[ця частина є доповненням, написаним іншим автором]

ЗАГАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ В ПІДСОВЄТСЬКІЙ УКРАЇНІ

ЗАВОЮВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ БОЛЬШЕВИКАМИ

Невдача з організуванням громадянської війни

Накинена червоною Москвою окупаційна влада на Україні намагалася з самого початку всіма способами фальшувати історичні факти про насильне завоювання України. За директивами партії про фальшування історії України історики мають замовчати, що большевики організували з-за кордону напади на Україну своїх збройних сил, і що Україну завоювали насилані з Росії збольшевичені полки російських і лотишських солдатів і матросів. Згідно з такою директивою це завоювання України є представлене в большевицьких підручниках історії, як справа побічна і допоміжна, не як напад на Україну чужих сил з-за кордону, але як вислання прошеної „українськими” комуністами допомоги з Росії, за що українські маси мають бути від тоді до тепер вдячні Росії. Головне намагання в пофальшованій історії є представити, що українські місцеві большевицькі сили самі зорганізували внутрішню громадянську війну, що вони приєднали маси до боротьби проти українських урядів: Центральної Ради, гетьмана і Директорії, а з Росії одержували тільки тоді військову допомогу, коли її просили. Так виглядає большевицьке перекручення. Дійсність була інакша.

У ті роки ніяких місцевих українських комуністів – крім кількох трохи замітніших одиниць – в Україні не було, як і не було перед революцією ніякої окремої комуністичної партії в Україні.1

Існували лише в кількох промислових містах України рештки передвоєнної російської комуністичної партії, що по-давньому називалася „Российская Социал-Демократическая Рабочая Партия большевиков” (РСДРПб). Ця територіальна організація російської комуністичної партії мала свої слабі підпільні клітини, звані спершу комітетами, а згодом ревкомами, всього в шести українських промислових і змосковщених містах.2 Цього було замало, щоб піднести громадянську війну проти української держави.

Тимбільше замало, що ці клітини, зложені з москалів і жидів, були ізольовані від українських мас. Соціялістичні партії, конкуренційні до російської партії большевиків, передусім соціял-революціонери, українські і російські, мали занадто міцні впливи в Україні серед лівих елементів, тому відіграли головну ролю в революційних заворушеннях 1905 року і здобули тим для себе авторитет. Натомість, ліве крило російських соціял-демократів, фракція большевиків, заскорузла в кількох містах та у внутрішніх дебатах між собою. Ніякої ширшої ані помітнішої діяльности вона до часу революції не розгорнула, крім аґітації за малоуспішними штрайками серед чужонаціонального міського пролетаріяту.

Доступу до селянських мас ці комітети російських большевиків не вміли і не могли знайти, а саме з двох причин. По-перше, вони не мали – як і досі не мають – ніякої концепції програми земельної політики, що могла б бути приманлива для українських працюючих мас, що в ті часи були в 85 відсотках хліборобськими. По-друге, вони, бувши явними всеросійськими централістами, зорієнтованими на різнонаціональне робітництво, а не однонаціональне українське селянство, були – і далі є – глухі і сліпі на українські національні домагання, уважаючи їх за маловажний пережиток реакційних часів і дрібнобуржуазних впливів і за перешкоду в закріпленні імперіяльних плянів Москви.

За перебільшеними совєтськими даними, ця Російська комуністична партія большевиків РКП(б) – нараховувала в червні 1918 року всього 4 364 членів на всій Україні, що мала в той час 30 мільйонів населення. За національним складом вона складалася головно з москалів, жидів та обмосковленого місцевого елементу, що був чужий для селянської в той час України. Місцеві сили російських большевиків в Україні були численно заслабі, замало відомі серед чужонаціональних для них українських мас, щоб могли підняти внутрішню громадянську війну проти України своїми власними місцевими ячейками, ревкомами, радами, чи бандами слабо озброєних міських червоноармійців, що були зацікавлені в грабежах „буржуїв” і бешкетах.

Організування бунту в Україні прибулими чужинцями

Тому то весь стратегічний плян підкорення України російські большевики побудували на збройній інтервенції зовнішніх сил. Цими силами були дві групи чужих солдатів: 1) деякі полки російських гарнізонів, що були стаціоновані на Україні, і, побоявшися відкомандирування їх на фронт, легко піддавалися большевицькій капітулянтській агітації за мир; і 2) озброєні дезертири з фронту, що поспішаючи не спізнитися прибути до дому по обіцяний поділ землі, застрягли переїздом в Україні і, не знаючи того, що дальші транспорти ешелонів були навмисне спинені якраз тими, що обіцяли дарувати їм землю, але не спішилися її дати, мітинґували з большевицькими агітаторами, які намовляли їх на „общепонятном языке” збройно повстати проти української влади, щоб скорше прорватися додому. Оці чужі гості в шинелях, що випадково застрягли в Україні по ґарнізонах чи переїздом через чужу державу, мали – за большевицьким пляном – зробити в чужій країні збройне повстання проти української влади, ніби то від імені українських мас. Назовні це виглядало би, що повстання роблять місцеві сили.

Але з цього організування громадянської війни „українців” проти України нічого не вийшло, бо якраз українські полки в час роззброїли збунтовані ґарнізони чужинців, а українські залізничники скерували ешелони червоноґвардійських дезертирів з фронту не на Київ, а поза межі України, до їхньої власної „родіни”.

Напади з зовні

Большевики з самого початку, від коли захопили владу в тодішній російській столиці Петрограді (7 листопада 1917 року), поставились з іще більшою ворожістю до встановлення Українською Центральною Радою самостійної національної влади в Україні, ніж; попередній уряд Керенського. Російсько-большевицький уряд народніх комісарів з осідком спершу в Петрограді, потім у Москві, чотири рази намагався насильно окупувати Україну, організуючи напади своїх військ на українську територію і одночасно підбурюючи до протиукраїнських бунтів і бешкетів чужонаціональні, протиукраїнські міські елементи і збольшевичених солдатів, тимчасово стаціонованих на Україні російських військових частин.

Большевицькі спроби завоювати Україну збройним нападом російських військ почалися вже в грудні 1917 року і повторялися чотирма наворотами до листопада 1920 року.

Матвій Стахів, у вступі до своєї аналізи3 початкового періоду большевицької окупації України подає коротке зведення історичних фактів:

„Совєтська влада в Україні після свого проголошення в Харкові 26 грудня 1917 року не існувала безперервно. Після першої аґресії Советської Росії і першої частинної окупації України совєтська влада була викинена з України в квітні 1918. Пізніше почалася в грудні 1918 друга частинна окупація України, яка поступала ще меншими кроками вперед, як це було за першої, бо совєтська армія мусіла уступати назад, щоб потім припливом нових сил з Совєтської Росії поширювати окупацію знову. Так ця окупація то йшла вперед на захід і південь України, то відступала на схід і північ в сторону Совєтської Росії”.

Коли російським большевикам не вдалося в Україні зорганізувати „громадянської війни”, вони приготовили концентричний напад своїх військ на Україну під командою Антонова із спрямуванням на Харків і на Київ. 14 грудня військові приготування до нападу були вже закінчені. Російський большевицький уряд вислав 17 грудня ультимативну ноту українському урядові, домагаючись визнати в Україні диктатуру совєтів, повернути назад зброю роззброєним большевицьким бандам, що приготовляли протиукраїнське повстання і не перепускати через Україну козачих військ на Дон, Кубань, Урал і Сибір, щоб таким чином помогти большевикам повалити тамошні крайові уряди. Ультимат закінчувався виповідженням війни Україні. „Коли на протязі 48 годин не буде задовільної відповіді – писалося в ультиматі – то Совєт Народніх Комісарів (так називався російський большевицький уряд) – буде вважати Центральну Раду в стані війни проти совєтської влади в Росії і в Україні”.4 Український уряд відкинув большевицькі домагання. Воєнна аґресія большевиків мала бути замаскована покликанням на поміч большевицьких військ від харківських комуністів, але цей плян маскування не вдався, бо спроба большевицького повстання з7 Харкові вночі на 16 грудня була здавлена українськими військами. Щойно, коли большевицькі війська здобули Харків 25 грудня 1917, під їхньою охороною Всеросійська Комуністична Партія (большевиків) – ВКП(б) – зорганізувала там з-поміж своїх поплечників совєтський український уряд. Для замаскування воєнної аґресії це було вже запізно.

„Харківський уряд – пише В. Голуб5 – був створений для того, щоб надати війні (большевицької Росії) проти Української Народньої Республіки клясового громадського, внутрішнього характеру, а не характеру війни між Росією й Україною. Спираючись на російську Червону ґвардію „Курського напрямку” під командою Антонова-Овсієнка, Червона Армія під загальною командою Юрія Коцюбинського та Муравйова почала наступ на Київ”. Цей уряд складався з „народніх секретарів”, що взагалі не знали української мови.

Один з таких „народніх секретарів” – пише М. Стахів6 – що був українського походження, В. Шахрай, говорив другому большевикові, Ґ. Лапчинському тоді таке: „Що це за уряд „український”, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користаються жадним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за „український військовий міністер”, коли всі українізовані частини в Харкові роззброюються, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну Антонов і що на все українське дивиться як на вороже і контрреволюційне”.

Большевицькі війська здобули Лівобережжя і деякі полоси на Правобережній Україні, включно з Києвом, знищивши перед тим по дорозі на Київ, дня 29 січня, під Крутами студентський курінь. В часі відступу перед офензивою Центральна Рада заключила 9 лютого 1918 року корисний мир з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, які визнали Україну державою, а дві перші держави дали Україні військову допомогу в заміну за допомогу хлібом. Большевицькі війська за три місяці були вигнані з України, а уряд „Совєтської Української Республіки” перестав існувати. Він ухвалою від, 20 квітня 1918 року розв'язався в Таганрозі і скасував існування цієї фіктивної совєтської „республіки” в Україні.

Другу військову аґресію проти України приготовили большевики на 1 грудня 1918 року і знову створили для маскування другий фіктивний уряд України – цим разом за кордонами України, в Курську – під назвою „Тимчасове Робітничо-Селянське Правительство України”. Сталін, тодішній секретар Російської КП(б), покликав в Курську на засідання намічених ним на міністрів („секретарів”) російських комуністів і повідомив їх, що ЦК Російської КП(б), тобто чужий закордонний чинник, як відмічає М. Стахів7, ухвалив створити совєтський уряд України.8 На думку призначених до цього уряду „міністрів” ніякої України, хоч би і в формі совєтській, не треба, бо це справа реакційна, але вони підпорядкувалися ухвалі ЦК партії і цей уряд створили. В маніфесті про створення цього наказного „уряду” була надрукована така погроза: „Всякий, хто примушує або намовляє виконувати розпорядження гетьмана або Центральної Ради чи їх аґентів на місцях, підлягає розстрілові на місці”.

Без виповідження війни Україні, большевики пересунули крадькома малі частини російської совєтської армії під Харків і концентричною атакою здобули його. У відповідь на ноту Українського Уряду спинити аґресію на Україну, і відкликати російські війська, большевики не призналися до нападу і відповіли:

„Ніякого війська Російської Соціялістичної Совєтської Республіки в Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент провадиться поміж військами Директорії (Української Народної Республіки) і військами Українського Совєтського Уряду, який є цілком незалежний. Поміж Україною і Совєтською Росією немає тепер ніяких збройних сутичок”.

Цих історичних фактів про початки підбою України вистачить, щоб нагадати методи підступу і крутійств, яких ужили російські большевики, щоб обдурювати, що не вони завоювали Україну брутальною силою з зовні, але що самі українці загнали її в російську неволю.

БОЛЬШЕВИЦЬКА ОКУПАЦІЙНА ВЛАДА

Большевицька інвазія принесла Україні не лише чужу окупацію, жадобну заволодіти багатствами завойованої колонії, експлуатувати її [...]

Фіктивні большевицькі уряди

[...]ких прислужників большевицькі фіктивні уряди в Україні. Цих спроб було кілька.

У Харкові партійна конференція членів Російської КП оголосила себе „Всеукраїнським З'їздом Рад” і – в противагу до Української Центральної Ради – створила 26 грудня 1917 р. переважно з чужинців нібито законодатне тіло під назвою „Всеукраїнська Центральна Рада Депутатів”, що незадовго перезвала себе на російський лад на „Центральний Виконавчий Комітет України” (пізніше ВУЦВК). Разом з цим вони проголосили свій „уряд” для України під назвою „Народній Секретаріят”.

На голову ЦВКУ поставили на показ спершу обмосковленого робітника Медведева, після нього москаля С. Бакінського (псевдо), а потім українського большевика Володимира Затонського, що був одночасно членом Совнаркому Росії. „Прем'єром уряду” тобто „Народного Секретаріяту” став від 4 березня 1918 р. український большевик Микола Скрипник. Він і Василь ШахРай, військовий міністер без війська9 – це були два українці на 13 членів цього большевицького уряду України. Створення ЦВКУ і „Народного Секретаріяту” коментується тепер большевиками як початок утворення УССР. На ділі це був безсилий пропаґандивний трюк і фікція, бо від листопада 1917 р. Совнаркомом Росії був призначений Йосиф Сталін з своїм штабом керувати з-за кордону всією большевицькою акцією на Україні. Ціла стратегія і тактика війни й диверсії проти України була в його руках, незалежно від усяких борсань творених ним лялькових театрів. Харківський „уряд”, не виконавши своїх завдань щодо приєднання населення, сам ліквідував себе.

Майже рік після вигнання большевиків з України в грудні 1918 року, Сталін змонтував поза межами України, в Курську, другий „уряд” для України під назвою „Врємєнноє рабоче-крєстянскоє правітельство України”. На його голову призначив спершу київського москаля Ґеорґія П'ятакова, а 26. 1. 1919 року болгарина Христіяна Раковського.

Цей болгарський голова „уряду” України на засіданні київської Міськради 13 лютого 1919 р. заявляв: „Декретування української мови яко мови державної є реакційним, нікому непотрібним заходом”.10 Про міністра совєтської пропаґанди в тому ж „уряді”, москаля Артьома (правдиве прізвище Ф. Сєрґєєв) – згадує Затонський – що „Артьом ... доводив, що це справа реакційна утворювати Україну хоч би навіть радянську”.

Трьох українських большевиків, що їх Сталін покликав у склад цього нового „уряду України”, зложено з 15 міністрів, – Затонський (народня освіта), Скрипник (соціялістична контроля) і Ю. Коцюбинський (член без ресорту) – „не мали в тому „уряді” ніякого значення – слушно підмічує М. Стахів11 – бо він був у руках зажертих русотяпів на чолі з Раковським”. По національності цей уряд „совєтської української республіки” – просто провокація не тільки цілого українського народу, але навіть тих нечисленних членів Російської Комуністичної Партії, які були українського роду й не забули свого походження”.

Спосіб явного декретування чужою державою і на чужій території уряду для іншого народу це грубе накинення окупаційної адміністрації перед явною інвазією чужої країни. Так воно і на ділі було. Уряд Раковського остався закордоном і в міру інвазії України російськими військами пересувався на окуповані землі, де оголошував себе совєтським українським урядом і накидував свої розпорядження.

Але і цей чужинецький „уряд” виявився непридатним інструментом для політичної диверсії проти України. Довір'я до накинених самозванців українське населення не мало. Він мовчки перестав діяти, ще ухваливши в березні 1919 р. на т. зв. III Всеукраїнському З'їзді Совєтів потрібну окупантам конституцію УССР.

Большевики не обмежилися на таких спробах „узаконнювання” фіктивних урядів для України. Вони зорганізували „Всеукраїнський Ревком” з відкритим завданням організувати підпільно-підривні дії проти України і керувати ними. Щоб надати цьому „Всеукраїнському Ревкомові” леґальну підмурівку, Петроград доручив большевикам з недіючого Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету України (ВУЦВК) ухвалити, що цей Комітет передає свої функції Всеукраїнському Ревкомові, як надбудові існуючих в обмосковлених містах Революційних Комітетів.

Ревкоми не були ніким вибирані, як теоретично це ніби повинно б бути з Радами (Совєтами) Депутатів. Вони були іменовані в часі воєнної окупації Російською Комуністичною Партією і підлягали тільки їй. Ревкоми були важливіші від місцевих Рад, вони могли підчиняти собі місцеву владу. Існували також і Воєнні ревкоми, які підлягали Воєнревкомові при Всеросійському Центр. Іспольнітєльному Комітетові (ВЦУК) в російській столиці і мали право карно-адміністративних санкцій. Через Ревкоми Москва могла діяти безпосередньо на Україні, оминаючи створені нею і часто недолугі парторганізації і місцеві совєтські органи.

Окупаційна влада в Україні спиралася на маловпливову партійну сітку, на наказний большевицький „уряд”, на переважно міські ревкоми та на терористично-поліційну організацію ЧЕКА. Цього всього було замало, щоб притягнути українські маси, здобути та закріпити большевицьку владу на Україні. Без московської військової інвазії большевивики не могли б здобути України і закріпити там совєтську владу.

ТРИ ПЕРІОДИ МОСКОВСЬКО-
БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ НА УКРАЇНІ

Большевицька політика в тимчасово завойованих українських областях, а потім на всіх окупованих ними українських землях мала весь час одну незмінну мету: насильне затримання України в складі російської імперії, знищення елементарних прав, що їх український нарід здобув в роки визвольної війни і викорінення всяких національних прагнень до самостійного державного життя і до окремішности української національної культури і української нації. Політичний та фізичний терор і економічна грабіж, а згодом повне економічне узалежнення українського населення від держави були засобами підкорення України. Не в усіх обставинах удавалося московській партійній верхівці послідовно переводити цю лінію терористичної диктатури. На перешкоді цьому стояв активний і дуже міцний пасивний спротив усіх прошарків українського народу, як теж загрозлива небезпека катастрофи большевицької господарської системи. Тому большевики, побачивши своє повне безсилля, були примушені зробити на деякий час (1923-1929) тактичний відступ, щоб не довести до загальної революції та до свого провалу і рятуватися перед господарською руїною. Скріпивши за час цієї передишки свій апарат поневолення і приготовивши кадри до побудови тотального політичного й економічного узалежнення населення від держави, большевики повернулися знову до терору, цим разом удосконаленого й охоплюючого всі ділянки життя, як до головної основи „пролетарської” диктатури.

З уваги на змінливість тактики, а не політичних цілей, московсько-большевицька окупація України поділяється на три окремі і неподібні до себе періоди: період воєнного комунізму (1918-1922), НЕП-у й українізації (1923-1929 рр.) та сталінського терору 1930-1941 років.

ПЕРІОД ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ

Перший це період воєнного, або військового комунізму. Він починався в деяких, хвилеве завойованих большевицькою армією областях України вже з початком 1918 р. і тривав приблизно до 1922 року. Большевики намагалися брутальною атакою з чола зразу підкорити Росії Україну. Це був період розбою, грабежу і насильства „карательних отрядів”, початок кривавої сваволі всевладної ЧЕКА; часи відкритого політичного та економічного терору званого „червоним терором” і жорстокої боротьби з численними повстанськими загонами; період явної і насильної русифікації. Україна була трактована як завойована колонія, яку треба якнайшвидше насильно ограбити, силою баґнетів і розстрілами винищити непокірних і страхом примусити поневолених служити наказам завойовників.

Щоби явним загарбницьким нападам на Україну не зіпсувати собі марки „визволителів трудящих” і не змобілізувати ще більше проти себе і своїх всеросійських імперіалістичних зазіхань визволені з московського ярма та військове вишколені в світовій війні маси неросійських народів, большевики пильно старались дезорієнтувати населення і маскувати загарбницький характер своїх воєн брехливими пропаґандивними гаслами, урочистими декляраціями, тактичними штучками і цинічним обманом.

Народні повстання проти окупантів

Жорстока практика большевицької окупаційної політики стояла в разючій суперечності до пропаґандивних обіцянок і аґітаційних гасел і українські маси, побачивши жорстоке нахабство московсько-большевицької тиранії, відповіли на це масовими повстаннями. Розміри цих повстань, координованих і стихійних, що тривали до 1925 року, свідчать про велику динаміку українського національного спротиву російсько-большевицькій окупації. Для ілюстрації наведемо цифри про кількість повстань, зібрані знавцем тієї доби з самих таки совєтських джерел за неповні три місяці 1919 р.:

„У першій половині 1919 р. – пише Д. Соловей12 – повстання проти московської червоної армії безупинно спалахували в різних місцевостях України. Лихолат13 подає, що тільки у квітні 1919 р. відбулось 93 селянських повстань, а в тому числі: на Київщині – 17, Херсонщині – 8, Харківщині – 7, Поділлі – 4, А за свідченням самого Раковського за неповні три весняні й літні місяці 1919 р. їх, цих селянських повстань, відбулося аж 328. А з того числа: від 1.4. до 1.5.1919 р. – 93, від 1.5. до 15.5.1919 р. – 28, від 1.6. до 19.6.1919 р. – 207. Разом 328 повстань”.

Той же самий Християн Раковський, голова першого самозванчого „Народного Секретаріяту” в Харкові, писав14 і про наступні роки в „Єжеґодніку Комінтерна” (1923 р.) таке:

„В 1920 і 1921 роках ми були свідками великого селянського революційного руху, який щодо свого характеру і стихійної сили пригадував перші місяці революції в Великоросії і охоплював усю Україну”.

Це був революційний рух українського народу звернений проти підкорення України большевицькою Росією.

Після відвороту реґулярної Армії УНР 21 листопада 1920 року на польську територію, де вона була інтернована, збройна боротьба українських повстанських загонів проти большевиків не вщухала, її вели в різних районах Поділля, Київщини, Полтавщини і Катеринославщини в формах партизанської війни різні повстанські загони. Вони були керовані з закордону Повстанським Штабом генерала Юрка Тютюнника і начисляли біля 40 тисяч повстанців. До світлих і незабутніх подій нашої історії належить трагічна загибель учасників Зимового Походу під Базаром, де 359 українських бійців не прийняли пропозиції піти на службу до Червоної Армії і під спів національного гимну були 22 листопада 1921 року розстріляні большевиками.

Крім повстанців, координованих Повстанським Штабом ген. Тютюнника, що підготовляв повстання на літо 1921 року, діяли в різних місцевостях України самочинно організовані повстанські загони, які винищували большевицькі станиці; нападали на транспорти пограбованого у селян хліба, винищували збройну охорону „спецотрядів” і пограбоване збіжжя розділяли поміж селян; відповідали протитерором на терор каральних відділів.

Командували тими загонами повстанські отамани, люди з організаційним хистом і вояцьким серцем, не завжди з потрібним військовим досвідом. Деякі повстання мали значні успіхи. Інші були вибухом стихійного народнього гніву, не були як слід організовані і кінчилися трагічним розгромом.

Наприклад, Трипільське повстання влітку 1919 року (близько Києва) підняли селяни. Не маючи потрібної кількости рушниць і обрізанів, зони озброїлися в коси, сокири і вила. З Києва большевики вислали на його придушення комсомольський полк у силі 4 000 жидівських комсомольців та кілька сотень кінноти і дніпровської артилерії. Повстанці знищили в бою до ноги цей комсомольський полк, живим урятувався тільки один комсомолець.

Трипілля, – Канів, – Васильків, правобережна Київщина була тереном повстанської дії отамана Зеленого, який оперував на тому просторі в роках 1919-1920.

Іншим стихійним повстанням проти окупантів було Медвинське повстання на Київщині, яке вибухло в серпні 1920 року і тривало до літа 1921 року. Про його силу і завзяття свідчить те, що большевики мусіли вислати дивізію реґулярного війська, щоб його придавити.

Визначними керівниками народніх повстань був добрий стратег анархіст Махно, що діяв на Дніпропетровщині в 1919-20 роках, отаман Ангел на Чернигівщині, отаман Григоріїв на Херсонщині, організатор Вільного Козацтва, отаман Клименко на Уманщині.

Через рухливу діяльність українських повстанців створився такий стан, що большевицька окупаційна влада утримувалася по містах, а на селах появлялися аґітатори й комісари під охороною озброєних чекістів чи червоноґвардійців. Про широкий обсяг українського народнього повстанського руху свідчить, що влітку 1921 року большевики ліквідували біля шість тисяч українських повстанських груп. Великих людських жертв коштувала Україну спізнена готовість широких мас обороняти в час свого права на вільне національне і соціяльне життя у власній державі. Але велика боротьба українських повстанців обернула внівець первісний задум большевицьких завойовників розторощити з одного маху лобовою атакою і припинити розвиток українського національного життя.

Голод у 1921-1922 роках

Ефективність повстанських дій була посилена загальним пасивним спротивом українського населення большевицьким розпорядженням „Продналоги”, тобто плачення податку в натурі, на основі наложений на села і господарства надмірних континґентів і контрибуцій15, довели до того, що селяни спершу укривали і закопували збіжжя перед ограбленням його „продотрядами”, а зазнавши досвіду з каральними відділами, почали обробляти і засівати стільки землі, скільки було потрібне для утримання власних родин, щоб ворог не мав що грабувати. Це приневолило окупантів скасувати згодом систему оподаткування продуктами.

Головну масу, точніше 85 відсотків, українського населення в тодішній, ще переважно хліборобській, Україні становило селянство. Щоб розбити вікову єдність національного однородного українського селянства, большевики наслали з обмосковлених міст аґітаторів з завданням викликати ненависть сільських бідняків проти заможніших господарів (прозваних „куркулями” і „ворогами працюючих”), щоб „розслоїти” однородне село на ворогуючі між собою штучні соціяльні групи і зорганізувати сільську голоту, як підпору „пролетарської влади”, в „Комітети незаможників” („комбєди”). „Комбєди”, поза надокучливими персональними порахунками з сусідами і донощицтвом, не дали окупантам бажаної остої на селах.

Експерименти соціяльно-економічної перебудови спричинили катастрофічний хаос продукції в країні, що і без того була знищена війною. В додатку посуха в 1921 році зменшила ще збір урожаю на 65% в областях Запорізькій, Донецькій, Дніпропетровській, Одеській та Миколаївській. Військові експедиції проводили безнастанно основні ревізії по селах за захованим зерном, здираючи безпардонно континґенти наложених „продналогів” для держави і відбираючи селянам „лишки”, тобто хліб залишений на прохарчування родин. Це довело до голодової катастрофи, до розпучливої самооборони селянства, арештів та розстрілів цілих родин. За приблизними обрахунками, в часі першої голодової облоги померло на Україні в 1921 і 1922 роках біля 1.5 мільйона людей. З нужди поширилися між населенням ще й пошесні хвороби: тиф, подекуди холера, які, впарі з жертвами плянового політичного терору, ще більше підірвали чисельний стан українського населення.

Ці практики розкрили українським масам очі на те, що не на словах, а в дійсності несе з собою московський большевизм. Вони залишили у свідомості народу тривалу ворожість до московсько-большевицьких окупантів.

ДОБА НЕП І УКРАЇНІЗАЦІЇ

Невдача системи „воєнного комунізму” примусила большевиків зробити відворот і уступки в економічній і національній політиці. Курс Нової Економічної Політики (НЕП) і зм'якшення єдинонеділимської національної політики тривав від 1923 до 1929 року.

Зміни в періоді НЕП

В економічній ділянці НЕП була частковим поворотом до приватної власности в хліборобстві та допущенням приватної ініціятиви в дрібній промисловості й торгівлі. Земля оставалася далі власністю держави, але її передавалося, згідно з земельним законом УССР від 22.XI.1922 року, селянам до приватного користування й орендування в держави. Змінено податкову систему „продразверстки”, встановлюючи натуральний податок від кількости землі. Селянам признано право продавати продукти на вільному ринкові. Ці зміни піднесли добробут селянства, викликали ріст кооперативних форм сільськогосподарської промисловости і пожвавили підприємчивість кооперативних діячів і приватних купців та промисловців („непманів”), які в черговому періоді були за свою, дозволену законом, діяльність винищені, як „клясові вороги”.

Для зазначення зміни курсу зменшено масові розстріли. Зненавиджену ЧЕКА офіційно розв'язано, замаскувавши її новою назвою – ОҐПУ. Проголошено амнестію решткам повстанців і членам некомуністичних партій. Недобитків українських патріотів, культурних і церковних діячів не переслідувано прямо за їх національно-культурну діяльність, але ліквідовано поодиноко під закидом мнимої участи в протисовєтських підпільних організаціях. Заґарантовано українській політичній еміґрації поворот на Україну й вільну працю над розвитком української національної культури в межах совєтських законів. Це викликало явище радянофільства на західньоукраїнських землях і „зменовєховства” серед еміґрації. Через кілька років ці ґарантії безпеки поворотцям виявилися недійсними і їх поголовно під різними претекстами винищено.

Причини національних уступок

В національній політиці російські большевики були примушені також піти на хвилеві уступки. Склалися на це різні причини. Внутрі Російської КП(б) розгортався конфлікт з лівою, а згодом з правою опозиціями.16 Апарат терору, що мав лобовою атакою переломити суспільно-економічну структуру на комуністичну, виявився занадто примітивним і дратуючим для населення. Селян треба було заспокоїти бодай хвилевими наділами землі для приватно-трудового користування, щоб уникнути господарської катастрофи. Зокрема в Україні широко розгалужений повстанчий рух виразно був спрямований за економічно-політичну незалежність України й вільний розвиток української культури. Надіючись ще на „світову революцію”, Москва не хотіла відштовхувати від себе пролетаріят европейських народів показом жорстокого давлення неросійських народів. Врешті, деякою мірою заважили довгорічні остороги й незадоволення декотрих авторитетних українських комуністів, яким нахабна колоніяльна політика російських большевиків перешкоджала комунізувати Україну.

„Українізація” і спротив русифікаторів

XII З'їзд РКП(б) 17 квітня 1923 р. засудив усі місцеві націоналізми і одночасно оголосив російський великодержавний націоналізм за небезпечний ухил. Декрет про українізацію, виданий 1 серпня 1923 року, ствердивши, що дотогочасна формально визнана рівність між російською й українською мовами в Україні є недостатня, та що „в наслідок невеликого розвитку української культури взагалі”, в наслідок браку підручників і недостатньо підготовленого персоналу, російська мова має перевагу в Україні, – заповів, що уряд, „щоб усунути цю нерівність, уживає низки практичних заходів, які... мусять забезпечити українській мові місце, відповідне чисельності та питомій вазі українського народу на території УРСР”.

Отже рік 1923, місяць квітень чи серпень, можна би уважати за формальний початок нового курсу відмосковлення України, тобто „українізації”. На ділі так не було. Оголошені в 1923 році постанови осталися близько два роки паперовими ухвалами. Активно впроваджувати „українізацію” почав у 1925 році нарком освіти Олександер Шумський, а продовжував і закінчив її його наступник, Микола Скрипник (1927-1933). Тому фактичний час українізації не співпадає з періодом НЕП-у, але починається з 1924 роком і кінчається в 1933 році.

Московські большевики здавна прийняли були в національній політиці таку тактику: впарі з політикою винищування підбитих народів, заявляти в пропаґанді, що совєтська диктатура в принципі признає тим народам право на культурний розвиток у національних формах, але соціялістичного змісту. Згідно з цією старою тактикою17, секретар ЦК КП(б)У, русифікатор Дмитро Лебідь (1923-1925) на Київській партійній конференції в серпні 1923 р., ствердивши, що через історичні обставини культура міста є російська, а культура села українська, заявив, що: „Поставити собі за завдання активно українізувати партію, себто робітництво ... це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста”. Він запропонував засаду вільної боротьби двох культур в Україні, вільну конкуренцію двох культур, з тим, що партія і уряд не повинні вмішуватися в відмосковлення України. Ця „лебедівщина” не закінчилася з моментом проголошення XII з'їздом РКП(б) ухвал про українізацію. Русифікаторський уряд видав формальні розпорядки про „українізацію”, але партійні русифікатори-лебедівці ужили потихо заповіджених Декретом „низки практичних заходів”, одначе в такому напрямі, щоб гальмувати українізацію, сподіваючися, що в вільній конкуренції двох культур швидко переможе російська.

НАСЛІДКИ „УКРАЇНІЗАЦІЇ”

Сталося протилежно, як сподівалася лебедівщина. Українське стихійне відродження, розбуджене в часах державности, приховавшися під назву „пролетарської культури”, перемогло російську культуру партійних шабльонів. Ця перемога закінчилася в чергових роках сталінсько-постишевського терору відплатою русифікаторів, фізичною ліквідацією учених, письменників і навіть українських комуністів за те, що вони в культурній творчості перевершили москалів. Таким способом приспішено „вільну конкуренцію двох культур”.

Большевики перерахувалися щодо наслідків тактичних полегшень в Україні. Політика тимчасових уступків викликала буйний зріст української національної стихії в різних напрямках.

Національно свідомий елемент, що ухилявся від співпраці в совєтських партійних і адміністративних апаратах, розбудував до небувалих розмірів українську різногалузеву кооперацію, що проникала всі ділянки українського економічного й культурного життя й проявляла тенденції не піддаватися в узалежнення від Москви.

Нарком освіти в 1920-1923 роках, Григорій Гринько, запровадив окрему від російської систему української освіти, завівши українську мову в народніх і високих школах, хоч і впровадив обов'язуючий комуністичний дух. Молода фахова інтеліґенція почала виповняти важливі пости в техніці, науці, культурі, шкільництві і в совєтських установах, вносячи на свій лад українську інтерпретацію в переведення совєтських директив.

Освіта й шкільництво

В Україні створено величезну мережу курсів українознавства. Рідна мова облекшила повести енерґійну боротьбу з неписьменністю. Кількість письменних збільшилася в 1925 р. на 60%. В 1927 р. в містах було вже 70%, а в селах 50% письменних. В державних і громадських установах, завдяки енерґійним вимогам О. Шумського, заведено урядування і листування в українській мові. Службовці мусіли вивчати і складати іспити з української мови, щоб не втратити праці. Також і москалі, прислані на Україну, підлягали цьому розпорядженню, крім вищих партійних вельмож. Значно зросла кількість українських шкіл, а зменшилась кількість російських. В 1925 році працювало близько 18 тисяч шкіл, 145 технікумів, 35 вузів і 30 робфаків. В 1927 році було 38 вищих і 146 середніх спеціальних учбових закладів, навчання українською мовою проводилося в більше як 80% шкіл і в 50% технікумів.18 Міста зовнішньо починають відмосковлюватися припливом сільської молоді до шкіл і фабрик. Також обмосковлений пролетаріят починає вивчати рідну мову. Різко збільшується видавництво українських книжок і підручників. Появляються мовні видання класиків української літератури й переклади творів европейських письменників. Заходами Скрипника Комісаріят Освіти РСФСР після спротиву дозволив 30.8.1929 р. українську мову завести в шкільництві поза межами УССР в українських поселеннях на Кубані, в частинах Курщини і Воронічжини, в Казахстані і Зеленому Клині. Адміністрація в Україні зостається далі головно в московських руках. У 1929 році українських службовців у республіканському апараті було 36,2%, а в обласному 28%.19

Наука

Конкуренційна боротьба двох культур, як теж і поворот М. Грушевського в 1924 році і зменовіховців на Україну, вплинули на те, що несоціялістична інтеліґенція перестала ізолюватися від співпраці з совєтчиною і масово почала включатися до праці в шкільництві, в напівгромадських большевицьких установах, а особливо в наукову, літературну, мистецьку й театральну діяльність. Це довело до великого розвитку наукової праці Всеукраїнської Академії Наук, яка потворила свої філії та інститути в більших містах України й притягнула майже всіх українських і багато чужинецьких учених до співпраці.

Дуже плодовито пожвавлюються мовознавчі студії. Опрацьовується наукову і технічну термінологію, видано шість томів великого словника української мови до букви „п” (опісля сконфісковано), опрацьовано і затверджено в 1929 р. єдиний український „академічний” правопис, розпрацьовано українську наукову термінологію з різних галузей знання.

Великий науково-історичний осередок розбудував М. Грушевський під назвою „Історичні Установи” при Українській Академії Наук. Низка наукових комісій опрацьовувала історію України різних часів і видавала багато праць та наукові і масові журнали („Україна”, „Первісне громадянство”, „За сто літ”). Міцними осередками історичної науки був Харків (Д. Багалій), Одеса (М. Слабченко), також Дніпропетровськ (Д. Яворницький), Полтава (І. Рудницький), Ніжен, Чернігів (Я. Жданович), Кам'янець-Подільський (М. Поленський). Пізніші арешти професорів ВУАН в 1929 р. послабили, а далі перервали великі наукові праці істориків. М. Грушевського заслано в 1931 році до Москви й поставлено під поліційний догляд, а потім до Кисловодська на „лікування”, яке приспішило його смерть (24.ХІ.1934).

Боротьба двох культур була приспішувана в такий спосіб, що українських діячів культури впродовж років поодиноко або малими групами розстрілювано, напр., композитора М. Леонтовича (24.1.1921), професора мистецтва імпресіоніста Олександра Мурашка, поета Грицька Чупринку (28.8.1921), але генеральний погром прийшов разом з народовбивством села від 1933 року.

ЛІТЕРАТУРНИЙ І МИСТЕЦЬКИЙ РУХ

Нові напрямки в літературі

Ініціятиву організування літературного руху після большевицької окупації перебрали письменники, між ними колишні члени лівих українських партій, що під час війни перейшли на большевицьку сторону, але по-різному уявляли собі розвиток української совєтської літератури. Вони теж не хотіли бути додатком до російської пролетарської літератури і маючи партійний стаж, не хотіли вкладатися в шабльони партійних директив. Москва рекомендувала письменникам плекати стиль пролетарського реалізму, пізніше названий соцреалізмом. В Україні буйно розворушилося творче шукання різнородних стильових течій. Це літературне зрушення мало теж і політичний аспект – самооборону незалежности творчости. Визначування тематики і навіть стилю вимагає від мистця сервілізму. Писав Олександер Довженко: „Здається це перший в історії культури випадок, де стиль „постановляють” на засіданні” („Вапліте”, 1926, зошит І.). Наперекір партійній директиві, в Україні спонтанно оживають або творяться нові різнородні літературні течії, протиставні рекомендованому Москвою натуралістичному реалізмові, як необарокко, неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, О. Дорошкевич, М. Могилянський); символісти (Микола Філянський, Володимир Свідзінський, Павло Тичина, Дмитро Загул, Яків Савченко, Володимир Ярошенко, Володимир Кобилянський, Терещенко); футуристи (Михайло Семенко, Ґео Шкурупій); неоромантики (Микола Хвильовий, Микола Бажан).

Організації письменників

В Києві літературна група творить у 1924 р. „Ланку”, потім перезвану на МАРС (Майстерню Революційного Слова), що об'єднує письменників: Тодося Осьмачку, Григорія Косинку, Валеріяна Підмогильного, Бориса Антоненка-Давидовича, Євгена Плужника, Михайла Івченка, Дмитра Фальківського, Івана Багряного. В цій групі переважали неоклясики. Несоціялістичні інтелектуальні сили гуртувалися також: біля літературно-наукового журналу „Життя і революція”, що виходив у Києві в 1925-1933 роках.

Поруч з Києвом, другим осередком культурного, зокрема літературного життя, стає тодішня столиця Харків. Там утворюються літературні групи, а також: літературні об'єднання в формі спілок письменників. До масових спілок належить „Плуг” (1922-1932) – спілка селянських письменників нижчого рівня і „Гарт” (1923-1925) спілка пролетарських письменників. В тих роках постала з наказу Сталіна літературна організація „Молодняк”, спілка молодих комсомольських письменників. Харківські москалі утворили в 1924 р. „Всеукраїнську Асоціяцію Пролетарських Письменників” (ВАПП) і безуспішно намагалися затягнути до неї українських письменників, обіцюючи їм окрему секцію, щоб спільно ширити на Україні російську пролетарську культуру, проти чого гостро виступив також і комуністичний поет В. Еллан-Блакитний.

До „Плугу” на початку належали: Сергій Пилипенко – голова, П. Панч, А. Головко, І. Кириленко, Д. Гуменна, С. Божко, Г. Орлівна, В. Алешко та інші. Частина з них перейшла пізніше до „ВАПЛІТЕ”, побачивши, що Пилипенко йде на співпрацю з спілкою московських письменників.

До „Гарту” належали на початку: В. Еллан-Блакитний – голова, М. Хвильовий, В. Сосюра, революційні романтики Валеріян Поліщук, М. Йогансен, І. Дніпровський, Г. Коцюба. Микола Хвильовий розвалив „Гарт” в 1925 р., вийшовши з нього з групою письменників „Урбіно”.

Він заснував нову організацію письменників, „Вільну Академію Пролетарської Літератури” – ВАПЛІТЕ (1926-1928) в складі М. Яловий – 1-ий президент, Микола Куліш – 2-ий президент, М. Хвильовий – заступник президента, Олекса Слісаренко – секретар, її членами були також не-комуністи, як: Ю. Японський, Майк Йогансен, О. Слісаренко, Аркадій Любченко, Іван Сенченко, Ґео Шкурупій. Належали туди О. Досвітній, П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, П. Панч, І. Дніпровський, Г. Коцюба, Гр. Епік, О. Копиленко та інші – це була тодішня літературна еліта України. В. Державин пише, що: „ВАПЛІТЕ” це була єдина в підсовєтській Україні літературна організація, що засадничо і систематично протестувала проти московсько-большевицького режиму в Україні – протестувала, зрозуміла річ, почасти з націонал-комуністичних позицій, проте почасти і з суто національних”.20 В їхніх органах не друкувалося матеріялів на партійне замовлення.

Партія заставляла Хвильового кілька разів каятися. Він друкував іронічну самокритику на себе для роз'яснення своїх гріхів у такий спосіб, що повторяв у ній свої єретичні думки і пропаґував їх. Після оголошення свого „каяття” він продовжував далі робити те саме з вродженим йому динамізмом і вольовістю.

„Втративши свою державність,... українці з незвичайною запеклістю обстоювали далі свою культурну незалежність, перетворюючи поверхово-бюрократичну українізацію на дерусифікацію міста” – пише Дивнич. Це завзяття надробити втрачене в програній війні проявилося в усіх ділянках громадського життя і також на відтинку релігійного життя, яке стало окремим фронтом напруженої боротьби з окупантом.

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Заходи відновити Українську Автокефальну Православну Церкву

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) має великі заслуги в національному освідомленні народу. Перед революцією православна Церква в Україні підлягала московському патріярхові й Синодові і стала інструментом царської політики русифікації. Це ставило українських священиків у принизливе становище, а вірних віштовхувало від російського або облюсковленого духівництва. Боротьба за унезалежнення української Церкви від московського патріярха і Синоду почалася на весну 1917 року. Київський Єпархіяльний Собор обрав Комісію для скликання всеукраїнського церковного собору. Хоч російські церковні власті на Собор не погодилися, ця Комісія разом з Братством Воскресіння проголосила себе Всеукраїнською Православною Церковною Радою (ВПЦР), зайнялася підготовок) собору і домоглася таки дозволу на його скликання від нового московського патріярха Тихона.

Дня 7 січня 1918 почався в Києві Всеукраїнський Православний Церковний Собор, який висловився за автокефалією, але праці Собору були перервані здобуттям Києва большевицькими військами під командуванням Муравйова.

За гетьманату київський Єпархіяльний Собор обрав київським митрополитом московського русотяпа Антонія Храповицького (що опісля втік до Денікіна), а скликаний в червні 1918 р. собор російського духовенства затвердив Цей вибір.

Дня 1 січня 1919 року Директорія проголосила автокефалію Української Православної Церкви, але незабаром, 2 лютого 1919 року, большевики окупували Київ.

Боротьба за збереження Церкви серед репресій

В початкових роках окупації відбувалися в пляні антирелігійних акцій Союзу безбожників різнородні шикани Церкви і духовенства, богохульні аґітаційні виступи, грабежі і безчещення церков, знущання і вбивання священиків, перешкоджування в виконуванні релігійних практик. Вони відбувалися постійно, але большевики ще не почувалися на силах підняти плянову оротьбу за цілковите знищення церковної організації, ані на офіційне оголошення заборони релігії „на бажання” віруючих. Це зробили вони на закінчення доби НЕП-у. Покищо, з хвилиною захоплення влади, вони офіційно обмежилися до ограблення церков з майна і коштовностей та до накладання непосильних податків.

Про початкові большевицькі репресії, що почалися з їхнім приходом на Україну, наведемо для ілюстрації кілька прикладів. Першою замітною жертвою терору був греко-православний київський митрополит Володимир Богоявленський, замордований большевицькими партизанами 25 січня 1918 року. Того ж місяця, коли большевики зайняли Лубні, комісар Бакай розстріляв усіх 25 ченців з тамошнього манастиря. З Святогорського манастиря в Харківщині вигнано монахів, а манастир ограблено. 4 червня 1918 р. ограблено Святохресний манастир у Полтаві та застрелено ігумена Ніля. У 1925 заслано секретаря ВПЦ Ради П. Гордовського. Жертвою переслідувань була Печерська Лавра в Києві. В ній було ще в 1926 році біля 500 монахів, з них осталося; 7, але і цих в 1928 році заслано, ігумена Гермоґена Голубинського арештовано, манастир перетворено в антирелігійний музей.

На основі законів СССР від 4. XII. 1917 та 23. І. 1918 рр., большевики перевели конфіскацію всіх церковних й манастирських маєтків і скарбів, як золото, ікони, чаші, ризи і т. п.,21 заборонили шкільне навчання релігії, розв'язали богословські семінарії й академії, перешкоджали церковній діяльності, шиканували духовенство, а зокрема монахів, церквам заборонили вести харитативну діяльність.

Відновлення і зростання УАПЦ

Закон з 1918 року дозволяв церковним громадам приватне наймати сконфісковані церкви. Київська церковна громада, яка складалася переважно з членів ВПЦРади, зареєструвала свій церковний статут і одержала дозвіл користуватися Миколаївським Військовим Собором. Другу парафію організовано при Соборі св. Андрія Первозванного, третю – при Соборі св. Софії. Перше богослуження, відправлене тодішнім протоєреєм Василем Липківським дня 9 травня 1919 року в Миколаївському Соборі на Печерську, уважається за фактичну дату відновлення УАПЦ.

На прохання поновленої ВПЦРади (М. Мороз – голова, Ів. Тарасенко – секретар) полтавський архиєпископ Парфеній Левицький влітку 1920 р. тимчасово очолив УАПЦеркву і висвятив біля 30 священиків, але під впливом московського патріярха Тихона перестав її очолювати. Російські єпископи на чолі з митрополитом Єрмаковим заборонили відправляти богослуження по-українськи, в 1921 році позбавили всіх українських священиків священичого сану і проголосили ВПЦРаду недіючою.

Але ВПЦРада скликала 11 жовтня 1921 року Всеукраїнський Православний Церковний Собор до св. Софії в Києві, в якому взяло участь 472 делеґати з України і Кубані. Собор затвердив проголошену 1 січня 1919 року автокефалію УАПЦеркви і вибрав Василя Липківського її митрополитом, якого висвячено 23 жовтня 1921 р.

Шістдесятирічний митрополит з великою енерґією перевів українізацію Церкви, приспішив переклади церковних книг на українську мову, відвідав особисто понад 500 парохій, хоч діставав часті заборони і був кілька разів арештований за відважні патріотичні проповіді, в яких засуджував „слуг червоного сатани”. Те саме робили великі провідники й організатори УАПЦ: митрополит Микола Борецький, харківський архиспископ Олександер Ярещенко, уманський єпископ Костянтин Малюшкевич, волинський архиєпископ Степан Орлик, архиєпископ Нестор Шараївський, єпископ Володимир Дахівник-Дахівський, благовісник з мирян Володимир Чехівський, та тисячі інших оборонців Христової правди й української нації.

В крайнє непригожих умовинах большевицької безбожницької нагінки і переслідувань УАПЦерква відновилася і зростала з дня на день. У 1927 році вона мала 34 єпископів, 10657 священиків, 2800 парохій та та 6-7 мільйонів активних вірних. Тоді в Україні окупаційна партія КП(б)У мала лише 122 928 членів.

До УАПЦеркви приєдналися православні українці з-поза України. На бажання українців з Канади призначено для них, а опісля для СІЛА Івана Теодоровича єпископом УПЦ. Також українські парафії в Туркестані і в південно-східньому Казахстані (Семиріччі) підпорядковувалися УАПЦеркві. До Казахстану вислано єпископа УАПЦ Костянтина Кротевича.22

Церква творила дуже важливий фронт протиставлення комунізмові і глибоко впливала на формування релігійної і національної свідомости. Тому її швидкий ріст був для російсько-большевицької влади небезпекою, яку вона поборювала на всі лади і врешті вирішила докорінно знищити.

Поборювання УАПЦеркви і духовенства

УАПЦерква, як церква національна, була для большевиків ненависніша від російської Церкви. Антирелігійна боротьба большевиків проходила в Україні в особливо жорстоких, подекуди в садистичних формах. Спершу вони старалися з середини розбивати церковну організацію УАПЦ, розкладати духовенство, основуючи інші „Церкви”, щоб перетягати до них вірних з УАПЦ.

„Для боротьби з Церквою створено в Москві 1923 року „Живу Церкву” та „Обновленченську”, їх переноситься в Україну, але вони в країні не знайшли співчуття. Тоді ҐПУ організувало через своїх аґентів „Батство об'єднання Української Православної Церкви”, на чолі якого став пископ, висвячений „обновленченським” митрополитом в Москві – Павло Погорілко. Ця організація притягла багато вірних; їх приваблювала українька мова служби та „благодатність”. Одночасно діяло Полтавське ҐПУ, використовуючи протоєрея Ф. Булдовського. Він був прихильник автокефалії, але за умовою „благодатности”. Ф. Булдовський був висвячений єпископом Григорієм – Тихонівської Церкви – на єпископа. Ці єпископи висвятили ще 4-ох єпископів й заснували „Соборно-Єпископську Церкву”. Слов'янських єпархій приєдналося багато, але жодної з УАПЦ. Таким чином ця організація стала мостом, яким переходили до УАПЦ ...

„На початку 1924 року з'явилася „Діяльна Христова Церква” – ДХЦ – головою якої став М. Мороз. Осередком ДХЦ став Михайлівський манастир у Києві. Далі відібрали в УАПЦ ряд інших церков і передали „Діяльній Церкві”. Проте ДХЦ виявилась безсилою, не зважаючи на допомогу ҐПУ (гарний хор, тощо) і року 1927 „ліквідувалася”.23

Заснований в Москві Союз безбожників розпоряджав великим розгалуженим по областях пропаґандивним апаратом: пресою, радіовисиланнями, видавництвами, автами, антирелігійними музеями, курсами, мандрівними лекторами. Антирелігійні лекції і карнавали були низького рівня. Вони зводилися до висміювання і богохульства, що ображало і відштовхувало вірних. Комуністи і комсомольці, поперебирані за святих і чортів, вдиралися до церков, уряджували перед вівтарем свисти і богохульні танці, співали сороміцьких пісень, стріляли до образів, провокували вірних, побивали священиків, демолювали церковне урядження. Щоб компромітувати релігію й духовенство в очах вірних, вони перебирали своїх аґентів за священиків, які по відправі оголошували, що вони обдурили народ, роздирали ризи, ламали хрести й чинили всякі богохульства.

Антирелігійні лекції й антирелігійні карнавали безбожників це був лише вступ до терору. За ними прийшло усунення Митрополита, а далі заборона УАПЦеркви і фізичне винищення її єпископату і духовенства.

* * *

Завзяття, розмах і муравлина праця на відтинку науки, Церкви, культури, мистецтва, шкільництва, кооперації і господарського життя набрали в Україні таких несподіваних розмірів, що ця стихійна праця розбудженого національного життя виривалася з-під контролі й пішла понад голови большевиків. Москва не могла дати собі ради з розбурханою українською стихією, яка поставивши собі за мету, творити незалежну українську культуру і господарство, всупереч настановам Москви, захопила також, на свій бік частину місцевих членів партії. Сталін радикально змінив тимчасовий курс національної політики і, підготовивши відповідні кадри, вирішив терором і фізичною ліквідацією українських національно-свідомих елементів усунути назавжди небезпеку українського спротиву при нагоді кинення гасла індустріялізації, колективізації і пляну першої п'ятирічки. Цим закінчилася доба відлиги і почалася нова – доба репресій і терору.

ДОБА СТАЛІНСЬКИХ РЕПРЕСІЙ

Три хвилі репресій

Роки відступу большевики використали, щоб включенням приватної ініціятиви населення рятувати перед катастрофою народне господарство та щоб закріпити свою владу, підховавши для того кадри партійного, адміністраційного й поліційного апарату примусу. Після передишки настала довга доба репресій і терору.

Доба сталінських репресій у передвоєнному періоді триває впродовж років 1929-1941 і після війни переходить у тотальний терор. В передвоєнних роках доба сталінського терору має три хвилі особливого посилення репресій: роки 1929-1931 (примус колективізації, ліквідація УАПЦеркви, процес СВУ); роки 1932-1934 народовбивство села, масові вивози на заслання, чистка в армії, постишевщина і відгуки кіровщини; роки 1936-1938 єжовщина, чистка в партії.

Доба репресій не починається точно означеним роком. В ділянці сільського господарства вона починається трохи раніше, в 1928 році, за „добровільної” колективізації і завершується 1933 року організованим народовбивством села через голод і масові заслання; в ділянці національної культури репресійні погроми починаються 1929 року ліквідацією УАПЦеркви і масовими арештами діячів культури, інтеліґенції й молоді і закінчують українізацію в 1933 р., але сам терор і репресії перериваються 1941 року з вибухом війни і втечею большевиків з України.

Керівники репресій

Владу в Совєтському Союзі в цьому періоді репресій мав Йосиф Сталін. Головним шефом ОҐПУ був В'ячеслав Мєнжинський до часу його отруєння большевиками в 1934 р.; його наступником і шефом заснованого 10. 7. 1934 р. НКВД був Генрих Яґода (розстріляний у 1938 р.); наступником Яґоди і шефом всесоюзного НКВД від серпня 1936 до 1938 був Ніколай Єжов, а після його розстрілу наступником і шефом НКВД став з грудня 1938 р. Лаврентій Берія (до його розстрілу в 1953 р.).

Відповідальними за добу сталінського терору в Україні є не лише кремлівські головачі, що мали в тих роках владу в партії, уряді й ОҐПУ-НКВД Совєтського Союзу, але також їхні ставленики й виконавці терору в Україні. Щоб з багатотисячного апарату ліквідаторів і катів назвати найважливіших, обмежимось переліком імен тих, що з командних постів давали постанови і директиви; що мали керівну виконну владу й тих, що своїм апаратом переводили репресії в широких маштабах, чи окремих ділянках національного життя.

Яґода є зокрема відповідальний за винищення мільйонів в'язнів у совєтських концтаборах, бо з 1930 р. він був шефом ҐУЛАҐу (Главное Управление Лагерей), зокрема за винищення українців на Соловецьких островах, з 1933 року на будові Бєломорканалу, де на відтинку 227 км згинуло 100 тис. в'язнів. Перед тим Єжов був у роках розкуркулювання (1929-30) заступником наркома сільського господарства СССР по завідуванні кадрами, а в 1929-1934 роках завідувачем відділом партійних кадрів в ЦК ВКП(б) і рішав про добір людовбивців і їхнє розміщення в Совєтському Союзі, в тому і про добір 23 тисяч політичних начальників МТС-ів, що прославилися безоглядністю. Як член, а потім як заступник голови ЦК Партійного Контролю (Каґановіча) він вирішував про чистки партійного і адміністративного апарату. Єжов має марку найбільшого терориста в історії СССР.

Сюди належать у першу чергу висилані з Росії на Україну члени ЦК ВКП(б), спеціально уповноважені партійним центром керівники терору і зміцнювачі репресій:

Лазар Мойсейович Каґановіч, як комісар партійної інспекції (РКІ) в 1920 р. був ліквідатором повстання басмачів у Туркестані; як 1-й секретар КП(б)У в 1925-1928 р. ліквідував національний рух і „націоналістичні ухили” в партії; як член Політбюра ВКП(б) перевів чистки в профспілках 1928-1930; як завідувач сг відділом ЦК ВКП(б) з 1933 р. завершив насильну колективізацію; як голова Центральної Комісії партійного контролю ЦК ВКЩб) перевів разом з тодішнім ще членом ЦКПК і потім своїм заступником тієї комісії (ЦКПК) Н. Єжовом, криваві чистки в партії; в 1920-1921 ген. секретар ЦК КП(б)У, в березні 1947 р. знову 1-й секретар КП(б)У і ліквідатор націоналістичного підпілля; в 1956 р. усунений з партії.

В'ячеслав Молотов (Скрябін) – з грудня 1920 до лютого 1921 як ген. секретар КП(б)У переводив „червоний терор” в Україні; як предсідник совета праці й оборони СССР у 1928-30 рр. підготовляв ліквідацію НЕП-у; в 1932 р. зміцнив голодові репресії, відкинувши разом з Каґановічом домагання українських комуністів знизити хлібоздачі з України.

Другу групу становили послані на керівництво Україною довірені і випробувані партійці, що одержали фактичну необмежену владу й займали переважно становище ген. секретарів КП(б)У. Ними були, крім уже згаданого Л. Каґановіча, Станислав Косіор , Павєл Постишев і Нікіта Хрущов.

„Усі чергові керівники української (комуністичної – ред.) партії після відкликаного до Москви Каґановіча в 1929 р. були добирані за ступнем їхньої твердости – пише Кренкшов (Crankshow). Але також найздібніші з тих людей не могли себе оправдати самою лише безоглядністю. Дійшло до самогубств і ліквідацій. Врешті двоє людей, що все завдячували Сталінові й завдавали собі найбільшого труду, щоб виконати його найголовніші доручення – Постишев і Косіор були розстріляні”.

Третю групу творять фахові спеціялісти від репресій і ліквідацій, керівники поліційно-ліквідаційного апарату – Всеукраїнської ЧЕКА, ҐПУ, НКВД – та керівники большевицької „юстиції і правосуддя”.

Микола Скрипник, голова Всеукраїнської ЧЕКА; Яковлєв – заступник голови Всеукраїнської ЧЕКА і ҐПУ; Всеволод Баліцький, шеф ҐПУ в Україні з 1926 р., що після короткої відсутности повернувся в 1933 р. і разом з Постишевом проводив масові ліквідації. Він і його пізніший наступник на цій посаді, Лєплєвський (співробітник Єжова) перевели масові репресії, під час колективізації 1929-1933 рр., винищили діячів культури й УАПЦ та ліквідували партійні ухили. Шеф НКВД А. І. Успенський, привезений Хрущовим, і розстріляний в 1938 р, як приклонник Єжова, та його наступник на тій посаді І. А. Сєров присланий Берією, пізніший шеф Всесоюзного КҐБ (1954-1958), виключений опісля з партії.

Керівниками большевицької „юстиції” в добі терору й масової масакри українців були в першу чергу:

Андрій Януарович Вишинський — генеральний прокурор СССР в 1931-1939 роках та його заступник Ахманицький (пс. Ахматов); Василь І. Порайко – генеральний прокурор УССР і (з 1927 року) нарком юстиції УССР; заступник наркома юстиції УССР Павло Михайлик; Якимишин – прокурор наркому юстиції УССР; Биструков – прокурор окружного суду в процесі СВУ та багато інших.

За голод в Україні, за ліквідацію повстанців, винищування селян, духівництва, інтеліґенції та масові депортації населення з України – крім голови ВУЦВК Григорія Івановича Петровського (1919-1938) і голови Раднаркомату УССР Власа Чубаря (з липня 1923 до 1933 р.) і його наступників на цій посаді Панаса Любченка (від зими 1933 до самогубства в серпні 1937 р.) і Д. С. Коротченка є збірно відповідальний весь місцевий керівний і низовий партійний політичний і адміністраційний апарат та учасники спецчастин, що були висилані на Україну в 1928 до 1941 роках для грабежей, ліквідацій і депортацій.

За ліквідацію культурних, наукових і церковних діячів окрему відповідальність несуть: М. Скрипник (нарком освіти 1927 до 1933 р.) і його наступник В. Затонський, а з менших: І. А. Адамовіч, начальник частин ҐПУ окремого призначення (ЧОН), господарський наглядач ВУАН з березня 1930 р. та Карін , наглядач ҐПУ над УАПЦ.

За чистки й ліквідації старшин і вояків Червоної Армії відповідальними є: Йона Емануїлович Якір, командувач київського військового округу, та Ян Гамарнік, голова Політуправління Червоної Армії й заступник наркома воєнної оборони СССР (застрелився 1937 р.).

За роки постишевського терору (1933-1937) УРЕ24 відмічає низку замітніших погромників:

„У розгромі троцькістів, бухарінців і націоналістів усіх мастей велику ролю відіграла діяльність Є. І. Веґера. М. Ф. Владимирського, М. Н. Демченка, В. П. Затонського, Е. І. Квірінґа, К. О. Кіркіжа, С. В. Косіора, І. Є. Клименка, Д. З. Мануїльського, О. В. Медведєва, Г. І. Петровського, П. П. Постишева, А. Ф. Радченка, М. Л. Рухимовича, М. О. Скрипника, К. В. Сухомлина, Р. Я. Терехова, М. В. Фрунзе, М. М. Хатаєвича, В. Я. Чубаря, М. Є. Чувиріна, О. Г. Шліхтера, Й. Е. Якіра та інших діячів партійної організації України”.

Події в роках терору

Відмітимо коротко замітніші події в добі сталінського терору:

1927 рік – початкові репресії: усунення митроп. В. Липківського; 6.6. самогубство проф. Д. Щербаківського як протест проти обсаджування керівництва Київського Історичного Музею партійними людьми без наукового стажу проблема шумськізму перед Комінтерном; виключення троцькістів з партії. 29.11. виступ Л. Каґановіча проти „націоналістичних ухилів” Хвильового, Шумського, і закриття ВАПЛІТЕ; грудень: ухвала про „добровільну” колективізацію селянських господарств.

1928 рік – початки колективізації, примус продавати сільсько-господарські продукти по низькій державній ціні і купувати високі державні позики; голод в багатьох областях; виступ М. Волобуєва і критика його за ухил; введення групи комуністів у склад ВУАН; права опозиція бухарінців проти індустріялізації коштом села.

1929 рік – „рік великого перелому”, – 6.4. московський закон про масову колективізацію і наступ на „куркулів”; карткова система на харчі, випродаж худоби, примусова грабіж харчів; повстання і селянські терористичні акти; 8.4. оголошення нелеґальности УАПЦ, заслання митроп. Липківського і духовенства, замикання церков і вивози на заслання селян і непманів; масові арешти професорів і працівників ВУАН, студентів та інтеліґентів; 27.12. Сталін заповідає „ліквідацію куркуля як кляси”.

1930 рік – 5.1. московський указ про приспішення темпів колективізації; 28.1. вимушена ухвала про самоліквідацію УАПЦеркви; приспішені вивози „куркулів” з метою ліквідації їх як кляси; висилка 10 500 промислових робітників для постійної праці на селах з числа „25-тисячників”; селянські повстання; 2.3. відворот Сталіна з „головокруження від успіхів” і оголошення про „добровільність” колективізації; масовий вихід сколективізованих селян з колгоспів; 9-19 квітня процес СВУ; осінь: початок чисток в ВУАН в формі вимушування прилюдної критики й самокритики.

1931 рік – 19.1. розв'язання „Пролітфронту” й заборона незалежних видань; масові арешти й розстріли українських старшин червоної армії і бувших вояків Армії УНР; 24.11. – призначення Михайла Мойсеевича Майорова наркомом постачання УССР; масові ув'язнення підозрілих в діяльності Українського Національного Центру; чистка секретарів райкомів партії; голод і підвищення хлібоздач також від колгоспів.

1932 рік – плянове народовбивство, безоглядне граблення харчових запасів умисно перебільшуваними нормами хлібоздач; вимирання і мандрівки за харчами; 23.4. постановою московського ЦК партії зліквідовано всі літературні організації і створено єдину „Всесоюзну Спілку Радянських Письменників” з її філіями в колоніях; 6.7. Молотов і Каґановіч відкидають пропозицію українських комуністів обнизити хлібоздачі; 7.7. закон про охорону „соціялістичного майна”, ув'язнення за збирання колосків, відбирання жорен; 22. 8. закон про боротьбу з „спекуляцією” встановляє голодову бльокаду; 18. 11. ЦК КП(б)У обвинувачує низових комуністів у співпраці „з куркулями і петлюрівцями”.

1933 рік – кульмінаційний рік голоду й розгрому українського життя й масового терору; 24. 1. 1933 московський ЦК засудив діяльність Центр. Комітету КП(б)У, призначив П. Постишева диктатором і Всеволода Баліцького шефом ҐПУ України; приїзд Постишева і 15 тисяч партійців; масове винищення місцевого партійного й адміністраційного апарату; масова чистка в кооперації й серед інтеліґенції; облога і вимирання сіл; самогубства комуністів: 13.5. М. Хвильового, 7.7. М. Скрипника, 3.8. (закордоном) Миколи Стронського; в зимі на місце Власа Чубара25 назначено Панаса Любченка головою наркомату УССР (до 1937 р.), а на місце М. Скрипника В. Затонського наркомом освіти; керівництво ВУАН після розгрому професорів переходить в комуністичні руки і перемінює назву на УАН, а через рік на „УАН УССР”; 13.3. колегія ОҐПУ (за Мєнжинського) засудила 35 вищих урядовців Наркомзему і Наркомради (аґрономів) на розстріл, 22-ох – на 10 років, а 18 – на 8 років ув'язнення, щоб вину за народовбивство перекинути на опозиційні елементи; введено в дію політвідділи МТС і радгоспів; виарештовано членів мережі УВО-ОУН; розстріляно 34 українських комуністів; в листопаді засуджено комуністів О. Шумського і М. Яворського та інших; широкі арешти підпільників з „Всеукраїнського есерівського Центру”, УВО і „Всеукраїнського боротьбістського Центру”; припинення українізації і проголошення місцевого українського націоналізму за головну небезпеку; зріст культу Сталіна; успіх Постишева із жнивами.

1934 рік – русифікація замість українізації; єжовсько-каґановичівські чистки в партії; закриття низки наукових інститутів ВУАН; переміна музеїв на пропаґандивні установи; ліквідація Науково-дослідчого Інституту Історії Української Культури в Харкові, Інституту Економіки й Організації сільського господарства, Інституту літературознавства ім. Шевченка в Харкові, погромлено Геологічну Службу України, ліквідовано археологію як науку; 24.11. – смерть М. Грушевського; в грудні заведено Надзвичайні Комісії військової колеґії Верховного Суду СССР („тройки”);26 15.12. засуджено в процесі проти „Українського Центру Білоґвардійців-терористів” до розстрілу 28 українських письменників і культурних діячів.

1935 рік – викриття і ліквідація дійсних і фіктивних організацій: „Націоналістично-терористичний центр”, „Всеукраїнський боротьбістичний центр”, „Націоналістично-терористична група проф. М. Зерова”, „Бльок Українських терористичних груп” – УКП, УКП(б), УСДРП, УПСР, УВО, „Троцькістсько-націоналістичний терористичний бльок” (Нирчук, Івченко, Давиденко, Шабльовський та ін.).

1936 рік – проголошення сталінської конституції; репресії на Україні підозрілих в співпраці з групою Зінов'єва, Камєнєва і Євдокімова (9.8.); знищення „Українського Троцькістського Центру” м. ін. членів ЦК: Ю. Коцюбинського, М. Голубенка та інших; масова чистка державного апарату і науково-культурних установ.

1937 – в Одесі висаджено в повітря 19 церков; (29.1. процес проти Пятакова, Радека, Сокольнікова), репресії проти їх прихильників на Україні; в березні перенесення Постишева на секретара Обкому Партії до Куйбишева; в квітні розстріл большевика Ґ. Пятакова в процесі „Антисовєтського троцькістського центру”; в червні Косіор засуджує терор і надмірну самокритику; ліквідація шефа НКВД УССР В. Валіцького, б. голови раднаркому В. Чубара, партійців Рекіса, Полякова та ін.; з кінцем серпня покінчив самогубством Панас Любченко з жінкою і донькою; арешти військовиків І. Дубового і Й. Якіра, членів ЦК В. Порайка й А. Хвилі, та в Москві Гр. Гринька під закидом приналежности до „Націоналістично-фашистської Організації України” й масові арештування тисячів людей; восени забрано з України С. Косіора.

1938 – розстріляно Волобуєва, в січні першим секретарем назначено Н. Хрущова; з ним прислано на начальника НКВД А. І. Успенського з апаратом, Бурмистренка, Коротченка та ін.; усунено Петровського, що з 1919 р. був головою ВУЦВК; в березні розстріляно Григорія Гринька (б. нарком освіти) і засуджено на довголітнє ув'язнення б. голову раднаркому УССР X. Раковського за троцькізм; в Москві усунено і розстріляно Єжова; репресії продовжуються за його наступника Л. Берії під керівництвом Успенського.

БОЛЬШЕВИЦЬКА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ – ПОВОРОТ ДО НЕВІЛЬНИЦТВА

Удержавлення замість усуспільнення майна

Комунізм поставив собі за програмову мету скасувати приватну власність та встановити колективну власність як основу побудови суспільно-економічного ладу. В теорії „соціялізація засобів виробництва” мала би довести до усуспільнення, тобто до передачі власности на землю, підземні багатства, фабрики, транспорт, торгівлю працюючим, які колективно посідали б їх, керували б ними та випродуковані добра розділяли б за засадою „від кожного і по здібностях – кожному по потребі”. Це так у теорії.

Практика московського комунізму є запереченням теорії. Большевики не допустили до встановлення колективної власности. Не працюючі кляси – робітники і селяни – але держава стала власником землі, фабрик, засобів виробництва і реґулятором розподілу продукції між працюючих. Замість усуспільнення, „соціялізації”, всіх маєтків і фабрик, вони завели удержавлення – „етатизацію” – всього майна і засобів продукції. Не капіталісти і поміщики, ані не робітники й селяни, але „держава”, тобто партійні диктатори, позбавили працюючі кляси права перебрати на свою власність землю і фабрики по капіталістах і поміщиках і присвоїли їх собі.

Заведені „колгоспи” фактично не були ніякими колективними господарствами належними селянським громадам. Вони були удержавленим господарством з прикріпленими до нього робітниками, на яких перетворено селян. Селянам не було дозволено вибирати на керівників спільних господарських справ людей, яких вони вважали придатними до керівництва, вони мусіли голосуванням погоджуватися на урядовців назначених партією. Ані на господарення спільним господарством колгоспу, ані на розподіл потрібних селянам прибутків з нього працюючі в ньому колгоспники ніякого впливу не мали. Держава через своїх наставників визначувала висоту обов'язкової здачі для себе і мінімальну норму оплати в продуктах за відроблений час („трудодні”) і то наприкінці року. Колгоспник, подібно як колись кріпак, став прикріпленим до землі, став невільником керівників колгоспу і без їхньої згоди не міг переселятися чи перейти на іншу роботу. Йому не видавано особистих пашпортів, щоб не міг перейти до міста на працю в фабриці. З погляду дійсних громадських прав людини колективізація була прихованим поворотом до невільництва панщизняної доби. Як кріпак був приватною власністю пана, так і колгоспник став власністю державної адміністрації, яка призначала, чи і в яких розмірах залишати йому або відбирати його город („присадибну землю”), корову, коні і т. п., чи дозволити чи заборонити невільникові переселитися на посілости іншого пана.

Гасло „колективізації сільського господарства” було маскою, що приховувала заведення державного невільництва для селян.

Початкові форми колективізації

Удержавлення землі, відібраної від поміщиків і селян, що мало офіційну назву „колективізація”, не сталося за одним разом. Колективізацію попередили два кількарічні криваві і невдалі експерименти: творення сільськогосподарських комун і творення ТСОЗ-ів.

Комуни були творені в перших роках окупації на земельних маєтках, сконфіскованих від поміщиків і манастирів. Селяни, що їх загнано в сільськогосподарські комуни, не мали ніякої приватної власности, навіть житла ані речей. Вони обслуговували будинки, рештки непограбованої худоби, користали з залишених хліборобських машин і мали обіцянки одержувати бракуюче приладдя і реманент, потрібний для обробітку землі. Але фабрики їх не випродукували і спільною працею комун рідко щастило обробити всю посівну площу. Державні дотації, насіння, угноєння, племінна худоба, що були даровані комунам, розкрадано й розбазарено. Тому большевики перестали заводити ці показові зразки безгосподарности.

ТСОЗ – „Товариства спільного обробітку землі” були заведені також у роках військового комунізму. Спершу землі і урожай з них належали селянам, що „супрягалися”, щоб обробляти їх. Згодом селянські землі (крім присадибних городів) об'єднувано в більші земельні масиви на основі „цілковитої добровільности” в сільсько-господарській артілі для спільного обробітку. Селяни оставалися далі власниками своїх коней, плугів, хліборобського приладдя чи машин, але на час польових робіт спрягалися з сусідами і спільно орали, засівали, косили і виконували хліборобські роботи на приналежній для їхнього користування земельній площі. Згідно з декретом ВУЦВК від 26.5.1919 р., з прибутків ТСОЗ-у можна було купувати коні і хліборобські приладдя на власність товариства. Приходи розділялися селянам відповідно до кількости землі, до обсягу виробленої людської праці і використання живого і мертвого інветара. Часами розподіляли їх на кількість членів родини.

Радгоспи – „радянські господарства”, державні маєтки, це була явна форма етатизації землі для продукування спеціяльних галузей хліборобства. Місце поміщиків і панських „економів” заступили управителі, назначені державою, гостріші в вимогах і контролі праці за попередників. Працюючі в цих державних маєтках селяни осталися далі тим, чим передше були в панських промислових маєтках – наймитами. Переміна з панських на державних наймитів не дала їм ніякого, навіть теоретично-фіктивного, права впливати на господарку маєтків, у яких вони зосталися на службі, ані на висоту своєї власної заробітньої платні, бо вони були позбавлені навіть права штрайку, як засобу законної оборони. В Україні на маєтках поміщиків і цукрозаводчиків утворено в 1919 році перші 174 радгоспи. Вони вирощували насіння цукрового оуряка та самі буряки для цукрової фабрикації. Пізніше, в степових районах, творено зернові й тваринницькі радгоспи.27

Отже шлях до заведення невільництва на селі почався для большевицької Росії з невдач. Спротив населення був завеликий. Москві не вдалося з першого маху на окупованій Україні загнати селянство в первісні комуни. Придумана вступна форма державного закріпачення селянства, ТСОЗ-и, залишала селянам забагато свободи і була незадовільним знаряддям його узалежнення й експлуатації. Державні зразкові господарства – радгоспи – як засіб пропаґандивного заохочення селян перейти на колективну форму господарювання, тим заохоченням не стали, ще й коштували державу великих піклувань і капіталовкладів.

Від „добровільної” до примусової колективізації

Після невдач з комунами і ТСОЗ-ами, XV з'їзд ВКП(б) в грудні 1927 року ухвалив запровадити „добровільну колективізацію сільського господарства”, але селяни не хотіли добровільно йти до колгоспів. Посівна площа колгоспів і радгоспів становила в 1927 році всього 1,7%. В 1929 році большевики, приготовивши заздалегідь кадри апарату терору, рішилися завести насильну колективізацію і видали в тому напрямі відповідні постанови й укази,28 а крім цього таємні адміністративні накази, що встановили, скільки в районі треба „розкуркулити господарств”, в якому часі, і яких підозрілих осіб разом з родинами треба винищити. Якраз фізичне винищення було першим завданням. На попередніх голодових катастрофах організатори народовбивства вивчали способи, як перешкоджати заходам голодуючих рятувати себе від смерти.

Свіжу нагоду для випробувань метод, як поглибляти голодову катастрофу, приніс большевикам голод у 1928-29 роках.

Примусові закупи хліба за безцін в 1928 році

Хоч 1928 рік приніс Україні неврожай, бо через пізні морози на весну вимерзло 80% озимини, а літня спека знищила також ярі посіви і було ясно, що Україні не вистачить хліба для своєї людности, то комуністична влада вже на весні 1928 р. силою примусила селян продавати хліб по державній ціні тільки кооперації, отже значно нижче від нормальних цін і примусово купувати високі державні позики. Рада комісарів України аж 12.11.1928 повідомила, що голодова катастрофа набрала великих розмірів, що в Україні є 76 неврожайних районів з 732 тисячами селянських господарств і ствердила, що „стан людности недорідних районів є дуже тяжкий”. Але, проте, вона не спинила дальшої насильної скупки хліба, за допомогою „надзвичайних мір”. У висліді цих насильств до місяця липня держава здерла з неврожайної України хлібних запасів на 32,8% більше, ніж у попередньому році.

Випродаж селянської худоби

Нестача харчевих запасів викликала паніку і селяни стали випродувати худобу, щоб купити собі хліба в містах по твердій ціні. Це з одного боку спричинило знижку цін на худобу й м'ясо і зубожіння селян, з другого – викликало поліційні репресії проти селян „як спекулянтів”. Селян при виїзді з міста ревідовано і відбирано їм куплений хліб і муку. В 1929 р. заведено карткову систему. Право купувати хліб в місті мав тепер тільки „організований споживач”, а голодні селяни, як „неорганізовані”, не могли в місті хліба купити.

Голодне селянство продавало, або різало свою худобу – коні, корови, вівці – і продавало солоне м'ясо, а наслідки були такі, що на весну не було чим орати і що засівати. Загроза нового голоду однаково не ломила людей іти в колгоспи. З початком 1929 р. закладено в Степовій Україні 24 колгоспи і запляновано заложити ще 135 із 2 000 родин та 27 700 га посівної площі.29

В голодних областях України большевики забезпечили спеціяльною і таємною мережею постачання харчування свого поліційного, партійного й адміністраційного апарату.

Масові вивози на Соловки

Початок винищування української людности припадає на 1929 рік, рік „великого перелому”. Політбюро ВКП(б) висунуло гасла: „знищення куркуля як кляси”, „колективізації сільського господарства” та „індустріялізації країни”.

Також і перше гасло було брехливе. „Куркулі”, тобто заможні селяни, були вже винищені на Україні в 1918-21 роках. Багатоземельним селянам відібрано тоді землю, або заслано за „бандитизм”. В колишніх куркульських господарствах осталося не більше 8-10 десятин землі, яку обробляли родинною працею, без наймитів, рештки колишніх заможніх селян. На практиці наступ на „знищення куркуля як кляси” був спрямований на знищення середньо-заможніх („середняків”) і бідних господарів, запідозрілих у ворожості до большевицького режиму. Незалежно від незаможности їм пришивано, що вони є „підкуркульники”. Сотні тисяч селян вивезено на загибель у сибірську тайґу і на соловецькі острови. „Знищення куркуля як кляси та підкуркульників розумілося просто як фізичне винищення людей... з політичних міркувань ... При чому під час цього фізичного винищення не щадили ні дорослих, ні старих, ні дітей” – пише Дмитро Соловей.30

Твердий спротив села і большевицький відворот

Терор під час примусової колективізації в 1929-1930 роках набрав найгостріших форм на українських селах в Україні, на Кубані, Донщині, в Туркестані. Українські селяни відповіли протитерором.

В ці роки відбулася генеральна проба, як організувати в чергові роки народовбивство при помочі голоду.

„На Україні – пише В. Уваров – в період хлібозаготівельної кампанії 1928/29 р. куркулі підпалювали колгоспні і радгоспні будівлі, державні зсипні пункти, організовували вбивства партійних і радянських працівників, колгоспників і сільських активістів. Так, VII окружна партійна конференція Українського військового округу (травень 1930 р.) відзначала, що у 1929 р. в республіці було 1 262 випадки терористичних актів... Контрреволюційні елементи розповсюджували ідеї підпільної... націоналістичної організації „Союзу Визволення України”.31 В наступному році активний спротив селянства значно збільшився. Тільки в першому півріччі 1930 року куркулі вчинили на Україні понад 1 500 терористичних актів” – подає УРЕнциклопедія. (Том 17, стор. 142).

Рішучий спротив селянських мас, загострений терористичними акціями проти насильників, повстанням в окремих районах (Павлоград-Лозова), „бабськими бунтами” тощо, заставили большевиків припинити на якийсь час дальше форсування колективізації. Сталін виступив з критикою допущених „перегинів” надто ревними партійцями, перекидаючи вину за пляновий терор на адміністративних виконавців нижчого щабля. Щоб оминути небезпеку загального повстання в Україні, Сталін зробив відступ. Дня 2.3.1930 року він помістив статтю в „Правді” про „Головокруження від успіхів”, обвинувативши місцеву владу за стосування насильства й лукаво оголосив, що колективізація має мати добровільний характер. Наслідки проголошення цього відвороту були такі, що селянство, насильно загнане в колгоспи, покликуючисяна засаду добровільности, масово повиходило з них.

Але большевицький відступ був тимчасовий, щоб приготовити сили певніші від дотеперішніх до наступу для докорінного знищення індивідуальних господарств, що творили соціяльну базу незалежности українського селянства.

ОРГАНІЗОВАНЕ НАРОДОВБИВСТВО В 1932-1933 РОКАХ

Голод в Україні 1932-1933 років був засобом московського імперіяльного уряду і то саме такого, який на своїх прапорах виписав гасло „визволення” працюючих від нужди і голоду. Большевицький уряд у Москві пляново зорганізував голод в Україні, щоб народовбивством назавжди зломити спротив національно однородного українського селянства, щоб підорвати біологічну силу української нації, а осталих при житті зробити безвільними слухняними кріпаками в колгоспній системі.

Безоглядне ограблення населення з хліборобських урожаїв довело вимирання людей з голоду до найвищої точки в перших п'ятьох місяцях 1932 і 1933 років. Катастрофально тяжкий був передновок на весні 1933 року. „Сільська людність України, ґвалтовно пограбована озброєною рукою держави, лишилася без будьяких харчів. У ці місяці люди вмирали масами. Часто від нестерпних мук голоду божеволіли”.32

Загальний збір зерна в Україні в 1932 році дорівнював 894 млн. пудів, тобто був більший на 94 млн. пудів, ніж у 1928 р. і на 243 млн. пудів більший, ніж у 1924 році. Урожай був багато вижчий, ніж у тих неврожайних роках, коли голоду не було. Але норми примусової здачі навмисно встановлено на 1932 р. не від зібраного врожаю, а від заплянованої посівної площі, байдуже чи вона стояла облогом, щоб пляново довести до вимертя мільйонів людей.

На весні в 1932 р. села були ограблені з харчів. Під тином часто можна було бачити скорчені від мук трупи померлих людей. В повстанському селі Медвині на Київщині, наприклад, на весні 1932 р. з голоду померло близько 1 500 душ. „Люди рятувалися буряками, мерзлою картоплею, домішуючи до них суху траву або дерев'яну тирсу”. „Те що мало йти на корм худобі, тепер їдять люди” – спостерігає американський кореспондент К. Фос. Під час весняного посіву люди „на полі часто їли сухе посівне зерно, або ховали його по своїх кишенях, щоб принести якусь жменю зерна додому” для голодної родини. Влітку того ж року голодні селяни „не могли діждатися цілковитого вистигання хлібних зерен і зривали для свого прохарчування ще зелені колоски на полі”.

Голод виганяв людей у мандрівку шукати в інших сторонах порятунку для себе і своїх родин. „Тисячі селян, поклавши на плечі клунки, в яких було складено все їхнє майно, голодні, холодні, обкрадені, йдуть з того місця, де вони родилися й жили, щоб знайти шматок хліба. „Рух цей набрав стихійного характеру” – пише той самий Кондес Фос про весну 1932 р.33 Цю мандрівку за харчами народовбивці теж собі закарбували і придумали проти неї протизасоби.

ДВА ЗАКОНИ ПРО НАРОДОВБИВСТВО

Большевицька влада, маючи точні звідомлення, якими способами українські селяни рятували себе перед голодовою смертю, рішила перешкодити цьому рятункові. Видано два драконські закони, щоб приспіiити народовбивство. Закон від 7 серпня 1932 про „охорону соціалістичного майна” і через два тижні, дня 22. 8. 1932 р., ще один закон про „боротьбу з спекуляцією”. Перший закон кваліфікував призначених на голодову смерть селян як „злодіїв”, другий, як „спекулянтів”, попередні адміністративні розпорядження кваліфікували селян, що чинили активний спротив насильствам, як „бандитів”.

Закон про приспішення народовбивства

Перший закон прирівняв майно колгоспів і кооператорів з державним майном, наказав всебічно зміцнити охорону цього майна від „розкрадачів” і встановив загострення поліційної охорони та судових репресій у формі таких кар: „розстріл з конфіскатою всього майна і з заміною при зм'якшувальних умовинах, позбавлення свободи не менше 10 років з конфіскатою всього майна”. Це був законом встановлений терор проти голодних людей, приневолених самою державою „красти”, бо держава, відібравши від них усі харчові продукти, не приділила їм харчів навіть за картками, як це було по містах.

Згідно з цим першим законом, тяжко карали тих, хто відважувався збирати колоски на зжатому полі, з якого цілком уже був зібраний урожай. Щоб не можна спожити придбаного зерна, при обшуках хат відбирано і нищено жорна, тобто хатні млинки до перемелювання малої кількости зерна на муку. Совєтська преса в листопаді і грудні 1932 р. безсоромно писала, що в Одещині знайдено 125 хатніх млинів, в Лубенському районі – 27, у Царичанському – 75, в Слов'янському – 100. Це не було вже відбирання в „розкрадачів” колгоспних колосків, це було нищення домашнього приладдя для приготови їжі, щоб приспішити смерть з голоду. Коли не стало цих ручних жорен, селяни серед ночі товкли в ступах зерно, перемішане з кукурудзяними обеззерненими качанами. Українські фармери з Канади хотіли в літі 1932 р. подарувати збіжжя через Совєтський Червоний Хрест для безплатного розподілу голодуючим в Україні. Кремль рішуче відмовився прийняти цей дарунок, бо це було суперечне з його плянами народовбивства.

Зрештою, збіжжя з закордону і не було потрібне, бо було чим рятувати людей від смерти, якщо б це було в пляні народовбивців. Після жнив намолочене зерно поспішно звозили до переповнених і поліційно бережених зерносховищ, або зсипали на залізничних станціях в купи під голим небом, де воно мокло на дощі, пріло і проростало, бо ані мішків ані транспорту не вистачало, щоб вивезти його з України. А пограбовані селяни з голоду пухли і вмирали. Щоб усі харчові запаси відібрати українським селянам і не дати їм змоги більше з'їсти, Сталін призначив найкоротший час для виконання хлібоздачі. Для блискавичного переведення операції ограблення змобілізовано й кинено на села влітку 1932 р. весь місцевий партійний, адміністративний і поліційний апарат і скріплено його тисячами партійців, присланих з Росії. Вони намолочене зерно забирали негайно з-під молотарок і відвозили з голодного села до зерносховищ і на залізничні станції, де зерно гнило і пропадало для вмираючих з голоду людей і для Росії.

Але мета народовбивців була досягнена. Вісім мільйонів українців Росія знищила. Це кінцевий баланс плянового народовбивства.

Закон про голодову облогу України Другий серпневий закон 1932 року „проти спекуляції” встановив голодову бльокаду України. Центральний Виконком і Рада Наркомів СССР „з уваги на те, що останнього часу ... збільшилися випадки спекуляції крамом масового споживання ... зобов'язує ҐПУ (НКВД), органи прокуратури і місцеві організації влади вживати заходів до викорінення спекуляції, застосовуючи до спекулянтів і перекупників ув'язнення в концтаборах терміном від 5-ти до 10-ти років без застосування амнестії”. Під маскою боротьби „з спекулянтами” обложено залізничні станції в прикордонній смузі між Україною і Росією, де голоду не було, поліційною контролею, щоб не допустити переїзд людей для обміну рештками домашніх речей за харчові продукти. Аґенти ҐПУ завертали назад селян з України, конфіскували ручний баґаж і арештували як „спекулянтів”. Пасажирам, що приїздили в Україну, відбирали харчові продукти, не щоб не обіднити вивозом малого ручного пакунку харчевих запасів Росії, але щоби не було чим рятувати від смерти голодуючих родин в Україні. В українських містах селяни не мали як купити харчів у крамницях без харчових карток, ані приватно, бо мешканці міст самі мали голодові харчеві приділи. Це була поліційна бльокада на команду Кремля, щоб голодні люди з України приспішено померли в заплянованому реченці.

І вони вмирали по пляну передбачених директив. В одного селянина – описує С. Фурса – на станції в Юзівці, „міліція найшла в мішечку якихось 5 фунтів крупів і 2 буханці хліба і забрала це. Як же він благав їх. Казав, що у нього дома лежить на смертній постелі його дружина і двоє дітей, які чекають на цей хліб як на порятунок. Не помогло”. Люди обступили його, співчуваючи, і міліція не відважилася арештувати цього „спекулянта”, щоб згідно з законом бльокади посадити його в концтабор на 5-10 років ув'язнення „без амнестії”. Міліція була затруслива, але це народовбивцям не пошкодило. Цей „спекулянт” урятувався від повільної смерти: „пів години пізніше він кинувся під потяг”. Наводимо один, спостережений живим свідком, епізод... А скільки незаписаних свідками смертей і ув'язнень отаких самих „спекулянтів” до концтаборів „без права амнестії” було в Україні?

Недовір'я Сталіна до комуністів в Україні

Після об'їздки В. Чубара й М. Скрипника до голодуючих районів відбувся в червні 1932 р. „Драбівський процес” проти деяких чиновників, що поповнили занадто разючі зловживання, грабежі й самовільні розстріли. В липні 1932 р. на 3-ій Конференції КП(б)У катастрофальний стан спонукав навіть Харківський наркомат України пропонувати Москві зниження висоти хлібозаготівель, сповільнення темпів колективізації та уділення харчової й насіневої позики населенню. Виник конфлікт. Відпоручники Москви В. Молотов і Л. Каґановіч відкинули домагання Чубара і Скрипника, закинули їм невміння керувати колективізацією і викривати саботажників і підтвердили конечність виконання партійних директив без ніяких уступок. Тиждень пізніше (14.7.1932 р.) Українська Економічна Рада, всупереч директиві московського Політбюра, знизила плян м'ясозаготівель для України з 16 400 до 11 214 тонн. Недовір'я російського Політбюра ВКП(б) до ЦК КЩб)У зростало. В січні 1933 року прислано в Україну П. Постишева на 2-го секретара ЦК КП(б)У (не питаючися Харківського ЦК) і 15 тисяч політкомісарів. ЦК ВКП(б) засудив 24 січня 1933 р. діяльність ЦК КП(б)України, надав Постишеву необмежені диктаторські права, призначив довірених Москві людей керівниками в Одесі (Є. Веґер) і Дніпропетровському (М. Хатаєвич), шефом ОҐПУ в Україні призначив довгорічного шефа Всеукраїнської ЧеКа, В. Баліцького, що повернувся в його почоті назад на Україну після короткого перевишколу в Москві.

Завершення народовбивства в 1933 році

Завершенням акції народовбивства був 1933 рік. Не довіряючи справності діючого в Україні апарату терору, Сталін вислав у січні 1933 року свого довіреного уповноваженого Павла Постишева з обмеженими диктаторськими правами і разом з ним 15 тисяч політкомісарів („п'ятнадцятьтисячників”), що мали контролю і керівництво над апаратом терору, місцевою адміністрацією і парткомами.

В ограблених селах почався вже по Різдвяних святах 1933 р. масовий голод.

Збіжжя було відібране з-під молотарок ще в осени, бо було наказано, щоб село здало наложену хлібоздачу від пляну, а не від дійсного збору засіяної площі. Тому що на жнива здесятковані народовбивством і виснажені голодом селяни не мали сил скосити, скласти в скирти, ані не мали чим позвозити з поля збіжжя, мільйони гектарів збіжжя загинуло на полях. Народовбивчий плян хлібоздачі не був виконаний. Отже большевики в жовтні видали додатковий плян хлібоздачі, а потім ще й третій плян здачі неіснуючих „злишків”, щоб ограбити село з усяких харчових запасів взагалі. Окремі бриґади ходили по хатах одноосібників і колгоспників і переводили ревізії за захованими або закопаними харчовими рештками („злишками”), обстукували стіни, шукали залізними дротами закопаного збіжжя в землі. Вони складалися з висланих давніше з Росії „25-ти тисячників”,34 спецзагонів військ ҐПУ та донощиків з-поміж місцевих комуністів і комсомольців. Вони відбирали людям глечики з гречаною кашою, заховані пляшки з пшоном і всякі „злишки” харчів непотрібні державі для хлібоздач, але потрібні для переведення народовбивства. Коли прийшли постишевські „15-тисячники” робота була простіша. Селяни-кріпаки не посідали пашпортів і в підміських селах не могли бути прийняті на фабрики, щоб щось заробити на їжу. „Робітничо-селянська” міліція виловлювала по містах селян, що приїздили, щоб обміняти щось за харчі. Дальші подорожі за межі України по харчі до Росії були забльоковані зміцненою поліційною контролею. 15-тисячники допильновували, щоб місцевий апарат не розм'як, не розгубився, не втратив нервів у затяжній боротьбі з півживими людьми й щоб ці люди гинули на місцях, а зломані недобитки щоб пішли в невільництво колгоспів.

В зимі 1933 р. люди їли товчену кору з дерева, січеву солому, перемішану з гнилою перемерзлою капустою, їли котів, собак, щурів, а на весну – слимаків, жаби, кропиву і вмирали на найтяжчі шлункові захворування. Спеціяльні транспортні колони щодня збирали до вантажних авт тисячі трупів та людей неспроможних рухатися з ослаблення. По селах вмирали на весну десятки тисяч селян. Не всюди було кому їх поховати. Ситі комуністичні активісти аґітували записуватися в колгоспи і обіцяли варену страву і 100 грам хліба для працюючих, а для дітей і родин – нічого.

Зброї по селах не було. В районних центрах і декуди по селах стояли кінні й піші ґарнізони, „робітничо-селянської” міліції і тяжко озброєні кінні і моторизовані частини ҐПУ-НКВД під загальним керівництвом шефа В. Баліцького. А все ж таки були криваві повстання в Полтавщині, Сумщині (Іван Козлов), Херсонщині, Київщині, на Кубані.

Багато сіл вимерло до останньої душі. Кількости тих „відумерлих” сіл не знаємо. На Україну транспортовано впродовж 1933-1935 років колоністів з холодних російських губерній: Уфи, В'ятки, Рязані, Калуги. Число московських колоністів затаєно.

ЛІКВІДАЦІЯ УАПЦЕРКВИ

Винищення єпископату й духовенства

Одночасно з наступом на селян почався в 1927 році приспішений наступ на УАПЦеркву з метою її ліквідації. Ліквідація Церкви була переведена в грубий диктаторсько-поліційний спосіб.

Большевики всіма способами обмежували свободу рухів єпископам, забороняючи їм навіть право виїзду з місця перебування. Ці обмеження довели до того, що в листопаді 1926 року на 34 єпископів УАПЦ було тільки 17 єпископів чинних. Сиґнал до остаточної ліквідації Церкви дав Кремль.

Уряд СССР заявив 8. 4. 1929 року, що він не визнає Церкву за ієрархічну організацію, а вслід за цим почалося плянове винищування духівництва і замикання церков.

Дня 28 січня 1930 року ҐПУ скликало до Києва „Надзвичайний церковний собор” з рештою єпископів та 40 священиків і продиктувало йому ухвалити, що УАПЦ „самоліквідується” й духовенство залишається надалі „служителями культа”. Це був ліквідаційний Собор, на якому духовне керівництво єпископів практично закінчилося і ВПЦРада була розв'язана.

Нагляд над УАПЦ мали від початку спеціяльно уповноважені аґенти ҐПУ, спершу Серафімов, а під час 2-го Всеукраїнського Церковного Собору в жовтні 1927 року Карін. Карін наказав організаторам Собору негайно усунути митрополита Василя Липківського під загрозою розігнання Собору й арешту та заслання на Сибір його керівників. Учасників Собору, що явно виступили з закликом не коритися вимогам ҐПУ, арештовано в ході нарад і ліквідовано. Під тиском терору Собор ухвалив „зняти з митрополита Василя тягар митрополичого служіння”. Митрополитом обрано Миколу Борецького, гайсинського єпископа. Митрополита Василя Липківського арештовано в 1927 році, а потім, у 1928 році, врешті в лютому 1938 року і заслано на північ, де він і помер.

Під час процесу СВУ в 1930 р. нового митрополита М. Борецького арештовано, ув'язнено в Ярославському ізоляторі й катовано там за його відмову ҐПУ підписати деклярацію до Папи, що в Україні ніби то немає релігійних переслідувань, а потім заслано на Соловки, звідтам перевезено його до лікарні в Ленінграді в 1935 р., і там в 1936 році замордовано його. Продовж 1929 року почалися систематичні репресії, арешти єпископів і священиків.35

Жертвою большевицького переслідування був насамперед харківський архиєпископ Олександер Ярещенко, арештований у квітні 1926 року і засланий до Ташкенту. Київський архиєпископ Нестор Шараєвський, заступник Митрополита помер з виснаження в Києві в жовтні 1929 року. Архиєпископа Юрія Жевченка засуджено 1.9.1929 року і заслано на 8 років до Караґанди. Після відбуття кари засуджено його ще на 20 років заслання в концтаборах і там замучено. Архиєпископа Йосипа Оксіюка, що з 1927 року був другим заступником Митрополита і проживав в крайній нужді заслано в 1935 році на Сибір. Архиєпископа Степана Орлика, блискучого проповідника і меткого організатора, заслано в 1928 р. на Соловки. Коли після відбуття присуду він повернувся до Житомира, його ув'язнено і посаджено в темний льох, де він осліп і помер у 1938 році.

Єпископи і священики були „згори” підозрілим елементом в очах влади й систематично виарештовувані. В 1926-1931 роках, коли десятки тисяч української інтеліґенції, робітників і селян були арештовані, масові арешти охопили теж і духівництво. Застрашені люди крадькома заходили до церков, боялися зустрічатися з священиками.

В ході систематичних арештів були з бігом років ув'язнені і заслані До концтаборів усі архиєпископи, єпископи і тисячі священиків УАПЦ. Частину з них по-бестіяльськи замучено або розстріляно, інших заслано до концтаборів без права повороту. Така ж доля стрінула членів церковних громад.

„Роки 1934-1936, – то були роки остаточного знищення видимих ознак релігійного життя на Україні. Тоді було переведено масову руйнацію храмів. Над духовенством і вірними провадились останні, фабриковані урядом, судові процеси. З духовенства і вірних УАПЦ було знищено понад 30 єпископів, понад 2 000 священиків та велику силу вірних. Лише нечисленні одиниці священиків повернулися на Україну, перед другою світовою війною. А в час війни, вони знову зорганізували й відновили життя УАПЦ”.

„Українська Автокефальна Православна Церква мала 34 єпископів і понад 3 000 священиків і дияконів. З цієї кількости, в роки другої світової війни, повернулися на Україну два єпископи з зіпсутим здоров'ям, один з них помер у 1943 році. Священиків, поворотців з заслання в Україну, було зареєстровано Київською Всеукраїнською Церковною Радою в кінці 1941 року лише 270 осіб. Інші зникли з лиця України”.36

Але жорстоко доведена до кінця плянова ліквідація української церковної організації УАПЦ і її духовенства не вбила в народі релігійного духа. З втечею большевиків з України під час світової війни, прийшло стихійне відродження релігійного життя й відновлення УАПЦ.

Замикання і руйнування церков

Щоб приспішити поступове замикання церков, большевики наклали на церкви і на священиків та служителів надмірно високі податки від „нетрудових” прибутків.37 За спізнення терміну заплати податку умову аренди уневажнювали, а церкву замикали й перетворювали на склади збіжжя, стайні або й руйнували. Священиків за незаплачення податку арештували і засилали або знищували у в'язницях НКВД, а їхніх дітей переслідувано за непевне соціяльне походження.

Крім замикання і перетворювання церков на сільбуди, кіна, клюби, склади, большевики просто руйнували їх, зокрема історичні пам'ятки з княжої (ХІ-XIII ст.) та козацької доби (ХVІ-ХVIII ст.), що були зразками візантійської архітектури або козацького барокко.

Зруйновано Свято-Михайлівський Золотоверхий Манастир на Софійській площі у Києві (з XII ст.); Десятинну церкву (з X ст.); Братський манастир у Києві на Подолі (з XII ст.); церкву Різдва на Подолі; Миколаївський Собор (з 1690 р.) в Києві; церкву Святої Трійці в Києві (з XII ст.), на місце якої поставлено будинок для ЦК КП(б)У; Запорізький манастир Святого Спаса в Межигір'ї; Запорізький Собор у Нікополі, у стилі козацького барокко (з XVII ст.); грецький манастир у Таганрозі (з 1807 р).

В одній Полтаві знищено 14 історичних церков. В Одесі в 1937 році висаджено в повітр'я одного дня 19 церков. В Києві на 140 церков, що були на початку окупації, залишилися тільки дві церкви відкриті для вірних, і то лише з уваги на бажання показати закордонним туристам і політикам релігійну „толеранцію”.38

Після фізичного винищення духовенства, церковної прислуги і вірних УАПЦерква існувала далі нелеґально. Хоч остання церковна громада була офіційно розв'язана в 1936 році, малі рештки священиків і монахів, маскуючися і скриваючися перед ҐПУ, продовжали потаємно апостольську працю серед вірних, за що були карані деколи навіть і розстрілами на місці зловлення (напр., чернець Пилип у 1937 році або ігумен Арсеній у 1941 році).

БОРОТЬБА З НАЦІОНАЛЬНИМИ УХИЛАМИ В ПАРТІЇ

Шумськізм

Внутрішньо-партійна опозиція в КП(б)У проявилася в 1924-1926 роках. Вона спрямувалася проти московських централізаційних заходів і нової програми національної політики большевиків. Провідними особами цієї опозиції були: нарком освіти Олександер Шумський, економіст Михайло Волубуєв, нарком фінансів Сергій Полоз, Василь Еланський, голова спілки письменників, та ряд інших українських комуністів, що мали впливові становища в партії і в харківському уряді, їх підтримували бувші боротьбісти, письменники й учені. Шумськісти вийшли перші з критикою щойно започаткованої системи політики послідовної централізації, що пізніше дістала назву сталінізму, та висунули „ясну програму позитивних вимог усамостійнення УССР”.39 Вони домагалися забезпечення провідної ролі українських комуністів у КП(б)У, рівноправности КП(б)У з іншими комуністичними партіями в Комінтерні, участи УССР в керуванні закордонною політикою, створення територіальної армії України, повної автономії в освітніх і господарських справах. Особливо гостро виступили шумськісти в 1926 році проти централізаційних реформ Сталіна в зв'язку з індустріялізацією, які позбавляли Уряд УССР функцій влади на користь всесоюзного уряду та проти централізації тяжкої промисловосте України.

Опозиційні виступи Шумського зійшлися в літературній ділянці з опозицією Хвильового проти домінації російської культури в Україні й викликати своїми популярними і зрозумілими гаслами ідеологічну атмосферу опозиції на Україні проти московського централізму. В Кремлі потрактовано це як ідеологічний вилім і серіозну загрозу, тимбільше, що до голосу шумськістів прислухалися інші неросійські народи (особливо грузини), а поза кордонами СССР українські комуністи в Західній Україні (КПЗУ) приєдналися до позицій Шумського. Опозиція українських комуністів набрала широкого розголосу і розслідження її передано в 1926 році окремій Комісії III Інтернаціоналу.

ЦК КП(б)У на доручення московського Політбюра постановив в квітні 1927 р. усунути Шумського з партії, але його справа була в Комінтерні, куди вніс її член ЦК КПЗУ Васильків-Турянський, мотивуючи, що вона виходить поза компетенції КП(б)У. Спір поглибився, бо тій же Комісії Комінтерну московські большевики поставили на розгляд справу націоналістичного ухилу члена політбюра КПЗУ Карла Максимовича та Василькова-Турянського. Це довело до розламу серед тих галицьких комуністів, котрі вважали Шумського і Максимовича за своїх ідеологічних провідників. Група Василькова-Турянського вийшла в квітні 1928 р. з КПЗУ. Контрольна Комісія Комінтерну осудила діяльність групи Василькова-Турянського. Шумський і Максимович в квітні 1929 р., виконуючи постанову цієї Комісії Комінтерну, склали неясного змісту заяву, проти використовування їхніх прізвищ тією групою, але вину за її становище приписали Комуністичній Партії Польщі (КПП), домагалися для себе привернення членських прав і звільнення від закидів у націоналістичному ухилі. Це визнано за невистачально щире каяття. Максимовича виключено з III Інтернаціоналу за підтримування зв'язків з групою Василькова-Турянського, а Шумському висловлено гостру нагану з попередженням. КП(б)У не змінила свого осуду і Шумського вислала спершу до Москви на становище голови профспілки учителів. Звідтам Шумський був засланий на Соловки разом з Максимовичем. Скрипник допоміг Каґановичеві виконати доручення Сталіна усунути з України Шумського.

Осудження Шумського привело до репресій на ближчих співробітників Шумського, яких у 1930-1933 роках арештовано, депортовано або розстріляно.

Олександер Шумський це найвизначніша постать з рядів колишніх українських есерів, що творили в УПСР ліву фракцію боротьбістів. Після їхнього спільного виступу з большевиками проти Центральної Ради на І Всеукраїнському З'їзді 17.12.1917 р. боротьбісти були виключені з партії есерів. Група боротьбістів з Шумським на чолі втекла до Харкова окупованого большевиками, оголосила себе окремою партією УПСР-боротьбістів. Шумський, Полоз, Михайличенко та інші виїхали до Петрограду переговорювати з большевицьким центром, щоб створити в Україні коаліційний уряд, складений з большевиків і УПСР (боротьбістів) подібно як було з урядом РСФСР. Ленін спершу вагався і передав Сталінові вести переговори, а наприкінці 1919 р. зажадав, щоб боротьбісти розв'язали свою партію і вступили без застережень до новоствореної в липні 1919 р. КП(б)У. Шумський з своїми однодумцями об'єдналися з лівою фракцією українських соціял-демократів-незалежників (Авдієнко, Пісецький) і створили Українську Комуністичну Партію (УКП). Есдеки-незалежники старалися, щоб III Інтернаціонал прийняв УКП як територіяльну партію в свій склад, але російські большевики перебили ці заходи.

„Леніна особливо турбувала Партія Соціял-Революціонерів-боротьбістів. Прийнявши комуністичну програму, боротьбісти обстоювали разом з тим здійснення на практиці свобід для неросійських народів, що їх було проголошено в декляраціях. Вони разом з тим вимагали створення окремої національної української армії. Ленін бачив, що ... боротьбісти можуть розпочати повстання, маючи добрі зв'язки з селом. Тому він став прикладати всіх зусиль, щоб влити партію боротьбістів до КП(б)У, відділу РКП(б). Плян його був простий:

а) знищити незалежну українську комуністичну політичну організацію, небезпечну для монополії Російської Комуністичної Партії в Україні;

б) унешкодити членів партії боротьбістів. Небезпека від боротьбістів була в тому, що боротьбісти – пише далі Д. Соловей – підтримували опозиційні українські елементи та захищали повстанців-партизанів, які виступали проти масових вивласнень, чи конфіскації, що їх здійснювали „продотряди”, надіслані в Україну з РСФСР та проти антиукраїнської політики завойовників. А під „інтересами пролетаріяту” ховалися місцеві інтереси великоруського пролетаріяту. Ленін висунув гасло „єдности дій пролетарів великоруських і українських”, оголосив, що ніби від цього залежить чи вільна Україна буде можлива чи ні. Але ця „єдність дій” полягала в підкоренні московському центрові та в безвідмовному виконані його розпоряджень”.

Великоруський централізм Леніна був послідовний і далекозорий. Протиукраїнська боротьба Леніна була замаскована інтернаціональною фразеологією. „Ленін був не проти українців, але при тій умові, що вони ніякої вирішальної ролі в Україні не будуть відогравати. Що вони, українці, ніяких окремих від Росії самостійних національних завдань не ставитимуть і цілком у всьому підкорятимуться зарядженням і керівництву його партії в Москві. Що вони, українці, безвідмовно поставлять до диспозиції кремлівської влади усі ресурси і всю фізичну й мозкову робочу силу українського народу”.40

А цього українці не хотіли робити. Вони хотіли ввійти в партію, щоб перемогти великоруських шовіністів. І про це Ленін знав. Тому після злиття боротьбістів з КП(б)У в 1920 році, почалася в липні 1921 року велика чистка в партії „і майже всіх боротьбістів в індивідуальному порядку повикидали з КП(б)У (назвавши їх „клясовими ворогами” з усіма поліційними наслідками – С. Л.). І в 1923 р. їх у КП(б)У лишилося тільки 118 осіб з прийнятих близько 20000”.41 Постишевська і Єжовська чистки були такі ґрунтовні, що в 1938 році на волі не остався ні один.

Розкусивши великоруський централізм Леніна і його партії, Шумський У 1920 р. називав КП(б)У „партією колоністів”. Вступивши в члени цієї партії колоністів наприкінці того ж року він писав про включення боротьбістів: „Партія (себто Ленін) скомандував нам „струнко”, і ми стрункою лавою увійшли до КП(б)У. Тактика чи наївність Шумського? Наївними були в усякому разі боротьбісти, коли знаючи, що партійну політику диктує Україні Москва через КП(б)У, і в ній вони будуть творити внутрішній фронт опозиції, безжурно думали: „влиємось, роззіляємось, заллємо!” Із „струнких лав” осталася незабаром понад сотня живими, що впрягла свою робочу силу в шори окупаційної партії. Частина укапістів і боротьбістів, маючи самостійницьке наставлення, робила ухили „від настанов Російської Комуністичної Партії. Компартія періодично викривала ті ухили, „знешкоджувала” ухильників, на їх місце ставила інших, які часто робили те саме, що попередники”.42

Сам Шумський, колишній член Української Центральної Ради, а потім її противник, став у 1919 р. большевицьким наркомом освіти й почав вести твердий курс проти русифікаційної політики. Він вніс від свого Наркомату „Проєкт декрету про сприяння розвиткові української культури”. Коли його відкинено, вніс його знову від власного імени. Денікін вигнав большевиків і обірвав дальший конфлікт. Ставши послом УССР в Польщі 1921-1923 рр., Шумський далі завідував відділом аґітації і пропаґанди ЦК КП(б)У і домагався обсади керівних становищ у профспілках українськими робітниками, замість імпортованими з Москви кремлівськими наглядачами. Він організував змову, щоб скинути з першого секретара ЦК КП(б)У Л. Каґановіча і поставити В. Чубаря. Своєю вимогою виплатити Україні п'ять мільярдів відшкодування і своїм проєктом перенести столицю СССР на Україну до Електрополісу біля Дніпрельстану викликав переляк і лють у Кремлі.

В лютому 1927 р. Шумський писав до ЦК КП(б)У, що „комуніст-українець почуває себе пасинком партії”, а на засіданні Політбюра 12 травня 1927 р. заявив, що: „В партії господарює росіянин-комуніст, що з підозрою і недружелюбством, щоб не сказати більше, відноситься до комуніста-українця”. Недаром партійні критики закидали Шумському „виразне недовір'я силам та здібностям партії проводити національну політику на Україні; систематичне недовір'я до основних партійних кадрів, зокрема до російських товаришів, а особливо до тих, що прибувають на Україну з інших союзних республік”. „Нашу партію він уявляв собі, як джерело російського шовінізму, що ніби пригноблює комуністів українських”.43

Це не було уявлення Шумського. Це було відважне ствердження реальних фактів, що зосталися незмінно правдивими по нинішній день.

Хвильовізм

На літературному фронті ідеї шумськізму, а особливо атмосферу ідеологічної опозиції українського комунізму за незалежність української культури від Москви і за провідне місце України в творенні пролетарської культури пристрасно проповідував Микола Хвильовий. Літературно-ідеологічний рух групи його однодумців названо від його імені хвильовізмом.

Одночасно з критикою О. Шумського Х-ий З'їзд КП(б)У в 1927 році засудив і М. Хвильового, як „підголоска буржуазії та куркулівського охвістя”. Закрито видання ВАПЛІТЕ. Але хвильовісти не здавалися. Вони створили журнал „Літературний Ярмарок” (1928-1930 р.) і езопівською мовою пропаґували далі „романтику вітаїзму” й боротьбу за високоякісну українську культурну творчість. У 1929 р. ваплітяни утворили останню літературну групу під назвою „Пролітфронт” (об'єднання Студій Пролетарського Літературного Фронту”) з місячником „Пролітфронт” (1930-1931 р.). Це об'єднання влада заборонила 19.1.1931 року. Прямування культурного відриву України від Москви насторожило большевиків.

Занепокоївся і Сталін і писав ще в квітні 1926 року листа до Каґановіча, що Хвильовий відступає від марксистського інтернаціоналізму, коли вимагає негайно дерусифікувати пролетаріят України і закликає тікати „яко мога швидше” від російської літератури та її стилю, уважаючи, що ідеї пролетаріяту відомі і без московського мистецтва; що Хвильовий захоплюється „якоюсь ролею месіянства української молодої інтеліґенції” і хоче відривати культуру від політики. Коли комуністи пишуть „в нашій радянській пресі словами тов. Хвильового”, то це осмілює „інших українських інтеліґентів з не-комуністичного табору”. Ліквідувати його Сталін ще не відважувався, щоб не відштовхнути молодої української інтеліґенції. Зрештою і сам ще не засів міцно на диктаторському стільці після Леніна, що помер 21.1.1924 року. В 1928 році Сталін дав йому дозвіл виїхати за кордон, але Хвильовий і не думав рятувати себе втечею. Він повернувся назад, завзято висловлював свої сумніви, і під час голоду дня 13 травня 1933 року застрелив себе на 40-му році життя. Що це був постріл, спрямований у віру в російський комунізм, видно з таких гнівних висловів Хвильового: „Москва центр всеросійського міщанства, збирательниця землі руської, продовжувачка царської імперіялістичної політики”. Або:
„З'їли, сукини сини, революцію!” („На глухім шляху”), або: „А що ж оспівувати? Всяку сволоч... тільки тому, що вона зветься комуністами?” („Синій Листопад”). „Не маса, що не оформлена ідеологічно, буде задавати ідеологічний тон культурному ренесансові, а інтеліґенція тієї маси ...” Всупереч марксистській теорії, стверджує в „Вальдшнепах”: „Очевидно, історію робить не тільки економіка, а й живі люди”. А ці живі большевицькі люди наробили в роках страшного голоду, таке, що: „навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться”. І врешті: „Бо справді, хто сказав, що Маркс є вічний прапор революції? Сьогодні він веде вже до найбільшої реакції...” („Вальдшнепи” II).44 Устами Аглаї в тій повісті каже: „Справа в тому, що український націоналізм не дає і не дасть спокою твоєму російському мрякобєсію. Справа в тому, що як ти не кажи, а в його особі виходить на історичну арену молодий проґресивний фактор!”

Ю. Дивнич підносить у заслугу Хвильовому, що він відважно висловив думку, що: „на зміну світового мільярдера соціялізм і комунізм приводять на трон світової імперії світового чиновника – найменш шляхетного, найбільш бездушного і жорстокого типу володаря”.45

Ю. Лавриненко так характеризує політичні позиції Хвильового: „Хвильовий заатакував малоросійський комплекс внутрішнього рабства, викрив імперсько-реставраторську шовіністичну політику Москви, проголосив кінець геґемонії на Україні російської літератури ... кинув клич тісного зв'язку з віковою культурою Заходу, намітив шлях літератури клярнетизму („романтика вітаїзму”) та протиставив месіянізмові Москви ідею „Азіятського ренесансу” – як весни народів Евразії, що стали на чергу свого відродження й усамостійнення”.46

Хвильовий засіяв сумніви в партійну догматику. Він руба поставив питання: „Чи є Україна колонією чи ні?”
Українське суспільство, зміцнівши, не помириться зі своїм фактичним, якщо не де юре, станом, декретованим геґемоном – російським конкурентом. Ми мусимо негайно стати по боці активного молодого українського суспільства, яке представляє не лише селянина, але й робітника і тим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю будувати на Україні російську культуру” („Україна чи Малоросія”). Це поривало, осмілювало й заохочувало українців комуністів і противників большевизму завзято активізуватися, щоб виграти історичний бій за культурне унезалежнення України.

Для Баліцького й підлеглого йому апарату ҐПУ ширення думки, що насаджування російської культури на Україні є ідеєю контрреволюційною, вистачало, щоб і українських комуністичних письменників і їхніх читачів розцінити нарівні з несоціялістичною інтеліґенцією як „українських націоналістів” і вчинити всім без розбору однаковий погром.

Волобуєвщина

Гасло економічно усамостійнити Україну від Москви підніс Михайло Волобуєв, науковий працівник комуністичного Науково-дослідчого інституту ВУАМЛУН в Харкові й економічно доповнив та підкріпив політичну систему шумськізму і культурну концепцію хвильовізму.

Михайло Волобуєв помістив у 1928 році в „Більшовику України” ч. 2 і 3 дві статті п. з. „До проблеми української економіки”, в яких він звів в одну систему економічне обґрунтування, що в економіці СССР Україна знаходиться в становищі колонії. Свої твердження обґрунтував він циферними даними, що їх оголосив економіст Віктор Доброгаєв в „Хозяйстве Украины”, і тезами М. Слабченка, О. Оглобліна та Г. Гринька. Це було доповнення поглядів Шумського і Хвильового про необхідність усамостійнення комуністичної України економічними доказами з позицій національної економіки.47

Волобуєв стверджує, що за царських часів російська імперія, хоч і сама була в великій мірі колонією західньоевропейського імперіялістичного промислу й капіталу, вона мала одночасно свої власні колонії у прикордонних і загарбаних нею країнах. „Українське господарство було не звичайна провінція царської Росії, а країна, що знаходилася на колоніяльному становищі”.48 Норма зиску з України для Росії в 1883 по 1910 рік становила 21%. За большевиків Москва не повернула Україні в 1925-27 роках 20% державних доходів України. Він стверджує, що частина большевицьких урядовців у центрі і на місцях помилково уважає, що Совєтський Союз це не спілка рівноправних національних республік, але крок до їх ліквідації й продовження царської економічної політики по лінії творення російського метропольного господарства. Він ніби підтримує Сталіна, що побудова соціялізму в СССР є можлива, але тільки тому, що СССР саме не є одна країна, але господарська метрополія, що вміщає в собі упосліджені неросійські колонії і має змогу їх економічно урівноправнити, але цього не робить. „Після революції – пише Волобуєв – українська економіка тепер є рівноправна і спільно з руською має піднести до свого рівня господарського розвитку свої колишні колонії царату”.49 Особливо переконливо він підкреслює, що українська економіка становить самовистачальну єдність. Тому помилкою держплановиків є, що вони в аналізі господарства Совєтського Союзу забувають, що те господарство є комплексом національних економік і що вони забувають підходити „до кожної національної економіки, як до певної цілосности потенціальної (колишні азіятські колонії) або реальної (Україна, Росія)”, бо вони самі є „під впливом старих великодержавних економістів.50

Після популяризації цієї теорії полемікою його критиків Волобуєва примусили писати покаянне спростування. Він це зробив. Але однаково Волобуєва заслано до концтаборів після приходу Хрущова на Україну і в 1938 році розстріляно. Доктрина Михайла Волобуєва, що Україна є також з економічного погляду колонією Москви, і повинна перестати нею бути в інтересі соціялістичної влади була вимогою, висуненою до пляновиків першої п'ятирічки і мала в той час гостре актуальне значення. Її правдивість підтвердилася в пізніших десятиріччях і осталася незмінною правдою аж до нинішнього дня. На тогочасні роки вона була небезпечною і тим, що стала науковим підмурівком політичних поглядів шумськістів і хвильовістів.

Чистки в КП(б)У

При ліквідації НЕП-у в 1928 році було винищено в СССР понад 100 тисяч членів партії. В 1933 р. в наслідок насильницької колективізації було винищено біля пів мільйона членів. Про цю цифру говорив Каґановіч на Пленумі ЦК в січні 1933 р., а також згадував Кіров в „Правді” за 22.1.1933 р.

Найбільших розмірів у цей період чистка набрала в Україні. Так, в 1933 р. в КП(б)У з 600 тисяч членів залишилась тільки половина. В українському комсомолі (ЛКСМУ) відбулось щось подібне: в 1932 р. членів ЛКСМУ було 1 300 000, в 1933 році – 700 тисяч, у 1934 р. – тільки 450 тисяч.

Третя чистка партії відбулася в роках „термідору” (1936-38), в часі остаточного закріплення влади кляси вельмож. Точної кількости вичищених членів ВКГІ(б) за ці роки не маємо. Але відомо, що в 1934 р. в партії було 1 872 488 членів, а в 1939 р. – 1 588 852 членів. Це значить, що в період „термідору” було вичищено щонайменше 300 тисяч членів”.51

Це цифри про весь СССР. Про чистки в Україні звітував Постишев на пленумі нового ЦК КП(б) 9.11.1933 р., що після усунення Скрипника він очистив працівників культури „від петлюрівських, махнівських і інших націоналістичних елементів .... „Було вичищено понад 2 000 чоловіка націоналістичних елементів, з системи наркомпросу 300 наукових і редакційних робітників. Тільки з восьми центральних радянських установ ми викинули понад 200 націоналістів, які мали посади завідувачів відділами, завідувачів секторами, тощо. Тільки з двох систем... – з кооперації і з заготзерна – ми викинули понад 1 000 націоналістів і білоґвардійців”.

М. Ковалевський доповняє, що на 390 адміністративних районів України змінено 237 секретарів райпарткомів, 249 райвиконкомів і 158 голів районових контрольних комісій. Що вичищених, „переобраних” і позбавлених партійних квитків комуністів фізично зліквідовано або арештовано, про це, як про самозрозумілу справу, не говорено.

Цю велику ліквідацію партійців у КП(б)У в основному перевів один з най-жорстокіших катів України Павєл Петрович Постишев (від січня 1933 до 1937 року в Україні) в тісній співпраці на печатках з шефом ҐПУ В. Баліцьким, а потім з шефом НКВД Лєплєвським. В наслідок цих Єжовських чисток органи окупаційної влади ЦК партії і державний апарат послабли до тієї міри, Що вирішний вплив на адміністратування Україною фактично опинився в руках НКВД і став диктатурою тотального і прямого терору. Щоб назвати Декілька імен зліквідованої большевицької верхівки в Україні, що почалася з весною 1937, цитуємо за Ф. Піґідом: „Вперед ліквідовано Шелехеса, першого заступника голови Раднаркому Любченка, потім генсекретара ЦК КП(б)У поляка Станіслава Косіора (1928-1937). Далі: наркомзема Шліхтера, наркомфіна Рекіса, наркомздрава Каторовича, начальників відділів: Дадилєва, Дубінського, Поповича, другого заступника голови Раднаркому – Порайка”.52

А все ж Постишев втратив довір'я в очах Сталіна, бо висловив сумнів його обвинувачення, спрямовані проти деяких комуністичних ватажків з України, яких Постишев ще не зліквідував. Постишева перенесено з України в 1937 р. до Куйбишева на посаду секретара обкому партії, в січні 1938 р. виключено його з Політбюра ВКП(б), призначивши кандидатом до Полібюра Н. С. Хрущова, а в грудні 1940 р. Постишева розстріляно. За два десятки років, після чергового пофальшування історії КПСС, мертвого Постишева за його ліквідації комуністів, за основне винищення національно-активних елементів в Україні і за довершення голодового народовбивства – реабілітовано і славлено.

Подібно закінчилося десятирічне панування поляка Станіслава Вікентіовича Косіора над Україною. Після відкликання Постишева з України Косіор, як ген. секретар ЦК Партії, перебрав на кілька місяців його функції, але вже в січні 1938 р. його забрано з України на посаду заступника голови Наркомату СССР, щоб спорожнити в Україні місце для Хрущова, і через рік – 29.2.1939 – розстріляно його, а через двадцять кілька років по смерті реабілітовано за подібні „заслуги” як Постишева.

Сталін вислав на Україну Хрущова з штабом дібраних помагачів і з уповноваженням перебрати керівництво партії. Про стан в компартії України, що його застав Хрущов, Кренкшов пише таке:

„Коли Хрущов у січні 1938 р. прибув до Києва, було вже вимордувано 69% осіб, обраних до Центрального Комітету української КП на партійному з'їзді, що відбувся лише 6 місяців раніше ... На XIV з'їзді КП(б)У, шість місяців після прибуття Хрущова, з поміж 116 членів і кандидатів ЦК, осталося ще лише трьох. А чистка йшла далі. На XV з'їзді партії, в 1940 р., переобрано щось трохи більше ніж половину членів ЦК, що були обрані до нього за керівництва Хрущова в 1938 р. Одним словом, якщо йдеться про винищення вищих партійних функціонерів, то Хрущов поводився в Києві таксамо добре, якщо не ліпше, як Сталін у Москві. В 1940 році він посідав інструмент, що знаменито вмів допасуватися до його волі”.

Великі обіцянки були роблені в 1923 році про рівноправність української мови з російською, про українізацію партії й адміністрації, повну автономію української мови й літератури. „Десять років пізніше ці обіцянки були забуті. Хто про них нагадував Сталінові, був замордований. Вбивники, зокрема Постишев і Косіор, самі були замордовані, а тепер до голосу прийшов Хрущов”.

ПОЧАТКОВІ РОКИ ДИКТАТУРИ ХРУЩОВА В УКРАЇНІ

Одним з перших завдань даних Сталіном Хрущову було усунути з партії усіх, хто співпрацював, або симпатизував з заарештованими комуністами; докорінно розгромити недобиті Постишевом рештки потенційних ворогів московсько-большевицької диктатури на випадок війни з Німеччиною, та висунути нові партійні і адміністративні кадри. „Всюди в Советському Союзі жили вищі партійні секретарі, окружившися командувачами ґарнізонів і поліційними шефами, наче варварські здобичники у ворожій і з ворожої країни. В Україні, в Кавказі і Совєтському Туркестані перебіг був дослівно такий самий і тут виконували вони свою владу на всіх щаблях часто через місцевих опортуністів, через людей, що їх в інших умовинах названо колаборантами. Таких місцевих зопортунізованих коляборантів Хрущов найшов собі між. ін. в особах Д. С. Коротченка, тодішнього голови Раднаркому України; Л. Р. Корнійця, члена Бюро ЦК КП(б)У; Олександра Корнійчука, який визначився доносами на українських письменників. Після ліквідації старшинського складу червоної армії Хрущов знайшов для себе підпору в командувачеві Київської воєнної округи О. І. Тимошенкові, якого покликав в склад Бюро ЦК КП(б)У разом з привезеним з собою М. О. Бурмистренком та А. С. Щербаковом. Поліційною підпорою Хрущова був у перших місяцях привезений ним на Україну новий шеф НКВД Александер І. Успенський, відданий учень Єжова. Успенський звеличував Хрущова як мужа з прибуттям якого, після всіх уже довершених масакр „розгром ворогів народу в Україні щойно зовсім серйозно почався, відколи вірний послідовник Сталіна Нікіта Серґієвич Хрущов прибув на Україну”. Хоч вже півтора року шаліла чистка Єжовщини, Хрущов з Успенським приїхали на Україну довершити нові криваві жнива. Але Сталін зорієнтувався, що Єжовські масакри послабили в усьому СССР партійне, державне і військове керівництво і завели рештку здесяткованого керівного апарату важкої промисловости над пропасть застою продукції. Єжова розстріляно в грудні 1938 р., а в слід за ним тисячі вищих і менших начальників НКВД, в тому числі і звеличника Єжова і Хрущова Олександра Успенського. На місце Єжова Сталін поставив Берію, який збудував керівництво поліційного апарату, як теж і партійного з людей особисто відданих Сталінові. На шефа НКВД в Україні Берія призначив І. А. Сєрова. Коли головним завданням Яґоди і Єжова було винищити дійсних і уявних керівників національного спротиву та ліквідувати опозиційні чи конкуренційні елементи в партії і установах до диктатури Сталіна, то завданням Берії було тримати в терорі маси, доставляти безплатну робочу силу в концлагери.

Але в Україні Хрущов продовжував переводити чистку національної і комуністичної верхівки ще цілий 1938 рік. Він завів русифікацію й нове тероризування мас та вивози населення, зменшив присадибні ділянки колгоспникам та зліквідував хутори. Сетон-Вотсон, пише, що Хрущовська чистка „усунула всіх 9 членів українського Політбюро, всіх 12 членів української Ради Ниродніх Комісарів та 45 з-поміж членів Центрального Комітету КП(б)У”. За підрахунками В. Голуба після приїзду Хрущова „з-поміж 62 членів ЦК КП(б)У, обраних до ЦК попереднім з'їздом рік тому, до нового ЦК попала лише одна людина; з 30 кандидатів ЦК КП(б)У в 1937 році, в 1938 році залишилося 2 чоловіки; з 9 членів Ревізійної Комісії КП(б)У минулого року не залишилося ні однієї людини”.53 Керівні пости в партії переходять у руки російських комуністів.

Офіційний перехід до відкритої русифікації, замість українізації, Хрущов проголосив на 14 З'їзді КП(б)У в червні 1938 року. Він заявив, що Німеччина плянує відірвати Україну від СССР і головною небезпекою тепер є „український буржуазний націоналізм”, „буржуазно-націоналістичні аґенти польсько-німецького і японського фашизму”, тому треба єднатися „з великим російським народом. І ми будемо всіляко зміцнювати те єднання”. Одним з важливих способів цього „єднання” є „ліквідувати наслідки шкідництва в викладанні російської мови в неповніх середніх школах, а також у вузах”. Кренкшов пише: „І знову силою підкорені українці все ж таки чіплялися за свою мову і свої національні одяги. Одне і друге мусіло щезнути ... Хто обороняв українську культуру, робився винним у державній зраді. Хто обставав за недавньо ще признавану українську мову й культуру, був тепер плямований як „здеґенерований фашист” і „буржуазний націоналіст”... Шкільні підручники були змінені з метою, щоб довести до відумирання українську мову і місцеву традицію. Змінено український правопис. Переписано історію України, а з колишніх національних героїв пороблено відступників і зрадників. Учителі діставали відпустки з роботи, щоб відбути приспішені курси російської мови. Щоб для цього діла приєднати собі підтримку, Хрущов ласкаво відзначував деяких українських письменників і інтелектуалістів, що були готові запродати себе, заперечити свою (національну) спадщину і, в заміну за хрущовські благословення, співпрацювати над придавленням свого народу”.

На основі договору з гітлерівською Німеччиною Росія дістала в дарунку західньоукраїнські землі, Західню Білорусь та сферу впливів на балтійські країни. Дня 17 вересня 1939 року совєтська армія без боїв почала окупацію нових, подарованих колоній, а за нею просунулися Хрущов, Сєров і керівники КП(б)У з великим окупаційним апаратом ліквідаторів, енкаведистів, адміністративних начальників, загарбувати чужі землі, оголосивши себе „визволителями братів з Західньої України”.

Заохочена такою легкою здобичею большевицька Росія напала без виповідження війни, 29 жовтня 1939 року, на Фінляндію і заставила українські полки гинути за свої імперіялістичні інтереси в несподівано твердій і затяжній боротьбі з цим хоробрим народом.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Характерне, що „Комуністична Партія (большевиків) України” була покликана до життя не в Україні, а в Москві аж 12 липня 1918 року. Також і Другий З'їзд КП(б)У відбувся на чужій території, в Москві 22 жовтня 1919 року.

[2] Катеринослав, Луганськ, Харків, Одеса, Миколаїв і Київ.

[3] Д-р М. Стахів: Перша совєтська республіка в Україні, Нью-Йорк—Філядельфія, стор. 10.

[4] Цей ультимат був підписаний від імени Совєта Народніх Комісарів Леніном, як головою, і Троцьким, як наркомом зовнішніх справ.

[5] Всеволод Голуб: Конспективний нарис історії КП(б)У. Вид. Український Збірник. Книга 9, Мюнхен 1957, стор. 35.

[6] М. Стахів: Звідки взялася совєтська влада на Україні, стор. 17.

[7] Там же стор. 27.

[8] Голова: Пятаков; члени „уряду”: Ялкін, Антонов, Артем, Квірінґ і знавець від українських справ Затонський.

[9] Головнокомандуючий інвазією большевицьких військ „Курського направлєнія”, русотяп Антонов, який зайняв Харків і уможливив дію Народньому Секретаріятові, дивився з погордою на забаву в уряд харківських большевиків і не рахувався з їхніми розпорядженнями.

[10] П. Христюк: Замітки і матеріяли до історії української революції. Том IV, 1922. Стор. 173.

[11] Там же, стор. 223 і далі з докладним поданням особового складу.

[12] Д. Соловей: Україна в системі совєтського колоніялізму, Мюнхен 1959 р., стор. 28, на основі „Декретов октябрьской революции”.

[13] А. В. Лихолат: Разгром националистической контрреволюции на Украине, ГИЗ 1954 р., стор. 333.

[14] Цитовано за Матвієм Стаховим: Звідки взялася совєтська влада в Україні та хто її будував? Частина І. 1955. стор. 28.

[15] Енциклопедія Українознавства, кн. 2, на стор. 406 подає: „Реквізиція зерна в 1920 р. у формі т. зв „разверстки” проходила жорстоко і виконувалася спеціяльними військовими експедиціями і комнезамами. В 1921 році на Україну був накладений непомірно важкий „продподадок”, при чому п'ятьох південно-українських губерній стягнено 18 мільйонів пудів (на 54 млн.) збору”.

[16] Ліва опозиція в РКП(б) – Троцький, Зінов'єв, Радек, П'ятаков, Камєнєв – вимагала підтримки світової революції і більшого оподаткування села, приватного промислу та торгівлі. Права партійна опозиція – Бухарін, Риков, Томський – домагалися сповільнити поспішне заводження соціялізму та співпраці з капіталістичними державами, щоб при помочі західніх капіталовкладень відбудувати народне господарство СССР. Зворотом до НЕП-у Сталін здобув підтримку правої опозиції проти Троцького, а зліквідувавши троцькістів у 1927 році, завів пропоновану троцькістами примусову колективізацію і зліквідував праву опозицію. На Україні лівий і правий ухил в партії набирали характеру „націоналістичного” ухилу.

[17] Цинічну пораду, як стосувати тактику обдурювання, відкрито подав „великодержавний русотяп” Зінов'єв на 5-ій Всеукраїнській Конференції КЩб)У в листопаді 1920 року в таких словах: „Зробити так, щоб ніхто не міг запідозріти, що ми хочемо перешкодити українському селянинові говорити українською мовою... Через ряд років переможе та мова, що має більше коріння, що життєвіша, культурніша”. Большевицьким русифікаторам хотілося і хочеться відсувати від себе підозріння, що вони обмосковлюють Україну, але незамітно роблять так, щоб з роками таки зрусифікувати її мовно і культурно.

[18] Цифри подані за „Українською Радянською Енциклопедією” (УРЕ), том 17, стор. 138 і 141.

[19] „Українська Загальна Енциклопедія”, том III.

[20] „Аванґард”, 1953-54 р., ч. 10-11.

[21] М. Міллер подає, що в Києво-Печерській Лаврі сконфісковано: брилянтів 2 417 штук 1-9 каратових; рубінів 1 345; ізумрудів – 1 106; сафірів – 41; ниток великого жемчугу – 10; риз вишитих жемчугами і дорогоцінними каменями – 18; інших золотих і срібних речей прикрашених брилянтами, жемчугами і дорогоцінними каменями – понад 500/

У св. Софії сконфісковано: 2 митрополичі мітри з брилянтами і дорогими каменями вартости по пів мільйона золотих карбованців; 9 напрестольних орнаментованих плит понад 24 кілограми кожна; кілька плятинових плит; лямпаду вагою 15 кг. з золота і плятини з брилянтами і жемчугами; золоту лямпаду з 241 брилянтами і 327 великими жемчугами та багато цінностей, дарованих князями, гетьманами і вірними.

Втрат не можна оцінити ніякими грішми, бо це були високомистецькі твори минулих століть і національні реліквії величезної культурно-історичної вартости. („Вестник Института по изучению истории и культуры СССР”, 1952).

[22] Н. Полонська-Василенко: Історичні підвалини УАПЦ. Рим 1964, стор. 103.

[23] Н. Полонська-Василенко, там же, стор. 105.

[24] Українська Радянська Енциклопедія, том 17, стор. 189.

[25] 1923-1933 був безперемінним головою наркомату, тобто прем'єром ради міністрів УССР.

[26] Після аранжованого Сталіном вбивства Кірова 1.12.1934 р. були утворені в грудні 1934 Надзвичайні Комісії Військової Колеґії Верховного Суду СССР, коли шефом Всесоюзного НКВД став Яґода. Ці „тройки” дістали необмежені повновласті видавати присуди без нормальної судової процедури при закритих дверях, або позаочне. В Україні вони винищували людей запідозрілих у непевності, опозиціонерів і також партійних чиновників, на яких перекидувано вину за репресії, яким не довірювано, або які знали забагато таємниць злочинів. „Тройки” карали розстрілами і засланнями без права листування.

[27] УРЕ, том 12, стор. 64.

[28] 6 квітня 1929 р. XVI Конференція ВКП(б) прийняла плян першої п'ятирічки і оголосила початок колективізації; дня 27. 12. 1929 р. Сталін заповів „ліквідацію куркуля як кляси” в пляні колективізації; 5 січня 1930 р. указ ЦК ВКП(б) „про темпи колективізації” започаткував масовий терор проти „куркулів”.

[29] „Тризуб”, 7. 7. 1929 р., стор. 10-13.

[30] Дм. Соловей: „Стежками на Голготу”. Частина І, 1952, стор. 72-73 і далі.

[31] В. Д. Уваров: „Боротьба КП(б)У проти правого ухилу...” „Український історичний журнал”, Київ, 1966, ч. 9, стор. 94.

[32] Д. Соловей: Українське село в роках 1931-1933. „Укр. Збірник”, 1955. Кн. 2, стор. 64-78.

[33] Там же.

[34] „Двадцятип'ятитисячним” – окремо дібрана в 1930 р. група робітників-комуністів, росіян по національности, для догляду і керування місцевою владою, щоб статися по селах оком і вухом Москви. За большевицькими даними на Україну послано ніби лише „понад 10 тисяч” цих „кращих” большевицьких пролетарів з Росії.

[35] Прот. Д. Бурко: Митрополит Микола Борецький. „Рідна Церква”. Мюнхен, 1953, подає докладний матеріял про діяльність Митрополита і УАПЦ.

[36] Прот. М. Явдась: Українська Автокефальна Православна Церква, Мюнхен, 1951, стор. 159.

[37] Напр., в Полтаві церковні громади не були спроможні заплатити податків і церкви позамикано, на житомирського пароха наложено податку 35-40 тис. карбованців.

[38] Точніші дані подає М. Міллер у статті „Знищення православної Церкви большевиками”. „Український Збірник, 1957. Кн. 10.

[39] М. Ковалевський: Опозиційні рухи в Україні і національна політика СССР (1920-1954). Мюнхен, 1955, стор. 22.

[40] Д. Ф. Соловей: Україна в системі совєтського комунізму, 1959, стор. 54-55.

[41] М. Ковалевський: цит. твір, стор. 24.

[42] Ф. Піґідо: Україна під большевицькою окупацією, 1956, стор. 17.

[43] Піґідо: цит. твір, стор. 82.

[44] „Не треба розшукувати українських націоналістів”, – говорив ув'язненому Семенові Підгайному один з його слідчих у 1933 році – „досить взяти передплатників журналів „Україна”, „Життя й революція”, „Пролітфронт” чи „Літературний Ярмарок”, – і я без вагання заарештую їх, бо всі вони – націоналісти”. (С. Підгайний: Українська інтеліґенція на Соловках, 1947, стор. 23.)

[45] „Українські Вісті”, Ульм, 15. 5. 1948 р.

[46] Лавриненко: Розстріляне відродження, стор. 955 і 956.

[47] Ширше гл. статтю В. Голубничого: „М. Волобуєв, В. Доброгаєв та їх опоненти” в „Укр. Збірнику” за 1956 р. Кн. 6, стор. 7-22.

[48] „Документи українського комунізму”, Вид. Пролог, 1962, стор. 186.

[49] Цит. твір, стор. 191.

[50] Там же, стор. 193 і 228.

[51] Вс. Фелікс: ВКП(б) в післявоєнному періоді („Вперед” ч. 1-2 1957).

[52] Цитований твір, стор. 126.

[53] Всеволод Голуб: Конспективний нарис історії КП(б)У. „Укр. Збірник”, 1957, кн. 9, стор. 81.