В КУРМАНИЦЬКИХ ЛІСАХ

За наказом вищого командування УПА цілий курінь Перемищини мав зійтися в курманицьких лісах на відправу старшин. Був це гарний погідний день 16 червня 1945 року. Наша сотня закватирувала в селі Гута. Село було видовжене в яру поміж комплексами лісу з обох сторін, так що сотні було безпечно кватирувати. Після обіду сотенний скликав старшин на відправу, повідомив про наказ вищого командування УПА підготувати вояків до рейду в перший район, де оперувала сотня к-ра Бурлаки. В цей гарний погідний день сотня під вечір вирушила в рейд.

Золотий місяць присвічував нам дорогу. Ми залишшш свій оперативний терен і попрямували в перший район. Біля півночі прийшли в третій район, де оперувала сотня Крилача, минули село Семушову, відтак Тиряву Сільну і під ранок дійшли ми до означеного місця, де на нас вже чекали сотня Бурлаки, сотня Крилача і сотня Яра. Приємно було зустрітись і познайомитись зі старшинами інших сотень та обмінятись спільними думками і переживаннями тощо.

Курманицький ліс наповнився життям і радістю, бо перший раз тут зібрався куріньУПА. По цілонічному марші сотня Громенка подалась на відпочинок. Всі забезпечення і застави зайняли сотні Бурлаки і Крилача. Протягом дня командний склад куреня мав відправу. По відправі командир Бурлака запропонував, щоб курінь закватирував в селі Курманичі.

Почало сутеніти. Курінь вирушив до села. Селянство, побачивши вояків УПА, дуже ввічливо нас вітало. Люди просили завітати до їхніх хат.

Село було дуже велике і свідоме. Ми розмістилися в ньому досить добре. Селяни цілу ніч не спали, пишалися своїм військом і його силою. Поляки не думали, що під їхнім носом закватирував курінь Прута. А в селі радощам не було кінця — цілу ніч господині поралися біля печей, а малі підлітки бігали від хати до хати та приглядалися до вояків.

Господині приготували нам снідання, а дівчата, гарно повбирані, допомагали матерям частувати дорогих гостей. Біля обіду варта повідомила, що за якийсь кілометр від села польські кадети в кількості 50 старшин косять сіно. К-р Бурлака вислав чоту командира Ваньки, щоб їх забрати в полон. Ця група кадетів і не думала, що їх може стрінути така несподіванка. Вони поскидали пояси, верхній одяг, бо була спека, і навіть не виставили варту. Командир Ванька з чотою їх оточив.

— Руки вгору! — крикнув чотовий. — Не відважтеся брати зброю до рук. Підходіть з руками догори до мене.

Підхорунжаки ще ніколи не бачили вояків УПА, лише знали про них з оповідань. Вони зі страхом піднесли руки догори, а їх дуже скоро оточили вояки УПА. Наші забрали вісім повозок, шістнадцять пар коней, зброю, амуніцію і все, що вони мали з собою. Чота Ваньки з тріумфом повертає до села, і під охороною вояків УПА входять залякані польські "богатери". Вони побачили, що в селі так багато вояків УПА, та ще більше набралися страху, не знаючи, що ми з ними будемо робити.

Ціле село було заповнене УПА. Виглядало збоку, що нас там були тисячі. Ті польські "богатери" з острахом поглядали один на одного. Був то час обідньої перерви. Наша чемність вимагала гостинності. Несподіваних гостей треба було почастуватн. Наші вояки виявились здисциплінованими: як проходили біля старшин, віддавали честь. На наших гостєй робило це добре важливе враження. Вони щось поміж собою тихо говорили. Були це молоді офіцєри, які ще не нюхали крісового пороху і виглядали, як безвинні ягнята.

На велику для них несподіванку, наші кухарі приготували партизанський обід (не пригадую що). Командир Ванька каже їм брати свої щунки і підходити по обід. Кадети споглядали один на одного, не знали, що їм робити, бо не сподівалися такої гостинності. Очевидно, що їхні запасові американські консерви може і були смачніші від партизанської зупи, але було видно, що вони були задоволєні. По обіді вони знову посідали в купку, мов застрашені ягнята, і думали, що далі з ними буде.

Наш виховник Зорян, високий стрункий, гарної вдачі чоловік, стиснув свій пас, закинув через рамено автомата і підійшов до них. Вони побачили, що старшина УПА підходить до них, зірвались на рівні ноги і стали на струнко. Зорян наказав їм "Спочинь", запитав їх, чи вони розуміють українську мову. Один з них відповів, що не дуже добре. Зорян промовив:

— Старшини польської армії, ми знаємо що про нас вам говорять ваші зверхники. Вони кажуть, що Українська Повстанська Армія — це банди, які мордують невинне польське населення, палять польські села і т. п. Гадаю, що ви мали змогу пізнати і довідатись, що УПА не є банда. Як ви бачите самі, ми є здисциплінована армія. УПА не мордує польське населення так, як вам нас представляють. УПА карає лише тих, хто має провини супроти нас і нашого безборонного населення. Ми не боремось за здобуття Польщі, а боремось за Українські Землі і за Українську Самостійну Державу! УПА і ОУН готові співпрацювати з польським народом і разом боротися проти нашого спільного ворога Москви, бо ще короткий час — і ви пізнаєте, хто то є більшовики, що вони вам несуть таке саме поневолення, яке принесли Україні. Про те ви довідаєтесь пізніше. Не дайте себе заманити в пастку, не вірте своїм більшовицьким брехунам. Якщо ви любите свою Батьківщину, включайтеся у визвольну боротьбу спільно з поневоленими націями. УПА не воює проти польського народу, але воює проти більшовицького імперіалізму. Ви будете звільнені. Перекажіть своїм землякам, хто ми є і за що ми боремось!

На обличчях підхорунжаків було видно усміх і задоволення. По тій патріотичній лекції виховник роздав їм летючки і відозви польською мовою до польського населення.

— Під кінець хочу вас попередити, щоб ви не брали те за бандитизм. Як бачимо, ви гарно убрані, оснащені доброю зброєю, бо вам допомагають американці. УПА спирається лише на свої власні сили і на сили свого народу, тому наші вояки замінять ваші мундири, які нам пригодяться, а ви, як повернетесь до своїх частин, то дістанете нові.

Підхорунжаки всі відповіли:

— Проше бардзо.

Наші вояки вже назбирали в селі старих убрань, які були навіть подерті і полатані, принесли і подали підхорунжакам. Ті скоро почали перебиратись, а після, як вони перебрались, настала велика комедія. Вони ходили в тих обдертих і полатаних убраннях і співали:

— З тилу лата, з пшоду лата — так вигльонда польскі демократа!

А наші вояки дивилися збоку, як на цирк. Тоді підступив до них сотенний Бурлака і жартом сказав:

— Бачимо, що вам сподобались партизанські уніформи. А всі вони відізвались:

— О, бардзо!

— Панове офіцери, ми вас звільняємо. Хто з вас хоче повернутися до своїх частин, то може це зробити. А хто з вас хоче вступити до АК (армія крайова), ми вам дамо зв'язок.

Підхорунжаки були захоплені такою пропозицією, радились між собою, але казали, що радо би вступили до АК, але тоді їхні родини будуть в небезпеці. А про те, що вони від нас довідались, обіцяли переказати своїм друзям і своєму народові. Відходячи, поляки дуже дякували за гуманність і пошану, міцно стискали всім нам руки, вдаряли до дашка шапки. Потім вони задоволено відійшли. Тут ми зробили дуже велике діло — кращої пропаганди не могло і бути. Підхорунжаки, коли прощались, казали:

— Ми бачимо, що УПА є джентльмени.

Наші вояки були задоволені, бо майже ціла чота дістала нові мундири і взуття.

Нашій сотні надзвичайно приємно було гостювати в першому районі, але з жалем треба було повертати на свої оперативні терени, бо там почали шаліти польські банди. Командир Бурлака ще раз скликав командний склад на коротку відправу, де було уточнено намічені плани.

По вечері сотні почали розходитись до своїх оперативних теренів. Ми попрощались з мешканцями села Курманичі, подякували їм за гостинність. Селяни просили, щоб ми ще колись до них заходили.

Літня ніч була пречудова, місяць присвічував нам дорогу, лише було чути шелест крокуючих українських повстанців. Машерувати один за другим і тримати відстань — наказ командира сотні Громенка. Переднє забезпечення, яке очолила перша чота, пильно стежило за кожним шелестом на переді сотні. Марш був дуже веселий, вояцтво в доброму гуморі посувалось вперед. Нічний марш в незнаному терені був для нас не важкий, бо мали ми вояків з цих місцевостей, що знали кожну стежку в лісах. Нам було дуже легко перекидатися з одного терену в другий, тому і ворогові було тяжко слідкувати за рухами УПА, бо повстанські відділи з'являлися в одному місці і в момент зникали без сліду.

Щоб дійти в четвертий район, нам треба було машерувати цілу ніч, і то форсовим маршем. Біля півночі прийшли ми до села Тирява Сільна. Сотенний вирішив затриматися на денний постій у селі.

В Тиряві Сильній зробили ми несподіванку. Коли вмашерували до села, тут зараз же зробився рух, селяни нас радо вітали. Кущовий провід, що містився в селі, подбав про наше розтаборення, а також дав нам відомості про дії ворога. Цілий день пройшов спокійно. Селяни дуже раділи, віддавали нам що могли, але, на жаль, не могли ми в них довше гостювати, бо нам треба було відходити в наш оперативний район. Увечері ми попрощалися з селянами і обіцяли, що колись до них іще загостимо.

Тирява Сільна було в гарному положенні, навколо його оточував ліс. А називалося село так тому, бо була там копальня солі, куди і тепер наші селяни з довколишніх сіл приходили по сільну ропу. Опісля сіль виварювали, бо купити не було де. Та не було і грошей, бо на опанованих теренах УПА ніяка валюта не існувала. Так що наше населення було самовистарчальне. Народ тішився свободою.

Зранку прибули ми в четвертий район, затрималися в брижавському лісі. Висилаємо розвідку до села Брижави і Явірника Руського. Розвідка повертає і голосить, що по українських селах шаліють польські шовіністичні банди. Коли сформувався в Польщі уряд, тоді поляки дістали в руки зброю і, в першу чергу, почало виганяти і мордувати наших селян в мішаних польсько-українських селах.

Ані поляки, ані більшовики не могли опанувати тих меж і того терену, де діяла УПА, бо жодної адміністрації не міг запровадити. Користаючись зі сваволі, ті шовіністичні банди вилішали звірства на українському населенні. Українець боявся заговорити своєю мовою, бо зараз же його могли вбити. Найбільше це траплялося в мішаних селах за Сяном, куди частини УПА не мали доброго доступу. Але час від часу ті банди наскакували на українські села і по цей бік Сяну.

Треба було зміцнити кущові самооборонні відділи. Сітка ОУН почала інтенсивний вишкіл самооборонних відділів, щоб в разі такого нападу вони могли оборонити село.

Хоч війна скінчилася для західного світу, а на сході Європи ще гуділи гармати і клекотіли скоростріли. Українська Повстанська Армія вела криваву боротьбу на заході з панською Польщею, а зі сходу з більшовицькою Москвою. Тут не мало значення, хто яких переконань чи визнань, тут треба було всім українцям брати до рук зброю, щоб боронити своє життя, рідну землю, вільну Україну.

По цій стороні Сяну таким бандитським селом була Борівшщя, недалеко від Перемишля. Банди з цього села під покровом МО (міліції обивательської) напали на село Павликому. То було незабутнього січня 1945 року, як під ранок вартовий, що пильнував село, побачив, що з боку Борівниці наближається група людей. Можна було припустити, що то бандитський напад, а в селі ще тоді не було самооборони,

Село було стривожене, чоловіки середнього віку поховались до криївок, які заздалегідь приготували, а старші мужчини, жінкі і діти залишились в селі. Старенький священик вбрався в ризи, скликав селян до церкви і почав правити службу Божу. Польське військо вдерлося до села і почало грабувати що могло.

Бандити вдерлися до цєркви, відтягли старенького священика від престолу, здерли з нього ризи, ризами тими вбрали коней, а його прив'язали до коней і так довго волочили по селі, аж доки він не віддав Богові душу, а до того ще й насміхалися, що так виглядає "рускі ксьондз".

Дітей від десяти років і старших замкнули в школі і всіх знищили гранатами.

Це було велике варварське знущання над українським населенням. Подібне мордування зробили польські банди і в селі Грушівці над Сяном, де проколювали малих дітей вилами і викидали через вікна. Не зважаючи на те, що провід ОУН вислав попередження до поляків, напади на українські села продовжувались.Тут вже і дипломатія не допомогала. Треба було почати бойові акції — за будь-яку ціну треба було ліквідувати ті бандитські кубла. Сотня Громенка дістала наказ зліквідувати бандитське кубло Борівницю. Коли вояки довідалися, що буде акція на Борівницю, дуже зраділи, що будуть мати можливість в бою зохистити свою рідну землю. Сотня закватирувала в делягівському лісі — звідси ми мали вирушити на село Борівницю. На постої цілий день був у великому напруженні. Вояки укладали свої плани наступу. Наказ сотенного — прочистити і перевірити зброю. День тягнувся якось довго, сотенний ще раз зробив збір, щоб узгодити зі старшинами план акції. Вже почало сутеніти. Я послав зв'язкового Перця, повідомити чотових, щоб вояки були готові до збірки. За короткий час сотенний каже мені зробити збірку до відмаршу. Наказую службовому старшині зробити збірку. За кілька хвилин сотня стояла готова до наказу сотенного.

Я, як звичайно, даю наказ "Струнко" і здаю звіт сотенному. Сотенний підходить ближче і інформує вояків про акцію на Борівницю, яка має відбутися:

— Друзі вояки Української Повстанської Армії, сьогодні вночі ми маємо знищити бандитське кубло Борівницю. Вже досить знущань над нашим народом. Гарнізон маємо спалити до тла. Забороняю знущатися над цивільним населенням, особливо, забороняю вбивати жінок і дітей. В разі потреби у пожежі надати їм допомогу. Далі, село Борівниця є добре озброєне і уфортиковане, бо на місці є охорона. Будьте обережні, тримайте зв'язок, слухайте накази своїх командирів і, в разі потреби, допомагайте один одному. Поранених скоро забирайте з поля бою. Акція має початись о пів на першу годину ночі, а якщо б нас побачили, то треба атакувати.

Машеруємо один по одному. Перша чота на переднє забезпечення, за него сотенний почот, відтак друга чота, а на заднє забезпечення третя чота. Сотня нараховувала двісті двадцять вояків і старшин, була добре озброєна — кожна чота мала вісім кулеметів, десять автоматів, а решта були автоматичні пістолі і кріси, крім того, кожний кулемет мав багато запасної амуніції, і кожний вояк мав по кілька запасних гранат.

Машеруємо вільним ходом, бо маємо багато часу. Переходимо маленькі горбки, малі комплекси лісів і зближаємося до малого ліска, що був поблизу села. Якраз прийшли на час — 00.30. Наказ сотенного: "Розсипною". Скоро перебігаємо ми малу поляну, що ділила село від ліса, і підбігаємо до крайніх хат села.

Нас завважили, і заграв ворожий кулемет. Наші — поки мовчать. Спільний кулеметний вогонь — і вперед, щоб не дати ворогові приготуватись до сильної атаки. Нараз заграли наші кулемети і автомати. Ворог, який не був підготовлений і не сподівався такої акції, запанікував. Кулемети відкрили вогонь. Наші кулеметники вже зліквідували кілька ворожих кулеметних гнізд. Ворогові було тяжко боронитись, бо наші вояки змішались з цивільним населенням, і їм тяжко було зорієнтуватись, в якому напрямі стріляти. Полум'я вогню закидало високо вгору горіючі дахи, загорілось ціле бандитське кубло. Настало справжнє пекло. Ураганний вогонь з кулеметів і автоматів мішався з вогнем палаючих хат. Селяни, що були в гарнізоні, в паніці втікали зі своїх домівок, в чому їм допомагали наші вояки.

В такій акції кожний вояк брав ініціативу до своїх рук, бо накази командирів були зайвими. Незважаючи на це, наше вояцтво справлялось з ворожими кулеметними гніздами дуже спритно, ліквідувало їх одне по другім. Польські "богатери" втікали куди могли. Одне вороже кулеметне гніздо, яке було на верху костьола, тяжко було зліквідувати, хоч їхній кулемет стріляв куди попало, але усе-таки було небезпечно. Наш бравий кулеметник Слива пильно стежив за кожним рухом того кулемета. Біля однієї з палаючих хат він поставив свого "дихтяра" на паркан, примірився, в яке місце найкраще пустити серію. Коли ворожа обслуга кулемета хотіла змінити місце, в той час Слива за однією серією свого кулемета зліквідував те гніздо. Раптом стрілянина втихла.

Всі "богатери" повтікали, лише населення зі страхом і плачем бігало поміж палаючими хатами і не знало, що їм робити. Наш бій був скінчено. Наказ сотенного — відступати, забрати убитих і поранених. Там здобули ми багато зброї, амуніції, яку ті банди мали в запасі. Старшини і підстаршини бігали поміж догоряючими хатами, щоб зібрати вояків до відступу. Відходимо, залишаємо за собою руїну і згарище бандитського польського кубла. Це не була помста, але була то відплатна акція за знущання з нашого населення, була то научка для інших банд, які нападали на наші села. Скільки ворог мав втрат, не було змоги перевірити, а ми мали п'ятьох вбитих і сімох поранених. Це була для нас велика втрата, але вояцтво було задоволене тим, що ми зліквідували найзапекліше бандитське кубло, що наші селяни в тій околиці заживуть спокійно. Це не було лише одне таке польське село, що нападало, їх було більше: Делягова, Кузьмина і Бірча, які також треба було зліквідувати.

Під ранок повертаємо на свої оперативні терени. Вояки на ношах несуть своїх полеглих друзів, щоб поховати на вояцькому цвинтарі біля Волі Володзької. Інші допомагають пораненим. Рано закватировуємо в селі Воля Володзька. Тут викопано п'ять свіжих могил, в яких спочинуть герої Української Повстанської Армії. Ми відчуваємо смуток, що Україна віддала таких героїв, які не жаліли свого життя у боротьбі за волю. Нараз крісові простріли прорізали гробову тишу, і поволі п'ять домовин опускали в могили. Населення всього села пішло віддати шану своїм улюбленим синам. Зі сльозами на очах проводжало їх на вічний спокій.

Сотня відійшла на відпочинок. Село Воля Володзька було на горбку, навколо його оточував ліс, де був добрий стратегічний пункт до оборони вразі несподіваного наскоку ворога. Нижче другої сторони лісу, в долині, над сріблястою рікою Сян, було розташоване село Володж. Населення було дуже свідоме і патріотичне. Була там читальня, школа і гарна церква, яка сріблястою банею віддзеркалювала свідомість села. Село Володж бачило багатьох патріотів і членів ОУН. Вночі до села прибули розвідники з теренової сітки ОУН, повідомили, що в Борівниці поляки мали 75 вбитих і багато поранених.

Поляки почали зміцнювати військові гарнізони в Бірчі і Перемишлі, щоб були готові в разі нападу УПА. Про поведінку вояків УПА поляки говорили дуже гарно:

— Які вони були джентльмени в часі акції!

Після Борівниці польські банди трохи очунялись. Польська Армія Крайова почала нав'язувати контакти з проводом ОУН. Було кілька конференцій і узгоджено плани спільної боротьби проти більшовиків. Зв'язок ОУН був нерозривним з усією Західною Україною, де діяли частини УПА, а також і зі східною частиною України, де діяла сітка ОУН. Провід ОУН мав в підземеллі друкарні, де видавав літературні журнали, різні відозви на багатьох мовах до народів, які були під більшовицькою окупацією. Провідні члени ОУН налагоджували контакти з зарубіжними кореспондентами, навіть були прихильники нашої боротьби і в польскій армії.

ОУН по селах мала свої ланки, члени яких розповідали селянам, чому і за що бореться УПА. Молоді дівчата майже всі були охоплені сіткою ОУН, проходили санітарні та розвідчі вишколи. Навіть поляки дивувалися, звідки УПА дістає всі відомості. Старші селяни проходили війскові вишколи: вчилися володіти зброєю, наприклад, кулеметами, гранатами, а навіть і мінометами. На перепочинку вояки теж не дармували: два рази на тиждень сотєнний виховник Зорян проводив ідеологічний вишкіл, пов'язував теперішню боротьбу УПА з боротьбою 1918-20-х років.

Сам Зорян був улюбленцем вояків, він був спокійної вдачі, відданий патріот і член ОУН ще з гімназійних часів, а також і хоробрий вояк. Відтак інші години заповнювали старшини, які викладали теренознавство і партизанську тактику боротьби. Сотня не кватирувала довго на одному місці, завжди перекидалась з одного комплексу лісу до другого, або з одного села до другого. В сотні переважно були вояки з даних місцевостей, але частина була із східних областей України.

Завдання і наказ: — сотням УПА можна було зводити чолові бої з ворогом лише в крайньому випадку, якщо ворог несподівано нападав. УПА мала завдання нищити ворога несподіваними наскоками, де були найкращі успіхи. Коли ОУН і УПА розгортали пожвавлену діяльність на теренах, окупованих Польщею, ворог зовсім не мав жодного доступу на ті терени. Коли поляки висилали свої частини, то вони повертались з великими втратами. Більшовики почали зміцнювати польські гарнізони своїми спецвідділами, що були вишколені до боротьби з партизанами. Щоб не дати змоги зміцнити ті гарнізони, Головне командування УПА дало наказ ті гарнізони зліквідувати. Розвідка, яку вела теренова сітка ОУН, уважно стежила за кожним ворожим рухом, а також за тим, які сили він має в даному гарнізоні. В четвертому районі закріпився такий гарнізон у Бірчі, поміж Перемишлем і Сяноком, до якого лучили інши головні траси. В разі нападу УПА вони б могли дістати скору допомогу, не звертаючи уваги на те, що УПА перед якою-небудь акцією найперше нищить комунікаційні лінії.