народу й безоглядним придушуванням українського самостійницького руху на окупованих українських землях, але докладав усіх зусиль, щоб знищити теж небезпечного для Москви провідника українського націоналістичного руху, який перебував поза засягом влади московського наїзника.

Безперечно, для відвертого замордування якоїсь людини поза кордонами СССР для большевиків не було жодних перешкод. Але на відкритий морд когось із політичних противників большевицької Москви, хто жив на Заході, поліція й уряд СССР не могли собі дозволити, бо це могло викликати серйозні політичні ускладнення на міжнародньому форумі в некористь СССР, а що найважливіше – змобілізувати світову опінію проти большевиків, як явних, безоглядних убивців. З цих психологічно-політичних причин большевики не користувалися системою відкритих убивств своїх противників поза кордонами СССР, але стосували рафіновані методи морального терору з допомогою відповідного залякування своєї наміченої жертви, цькування та зручно організованих інтриґ всередині даного політичного руху. Коли ж вони зважувалися на фізичне ліквідування когось із еміґраційних протибольшевицьких провідників, то мордували їх так, щоб не було наявних доказів, які кожного переконували б, що це робота большевицьких аґентів. Ця конечність маскування перед Світом спричинників політичних мордів була причиною того, що кожний такий свій злочин большевицько-московська таємна поліція дуже обережно й дбайливо підготовляла і виконувала.

Вбивство Головного Отамана Симона Петлюри большевицька Москва так зорганізувала, що вбивця, агент ҐПУ, підкреслив своє жидівське походження і з'ясував перед французьким судом свій вчинок нібито як акт помсти жида за „організовані Симоном Петлюрою” погроми жидів в Україні. Таким маневром цей злочин Москви в чужинецькому світі був зображений як епізод із комплексу жидівсько-українських порахунків. Цим відвернено увагу публічної опінії світу від справжніх спричинників і наказодавців Шварцбарта, а при тому кинено на українські самостійницькі змагання тавро „антисемітизму”.

Повторити цю тактику, застосовуючи її до полк. Коновальця, колишнього коменданта Корпусу Січових Стрільців, було для Москви неможливим. Бож самі жиди при кожній нагоді стверджували, що там, де в Україні перебували Січові Стрільці, там був зразковий порядок, а полк. Коновалець дуже рішуче поборював найменший вияв антисемітизму. Про це добре знали самі большевики й тому були переконані, що будь-яка спроба зобразити полк. Коновальця як антисеміта, щоб використати це для виправдання скритовбивства над ним, мусіла б довести до здемаскування большевицької провокації. В цьому випадку большевикам треба було покористуватися іншими методами.

СПРОБИ БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ ПРОВОКАЦІЇ Й АТЕНТАТУ

Справа інж. Леоніда Костаріва, про яку ми вже згадували попередньо, вказує, що большевики дуже дбайливо приглядалися до праці націоналістичного руху на чужині та вже на самих початках творення ПУН-у й ОУН намагалися просунути туди своїх аґентів. Важко сказати, чи завдання Костаріва, який через роки пізніше виявився большевицьким аґентом, було тільки інформувати ҐПУ про все, що діється в лавах ОУН на чужині, а чи він був призначений до інших завдань на дальшу мету. Все ж не підлягає сумніву, що Костарів повинен був творити своєрідний „зачіпний пункт” для виконання заплянованих проти ПУН, зокрема ж проти Голови ПУН-у, акцій ҐПУ.

Справа Василя Михальчука

Особливу ролю в провокативній акції ҐПУ проти полк. Є. Коновальця, як Голови Проводу Українських Націоналістів, мав відіграти спеціяльно висланий з УССР за кордон аґент ҐПУ Василь Михальчук, якщо взяти до уваги й те, що якраз у той час московські аґенти схопили в Парижі керівника еміґраційного російського протибольшевицького „Військового Союзу”, ген. Алєксєя Кутєпова.21

Василь Михальчук, родом із села Дивень на Волині, прибув до Чехо-Словаччини з Польщі в 1929 році і тут вписався на студії в Українському Педагогічному Інституті в Празі. Той факт, що він, як український студент, зразу зацікавився суспільно-громадським і політичним життям української громади в Празі, був цілком нормальним для всіх українців, тим більше, що він привертав до себе увагу своєю інтеліґенціею й начитаністю.

Не дивно, отже, що коли В. Михальчук зацікавився теж Організацією Українських Націоналістів, яка саме розпочала свою працю, організуючи свої перші клітини, і виявив бажання стати членом ОУН, його прийнято без перешкод. Завдяки своїй активності й наполегливості він швидко став секретарем празького Відділу ОУН. Одначе, в ході організаційної перевірки його минулого виявилося, що В. Михальчук у 1927-28 роках перебував в УССР, про що він, вступаючи в члени ОУН, у своєму життєписі промовчав. Це насторожило організаційні чинники й вони піддали його пильній обсервації, а згодом повели проти нього формальне слідство.

Слідство виявило, що Михальчук перед своїм приїздом з Польщі до Праги був у Варшаві й там намагався проникнути до нелеґальної клітини Союзу Української Національної Молоді, користуючись при тому зфальшованим листом провідних членів СУНМ у Львові. Перебуваючи в Празі, він постійно одержував з Варшави гроші, із заподанням фіктивного надавця.

Коли організаційні чинники формально поставили В. Михальчука в стан обвинувачення, вони спершу висунули проти нього тільки закид щодо приховання ним його перебування в УССР. У зв'язку з цим В. Михальчук, не попередивши ОУН, опублікував в українській пресі з 1930 року „заяву”, в якій він „розкривав провокаторські методи ҐПУ”. У тій заяві Михальчук оповів про те, що після його прибуття до УССР на студії, де від кількох років перебував його брат, його покликано до ҐПУ і під загрозою фізичного знищення доручено вести провокативну працю серед українського студентства.

„Уповноважені ҐПУ Орловський і Долинський, – писав у своїй заяві В. Михальчук, – заявили мені, що вони дадуть мені змогу вчитися за умови, що я виконуватиму їхні накази. Якщо я не захочу з ними працювати, то вони пришиють мені шпигунство і розстріляють. Брат також намовляв мене стати співпрацівником ҐПУ і також погрожував розстрілом. Я бачив, що виходу немає. Я погодився, сподіваючися, що мені вдасться знову піти до Польщі. На мою долю випало вишукувати студентів-українців, надсилати їм відозви, видрукувані ҐПУ, але нібито від Спілки Визволення України, намовити знову когось із студентів піти за кордон, а разом із цим створити організацію української молоді... Під час перебування в Києві я бачив усю ганебність праці ҐПУ серед студентів і професури. Отже, цим стверджую, як невільний співпрацівник і співучасник, а заразом і свідок праці ҐПУ, що всі видатні українські діячі і студенти, які тепер сидять у в'язницях і чекають суворого суду, є невинні і спровоковані ҐПУ. Мого брата, Андрія Михальчука, плямую як справжнього провокатора ҐПУ, який хотів зробити з мене провокатора, але я встиг своєчасно втекти і тим урятував себе від зрадництва і ганьби”.

Така заява могла бути подана з двох причин: або для компрометування ҐПУ перед українським громадянством на чужині, або для компромітування з наказу ҐПУ Спілки Визволення України і Спілки Української Молоді, проти яких тоді ведено показовий процес, виявляючи, що1 підсудні не вели жодної протибольшевицької акції, а впали жертвою провокації ҐПУ. Факт, що свою „заяву” В. Михальчук склав щойно в 1930 році, коли ОУН домагалася від нього, щоб він вияснив справи, пов'язані з промовчанням свого перебування в УССР, а не зразу після прибуття до Польщі або бодай тоді, коли він вступив до ОУН, вказував на те, що В. Михальчук мав завдання від ҐПУ компромітувати перед українською громадою на чужині українські протибольшевицькі організації СВУ і СУМ.

Коли ж Михальчук довідався, що ОУН розкрила його невдалий виступ у Варшаві та про те, що для нього постійно надходять гроші з невідомого джерела в Варшаві, він постійно зник із терену Чехо-Словаччини.

У зв'язку з цим ПУН надрукував у „Розбудові Нації” за березень-квітень 1930 року таке повідомлення:

„Подається до загального1 відома, що з доручення Секретаріяту ПУН з 18. II. 1930 р., до ч. 125/30, завішено у виконуванні обов'язків секретаря Відділу ОУН Василя Михальчука, родом з Волині, студента Українського Педагогічного Інституту у Празі, та віддано його під суд ОУН за порушення ним Устрою ОУН, уст. „ж”, розд. II, тт. 4 і 10.

„А тому, що під час слідства В. Михальчук покинув територію ЧСР, не повідомивши ні про свій намірений виїзд, ні про місце теперішнього свого перебування, Управа Відділу й слідчі органи вирішили виключити його з членів відділу, а розпорядження Голови ПУН з 2.IV.1930 виключає його з членів ОУН назавжди, з забороною всім Відділам ОУН колинебудь прийняти його чи кандидатом, чи справжнім членом, розпочате ж проти нього судове доходження припиняється.

„Рівночасно подається до загального відома, що В. Михальчук, псевдо Чигир, перебуваючи в ОУН, був на послугах ворожих до Організації ОУН чинників. Про таку його ролю ПУН знав уже давно, впавши на слід його зв'язків, а зокрема встановивши, що В. Михальчук дістає гроші з Варшави, одначе не усував його з ОУН та взагалі не робив ніяких карних кроків проти нього з тактичних мотивів, щоб якомога найбільше довідатися про ті заходи, що їх ворожі нам чинники вже від довшого часу проти ОУН вживають. Щойно виступ В. Михальчука, у зв'язку з процесом Спілки Визволення України, з публічною заявою, що її українська преса, не засягнувши перед тим інформацій про особу В. Михальчука, безкритично надрукувала, далі – справа підробленого листа від націоналістів у Львові, разом із зфальшованим підписом одного із націоналістичних провідників, та кінець-кінцем – Михальчукові наклепи на одного з членів ПУН22 були причиною розпочати проти нього карні кроки.

„По виїзді-втечі В. Михальчука з ЧСР на його дотеперішню адресу наспів лист із Варшави з датою 18. 3. 1930, в якому йому доручають і надалі залишатися в ОУН та далі вести дотеперішню роботу.

„Наприкінці подається до відома, що В. Михальчук ніколи не був допущений до таємних справ ОУН і взагалі до таких справ, де він міг би принести якусь більшу шкоду для ОУН”.

Таким способом було розкрито та з самого початку знешкідливлено провокаторську роботу спеціяльно висланого за кордон аґента ҐПУ.23

Справа Нормана

Весною 1936 року швайцарська поліція викрила спробу большевиків виконати атентат на полк. Коновальця, який від 1929 р. проживав у Женеві. В женевському готелі, що сусідував із помешканням полк. Є. Коновальця, поліція знайшла групу люлей, в яких виявлено зброю та вибухові матеріяли. Проведене поліцією слідство ствердило, що заарештовані Жан Ернст Плянк, Норман та інші з наказу Москви й за її гроші стежили за полк. Є. Коновальцем і підготовляли на нього замах. Про своє відкриття поліція негайно повідомила полк. Є. Коновальця.

Одночасно з підготовкою атентатів большевики повели завзяту нагінку на полк. Коновальця „леґальними” методами, домагаючись окремими дипломатичними нотами від швайцарського уряду, щоб він усунув з своєї території полк. Коновальця як керівника протибольшевицької терористичної організації. Такі самі вимоги до швайцарського уряду висунула Польща.

Під впливом того швайцарська поліція дала полк. Є. Коновальцеві наказ негайно покинути Швайцарію. В листі до одного з провідних членів ОУН полк. Коновалець 1 травня 1936 року про цю справу писав:

„Зараз я в Ж(еневі). Отримав дозвіл на кілька днів, щоб підготовити ліквідацію мого помешкання і взагалі побуту моєї рідні. Остаточно справа закінчилася тим, що наказ мого видалення відтягнено, але рівночасно просто примушено мене підписати заяву, що я виїжджаю добровільно і перед кожним в'їздом у Шв(айцарію) буду спеціяльно просити про дозвіл. Я все таки старався відокремити свою справу від справи моєї рідні та залишити рідню в Шв(айцарії). Чи вдасться це – годі сказати: великих надій на це не маю. В кожному разі рідня ще має дозвіл перебувати до липня”.

Змушений покинути Швайцарію, полк. Є. Коновалець переїхав до Італії й тут тимчасово затримався в помешканні політичного співпрацівника ПУН-у проф. Євгена Онацького. Є. Онацький приїхав до Італії ще в 1919 році, як член дипломатичного представництва УНР, і тут залишився та згодом нав'язав приятельські контакти з італійськими урядовими, політичними й науковими колами. Незабаром після приїзду полк Є. Коновальця до його помешкання, Є. Онацький одержав від начальника римської поліції пересторогу, що на нього, Онацького, підготовляється замах з боку большевицьких аґентів. Італійська поліція не знала, що в проф. Онацького перебуває полк. Коновалець. а тому була певна, що підготовлюваний большевиками замах скерований на Онацького. Але сам Онацький відразу зорієнтувався, проти кого була спрямована нова спроба атентату большевицьких аґентів і негайно перестеріг полк. Коновальця.

Заплянований злочин ҐПУ вчасно був зліквідований італійською поліцією, яка була переконана, що цим вона врятувала життя проф. Євгена Онацького.

Хом'як („Найденко”-„Пригода”)

Але все таки злочинна рука московсько-большевицького ҐПУ таки досягла полк. Євгена Коновальця, використовуючи його запал до нав'язування контактів з східньоукраїнськими землями.

Розкриті раніше злочинні большевицькі затії постійно пригадували на конечність обережности. Цю обережність треба було зберігати також на відтинку контактів із зв'язковими, які прибували з підбольшевицької України. Одначе, полк. Коновалець часто легковажив собі небезпеку, кажучи: „Якщо ворожа рука має мене вбити, то ніяка охорона мене не врятує!”

Скільки саме було зв'язкових із східньоукраїнськими землями, з котрими зустрічався полк. Коновалець, і хто вони – сьогодні устійнити неможливо. Маючи свободу рухатися, що її йому давав пашпорт литовського громадянина, полк. Є. Коновалець зустрічався із зв'язковими з СУЗ у різних країнах Европи – від Фінляндії по Італію. На підставі свідчень найближчих співпрацівників полк. Коновальця, які принагідно бачили того чи іншого зв'язкового, можна сказати, що тих зв'язкових було п'ять. Та ми згадаємо лише про двох із них, відомих більшій кількості провідних членів ОУН на чужині, бо за всякою правдоподібністю саме вони були організаторами й виконавцями роттердамського злочину.24

Перший із цих зв'язкових був галичанин Хом'як, колишній старшина Січових Стрільців. На початку серпня 1933 року він прибув із СССР до Брюсселю й тут випадково зустрівся з інж. Дмитром Андрієвським. Він оповів йому, що після невдачі визвольних змагань залишився на Східніх Землях України, закінчив спеціяльний фінансовий курс у Харкові і з того часу працював, як фінансист, у будівельному харківському тресті. Одначе, в 1933 році в УССР почалася нова нагінка проти українців із західніх земель і тому він, за порадою свого тестя, вирішив утекти за кордон. З допомогою знайомих моряків він прокрався під поклад одного з торговельних кораблів СССР, що віз товари за кордон і таким робом прибув до Бельґії.

Дм. Андрієвський заопікувався Хом'яком, допоміг йому одержати від бельґійської влади потрібні документи, зразу на справжнє прізвище Хом'як, а згодом на прибране „Найденко”, відтак на „Пригода”, і сконтактував його з полк. Коновальцем та іншими членами ПУН-у.

Хом'як-„Найденко”-„Пригода” пробув у Бельґії рік. Його інформації та статті про відносини в УССР характеризували його як свідомого українського самостійника-антибольшевика і відповідали правді. Після року Хом'як виявив готовість повернутися до УССР і там організувати націоналістичне підпілля, контактуючись з ПУН-ом. У жовтні 1934 року він справді повернувся через Фінляндію до Харкова і з того часу втримував з Дм. Андрієвським листовний контакт з допомогою умовленого коду.

В половині липня 1935 року Хом'як-„Найденко” знову прибув до Фінляндії на зустріч з Дм. Андрієвським. З доручення полк. Коновальця, котрого Андрієвський повідомив про приїзд „Найденка”, до Фінляндії на зустріч поїхав теж О. Сеник-„Грибівський”. У своєму свідченні з 15 червня 1939 року Сеник так говорить про це:

„Моя перша розмова з Найденком у приявності Андрієвського мала доволі драматичний перебіг, бо ставлення ним, Найденком, справи було мені не по нутру, чому я й дав вислів, окреслюючи це провокацією, а Найденка як провокатора. На тому розмова розбилася. Після того зайшов до мене Андрієвський і закинув мені, що я валю всю справу, мозольно розбудовану; що він, Андрієвський, застерігається проти того, тим більше, що за його відомостями, я мав з Найденком переговорити тільки технічні справи, бо решту, він, Андрієвський, уже поладнав; що, мовляв, я не орієнтуюся в справах і хочу оцінювати положення на СУЗ, не зважаючи на існуючі там фактичні умови, і що це моя велика помилка”.

В кожному разі Андрієвський задецидував і „Найденко” залишився уповноваженим ПУН-у для організування націоналістичного підпіля у Харкові.25

„Павлусь” („Вельмуд”-„Норберт”-„Валюх”)

У липні 1935 року Хом'як-”Найденко” прибув до Фінляндії на зустріч не сам, а з приблизно 25-річним юнаком, який мав совєтські документи на прізвище „Павло Грищенко” і був, за твердженням Хом'яка, його вихованцем.26 „Найденко” пояснив, що „Павлусь” – це недавній комсомолець, який цілком зневірився щодо комунізму і захопився націоналізмом і тому він, дуже добре знаючи Павлуся, як свого вихованця, пропонує його на зв'язкового з Організацією, що за рік він уже вспів широко розбудувати не тільки в Харкові. Омелян Сеник, із власним його твердженням, з недовір'ям поставився теж до „Павлуся”, але піддався намові Дм. Андрієвського прийняти пропозицію „Найденка”, щоб привезеного ним „Павлуся” на деякий час залишити за кордоном для вишколу як майбутнього організатора націоналістичних клітин у комсомолі.

Отож, „Павлусь” залишився за кордоном під опікою Організації. Не маючи змоги через пашпортові труднощі виїхати далі до інших країн Европи, він пів року залишився у Фінляндії. У грудні 1935 року Дм. Андрієвський, з яким „Павлусь” увесь час був у листовному контакті, „порадив Приймакові не покладатися ні на кого й або леґалізуватися або вертатися додому. При тому він зазначив свої давні розходження з Проводом Українських Націоналістів”.

Одначе, в січні 1936 року „Павлусеві” вдалася таки переїхати до Німеччини з допомогою пашпорту інж. М. Селешка. Він замешкав в „Українському Бюрі” в Берліні, де жили тамошні члени ОУН – М. Селешко, О. Чемеринський-„Оршан”, І. Ґабрусевич-„Іртен” та інші, і залеґалізувався під прибраним прізвищем „Норберт”. У Берліні „Норберт” пробув пів року, після чого переїхав до Відня й замешкав у полк. Сушка-„Сича”, щоб під наглядом Я. Барановського завершити свій ідеологічно-політичний вишкіл. Врешті в липні 1936 року „Павлусь”-„Норберт” коротко побував у Парижі, де мав безпосередню одногодинну зустріч з полк. Коновальцем. Після цього він повинен був через Фінляндію повернутися до СССР, але він висловив своє бажання ще зустрітися з інж. Дм. Андрієвським.

Після такого побуту за кордоном „Павлусь” через Брюссель-Берлін виїхав до Фінляндії, щоб там нелеґально перейти кордон до СССР. Одначе, під чає переходу кордону „Павлусь” попав до рук фінської поліції, яка притримала його за те місяць у в'язниці. Щойно в грудні 1936 року „Павлусь” перейшов до СССР з допомогою підфальшованої візи. Швидко після того прийшов умовлений лист із закодованим повідомленням, що „Павлусь” щасливо добився до Харкова.

Наприкінці вересня 1937 року „Павлусь” несподівано знову приїхав до Бельґії, як працівник совєтського торговельного корабля. Після зустрічі з Андрієвським і Барановським „Павлусь” дуже хотів побачитися з полк. Коновальцем, одначе полковник не мав змоги прибути до Бельґії, тому тільки обмежився на телефонічній розмові з прибулим і передав через Дм. Андрієвського тисячу долярів на потреби Організації в УССР.

У лютому 1938 року „Павлусь” прибув з СССР третій раз, цим разом до Голландії, куди прибув совєтський корабель, на якому він працював. Тут він через Я. Барановського сконтактувався з полк. Коновальцем. Цим разом полк. Коновалець особисто прибув до Роттердаму і відбув з „Павлусем” кількакратну зустріч, переважно в товаристві Яр. Барановського, а одного вечора, як подавав у своїх зізнаннях з 1939 року Барановський, – тільки сам-на-сам, проходжуючись до півночі по вулицях Роттердаму. І цим разом „Павлусеві”, який мав теж псевдо „Вельмуд”, передано гроші для потреб Організації в Україні.

Це була остання зустріч полк. Коновальця з „Павлусем”-”Вельмудом”, відома кільком членам ПУН-у.

АТЕНТАТ НА ПОЛКОВНИКА КОНОВАЛЬЦЯ

Перебіг атентату

В днях 17-22 травня 1938 року полк. Коновалець побував у Відні й Берліні і вніч з 22 на 23 травня виїхав з Берліну поїздом до Роттердаму, де, як він поінформував був тоді кількох членів ПУН-у, мав зустрітися із зв'язковим зі східньоукраїнських земель.

23 травня 1938 року, о годині 12.15 в обід полк. Євген Коновалець впав жертвою атентату ҐПУ, розірваний „пекельною машиною”. Вислід слідства, проведений голляндською поліцією, подав такий хід, події:

23 травня 1938 року, о год. 12.15 в обід на головній вулиці Роттердаму Колсінґер біля кіна „Люміс” вибухла „пекельна машина”, яка вбила людину, що несла її в загорненому пакеті. Сила вибуху кинула мертве тіло на дорогу. З правої ноги й лівої руки не залишилося нічого, бо їх бомба розшарпала на шматки. Решта тіла була теж жахливо покалічена, за вийнятком голови, яка, хоч облита кров'ю, залишилася цілою. Від вибуху були поранені також чотири перехожі голляндці. При вбитому знайдено пашпорт на прізвище „Йозеф Новак” та рахунок за кімнату в готелі „Сентраль”. Поліція ствердила, що людина під таким прізвищем справді винайняла кімнату в тому готелі, прибувши туди того ж дня о годині 11.15 перед обідом. Помившись, „Новак” залишив свої речі в винаймленій кімнаті, а сам пішов до каварні „Атлянта”. Обслуга каварні зізнала, що „Новак” прибув туди приблизно о годині 11.45 в полудень і тут зустрівся з високим, чорнявим мужчиною, літ 30-35, який прийшов кілька хвилин пізніше. Новоприбулий присівся до першого і привітався з ним, як знайомим, та замовив у кельнера пиво. Під час кількахвилинної розмови новоприбулий подав своєму співрозмовцеві якийсь пакет, загорнений у папір, вигляду книжки і, випивши своє пиво, вийшов. Перший гість заплатив кельнерові рахунок і за кілька хвилин пізніше теж вийшов з каварні. Він перейшов площу, затримався біля кіна „Люміс”, оглядаючи рекляму, і – в той момент стався вибух.

Поліція доручила готелевій обслузі вважати, чи хтось не буде розпитувати за „Новаком”. У кімнаті вбитого поліція знайшла відкриту українську машинку до писання, що лежала на ліжку, а на столику – невеличке чорне розп'яття Христа. В малій валізці була білизна, а в більшій – протибольшевицька література українською мовою. Побіч валізки лежала розгорнена книжка німецькою мовою „Історія фашистівського руху”. Машинка до писання та література вказували, що вбитий – українець.

О годині 3.30 після обіду до порт'єра готелю прийшла якась людина, яка спитала за Новаком. Портьєр негайно повідомив поліцію, яка заарештувала того, хто питав за Новаком, і ствердила, що він має чеський пашпорт на прізвище „Владислав Бора”. Поліція зажадала від нього пояснень про себе і про Новака. Але „Бора” відмовився від зізнань. Наступного дня поліція привела „Бору” до трупарні і показала йому жертву атентату. На вид пошматованого тіла полк. Коновальця „Бора” зімлів, а, прийшовши до свідомости, зізнав, що вбитий – це провідник Організації Українських Націоналістів, полк. Євген Коновалець, а він сам називається – Ярослав Барановський і прибув на домовлену зустріч з полк. Коновальцем. Барановський висловив здогад, що замах є ділом большевиків. Полк. Коновалець, зізнав далі Барановський, приїхав до Роттердаму, щоб зустрітися з кур'єром підпільної організації з Східніх Земель України „Валюхом”, що з ним він уже зустрічався в лютому 1938 року. Барановський заявив, що на його думку, той „Валюх” є аґентом ҐПУ і виконавцем атентату.

Голляндська поліція ствердила, що від суботи 21 травня до вівтірка 24 травня в пристані Роттердаму стояв совєтський торговельний корабель „Мєнжінскій” та що до фірми Данієль Вольф у Роттердамі, відомої як комуністичної аґентури, о годині 3-ій після полудня 23 травня був якийсь телефонічний запит з Москви. Одначе, голляндська поліція не зважилася затримати большевицького корабля й провести на ньому ревізію за „Валюхом”, ані не устійнила, про що саме був запит із Москви. Все ж обидва ці моменти підтверджували підозріння, що атентат зробили аґенти московського ҐПУ.

Похорон Коновальця

В суботу 28 травня 1938 року в полудень відбувся похорон тіла полк Євгена Коновальця, в якому взяли участь: дружина загиблого Ольга, котра, повідомлена голляндською поліцією, прибула літаком до Роттердаму ще в четвер 26 травня, ген. Віктор Курманович, радник Омелян Тарновецький, співпрацівники Націоналістичної Пресової Служби в Берліні – Орест Чемеринський-„Оршан” і Володимир Стахів-„Мек” та литовський консул. Ховав місцевий голляндський католицький парох. Брат загиблого, д-р Мирон Коновалець, і шваґер полк. Андрій Мельник зі своєю дружиною, сестрою пані Ольги Коновалець, прибули до Роттердаму вже після похорону, через спізнене видання їм пашпортів польською владою.

Ярослава Барановського, що йому голляндська поліція дозволила взяти участь у похороні, опісля засуджено на кару два місяці ув'язнення за нелеґальний приїзд до Голляндії на фальшивий пашпорт, але апеляційний суд уневажнив той присуд, звільнив Барановського від вини й кари і наказав негайно випустити його з в'язниці та видалити з Голляндії.

Невияснені питання

Хто ж був виконавцем злочину, заплянованого московським ҐПУ?

Із з'ясованої нами справи „Найденка” і „Павлуся”-„Вельмуда” виходить, що найправдоподібніпіе був ним „Павлусь”-„Вельмуд”. Одначе досі з усією певністю того не стверджено, бо є ще чимало неясних моментів.

Не цілком ясним залишається, наприклад, таке питання, чому Барановський подав голляндській поліції, що зв'язковий, який на його думку, був аґентом ҐПУ і виконавцем атентату, називався „Валюх”, а вживав також прізвищ „Дісімов” і „Петрович”, коли зв'язковий „Найденко” був відомий під псевдами „Павлусь” і „Приймак” та прізвищами „Вельмуд” і „Норберт” і ті всі його псевда повторюються в усіх пізніших зізнаннях про нього членів ПУН-у, публікованих у „Свободі” з 1958 року, а ні разу не вжито ними псевд „Валюх”, „Дісімов” чи „Петрович”? М. Селешко, який у той час вів грошові справи Організації на чужині, каже: „Про всі справи точно знав лише Барановський, який бачився з Павлом раз сам, без полковника, в Бельґії, у вересні 1937 року”. Отже, остаточної відповіді на це питання, яке врешті усунуло б сумніви, покищо ще не знайдено.27

Справа Полуведька-„Тогобічного”

Зразу після смерти полк. Є. Коновальця серед кіл ОУН виникло було підозріння, яке потім проникло й до української преси, що співавтором атентату був теж Полуведько-„Тогобічний”, а тому потрібно згадати й про нього.

Кіндрат Полуведько прибув до Фінляндії на початку 30-их років як утікач із большевицького концентраційного табору на Соловках. Своєю інтеліґенцією та організаційним хистом він вирізнявся з-поміж інших утікачів з СССР, тож його було обрано головою Української Громади у Фінляндії після того, коли в квітні 1935 року дотогочасний голова Баранецький виїхав до Арґентини. Через Баранецького Полуведько став теж членом ОУН і згодом представником ОУН на Фінляндію. Через Полуведька ішли теж деякі зв'язки з СУЗ і тому, коли „Найденко” і „Павлусь” прибули до Фінляндії, вони мусіли зустрічатися з Полуведьком.

Як член ОУН, Полуведько виступав під псевдом „Тогобічний” і ним підписував свої статті в українській націоналістичній пресі, головно в паризькому „Українському Слові”.

В час роттердамського замаху Полуведько перебував у Берліні, куди приїхав був в організаційних справах. Тут він зустрічався і з полк. Ко-новальцем. Під час похорону полк. Коновальця Я. Барановський висловив перед О. Чемеринським і В. Стаховим своє підозріння, що Полуведько є співорганізатором атентату й радив стежити за ним або просто передати до рук німецької поліції, як підозрілого співучасника вбивства в Роттердамі. Своє підозріння Я. Барановський повторив теж у зізнаннях весною 1939 року, кажучи:

„З нашими, що прибули на похорон, я мав змогу говорити... Я довідався від Стахова, шр Полуведько, який не викликав у мене великого довір'я, є в Берліні. Стахову й Оршанові я сказав, щоб Полуведька взяти під сліжку, а коли цього не можна зробити, то краще дати замкнути. Стахів ствердив, що вони вважають на Полуведька, але не запримітили нічого підозрілого. Одначе Полуведько з Берліну виїхав і щез. Я переконався, що це був спільник Вельмуда”.

Натомість інші члени ПУН-у, які були свідками зустрічей „Найденка” і „Павлуся” з Полуведьком, свідчать, що їм завжди впадали в вічі обостороння нехіть і недовір'я, а О. Сеник та М. Селешко свідчили у своїх зізнаннях, що Полуведько багато разів перестерігав їх і самого полк. Коновальця перед „Найденком”, а ще більше перед. „Павлусем”, заявляючи, що „вся ця справа” здається йому „нечистою”.

Після роттердамської трагедїі Полуведько від'їхав з Берліну до Фінляндії і там справді зник. Але в липні 1941 року, зразу після відходу большевиків із ЗУЗ, Полуведько появився у Львові і зголосився до станиці людей з організації полк. А. Мельника. Його прийнято і як „реактивного” члена приділено на керівництво працею на Наддніпрянщині. Полуведько виїхав разом з Сеником і Сціборським до Житомира, а після їхньої трагічної смерти подався далі на схід і став до праці у Харкові, як провідний член організації полк. А. Мельника.

Одначе, в 1942 році Полуведька заарештувало ґестапо і він, згідно з виясненням Б. Онуфрика-„Коника” (як про це свідчить Дм. Соловей у своїй праці „Голгота України”)28, як „виявлений совєтський аґент, в тюрмі повісився.

У висновках до опублікованих у „Свободі” зізнань членів ПУН-у в справі роттердамського злочину Є. Онацький висловлює своє рішуче переконання, що Полуведько большевицьким аґентом не був і закінчує свідченням інж. М. Селешка:

„Я не маю ніяких підстав думати, що Полуведько також був аґентом Москви, хоч я з ним довше жив і, здавалося, його досить добре знав”.29

ПІДГОТОВА ВИЗВОЛЕННЯ СТ. БАНДЕРИ З В'ЯЗНИЦІ

Несподівана смерть полк. Є. Коновальця поставила рубом питання обсади керівництва ОУН особою відповідного наступника на черговому Конґресі. Між провідними членами Організації думки в цій справі були поділені. Між осталими членами ПУН не було індивідуальности, що домінувала б над рештою і мала б незаперечний авторитет в очах кадрів. За кордоном постав плян покликати на цей пост колишнього шефа Штабу Корпусу Січових Стрільців, а пізнішого Крайового Коменданта УВО полк. Андрія Мельника. Серед провідних членів ОУН на західньоукраїнських землях переважали погляди, що полк. А. Мельник не буде відповідною особою на цю ролю. Правда, до старшини Корпусу СС-ів, до колишнього Крайового Коменданта УВО і політичного в'язня крайові націоналісти ставилися довгий час з повагою і симпатією, але всім було відомо, що полк. А. Мельник після свого виходу з тюрми 12 років жив приватним життям і подібно як інші старшини українських армій не спомагав чинно революційної боротьби УВО ні ОУН. Тому вважали його відсталим від проблем складного керівництва підпільної боротьби. Вужчі кола втаємничених знали, що він у 1929 р. після заснування ОУН не погодився на пропозицію полк. Є. Коновальця стати Провідником І. Крайової Екзекутиви ОУН, але на це дивилися поблажливо, беручи до уваги, що мотивом відмови було поліційне слідження за ним, а не принципові різниці поглядів. Принципові застереження постали пізніше і в наслідок того, що він нефортунно заанґажував себе в організування української молоді в організації „Орлів”. Творення „Орлів” було оцінюване крайовими націоналістами, як протиреволюційна акція, що має на меті відтягати молодь від революції нібито під омофор Церкви, а в дійсності на шлях аполітичного культурництва і опортунізму. Досадно було, коли в цю акцію заанґажували себе два українські полковники і в тому колишній Крайовий Комендант УВО, який очолив Головну Раду Товариства „Орлів”. Інакший погляд на цю кандидатуру мали націоналісти з закордонної перспективи, про що в підпіллі було відомо.

Коли полк. А. Мельник виїхав на польський пашпорт до Роттердаму з своєю дружиною, що була рідною сестрою жінки полк. Є. Коновальця, і з його братом на його похорон, здавалося, що він поїхав, щоб під претекстом похорону вирватися з Польщі і перебрати керівництво ПУН-у. Тимчасом полк. А. Мельник вкоротці вернувся назад до Польщі і продовжав лісничувати. Отже питання наслідництва зосталося не тільки не розв'язаним з місця, але стало затяжною проблемою, що її мав розв'язати Конґрес.

По духу і на смак крайових націоналістів на чолі ОУН повинна б стати людина, що виросла на провідника з революційної боротьби. Ідеальним на той пост видавалася його оточенню, людина типу сотн. Ю. Головінського, але він був замордований польськими поліційними аґентами 7 років тому. Отже кандидатом, що виріс з підпілля на керівника революційної боротьби, був Степан Бандера, але він сидів у в'язниці з присудом досмертного ув'язнення. Безперспективна проблема обезголовлення Проводу спонукала гурт провідних членів ОУН в Краю поробити заходи, щоб визволити Ст. Бандеру з тюрми.

Цей задум не належав до фантастичних плянів. В умовах стабільного миру не бралося до уваги збройної акції на в'язницю, але зорганізування втечі з неї. Плянування втеч були і будуть в головах в'язнів усіх в'язниць світу. Були вони теж у націоналістів у в'язниці Вронках, де сиділи бойовики і провідні члени ОУН, засуджені на високі вироки, як напр.: Юрко Кришталь – на 20 років, Микола Максимюк – на 15 і Зенон Коссак – 8, Іван Джиджора – 12, Куспісь – 5, інж. Іван Мигул – 10, Любомир Лампіка – 7, мґр. Мирон Богун – 7, та інші.

Вони розплянували можливість втечі для одного з-поміж них двояким способом, або через діравий дах шопи на в'язничному подвір'ї, що притикала до обвідного муру в'язниці, або через підкуплення довіреного в'язничного сторожа, що мав за гроші в часі своєї служби випустити в'язня за мури в'язниці, що знаходилася на віддалі 9 кілометрів від німецько-польського кордону. Про ці пляни Зенон Коссак повідомив Крайовий Провід, але не одержав згоди на переведення їх. На цьому плянування закінчилося. Аж коли Степана Бандеру перевезено до Вронок і посаджено там до ізолятора („твердиню”), цей занеханий плян став знову актуальним.

[Головний організатор пляну втечі з тієї в'язниці „Михайло Терен” відсидів за той час свій п'ятирічний вирок і жив у Львові. Його, як знавця в'язничних відносин у Вронках, заанґажовано викрасти Ст. Бандеру. Про це пише він у своєму цікавому спогаді30 таке:

„І от одного дня в червні 1938 року прийшов до мене мій тодішній зв'язковий до ОУН, Іван Равлик, лишив мені кличку і заповів, що в дуже важливій справі зголоситься до мене хтось на неї. Чоловік, що прийшов на ту кличку, був ніхто інший тільки добре мені знаний Роман Шухевич. Ми пішли над став „Світезь”, де ранньою порою майже нікого не було, можна говорити спокійно, і там мали довшу розмову, що тривала біля двох годин. Він сказав мені, що до тюрми у Вронках перевезено Степана Бандеру, колишнього Крайового Провідника ОУН на ЗУЗ, судженого у варшавському процесі на довічну тюрму. Група членів ОУН хотіла б викрасти його з тюрми на волю. Це робиться зовсім приватно, заходами тих же членів ОУН, Крайовий Провід на ЗУЗ до тієї справи не мішається, щобільше, я виніс враження з його слів, що Крайова Екзекутива у Львові є проти тої акції. Потрібні на те гроші зложить чи вже зложила українська заокеанська еміґрація, має їх привезти до Данціґу полк. Макогін. Хто такий полк. Макогін, я не розпитувався, хоч дуже цікаво мені було, чи це той самий Макогін, що про нього час від часу були згадки в українській пресі. Тепер діло йдеться про те, чи я хотів би бути допоміжний у цій справі і чи міг би я відновити свої зв'язки із знайомими мені ключниками у Вронках.

Не надумувався я ні хвилини. Коли треба визволити з тюрми друга з довічним присудом, для мене нема різниці, чи діється це з наказу Організації, чи з ініціятиви його приятелів, я постараюся це виконати так само сумлінно і по змозі своїх сил, якби і з організаційного доручення. Але тяжко мені в даному менті дати відповідь, чи я це потраплю зробити, не знаю, чи зайшли якісь зміни в охоронній системі у Вронках і чи є ще там на службі мої два знайомі”.

„Терен” почав діяти, стоячи в зв'язку з Равликом. Він ствердив, що найбільш довірений ключник Заборовський уже не є в службі в Вронках, але він відшукав його в селі під Варшавою. Через цього знайомого заанґажував іншого ключника, Шерлея, який радо погодився викрасти Бандеру і зажадав за це 50 тисяч польських злотих (5 тисяч долярів), якою то сумою мав поділитися з Заборовським, не вимагаючи ніякого завдатку наперед.

„Плян Шерлея – розказує „Терен” – був дуже простий. Бандера сидів у т. зв. твєрдзі, що була окремим адміністративним бльоком у тюрмі, оточеним муром яких вісім метрів заввишки. Вночі там робили службу два ключники: один назовні, що обходив цілий будинок безнастанно і накручував порозставлюванні в різних відступах контрольні годинники, а другий всередині і його завданням було ходити від камери до камери, підглядати крізь „вовчок”31 і за кожним разом світити світло. На те, щоб обійти всі чотири поверхи, потрібно було около пів години і реґулярно що пів години блимало світло в віконці кожної камери, на тій підставі можна було кожночасно означити, в котрому саме місці ключник. Обидва ключники змінялися що дві години. В тому бльоку робив службу теж і Шерлей у двотижневих відступах, якраз завтра мав зачинати.

Отож Шерлей запропонував таке. В часі своєї внутрішньої зміни випустить він Бандеру з камери і підкладе на його місце заздалегідь приготовану куклу. Сховає його тимчасово в комірчині, де трималися мітли, ведра і т. п. речі для чищення коридорів. Комірчина ця лежала на кінці бльоку і віддалена від нього була ґратою. З другого боку до неї був доступ від вартівничої вежі, в якій ніччю нікого не було, вартовий сидів там тільки вдень і наглядав за в'язнями на подвір'ї. В часі зовнішньої зміни Шерлей підробленими ключами мав відчинити двері бльоку, камери й вартівничої вежі, випустити Бандеру й позамикати за собою знову всі двері, щоб усе було впорядку, а з вежі втікач міг уже або просто зіскочити на зовнішню сторону муру, або зсунутися по мотузку”.

„... Шерлей хотів випускати Бандеру негайно, вже завтра, або післязавтра, така його огорнула нетерплячка. І був би це зробив напевно, та я не був на те приготований. Найперше, не мав я біля себе грошей. А далі, мої клопоти зачиналися щойно там, де його кінчалися. Його діло – випустити в'язня і взяти гроші, а я мушу думати, як його далі завести в безпечне місце, мавши перед собою кілька нічних годин до моменту, коли відкриють утечу при ранній перевірці і пустяться в погоню. Я не був приготований на таку швидку можливість утечі”.

„У Львові здав я звіт з усього Равликові і просив сказати, що маю робити з Бандерою, коли матиму вже його за муром. Тут були дві можливості. Перша – заховати його в Польщі так довго, доки не мине перший гончий шал і доки поляки не заспокояться, повіривши, що ми вже перетранспортували Бандеру за границю. Друга – відразу тікати за границю, бо до Німеччини з Вронок усього дев'ять кілометрів. Равлик ходив кудись там радитися з „горою” і рішено відразу тікати за границю. Я мав іти до Німеччини разом з Бандерою.

Тепер поїхав я майструвати перехід за границю.

Нарешті все умовлено й підготовано, втечу назначено на день 4 серпня 1938 року. Я не знав, чи і як повідомлено про те Бандеру, не моє це було діло, до того Організація розпоряджала іншими зв'язками й можливостями. В часі одної з моїх поїздок передав я до нього через Шерлея коротеньку записку з привітом і стільки всього, вистерігався я від того контакту, щоб через якусь дрібницю не „всипати” цілої справи.

І тут саме починається найдурніша історія. А для мене скінчилася вона фатально.

Коли вже все було готове, коли я поїхав останній раз перевірити, чи все „грає” з собою і лишив при тій нагоді для Шерлея ще п'ятсот злотих – ні сіло ні впало, довідуюся від Равлика, що все відкликане, втечі не буде.

Що ж, я зробив усе, чого від мене вимагали і що було в моїй можливості. А чому діло не дійшло до кінця – не моя справа. Умовленим способом повідомив я Заборовського, що діло відкликане, вернувся до свого різьбарства і швидко про все забув”.

Але не забули про те обидва ключники. Шерлей з розпуки почав пити і по-п'яному пожалівся знайомому полякові, що йому через щось пропала нагода зробити грубі гроші. Цей зголосив це признання на поліції. Обидвох ключників заарештовано, вони обтяжили понад 60 поляків, Зенона Коссака і нелюбих колеґів з в'язничної охорони. „Терен” був арештований 2 вересня 1938 року.

„Розправа закінчилася – пише він з гумором у своїм спогаді – на самого нашого св. Миколая, 19 грудня 1938 року. Так то святий отець Миколай приніс мені того року дарунок – вісім років тюрми. Поляки Заборовський і Шерлей дістали присуди менші. А жінку Шерлея, що не мала поняття про справу, засудили тільки за те, що взяла від чоловіка тих п'ятсот злотих, що я йому дав, як завдаток. Всіх ключників, що їх у часі слідства „засипали” Заборовський і Шерлей, звільнили ще в слідстві, але прогнали зі служби. А вони справді нічого не знали”.

На закінчення опису організування викрадення Бандери „Терен” стверджує:

„... До сьогодні не знаю, чому тоді в останній хвилині відкликано втечу Бандери з тюрми, коли були шанси сто проти одного, що вона мусить удатися. Думав я спершу, чи грошей не забракло. Та не те було причиною, бо гроші роздобути завжди можна, хоч, як на ті часи, це сума величезна. Щонайвище можна було втечу відкласти, доки не призбираються гроші. Доходили до мене неясні чутки, що в Крайовій Екзекутиві ОУН у Львові не було однозгідности щодо пляну. Одна група людей, прихильники і товариші Бандери, хотіли його вирвати за всяку ціну. Але більшість противилася, не тому, щоб не хотіли бачити Бандери вільним, тільки з ляку за інших друзів. На той час – це було на рік перед війною – в тюрмах сиділи вже тисячі націоналістів, а серед них сотні засудженців з довготерміновими присудами. Були побоювання, що після втечі одного Бандери непомірно загострять режим у тюрмах під претекстом потреби гострішого нагляду, важливіших людей завезуть до Святохресної тюрми, де ніхто довго не видержав. Остаточно, добре мати на волі одного з провідників Крайової Екзекутиви, але на все мусить бути своя ціна”.]

Вище наведене пояснення, що небажання більшости членів Крайової Екзекутиви ОУН викликати репресії на інших в'язнів, було причиною несподіваного відкликання приготованої втечі Бандери, це одне з припущень, або пояснень, що були пущені тоді в обіг. В дійсності, перші пляни можливости втечі в'язнів з Вронок, Коссак передав до Крайової Екзекутиви, Ребет в гурті своїх співробітників, а радше в порозумінні з Я. Барановським не дав згоди, щоб Коссак ризикував втечею. Порозуміння в цій справі з закордоном було конечне, бо викраденому в'язневі треба було забезпечити перехід і побут за кордоном. Вдруге плян втечі став актуальним не для Коссака, але для Бандери, коли його перевезено до Вронок. Р. Шухевич, знаючи неґативне становище закордонних чинників чи референта зв'язку ПУН Я. Барановського, рішився на власну руку з Равликом та іншими однодумцями визволити Бандеру за гроші, які були зібрані американською еміґрацією. Але коли виявилося згодом, що виплата грошей здепонованих на ту ціль Макогоном чи кимсь іншим, була чомусь спинена, Шухевич домагався в Ребета їх розмороження. Лев Ребет повідомив ПУН про плян втечі Бандери через Я. Барановського. Але пройшло чимало часу, а від ПУН-у не було ні апробати ні заборони виконати готовий плян утечі, ні, врешті потрібних грошей. Це відволікання створило небезпечну нервозність у заанґажованих ключників і шкідливу їх балаканину.

У своїх спогадах32 Л. Ребет згадує про цю справу, він признає, що це саме Я. Барановський був проти втечі Бандери. Барановський, каже Ребет, з свого боку підсував думку, що вся справа з утечею є режисерована польською владою, щоб убити Бандеру при нагоді його втечі з тюрми. Одначе, факт, що польська поліція, впавши якимсь чином на слід приготувань викрасти Бандеру, арештувала головного організатора втечі ще перед виконанням пляну, свідчить, що плян утечі не міг бути режисерований польською поліцією. Натомість факт, що підтримки для виконання пляну з боку ПУН, ані КЕ не було, а замість того про плян загадковим способом довідалася польська поліція, викликав підозріння проти Я. Барановського.

Провал пляну втечі Бандери унеможливив висунути його кандидатуру на пост Голови ПУН з нагоди плянованого Конґресу.

ПРОБЛЕМА НАСЛІДСТВА
ГОЛОВИ ПРОВОДУ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Після цілком несподіваної трагічної смерти полк. Євгена Коновальця – він мав тоді тільки 47 років життя! – перед Організацією виринула надзвичайно важлива й важка проблема: хто повинен очолити Провід Українських Націоналістів.

Після створення ОУН, коли полк. Коновалець виїздив до Америки, він визначив своїм заступником інж. Миколу Сціборського, про що було офіційно подано до загального відома в „Розбудові Нації” з березня-квітня 1929 року. Правда, в тому повідомленні було сказано, що тільки „на час його відсутности член Проводу УН інж. М. Сціборський виконує обов'язки Голови Проводу”, все ж це було відмічення, що якраз він вважається заступником полк. Коновальця. Тим більше, що якраз Сціборський зайняв найважливіший після голови Проводу пост – організаційного референта Проводу. Цього формального стану ніколи не змінювано і з нього виходило б, що після смерти полк. Коновальця пост голови Проводу Українських Націоналістів автоматично, аж до вибору нового голови наступним Великим Збором ОУН, повинен був перебрати інж. М. Сціборський.

Але в практиці, за кругло десять років праці, інж. М. Сціборський не зумів виробити собі авторитету, який висував би його, як справжнього заступника й евентуального наслідника полк. Коновальця, на пост Голови ПУН-у. З одного боку – він розгубився в праці організаційної референтури: зв'язок з Організацією на західньоукраїнських землях опинився в руках Ярослава Барановського, що з того титулу став теж членом ПУН-у, справжнє ведення організаційних справ на чужині мав Омелян Сеник-„Грибівський”-„Канцлер”, а зв'язок з організаційними клітинами на східноукраїнських землях тримав у своїх руках сам полк. Є. Коновалець. Тож інж. Сціборський, формально залишаючись увесь час організаційним референтом ПУН-у, фактично був ідеологічно-політичним теоретиком націоналістичного руху. З другого боку кількакратні підозріння проти нього, хоч нічим не виправдані й не доведені, і врешті справа з „Іваном Івановичем” (хоч і в цій справі організаційний суд довів, що Сціборський не винен) створили довкола нього атмосферу своєрідного недовір'я, яка не дозволяла, щоб така людина зайняла пост Голови Проводу Українських Націоналістів.

Фактичне керівництво організаційними справами ОУН, якщо поминути полк. Коновальця, було в руках Омеляна Сеника і Ярослава Барановського. У хвилину смерти полк. Коновальця О. Сеник відбував організаційну поїздку по Південній Америці, а Я. Барановський, як уже згадано, прилетів до Роттердаму після атентату. Тут він перебув три тижні до часу процесу проти нього за нелеґальне прибуття до Голландії, після першого засуду був арештований, а згодом з наказу апеляційного суду звільнений. Уже під час похорону тіла полк. Є. Коновальця Я. Барановський зустрічався з членами ПУН-у ген. В. Курмановичем і О. Чемеринським та з членом ОУН В. Стаховим, а в останні дні червня 1938 року він переїхав з Голляндії через Берлін до Відня, де зустрівся з іншими членами ПУН-у, але свого погляду на те, хто повинен очолити Організацію, він тоді нікому не висловив. Навпаки, він ставив це питання як відкрите, зондуючи думки інших.

Не мав готової пропозиції розв'язки тієї проблеми й О. Сеник, який на вістку про смерть полк. Коновальця поспішно повернувся до Европи. Аж щойно кілька тижнів після свого повороту з Південної Америки О. Сеник повідомив інших членів ПУН-у, що полк. Є. Коновалець залишив свій заповіт, передаючи усно й довірочно Ярославові Барановському, що на випадок своєї смерти він призначає на свого наступника на пості Голови Проводу Українських Націоналістів – полк. Андрія Мельника.33

У серпні 1938 року Ярослав Барановський, як референт зв'язку з ЗУЗ, повідомив про „заповіт” полк. Коновальця щодо наслідства на пості Голови ПУН-у: а) полк. Андрія Мельника та б) Крайову Екзекутиву ОУН, запитуючи її про опінію крайової ОУН щодо особи кандидата. Крайова Екзекутива висловилася проти того, щоб полк. Мельник очолив ПУН, з уваги на те, що у діяльності ОУН ніколи участи не брав, а як голова організації „Орли” та визначний організатор імпрези „Українська Молодь Христові”, був несприємливий для загалу членства крайової ОУН. Одначе, коли під час визначеної організаційної зустрічі тодішній Крайовий провідник ОУН Лев Ребет подав Я. Барановському становище крайової ОУН, Барановський відповів, що справа вже неактуальна, бо полк. Мельник якраз приїхав за кордон, нелеґально через Данціґ, і в перших днях жовтня 1938 року був уже у Відні.

11 жовтня 1938 року полк. Андрій Мельник склав приречення як новий Голова Проводу Українських Націоналістів. З уваги на неясність становища деяких членів ПУН-у і щодо автентичности заповіту полк. Коновальця, і щодо леґальности покликання на такій підставі на пост голови ОУН людини, яка ні членом ПУН-у, ані навіть активним членом ОУН до того часу не була, полк. Мельник склав приречення не перед пленумом ПУН-у, а тільки перед „вужчим Проводом Українських Націоналістів”, що його творили тоді Ярослав Барановський, Омелян Сеник і Ріко Ярий.

Таке „поставлення перед доконаним фактом” цілої ОУН справи не розв'язувало, а загострювало її. ОУН ставала перед важкою внутрішньою пробою.

------------------------------------------------------------------------

[1] Цей розділ є доповнений Редакцією книжки

[2] Про свою особисту працю А. Федина згадує докладніше тому, що написаний ним матеріял є відповіддю на пасквіль Василя Нича з 1954 р. (Ред.)

[3] На зборах „Основи” я майже ніколи не забирав голосу, зате всі віжки данціґського студентського життя і позастудентської ппаці сходилися в моїх руках. Тільки завдяки такій невідхильній методі я завдячую всі успіхи тої праці.

[4] Про це в звідомленні ПУН ч. 2 („Розбудова Нації” за березень-квітень 1929) було надруковано: „1. Голова Проводу полк. Євген Коновалець від'їхав до Америки й Канади. На час його відсутности член Проводу, інж. Микола Сціборський виконує обов'язки Голови”.

[5] „Розбудова Нації”, чч. 7-8, липень-серпень 1931, стор. 202.

[6] У своїй праці „Від УВО до ОУН” (стор. 244) В. Мартинець пише про це: „А процедура була доволі особливою. Правда, акт обвинувачення закидував державну зраду (пар. 58) за пропаґанду ідеї Самостійної, Соборної Української Держави і за підбурювання українського населення до війни проти Польщі. Але... предсідник трибуналу – на моє здивування (бо не знав я тоді позакулісової гри!) – ставив мені такі запити і взагалі так провадив розправу, неначе б був... моїм оборонцем. Він у своєму резюме навіть настрашив лаву присяглих — переважно купців, з них декілька жидів, – вказуючи, що коли вони потвердять запит про пар. 58, то я дістану 20 років за свою не свою статтю, отже замовчав, що коли брати до уваги злагіднюючі обставини – а такі я мав – то міг дістати тільки 2 роки. Ще більше здивував мене прокурор – він грав в одну руку з предсідником: його запити мене відтяжували. А вкінці він поставив присяглим додатковий запит із пар. 65 (під'юджування до ненависти й викликування погорди до держави) і тим фактичним відкликанням первісного, а висуненням іншого обвинувачення геть чисто збив „з пантелику” лаву присяглих, що оце вперше в житті виступали в незвичній і незручній ролі суддів”.

[Натяк про „закулісову гру” стосується підплачення предсідника суду сумою 600 злотих. – Ред.]

Одначе, дехто з українських націоналістів на чужині піддав під сумнів правдивість вияснень Мартинця. Несподівано швидке закінчення слідства проти нього, неймовірно лагідну поведінку з ним польської поліції, повне звільнення від вини і кари за такого серйозного обвинувачення й негайну видачу поліцією пашпорту на виїзд за кордон, ніби зумисне з таким поспіхом, щоб Мартинець устиг прибути на заплянований Конґрес Українських Націоналістів, – усе це висунено як підставу підозріння в тому, що інж. В. Мартинця польська поліція завербувала на свою службу. Для підсилення підозріння вказувалося на факт, що, мовляв, В. Мартинець живе за кордоном багато вільніше, ніж на це дозволяли б його скупі фінансові засоби.

[7] „Розбудова Нації”, чч. 8-9, серпень-вересень 1929, стор. 253-257.

[8] „Розбудова Нації”, ч. 12, грудень 1929, стор. 395-396.

[9] Йдеться про ОУН(б) – (Бандери). ОУН(м) – (Мельника) надалі затримала старий „стилізований” герб. Автор книги Петро Мірчук – член ОУН(б). Згаданий тут ІІ Великий Збір ОУН (1941) відбувся за рік після розколу ОУН (1940), і був збором ОУН(б), чи б пак ОУН(р) – (Революційної), як вона тоді себе називала. Натомість для ОУН(м) „Другим Великим Збором” є Збір, який відбувся в серпні 1939 року (тобто до розколу) в Римі, де до речі, взяли участь й майбутні члени Проводу ОУН(б), зокрема Ярослав Стецько. Проте, ОУН(б) не визнає цього „Римського ІІ. ВЗУН”. Про те пише також у VIII частині цієї книжки: „Римський II. ВЗУН ... був уневажнений постановою Революційного Проводу ОУН, а опісля окремою постановою II Великого Збору ОУН у квітні 1941 року”. „Революційний Провід ОУН” – це Провід ОУН(б). (Примітка web-упорядника)

[10] Наприклад, у 1948 році один із еміґраційних лідерів „українського” соціялізму у часописі „На чужині” писав, що для нього не є чужиною Німеччина чи Франція, якщо в тих країнах при владі є соціялісти, а чужиною була б Україна, якщо б в українській державі при владі були не-соціялісти.

[11] „Матимуть себе” вжито тут у розумінні: „вважатимуть себе”.

[12] „Розбудова Нації”, чч. 1-2, за січень-лютий 1932, стор. 1-2.

[13] США залишалися в ті часи прихильниками суворого ізоляціонізму, тобто, політичного незацікавлення Америки політичними проблемами Европи й тому про США не згадується.

[14] Один із них, котрий діяв на Далекому Сході під прибраним прізвищем „Борис Семенович Марків”, дав цікавий спогад про це в „Гомоні України” за 31 травня і 7 червня 1958 р.

В вересні 1931 р. Японія прогнала з Манджурії китайські війська і проголосила цю провінцію 18 лютого 1932 р. окремою державою Манджуко (Ман-джу-ді-ґо). Там находилися колонії українських поселенців, які оживилися з прибуттям української еміґрації з Далекого Сходу. Еміґранти заснували дві українські еміґрації: Українську Національну Колонію (УНК) і Спілку Української Молоді (СУМ) та видавали „Манджурський Вісник”.

Полковник Є. Коновалець, нав'язавши з японськими військовиками співпрацю в боротьбі проти СССР, висилав через Токіо в Манджурію спершу поодинцем, потім малими групами бойовиків УВО і ОУН, що належали до вишкільної групи М. Колодзінського, з завданням наладнати зв'язки з українським населенням на Зеленому Клині в Приморській і Амурській Областях СССР, з українськими вояками, що служили в Червоній Армії на Далекому Сході, з політичними в'язнями совєтських концтаборів. Далекосхідня станиця ОУН повела працю в двох напрямках. Одна група старалася здобути впливи для ОУН серед Харбінської еміґрації. Вона заснувала „Українську Далекосхідню Січ” (УДС), головою якої став Борис Семенович Марків, а секретарем Роман Корда-Федорів. Цей же Корда-Федорів зорганізував видавання „Далекого Сходу”, що виходив з літа 1938 р. тричі в місяць до його закриття восени 1939 р. Тоді теж припинено дальшу діяльність УДСічі.

Друга група при допомозі японської Військової Місії відбула систематичний совєтознавчий вишкіл у 1938/1939 роках і підготовляла українські пропаґандивні матеріяли на випадок війни з СССР. Але коли Японія почала відтягатися від війни з Росією і японські намагання пов'язати групу ОУН у спільну протикомуністичну акцію з російськими еміґрантами були безуспішні, ця праця на деякий час припинилася. Заходами Маркова і Хмельовського її відновлено в 1940 р. і деяким членам ОУН дозволено в травні 1942 р. перебрати під політичний вишкіл українських втікачів з Примор'я, Амурщини і Забайкалля, що перебували в замкненому таборі разом з росіянами. Щоб здійснити ідею незалежної Зеленої України приготовлено плян складу першого уряду Зеленої України й переконувано японців, щоб на зайнятій території не довіряти москалям і організувати українську адміністрацію навіть там, де українці творять меншість. Приготовлено пропаґандивні листівки для поширювання в запіллі фронту і переведено курси радієвих спікерів. Світова війна на Заході кінчилася в травні 1945 р. Коротко перед її закінченням наступ совєтських військ на Манджурію перервав працю Далекосхідньої станиці ОУН.

[15] Інж. Є. Ляховича полк. Коновалець вислав був до США тимчасово, з дорученням ліквідувати небезпечний внутрішній конфлікт в ОДВУ, викликаний інтриґами сторонніх осіб. У листі до Є. Ляховича полк. Коновалець висловив припущення, що автором тих інтриґ, спрямованих на розвалення ОДВУ як націоналістичної організації, був В. Кедровський, колишній „інспектор” Армії УНР, який не любив Коновальця й українських націоналістів ще з часів Визвольних змагань. У 1919 році, на домагання соціялістичних лідерів під проводом В. Винниченка, в Армію УНР було введено установу політруків, назвавши її „інспекторатом Армії”. Завдання цих політруків було пильнувати, щоб в українській армії не було... ворогів соціялізму. Керівником інституції цих політруків був призначений Кедровський. Але полк. Коновалець виступив проти таких методів і заборонив Кедровському вести „роботу” серед корпусу Січових Стрільців. З того часу й датувалася ненависть Кедровського до полк. Коновальця та до націоналістів, а звідси пішло і його намагання знищити ОДВУ на терені США, де він переїхав після невдачі Визвольних змагань.

[16] Представник ОУН на Великобрітанію у своєму листі до полк. Є. Коновальця з 26 вересня 1934 року скаржився на неактивність Дм. Андрієвського, як референта зовнішньої політики, пишучи: „Пан Полковник ведуть заграничну політику в той час, коли політичний референт пише наукові розвідки...” Розуміється, що статті на політичні теми, що їх писав Дм. Андрієвський до „Розбудови Нації” та інших журналів, були наскрізь позитивним явищем, одначе лихо полягало в тому, що це був єдиний вияв діяльности референта зовнішньої політики ПУН. У листі до В. з датою 19 березня 1934 року Дм. Андрієвський писав: „Питаєте також, „які Ваші проєкти й що зараз робите”. Саме, що не маю ніяких проєктів, бо не бачу перспектив”. А в листі до Є. Ляховича з датою 7 червня 1936 року Дм. Андрієвський писав: „На жаль, навряд чи могтиму задоволити Вас своєю відповіддю, бо сам мало що знаю”. Отож, такий стан, коли референт ПУН замість вимаганих від нього напрямних, інструкцій і вияснень, пише підлеглим йому референтам зовнішньої політики на окремих теренах – „сам не знаю”, „ніяких проєктів не маю, бо не бачу перспектив”, змушували полк. Коновальця самому керувати працею тієї референтури.

[17] Тодішній персональний склад ПУН-у влучно схарактеризував представник крайової УВО, якому в 1930 році довелося зустрінутися з членами ПУН-у на організаційній конференції в Празі (Зиновій Книш: „Дрижить підземний гук”, стор. 117 і 119):

„Перший ПУН складався з делеґатів дотеперішніх самостійних націоналістичних організацій, що поставали самочинно, діяли окремо, їхні люди не були зіграні з собою, об'єднані тільки спільною ідеологією й політичною плятформою, не мали часу пізнати себе в праці, випробувати в небезпеці. Якийсь внутрішній голос підказував мені, що тим треба й пояснювати собі характер конференції та її нарад: що інше було дискутувати теоретично в принципових політичних справах, а що інше рішати про речі, де важилося людське життя та й не одне...

„Не була це конференція в такому змислі, як її тепер розуміємо. Це була радше низка нарад і розмов у більших і менших гуртах або в чотири очі. Її учасники зустрічалися переважно в каварнях, у ресторанах і готелевих кімнатах, а кожного дня, звичайно, по полудні, відбувалася спільна зустріч усіх учасників. Вражали мене відмінні методи діяння від тих, що до них я звик у Краю. Я розумів, що нема чого боятися арешту чи поліційної інтервенції в часі нарад. Але разом із тим можливо було, щоб поляки не цікавилися тим, що діється за кордоном, щоб не мали в Празі своїх шпигів. І коли ми отак публічно сходилися на місцях, де кожний міг нас оглядати, досхочу фотографувати, а навіть підслухувати наші розмови, – мені терпла шкура. Бо майже всі ті люди або залишалися на місці, або роз'їжджалися в інші безпечні місця, де їм покищо ніщо не грозило, ніхто наразі їм не наступав на п'яти. А я за тиждень мусів вертатися до своєї конспірації, де небезпека чигала з усіх боків, як у джунґлі, де ніколи не було відомо, що принесе завтрішній день і чи не востаннє світить мені сьогодні сонце Ці думки непокоїли мене... Коли під час однієї перерви Мартинець завів нас на поблизький сквер, щоб там зробити з нас спільну знимку, я спершу відмовився, а коли сказано було, що це доконче потрібне для історії УВО, я сховав голову за особу, що стояла перед мною в першому ряді. Ніяк не подобалося мені це...”

Для ясности додамо, що автор цієї характеристики, п. З. Книш – це член проводу Організації полк. Андрія Мельника.

[18] Текст листів інж. М. Сціборського в цій справі опублікував Є. Онацький у „Свободі” від 27 травня до 3 червня 1958 року в серії статтей п. з. „Шляхом на Роттердам”. Про інсинуації про його співпрацю з поляками згадано в розділі „Сіяння недовір'я” на стор. 494.

[19] Полк. А. Мельник у своєму спогаді про інж. М. Сціборського. надрукованому в збірнику „ОУН 1929-1954”, пише про цей випадок: „Коли большевикам не вдалося намовити його через окремого висланника Івана Івановича, що подав йому листи від матері й сестри, де його кликано вернутися до них додому, до Житомира, вони вжили всіх заходів, щоб позбутися його з такого культурного світового осередку, яким був і є Париж... Історія з Іваном Івановичем знайшла свій епілог перед організаційним судом, якого зажадав над собою Сціборський, щоб стати поза всяким сумнівом, виникаючим з накиненого йому контакту з большевицьким висланником. Очевидно, організаційний суд всеціло виправдав Миколу Сціборського”.

[20] Для прикладу: в листі до Є. Онацького з датою 29 квітня 1930 року, опублікованому в спогадах Онацького п. з. „У вічному місті” та в збірнику Організації полк. А. Мельника п. з. „ОУН 1929-1954”, стор. 178, полк. Є. Коновалець писав: „Божевільну теж кампанію ведуть проти нас радикали в краю й „Оборона України” в Америці. Оливи до вогню додав Мартинець своїм виступом проти радикалів у „Розбудові Нації” й дав їм багато арґументів проти нас”.

[21] Ген. Алєксєя Кутєпова схоплено в Парижі 26 січня 1930 року так спритно, що хоч для ознайомлених із справою не було найменшого сумніву, що його схопили й вивезли до СССР большевицькі аґенти, то жодного об'єктивного доказу на це не було. Слідство лише устійнило, що в схопленні допоміг хтось із співпрацівників Кутєпова, бо, як зізнали свідки, генерал добровільно всів до авта, що ним його аґенти ҐПУ в білий день вивезли з Парижу.

[22] В. Михальчук ширив поміж членами ОУН підозріння, що інж. М. Сціборський є большевицьким провокатором.

[23] У виданій соціял-радикалами брошурі Я. Кутько п. н. „Пекельна машина в Роттердамі”, 1953 р., частина II, переповідається справу перебування В. Михальчука в УССР та зміст його „заяви” і, промовчуючи його членство в ОУН та його викинення, пишеться: „Ця справа була загально відома. Її можна було вичитати в часописах і призадуматися та навчитися дещо. Як знаємо з роттердамської драми, відповідальні керманичі ОУН за кордоном, видно, публічної сповіді Василя Михальчука про його ролю „зв'язкового” з еміґрацією і „підпіллям” не читали”. Це, очевидно, крайня нісенітниця, бо відповідальні керманичі про справу В. Михальчука не тільки „читали в пресі”, але, – як це виразно свідчить наведене нами звідомлення у „Розбудові Нації”, – цю справу ґрунтовно просліджували ще заки в українській пресі появилася „заява” Михальчука.

[24] Цікаві матеріяли про це опублікував на сторінках „Свободи” від 23 травня до 10 липня 1958 року проф. Є. Онацький, а саме: свідчення Дм. Андрієвського, Яр. Барановського, М. Сціборського та інших членів ПУН-у.

[25] О. Сеник-„Грибівський” у своєму свідченні подає, що під час його розмови з Хом'яком у Фінляндії в липні 1935 року Хом'як „висловлював жаль при тому, що Полковник ні разу з ним не бачився”. Подібно свідчить і Я. Барановський: „Хом'як хотів зустрітися з Вождем. До цієї зустрічі не дійшло”. Відбулася тільки телефонічна розмова полк. Коновальця з Хом'яком-„Найденком” (див. Є. Онацький: „Шляхом на Роттердам”, „Свобода”, ч. 10, 6 червня 1958).

[26] Через це його називано „Павлусем” та „Приймаком”.

[27] У зредаґованій Ол. Ольжичем-Кандибою в серпні 1938 і виданій при кінці того ж року брошурі подано на стор. 38, що „з боку ОУН проведено слідство в справі вбивства Вождя”. Нам досі не доводилося зустрічати документів того слідства, ані устійнити, хто його проводив. Опубліковані в 1958 році Є. Онацьким („Свобода”) зізнання Я. Барановського, Дм. Андрієвського, О. Сеника, М. Селешка, Р. Сушка та інших, були складені щойно весною і літом 1939 року, перед назріваючим розламом в ОУН.

[28] Див. канадійський „Український Голос”, ч. 44 з 1951 р., названу працю Д. Соловея. Погляд Я. Барановського про Полуведька та вияснення „Коника” вказують, що організація полк. Мельника остаточно визнала Полуведька большевицьким аґентом. Чому, одначе, цю підозрілу людину вони вислали разом із Сеником і Сціборським до Житомира і яка роля Полуведька в загибелі їх, як „виявленого большевицького аґента”? Це питання залишається невиясненим.

[29] М. Селешко у своїх свідченнях, між іншим, подає: „Для характеристики Полуведька цікаво ще відмітити, що він, отримавши раз від Оршана-Чемеринського інструкції для української націоналістичної преси, як вона повинна б зображувати совєтсько-українську дійсність, зразу подумав, що тут щось нечисте. Інструкції були складені так, що вони являли собою нібито большевицькі напрямні для пропаґанди большевизму за кордоном. Оршан склав їх на підставі балачок Павла в берлінському семінарі, а Полуведько схарактеризував їх як чистої води большевизм. На тій підставі він робив висновок, що з Оршаном не все в порядку”. Є. Онацький додає до того, що повідомлений про це полк. Коновалець звелів видані Оршаном інструкції стягнути й більше такого не робити.

[30] З. Книш: Розбрат. Вид. „Срібна Сурма”. Торонто, стор. 43-68.

[31] Дірка в дверях, „візитирка”.

[32] „Український Самостійник” ч. 7, 13 лютого 1955.

[33] Автентичність такого заповіту є сумнівна, якщо брати до уваги хоча б свідчення самого полк. А. Мельника:

а) у своєму спогаді про полк. Коновальця, надрукованому в збірнику „ОУН 1929-1954”, полк. Мельник згадує про свою зустріч з Є. Коновальцем в серпні 1937 року, подаючи як причину тієї зустрічі: „І ось „Орли” стали одною з важливих причин... довести до нашої особистої зустрічі”. При тому він подає, що під час тієї зустрічі полк. Коновалець запропонував йому переїхати за кордон і стати його заступником у ПУН. „Я не зволікав з відповіддю, – пише далі полк. Мельник, – і не просив часу до надуми, а відразу заявив: коли він уважає, що мені це треба зробити, що він пропонує, то я, свідомий ваги справи, піду назустріч його бажанню і не сумніваюся, що моя дружина згодиться на добровільне покинення Краю”. Дружина полк. Мельника, як він подає в тому спогаді, була тоді разом з ним, тож остаточне вирішення могло прийти зараз же, під час згаданої зустрічі в чеських Татрах. А тим часом від згаданої зустрічі до роттердамської трагедії пройшло дев'ять місяців, а полк. Мельник за кордон не переїхав і переїжджати не збирався. Це доказ, що фактично полк. Мельник пропозиції полк. Коновальця переїхати за кордон і стати заступником Голови ПУН-у не прийняв.

б) У своєму спогаді про полк. Романа Сушка-„Сича”, вміщенному в тому ж збірнику, полк. А. Мельник згадує, що, переїжджаючи з похорону полк. Коновальця до Краю, він у Відні зустрівся з полк. Сушком і: „Полк. Сушко дуже зрадів моєю появою, бо був переконаний, що я залишаюся за кордоном, а коли довідався, що я з Риму повертаюся до Краю, добував усіх можливих арґументів, щоб переконати мене, щоб я залишився за кордоном”. Отже: якщо полк. Мельник ще в серпні 1937 року справді зважився прийняти пропозицію полк. Коновальця, щоб стати його заступником в ПУН-і, то чому ж ще 9 місяців після того полк. Сушко мусів переконувати його „всіма можливими арґументами”, і то надаремно, щоб він залишився за кордоном: Далі, в Роттердамі полк. А. Мельник зустрівся з Я. Барановським, отже, якщо б Барановський справді мав заповіт полк. Коновальця щодо особи полк. Мельника, то він мусів уже тоді про це сказати полк. Мельникові. Чому ж тоді полк. Мельник примушував свого друга полк. Сушка „добувати всіх можливих арґументів” для переконування про потребу залишитися за кордоном, замість відкрито сказати Сушкові, що він призначений заповітом полк. Коновальця очолити ОУН і, швидко зліквідувавши свої справи в Краю, зразу повернеться за кордон? З цього свідчення полк. Мельника виходить, що під час його перебування в Роттердамі Я. Барановський про жадний заповіт полк. Є. Коновальця не згадував. Чому? – про це важко сказати.