V ЧАСТИНА: РОЗДІЛ 5

„НУРЕЦЬ” ПОЛЬСЬКОЇ ПОЛІЦІЇ СЕРЕД ПІДПІЛЛЯ

У днях 19 вересня до 6 жовтня 1933 року в місті Самбір відбувся процес проти трьох українців – Олександра Бунія, Романа Барановського і Миколи Мотики (обвинувачений за співучасть в убивстві польського посла Тадеуша Голуфка в Трускавці 1931 року). На цьому процесі підсудний Роман Барановський відверто признався до того, що він був від 1929 року на службі польської поліції як „нурець” серед українського націоналістичного підпілля. Під час цілої розправи Р. Барановський зізнавав по-польськи.

Роля Р. Барановського, виявлена його власним признанням, стала політичною сенсацією серед українського громадянства і викликала гнітюче враження не лише серед членства українського революційного підпілля, а й серед інших українських патріотів. На тему юдиної роботи Р Барановського в українській пресі появилося було чимало статтей, але в них подано теж деякі цілком незгідні з правдою „факти”, залежно від тенденцій авторів. Тому доцільним є вияснити цю справу докладніше.

Постання ОУН й організування першої Крайової Екзекутиви ОУН на західньоукраїнських землях та створення перших організаційних клітин застали тодішнього Крайового Коменданта Р. Сушка-”Сича” в слідчій тюрмі й через те на Романа Барановського, як керівника бойової, отже найважливішої в УВО, референтури припало важливе завдання співдії у реалізуванні злиття УВО з ОУН.

Не зважаючи на пост Барановського-”Рибака” в УВО, проти нього виникли якісь, невиразні антипатії й підозріння. Вони були помітні серед членів УВО, а яскраво виступали серед провідного націоналістичного активу, що почав організувати ОУН. І коли на західньоукраїнські землі прибув весною 1929 року Омелян Сеник-”Гриб” та перебрав пост Крайового Коменданта УВО, то під час переговорів з боку КЕ ОУН йому виразно поставлено вимогу1 відсунути від праці в Організації Романа Барановського. Під тиском тієї вимоги та, беручи до уваги відсутність симпатій до Романа Барановського з боку членів УВО, Сеник весною 1929 р. усунув Романа Барановського-”Рибака” від керівництва бойовою референтурою Крайової Команди УВО і призначив на його місце тодішнього заступника Р. Барановського – Зиновія Книша-”Ренса”.

Роман Барановський-”Рибак” пробував протиставитися такому вирішенню справи, а тому його покликано на організаційний суд до Праги, який поставив йому закид розкладової роботи в УВО та співпраці з польською поліцією. Але Головний Суд УВО не зміг довести Р. Барановському його провокаційної роботи на службі польської поліції й тому обмежився ствердженням його провини, що полягала у веденні розкладової роботи в УВО. За це Барановсьхому дано гостру догану й усунено з УВО.2

Ясно, отже, що після усунення Романа Барановського з рядів УВО не могло бути й мови про прийняття його до ОУН. Все ж система конспірації підпільних організацій зумовила те, що не всім членам УВО й ОУН стало відомим усунення Р. Барановського. А загалові членства він був відомий з процесу учасників нападу на поштовий амбулянс під Калушем, знову ж багатьом провідним членам УВО, як бойовий референт Крайової Команди УВО в 1928 і на початку 1929 року. Врешті, й у тих, хто знав про постанову Суду УВО і про те, що не було переконливих доказів співпраці Р. Барановського з польською поліцією, притупило підозріння супроти нього. Замість цього наступило переконання, що Роман Барановський – це тільки вічний невдоволенець, шкідливий для Організації своїми інтриґами. А тому Роман Барановський-”Рибак” мав змогу й після його усунення з лав УВО зустрічатися з деякими членами УВО-ОУН і, використовуючи певне довір'я, про дещо довідуватися. Це дало Барановському змогу працювати для польської поліції як „нурцеві” серед українського підпілля і при тому обманювати цю ж поліцію твердженням про те, що він, мовляв, є член Крайової Команди УВО і Крайової Екзекутиви ОУН.

Питання точної дати, коли Роман Барановський-”Рибак” став на службу польської поліції, може викликати деякі сумніви, хоч перед польським судом він сам заявив, що в червні 1929 року, себто, після того, як Головний Суд УВО („Революційний Трибунал”) осудив його й усунув з лав УВО. Таку саму дату подали перед судом поліційні зверхники Р. Барановського. Його вияснення на згаданому процесі про те, що він почав працювати проти УВО й ОУН тому, що після його виходу з тюрми Організація не заопікувалася ним, хоч він був хворий, та його розкладова праця в УВО розпочалася вже з 1928 року, вказували б на те, що Р. Барановський став на службу польській поліції раніше, ніж у червні 1929 р. Але це лише припущення. Організування інтриґ усередині УВО могло бути тільки виявом його вдачі, а жаль до Організації за брак піклування ним – якщо це справді мало якийсь вплив на його перехід до служби ворогові,3 – міг зародитися в душі Барановського зразу після його виходу з тюрми. Набути конкретної форми диявольської пімсти міг цей жаль щойно в половині 1929 року, коли його осуджено й викинено з рядів УВО. Переконливих доказів на те, що Барановський був поліційним донощиком уже перед червнем 1929 р., коли він був ще членом УВО, не виявлено й після ствердження його юдиної роботи. Найдостовірніший у цій справі свідок, радник Івахуф, поліційний зверхник Барановського, заявив на процесі, що Р. Барановський став на службу польської поліції 20 червня 1929 року.

Роман Барановський видає на смерть сотн. Головінського

Коли рік після усунення Романа Барановського з УВО Крайовим Комендантом УВО та Крайовим Провідником ОУН став сотн. Юліян Головінський, Роман Барановський-”Рибак” зголосився до нього. В розмові Барановський з'ясував справу так, що його, мовляв, осуджено за те, що він домагався усунення з посту Крайового Коменданта УВО нездарного Сушка-”Сича” й передання цього посту сотн. Головінському. Можливо, виправдувався Барановський, що це в той час виглядало на анархію, але тепер, коли сотник Головінський таки знову став Крайовим Комендантом, він, „Рибак”, бажає знову бути під його командою і чесно та гідно сповняти обов'язки бойовика УВО, як колись у „Летючій бриґаді”. Сотн. Ю. Головінський вирішив розкусити горіха дуже радикальною пробою. Під час обстежування Р. Барановського виринуло підозріння, що він, як донощик польської поліції, „службовo” контактується з комісаром Чеховським. Отож Головінський прийняв пропозицію Р. Барановського повернутися до праці в УВО і доручив йому забити комісара Чеховського, маючи такий плян: якщо Барановський є на службі поліції, то замість вбити свого зверхника, перестереже його і цим остаточно здемаскується перед Організацією; якщо ж уб'є Чеховського, то дасть доказ, що він не є польським донощиком.4

Барановський прийняв пропозицію й ніби приступив до виконання пляну атентату, виготовленого Зиновієм Книшем.5 Але не виконав його. Кілька днів підряд він відкладав виконання, виправдуючи це різними „непередбаченими ускладненнями”, поки не появилося повідомлення, що Чеховський виїхав зі Львова на відпочинок.

Підозріння про те, що Роман Барановський таки є польським провокатором, зміцнилося і немає сумніву, що сотн. Головінський швидко був би довів повне здемаскування поліційного „нурка”. Одначе Р. Барановський зважився на безоглядну протидію: він видав сотн. Головінського в руки польської поліції на певну смерть. Барановський подав поліції вичерпні інформації про ролю Головінського в УВО в давнішому періоді та його ролю в УВО-ОУН тепер. А тому, що польська поліція була свідома того, що не зможе дістати таких конкретних доказів революційної діяльности сотн. Головінського, з допомогою яких могла б його поставити перед суд і добитися його довгорічного засудження, не сподівалася і примусити Головінського до признання, – тому й вирішила ліквідувати його без жадного суду й слідства.

Виявлення бібрецького нападу

Рівночасно Барановський виявив поліції прізвища учасників нападу на поштовий віз під Бібркою 30 липня 1930 року, довідавшись про це від організатора того нападу Зиновія Книша, який довіряв Барановському, як своєму недавньому зверхникові.

Члена Крайової Екзекутиви ОУН Зенона Коссака Барановський дослівно продав польській поліції за „тридцять срібняків” не в символічному, а в дослівному значенні. Не знаючи подробиць вбивства Тадеуша Голуфка та нападу на поштовий уряд у Городку, Р. Барановський виявив поліції становище Коссака в ОУН і порадив заарештувати його та тортурами „витиснути” з нього виявлення потрібних інформацій. А тому, що поліції не щастило спіймати Коссака, Барановський за винагородою 1.500 злотих погодився знайти його: він удав, що нібито також ховається перед поліцією і таким способом проник до Коссака і тоді видав його.6

Виявлення учасників Конґресу

Учасником Конґресу Українських Націоналістів у січні-лютому 1929 року Роман Барановський не був. Правда, в той час він приїхав був з братом до Праги, одначе учасники Конґресу, зібравшися спершу в Празі, переїхали пізніше на наради до Відня, а Романа Барановського затримано й після цього передано на згаданий нами організаційний суд – Революційний Трибунал УВО.

Але в 1931 році, на доручення радника Івахова, що працював у воєвідському уряді у Львові, як спеціяліст від справ українського націоналістичного підпілля, Роман Барановський ще раз приїхав до Праги, одержавши для цього пашпорт і гроші від комісара Чеховського. Тут він роздобув, невідомо як, імовірно через свого брата Ярослава, картку учасників Конґресу з їхніми власноручними підписами. Цю картку він передав Чеховському й на її підставі польська поліція арештувала тих членів ОУН, які жили на західньоукраїнських землях, а брали участь у Конґресі.

До якого провалля негідности скотився був Роман Барановський, ставши на службу ворожій поліції, свідчить виявлений під час процесу факт, що він запропонував був поліції організувати спіймання Коссака з допомогою кур'єрки ОУН Марусі Федусевич. Після спіймання Коссака Барановський погоджувався, за апробатою поліції, вбити дівчину, щоб вона не виявила Організації ролі провокатора. Але пляну Барановського не реалізовано, бо поліція злякалася вплутуватися в політичне вбивство української студентки.

У власних сітях

Одначе врешті-решт провокатор Роман Барановський-”Рибак” заплутався у власних сітях. Стаючи на службу ворога, він подав поліції, що є членом Команди УВО, а опісля і членом Крайової Екзекутиви ОУН. Це своє твердження Барановський постійно підтримував, щоб підбивати собі в поліції ціну. Спочатку польська поліція вірила вигадкам свого співробітника, але коли Р. Барановський почав подавати їй помилкові інформації, вона почала підозрівати його в подвійній грі. Польській поліції здавалося, що Барановського наслали організаційні чинники, щоб він помилковими інформаціями впроваджував поліцію в блуд і при тому видобував від неї потрібні для Організації таємниці. Недовір'я поліції до Барановського спричинилося до того, що врешті його ув'язнено і поставлено перед польський суд.

Перші підозріння поліції проти Романа Барановського виникли вже при справі атентату на „Тарґі Всходне” у вересні 1929 року. Р. Барановський поінформував був поліцію про підготовку нападу, але подав, як виконавця заплянованого атентату, Романа Шухевича. Поліція всю свою увагу скерувала на слідкування за Шухевичем, а тим часом атентат на „Східні ярмарки” виконали інші члени УВО, на яких Барановський не вказав, бо, не бувши вже членом, не знав організаційних таємниць, а користувався тільки тим, що десь від колишніх своїх знайомих і друзів зачув. Барановський виправдувався перед поліцією, що учасники атентату були, з конспіративних причин, призначені в останню хвилину і про це він уже не мав змоги докладніше довідатися. Поліція прийняла вияснення, але підозріння залишилося, бо ж дивним було, що Барановський, як – за його твердженням – член Команди УВО, не знав чи не міг знати про всі подробиці діяльности Організації.

Підозріння польської поліції зміцнило також вбивство Тадеуша Голуфка. Барановський ані не попередив поліцію про підготовку вбивства, ані не видав справжніх організаторів і виконавців атентату. Правда, Барановський вказав поліції на Зенона Коссака, як на такого, хто повинен знати „всі нюанси” атентату на Голуфка, але поліція цим не задовольнилася. Тоді Барановський запропонував їй огидний плян, щоб довідатися про те, хто вбив Голуфка. Поліційний аґент Хшановський був своїм виглядом дуже схожий на сотника Ріка Ярого, члена Команди УВО. Барановський пропонував, отже, щоб Хшановського сконтактувати з членами УВО-ОУН у Дрогобичі, подаючи його за Ярого, який нібито нелеґально прибув з доручення Головної Команди УВО та Проводу ОУН провести слідство в справі вбивства польського посла.

Таким сміливим маневром, твердив перед поліцією Барановський, можна буде обманути організаційну мережу в Дрогобиччині й виявити всю правду про вбивство Голуфка. Пляну Барановського не виконано тому, що поліційний аґент Хшановський побоявся ризикувати своїм життям. Одначе сама диявольська пропозиція Барановського вказує на те, що він хотів помогти поліції знайти атентатників. Та це бажання не розвіювало підозріння проти Барановського, бо поліція ніяк не могла збагнути, чому „член Команди УВО”, за якого подавав себе її аґент, хапається аж таких трюків, як „приїзд Ярого”, а не знає, хто організував замах на Голуфка і хто виконав його.

Підозріння польської поліції супроти Барановського зростало в ході дальших подій, коли він не міг попередити її, ані пізніше вказати на виконавців нападів на поштові амбулянси в Трускавці, під Вірчою, Печеніжином, вбивства таємного поліційного аґента в Бориславі та низки інших бойових виступів ОУН. Врешті, коли згинув з рук бойовика комісар поліції Чеховський, зверхник Барановського на службі польської поліції, а донощик не міг навіть вказати на слід атентатника, поліція прийшла до висновку, що Барановський підісланий і тому пора з ним покінчити. Барановського ув'язнено і він, як згадано, з Мотикою став перед судом.

Під час процесу Р. Барановський запевняв суддів, що він щиро й вірно служив поліції й доносив їй про все, що знав. Свідок радник Казімєж Івахуф, який також був поліційним зверхником Барановського, свідчив у його користь, висловлюючи переконання, що донощик справді служив щиро і розкривав поліції все, що тільки міг знати про діяльність УВО-ОУН. Все таки польський суд засудив Романа Барановського на 10 років тюремного ув'язнення за... співучасть в убивстві Тадеуша Голуфка. Скоро після того Барановський-”Рибак”, а як поліційний працівник – „Завадзкі”, помер у тюрмі на сухоти 11 липня 1935 року.

Довідавшися з опису процесу про ганебну працю свого сина, батьки Романа Барановського оголосили в українській пресі таку заяву:

„Заявляємо оцим, що раз назавжди вирікаємося нашого сина Романа і не хочемо ні ми, ні наші діти мати з ним жадних взаємин, а то тому, що він через свою юдину роботу позбавив життя або здоров'я не одного українця. Його поступки негідні не то українця, але ніякої чесної людини. – Дорогів, 27 вересня 1933, Володимир і Мальвіна Барановські, разом з дітьми”.7

Заява КЕ ОУН у справі Романа Барановського

У зв'язку з процесом проти Романа Барановського Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ оголосила в його справі окремий комунікат, опублікований у „Бюлетені КЕ ОУН на ЗУЗ” та в „Розбудові Нації” такого змісту:

„У зв'язку з самбірським процесом (проти Романа Барановського) доводимо до відома:

1. Рішенням Крайової Команди УВО в місяці червні 1929 р. виключено Романа Барановського з активу УВО тому, що він затратив ті моральні вартості, які члени УВО мусіли мати в своєму характері.8 Тим самим з того часу не був Роман Барановський утаємничений в ніякі справи Організації й не брав ніякої участи ні в організуванні, ні в виконуванні ніяких актів чи акцій з доручення Організації.

2. До ОУН Роман Барановський ніколи не належав.

3. В місяці жовтні 1929 р. виринуло підозріння, що Роман Барановський має зв'язки з польською поліцією. Тоді перевірено ті факти, з яких випливало те підозріння, одначе вони не вистачали до випровадження остаточних консеквенцій – цебто виміру найвищої кари. Дальшому слідженню Романа Барановського перешкодив його побут за кордоном, а після його повороту до Краю – його арешт.

4. Інформації, які давав Роман Барановський польській поліції, були роблені ним як заключення на основі зовнішніх помічень і ознайомлення з деякими справами Організації (УВО) з давніших часів. Позатим – це видумки і брехні.

5. Так званий самбірський процес був влаштований польською владою на те, щоб підірвати довір'я українського громадянства до ОУН. Представники угодового табору в поборюванні революційного націоналістичного руху пішли шляхом, підсуненим польською владою, і прийняли за правдиві поліційні зізнання та насвітлення діяльности ОУН, подавані конфідентом і представниками польської поліції”.9

Остання замітка стосується того, що український угодовецький табір не тільки безкритично повторяв у своїй пресі всі твердження Барановського і польської поліції, як правдиві, а й видав окремим цикльостилевим виданням зізнання Р. Барановського про діяльність УВО-ОУН і поширював його поміж українським громадянством. Але цікавим є факт, що сама польська поліція перестала вірити в „інформації” Барановського і названих ним провідних членів УВО-ОУН не поставила перед суд на підставі тих його „зізнань”.

ЯЗВА ПРОВОКАЦІЇ ТА ОЦІНКА ЦЬОГО ЯВИЩА

Викриття юдиної роботи Романа Барановського на службі польської поліції проти українського революційного підпілля викликало потрясальне враження як серед членів УВО-ОУН, так і серед загалу українського громадянства. Що могло привести молоду українську людину, колишнього члена УВО, до такого морального падіння, до такої затрати не тільки національних почувань, а й відчуття людської гідности взагалі? Але українські опортуністичні політики підійшли до справи з цілком іншого боку: вони визнали, що справа Барановського дає їм добру нагоду компромітувати перед очима українського громадянства революційно-підпільну боротьбу поневоленого народу, ведену націоналістичними організаціями УВО й ОУН, компромітувати в самих підставах, саму концепцію тієї боротьби. В тогочасній українській опортуністичній пресі появилися моралізаторські статті, в яких, нав'язуючи до справи Романа Барановського, з'ясовувано кожне революційне підпілля як кубло ворожих провокаторів, а саму революційно-підпільну боротьбу, як таку, що нею в кожному випадку обов'язково керує ворог, проти якого та боротьба ведеться. Для ілюстрації цього наведемо уривки з однієї з таких статтей:10

„Ще ніколи український громадянин наших земель не мав нагоди бачити так виразно і в такій цинічній наготі всієї, до досконалости доведеної, новітньої техніки боротьби з підземними організаціями. Та ще ніколи той сам громадянин не мав нагоди переконатися, у яке безвихідне трясовиння зіпсуття докотилася українська підземна організація, яка неподільно й беззастережно опанувала душі і серця української молоді.

„Самбірський процес розкрив небувалий в історії всіх революційних рухів факт паралічу революційної конспірації з допомогою двадцятилітніх конфідентів. Бо разом з двома обвинуваченими процес розкрив уже п'ять прізвищ ґімназистів або студентів університету, які з однаковою легкістю робили „революцію”, як і віддавалися на послуги поліції. Маємо повне право припускати, що при іншій тактиці оборони, яка чомусь не вважала за відповідне потягнути за язик свідків, високих поліційних достойників, звільнених до того від урядової тайни, – можна було довідатися тих прізвищ ще більше.11

„Ми вже згадували, що вважаємо за природне явище те, що в ОУН розпаношилися конфіденти. ОУН, як революційна організація, не могла бути вийнятою з-під права, під яке підпадають усі того роду організації. Могутня нелеґальна партія російських соціялістів-революціонерів була попросту опанована (царською поліцією) „охраною”. Можна було сказати, що охрана командувала партією. Що найменше кожний третій соціяліст-революціонер був конфідентом охрани, яка з допомогою тих конфідентів кермувала майже всіми виступами партії...

„Все це історичні факти. І тому не потрібно дивуватися, чому в нас не мав би бути можливий Барановський, коли деінде і при подібних умовах можливий був Азеф і Маліновскій.12 Усяке здивування й обурення тут не поможуть. Громадянство, а в першу чергу молодь, повинні докладно зрозуміти, що революцію не можна зробити за всяку ціну, хоч би при допомозі ґімназистів. І що до революції треба людей не лише готових до посвяти і з почуттям ризика, але перш усього треба характерів. Що, врешті, цього всього замало, коли все це не побудоване на непохитній, глибокій моралі...

„Рух, якого завданням було захопити і відновити все громадянське життя, отрясти з нього зневіру й апатію, перетворити біль у постійне зусилля, став монополем одиниць, що скрились за анонімність і революційну недосяжність, пішов на послуги сил, про які не можна було ніколи сказати, де кінчаться власні, а починаються чужі. І – довів до втечі від громадської праці, поглибив зневіру ще більше, створив у політичному житті дикі поля, на яких бушують вовчі інстинкти і всевладно царить пайдократія (панування дітей).

„Нація котиться до катастрофи. І скочують її не лише інспіратори атентатів а ля Голуфко, але й анонімові автори летючок і бюлетенів, масово поширюваних поміж молоддю, особливо сільською”.

В такому оце стилі й у такому напрямку українські опортуністичні політики повели напади на українське націоналістичне підпілля, бо вважали, що треба використати нагоду компромітувати український революційний рух.

Серед політичне дозрілого громадянства не може бути двох різних думок щодо моральної оцінки аґентурного служіння ворожій поліції і щільно з цим пов'язаного провокаторства: це – поза всяким сумнівом – явище гидке, наскрізь неморальне і негідне не лиш революціонера, але взагалі кожної шануючої себе людини. А тому й виявлення кожного окремого випадку провокації й служіння ворожій поліції викликає серед загалу громадянства обридження до даної одиниці й пригноблення через свідомість того, що людина спроможна морально так низько впасти. Не може бути також сумніву, що ті явища пов'язані з боротьбою кожного революційного підпілля.

Одначе, для аналогії сказати б, немає теж двох різних думок щодо того, що масова масакра людей, вояків і цивільних, тисячі калік та руйнування не лише промислових об'єктів, а й мешкальних домів, шкіл і церков, що їх приносить зі собою кожна війна, є також явищами глибоко потрясальними, глибоко трагічними і жалюгідними. А проте, жадна об'єктивно думаюча людина не стане засуджувати й відкидати війну в обороні волі й існування нації. Бо всі жертви і спустошення є конечним лихом: жахливим, якщо розглядати й розцінювати його як само про себе, але – дрібним, якщо порівняти його з тим безмежним лихом, яке приходить, коли загрожена нація відкине війну як засіб оборони своєї волі та свого існування і без спротиву підкориться жорстокому займанцеві.

Явища „конечного лиха” має теж кожна революційно-підпільна боротьба і одним із них є – явище провокацій й зради. Це лихо треба безоглядно поборювати, але ніколи шляхом ліквідації самої підпільно-революційної боротьби. Бо ж таке „лікування” було б цілком подібне до „лікування”, наприклад, сухіт людини через... фізичну ліквідацію цієї самої людини.

Одначе, чи справді служба ворожій поліції та провокаторство зв'язані тільки з революційно-підпільною боротьбою? Чи справді зникнуть ті явища, якщо не стане революційно-підпільної боротьби? Безперечно, що перед обличчям революційної боротьби ворог стає особливо аґресивним і безоглядним у стосуванні засобів поборювання підпільників-революціонерів, свідомий того, що саме така боротьба несе для нього загладу. Коли поневолений народ мовчки кориться і не мислить про жодний активний спротив окупантові його землі, коли й тіні немає такого організованого спротиву, то й для чого ворог має скріплювати свою чуйність та розсилати своїх розвідників і провокаторів? Для цього немає потреби у ворога й тоді, коли поневолений народ має свої організації і бореться за свої права, але організації є суворо леґальні і боротьбу веде виключно в рамцях того, на що погоджується й дозволяє окупант. Бо ж тоді окупаційна влада знає про все докладно від самих тих організацій, які звітують про кожний свій крок і про кожний свій задум окупаційній владі, згідно з її вимогами, проголошеними як „леґальні закони”.

Твердження, нібито підпільно-революційна боротьба поневоленого народу сприяє породженню запроданців, вислужників окупантові й провокаторів, – абсолютно неправильне й необґрунтоване справжнім станом. Про це повчає нас давне минуле. Наприклад, найвідданіший окупантові та найбезоглядніший супроти власного народу запроданець-перевертень періоду козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького – Ярема Вишневецький, вийшов цілком не з середовища тогочасних українських повстанців, а якраз навпаки, з рядів найрішучіших противників тієї боротьби проти польського окупанта. А в нашій сучасності: польські комісари Чеховський і Білєвіч та польські таємні поліційні аґенти Гірний, Хімяк, Будний,13 такі відомі в період польської окупації з політичних процесів, як особливо жорстокі переслідувачі всіх проявів українського національного життя, – походили з українського роду і виростали не в середовищі визнавців революційно-підпільної боротьби українського народу, а в середовищі противників такої боротьби. А директор української ґімназії у Львові Бабій, що без вагань видавав у руки польської поліції кожного „нельояльного супроти польської влади” українського ґімназиста? Хіба ж це не той Бабій, українець, але запеклий ворог підпільно-революційної боротьби українського народу проти польського окупанта, намовляв до служіння польській поліції донощицтвом на своїх товаришів – молодих українських ґімназистів? І в ім'я правди, хоч вона дуже гірка, запитаємо: чи не було більше отаких Бабіїв якраз у середовищі українських „леґалістів”, противників революційного підпілля, які цілком свідомо й послідовно сприяли вирощуванню вислужників окупантові й провокаторів? Підпілля ніколи не вирощувало вислужників окупанта ні в себе, ні серед своїх партійно-політичних противників. Навпаки, революційне підпілля завжди і в морально-політичній ділянці, і на ділі безоглядно поборювало кожний вияв вислужництва ворогові й провокації. Але ж від підпільно-революційної організації не можна вимагати, щоб вона іммунізувала кожного свого члена проти евентуального морального заламання, щоб кожна людина, яка стала членом підпільно-революційної організації, обов'язково перетворилася в незламного, мов криця, твердого, та з кришталевим характером революціонера. Людина є істотою нерозгаданою, і немає жадного мірила, яким можна б було зміряти, точно визначити й перевірити її моральну міць, немає теж засобів, що ними можна було б формувати духовість людини точнісінько такою, а не інакшою. Коли між 12 апостолами Христа виріс один Юда, то й неможливо запобігти тому, щоб десь між тисячами членів підпільно-революційної організації не появився політичний Юда.

І саме так, як жадна нормальна людина не ставить твердження, що краще б було, коли б Христос не виступив із своєю наукою, бо тоді не було б Юди, і не стане винуватити християнства в тому, що воно „неодмінно” виростило Юду, – так само не повинно бути здорово думаючої людини, яка запевняла б своє громадянство, що було б краще, щоб не було в нього підпільно-революційної боротьби за своє визволення, бо тоді не буде провокаторів та агентів ворожої поліції, та звинувачувань революційного підпілля в вирощуванні провокаторів і вислужників ворогові.

Як ми уже згадали, ОУН і морально, й активно завжди поборювала провокацію та вислужництво ворожій поліції. Одначе цікавим є, що ті самі, хто звинувачував ОУН у тому, що нібито вона сприяє вирощуванню провокаторів і поліційних донощиків, – ті самі українські політичні діячі з найбільшим галасом завжди підносили лицемірний „протест”, як лише ОУН карала котрогось виявленого провокатора чи донощика. Значить, вони цілком не бажали винищення тих неморальних проявів, якими є провокаторство і донощицтво на службі ворога, а навпаки, вони брали в оборону провокаторів і донощиків та домагалися для них безкарности. Тому й увесь галас із приводу розкриття провокаторської роботи Романа Барановського українські партійні діячі зчинили виключно з метою компромітувати ОУН як свого політичного противника.

Мета, що її поставили перед собою ті партійні політики, зчиняючи галас про „просякнення ОУН провокаторами”, примусила їх теж перекручувати або бодай тенденційно насвітлювати окремі факти.

І так, наприклад, хоч сам Р. Барановський на процесі цілком виразно заявив, що на службу до польської поліції він пішов щойно після того, коли Революційний Трибунал УВО осудив його і викинув з лав УВО, себто, від червня 1929 року, та що від початку того ж року він уже не був членом УВО, а членом ОУН взагалі ніколи не був, і хоч цей факт підкреслив теж в офіційному комунікаті Провід ОУН, то в українській опортуністичній пресі далі вперто повторювано, як факт, вигадку Барановського, яку він подавав польській поліції, щоб підбити собі ціну, а саме, що в час служби для поліції він нібито був одночасно членом Крайової Команди УВО та Крайової Екзекутиви ОУН. В аспекті такого перекручування фактів, з метою компромітувати українське революційне підпілля, згадана преса повторювала також іншу неправду, а саме, що посла Голуфка і поліційного комісара Чеховського вбито нібито з ініціятиви й під керівництвом Романа Барановського, дарма, що Барановський до тих двох атентатів не мав жадного стосунку. Навпаки, він ніяк не міг довідатися, хто з бойовиків ОУН убив Голуфка і Чеховського, а через те попав у підозріння польської влади, що він насправді не „нурець” польської поліції в українському підпіллі, а „нурець” того ж підпілля в польській поліції. За те він був суджений польським судом.

Отож, Романа Барановського ніяк не можна порівнювати з Азефом, який, бувши аґентом царської поліції, був одночасно справжнім керівником бойового реферату підпільної російської партії соціял-революціонером, чи з Маліновскім, який був аґентом царської поліції і заразом офіційним представником большевицької партії в російському парляменті та членом проводу підпільної партії большевиків.

Вже з цитованих вище уривків статті у львівській „Меті” видно, як дуже українська опортуністична преса перебільшувала розміри язви вислуговування ворожій поліції серед українців. Автор цитованої статті стверджує, що процес проти Барановського виявив аж п'ять поліційних донощиків серед українського студентства. Він припускає теж, що їх було більше, скажімо, ще два рази по п'ять, – і робить висновок, що ОУН так просякла поліційними провокаторами, що являє собою „небувалий в історії всіх революційних рухів факт паралічу революційної конспірації”. В дальшому той самий автор подає, що „найменше кожний третій (російський) соціял-революціонер був конфідентом охрани” та докладно описує ролю Азефа й Маліновского. При іншій нагоді в цитованій нами пресі згадується повідомлення польських газет про те, що під час дослідження історії колишнього польського підпільного руху стверджено на підставі документів кол. російської й німецької поліції, що понад 300 членів підпільної польської бойової організації ППС були одночасно на службі російської чи німецької поліції й видавали окупантській владі своїх товаришів. То чи можливо, за об'єктивного розгляду справи, твердити, що українська підпільна організація є „зразком небувалого в історії провокаторства”, якщо в ній було приблизно кільканадцять вислужників ворожої поліції? Навпаки, щиро боліючи над прикрим явищем, що й серед українського народу знайшлося можливо яких два десятки поліційних Юд, об'єктивно, спираючись на факти, належало таки визнати, що розміри гидкої язви юдиної роботи на службі ворога були серед українців у багато разів менші, ніж серед москалів чи поляків. Таке об'єктивне ствердження повинна була зробити, згідно з правдою, кожна тодішня українська газета, яка писала про ці справи для того, щоб з одного боку – звернути увагу і підпілля і українського громадянства на грізну небезпеку від донощицтва і провокаторства, а з другого – щоб не знецінювати моральної сили українського народу та не підривати його довір'я до себе самого. Коли ж українські політики повели себе в цьому випадку цілком інакше, то це вказує, як вони полювали на кожну нагоду, щоб тільки компромітувати український націоналістичний рух в опінії свого власного громадянства.

Над цими справами ми зупинилися окремо тому, що як донощицтво й провокаторство, якими залюбки користувалася ворожа поліція, так і безсовісне використовування їх українськими опортуністами для компромітування підпільно-революційної боротьби в опінії власного громадянства, – це одні із тих супротивних явищ, з якими доводилось українському націоналізмові тих часів вести боротьбу за ввесь час його дії.

БОРОТЬБА З КОНФІДЕНТСТВОМ І ПРОВОКАЦІЄЮ

ОУН засуджувала й натавровувала поведінку українських опортуністичних політиків, які жирували на факті існування теж і серед українського громадянства поліційних донощиків та провокаторів, але разом із цим вона ні не заперечувала існування гидкої язви донощицтва, ні не легковажила її. Навпаки, ОУН постійно вела безпощадну боротьбу проти донощицтва й провокаторства, а після процесу проти Романа Барановського ще посилила цю боротьбу.

Намагання ОУН нищити донощицтво й вислуговування ворогові ішли двома напрямками: проти самих конфідентів і провокаторів, та проти польської поліції, як такої, що намовляла чи примушувала окремих українців найматися до неї на юдину роботу проти своїх братів. У пляні боротьби проти польської поліції ОУН видала була окрему інструкцію з порадами для своїх членів: якщо поліція примушує чи намовляє кого до конфідентства, то за певних обставин сповидно погоджуватися на це і зараз же, створивши собі вигідну нагоду, застрілити дотичного поліціянта, щоб відстрашити інших поляків від охоти здобути собі донощиків.

АТЕНТАТИ НА НАМОВЛЮВАЧІВ ДО ДОНОЩИЦТВА

Справа Василя Степана Нича

22-річний студент політехніки в Данціґу, Василь Степан Нич, родом із Винник біля Львова, був заарештований польською поліцією напередодні Великодня 1933 року, коли він повертався з студій до своїх батьків на свята і віз із собою пакет „Сурми” та „Розбудови Нації”. Під час слідства комісар Єжи Цєсєльчук-”Юревіч”, наслідник вбитого Чeховського, запропонував Ничеві негайне звільнення, якщо він погодиться стати конфідентом поліції й доставлятиме нелеґальні видання ОУН. Нич сказав „Юревичеві”, що погоджуєлься і його звільнено з в'язниці.

Повернувшись за кілька днів пізніше до Данціґу, Нич оповів про свою пригоду своїм організаційним зверхникам, вияснюючи, що він погодився на поліційну пропозицію для того, щоб за неї вбити „Юревіча”. Організаційний суд у складі: Базилевич, Федина і Біланюк, розглянувши справу, вирішив – усунути Нича з лав ОУН та з студентських націоналістичних корпорацій за згоду на співпрацю з польською поліцією, або дати йому змогу повної реабілітації, якщо він уб'є комісара „Юревіча”. Цим він доведе, що він погоджувався на співпрацю з поліцією тільки сповидно, для того, щоб опісля вбити польського комісара за його провокативну пропозицію українському студентові.

Нич прийняв пропозицію реабілітації й, одержавши від А. Федини новий револьвер та 22 штук набоїв до нього, повернувся до Львова. У Львові він відвідав комісара Цєсєльчука-”Юревіча”, передав йому по одному примірникові найновіших випусків „Сурми” й „Розбудови Нації” та умовився з ним на окрему зустріч на відлюдді, в ліску на передмісті Львова.

Умовлена зустріч відбулася 27 квітня 1933 року, о годині 6 вечора. Коли прибув комісар, Нич несподівано вихопив револьвер і спрямував його в груди поліціянта. Зляканий комісар, благаючи пощади, довший час не був спроможний вийняти з кишені свого револьвера. Тим часом надзвичайно перечулений Нич призабув, що його револьвер не відбезпечений і даремно потягав за язичок, думаючи, що зброя затялася. А тому, що комісар вибрався на зустріч не сам, а в асисті двох таємних аґентів, тож один із них почувши жалісний крик Цєсєльчука, прибіг і вистрілив у голову Нича. Зімлілого від рани Нича забрано до в'язничного шпиталя.

Судова розправа проти Нича відбулася у Львові на початку листопада 1933 року. Його засуджено на три роки тюрми за приналежність до ОУН і на шість років за намагане вбивство поліційного комісара, даючи спільний присуд – 8 років тюремного ув'язнення. Під час касаційної розправи у березні 1934 року польський суд підвищив кару на 10 літ ув'язнення тому, що підсудний заявив, що він не шкодує свого наміру вбити комісара польської поліції, бо вважає за обов'язок чести українського студента саме так реаґувати на провокативну пропозицію співпраці з ворогом на шкоду українського народу.14

Справа Степана Корпана

23 березня 1934 року біля села Вибранівки, повіт Бібрка, було вбито коменданта польської поліції Тадеуша Врубля. Поліційний собака привів поліцію до хати Степана Корпана, якого й арештовано під закидом убивства. Степан Корпан, 28-річний столяр із Городища Королівського, пов. Бібрка, який останньо жив у Бринцях Церковних того ж повіту, під час слідства й процесу у Львові в травні 1934 року признався, що він справді вбив коменданта поліції. У слідстві він подав, що забив з наказу ОУН, але на судовій розправі відкликав свої попередні зізнання й заявив, що вбив комісара з власної спонуки. Але в обидвох випадках він пояснив, що вбив польського поліціянта за те, що той намовляв його стати конфідентом поліції, зі завданням проникнути в лави ОУН, щоб доносити поліції про все, що робить і плянує робити Організація.

Корпан погодився на пропозицію коменданта поліції, але коли той прийшов на умовлену з ним таємну зустріч уночі на відлюдному шкар-пі залізничних рейок, Корпан раптово вихопив револьвер і влучним пострілом у голову забив польського поліціянта. Він зробив це так швидко, що Врубель не мав навіть часу витягнути своєї руки з кишені, в якій тримав напоготові свій револьвер. Виявлений поліційним собакою і заарештований Корпан заявив під час першого поліційного допиту: „Я вбив Врубля, бо він був ворог українського народу. Більше нічого не скажу. Прошу мене відставити до слідчого судді”.

Лава присяглих, перед якими став Корпан, потвердила 10 голосами вину підсудного щодо державної зради, себто, приналежність до ОУН, і 12 голосами вину в убивстві польського поліціянта з розмислом. За це засуджено Корпана на кару смерти. Засуджений, як це підкреслила тодішня українська і польська преса, прийняв присуд цілком спокійно.

Президент польської держави відмовився уласкавити засудженого і Степана Корпана повішено на подвір'ї тюрми Бриґідки у Львові о 4-й годині ранку 28 липня 1934 року. Преса інформувала, що Корпан, повідомлений про те, що вранці наступного дня вирок буде виконаний, провів усю ніч, разом із в'язничним капеляном о. д-ром Липським, на молитві, а вранці вийшов цілком спокійний під шибеницю. Тут він попрощався з капеляном і своїм оборонцем, не дозволив зав'язати собі очей і поцілував шнур.

Дружині страченого польський прокурор не дозволив бачитися і попрощатися з своїм чоловіком перед його смертю.

Справа Олександра Литвина

Смертю поліціянта закінчилася також спроба тернопільської поліції намовити члена ОУН Олександра Литвина стати поліційним конфідентом. Литвин позірно погодився на його пропозицію, а коли поліціянт Ґловяк прийшов на умовлену з ним таємну зустріч, Литвин заколов його шилом.

Литвина спіймано й в червні 1934 року засуджено на кару смерти, але президент польської держави замінив йому кару на досмертне ув'язнення.

ЛІКВІДУВАННЯ КОНФІДЕНТІВ І ДОНОЩИКІВ

Другим засобом боротьби ОУН з донощицтвом було ліквідувати самих конфідентів і провокаторів, що рекрутувалися з-поміж українців. Виявлених донощиків насамперед побивано, а якщо це не спонукувало їх покинути юдину роботу, тоді до них пристосовувано кару смерти. Вбиваючи поліційних донощиків і провокаторів, революційне підпілля не лише забезпечувало себе перед шкодами, а й відстрашувало інших від гидкої служби ворогові. Цього конечного засобу вживала УВО, — найголоснішим було вбивство провокатора Гука в 1927 році, – користувалася ним і ОУН. При цьому треба зазначити, що ОУН ніколи не стосувала кари смерти супроти когось із українців за самі його політичні погляди, які б вони не були, а тільки за доведену активну співпрацю з ворожими чинниками в поборюванні українських самостійників. При цьому в засаді мусів відбутися організаційний суд. Якщо під час судового слідства виявлялося, що дана людина-українець є справді провокатором чи поліційним донощиком і діє на шкоду українській справі, – тоді організаційний суд судив дотичну людину за національну зраду на смерть і присуд виконувано.

Замах на Євгена Бережницького

Українського студента Євгена Бережницького вбито двома револьверовими пострілами на вулиці Львова 16 червня 1931 року. Атентат виконав студент Іван Мицик, родом із Синевідська Вижнього, пов. Стрий (брат Романа Мицика, засудженого за напад на польського листоношу у Львові в лютому 1929 р.). Після вбивства Іван Мицик намагався втекти, а коли на вулиці Підвалля йому заступив дорогу робітник Є. Свідзінський, він застрелив його. Втікача притримав Гр. Мацейко, який був свідком, як Мицик застрелив знайомого йому робітника й тікав перед поліцією. Переконаний у тому, що Мицик є звичайним злочинцем, Мацейко пустився за ним у погоню.

На поліції і в суді Іван Мицик заявив, що вбив Бережницького з наказу УВО, бо Бережницький був на службі польської поліції і за те Революційний Трибунал засудив його на кару смерти. Суд, що відбувся 19 листопада 1931 року у Львові, засудив Івана Мицика на 15 років тюремного ув'язнення.

Вбивства сільських конфідентів і присуди

Рішучий виступ проти вислужництва польській поліції захопив теж українські села.

За ліквідацію поліційного співробітника, засудив львівський суд 28 квітня 1930 виконавців атентату, Павла і Михайла Гнідець на 11 років ув'язнення.

15 червня 1931 суд у Самборі засудив на 6 років тюремного ув'язнення Івана Менцінського – за вбивство поліційного конфідента.

9 грудня 1930 року суд у Стрию засудив на досмертне ув'язнення кравця Михайла Рудого з Завадова біля Стрия та за вбивство поліційного донощика.

12 грудня 1930 року суд у Бережанах засудив Володимира Хамулу на кару смерти, замінюючи її на кару досмертного ув'язнення, а Євгена Мороза на 6 років тюрми – за вбивство поліційного донощика С. Татуньчака з Підкаменя, пов. Бережани.

14 грудня 1930 року суд присяглих у Львові засудив, за вбивство поліційного донощика А. Юркова, підсудних: В. Кисіля, С. Грабаса, М. Кисіля, М. Дудного, М. Боднара, П. Маленького, М. Старицького і П. Баворовського – разом усіх на 25 років тюремного ув'язнення.

27 квітня 1932 року польський наглий суд у Тернополі засудив за вбивство поліційного співробітника Василя Затирки з Вікна, пов. Скалат, трьох членів ОУН – Якова Пришляка та Олексу Метельського з Вікна і Павла Голояда з Теклівки – на кару смерти. О. Метельського, який виконав атентат і на поліції признався до цього та виявив своїх організаційних зверхників, президент польської держави уласкавив, а Павла Голояда і Якова Пришляка, членів УВО і членів Повітової Екзекутиви ОУН, повішено в Тернополі у Великодній четвер 28 квітня 1932 року, о годині 12.30 після обіду.

Вліті 1931 р. в Стрілкові біля Стрия застрілено поліційного донощика, війта Теодора Гладія. Виконавців убивства не виявлено.

В Синєвідську Нижньому, пов. Стрий, трьох членів ОУН застрілили місцевого війта, комуніста й одночасно поліційного донощика, що допомагав польській поліції поборювати український націоналістичний рух.

8 травня 1934 року суд присяглих у Бережанах засудив Миколу Бея, 24-річного робітника з Литвинова, на 12 років ув'язнення за вбивство конфідента поліції Михайла Скаскова в дні 27 вересня 1933 року.

Суд у Станиславові засудив у жовтні 1935 р. Гриця Перегіняка з Угринова Горішнього, за застрілення солтиса-”хруня” Ількова, на досмертне ув'язнення.

16 грудня 1935 року у Львові відбувся процес проти Ол. Мельничука з Корчина, пов. Сокаль, обвинуваченого в тому, що з наказу ОУН він підстрелив двох поліційних конфідентів. Процес не виявив доказів щодо вини підсудного і його звільнено.

Суд у Луцьку на Волині в травні 1937 року засудив В. Лавренка, за застрелення поліційного аґента, на кару смерти, замінюючи її на кару досмертного ув'язнення; Гаврисюка на 4 роки, а Марію Панасюк на 3 роки тюремного ув'язнення.

1 липня 1938 року окружний суд у Бережанах засудив за приналежність до ОУН та видання присуду смерти на гайового Онищука, що його виконала незнала особа: Петра Панькова – на 10, Петра Шачку – на 8 й Ата-наса Шачку – на 6 років в'язниці.

19 червня 1939 року апеляційний суд у Львові затвердив присуд станиславівського суду за приналежність до ОУН і намагане вбивство аґента, засудивши: Ярослава Ґавдяка та Володимира Лівого з Болеховець, повіт Дрогобич – по 12 років, Михайла Веприка з Пульманович та Івана Іванчука з Тустанович, повіт Дрогобич – по 6 років ув'язнення.

Вбивство Якова Бачинського

Справа вбивства українського студента Якова Бачинського за його співпрацю з польською поліцією була докладно обговорена під час львівського процесу членів КЕ ОУН у червні 1936 року, на якому суджено теж організаторів і виконавців убивства.

Під час згаданого процесу Степан Бандера, як Крайовий провідник УВО-ОУН, вияснив, що проти Я. Бачинського виникло в Організації підозріння ще в 1931 році. Тоді члени ОУН запримітили, що Яків Бачинський, не бувши членом Організації, особливо цікавиться організаційною діяльністю, підслуховує розмови українських студентів, про яких говорено, що вони є членами ОУН, та робить собі записки з підслухів. Під час стеження за Бачинським виявлено, що він потайки зустрічається з аґентами польської поліції. Для того, щоб мати певні докази вини Якова Бачинського, визначені для цього члени ОУН, ніби нехотячи, підсували вістки, що про них ніхто більше не знав, бо вони були спеціяльно з тією метою спрепаровані. Це робили одночасно кілька членів, не знаючи один про одного.

Коли в кожному з тих випадків стверджено, що всі підсовувані Бачинському „таємниці ОУН” дійшли до відома поліції й вона, на підставі тих „інформацій”, арештувала декого й під час допитів повторила арештованим ті „таємниці”, Революційний Трибунал ОУН засудив Якова Бачинського на кару смерти. Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН, присуд затвердив і дав наказ бойовикові Романові Мигалеві присуд виконати.

Мигаль призначив до виконання засуду двох бойовиків: Євгена Качмарського та Івана Яроша, які мали вбити донощика без великого шуму, ножами. 31 березня 1934 року Мигаль завів Бачинського на умовлене з бойовиками місце в Стрийському парку. Після того, як Мигаль відійшов, Качмарський і Ярош кинулися на Бачинського, але завдані йому рани не були смертельні; Бачинський підняв крик і, користуючись зніяковінням напасників, утік. Після цієї невдачі Мигаль вирішив вбити аґента револьвером. Разом з іншим членом ОУН, Романом Сеньківим, він запросив Бачинського до ресторану, а після того, проходячи разом з донощиком через Стрийський парк, застрілили Бачинського.

Вбивство Івана Бабія

На тій самій судовій розправі у Львові в червні 1936 року суд розглядав також справу покарання смертю бойовиками ОУН директора української ґімназії у Львові, Івана Бабія. Вбивство Бабія викликало було дуже сильний відгомін серед українського громадянства тому, що тут ішлося про людину з високою освітою, колишнього старшину української армії. З уваги на становища, що їх займав серед українського суспільства Іван Бабій, на ОУН посипалися гострі напади з боку різних українських політиків та українських опортуністичних партій і їхньої преси.

Чітку відповідь на питання, чому вбито Бабія, дав перед польським судом Степан Бандера, як тодішній Крайовий провідник ОУН, під час процесу в дні 5 червня 1936 року. На запит прокурора, чи ОУН видала наказ убити Івана Бабія за те, що він стояв на становищі, що українська рація стану вимагає льояльного відношення західніх українців до польської держави, – Степан Бандера заявив:

Якщо б директор Іван Бабій був тільки льояльним супроти польської держави і свою діяльність вів згідно з вимогами національної етики, тоді ОУН не видала б наказу убити його. ОУН нікого з українців не карала за саму їхню льояльність до польської держави, а тільки за специфічні вияви цієї льояльности, які приносили шкоду для української національної справи. Директора Бабія ОУН засудила на кару смерти за те, що він активно співпрацював з польською поліцією і свідомо поборював українське революційне підпілля, видаючи польській поліції українських ґімназистів та студентів, членів і симпатиків ОУН, і намовляв учнів своєї ґімназії стати поліційними донощиками й зраджувати поліції про всі вияви протипольської діяльности своїх товаришів-українців.

При цьому Степан Бандера заявив, що так само, як це було у випадку поліційного співробітника Якова Бачинського, директора Івана Бабія засудив на кару смерти за національну зраду й за активну співпрацю з ворогом на шкоду українського народу, Революційний Трибунал ОУН, а він, як Крайовий провідник ОУН, тільки затвердив присуд і дав наказ його виконати.15

Згадану шкідницьку діяльність дир. Іван Бабій проявляв на протязі довгого часу. І так, наприклад, уже в 1932 році „Розбудова Нації”, ч. 5-6 за травень-червень інформувала українське громадянство про діяльність дир. Бабія:

„Директор філії української академічної ґімназії у Львові, І. Бабій, „арештував” у Преображенській церкві у Львові студента університету Вол. Гірного і віддав його в руки польської поліції, закидаючи йому, що Гірний розкидав у церкві, між військом, летючки ОУН, видані з нагоди річниці смерти Ярослава Любовича. І ось ґімназійний професор сповняє функції поліційного аґента та ще в церкві, в присутності байдужих до справи польських офіцерів. Гірний сидить у тюрмі, а оце недавно засуджено його на 6 місяців тюрми.

Той самий дир. Бабій перед тим заборонив учням іти на панахиду за бл. пам. Любовича, рівночасно переконуючи учнів, що ті, хто друкує летючки на пошану Любовича, – це провокатори. Делеґації учнів, що домагалися влаштування в ґімназії Шевченківського свята 10.III.1932, спочатку не хотів дати дозволу, а потім, бачачи рішучу поставу учеників, відповів по-польськи: „Напшуд бендзє концерт маршалковскі, а потем шевченковскі” (т. зн. наперед влаштується концерт у честь польського маршала Пілсудського, а тоді щойно можна буде давати концерт у честь Шевченка). І справді, спочатку – 19.III. на „Юзефа” – влаштував концерт у честь Пілсудського, а щойно потім Шевченківський.

Шевченківський концерт І. Бабій довго не дозволяв розпочинати, хоч у залі були 2 українські єпископи, бо спізнився... польський куратор, запрошений дир. Бабієм. Коли ж куратор прийшов, у дверях його привітав дир. Бабій, дякуючи йому за... польську культуру, яку несуть поляки українцям. Потім він посадив куратора поміж двох українських єпископів і виголосив другу привітальну промову з вірнопідданчими висловами для Польщі.

Той самий українець, дир. І. Бабій, викинув із ґімназії учня за те, що той пішов до церкви на панахиду по бл. п. Басарабовій”.

А рік пізніше „Розбудова Нації” знову інформувала:

„В українській ґімназії, філії у Львові, знаний уже з кількох ганебних вчинків дир. Бабій, має за собою новий „подвиг”: коли в час поранку (раннього святкування) в честь Пілсудського у тій ґімназії хтось обкидав портрет Пілсудського гнилими яйцями, педагогічна рада разом з дир. Бабієм вирішила розв'язати цілу 8-му клясу, як найбільше підозрілу в цьому „замаху”. Але навіть польська кураторія не погодилася з таким рішенням ревних українських педагогів і тільки наказала перевести слідство для виявлення виновника. Та дир. Бабій, не зважаючи на ревне слідство, не знайшов виновника, а щоб рятувати „гонор” ґімназії, знайшов жертвенного козла в особі цілком у тій справі невинного учня, якого викинув з ґімназії. Що так було, про це пізніше проговорився сам дир. Бабій. Та все ж таки це не перешкоджало, що дир. Бабій постарався, що того ученика не хотіли ніде прийняти, навіть до Малої Семінарії16, мовляв, він неетично поводився, є безбожником, хоч катехит видав про нього добру опінію”.17

За таку поведінку дир. Бабія один із бойовиків ОУН набив по обличчі, а пізніше, коли Бабій уперто продовжував свої „подвиги”, інший бойовик вибив його в будинку ґімназії палицею.

Але й ці дві перестороги не спам'ятали Бабія. Він далі вів свою шкідницьку роботу, чимраз більш ангажуючись у співпрацю з польською поліцією. Вже після згаданих двох випадків його побиття, він закликав до своєї канцелярії поодинцем, в таємниці одного перед одним, кількох українських ґімназистів і намовляв їх, щоб вони стежили за всіма своїми товаришами й через нього доносили поліції про все, що роблять українські ґімназисти. При тому він насміхався, що ОУН хоче його вбити, але він не боїться, бо має револьвер.

Вбито Бабія 25 липня 1934 року, о годині 7.15 ранком, коли він ішов вулицею Личаківською у Львові. Атентатник віддав до нього два постріли; один із них схибив, а другий поцілив Бабія у висок і він негайно помер. Як виявилося тоді, Бабія охороняли два таємні аґенти польської поліції, які кинулися за атентатником, щоб його спіймати. Бачачи безвихідність утечі, атентатник вирішив убити себе пострілом в уста. Але він тільки важко поранив себе і його відставлено до тюремного шпиталя. При пораненому знайдено особистий документ на прізвище Павло Савчук, і тому преса поінформувала, що так називається виконавець атентату на Бабія.

Прийшовши до свідомости, атентатник признався, що він убив Бабія з наказу ОУН та що насправді він називається Михайло Цар, родом з Поздимира. 17 серпня 1934 року М. Цар від рани помер.

Слідство і судовий процес виявили, що наказ виконати смертний присуд Революційного Трибуналу на дир. Бабія дав Крайовий провідник ОУН Степан Бандера, але вирок виконано щойно кілька тижнів після арештування Бандери у зв'язку з убивством мін. Пєрацького. Атентат організував Роман Мигаль з наказу організаційного референта КЕ ОУН Івана Малюци. Наказ передав Осип Мащак, що йому Малюца підпорядкував Мигаля. День перед атентатом Мигаль показав бойовикові Цареві дир. Бабія.

На початку липня 1934 року атентат на Бабія організував, разом із Королишином, бойовик Євген Качмарський, але замаху тоді не виконано, бо майже в останню хвилину Качмарський спостеріг, що Королишина обсервують поліційні аґенти, які берегли Бабія.

У „Бюлетені КЕ ОУНнаЗУЗ” чч. 6-7 за квітень-липень 1934 р. було опубліковано заяву, що дир. Бабія вбив бойовик ОУН з наказу та подано причину смертної кари.

Відповідаючи на напади української опортуністичної преси, яка робила з дир. Бабія невинну жертву терору ОУН, Провід ОУН ставив запит: чим же дир. Бабій кращий за Романа Барановського? Чи тим, що Барановський видавав у руки поліції провідних членів ОУН, а Бабій тільки підозрілих у приналежності до ОУН гімназійних учнів? Далі, коли Барановський тільки сам був донощиком, то Бабій намагався вирощувати з української гімназійної молоді цілий загін поліційних співпрацівників. У зв'язку з викриттям шкідницької ролі Барановського, українські політики робили закиди Організації, чому вона, як бойова формація, завчасу не викрила його і не ліквідувала, коли ж ОУН виявила і покарала іншого донощика – Бабія, то ті самі опортуністичні політики почали виступати в його обороні, захищаючи „невинну жертву перед терором ОУН”.

Безперечно, боротьба з провокацією і донощицтвом – це найболючіша справа кожної революційної організації, бо при цьому доводиться карати смертю не ворога-наїзника, а таки свого земляка. Але це – неминуча конечність, на яку звертав увагу ще стародавній байкар, кажучи, що жадна сокира не вирубає лісу без топорища, а тому й завданням лісу є не допустити, щоб котресь із його дерев дало свою галузь на топорище до сокири. Донощики і провокатори завжди були грізнішими для революційної боротьби, ніж явний ворог, тому кожна революційна організація мусить поборювати донощицтво і зраду найрішучішими засобами.

СТАНОВИЩЕ НА ЗУЗ ТА ОУН В ОЦІНЦІ ОБ'ЄКТИВНОГО ПОЛЯКА

Для українця, який з власного досвіду знає відносини на західньо-українських землях під польською окупацією, вислів „об'єктивна польська оцінка української справи та ОУН” звучить парадоксально. Бо тогочасна польська преса, очолена непересічне шовіністичним і україножерним краківським щоденником „Ілюстровани Курієр Цодзєнни” (загально відомий тоді під скороченням „ІКЦ”), у відношенні до українців, а вже зокрема до ОУН, завжди висловлювала такі крайньо ворожі і такі тенденційні погляди, що про якусь об'єктивність з їхнього боку годі було мовити.

Одначе, якщо об'єктивні голоси польської преси про становище українців під польською окупацією та про ОУН справді були „білими круками”, то все ж таки, треба ствердити, вони деколи траплялися. Для всебічного висвітлення ОУН і її боротьби такі голоси ворога заслуговують на особливу увагу і тому ми зацитуємо їх на цьому місці.

Під цим оглядом гідною уваги є насамперед стаття п. з. „П'ять хвилин перед дванадцятою”, надрукована в часописі „Бунт Млодих” з 20 грудня 1933 року.

На початку цієї статті автор стверджує, що останньо відносини між поляками й українцями погіршилися і що нині в цьому відношенні вже немає політики, а є тільки, з одного боку, польська поліція, а з другого – Організація Українських Націоналістів. Далі він пише дослівно:

„Звалювання вини на українців чи на чужі сили носить тавро песимізму не тільки з уваги на очевидну штучність такого вияснювання подій, але також з уваги на наші політичні здібності. Ствердження факту, що ми досі не зуміли розв'язати української проблеми і то в той час, коли становище за Збручем нам цю розв'язку дуже полегшує, – компромітує не українців, а тільки нас. Це доводить, що ми не вміємо дати собі ради з важливими проблемами національних меншостей. Ми не вміємо впливати на українське населення, не вміємо защепити йому політичного реалізму та звільнити його з чужих18 впливів. Це є найкращим доказом, що наша політика є банкрутом.

„Лише наша політика, лише ми, як державний нарід, несемо відповідальність за це. Тільки в наших переможних і правлячих руках лежить ініціятива: ми не вміємо віднайти якоїсь прямої лінії, не можемо знайти якоїсь спільної підстави, що лучила б нашу державу з її народами. Ось низка окремих фраґментів: насамперед спроби асиміляції, побудовані на половинчастості і через це вже заздалегідь засуджені на невдачу. Ми зліквідували українські катедри у львівському університеті і цим дали причину для постання українського таємного університету. Ми вхопилися за колонізацію, хоч мали досвід у Познаньщині, щоб уже по кількох роках побачити, що групи колоністів без дальшої державної підтримки втікають назад, або українізуються. Ми заборонили українські написи на станціях, на квитках, на роздоріжжях, хоч підручник політики навчає, що це викликає тільки подражнення і хвилювання місцевого населення, й більш нічого. Ми зутраквізували19 більшість українських шкіл, не зважаючи на протести населення, яке бачило в цьому наступ на свої права. Воно ніяк не хотіло змінити своєї думки й зрозуміти, що цим ми хочемо тільки зарезервувати йому місце в польській культурі.20 Ми забували, що в такій атмосфері виклади польською мовою не можуть довести до наближення, а навпаки, ще більше викликатимуть тертя. А потім – ми шукали інколи й порозуміння. Та для цієї мети ми вишукували серед українців морально найслабші та найменш відповідальні одиниці й впихали їх до сейму. Такі одиниці надавалися хіба тільки на те, щоб убити всякий добрий почин. Така тактика була найлегшою, але наслідки її були найтрагічніші. Цього роду „співпраця” на роки припізнила справжню розв'язку важливої справи ...

„Таємнича ОУН – Організація Українських Націоналістів – є нині сильнішою за всі українські леґальні партії докупи. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює з страшним темпом, щоб втягнути маси в крутіж революції... Ми звинувачуємо українські леґальні партії, що вони дозволили розвинутися нелеґальній акції. Ми звинувачуємо українських політиків, що вони дозволили молоді вирвати собі ініціятиву з рук і що вони не защепили українському населенню змислу реалізму. Але ж тут ми мусимо спитати самих себе: а що зробили ми, щоб вони мали підстави для защіплювання населенню змислу реалізму? Які арґументи вони можуть протиставити революційним кличам? Чим ми облегшили їм їхнє важке становище? Сьогодні ці політики самі стверджують, що це польська політика привела їх до упадку. Вони самі стверджують, що впливи Української Парляментарної Репрезентації не зросли тому, що в польському сеймі послідовно стосовано засаду – відкидати все, що пропонують, чи чого вимагають, українці, однаково, чи це справедливо, чи ні. Вони вказують, що українська молодь не має доступу до державної служби, що їхні економічні й культурні інституції не мають жадної підтримки від держави. Тому недавно „Діло” почувалося до обов'язку заявити, що „українське населення не має змоги зліквідувати революційні акції, бо причини, які цю акцію викликають, лежать поза ним. Ключ до розв'язки проблеми є не в українських, а в польських руках”.

„Під цю пору немає найменших знаків на те, що ті домагання знайдуть яке-небудь зрозуміння. Немає теж найменшої надії на речеву оцінку справи чи на хоча б малесеньку ревізію дотеперішніх методів. У польській пресі, яка стоїть близько правлячих кіл, чуються подібні нотки до тих, що попереджували пацифікацію 1930 року. Передбачується „катеґоричні масові засоби, що будуть вжиті твердо й рішуче”. Без сумніву, пацифікація є політичним струментом; але – що далі? Як довго ще здавалося, що час працює для нас, то відкладання української справи могло мати ще якийсь глузд. Та сьогодні вже цілком ясно, що час працює проти нас. Кожний староста в Малопольщі21, а навіть на Волині може вичислити ряд сіл, що ще недавно були цілком пасивні, а сьогодні вони прагнуть боротьби, зреволюціонізовані протидержавною акцією. А це значить, що противник зріс на силі, а польська держава втратила.

„Українське питання мусить бути розв'язане. Коли дотеперішні методи не вдалися, то треба шукати нових. Якщо ми визнаємо вагу цієї проблеми, та визнаємо помилковість дотеперішнього підходу в розв'язуванні цієї проблеми, то мусимо мати відвагу відверто це визнати й зробити з цього відповідні висновки, щоб колись історія не сказала нам: „запізно!” – так, як сказала в листопаді 1918 року Австро-угорській монархії”.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Про поведінку Романа Барановського-”Рибака” в той час пише між іншим його тодішній найближчий співробітник Зиновій Книш: „Рибак ... рішився розкрити передо мною карти. І ось я довідався про речі, від яких волосся дубом могло мені стати на голові. В основному вони зводилися до того, що теперішній Крайовий Комендант Сич, особа нікуди негодяща, нездара, не хоче вступитися з свого місця і пустити туди Юлька (Головінського), що є дані підстави думати, що він діє в порозумінні з польською поліцією, що цими днями буде відбуватися стріча в Данціґу між представниками Начальної і Крайової Команд, куди м. ін. їдуть обидва Барановські, і треба за всяку ціну не допустити, щоб поїхав туди Рудакевич, бо він тримає з Сушком. І тому я мушу звабити його на той час додому при помочі телеграми, вони поїдуть самі і поставлять катеґоричну вимогу усунути Сича й поставити на те місце назад Юлька. Сича треба так чи сяк здемаскувати в той спосіб, щоб пірвати його на вулиці і вивезти за місто, там „взяти його на маґель” (піддати тортурам) і видобути з нього признання. На те призначена хата на відлюдді за містом у напрямі на Жовкву, шофер „свій хлоп” з автом готовий. Пірвати мусимо його, як буде виходити з будинку „Дністра”, куди він заходив майже кожного дня на побачення з д-ром Іваном Рудницьким, тодішнім скарбником у Крайовій Команді. Чи я готовий зайнятися переведенням того діла? На мене Сич не має жадного підозріння і мені це найлегше буде зробити. Хоч у першій хвилині я був просто ошелешений тими ревеляціями, одначе двох думок у мене не могло бути. Якже не повірити Рибакові, якого я знав віддавна, з яким перебув не одно? А ще до того якийсь там Сич, будь він собі і полковник Сушко, важиться стояти на перешкоді Юлькові! Ясно, що я... схоплю Сича і такі йому дам „фацки”, що рідну маму забуде і виспіває все!.. Але коли я незабаром приїхав до Львова, щоб братися за пірвання Сича, застав ситуацію вже іншу. Рибака не було десь довший час, інші учасники цієї „конспірації в конспірації” мовчали, як води в рот набрали. Коли ж за кілька тижнів Рибак знову появився на горизонті, не було вже між нами мови про пірвання Сича, тільки про дальші збирання доказів його вини й нездарности, до чого ми заанґажували кілька початкуючих членів, що мали слідкувати за Сичем, вдень і вночі не спускаючи його з очей”. (З. Книш: „Дух, що тіло рве до бою”, стор. 108).

[2] Про той суд говорив сам Р. Барановський, зізнаючи на процесі. Спершу він подав, що був на тому Суді УВО лише як свідок у справі іншого колишнього члена „Летючої бриґади” УВО, Стефанишина, але потім признався, що він був тоді так само обвинувачений, як і Стефанишин, і подав, що у висліді суду його було осуджено й усунено з УВО. На запитання польського прокурора, за що його осуджено, Р. Барановський відповів: „За те, що я був в опозиції”. При цьому Барановський згадав, що від того часу, себто, від початку 1929 року, він не був членом УВО ані ОУН.

[3] Під час процесу проти нього Барановський виправдував свою службу для польської поліції твердженням, що, мовляв, він мав жаль, бо Організація „не заопікувалася ним після виходу з тюрми”. Одначе ця причина його юдиної роботи дуже мало ймовірна: він же ж знав, що УВО не мала настільки фондів, щоб спеціяльно ним заопікуватися, тим більше, що його батьки були досить заможні. Аджеж під час процесу Барановський признався, що коли він у 1930 році оженився, то батьки давали йому по 200 злотих місячно. Отож хіба ясно, що про жадну фінансову допомогу для „Рибака” коштами УВО не могло бути мови. Ніхто з членів УВО в краю якихось підмог того роду не одержував, „Рибак” про це знав, тому й не міг мати претенсій, що його нібито трактується гірше ніж інших.

В. Мартинець у своїй праці „Від УВО до ОУН” (стор. 72) висловлює припущення, шо Роман Барановський пішов на службу до польської поліції з фінансових мотивів, з намови своєї дружини, з дому Герасимович. Правдою є, що вона знала про юдину роботу Романа, про це переконливо говорить писаний ним з тюрми лист до дружини, що його опісля відчитано на судовій розправі: „Ніколи не дають змоги виправдатися. Що їм сталося і для чого це роблять, я не в силі відгадати...” На запит прокурора, про кого це він писав до дружини, Р. Барановський виразно заявив: „Про польську поліцію”.

На нашу думку, спонукою до юдиної роботи Барановського було кілька причин: вроджена хвороблива вдача інтриґанта, злість на УВО за осудження його й викинення з організаційних лав, початки туберкульози і погоня за легким грошем з намови дружини. Певний слід міг залишати в його душі й той факт, що його мати була полькою.

[4] Треба пригадати, що для польської поліції було неможливо стосувати большевицьку методу жертвувати життя свого комісара для того, щоб коштом цього провокатор-”нурець” міг міцніше ввійти в довір'я підпільної організації. Тому й розрахунок сотн. Головінського був правильний.

[5] Це докладно описує Зиновій Книш у творі „Дух, що тіло рве до бою”, стор. 130-134.

[6] Під час свого процесу Барановський скаржився, що йому тільки обіцяли нагороду, але не виплатили. Одначе прокурор показав суддям поквитування, власноручно підписане Барановським на суму 1.500 злотих, одержаних за видання поліції Зенона Коссака.

[7] „Свобода”, ч. 243, 19 жовтня 1933.

[8] З конспіративних причин не було подано, що це сталося у висліді присуду Суду УВО, який відбувся над Р. Барановським у Празі кілька тижнів раніше.

[9] „Розбудова Нації”, чч. 11-12, листопад-грудень 1933, стор. 297.

[10] „Мета” (львівський українсько-католицький тижневик), 8 жовтня 1933.

[11] Ця замітка має наскрізь демагогічний характер, бо ж авторові статті, добре ознайомленому з дійсністю, мусіло бути відомим, що польська поліція прізвищ своїх конфідентів ніколи добровільно не виявила.

[12] Азеф перейшов до історії революційних рухів як найбільший провокатор усіх часів і народів. Довгі роки він був керівником бойового реферату російської соціял-революційної партії, а одночасно – службовик царської таємної поліції „охрани”. Всі бойові виступи російської підпільної партії соціял-революціонерів Азеф узгіднював з царською поліцією. Викритий, він утік до Німеччини, змінив прізвище й прожив там до смерти.

Маліновскій – представник большевицького підпілля в російській „Думі”, який виправляв усі писання Леніна й відозви большевицької партії. Після революції виявилося, що він був увесь час одночасно – поліційним аґентом.

[13] Повні прізвища ці поліціями мали такі: Юзеф Чеховскі, Казимир Білєвіч, Ян Гірни, Владислав Хімяк, Юзеф Будни (ред.).

[14] Наслідком пострілу в голову В. Нич зазнав часткового паралічу й нервового потрясення. На процесі проти Романа Барановського шеф польської воєвідської поліції Сухенек-Сухецкі назвав Нича у своїх зізнаннях як одного з конфідентів польської поліції. Про це інформувала тодішня українська преса й на підставі того українські політичні в'язні поставилися були з недовір'ям до Нича, при чому один із співв'язнів відверто закинув Ничові провокаторство. Це скріпило нервове потрясення В. Нича. Вислідом того потрясення є опубліковані ним у 1954 році в Нью-Йорку „Звернення” та в 1956 році брошурка „Провокатори УВО-ОУН”, хоч важко ствердити, хто за цими виданнями, як інспіратор, стоїть.

[15] „Америка”, ч. 72, 23 червня 1936.

[16] Приватна українська католицька ґімназія у Львові.

[17] „Розбудова Нації”, чч. 7-8, липень-серпень 1933, стор. 195.

[18] Як бачимо, навіть у понятті тієї жменьки поляків, які намагалися підходити об'єктивно до справи українсько-польських взаємин, визвольна боротьба українського народу на ЗУЗ була вислідом ... тільки чужих впливів.

[19] Польська влада польщила українські школи з допомогою „утраквіза-ції”, себто, впроваджуючи навчання частини предметів українською мовою, а частини польською. Спочатку польською мовою вчили лише кілька предметів, опісля половину, а врешті всі, за вийнятком хіба української мови й релігії.

[20] Всі поляки вважали, що це не абияка честь для українців, коли їм дозволяється присвоювати собі (себто, коли їх примушують) польську культуру, не розуміючи, що польська культура виявилася нижчою за українську і якраз тому польські колоністи українізувалися.

[21] Малопольщею („Малопольська Всходня”) поляки називали Галичину.