V ЧАСТИНА: РОЗДІЛ 8

ВІДБУДОВУВАННЯ КЕРІВНИЦТВА
І РОБОТИ ОУН НОВИМИ ЛЮДЬМИ СЕРЕД ПРОРИВІВ

Після громовиці

Події вліті 1934 року можна назвати громовицею. Громом для польських окупантів з боку ОУН було вбивство польського міністра в столиці Польщі, а вслід за тим застрілення двох українських співробітників польської поліції. Знову ж з польського боку посипалися громи на українське націоналістичне підпілля в вигляді масових арештувань і висилки приблизно сотки видатніших націоналістичних діячів до концентраційного табору в Березі Картузькій.

Правда, попри всю свою натугу розкрити українське підпілля, польська поліція цілком зле визнавалася в персональній обсаді мережі ОУН. Тому під час масових арештувань і ув'язнювання в Березі Картузькій вона дуже часто ув'язнювала непричетних до керівництва в ОУН, чи то на вищих чи низових ступнях, а залишала поза своєю „опікою” справжніх керівників Організації. Все ж таки, під час арештувань у зв'язку з убивством Пєрацького до рук польської поліції попала також частина членів КЕ ОУН – напередодні атентату арештовано у зв'язку з викриттям краківської станиці ОУН Ст. Бандеру, Б. Підгайного, Я. Спольського, Я. Макарушку, О. Пашкевича. Три дні пізніше, 17 червня 1934 року, арештовано й відвезено до Берези Картузької Р. Шухевича, В. Яніва, Д. Грицая, а в другій половині липня того самого року арештовано Малюцу, в зв'язку з убивством І. Бабія. „Архів Сеника” і заломання Малюци, Мигаля та Підгайного допомогли польській поліції розшифрувати ввесь особовий склад Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях, за вийнятком єдиного військового референта Дмитра Грицая, а вслід за тим поставити тих членів КЕ перед суд і засудити їх на довгі роки ув'язнення і спаралізувати їхню діяльність в ОУН.

Одначе, ні документи з „Архіву Сеника”, ні виявлені Малюцою, Мигалем і Підгайним організаційні таємниці ОУН не дали змоги польській поліції глибше виявити особову обсаду керівних постів, а тим менше увесь склад мережі ОУН. Поза самою КЕ удари польської поліції падали наосліп. А тому, хоч ті удари і внесли певне замішання і подекуди порвали організаційну мережу ОУН, проте Організація таки встоялася та могла приступити до відбудови свого апарату.

Уже два тижні після ув'язнення Ст. Бандери, на початку липня 1934 року, ПУН призначив нового Крайового провідника ОУН на ЗУЗ – Осипа Мащака. Повідомлений про це зв'язковим Ярославом Раком, організаційний референт КЕ Іван Малюца вспів передати Мащакові всі зв'язки ще до часу свого ув'язнення.

[Але ці зв'язки були мало придатні, бо після атентату на міністра Пєрацького поліція виарештувала не лише членів Крайової Екзекутиви, але теж багато членів обласних і повітових Проводів ОУН. Крім того, починаючи з 5 липня 1934 року, вислано до новоствореного концентраційного табору в Березі Картузькій провідний актив ОУН. Зв'язки, що їх одержав О. Мащак, були переважно вже неактуальні, постійно обривалися або були під обсервацією. Також обірвалися зв'язки до ПУН-у закордоном. Зв'язковий апарат, що доставляв з закордону підпільну літературу був виарештований, як теж був унеможливлений доступ до конспіративних криївок, в яких переховувалось технічний виряд. У таких дуже несприятливих обставинах О. Мащак почав в'язати нове організаційне ядро з найменш підозрілих людей, доки сам не попався під підозру і арешт поліції.]

Наглий суд за „жовківську справу”

Дня 21 вересня 1934 року в Жовкві застрілено поліційного аґента Яцину, який під час переслухування залюбки тортурував українських політичних в'язнів. Шукаючи організаторів і виконавців убивства, польська поліція провела, як звичайно, масові арешти в цілій Жовківщині. Між арештованими опинився й кандидат на повітового провідника Жовківщини Б. Галапац.

Попавши у в'язниці до камери комунарських вожаків, невироблений політичнo і, як виявилося тепер, заслабий характером, Галапац, за намовою комуністів, признався до участи в ОУН і виявив поліції виконавця атентату на Яцину – Гриця Куликівця, а також повітового провідника Жовківщини – Володимира Касараба, далі мґра Мирона Богуна й Івана Микитюка, що їх він бачив, як викладачів, на одному з курсів ОУН. Знову ж Малюца, заломавшись під час слідства у Варшаві, виявив поліції Зенона Матлу, як надобласного Львівської, Бережанської, Тернопільської й Перемиської областей ОУН, отже – як того, що теж мусів вирішувати про проведення атентату на терені Львівської области.

Таким чином перед наглим судом за вбивство поліційного аґента в Жовкві стали, крім Куликівця, виконавця замаху, також З. Матла, мґр. М. Богун, І. Микитюк, В. Касараб і Б. Галапац. Тому, що Матла займав між підсудними найвищий організаційний пост, польська преса писала про нього як про бойового референта ОУН, то знову як про Крайового провідника ОУН.

Наглий суд, що відбувся 8 листопада 1934 року, засудив Зенона Матлу і Гриця Куликівця на кару смерти, Б. Галапаца на 12 років тюремного ув'язнення, В. Касараба на 11 років, Льва Стойкевича на 10 років, мґра М. Богуна й І. Микитюка по 7 років, Юрія Малиновського і Семена Васечика по 5 років тюремного ув'язнення. Засуджених на кару смерти президент держави уласкавив і замінив їм кару на досмертне ув'язнення. Характеристичним для суддів присяглих було явище, що лава присяглих затвердила вину 3. Матли ледве одним голосом більше і якщо б той один присяглий висловився був проти визнання підсудного винним, то Матла був би звільнений.

Для праці ОУН жовківська справа завдала болючого удару, бо після арештування цілої КЕ Степана Бандери тепер знову відтягнено на довгі роки двох надобласних, отже, ієрархічно двох евентуальних кандидатів на майбутніх Крайових провідників.

ПРИЗНАЧЕННЯ Л. РЕБЕТА ПРОВІДНИКОМ
КРАЙОВОЇ ЕКЗЕКУТИВИ ОУН НА ЗУЗ І ЇЇ СКЛАД

Ув'язнення й засудження на довгі роки тюрми цілої Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ із Крайовим провідником Степаном Бандерою на чолі та заслання до концентраційного табору в Березі Картузькій поверх сотні провідних членів ОУН з усіх закутків західноукраїнських земель були поважним ударом для Організації. Одначе, в той час ОУН розпоряджалася вже тисячами членів, була в стані буйного зростання, а тому були всі дані на те, щоб втрати поповнити новими людьми, а порвані організаційні зв'язки відновити, як це вже було раніше. Про те, що в той час для наладнання, а навіть розгорнення ширшої праці було ще доволі провідних і низових кадрів, поза ув'язненими, немає найменшого сумніву, якщо розглянути їхню поставу й працю, виявлену кілька років пізніше, в час другої світової війни. Одначе, протягом деякого часу Організація мусіла пройти свого роду кризу.

Як уже згадано, спроби Осипа Мащака відновити організаційні зв'язки в мережі ОУН та організування нового складу Крайової Екзекутиви були незабаром перервані ув'язненням надобласних Богуна й Матли, а скоро після того й самого О. Мащака. Завдання Мащака перебрав на себе Микола Кос. Після звільнення з Берези Картузької йому до помочі став, з усією притаманною йому енерґією, Ярослав Старух. Протягом кількох місяців на переломі 1934 і 1935 років вони зуміли, відновити організаційні контакти в різних осередках у всьому Краю і вслід за тим приступили до організування нового складу Крайової Екзекутиви. Здавалося, що ПУН, поінформований про справи, затвердить на пості Крайового провідника Миколу Коса, або призначить на те місце віком трохи старшого за нього, дуже популярного тоді серед українського студентства Ярослава Старуха. Тим більше, що обидва вони раніше не мали безпосередніх організаційних зв'язків з Малюцою, Мигалем чи Підгайним, тож не могли бути ними „всипані” і не стягали на себе особливої уваги поліції. Своєю ж дуже успішною працею вони доводили, що мають усі дані зайняти керівні становища в ОУН.

[На початку 1935 року1 приїхала з закордону до Львова нелеґальним шляхом зв'язкова від ПУН-у Анна Чемеринська, з дорученням наладнати контакти між провідними членами ОУН, що осталися на волі і поновити дію Крайової Екзекутиви. У Львові вона встановила найперше зв'язок з Миколою Косом, а цей, як інструктор Юнацтва ОУН, підібрав до тимчасового керівного ядра у Львові співробітників з молодшої і непідозрілої ґенерації Михайла Коржана і Василя Ривака, а згодом Юліяна Боднарука, Софію Мойсейович і врешті Богдана Мартинюка. Зі Львова А. Чемеринська виїжджала відшукувати оцілілих членів ОУН по інших місцевостях, у Стрию, Бережанах, Тернополі. Після кількаразових поїздок повідомила Коса в перших місяцях 1935 року, що вона, як відпоручниця ПУН-у, призначила Лева Ребета зі Стрия головою КЕ ОУН на ЗУЗ, зазначивши, що з уваги на вимоги конспірації в час нагінки Ребет має перебувати в Стрию, а всі контакти до нього повинні переходити через його заступника Миколу Бігуна. Після кількох зустрічей на провінції членів львівського керівного осередку ОУН з Ребетом остаточно сформовано Крайову Екзекутиву в такому складі: Лев Ребет – голова КЕ, Микола Бігун – заступник голови, Микола Кос – організаційний, пізніше бойовий референт, Михайло Коржан – технічно-пропаґандивний, пізніше організаційний і врешті референт ремісництва, Олекса Гасин – військовий, Василь Р. – пропаґандивний, пізніше ідеологічний, Богдан Мартинюк – розвідка, Дарія Цісик – юнацтво ОУН. В тому ж році поповнено КЕ ще такими референтами: Юліян Боднарук – студентство і Юнацтво ОУН, Софія Мойсейович – жіноцтво, Ярослав Старух – ремісництво, пізніше організаційний, Василь Турковський – пропаґанда.

В 1936 році політичним референтом став Осип Бойдуник, що з кінцем грудня в 1935 році вийшов з в'язниці, а членом КЕ Йосип Тюшка, розвідчим – став Ярослав Гайвас у 1937 р. У 1938 р. членом КЕ стали Дмитро Мирон (Піп, Орлик) і Мирослав Тураш.

У цей період часу особовий склад Крайового Проводу ОУН мінявся часто. Декотрі його члени, здеконспірувавшися в роботі своєї референтури, перебирали іншу, то знову були переходовo засилані в Березу Картузьку, а деякі були покликувані за кордон (Гасин) або попадалися до в'язниці і діставали довгорічні присуди.

НОВИЙ КУРС ПРАЦІ ОУН

Відбудова обірваних зв'язків

Нова Крайова Екзекутива стала перед важким завданням упорядкувати хаос, який витворився в наслідок здесяткування рядів ОУН і масової висилки її провідних членів до концентраційного табору в Березі Картузькій, що в свою чергу утруднило зв'язок до незаторкнених арештами клітин ОУН. В основі вирішено зберегти попередній поділ західньоукраїнських земель на 10 областей: Львівську, Тернопільську, Станиславівську, Сокальську, Стрийську, Коломийську, Бережанську, Перемиську, Рівенську й Луцьку.

Наладнання обірваних організаційних зв'язків вимагало часу й обережности, бо багато місцевих, знаних з активности, членів ОУН було під поліційною обсервацією, як кандидати до Берези, і подруге, відірвані клітини, втративши через арешти зв'язки з керівними організаційними осередками, були часто зневірені. Очікуючи, що вони через слідство арештованих будуть викриті, або припиняли діяльність, або на власний задум ініціювали місцеву некоординовану дію в переконанні, що після ліквідації Крайової чи Обласної Екзекутив Організація є розгромлена і що тому їм треба знизу відбудовувати і продовжувати революційну діяльність ОУН. Це з одного боку було позитивною ознакою тривалости, послідовности і правильного наставлення організаційних кадрів, але інколи ця дія на власну ініціятиву відокремлених клітин приносила небезпечні наслідки. Вона давала нагоду в окремих випадках заганятися і діяти якийсь час на власну руку, а згодом не підпорядковуватися Крайовому Проводові, а також і для ворожої аґентури створювала умови, щоб пробувати підсувати провокаторів, як ніби то уповноважених від полк. Коновальця зв'язкових від вищого Проводу. Трапилося і таке, що довше перервання зв'язку і самочинне шукання місцевих виявів революційної акції довело у випадку однієї саботажної акції в Костопільщині, що за задумом місцевих активістів була спрямована не проти окупанта і даремно загнала у в'язниці ідейні кадри політичнo невиробленої сільської молоді.

Перед масовими провалами зроблено в організаційній референтурі одне структуральне забезпечення: „Щоб унеможливити концентрацію детальних відомостей про організаційну мережу в руках однієї людини і щоб вилучити небезпеку катастрофи у випадку зради всіх людей цією людиною, як це сталося недавно, організаційний реферат поділено на чотири інспекторати, при чому кожному інспекторові приділено керівництво кількома округами... Обов'язком згаданих організаційних інспекторів саме й було зайнятися разом з інструкторами Юнацтва, що працювали тільки на відтинку молоді вихованням і вишколом організаційних кадрів”.2

Головний наголос поставлено отже на внутрішню підготову і вишкіл організаційних кадрів, на роботу невидну, що не давала на зовні видимих виявів політичної дії Організації. Велику увагу приділено теж розбудові організаційної мережі на терені Волині, Полісся, Холмщини і Підляшшя. Це принесло поширення бази діяльности ОУН і незабаром створило потребу покликати окремий Провід ОУН для керування її діяльністю на Північно-Західніх Українських Землях.

Постановка роботи і нова тактика прийнята після розгрому Крайового Проводу була конечністю, що виникала з факту розгрому і з ситуації поліційного терору. Це була отже тактика, викликана примусовістю ситуації, яка диктувала: перечекати і перетривати; за той час відбудувати, зміцнити і свобідніше підготовити кадри до революційної дії на майбутнє.]

Обмеження бойових акцій

Цей „новий курс” позначувався тим, що він обмежував дотеперішню працю ОУН як бойової, революційної формації, звертаючи більшу увагу на вишкільно-освітню ділянку. Ширша бойова діяльність проти ворога, масові виступи проти польської окупаційної влади, тощо, почали припинятися, зате клітини мережі ОУН повинні були відбувати правильні сходини своїх членів, на яких часто праця зводилася до звичайної культурно-освітньої.

Рeбет вияснює це в своїх спогадах3 так: „Ішлося про те, що, напр., масове і загальне дзвонення, вивішування прапорів, розкидування летючок і т. п. викликувало загальний підйом патріотичних настроїв, але само собою воно не закріплювало тривкіше впливів ОУН... Супроти цього ставлення ефектовних акцій було доцільне тільки на ще не опанованих, вірніше, слабо опанованих просторах і було стосоване головно на Волині, де в той час впливи ОУН особливо поширилися... На теренах, де вже існувала організаційна мережа і де ідеї ОУН були відомі, масові виступи не могли дати вже більших наслідків, ніж ті, які вже були досягнені. Зрештою, після 1934 р. керівництво організаційних клітин всюди було в руках більше чи менше здеконспірованих людей, які при будь-яких проявах своєї активности, а зокрема з появою листівок, мандрували до тюрми або до Берези Картузької. З огляду на це доводилося економити людьми і роботу вести так, щоб не допустити до цілковитого винищення існуючої організаційної мережі”.

[Не форсувати таких бойових дій, які приспішували б ліквідацію поліцією нерозкритої нею організаційної мережі, – це була тактика доцільна в ситуації моментального становища, що витворилося після розгрому Крайового Проводу та існувало в періоді тривання масових арештів і поліційного терору. Але це не була ніяка концепція політичної дії революційної організації.4 Найближчі місяці виявили, що тактика перечекання, щоб піддурити ворога, не була повною розв'язкою складности положення, бо вона піддурила в першу чергу членів Організації і власне громадянство. Публічна опінія своя і чужа привикла була – з різними почуттями – до того, що ОУН проявляла себе, своє існування, в несподіваних бойових або масових акціях. Коли ж після широких поліційних репресій цих виявів існування підпільної сили впродовж багатьох місяців не було, польська опінія тріюмфувала, що ОУН є докорінно знищена; серед українців, включно з організованими кадрами, творилися дефетистичні настрої зневіри, підтримувані ворожою пропаґандою. Серед нагінки і репресій це загрожувало заламанням революційної наснаги.

Отже, всупереч новій тактиці, ОУН рішилася виявити на зовні, що вона існує, щоб переломити цей настрій дефетизму і початків зневіри. Виступ на зовні переведено в формах скромних, але на той час вистачальних, зорганізувавши акцію розкинення відповідних летючок ОУН по церквах і цвинтарях з нагоди вшановування пам'яти поляглих борців на Зелені Свята в 1935 році. Цим першим виходом на зовні переламано настрій зневіри і скріплено мораль членства.

Відновлення видавання підпільної літератури

Зорганізування летючкової акції було на той час досягненням справности пропаґандивної референтури. Технічно-пропаґандивний відділ ОУН був враз із людьми і підпільними влаштуваннями зліквідований поліцією. Його треба було відбудовувати від самих найпримітивніших технічних приладь. Писальні машинки стягнено до Львова аж з трьох округ і переведено таємно їх ремонт в одному українському слюсарському верстаті, який теж потайки ремонтував зброю. Ремісничі звена ОУН сконструювали декілька примітивних циклостилів. Технічне звено, в склад якого входили Олександер Бусел, А. Кондратюк і Володимир Кок та інші, виготовили на цих циклостилях потрібну кількість летючок. Розподіл тих летючок між організаційні клітини зорганізовано непомітно через доставців молока для „Маслосоюзу”, які звідти відвозили нелеґальну літературу в порожніх баньках від молока зі Львова на конспіративні склади ОУН по селах. Так почалося відновлення й урухомлення пропаґандивно-технічного відділу, основи дальшого поширювання нелегальної літератури ОУН.]

Непевність супроти Ярослава Барановського

Складну проблему дії ОУН на ЗУЗ, яка витворилася після призначення Крайовим провідником Льва Ребета, збільшила також непевність щодо ролі Ярослава Барановського. Як уже згадано, в зв'язку з аферою „Архіву Сеника” виникло підозріння, що Ярослав Барановський, ідучи слідами свого брата Романа, веде аґентурну роботу на службі польської поліції. Своє підозріння щодо Барановського, підтримуване теж іншими підсудними з Варшавського процесу, Ст. Бандера з'ясував організаційним чинникам через свого брата, який приїхав до нього, щоб побачитися з ним у тюрмі. Ст. Бандера доручив, щоб новий провід ОУН познайомив з тим підозрінням полк. Коновальця і домагався суворого слідства, яке б викрило того, хто передав організаційний архів у руки польської поліції, і того, хто був „закордонним інформатором” цієї поліції, як про це згадував під час процесу поліційний комісар Хомраньскі.

Одначе, довідавшися від брата Ст. Бандери про запідозрювання Я. Бара-новського в провокативно-аґентурній праці, Л. Ребет, за його ж таки власними словами5, про справу повідомив не полк. Є. Коновальця, а Барановського, і тим самим, нехай мимоволі, перестеріг його і дав йому змогу відповідно приготовити для себе оборону.

Спроби безпосередніх заходів у полк. Коновальця

Для вияснення багатьох справ гурт провідних членів ОУН, які в той час не в усьому погоджувалися з „новим пляном дії” тодішньої Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ, вирішив врешті інтервеніювати безпосередньо в полк. Коновальця. З тією метою весною 1938 року виїхав, вслід за О. Гасином, Зенон Коссак. Добившись за кордоном безпосереднього контакту з полк. Коновальцем, вони з'ясували йому ряд справ і проблем, заторкуючи також справу евентуальних змін у проводі ОУН на західноукраїнських землях. Полк. Коновалець поставився з увагою до звідомлення згаданих членів ОУН і для вияснення генези конфлікту трьох повітових провідників з Крайовим провідником Л. Ребетом дав розпорядження покликати за кордон Андрія Данчевського-”Демка”, колишнього повітового провідника Миколаївщини.

Одначе, Андрій Данчевський, ідучи нелеґальними шляхами за кордон, згинув у Скільщині в Карпатах. Через те справа слідства щодо згаданого конфлікту затягнулася. Незалежно від того, весною 1938 року полк. Коновалець доручив Л. Ребетові передати пост Крайового провідника Дмитрові Грицаєві і переїхати за кордон. Це доручення привіз до краю Зенон Коссак. Л. Ребет і Д. Грицай повинні були прибути до Данціґу на зустріч з полк. Коновальцем, щоб формально виконати постанову й обговорити проблеми, пов'язані з дальшою діяльністю ОУН на ЗУЗ.

Але, поки згадані члени ОУН могли виїхати до Данціґу, прийшла трагічна вістка про загибель полк. Євгена Коновальця у Роттердамі. Все таки Л. Ребет поїхав на умовлену зустріч до Данціґу, а перед своїм виїздом передав під час засідання членів КЕ свій пост Крайового провідника на руки Дмитра Грицая. Разом із Ребетом до Данціґу виїхала і Дарія Цісик. У Данціґу вони зустрілися з О. Сеником, Я. Барановським і Анною Чемеринською. Після зустрічі Л. Ребет повернувся до Львова і заявив членам КЕ, що ПУН доручив йому далі залишитися на пості Крайового провідника, а тому він відкликає своє передання посту Дмитрові Грицаєві. Не маючи вияснення цього дивного вирішення ПУН-у, Д. Грицай знову відійшов від праці в офіційній мережі ОУН.

Але тепер вже й інші члени КЕ відверто стали вимагати від Ребета, щоб він уступив з посту Крайового провідника й передав його новому кандидатові – Дмитрові Миронові. Коли ж, одначе, і з цього нічого не вийшло, члени КЕ на засіданні, що відбулося 7 лютого 1939 року, заявили Л. Ребетові, що атмосфера довкола його особи є нестерпна і дораджували йому зректися керівництва Організацією. Л. Ребет погодився на це й передав свій пост Крайового провідника Мирославові Турашеві.6 Але це сталося в пізніших роках.

У березні 1939 року, в зв'язку з масовими арештуваннями під час українського Студентського Конґресу, Лев Ребет і Дарія Цісик були арештовані також. КЕ ОУН очолив Мирослав Тураш, організаційним референтом КЕ став Володимир Тимчій, пізніший Крайовий провідник ОУН на ЗУЗ.

ПОСТАННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ФРАКЦІЇ В ОУН – „ЗОВ”

[Різні місцеві клітини ОУН після розгрому Крайового Проводу ОУН і масових депортацій провідного активу не підпали під ліквідаційну акцію. Деякі з них, не одержуючи директив згори, припинили діяльність, інші продовжували місцеву підпільну роботу в звужених і непомітних формах. До останніх належала м. ін. Львівська округа, де залишилися на волі рухливі члени Повітової Екзекутиви, як Михайло Копач – повітовий провідник, Юліян Дмитерко – організаційний референт, Марія Ковалюк7 – референтка жіночої сітки ОУН, її сестра Володимира (Дзюня) Ковалюк – підреферентка жіночого ремісництва, Володимир Мельник та інші.

Коли, після утворення нової Крайової Екзекутиви ОУН, організаційна референтура почала наладнувати перервані зв'язки з оцілілими клітинами і з окремими провідними членами ОУН, виринали різнородні початкові труднощі: декотрі провідні члени по відсидженні судових присудів були здеконспіровані й стоючи під поліційною обсервацією8 ще не включалися в роботу, інші знову не погоджувалися з новим курсом тактики занехання бойово-революційних дій, траплялися одиниці, що були персонально знайомі з Л. Ребетом і вони мали окремі мотиви уважати його призначення на Крайового провідника ОУН за невластиве чи помилкове рішення, тому відтягалися спочатку від співпраці.9 Але в загальному відбудова порваної організаційної мережі пройшла по всіх округах успішно за вийнятком несподіваного спротиву, який виявився у Львові та у Львівській окрузі ОУН.

Колишній Повітовий провідник ОУН, Михайло Копач, відмовився підпорядкуватися Крайовій Екзекутиві ОУН, подаючи Миколі Косові несподівану мотивацію, що саме він є уповноважений ПУНом і особисто полк. Коновальцем творити нову Крайову Екзекутиву ОУН на ЗУЗ. Уповноважена ПУН-у в справі відновлення Крайового Проводу, Анна Чемеринська, що в той час перебувала ще у Львові, безсумнівно заперечила, що вона такого уповноваження не давала Михайлові Копачеві. Постало питання, чи може хтось із ПУН-у, не знаючи про уповноваження Чемеринської і її висилку в цій справі до Краю, не дав на власну руку Копачеві такого доручення. Після перевірки прийшла з-за кордону відповідь, що ані ПУН, ані ніхто з його членів особисто не уповноважнював Копача творити КЕ. Це вияснило достатньо, що його непідпорядкування є наслідком зааранжованої містифікації чи прямої провокації польської поліції, або свідомої дії самозванчої групи перехопити в Краю керівництво над ОУН або над частиною членства в непокликані руки, що привело б до створення конкуренційної підпільної організації, яка своїм існуванням паралізувала б діяльність справжньої ОУН, а це спричинило б самознищування підпільної організації.

„Було безсумнівним – пише Л. Ребет у своїх спогадах10 – що це діють якщо не провокатори, то бодай авантюристи-самознавці. Скоро було виявлено, хто це є. З боку авторизованої зв'язкової клітини були пороблені заходи, щоб цим самозванцям чи провокаторам (а були дані, що це суміш одного з другим) підірвати ґрунт до підривної роботи, їхнє оточення було кількакратно перестережене перед небезпекою і посередньо також згадані авантюристи отримали пересторогу. Головний винуватець дістав навіть формальний усний наказ заперестати будь-яку підпільну роботу. Одначе, він, хоч і знав, або повинен був знати, що значить не виконати такого наказу, відмовився його виконати перед людиною, яка ризикувала собою, ідучи на побачення з непевною особою, щоб без зайвих трагедій зліквідувати справу”.

Уточнюючи це загальникове ствердження автора спогадів, треба додати таке:

Щоб поладнати справу спротиву групи „Зову” нормальним організаційним порядком, коли Копач рішуче відмовився передати людей Миколі Косові, покликаючися на вигадане уповноваження, були пороблені спроби перебрати підлеглих йому людей і включити їх назад в нормальну організаційну мережу ОУН, а провід групи Копача – тобто Копача, Юліяна Дмитерка, Володимира Мельника – залишити в ізоляції під доглядом Розвідчої Референтури. Але вимоги про передачу людей ставлені тодішнім організаційним і бойовим референтами безпосередньо членам Львівського Повітового Проводу ОУН були безуспішні. Обидві сестри Ковалюківні, Марія і Володимира, відмовилися передати Організації жіночу сітку. Провідниці окремих звен були переважно під впливом Копача, що переводив з ними часті відправи. Вони не приймали доручень без дозволу своїх зверхників. За той час група Копача поширювала диверсію. В Жовківському повіті Копач і Ковалюківна розкинули (недбало видані) летючки „Зов” з повідомленням про зорганізування опозиції в ОУН. В усній пропаґанді Копач поширював підривну аґітацію, що „всі правдиві революціонери згуртувалися в „Зов”, і що саме тому згуртувалися, що „паничики” з ОУН лякаються вести будь-яку революційну роботу, навіть на пропаґандивну роботу жалують людей”.11 Заки прийшла відповідь з закордону, що ПУН, ані ніхто з його членів не уповноважували Копача творити Крайову Екзекутиву, група Копача намагалася поширити свою сітку на округи Бережанську й Перемиську.

Врешті, після остаточного вияснення від ПУН-у, що Копач без уповноваження творить Крайову Екзекутиву і справа „Зову” вияснилася остаточно як підозріла диверсія, бойовий референт Микола Кос відбув особисту зустріч з М. Копачем і Ю. Дмитерком, а організаційний М. Коржан з Володимирою Ковалюк і попередили їх, що якщо вони впродовж трьох днів не передадуть зв'язків до підпорядкованих їм організаційних клітин ОУН і не заперестануть творити своєї Крайової Екзекутиви, то будуть віддані під організаційний суд і понесуть усі наслідки за своє поступування.

Копачеві й його групі поставлено вимогу впродовж трьох днів заперестати творити КЕ і передати зв'язки до охоплених ними організаційних клітин, інакше вони будуть передані під організаційний суд. Коли назначений реченець минув і Копач, Дмитерко й Ковалюківна знову відмовилися виконати поставлену вимогу, їх справу поставлено під організаційний і судовий розгляд. На внесок бойового референта одноголосно вирішено зліквідувати Копача і Дмитерка, а також і жертву їхньої провокації Ковалюківну, якщо вона після ліквідації двох перших далі продовжувала б диверсію.

В виконанні цього присуду зорганізовано на Ю. Дмитерка безуспішний атентат. Копача застрілено. Застрілено також передчасно М. Ковалюківну, котра через уклад ситуації знаходилася в його приязності й піднесла нервовий алярм. Поліція перевела масові арешти, але не відшукавши атентатника, пришила вину деяким членам ОУН, що виконували допоміжну ролю в підготові атентату, або не мали до нього ніякого відношення. Так змонтовано через два роки судовий процес „Ольги Біди і товаришів”, відомий під назвою процесу „ЗОВ-у”.

Дещо про роботу і задуми ЗОВ-у

Організаційні кадри, що підлягали львівській Повітовій Екзекутиві, не знали, що їхній повітовий провідник Копач почав у липні-серпні 1934 року вести власну політику чи „реорганізацію” і творити з них окрему диверсійну фракцію. Вони вважали себе нормальними членами ОУН. Видавання окремого бюлетеню „ЗОВ”, від якого пішла назва цієї групи, вони уважали за авторизоване Організацією її підпільне видання. Стиль і форми діяльности „ЗОВ” нічим не різнилися від стилю роботи ОУН: конспіративний спосіб організаційних зустрічей і сходин, таємність циклостилевих друків і їх кольпортажі, громадження, обережне переношення та переховування зброї, збірки на „Визвольний Фонд”. Все це було привичне і нормальне в очах підпорядкованого Копачеві членства. Новими, але й одночасно мобілізуючими були критичні завваги про опортунізацію й неробство ОУН після арештування Проводу Бандери і підкреслювання потреби революційної радикалізації.12

З групи Копача Організація не відтягала окремих членів шляхом приватних знайомств. Декому з них розвідча референтура давала завдання внутрішньої обсервації. Стверджено, що Копач і Дмитерко зустрічаються з польською політичною поліцією і це підтверджено також окремими зовнішніми обсерваціями апарату бойового референта Коса.13

Частина підлеглих Копачеві провідних членів щиро повірила в його настанову революційної радикалізації. Володимира Ковалюківна зізнала в слідстві: „По арештуваннях літом 1934 р. серед провідних членів ОУН, діяльність цієї організації припинилась, а решта членів, що були на волі твердила, що політична ситуація вимагає, щоби припинити покищо організаційну працю. З тим становищем не погоджувався Копач, кажучи, що революційна праця повинна вестися дальше. І він приступив до опозиційної групи ОУН, яка рішила дальше вести працю ОУН, але в радикальніший спосіб, а саме саботажними актами, експропріяціями й атентатами на державних достойників. Копач був фактичним провідником цієї радикальної групи ОУН. Вона видавала свій орган п. н. „ЗОВ”. Редактором був Копач”.14

Для характеристики ментальности Копача один епізод з минулого вказує на його нахил до анархізму чи романтичного авантюрництва. Копач створив був в 1931 році разом з Байталою т. зв. „Чорну Руку”. Байталу покарано півтора річною в'язницею.15 Організування Копачем і Байталою „Чорної Руки” в 1931 році, тобто якраз у часі, коли УВО мала довгорічну і славну революційну традицію, і коли ОУН розгортала розмах другої саботажної акції, було не лише неоправданою революційними потребами ініціятивою, яка виявила обидвох організаторів як безвідповідальних молодиків з нахилом до анархічної отаманщини, але було спробою політичного шкідництва. Ця диверсія не відтягнула тоді революційне настроєної молоді на бічні шляхи, але спричинила непотрібні арешти серед обмеженого гурта молоді. „Зов”, не зважаючи на фразеологію революційне радикальних гасел, був черговим продовженням анархічної ініціятиви Копача, але на цей раз це було уперте і плянове намагання відтягувати кадри від ОУН і протиставити їх Організації, сперте на свідомім обдурюванні, що організатори диверсії мають для цього уповноваження від найвищого організаційного Проводу.

Ким був Копач і Дмитерко Організація в той час знала точніше, ніж про це згадують тепер мемуаристи. Фраґментарні уривки про їхнє минуле виявила поліція в відповідно підстриженій формі на суді. Поліційний комісар Й. Дуґелло зізнав п'ятого дня розправи перед судом, що в 1934 році, „Копач з доручення ОУН виконав атентат на Труша, а мабуть це тому, що Труш не хотів виконати якогось приказу. Труша ранено того самого дня, коли вбито Бабія16... ОУН рішила зліквідувати також Дмитерка, що чимсь провинився супроти Організації. Копач мав цей наказ виконати. Але Копач цього наказу не виконав, оповівши про все Дмитеркові, після чого дійшло між ними до приязні, але одночасно оба опинилися на чорній листі ОУН”.17

Стільки зізнав поліційний комісар, вплітаючи в ці свої зізнання наявні тенденційні перекручення. Поперше, за невиконання наказів ОУН ніколи атентатів не робила на українців, тільки за зраду або за протиукраїнське шкідництво. Подруге, щодо доручення Копачеві виконати на Дмитерка атентат, то Копач в 1934 році уже не слухав ніяких доручень від ОУН і, якщо, він мав би поранити Труша, то причиною того мусіли бути його власні порахунки з ним. Потрете, Організація до Дмитерка довір'я не мала, бо згідно з зізнаннями Телюка, уважала його ще з 1931 року провокатором і, не розпоряджаючи збунтованим Копачем, не могла йому якраз таких доручень давати.

Самий же Копач, намагаючися перетягнути В. Ґерету до „Зову”, арґументував, що: „від хвилини арештувань по вбивстві мін. Пєрацького всяка організаційна праця ОУН припинилася, а решта членів ОУН – це непродуктивний елемент. А щоби оправдати своє неробство і трусливість, твердять вони, що, мовляв, політична ситуація та інтерес Організації вимагають хвилевого припинення організаційної діяльности. Він, Копач, не згоджується зі становищем цих „паничів”. Слід змагати до перманентної революції, а правдиві українські патріоти є ті, що тепер згуртовані під прапором „ЗОВ”-у, який продовжує ідеологію ОУН”.18

Такого типу арґументація діяла суґестивно, тимбільше, що пояснювання нового курсу не завжди було вдале. З зізнань Дячишина акт обвинувачення умисно наводить епізод з організаційної відправи в Ставчанах в липні 1935 р., на яких доповідач пояснював, „що ОУН переходить тепер „перелім” і що засадничо не приймає вже нових членів, а навіть кожний з дотеперішніх членів, може безкарно виступити з Організації, якщо не схоче дальше анґажуватися. Але йому не вільно діяти на шкоду ОУН. Замість вербувати нових членів, радив ... з'єднувати українське громадянство для ідеї ОУН і припинити покищо принимання нових членів”. Такого рода пояснювання нового курсу легко було коментувати як тенденцію до самоліквідації ОУН.

Підісланий Організацією В. Ґерета, який мав завдання, удаючи однодумця Копача, видістати від нього зброю, літературу, розвідався про плани акції ЗОВ-у. Ці пляни були такі: вперед зорганізувати табор для бойвого вишколу членів, висадити в повітря пам'ятник Міцкевича у Львові в часі польського державного свята, виконати кілька атентатів на урядових достойників, зокрема на суддів, що будуть судити у процесі Пєрацького,19 перевести кілька „ексів”, щоб здобути фонди. Голосні акти Копач уважав потрібними на те, щоб переконати громадянство, що ОУН не є зліквідована. Опанувавши ОУН і перевівши чистку, Копач плянував виїхати за кордон і нав'язати перервані зв'язки „з закордонним провідником ОУН”.

В. Ґерета, здобувши довір'я Копача, заявив свою готовість перевести для „ЗОВ”-у „екс” у Бережанщині і одержав 8 револьверів, хемікалія і „ЗОВ” для кольпортажі. Цим способом він у значній мірі виконав завдання обеззброїти „ЗОВ”. З доручення бойової референтури він виконав атентат на Копача, під час якого згинула М. Ковалюківна. Після цього в поворотній дорозі припадковo ранив себе в ногу відбезпеченим револьвером. Після операції переховувався на організаційних кватирах, де був пізніше арештований під замітом переношення зброї. В слідчому арешті В. Ґерету закатовано.

Суд в справі атентату на Копача

Дня 22 квітня 1935 р. були застрілені Михайло Копач і Марія Ковалюківна на полі біля Рясної Польської у віддалі 300 метрів від села Білогорщі, діставши по три револьверові кулі з найближчої віддалі. Вбитих найдено день пізніше. Того ж дня діти з „Дому сиріт” найшли під купою ріща на передмісті Львова в старому коші шкіряну течку, в якій було 5 револьверів, набої, штилет, рукавички та ін. і два пакунки, один з військовими книжками, другий з пачкою 51 примірників нелегального бюлетеню „Зов”. Це дало поліції напрям слідства, в наслідок чого відбулися серед українців арештування. Атентатника поліція не викрила, тому арештовано і поставлено під суд людей, що були підозрілі в допомозі, чи підготові цього та інших невиконаних атентатів, долучивши до них людей, котрі до бойових підготовок не мали ніякого відношення. Це були люди двох груп: приналежні до ОУН і члени фракції „Зов”.

На процесі розглядано чотири справи, що їх сплетено разом і через те процес мав у своєму перебігу помотаний характер з головною тенденцією дискредитувати ОУН, як організацію, що зсередини сама себе винищує. Через те зацікавлення публіки процесом було дуже слабе. Першого дня розправи на залі розправ прийшла тільки рідня підсудних і представники преси.

На процесі йшлося про такі чотири справи:

– про виконаний атентат на М. Копача і М. Ковалюківну дня 22 квітня 1935 р.;

– про невдалу попередню спробу атентату на М. Копача в Білогорському лісі, що була приготовлювана безпосередньо перед довершеним атентатом в днях 21 і 22 квітня;

– про невдалу спробу атентату на Юліяна Дмитерка в селі Підберізцях, до хати якого приходили 21 квітня п'ять разів два бойовики, яких врешті приятелі Дмитерка роззброїли і по розмові з ними не видали їх поліції, але вони втекли через вікно і щойно після втечі зчинено спізнений алярм;

– про виконаний атентат на Володимира Мельника 28 червня 1935 року на перехресті вулиць Чарнецького і Куркової у Львові в годині 21,25, по розмові в двійку з незнаним поліції атентатником, на закінчення якої був убитий Володимир Мельник чотирма револьверовими кулями. Мельник займався видаванням бюлетеню „Зов” та домагався реабілітації Копача та покарання виновників.

Слідство і монтування процесу тривало довше як два роки. Розправа, що тривала 11 днів, відбулася проти 15 підсудних перед львівським судом присяглих від 7 до 19 червня 1937 року. Шістнадцятий підсудний, студент люблинського університету Володимир Ґерета з Бережан, не діждався розправи. Він згинув 16 січня 1936 р. у слідчому арешті. Комісар поліції Й. Дуґелло уважав його за визначнішу особу ОУН, мотивуючи фактом, що „Студентська Репрезентація, яка є під сильним впливом ОУН, уладила панахиду по Ґереті”. Про його смерть Григорій Дячишин зложив перед судом таку заяву: „Ми обвинувачені знаємо, що Ґерету замордовано в арешті. Пане прокуроре, хто буде відповідати за цей факт?”

За невдалу спробу атентату на М. Копача в Білогорському лісі обвинувачено померлого Володимира Ґерету, Павла Мерцала (засудженого на 7 років в'язниці), Івана Мерцала (зас. на 5 років) та Івана Мирона (на 7 років).

За допомогу в переношенні й переховуванні зброї і матеріялів засуджено Ольгу Біду і Марію Мицківну по 2 роки.

За керівні дії в мережі ОУН засуджено Костя Арпада Березовського на 8 років, Льонгина Івана Телюка на 7 років, Василя Іванонька на 5 років, Григорія Дячишина на 9 років. Інших підсудних засуджено за приналежність до ОУН і за державну зраду.

З групи ОУН „Зов” засуджено Юліяна Дмитерка на 2 роки, а Степана Терлецького звільнено.

За атентат на В. Мельника нікого не засуджено. Атентатника поліція не викрила.

Дня 19 червня 1937 року перед судом присяглих у Львові закінчився процес проти 15 членів ОУН, виявлених у зв'язку з застреленням 22 квітня 1935 року Михайла Копача і Марії Ковалюківної. У висліді процесу були засуджені: Григорій Дячишин і Микола Ласійчук по 9 років, Кость Арпад Березовський — на 8 років, Іван Мирон, Павло Мерцало і Льонгин Телюк по 7 років, Іван Мерцало і Василь Іванонько по 5 років, Ізидор Масюк і Омелян Лапунька по 4 роки, Ольга Біда, Марія Мицко, Осип Бабяк та Юліян Дмитерко по 2 роки тюремного ув'язнення. С. Терлецького звільнено. На підставі амнестії засудженим на кару понад 5 років зменшено реченець ув'язнення на одну третину, засудженим на кару від 2 до 5 років – на половину, а засудженим на 2 роки кару знесено повністю.]

ВЕРИНСЬКА СПРАВА

Вертаючися до подій у Галичині, треба відмітити веринську справу, яка була відгомоном спіймання Біласа й Данилишина біля села Веринь над Дністром.

На тому місці, де спіймано бойовиків ОУН, висипано в честь повішених героїв високу могилу. Польська поліція наказала цю могилу розкидати, але незабаром довколишня молодь знову привела її до порядку. Розкинення і відновлення могили повторилося другий раз. Коли ж поліція втретє хотіла розкидати могилу, вона знайшла прив'язану до хреста карточку з пересторогою перед профанацією могили. Одначе, поліція цю пересторогу злегковажила й почала розкопувати могилу. В той час, коли з землі виривано хреста, вибухла захована в землі біля нього бомба і вбила одного з тих, хто розкопував, а кількох поранила. Крім того, боївка ОУН виявила й побила двох поліційних донощиків з Вериня й Розвадова.

В районі проведено великі арешти і в висліді кільканадцятимісячного слідства поліції пощастило виявити кілька клітин ОУН на терені Миколаївщини (над Дністром). У лютому-березні 1936 року в Стрию відбувся процес проти 26 здогадних членів ОУН. 15 березня того самого року були засуджені, із узглядненням амнестії: Угера Михайло – на 9 років, Кордоба Іван і Томицький Микола – по 8 і пів року, Паньків Іван, Проців Степан, Проців Гриць – по 8 років, Гринів Роман – 7 років, Саварин Іван – 6 років, Галецький Микола і Табинський Микола — по 5 років, Пришляк Євген, Горак Михайло, Максимів Федь і Ґрица Андрій – по 4 роки, Шух Михайло – 2 і пів року, Николишин Олекса — 2 роки, Круць Онуфрій – 3 місяці тюремного ув'язнення. Дев'ять підсудних, котрим не доведено жодної вини, вийшли на волю: Стасів Федір, Пришляк Ярослав, Рудка Григорій, Береза Євген, Ґрица Іван, Проців Гнат, Демко Іван, Горак Сень і Гірник Марія.

БОРОТЬБА ПРОТИ КОМУНІСТИЧНОГО ПІДПІЛЛЯ

Досить важка ситуація, що її переживала Організація в вузькому гурті втаємничених у зв'язку з описаними труднощами КЕ, не заторкувала, одначе, широких кіл членства мережі ОУН, а загал українського громадянства й ворожі чинники просто не знали про них. Тому ті події не позначилися теж на націоналістичній діяльності на ЗУЗ, яка в деяких випадках набувала характеру масових акцій.

Однією з таких масових, просто стихійних, акцій того періоду була кривава боротьба українських націоналістів проти комуністичного, аґентурного руху Москви, що теж діяв у підпіллі на західноукраїнських землях. Розмах протикомуністичної акції ОУН на ЗУЗ у 1934-35 роки приголомшив був комуністичне підпілля й воно не зважувалося виступати з активним спротивом. Щойно в наступні 1935-36 роки комуністи, заохочені натиском польської влади й поліційних чинників на ОУН, вирішили й собі завдати націоналістам підступного удару.

Свято Франка в Нагуєвичах

Сиґналом до їхнього виступу було для комуністів свято на пошану Івана Франка у Нагуєвичах, що його в травні 1936 року влаштували українські націоналісти у двадцятиріччя з дня смерти великого Революціонера. На це свято комуністи потайки стягнули з усіх місцевостей свої боївки напали на трибуну для промовців і під час кривавої сутички здерли українські національні прапори, намагаючись вивісити, замість них, свої червоні ганчірки. Після того комуністична боївка напала на учасників фестину, влаштованого читальнею „Просвіти” у Верчанах біля Стрия і викликала кривавий зудар, у якому згинув молодий український націоналіст Ярослав Барабаш з Конюхова. 30 серпня 1936 року комунарська боївка напала на влаштовану націоналістами імпрезу в читальні „Просвіти” в Настасові, пов. Тернопіль, де смертельно поранено ножами Михайла Лапчака та важко поранено С. Кураша, М. Зазуляка і Т. Базара.

За події в Настасові тернопільський суд присяглих засудив М. Канцара на 7 років, Т. Лапчака на 6; І. Куріцу на 5; І. Миськова, М. Джинджиристого і Т. Ворожбита по 1 рокові; І. Брикайла та І. Ракочія по 9 місяців в'язниці.

Напад комуністів у Стрийщині

Того самого дня комуністи вбили українського націоналіста Василя Буричку в с. Жупані, пов. Стрий. 6 вересня 1936 року комунарська банда напала на членів імпрези „Сільського Господаря” в Раві Руській та поранила інж. К. Целевича. 15 жовтня того самого року комуністична боївка застрілила в Камінці Боброїдах Михайла Зеленого й поранила Дмитра Гоція. Одначе, несподівано для комунарів, їхні провокації зустрілися з надзвичайно міцним, стихійним протиударом українських націоналістів.

Криваве свято на Маківці

Першим протиударом, завданим комунарам, були події під час свята на пошану поляглих Українських Січових Стрільців на горі Маківці в Карпатах, у липні 1936 року. Це свято, влаштовуване кожного року для відзначення боїв УСС проти москалів, було, звичайно, причиною зударів українських націоналістів з польською поліцією, яка різними дошкульними виступами намагалася перешкодити святкуванню. В 1936 році Маківка стала ареною кривавого зудару українських націоналістів з комуністичними запроданцями.

Заохочені своїм виступом у Нагуєвичах, комуністи плянували викликати замішання також під час святкувань на Маківці. Але коли під час Богослуження на площі перед могилами стрільців комунар Пона вигукнув перше слово „ганьба”, обурені присутні змасакрували провокатора на місці, а в дальшому вбили ще одного зухвалого комуніста жида-фотографа Люкса. Під час повороту з гори Маківки учасники святкувань повибивали вікна багатьом відомим комуністам у містечку Сколім.20 Обурення 20-тисячної маси учасників свята було таке грізне, що присутня на святі польська поліція навіть не пробувала інтервеніювати, побоюючись за своє життя.

Вона провела масові арешти лише за кілька днів після святкування, ув'язнивши понад 50 осіб. Серед арештованих були тоді теж українські націоналісти: Ол. Гасин, Дм. Яців, Т. Охримович, П. Мірчук, В. Тимчій, В. Ключник, В. і Гр. Яворові та ін. Протягом тримісячного слідства звільнено з ув'язнення всіх арештованих, за вийнятком Теодосія Охримовича з Завадова біля Стрия. Пізніше його засуджено за „участь у масакрі” комунара Пони на 4 роки тюремного ув'язнення.

Вслід за Маківкою прийшли стихійно вибухлі криваві відплатні акції проти комуністів у різних місцевостях західньоукраїнських земель, під час яких згинуло кілька десятків провідних комунарів. При тому ані польська поліція, ані комуністична розвідка не могли довідатися, хто вбив даного комуністи. Коли ж бойовиків ОУН пощастило викрити, їх ставлено під суд, про що появлялися вістки в пресі, як наприклад:

23 і 24 червня 1937 року львівський окружний суд на виїздній сесії до Мостів Великих судив Зенона Бучму та Івана Лущика з Кам'янки – Бишків і Андрія Мися зі Сільця під закидом вбивства Михайла Білецького, комуністичного аґітатора з околиці Жовкви, що загинув 19 серпня 1936 р. На розправу була вислана поліцшна школа в Мостах Великих, як на одну з важливіших зразкових розправ. Суд засудив Івана Лущика на 4 роки, Зенона Бучму – на півтора року в'язниці, а Андрія Мися звільнив.

Така реакція з боку українських націоналістів викликала переполох серед комуністичних недобитків на ЗУЗ і вони припинили свої провокаційні виступи. Були теж випадки, коли деякі з них прилюдно вирікалися комунізму.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Цей уступ і наступні розділи є опрацьовані іншим автором.

[2] Л. Ребет „Світла і тіні ОУН”, Мюнхен, 1964, стор. 66.

[3] „Світла і тіні ОУН”, Мюнхен, 1964, стор. 66 і 67.

[4] „Як головне завдання, поставлено було ціль мережі підготову до збройного виступу на випадок війни” – пише Ребет („Світла і тіні ОУН”, стор. 67) – але він не пише, а що ж перед „випадком війни” задумано оперативно діяти революційній організації, і як їй бути як дійовій силі, коли „випадку війни” не буде?

[5] Л. Ребет пише про це: „В середині тридцятих років виринула проблема важкого конфлікту між організацією в Україні і проводом за кордоном ... Першим показником того слід уважати переказане Ст. Бандерою з тюрми підозріння, що хтось із закордонного штабу, найправдоподібніше Я. Барановський, діє як польський провокатор. Підозріння це базувалося на тому, що, як переказував мені брат Ст. Бандери, повернувся з побачення з ним, три особливо таємні деталі із зв'язку, який ішов з краю за кордон через Тешин, були відомі польській поліції ... Тому, що один із тих, хто ці деталі знав, був Я. Барановський, підозріння зради впало на нього ... Автор цих спогадів (Л. Ребет – прим. моя) переказав зміст і причину підозріння за кордон першій особі, яку зустрів. Це була згадана А. Чемеринська, відданість якої боротьбі була неодноразово випробувана. Справу ускладнювало те, що А. Чемеринська була нареченою (а згодом дружиною – П. М.) Я. Барановського і важко було вимагати, щоб вона, будучи певною, що підозріння безпідставне, не сказала про нього Барановському”. („Український Самостійник”, ч. 4, 22 січня 1955 і чч. 5-6, 6 лютого 1955, оп. ціт.).

[6] Це потверджує Л. Ребет у цитованому нами творі: „Далі перебувати „на посту” я не міг ... Мґр. Тураш під час одної наради мені сказав, що людей охоплює паніка тому, що я, як виявлений перед поліцією три роки тому, досі не арештований і що дехто побоюється, чи за цим не криється якась провокація ... Я зважився передати керму в руки Тураша ...”

[7] М. Ковалюківна була суджена в другому процесі в справі Городка судом присяглих у Львові в червні 1933 р. за переховування учасників нападу і була звільнена разом з Степаном Цапом від вини і кари.

[8] Кількість цієї групи членів ОУН була в той час відносно досить велика, бо в наслідок амнестії багатьом засудженим скорочено присуди і в 1935 р. звільнено з в'язниці слідкуючи, з якими людьми вони нав'яззують контакти, щоб по їх слідах викрити керівні осередки ОУН.

[9] До цієї групи належав м. ін. автор цієї книжки, д-р П. Мірчук. Він пише: У наслідок призначення якраз Л. Ребета на пост нового Крайового провідника ОУН на ЗУЗ постав деякий спротив серед частини членства ОУН.

Важко сказати, що вирішило про призначення якраз Ребєта на пост Крайового провідника. Застановляючись у своїх споминах над генезою провідницького авторитету, Лев Ребет завважує: „Спостерігаємо два елементи, які опісля надали свою добру і фатальну печать ОУН: збірне зусилля багатьох анонімових, відданих та жертовних людей, і персональне капіталізування цих зусиль та жертв формально найбільш відповідальними людьми на рахунок своєї виключної заслуги і справи”. Можливо, що це стосується якраз і того випадку, що осяги праці Ст. Охримовича, Ол. Гасина, Д. Яціва й багатьох інших, завдяки яким стрийська округа ОУН стала в ряді перших, записано на рахунок заслуг Ребета й це теж заважило під час вирішення про призначення його на відповідальне місце в ОУН на ЗУЗ. Три повітові провідники ОУН, які добре знали Ребета з особистої співпраці: провідник львівського повіту – Михайло Копач, провідник стрийського повіту, який був одночасно бойовим референтом стрийської округи. Петро Мірчук-”Залізняк” і провідник миколаївського повіту – Андрій Данчевський-”Демко” відмовилися організаційно підпорядкуватися Ребетові так довго, поки він не дасть доказів, що висунені супроти нього закиди й обвинувачення Провід ОУН розглянув і аж після того призначив його Крайовим провідником ОУН на ЗУЗ.

[10] „Світла і тіні ОУН”, стор. 63.

[11] Свідчення Володимира Ґерети – „Новий Час” 16. 6. 1937.

[12] Сівши на коника революційної радикалізації проти „опортунізму” Крайового Команданта УВО, полк. Сушка, провокатор Роман Барановський мобілізував також колись довір'я до своєї особи й одночасно збирав для себе перегляд однодумців радикалізації, тобто людей з крайньо революційними переконаннями, особливо інтересних для поліції.

[13] Копач був у 1933 році арештований і переслуханий аґентами з відділу для українських справ. Через нахабство аґентів їхні зустрічі з Копачем могли бути випадковими – і це організаційний суд брав до уваги. Але вони могли бути також наслідком зобов'язань і домовлень під час ув'язнення Копача. Детайлі були предложені розвідчим референтом Мартинюком організаційному судові. Фактом є, що в час вивозів нотованих поліцією націоналістів до концтабору в Березі, Копач був чомусь „переочений” і залишений на волі.

[14] „Новий Час” 8. 6. 1937 р.

[15] „Новий Час” 13. 6. 1937

[16] 25 липня 1934 року.

[17] „Новий Час” 8. 6. 1937, стор. 4.

[18] „Новий Час” 15. 6. 1937.

[19] Становище ОУН з'ясував В. Ґерета на організаційних сходинах так: „Є вказане, щоб Організація припинила свою діяльність з уваги на близький процес в справі вбивства мін. Пєрацького”. – „Новий Час”, 4. 6. 1937.

[20] Факт, що переважна більшість комунарів, проти яких звернулася відплатна акція українських націоналістів, були жидами, пробували використати ворожі українському націоналізмові польські, жидівські, а навіть деякі українські часописи для поширення брехні, що, мовляв, українські націоналісти організують протижидівські погроми. Та всім об'єктивним спостерігачам було очевидним, що провідні кадри комунарів на ЗУЗ на 90% складають жиди. Тому вони падали жертвою відплати не за те, що були жидами, а за те, що були комуністами на послугах Москви.