ТАКТИКА БОРОТЬБИ ЗМІНЮЄТЬСЯ

За роки визвольної боротьби УПА здобула великий авторитет серед українського народу. Вона зуміла з'єднати українські маси і очолити боротьбу за Самостійну Соборну Державу. Хоча визвольна боротьба понесла великі жертви, але не зломилася. Москва була не в силі задушити Українського Визвольного Руху і мусила укласти тридержавний пакт, щоб знищити УПА. За більшовицьким наказом Польща застосовує іншу тактику боротьби прота УПА.

Коли польські гарнізони займали українські терени, то і УПА була змушена прийняти іншу тактику. Щоб не встрявати в чоловий бій з ворогом, наші відділи мусили постійно змінювати місця постою.

У нашій сотні був інспекційний старшина к-р Байда. Він був гарячої крові, часто не погоджувався з сотенним Громенком. Байда був колишній старшина Червоної Армії. Він не звик втікати від ворога. Але Громенко був більш розсудний. Іноді, щоб не йти в чоловий бій з ворогом, а тим більше, що ворог переважав в кількості десятикратно. Сотенний маневрував підрозділом. На другий день наші кур'єри повернули і від к-ра Рена принесли нові накази. Вони зустрілися з боївкою Орлика, а від нього довідалися, що генерал Сверчевський приготовляє велику акцію проти УПА.

В березні стало дуже холодно, і знову почав падати сніг.

Приходять зв'язкові з Бескиду і повідомляють, що там була велика облава. Ворог стягнув біля трьох тисяч воїнів проти сотні Хріна, яка далася взнаки полякам. Один полк був з Балигороду, другий полк зі сторони Волі Мигової, а третій — зі сторони Тісної. К-р Хрін їх перехитрив. Довідавшись про облаву на той терен, пішов до іншого і сміявся з них.

Коли польські частини переходили ліси, то натрапили на санітарну криївку (мабуть не була добре замаскована). Там було сімнадцять поранених вояків УПА, доктор Орест і санітарка Оксана. Ворог підійшов до криївки і відкопав вхід. Кричали "виходзіць" і пустили кілька серій з автоматів. Наші почали боронитися, викидали наверх гранати. Поляки так само кидали до середини гранати. Коли бачили, що наші не піддаються, почали кидати слізні гранати. Оборона тривала майже до вечора. Наші бачили, що немає виходу, а живими на тортури не хотіли піддатися. Вони, замінувавши криївку, підірвали її; коли побачили що безвихідне становище і всі там загинули. Також загинуло там кілька ворожих вояків.

Поляки хвалилися великими успіхами, що знищили бандерівський шпиталь. К-р Хрін не був поблизу тієї криївки і не міг їх оборонити.

Березень 1947 року. Біла плахта почала зникати з поверхні землі. Відділам УПА було легше порушуватися в терені. Поляки пожвавили виселення наших людей. Головне командування УПА знову дало наказ: щоб по вивезенні наших селян такі села палити, щоб ворожі банди не мали що грабувати, бо по вивозі сіл, польські селяни під прикриттям міліції все грабували. В кінці березня к-р Хрін одержав звістку, що до Сянока мають приїхати високі польські старшини на інспекцію, а звідтам до Балигорода.

К-р Хрін зрадів, що здійснить велику справу по захисту українського населення. Він зібрав цілий курінь і вирушив у сторону Балигорода, де мали проїжджати польські горлорізи. Прийшов на шосу, що вела зі Сянока до Балигорода, і вибрав догідне місце на засідку, розташував курінь і нетерпляче дожидав. По кількох годинах часу зближається колона. Хрін дає наказ, щоб концентрувати увагу на середину валки, де будуть їхати польські "дігнітаже". Передні автомашини, наповнені вояками, якраз доїжджали до правого крила курсня. Нараз — наказ, і ураганний вогонь із сотень автоматів і кулеметів посипався на ворожу валку, і особливо в середину, на лімузини, де їхали польські генерали. Польські вояки були спаніковані, бо не сподівалися такого привіту, розбігалися в різні сторони, бо не було навіть часу, щобн зайняти якусь оборону. Ворожа колона стала розбита, лімузини згоріли, і в них загинуло кілька генералів, а між ними найбільший україножер — генерал Сверчевський.

По великій перемозі к-р Хрін повертав у Бескид із задоволенням, що здійснив своє бажання.

Про смерть генерала Сверчевського почув цілий світ. Польське командування шаліло від люті. По смерті Сверчевського польський уряд дав наказ чим скоріше вивезти наше населення. По вивезенні села, зараз же тієї ж ночі, наші відділи то село палили. Настало пекло. Всюди на Закерзонні було далеко видно заграви та великі клуби диму з палаючих сіл.

Довколишні терени були зайняті ворожнми військами. Сотня мала часті сутички з ВП. Наші вояки були вимучені, нам був потрібен відпочинок. Сотенний вирішив знову перейти на польські терени і трохи відпочити. Вночі сотня переправилася через Сян на ворожу територію до варського лісу. Там, на високому шпилі гори, зайняли ми оборону. То був добрий обсерваційний пункт, де можна було бачити навколишні села і всі рухи ворога.

Рано зі сторони делягівського лісу почули ми серії кулеметів і артилерію. Припускали, що ворог робив там облаву. По цілоденному відпочинку знову переправляємося через Сян на свої терени і закватировуємо в грушівському лісі.

У моїй пам'яті залишився незабутній день 30 квітня 1947 року. Сотня закватирувала біля села Загути. Того дня селяни Гути, Загути і Ясенів дістали повідомлення, що завтра мають бути вивезені. Як довідались, що сотня з'явилася біля Загут, то всі селяни з тих сіл прийшли до лісу, щоб з нами попрощатися. Зі собою принесли що мали: хліб, масло, молоко та сало. Тяжко описати цю смутну зустріч, що наповнила серця повстанців і селян. Майже цілу ніч селяни провели з нами. Над ранком час був їм відходити до домів. На прощання селяни всіх нас обнімали, цілували. Старі бабуні цілували нас в голови і благословляли на дальшу боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу, а вони будуть молитися за нашу перемогу, і де б вони не були, то завжди будуть за нас пам'ятати.

Найжалібніша картина була, як місцеві хлопці прощалися з родичами, деякі — з жінками і дітьми, що на довгий час могли розлучитися. Ми потішали селян, що час прийде, і вони повернуться на свої рідні землі і заживуть вільним життям. Я завважив старенького дідуся, що стояв під ялицею і похитував головою. Я підходжу до нього і питаю:

— Що роздумуєте, дідусю?

Старенький підніс голову і жалібно сказав:

— От коби мені повернулися молоді літа, то іще б з вами погуляв. Колись за Австрії був я добрий стрілець, міг добре поцілити..., — і знову похилив голову, задумався.

— Тепер ми вас замінили, дідусю, — відповів я.

Старенький знову підніс голову, притулився до мене, поцілував мене в голову, благословив на дальшу боротьбу.

Цей зворушливий момент розчулив мене до глибини душі, бо мене ніхто не благословляв, не прощав, і як я відходив, то навіть з мамою не попрощався. В той момент і мені з очей покотилася сльоза. Я подякував дідусеві, поцілував його в руку і відійшов. Тієї зворушливої картини ніколи не забуду. В голові снувались картини мого молодого життя, як я був юнаком, як вступив у члени ОУН, як присягав: "Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї". Сьогодні те стало дійсністю. По відході ще кілька разів я обертався і дивився на старенького дідуся, який стояв біля ялиці, схиливши свою сиву голову, і про щось думав.

Переходжу далі — тут знову інша картина, де молоді дівчата зі змарнілими личками, зі сльозами на очах прощались зі своїми залюбками, може і назавжди. Плакали, що не почують бадьорих пісень, що не раз так ними милувалися. Ці зворушливі картини тяжко описати. Ціла ніч перейшла, як одна година. Заносилось на день, і селяни мусили повертати до своїх сіл, щоб приготуватися до виселення.

З гурту підходить сотенний Громенко, просить всіх хвилинку уваги і зворушливим голосом говорить:

— Дорогі брати і сестри! Я від імені цілої сотні дякую вам за вашу працю і допомогу, яку ви нам несли. Не раз ви наражувалися на велику небезпеку. Ви не жаліли для нас нічого, навіть свого життя. На жертівник Батьківщини ви віддали своїх синів і доньок, зазнавали великих репресій від ворога. Ви не заломились у спільній боротьбі за нашу поневолену Батьківщину. Ми всі разом довели перед ворогом нашу єдність і непохитність у завзятій боротьбі. Хай ваша віра в нашу перемогу буде і далі непохитною! Вірте в нашу перемогу! СЛАВА УКРАЇНІ!

— Героям Слава! — відповіли селяни. По тій промові сотенного запанувала гробова тиша. Його слова неслись ген-ген далеко по лемківських лісах. 3 грудей жінок і дівчат вирвалися нестримні ридання. Під кінець зустрічі селяни і повстанці зібралися в гурток, і напівголосом по лісі понеслася повстанська пісня:

Ідеш від мене ти, моя кохана,
Зійдеш з очей — мене не забувай,
Я — син лісів, а серце партизана!
На мене жде з побідою весь край.

При відході сумні селяни вимахували білими хусточками на прощання. Сотня довго дивилась в їхню сторону, доки вони не зникли нам з очей.

Заносилось на Божий день, лісова пташина своїми гармонійними співами мов розвеселяла цю сумну картину. Лише блідий місяць, що своїм промінням вкрадався поміж розлогі ялиці, був свідком того сумного моменту.

Сотня відмашерувала в глибину лісу, розтаборилась. Висилаємо стежі в терен. По якомусь часі стежі повертають і звітують про ситуацію в терені. Всі довколишні села зайняли польські війська, а також заблокували делягівський і борівницький ліси, щоб забезпечити себе від наскоку УПА. До Загут і Ясеньова під'їжджають ворожі підводи. Доносяться плачі жінок і дітей, що вони мусять покидати свої прадідівські землі, де вони виростали, тішились прекрасними горами, своїми звичаями, а ворог вирвав з їхніх сердець мрії, їхнє майбутнє.

Місцеві вояки УПА переживали ті моменти. Вони вдивлялися в ті сторони, де родились і виростали. Кожен з них закусив губи і чекав моменту, коли прийде час, і можна буде захистити свій край, своїх сестер, братів, своїх рідних.

Ціле Закерзоння заповнили ворожі війська. Всі шоси були забиті підводами і автомашинами, що вивозили селян, а інші вивозили їх награбоване майно. Для нашої сотні було вже тяжко провадити розвідку без допомоги селян, і з прохарчуванням були проблеми. Мали ми запасові харчі в криївках, але тяжко було їх дістати, бо ворог заблокував терени.

По вивозі селян, коли стало темно, сотня вирушила в сторону Гути. Наперед вислано розвідку перевірити, яка ситуація в селі. Розвідка повертає і звітує, що нема в селі жодної живої душі. Сотня підходить до села і стрічає жахливі картини. На плотах сиділи перестрашені кури, було чути жалібне нявкання котів і виття собак, які шукали своїх хазяїв. По хатах бачили ми порозкидані ліжка, поламані шафи, бачили ми, що поляки були безпощадні. В кожного з нас збудилася лють.

Сотенний наказує палити порожні хати. Можна було собі уявити, як вояки, які були з даного села, мусили палити свої рідні хати. Нараз ціле село вибухнуло вгору вогнем. Сотня лишає за собою великі клуби диму і жовті вогні палаючих хат.

По часі сотня приходить до села Нетребки. Тут не було чого затримуватися — те ж саме: жалібне нявкання котів і виття собак. За хвилю в повітря вибухнули великі клуби чорного диму і полум'я.

Під кінець приходимо до села Загути, яке не раз було для нас великою допомогою. Повертаємо до лісу, затримуємося на краю і дивимося на трагедію нашого народу, який ціле своє життя працював, а лютий ворог вирвав їм серце. Заходимо в глибину лісу. В лісі стрічасмо селянина з Нетребки, який втік перед виселенням. Він розповів нам про несамовиті події. Казав, шо вивезення тривало всього кілька хвилин. Поляки не дали забрати зі собою навіть білизни. Людей виганялн з хат, штовхали рушницями, гнали до автомашин. Багато селян втікали в ліс — тоді поляки по них стріляли.

Ліси були заповнені втікачами. Вони ховалися по ярах з надією, що та варварська навала промине, і вони повернуть до своїх сіл. Ворог щодня все більше паралізовував наші рухи. Чудова весна, всюди зелень, природа заквітчала поля і яри, а села стали пустелями. Лише по терені швендяли частини польського війська та рили місцями свіжі окопи. Іноді вони навіть прорубували ліси та робили засідки.

В сотні настала складна ситуація, бо мали ми проблему з пораненими. Вони не хотіли йти до санітарних криївок. Нам забракло ліків і бандажів. Вже і запасові харчі нам закінчувалися. Хоч мали ми замагазиновані припаси, та тяжко було їх видобутн. Сотня перейшла в делягівський ліс. Там зайняли ми догідні становища, які були добрі до оборони, якщо б ворог нас розконспірував. Цей горбок називали ми "Повстанський Синай", на тому горбку сотня звела кілька успішних боїв. Поблизу наших становищ швендяли ворожі відділи і навіть не думали, що їм під носом кватирує сотня Громенка.

Зближався вечір, нам треба було подумати, як би дістати з криївки харчі. Сотенний каже мені вислати розвідку до Нетребки — чи немає Війська Польського. Розвідка скоро повернула і звітувала, що всюди спокійно. Висилаємо ройового Рубача з роєм і сотенного інтенданта Глуза видобути з криївки продуктів. Справді, рій впорався дуже скоро і повернув. Принесли бараболі, маринованого м'яса і сухарів. Друг Глуз скоро розподілив харчі поміж роями, а кухарі розпалили вогні і приготовляли вечерю. По вечері настрій вояків був дещо відмінніший: вояки наповнили збунтовані шлунки, і настрій змінився.

Терен був заповнений ворожими формуваннями. Акціями керували більшовицькі старшини, бо не раз в атаці чули ми голоси "старшого брата". Польські війська повільно посувалися до сіл, з артилерії обстрілювали ліси. Над лісом кружляли совєтського типу малі розвідчі літаки, які скидали відозви до відділів УПА. Відозви були писані українською мовою, воякам, які складуть зброю, обіцяли "амністію". Добре, що скинули нам багато паперу — буде в що закрутити дубове листя (то був повстанський тютюн).

Був натиск на українське населення, яке ще не було вивезене. Ворожі вояки гвалтували жінок і дівчат, а селян тортурували, щоби вони видавали, що знають про УПА. Але селяни були незламні, не зрадили нікого, хоч знали, де є криївки з пораненими, а також з амуніцією і харчами.

Делягівський ліс був оточений польськими полками. Наші зірці, що були на високих деревах, повідомляли про рухи ворога.

Ворог наступає на наші позиції. Сотня не може змінити місця. Вирішено прийняти чоловий бій. Дивимося на годинники—десята година ранку. Ще далеко до вечора, щоб ми вв'язалися в бій з ворогом. Сотенний скликає старшин на нараду.

— Друзі старшини Української Повстанської Армії! Виглядає так, що сьогодні ми будемо мати кільцеву оборону, з неї мусимо вийти ціло. Сотня займає становища тут, на цьому горбку. Треба доглянути, щоб вояки добре маскували свої позиції. Якщо б ворог запримітив нас на відстані кількасот метрів, то ми би були знищені перед нашим наступом, а наступ потягнув би за собою багато жертв. Підпускайте ворога на найближчу відстань. Будьте уважні і обережні!

Сотня скоро зайняла круглу оборону. Передпілля наше було добре, таке, що можна було завважити ворога на дальшій відстані. Повідомляють зірці, що ворог зближається до лісу. Нараз чуємо сильне "гурра" ворожих частин, з тим "гурра" ворог подався в ліс.

Поляки, пройшовши трохи в глибину лісу, не натрапивши ні на який опір, стали відважнішими, навіть і стріли втихли. Ворожі частини безпечно посувалися в глибину лісу. Ще не знаємо, на якій відстані від нас ворожі частини. Наші вояки, добре замасковані, стежили за кожним рухом перед собою. Чекали на появу ворога. Кожний мав відбезпечену зброю, щоб бути готовим до наказу "вогонь!". Зірці, що були на обсерваційних деревах, долучили до своїх роїв і зайняли становища. Кожен з нас тримав палець на спуску свого автомата чи кулемета. Нараз чуємо ворожі голоси. Ворог підходить чим ближче. Вояки, добре поінформовані, в якому положенні знаходиться сотня, розуміли, що прорив буде коштувати багато жертв. Ворог підсувався дуже обережно. Вже на відстані біля п'ятдесяти метрів сотенний зайняв становище біля роя Лози з кулеметником Дубом. Дуб мав скоростріл німецький "МГ-42" і дуже спритно ним володів. Я і виховник Зорян зайняли становища з роєм Рубача, а Лагідний при чоті Бартля. Ворожа лава все ближче і ближче — вже десять метрів, вже і п'ять. Нараз один з польських вояків завважив цівку у нашого кулеметника Дуба і крикнув:

— Бандеровци!

На його крик загуркотіли наші кулемети і автомати. Середина ворожої лінії була знищена, на полі бою лежало кілька десятків вбитих. Наказ Громенка — відкрити вогонь у бік ворога. Знову ураганний вогонь наших кулеметів.

Далі наказ — "Гранати". В моменті, мов град з неба, посипалися на ворожі становища наші гранати. Ворог, спанікований, почав розбігатися в різні сторони, команди не було чути, та ії ніхто і не слухав.

Ворожі поранені кричали, просили допомоги, а що сталося з рештою ворожої наступаючої лінії, не можна було збагнути.

Стріли затихли, всюди тихо, мов по бурі. Сотенний дає наказ: розсипною, помалу і обережно посуватися вперед, податися вбік, а якщо б хтось завважив ворога, так займати становище і — вогонь. Машеруємо вперед, десь далеко чуємо голоси. Сотня подається направо. Не маючи жодного опору ворога, скерували на другу сторону гори. Ми ворога здезорієнтували. Ворог думав, що сотня не атакувала і залишилася на становищах, сподіваючись його другої атаки. Тим часом сотня відійшла непомітно на другу сторону гори і там зайняла становища. Сонце зближалося до заходу. Якщо б сотня вв'язалася в бій, то до вечора вже недалеко — можна би з ворогом погратись.

На новому місці виставлено сильні застави, вояки замаскувалися і почали вільно відпочивати. Сонце поволі посувалося в долину. Але ворог не наступає. Вояки поміж собою дискутували, бо кожному було цікаво: скільки вбитих мав ворог. Хто казав, що було п'ятдесят, а хто казав, що сорок, — на тому стала суперечка, а фактично ніхто не знав скільки. До вечора було вже недалеко, але була можливість звести ще один бій. Це буде залежати від того, як ворог позбирає всіх до купи.

Сонце чимраз далі падало в долину. Сотня цілий час в напруженні. Хоч вислали ми на край лісу розвідку, але вона не могла зорієнтуватися, бо ворог збирав свої розпорошені частини, і невідомо було, чи то до нової атаки, чи до відступу.

На сільських дорогах гуркотіли ворожі машини, які вивозили все,  що залишили наші селяни. Ворог поспішав, бо знав, що вночі УПА ті села спалить. 3 навколишніх сіл високо, аж до неба, підносилися великі клуби диму з опустошених догораючих сіл.

Настали жахливі часи для українського народу: деякі частини земель знищили німці, а потім, по відступі німців, ще гіршу методу застосували більшовики.

Врешті, ще один український ворог застосував остаточне знищення наших земель на Закерзонні. Вже кілька років по війні, коли народи світу заживають спокою, український народ перебуває далі у затяжній боротьбі за свою волю і незалежність. Наше населення трималося хоробро. Дуже часто перед наїздом ворога мешканці сіл втікали, забираючи із собою, що могли — худобу, клунки, які заздалегідь мали приготовані, і в лісі перебували по кілька днів. Ця героїчна поведінка селян придавала ще більшої завзятості УПА, а ця завзятість кидала їх у стрімкий вир боротьби з ворогом.

По успішнім бою в делягівському лісі сотня закватирувала в малому ліску під селом Рибним. Ворог ніяк не сподівався, що в такому малому ліску могла закватирувати сотня Громенка. В тому місці стояли ми два дні. Положення відділів УПА ставало щораз труднішим: брак харчів, медикаментів та інших речей. Бої і сутички з ворогом були дуже часто. Сотня завжди мала успіхи, і то давало воякам велику моральну підтримку. Вони, хоч не раз були голодні, але в боях були завзяті. Найбільше зараз був брак розвідки, яку несли нам наші селяни. Вони не раз переносили ворожі знущання, а часом декого навіть розстрілювали, але відважні лемки не падали духом і тісно співпрацювали з УПА. Якщо б всі українці були такі хоробрі, як ці, ще недавно малосвідомі лемки, то Україна давно була б самостійною.

Довколишній терен був заповнений ворожими військами, і сотня мусила постійно змінювати місця постою. Вояки були весь час в напруженні. Сотенний скликає склад і каже про свої плани:

— Ворог зайняв наші терени. Я задумав перейти через Сян на ворожу територію, щоб там вояки трохи відпочили. Ворог, напевно, не буде сподіватися, що ми на їхньому запіллі.

— Думка не зла, — відізвався к-р Байда. — Якщо там поблизу немає ворога, то ще можна би і дістати харчів у польському селі.

— Але того ми собі не можемо дозволити, — каже Громенко, — ми би себе зовсім розконспірували, а може, нам ще колись буде потрібна переправа на відпочинок.

План сотенного всі ухвалили. Смерком машеруємо в бік Сяну. По двох годинах маршу приходимо над Сян. Деякі наші вояки знали, де можна перейти вбрід. Всі скоро роззулися, і за кілька хвилин сотня опинилася иа ворожій території. Відійшли ми в глибину лісу, там виставили забезпечення, і вояцтво подалось на відпочинок. Тут були ми певні, що день буде спокійний. Якщо сьогодні нас ніхто не розконспірує, то, може, затримаємося тут і на кілька днів.

Вояки почували себе вільно. Розтаборились на високій горі. Наші зірці мали добрі обсерваційні пункти, бачили всі ворожі рухи. До наших становищ доносилася артилерійська канонада з довколишніх лісів. Біля обіду артилерійський вогонь затих, і за якихось дві години почули ми сильний кулеметний вогонь в ліси. Що то була за причина, що ворог стріляв в ліси, тяжко було збагнути.

На шляху Селиськ-Поруби переїжджали валки вантажних автомашин і панцерів. В Порубах і Нетребці мали ми санітарні криївки, в яких були наші поранені. Коли ворог снувався по тих теренах, сотенний побоювався, щоб не знайшли тих криївок.

Під вечір вояки підкріпились запасовими харчами і подалися на нічний відпочинок. Ніч була спокійна, стріли втихли. Рання пташня розбудила всіх з твердого сну. Кожен з нас не вірив, що ми так спокінно перебули ніч на ворожій території. Сотенний застосував добру тактику: якщо ворог вештається по наших теренах, то сотня УПА йде на відпочинок на його терени.

Біля обіду наші стійкові привели двох хлопців років, може, біля десяти. Як звичайно, хлопці забігли собі до лісу. Вони цілком спокійно прийшли, не боялися, казали, що вони вже бачили "бандеровциф", бо ті були у їхній хаті, і тато давав їм солонини.

Стрілець Рубаха забавляв їх до вечора, аж діти жахнулись, що їм пора йти додому, бо мати буде їх шукати. Комендант СБ, Петя, взяв дітей за руки і відвів їх до краю лісу. Він сказав їм, щоб вони нікому не казали про те, що бачили "бандеровциф".

— Приходіть ще завтра — будемо збирати ягоди. Вони казали, що прийдуть.

Коли стемніло, сотня знову переправилася через Сян і відійшла в грушівський ліс. Видно, що діти сказали родичам про те, кого вони бачили, а ті повідомили міліцію. На другий день рано чуємо артилерійський вогонь на варський ліс, той самий, де ми кватирували.

— Запізнилися, — говорили усміхаючись між собою вояки.

Чи ворог робив облаву на цей ліс, чи лише обстрілював його — не знаємо.

В грушівському лісі перебули ми ніч спокійно. Біля години десятої повідомляють зірці, що на наші становища наступають поляки. Відступати не було куди, і сотенний вирішив зайняти догідні становища, добре замаскуватися і прийняти чоловий бій — іншої ради немає.

Ворог оточив ліс півколом. Він підходив дуже повільно і обережно вже майже дві години. Здається, що попікся в делягівському лісі, тому був більш обережний. Такий повільний наступ ворога діяв на нерви кожного з нас. Наші зірці звітували про його кожний рух. Над лісом кружляв малий більшовицький літак і скидав відозви до вояків УПА. Відозви сповіщали:

— Вояки УПА! Ви бачите, що ваше становище безвихідне: ви не маєте харчів, убрання і амуніції. Війни з Америкою також не буде. Не слухайте своїх командирів, які силою женуть вас до бою! Піддавайтеся — і ви будете помилувані! Ви щасливо заживете вільним життям!

Ніхто з нас не звертав на ті відозви уваги, вояки собі з того легковажили.

Ворожа лінія посувалась щоразу ближче. Повстанці дожидали нетерплячe, коли ворог буде біля нас, і ми його гідно привітаємо. Бачимо, що ворог не є певний, де знаходиться зараз сотня Громенка, бо не залягає, а лише посувається поволі. Якщо б він заліг, то для нас було би гірше, бо ми мусили б прийняти фронтовий бій, а так ми вдаримо на нього несподівано, і він не буде спроможний зайняти догідні становища.

Вже бачимо, що поміж деревами посуваються передні ворожі бійці. Тут можна собі уявити, як голодний вовк чатує на свою здобич, коли бачить, що вона вже близько. Несподівано він атакує і вбиває цю здобич на місці. Таке саме почуття було і у вояків УПА. Нетерпляче чекають вони на свою здобич, і коли надійшов час, вони, мов голодні вовки, відкривають сильний кулеметний вогонь, кидаються вперед з могутнім криком "Слава!". В даному випадку, яку б ворог не мав силу, але він заламується і, спанікований, не знає, що йому робити. Він починає втікати і навіть не думає, що і там його чекає повстанська куля. По кількох роках завзятої боротьби наші вояки були загартовані. Напруження зростало, в кожного було бажання дочекатися вечора, бо ворог, не знайшовши жертви, мусив би відступити. Була лише перша година пополудні.

Нараз по стороні чоти Бартля ворог пішов скоріше. Тут відізвалися наші кулемети, які змішались з криками "Слава!" і "Гур-рра!" — наша лінія вискочила на ворога. Розгорівся жахливий бій.

Ворожої команди ніхто не чув, лише крики і зойки поранених по обох боках. Ми пробили першу ворожу лінію. Перескакуємо через трупи і біжимо вперед. Натрапляємо на другу ворожу лінію, але нам не можна гаяти часу. Щосили стрибками подаємося вперед. В такій ситуації кожному з нас диктував власний розум, що треба робити. Кожний брав ініціативу у свої руки.

Ворог відкрив кулеметний вогонь, але те нас не спинило. К-р Громенко натхненно закомандував:

— Хлопці, вперед!

За тим наказом всі повстанці так сильно вдарили на ворожі становища, що ворог не встояв і почав утікати. Тут не допомогла вже більшовицька лайка і наказ "впєрьот".

Повстанці, знову перескакуючи через ворожі трупи, кинулися вперед. Сотня вирвалася з кільця, залишаючи на полі бою п'ятьох вбитих. Хоч вояки вже вимучені в нерівному бою, але біжимо вперед, щоб зникнути ворогові з очей. Пробігши добрий шмат дороги лісом, уповільнили біг, бо кожному вже бракує віддиху. За кілька кілометрів сотня зупиняється. Тут якраз є добре місце для оборони. Сотенний наказує зайняти оборонні становища. Нам за всяку ціну треба відпочити.

Сонце почало хилитися до заходу. Повстанці очікували вечора. Як стемніло, сотня вирушила в напрямі села Гути. Вислана розвідка повертає і звітує, що в селі після вивезення немає жодної живої душі. Сотня вступає до села. Там спостерігаємо вже бачену картину: в хатах розкидані ліжка, розбиті шафи, на столах залишені миски, зі стравою, яку не встигли доїсти, а на парканах сиділи кури, нявкали коти і вили собаки, покинуті своїми господарями. Бачили, що ворог немилосердно вигнав селян з хат і не дав їм нічого взяти з собою.

Перейшовши село Гуту, подалися ми до села Рибного і там застали такий самий жах, що і в Гуті. В лісі натрапили ми надвох літніх чоловіків, яким вдалося вирватися з того пекла. Вони казали, що вивезення тривало всього кілька годин. Людям не дали забрати посуд, білизну та інші потрібні їм речі. Багато селян втікало до лісу, вони ховалися, як колись за татарських часів, по гущавинах, потоках і ярах з родинами і худобою, сподіваючись, що ворожа навала перейде, вони повернуть до своїх сіл і знову заживуть вільним життям. Сподівалися, що тут, на прадідівській землі, доживуть свого віку. Але ворог був безпощадний і не звертав уваги на розлуку родин, кожного ловив і вивозив з рідних місць.

Польський комуністичний уряд знав, що силою УПА не знищити, тому запланував виселення українців. Командування УПА на Закерзонні знало про ворожу акцію, бо мало про неї добру інформацію. Воно запланувало пропагандивні рейди, кілька груп на захід, а ще кілька — на схід, а деякі мали залишитися на місці. 3 огляду на велике скупчення ворожих військ, накази прийшли невчасно. Лишившись без підтримки населення, відділи УПА зрозуміли, що Визвольна боротьба є не тільки боротьбою УПА, але всієї української нації. В найгіршому положенні знаходилася теренова сітка ОУН, яка мала на своїх плечах таке завдання, як прохарчування УПА, а також розвідку. СБ виконували великі небезпечні місії. Наша сотня ще сяк-так давала собі раду. Трохи харчів ще знаходилося в магазинах, іноді ми переходили за Сян, на польські села, і там діставали трохи продуктів.

Сотня закватирувала над селом Нетребкою. Ніч була чудова, лише блідий місяць поміж щілинами заглядав на сплячих повстанців. Зближався ранок. Шум ялиць об'єднувався зі співом ранніх пташок. Природна симфонія віщувала Божий день. Рано несподівано повертають наші зв'язкові, що були вислані до к-ра відтинка Рена подальші інструкції. Передають сотенному "штафету". Сотенний скоро відкриває і починає розшифровувати (кожен наказ був писаний шифром).

— От, кляті гади! — сказав Громенко нервово. — К-р відтинка повідомляє, що Москва, Варшава і Прага уклали тридержавний договір з метою знищення УПА.

В нас мороз перейшов по тілі, як ми прослухали те повідомлення.

— То нічого нового, — сказав к-р Байда. — Москва сама не може знищити великої сили УПА і тому запросила на допомогу своїх сателітів.