ПРОЩАННЯ З РІДНОЮ ЗЕМЛЕЮ

На другий день під вечір сотня мусила змінити місце постою. Не раз кватирувала вона у малих комплексах лісу, де ворог нас найменше сподівався.

Перемашерували ми в брижавський ліс над селом Добрянкою, там і закватирували. Ліс був досить великим, тягнувся аж до Кузьмини. В селі Добрянці мали ми приховані запаси харчів. Висилаємо рій Рубача, щоб пішов до харчової криївки, де мали ми замариноване м'ясо, і, як знайде, то аби взяв також бараболю, якщо поляки її не забрали. Сотня зайняла добрі оборонні становища. Виставили сильні забезпечення, і бійці подались на відпочинок.

До села не було далеко, тож Рубач скоро повернув з харчами, з великим запасом. Тепер ми мали запас на кілька днів. Кухарі тим часом розпалили вогні і приготовляли вечерю. При вечері вояки між собою жартували, оповідали свої пережиття:

— Завтра Зелені Свята, — сказав кулеметник Крук, — чи кляті "антки" дадуть нам спокій, щоб ми могли вільно відсвяткувати цей день?

— Хай спробують, — відізвався ройовий Лоза, — то ми їх ще раз добре похрестимо.

Почув те сотенний Громенко і сказав:

— Не журіться, друзі, свято будемо відзначати спокійно, а тим більше, що тут маємо добре поле зору до Бірчі. А від Ляхави виставимо застави на всякий випадок.

 

День обіцяв бути дуже гарним. Вояцтво відпочивало, а велике золоте коло сонця кидало своє ніжне проміння через щілини високих ялиць на відпочиваючих повстанців, мов нагадувало, що сьогодні велике свято.

В таборі сталося заворушення, мов у муравлищі. Вояки приготовлялися до вшанування свята. Курінний капелан заповів, що буде сповідати. Хто б з вояків хотів висповідатися, щоб приготувався. В таборі запанував святковий настрій. Рій Лози приготував престіл, відтак накрили його білим обрусом, що його носив зі собою капелан.

Вночі до сотні прибув провідник Карло зі своєю боївкою. Між тим, я і виховник Зорян вийшли на край лісу над селом Добрянкою. Навкруги бачимо спустілі села, де стояли лише згарища зі спалених хат. Сумно стало на душі, ми обидва мовчки споглядали ті села, де ще недавно жили наші убогі але горді лемки, тяжко працювали, тішились своїм надбанням, де недавно бігала дітвора, а сьогодні тут лише пустка і руїни. Ворог викинув їх з прадідівських хат та вивіз до чужого краю, а на їх місце має заселити польські сім"ї. На душі стало ніяково. Я подумав:

— Де ділася справедливість? Чому наш народ так гірко карається? Боже поможи нам!

Подивились ми довкруги і з великим болем на душі повернули до сотні.

Приходимо до сотні. Тут застаємо почот на чолі зі сотенним. Позакурювали грубі цигарки, скручені зі сухого букового листя в папір з польських летючок. Нараз Громенко вдихнув сильно, випустив великий клуб диму і засміявся:

— Краще смакує українське букове листя, ніж польські "пшедні", — показує на грубу цигарку.

Нараз всі зареготались. В той час над лісом кружляли два польські "кукурузники" і розкидали летючки.

За коротаий час ми їх читаємо. То було звернення до вояків УПА українською мовою, яке, мабуть, було диктоване зрадником Вишинським:

— Повстанці! Кидайтє зброю, голосіться до найближчих наших станиць! Стріляйте своїх командирів, бо вони вас обманюють і силою женуть на смерть. Хто добровільно зголоситься, не буде караний!

— Та сама історія, той сам зміст, що був три місяці тому, — відізвався друг Лагідний.

Ройовий Рубач засміявся і сказав:

— Добре, що накидали нам багато паперу, то буде в що закрутити цигарку.

По часі наших дискусій сотенний сказав мені зробити збірку сотні, щоб вияснити воякам ситуацію і звернення поляків. Сотня стояла на збірці, коли сотенний підступив і зворушливим голосом звернувся до вояків:

— Друзі повстанці! Ворог намагається нас зкомпрометувати, тобто змусити добровільно голоситись і обіцяє помилування. Ви самі знаєте, що то більшовицька тактика. Ви також знаєте, що більшовики пощади нікому не давали, знущалися над полоненими і навіть брутально поводилися з убитими повстанцями. Ви самі були свідками тих звірств, які доконували поляки. Ворог бачить, що є безсилий проти УПА, та шукає іншої зброї. Як хтось з вас думає, що не витримає в тій нерівній боротьбі з ворогом, то може добровільно виступити. За те кари нікому не буде. Ми всі є добровольцями УПА. Вас ніхто не жене під пістолею до бою, так, як женуть вони своїх вояків. Ми пішли до боротьби, бо нас покликала Батьківщина, нас покликали Базар і Крути, нас кличуть наші брати і сестри, яких щойно вчора викинули з їхніх прадідівських хат. Здобудемо Українську Державу або згинемо у боротьбі за неї!

— Здобудемо або згинемо! — відгукнуло вояцтво.

Сотенний сказав мені вибрати дванадцять найкращих вояків, дати їм всім автоматичну зброю, гранати і польські уніформи. Ті вояки мають відійти у перший район до к-ра Бурлаки зі спеціальним дорученням. На командира тієї групи призначити вістуна Оленя. Я покликаю Оленя, даю йому інструкції. Сотенний дає йому "штафету" з тайним наказом, який отримав від к-ра відтинка Рена, подає кличку і збірний пункт, щоб вони, як не зможуть долучити до своєї сотні, то долучать до котрої-небудь і підпорядкуються.

Вістун Олень зголосив сотенному відхід і зник у гущавині лісу.

Сонце підійшло вже досить високо, сотня приготовлялася до відправи Богослужіння. Деякі вояки підготовлялися до сповіді, як колись бувало у рідному селі. Настрій вояків був святковий, але ненадовго. Аж раптом прибігають від переднього забезпечення зв'язкові і повідомляють, що в наш бік йдуть поляки. Яка кількість — ще не зорієнтувались. Сотенний дає наказ маскувати місця постою, а зв'язковим наказує повернути до сотні.

Зв'язкові скоро відбігли, сотня була в бойовому поготівлі. Там, де ми кватирували, були не догідні до оборони місця, бо були ми на краю лісу і над селом. Якщо б там ворог нас заатакував, то ми не мали б куди вицофати, лише тільки до села, а там ворог був би нас зовсім винищив. Громенко дає наказ "Вперед", щоб зайняти кращі становища до оборони.

Між тим, долучила застава, і сотня бігом подалася вперед.

Відбігли ми може півкілометра — там якраз був добрий терен до оборони. Наказ — займати оборонні становища, добре замаскуватися зеленим чатинням і чекати заклику до атаки. За кілька хвилин сотня була готова до оборони. Кожному з нас тривожно билося серце, і нетерпляче дожидали ми появи ворога. Вже чуємо голоси, поміж грубими ялицями бачимо тіні ворожих вояків, які вільно посуваються вперед. Йдуть обережно, без думки, що тут можуть бути упівські відділи. Бачимо добре їхні обличчя. Вже вони від нашої лінії на відстані біля ста метрів.

Я був при чоті к-ра Бартля. На нашому крилі бачимо молодого старшину, що вимахує руками, і ми чуємо його команду: "Лєвесшидло до пшоду, вирувняць лінії!"

Навіть і не думав він, що за якусь хвилину стріне його несподіванка зі сторони сотні Громенка. Там, посередині лінії, знову чуємо російську команду. Поміж грубими ялицями вже бачимо польські рогатівки. Нараз ворожа лінія затрималась, наперед виходить старшина якоїсь ранги і кричить: "Тшимаць одлеглосць, ато маршеруєцє, як бидло!"

Мій палець дрижить на спуску автомата, кров застигає в жилах. Замасковані вояки УП А за грубими ялицями чекають на ворога, мов голодні вовки на здобич.

За якихось десять метрів перед нашою лінією знову ворожа лінія затрималась, але нас вони ще не завважили. Чуємо команду: "Вирувняць лінії!"

Тепер вже пора! По нашій лінії перебіг наказ: "Сильний кулеметний вогонь!" Неначе грім з ясного неба загуркотіла наша зборя. Перша ворожа лінія була скошена, мов трава, лише було чути зойки поранених ворожих вояків. Нам не було чого гаяти часу. Сотенний дає наказ: "Бігом вперед". Наші вояки перескакують ворожі трупи, і ми подаємось вперед, але дехто затримався над ворожими убитими: хто забирав зброю і амуніцію, яка нам дуже була потрібна, а хто знову забирав наплечники, напаковані американськими консервами.

По розбитті ворожої першої лінії і здобутті воєнних трофеїв наказ: "Скоро вперед". Вояцтво УПА бігом подалось вперед, аж нараз переднє забезпечення повідомляє, що завважили друту ворожу лінію.

Знову наказ сотенного: "Залягти і стрибками підсуватися чим ближче до ворожої лінії". Ворожа друга лінія була здезінформована. Мабуть, вони думали, що їхня перша лінія розбила "бандерофцуф", і спокійно собі відпочивали. Наша сотня на ліктях і колінах підповзала під ворожі становища, і за наказом сотенного закидали ми їх гранатами.

Тут створилось справжнє пекло. Замість того, щоб стати в обороні, ворожі вояки почали панічно втікати. За ними сипались наші кулеметні і автоматні серії.

Наша сотня готова до атаки. Кухарі почали бити в баняки, які завжди носили зі собою, і то так ворога спанікувало, що він не знав, куди втікати.

Чули ми російську команду, коли кричали: — Нє удірай!

Але тут жодна команда не допомагала. Ми бачили, що маємо справу з НКВД. Наш вогонь не вщухав. Сотенний дав наказ чотовому Залізнякові підсунутися до ворожих убитих і забрати амуніцію. Залізняк скоро упорався з ворожими трофеями і повернув до сотні. Тут знову зі сторони ворога відізвались серії кулеметів. Ми уявили, що третя лінія приготовляється до атаки. Щоб не дати їм змоги позбиратись до купи, сотенний вирішив знову наступати, бо гаяння часу було ризикованим.

Наша сотня мала одного тяжко пораненого вояка. Треба було його нести. Я призначив санітара Зірку, щоби взяв з чоти Залізняка чотирьох вояків і заопікувався пораненим.

Наказ: "До атаки". Вгору, на ворожі становища, вилетіла наша червона ракета — то знак нашої атаки. Але ворог, мабуть, цього не сподівався. Нараз — наше могутнє "Слава!", "Вперед!". Кухарі знову почали вигравати мелодії на своїх баняках, які найбільше панікували ворожі лінії. Розлючені наші вояки вдерлись у ворожі становища, і докінчували залишених ворогів. Тут боротьба була не на життя, а на смерть, і не було пощади нікому.

Сонце вже майже ховало своє проміння за обрієм, але до вечора ще далеко. Я перевіряю сотню — маємо ще двох поранених, але вже з легкими ранами.

Ми вже недалеко від краю лісу. Підбігаємо на край, бачимо, як у потоці, збилася купа ворожого війська і прямує до другого лісу. Сотенний наказує поставити чотири кулемети в той потік. Як заграли наші кулемети в тому потоці, то там зчинилось пекло. Ми не знаємо навіть, скільки ворогів там полягло.

Щоб відв'язатися від ворога і замаскувати за собою сліди, нам треба було подумати, як далі йти. Наша сотня опинилася над селом Улючем. Знаємо, що в селі кватирує польська частина. Скільки їх там залишилося, невідомо, а нам треба перейти через шосу, що прямує з Бірчі до Сянока. Дивимось на годинники — щойно година шоста, ще далеко до вечора, а вояки дуже вимучені. Аж один вояк, який був родом з Улюча і знав найпотаємніші стежки того лісу, каже до сотенного:

— Друже командир! Тут, недалеко від нас, є досить стрімкий горбок. Там можна зайняти кругову оборону. Якщо б нас ворог розконспірував, то можна було б ще до вечора боронитися.

— Мабуть, це добра думка, — сказав Громенко, — будемо пробувати.

Машеруємо на той горбок. Там дійсно знайшли ми догідні становища, скоро окопались і спокійно відпочиваємо.

На відпочинку можна було почути, як вояки хвалились своїми подвигами і своїми трофеями. Легко поранені почуваються добре, лише друг Гудим, що був тяжко поранений, дістав високу гарячку, але д-р Сян і д-р Шувар ним добре опікувались.

За якусь годину чуємо, що попід той горбок переходить ворожа частина і навіть не думає, що над їхніми головами сидять "бандеровци" (як вони нас називали).

Стріли иавколо втихли, лише в долині чуємо розмови польською і російською мовами. Золоте коло сонця, що своїм промінням освічувало наші позиції, почало ховатись за високі ялиці. Природа приготовлялася до сну, лісова пташня затихла, лише час від часу можна було почути пугача, який гукав на цілий ліс. Повстанці заснули твердим сном, лише стійкові і застави наслуховували за ворожими рухами. Я і сотенний переходимо навколо горбка, де відпочивають наші герої. По інспекції повертаємо до свого почоту. Сідаємо і нічого не говоримо. Раптом я перебиваю мовчанку і кажу:

— Бачите, сотенний, я казав, що наші хлопці ніколи ще нас не підвели. Вони вміють боронити свою честь, нема де правди діти. Можемо бути горді, що Україна виховала таких героїв.

— Хоробрі молодці, справді, боролись, мов леви, — відповів сотенний. — А ви, Соколенко, можете бути вістуном, — додав він жартівливо. — Чи ви перевіряли наші здобутки?

Я відповідаю, що перевірив. Здобуто п'ятнадцять автоматів, 170 гранат, п'ять скриньок амуніції, а що найголовніше — хліб і американські консерви. В нас є двоє убитих і п'ять поранених, один з них тяжко.

До нашого гурту підходить к-р Байда, потирає руки і каже:

— От, браві козарлюги наші вояки! Досить бобу всипали ляхам.

— Цікаво мені, які втрати мав ворог? — запитав Громенко.

Байда відізвався:

— Та як на моєму відтинку, то можна було нарахувати біля п'ятидесяти вбитих. Скільки на цілій лінії? Думаю, що більше як сотня. Всі хлопи — як дуби. Бачив я двох убитих старшин. Вони зовсім не виглядали на європейців.

— На мій обрахунок, наступало їх біля п'яти сотень, — сказав Громенко.

Вже добре стемніло. На становищі вояцтво заворушилось. Я наказую санітарам перевірити стан поранених. Сотенний санітар Зірка має взяти з чоти Залізняка п'ятьох вояків на допомогу пораненим.

Громенко дає наказ приготуватись до відмаршу. Сотенний почот нараджується, як нам вийти з того терену, перейти в другий комплекс лісу, бо залишатися вже тут дуже небезпечно: завтра ворог стягне більші сили і буде робити облави. Нам за всяку ціну треба перейти в тростянецький ліс, але шлях перетинає головна шоса Перемишль-Сянік, по якій весь час курсують ворожі автомашини. I не без того, щоб ворог не забезпечив шосу заставами.

Сотня вже готова до відмаршу. Місяць підійшов високо і так освітив землю, що можна знайти голку, але немає ради — перейти шосу мусимо. Сотенний висилає чотового Іменного, щоб перевірив шосу, а тим часом сотня поволі сходить з гори. Зійшли ми на рівнину і почали посуватися в сторону шоси. Повертає Іменний і голосить, що чути ворожі голоси, мабуть, це ворожа застава.

Недалеко вздовж шоси було розтягнене село Улюч. 3 того села в сотні було кілька вояків. Сотенний покликає їх і питає, як добре вони знають ті терени. Друг Шугай каже:

— Друже к-р, я знаю ті терени дуже добре, бо тут я виріс. Недалеко села є потік, що тягне до села. Тим потоком можна хильцем підійти до села, а звідти стрибками перескочити шосу.

— Добра думка, — сказав Громенко. — Тут недалеко є наша криївка з харчами. Забезпечимось на кілька днів і спокійно перебудемо в тростянецькому лісі.

Сотенний каже мені:

— Друже Соколенко, вншліть рій до криївки, яка є недалеко від Улюча, хай принесуть харчів, а сотня тут на них зажде. Накажіть, щоби скоро впорались.

Я кличу ройового Лозу і наказую йому, що має робити. Лоза, дуже жвавий ройовий, діставши наказ, жваво відійшов. Сотня відпочиває під лісом до повернення Лози.

Лоза скоро повернув з харчами. Сотенний інтендантского розподілив харчі поміж роями, і сотня рушила в дорогу. Мусимо машерувати чистим полем. Немилосердний місяць так освітив землю, що видно, як вдень. Сотня мусить якнайскоріше перебігти відкритий терен, який тягнеться до півкілометра. Щоб не бути заприміченими, ми мусили підбігати і стрибками посуватися вперед. Нарешті добігли ми до того потока. Тут треба було почекати, щоб перевірити село і шосу в тому місці. Переднє забезпечення підсувається до села. Сотня нетерпляче чекає. Забезпечення скоро повертає і голосить, що в селі не завважили поляків, як також і на шосі. Ворог не думав, щоб сотня Громенка втяла таку штуку і висмикнулася з їхніх рук посеред ночі. Хильцем підсуваємося ми до села.

Потік вів з лісу поза село до шоси. Наказ сотенного — перша чота бігом поодинці, десять метрів відстані, перескакувати шосу. По другій стороні ліс був попри шосу тому зараз же зайняти становища. Якщо б ворог нас запримітив і почав стріляти, то відповісти їм тим самим.

Вояки, мов щурі, стрибали через шосу. Сотенний почот і поранені за другою чотою. 3 пораненими треба було трохи більше часу. За Божою допомогою сотня опинилася по другій стороні шоси. Ворог нас не завважив. Тут відпочинемо, а відтак зайдемо в глибину лісу.

Біля години дванадцятої відмарш в глибину лісу. Справді, за якусь годину маршу знаходимо догідне місце до таборування і потічок недалеко — якщо дозволить ситуація, то може і розпалимо вогні, та кухарі зварять зупи. Краще було б закватирувати. Ми з Лагідним обійшли терен і вирішили, що якраз тут є догідне місце.

Сотня розтаборилась. Виставлено відповідні забезпечення, і вояки подались на відпочинок, бо всі були дуже перемучені. Сотенний почот також приготовлявся на відпочинок, але ще нікого сон не брав.

Бачу, що зправа друг Лагідниії обертається з одного боку на другий. Там, зліва, сотенний підпер руками голову, а Байда нервово походжає і щось мурмоче собі під ніс. Кожному з нас снувались думки нашого рейду: як нам перейти в Бескид і долучити до тих відділів. Тут всюди заблоковані ліси і села, а найголовнішою проблемою буде прохарчування, бо запасу у нас є лишє на два дні. Щоб дійти до Бескиду, треба було близько чотирьох днів. Не була то легка справа, бо по селах кватирували польські відділи, і польські селяни були озброєні, а де були українські села, то їх вивезено. При тих думках зламав нас сон, і цілий почот також заснув.

Пробуджуємося — вже день. Бачу, що сотенний ходить то взад, то вперед і потирає руки, Лагідний і виховник Зорян також протирають очі, а Байда ще добре хропе.

Сотенний наказує службовому підстаршині, щоби виставив на ялицю зірця, як то в нас практикувалося. Ліс від шоси зносився на високу гору, тож якраз на горі, з високої ялиці, можна було обсервувати терени по другій стороні шоси. Нараз зірець повідомляє, що біля Улюча зупинилося багато автомашин і виловлюють військо. Ми думаємо, що поляки приготовляють облаву на той ліс, де ми вчора мали бій.

За якусь годину зірець повідомляє, що поляки двома лініями заходять у ліс. Відтак чуємо сильний гарматний вогонь на ліси. "Ох і дураки ті поляки, і більшовики!" — радіємо всією сотнею.

Ми користаємось зі спокою, бо ворог втратив нас з очей. Кухарі розпалили вогні і варять щось теплого. Командний склад нараджується, як би найкраще було дістатися в Бескид, зв'язатися з к-ром Реном і там дістати дальші накази відносно нашого рейду на захід.

— Не зважаючи на те, що ворожі війська зайняли всі ліси і села, ми мусимо тими теренами пробитись в Бескид, — сказав к-р Байда.

Всі старшини з ним погодилися. Вже стемніло. Наказ сотенного — і ми стрілецьким рядком незнаними теренами, маршеруємо на південь. Хоч вояки виснажені до краю, але ніхто з них не нарікає. Машеруємо обережно і повільно. Нараз повертає переднє забезпечення і повідомляє, що за якихось двісті метрів від нас кватирує польський відділ. Наказ: "Зупинитися!". Ми могли цей відділ заскочити і знищити, але задля нашої конспірацп того не можна було робити. Сотня тихо подалася наліво і спокійно обійшла ворожий табір.

Під вечір дійшли ми до Крецівської Волі. Було то село українське, але поляки його вивезли. Тут ми зупинилися і вирішили вислати до села рій — може роздобудуть деяких харчів. По короткому часі рій повертає з порожніми руками, бо після вивозу поляки все пограбували.

Машеруємо далі. Почало розвиднятись. Треба було знайти гущавину лісу, щоб перебути день. Сидимо спокійно, аж пополудні прибігає стійковий і повідомляє, що недалеко від нашого табору машерує польська частина. Наказ сотенного: "Бойове поготівля". Якщо ворог наткнеться на наші становища, то будемо боронитися, але, на наше щастя, ворожий відділ нас обійшов.

Ввечері сотня рушила далі на захід. Командний склад вирішив, що наш рух буде перєважно заселеними польськими теренами, де нас ворог буде найменше сподіватися. Справді, марш був ризикований, бо тут були малі ліси.

Сотня машерувала до пізньої ночі. Дійшли ми під село Лішну. На віддалі кількох кілометрів лежав Сянік, який був переповненнй військом. Ворог концентрував всі свої сили на ті терени, де оперували відділи УПА, і не здавав собі справи, що за його плечіша маневрує сотня Громенка.

Сотня скеровує напрям в сторону Сяну. Висилаємо к-нта Петю з його бойовиками піти до Лішни і здобути харчів. Збірний пункт, куди Петя має повернути, є за Сяном. Між тим, сотня має переправитися через Сян. Петя відійшов.

Сотня подалася в напрямі Сяну, але ми не знали, чи є Сян у тім місці заглибокий. Перший рій чоти Іменного подався вбрід, щоб перевірити, яка заглибока вода. Рій перейшов на другий бік ріки і зайняв становища попри шосу Сян-Динів. Відтак — переправа цілої сотні. Тут ріка не була глибока, але досить широка і рвучка. Перейшовши Сян, затрималися ми в малому ліску і чекали на поворот бойовиків Петі.

Нараз в селі Лішни почули ми стріли. Сотенний каже:

— Мабуть, Петю завважили і почали стріляти, і мабуть він повернеться з протилежного боку.

Дожидаємо на поворот Петі. На наше щастя, він повертає і приводить штуки худобини, бо більше не міг дістати. Петя розповів, що як тільки вони увійшли у село, їх завважили, алє вони ще мали трохи часу і з крайніх хат дістали дві худоби та відійшли без стрілу.

Вояки забили приведену худобу, і кухарі взялися до своєї праці. Вояцтво трохи підкріпилось, тож навіть і кращий гумор дістало. Раптом пустився сильний дощ.

Підкріпившись теплою їжею і кавалком м'яса, могло машерувати далі.

Сотня рушила в дальшу дорогу. Марш був тяжкий: дощ не переставав, земля мокра, і болото тягнулося за обуттям. Терен, яким переходила наша сотня, колись був заселений українцями. Після вивезення українців ці терени заселили поляками.

В таку несприятливу погоду машеруємо вже кілька днів. Ще нам залишився досить великий шмат дороги, щоб дійти до більших комплексів лісів — там вже буде безпечніше. Кожний з нас промок до тіла.

Пригадується мені день 6 червня 1947 року. Над рамком опинилися ми біля села Волиці. Вранці дощ перестав, і висунулося велике коло золотого сонця. Сотня розтаборнлася над селом, у малому ліску. Думали ми, що тут відпочинемо спокійно, і що вояки зможуть на сонці просушити мокрі муіщирн, бо сонце досить добре пригрівало. Цілий день ми приводили себе до порядку. Під вечір сотенний Громенко каже мені:

— Лагідний, Зорян і зв'язковий Перець і я підемо на скрай лісу оглянути терен, а ви і Байда лишаєтеся зі сотнею. Ви знаєте, що робити, в разі якоїсь несподіванки. Ми скоро повернемо.

Він відійшов. Я користаючись з теплого погідного дня, подумав, що є нагода поголитися, бо не знати, чи ще коли така буде. Зв'язковий Крик приніс води, і я почав братися до гоління. Нараз чую крісовий стріл. Я скоро закінчую пас. Тут біжить стійковий і кричить:

— Поляки!

Ситуація досить незручна, бо вояки не сподівалися такого наскоку, не були приготовані до оборони. Я кричу щосили:

— Поляки!!

Вояки, де хто був, вхопилися за зброю і з місць почали стріляти. К-р Байда скочив у другий бік до чоти Іменного. Він наказує займати становища, а поляки вже вдерлися в наш табір. Почався рукопашний бій. Наші вояки досить добре справлялися з поляками. Бравий кулеметннк Слива присідає на коліно і зі свого "дахтяра" починає сіяти свинцем по ворогові.

Наша сотня була розташована широко, і ми почали атакувати поляків півколом. Тут жодна команда не допомагала. Кожен брав ініціативу у свої рукн. Тому що наші вояки вже були добре вишколені в боях, то добре розуміли як треба діяти. Поляки побачивши, що ми їх оточуємо півколом, і їхня ситуація складна, почали відступати і втікати.

Сотенний, почувши стріли, бігом подався до сотні. Підбігши до табору, він не міг зорієнтуватися, бо тут були поляки і наші вояки. Поляки хапали своїх вбитих і поранених та панічно відступали. На полі бою залишили вони сімнадцять трупів, а поранених потягли за собою.

Ворог найбільше натискав на крило чоти Іменного. Чотовий став на повний зріст і зі свого автомата косив ворога, а кулеметник Слива стримував цілий наступ ворога. Яка була кількість наступаючого противника — тяжко було зорієнтуватися.

Ми стратили героїв: чотового Іменного і його кулеметника Сливу. Для сотні втрата Іменного була дуже велика і болюча, бо був він найкращим к-ром чоти, в боях багато разів своєю хоробрістю рятував ситуацію.

Тяжко поранений в ногу був вояк Терка з боївки Петі. Ворог стріляв розривними кулями, і йому розривна куля вирвала велику діру повище коліна. Хоч д-р Шувар надав йому першу допомогу, але кров постійно йшла. Тому що Терка загубив багато крові, він спочатку терпів, а потім кричав:

— Командир! Застріліть мене!

В боївці Петі також був брат Терки.

Поранений кричав:

— Брате! Не лишай мене на тортури ворогові, застріль мене!

Тяжко було братові зважитися щоб застрілити свого брата, але він бачив його муку і бачив, що він не буде жити, бо почорнів, як земля, бо з нього стекла вся кров. Терка сидів під ялицею і благав брата. Тоді другий Терка приступив, клякнув на коліна. Обидва брати обнялись, лише було чути останні слова Терки: "Прощай Україно!" Постріл з братової пістолі перетяв життя другого брата.

То була трагічна хвилина. Всі від тієї сцени відступили, бо не можна було дивитись.

Тут, на клаптику української землі, було викопано братню могилу і поховано трьох хоробрих вояків УПА. Над могилою курінний капелан промовив молитву, а вояки кинули на їхні тіла по жмені землі.

З великим пригнобленням сотня вирушила в дорогу. Знову почав падати дощ. Болотистими полями вільним маршем прямуємо в Бескид. Машеруючи цілу ніч, мокрі і голодні повстанці над ранком доходять до бескидського лісу. Тут затримуємося, щоб трохи відпочити. Кухарі знайшли потік, набрали води і варять рештки залізних порцій.

По смерті Іменного чоту перебрав друг Лагідний. Після короткого відпочинку сотня рушила в дальшу дорогу. Фізично виснажена сотня вільним темпом посувалася в сторону ріки Ослави. Нам треба було перейти дорогу, що веде з Новотаиця до Волиці. Ми були певні, що дорога заповнена ворожими військами. Висилаємо розвідчу групу, щоб перевірили дорогу. Як тільки група підійшла до неї, нас завважили польські стежі і відкрили вогонь. Сотня мусила змінити рух маршу, і виглядало нам, що поляки нас згубили.

Машеруємо годину. Нараз заднє забезпечення повідомляє, що вслід за нами підходить ворог. Тут знову почався сильний дощ, в лісі стемніло. Сотенний бачить складну ситуацію, що ворог наступає на наші зади. Немає іншої ради — треба займати становища і готуватися до оборони. Наказ — зайняти оборонні становища, добре замаскуватися і підпустити ворога на близьку відстань. Яка була сила ворога — нам тяжко було збагнути. В нашій обороні допомагав нам сильний дощ. На болотистій землі всі ми вимокли до тіла. Займаємо становища, маскуємо себе зеленим чатинням і чекаємо на наступаючого ворога. Дощ заливає наші обличчя.

В тому місці ліс був рідкий, з грубими деревами, але густими кущами. Для нас було дуже добре, бо ми могли бачити ворога на відстань, а ворог не був певний, де сотня може бути. Йшли вони собі спокійно, понуро, не думаючи, що ось за кілька хвилин їх привітають повстанські кулемети і автомати. Перша лінія підійшла до наших становищ на двадцять метрів. Бачили ми, що ця частина не є звичайна армія, а якесь спеціально вишколене з'єднання на поборювання УПА, бо вони, посуваючись вперед, стрибали від одного дерева до другого.

Вже чуємо командування російською мовою. Це з'єднання було корпусом внутрішньої безпеки, яке було зорганізоване на зразок НКВД. Коли ворог зблизився, на них посипався сильний кулеметний вогонь. Перша ворожа лінія знищена, а решта їхніх вояків, хто лишнвся прн житті, почали втікати. За ними сипалися наші кулі. Чуємо російську команду:

— Сволочь, не удєрай, впєрьот!

Дощ не перестає падати. Наші обличчя заливає вода. Кожен з нас обтирає обличчя брудними руками — виглядали ми, як чорти.

Скільки ворог мав втрат — тяжко було збагнути, але мав їх багато. 3 нашої сотні мали ми трьох вбитих і двох легко поранених. Ворог не думав, що сотня УПА займає оборонні становища, бо вороже командування мало йти нашими слідами, приперти нас до штреки, шоси і ріки Ославиці, а там були їхні сильні застави — і вони нас викінчать. Але наша стратегія була мудріша від їхньої, і ми їх перехитрували.

По оборонній лінії переходить наказ сотенного — лишаємося на тих самих становищах, бо ворог підтягає другу лінію. Приготувати гранати, і, якщо ворог підсунеться близько, закидати їхні позиції гранатами.

Починає темніти, дощ не перестає. Чуємо ворожі команди. Ворог позбирав недобитки, і формує другу наступаючу лінію. Цим разом вони вже наближаються стрибками, але цілий час чуємо лайки їхніх командирів, які женуть вояків уперед. Бачимо, що лише кущі рухаються, як вони на ліктях і колінах посуваються вперед. По нашому мокрому тілі переходить мороз. Перший наступ ми розгромили, але тепер не буде так легко. Я перехрестився і подумав собі:

— Боже, допоможи!

Нас рятувало те, що наші становища були трохи на горі, а ворог мусив підсуватися під горбок.

Настав вирішальний момент. Наказ — "Гранати!", і в сторону наступаючого ворога посипалися наші гостинці. На наступаючій лінії ворога знову зчинилася паніка, чулися зойки поранених, але і з їхньої сторони впало кілька гранат. Нас не вразило, бо гранати вибухнули перед нами.

Наказ сотенного: "Сильний вогонь і вперед!". Нараз по лісі понеслося могутнє "Слава!". Сотня кинулася до атаки. Настало справжнє пекло. Повстанці бігли щосили вперед. Щоб не дати ворогові отямитися, вдираємося у ворожу лінію, якої майже нема. Поранені польські вояки просять:

— "Браця! Не забійцє! Ми нє хцеми з вамі войоваць!"

Інші вояки утікали, як вівці, щоби зберегти своє життя. Вдершися у ворожі позиції, наші вояки скоро справлялися зі своїми трофеями, а найголовніше — з амуніцією, яка нам дужє була потрібна, бо наша вже вичерпувалася. Наказ сотенного — "Повертати на свої позиції!".

На полі бою ворог залишив багато вбитих. Вже стемніло. Сотенний наказує викопати могилу, бо треба поховати загиблих друзів, щоб не дати ворогові знущатися над ними. Вояки скоро викопали спільну могилу, і в неї покладено героїв УПА. Кожна така втрата для нас була дуже болючою.

Дощ перестав падати. Кожному з нас стало холодно, бо мундури були мокрі і неприємні до тіла. Вояцтво, вимучене і зголодніле, тратило на силах. Треба було шукати догідного місця, щоб вояки трохи відпочили і дещо перекусили.

Вільним ходом дійшли ми до вершка гори. Тут затрималися на відпочинок. 3 горбка є добрий обсерваційний пункт. Кухарі зайшли у потік, розпалили біля нього вогні і зварили теплої зупи, щоби трохи вояки розігрілися.

Розвидніло. Громенко, я і Зорян вийшли на шпиль гори на обсервацію. Сотенний подивився у далековид завважив, шо попри те місце, куди ми планували переходити, кватирує ворожа частина. По відпочинку машеруємо далі, але в іншому напрямі. Подаємося в сторону Вислока Горішнього. По дорозі вступаємо до села — може щось поляки ще залишили, як вивозили наших людей. Зближаємося до Вислока, висилаємо в напрямі села розвідку, яка скоро повертає і звітує, що в селі поляки, а по шосі туди і назад переїжджають вантажні автомашини.

Сотня повертає в сторону Команчі. До Команчі лишався ще шмат дороги, але перед нами були ще інші перешкоди: штрека, шоса Сянік-Команча, і ріка Ославиця. Марш був дуже тяжкий: болото тяглося за обуттям, а ноги грузли в чорноземі. Нам не було чого зупинятися: ворог із заду шукає нас, хоч як ми намагалися затерти за собою сліди, але в чорноземі це не було можливо.

Біля дванадцятої наближаємося до штреки, і зупиняємося. По-перше, треба перевірити, чи немає ворожих застав. Чотовий Лагідний вислав рій на перевірку. За кілька хвилин рій повертає і голосить, що на шосі є ворожі застави. Сотня звертає в сторону села Репедь, але, мабуть, ворог нашу стежу запримітив і відкрив сильний кулеметний вогонь. Сотня не затримувалася, і по кількох хвилинах ворожі стріли втихли. Сотенний задавав собі справу, що нам буде не легко перейти штреку, шосу і ріку Ославицю.

Нараз небо потемнішало, і почалася сильна громовиця.

Я приступаю до сотенного Громенка, раджу, щоби він планував перехід до села Репедь, якщо там немає ворога, бо там він буде нас найменше сподіватися. Ми за всяку ціну мусимо перейти на другу сторону, навіть, якщо треба буде переходити пробоєм. Це треба зробити, бо як ворог зі задів нас притисне до їхніх застав, які є на шосі, то нас зовсім винищать. Сотенний погодився з моєю думкою.Покликав до себе провідника нашого району, друга Верниволю, бо він був сам родом зі села Репедь і добре знав ті терени. Верниволя поінформував, кудою найкраще зайти до села. Навпроти села ріка Ославиця не є глибока, отже можна скоро перейти її вбрід.

Зближаємося до села Репедь. Наказ зупинитися. Треба трохи дати воякам відпочити, поки переднє забезпечення поверне з розвідки. Кожен шукав якогось місця, щоб ноги відпочили. Ми обидва зі сотенним плануємо перехід до тростянецького лісу. Сотенннй каже свої плани. Першою буде пробиватися чота Лагідного, бо вона завжди була тією бойовою частиною, що добре вив'язувалася з будь-якої ситуацїї. Відтак, якщо Лагідний перейде на другу сторону і за рікою займе становища, то буде обстрілювати ворожі застави, щоб дати можливість переправитись решті сотні.

Я погодився з його планом. Сотенний каже мені допильнувати, щоб поранені мали добру опіку і охорону. Між тим, стежа повертає і звітує, що в селі тихо і не видко ворожого війська. Сотенний висилає зв'язкового Перця, щоб повідомив чотових, в якому порядку сотня буде переправлятися.

Машеруємо до села, підходимо до крайніх хат — спокійно. Сотенний покликає чотового Лагідного, каже йому як найскоріше перебігти штреку, шосу і вбрід через Ославицю. Якщо завважать то на другій стороні ріки треба тримати ворога під сильним обстрілом, щоб дати змогу переправитися решті сотні.

Село було на узгір'ї. Там, понизу, була невелика скарпа, а під нею переходила штрека. Чота Лагідного бігом скочила зі скарпи в долину, перескочила штреку і відтак шосу і подалась вбрід через Ославицю. На шосі ворожі застави їх завважили і відкрили кулеметний вогонь, а тому, що ріка була дуже мілка, то нашим вдалося скоро перебратися на другу сторону і зайняти становища, і врешті відкрити кулеметний вогонь.

Друга чота під командою Бартля скочила зі скарпи в долину, через шосу і вбрід. Тут ми не сподівалііся, що на штреці, на тому відтинку, рухасться панцерник. Коли друга чота переправилася на іншу сторону, вона також зайняла становища і відкрила вогонь по ворогові. То була набагато тяжча справа, бо сотенний почот і поранені — ще по тій стороні, а тут чуємо, що панцерник зближається. Зближається він саме там, де ми переправляємося. Сотенний наказує третій чоті взяти під охорону почот і поранених, скоро стрибати зі скарпи і бігом переправлятися через штреку, шосу і ріку. Третя чота з пораненими, почотом і рештою запасових частин бігом скочили вперед.

Панцерник вже був недалеко від нас. Біжимо щосили, по дорозі бачимо ми кількох забитих наших вояків, але не було часу зупинятися, треба було зберегти тнх, що були живі. Нам вдалося перескочити вбрід на другу сторону ріки. В той час панцерник рефлекторами освітив поляну, яка простягалася на півкілометра до села Турянське. Нам за всяку ціну треба було дістатися до села. Ворожі застави і панцерник не переставали обстрілювати поляну.

Сотенний дає наказ Лагідному тримати під обстрілом ворога, а решті сотні повзти, щоб добитися до села. Не була то легка справа. Вояки, вимучені до краю, поволі, мов черепахи, посуваються в напрямі села, один одному допомагаючи, а особливо тим, котрі зовсім підупали на силах. Сотенний, я і виховник Зорян повзаємо то вперед, то назад, допомагаючи знесиленим воякам.

За Божого допомогою нам вдалось доповзти до села. Чота Лагідного весь час змінювала свої позиції. Нарешті добралися ми до села. Бачимо, що вояки виснажені, не мають сили далі йти, а тут довго не можемо затримуватися, бо ворог буде йти слідом.

Село Турянське було вивезене, але можна було дещо знайти з харчів, те, що поляки не змогли забрати, але і то нам було помічне. Добре, що було бараболі достатком, а ще до того і капуста — то вже був для нас добрий обід. В селі довго ми не затрималися. Я перевірив стан сотні. Ми маємо вісім убитих, а між ними доброго лікаря німця Сяна.

Коли Перемиський курінь УПА розбив табір полонених німців, цей лікар добровільно вступив до УПА. Був він відданою людиною і не тільки добре опікувався хворими і пораненими вояками УПА, але, як запанувув тиф на наших теренах, то він відвідував кожного хворого, хоч сам наражувався на небезпеку. Говорив він плинно українською мовою, мав псевдо Сян. Як наша сотня залишила свої оперативні терени, і ми прямували на захід то він щось додумувався, і завжди питав мене, чи сотня не прямує в Західну Європу. Казав, що має доню, якої ніколи не бачив, а хотів би побачити. Але доля не дала йому цієї радості, і впав він на полі слави в боротьбі не за свою Батьківщину.

Також втратили ми сотенного інтенданта, який завжди дбав, щоби вояки мали, що їсти і в що вбратися.

Поранений також був курінний лікар Шувар. Куля перейшла йому повище коліна через кість, треба було його нести на ношах.

День заказувався дуже гарний, сонце підійшло високо і огрівало Божу природу.

В селі ми не могли довго затримуватися. Забравши поранених, багато бараболі і капусти машеруємо в глибину лісу.