ПРОЩАЙ, УКРАЇНО! ЗДРАСТВУЙ, СЛОВАЧЧИНО!

Був це незабутній день 17 червня 1947 року. Машеруємо в сторону кордону.

По короткому часі нашого маршу Громенко наказує стриматися і зійтися до купи. По короткій мовчанці тремтячим голосом відізвався:

— Друзі! Ми вже близько від кордону. Тут ми прощаємось з нашою скривавленою Батьківщиною, яка просякла кров'ю своїх найкращих синів і доньок! Може, жоден з нас не поверне до неї. Поклонімося їй, непоборній. Поклонімося тіням наших друзів — героям, які до останньої хвилини не випустили з рук зброю, аж до останнього свого віддиху. Тихе струнко! Обернімось лицем туди, звідки ми прийшли, і віддаймо останню честь!

Настала гробова тишина. Кожному з нас біль стиснув серце, і кожен відчував, мов щось вирвалося з його душі.

— Прощай, мій рідний краю! Може, тебе вже більше не побачу!

По мовчанці: "Спочинь!". На серці залягла туга, ніхто нічого не говорив.

Наказ: "Машерувати!", бо ще маємо один кілометр до кордону. Машеруємо розсипною. Приходимо до прикордонної полоси, висипаної шутром.

— То є кордон, — сказав Бартель.

По тій шосі стояли стовпи з написами: по одному боці польські, а по другому — чеські. Переходимо кордон.

Прикордонної сторожі ми не стрінули, мабуть, наші приятелі не сподівалися, що відділ УПА перейде кордон. Сотня кількома скоками опинилася по другій стороні кордону, затираючи за собою сліди.

— Слава Богові, — сказав Громенко, — краще, ніж ми сподівались, без стрілу перейшли кордон.

Почало розвиднюватись.

— Нам треба приспішити марш, — сказав сотенний, — щоб відбити кільканадцять кілометрів від кордону, бо як нас хтось завважить, то може бути за нами погоня.

Над лісом завис туман, тяжко було машерувати, не знаючи терену. Вже добре розвиднилось. Навіть тяжко було повірити, що ми на чужій територїї. Відбилися від кордону на десять кілометрів. Якраз натрапили ми на густий ліс.

— Тут затримаємося на денний постій, бо далі машерувати небезпечно, — сказав сотенний.

Ми з чотовим Лагідним пішли перевірити терен. Вирішили, що місце, де ми зупинились для відпочинку, є добре, і виставили відповідне забезпечення. А тим часом вояки розпалили вогні, гріли руки, бо було трохи холодно.

На постою вояки були в доброму гуморі, тут забули часи, як ворог за ними гонився, не даючи хвильки відпочити. По такім напруженні всі заснули. Я ліг біля вогню, але не міг заснути, пробував накривати голову палаткою, але нічого не допомогло. Бачу, що і Громенко не спить, розклав карту Словаччини і задумався. Я підсунувся до нього, і почали разом студіювати карту.

— Шкода, що немає Зоряна між нами, — відізвався Громенко, — а то була б нам велика поміч, бо він знав добре ці терени. К-р Байда хотів, щоб я відпустив вас до помочі, але я не зміг погодитися, бо ви завжди для мене були великою допомогою.

Я не відізвався, бо в той момент знову насунулись думки про наші спільні дружні стосунки з Зоряном.

Біля полудня в стороні кордону почули ми серії кулеметів.

— Мабуть, наші вояки, які розгубились, перейшли кордон,— відізвався сотенний. —Я думаю, що нам треба рушати в дорогу.

Сотенний каже зв'язковому Крикові, щоб повідомив чотових приготуватися до відмаршу. Машеруємо досить обережно і тихо, поки нас ніхто не запримітив.

Під вечір приходимо недалеко села Пилипівці. Тут затримуємося. По короткім відпочинку машеруємо далі. Ніч була дуже темна, а ще й до того холодна. Але холод нам в марші не перешкоджав. Марш був досить повільний, бо це був для нас чужий терен.

Вже добре розвиднілось. Шдходимо під село Яблінка Нижня. Заходимо в гущавину лісу і там розтаборюємося. Почав падати дощ, вогнів не можна було палити, бо було близько до села. По забезпеченню сотні ми заснули твердим сном.

Я пробудився, бачу — вже вечоріє, а сотенний ще спить. Я його буджу, але він щось бурмоче і не хоче вставати, та я його таки буджу, кажу, що вже вечоріє. Він протирає очі, дивиться на годинник і каже:

— От, я собі добре поспав, буду мати досить на кілька днів.

Питає мене, чи, часом, які цивілі нас не бачили. Я відповів, що ні.

— Ну, гаразд, тепер подумаємо, як то би нам піти до села та купити дещо з харчів.

Сотенний питає мене, чи я би не пішов з роєм до села, щоб зорієнтуватися, як словаки будуть до нас ставитися.

Я дуже радо погодився на цю пропозицію. Беру з собою рій Лози і йдемо до села. Підходимо до крайніх хат і тут затримуємося. Висилаю розвідку, щоб перевірила, чи немає в селі чеських четників. Розвідка скоро повертає і голосить, що в селі спокійно.

Я, ройовий Лоза і троє вояків входимо до крайньої хати. Решту лишаю на дворі для охорони, бо не знаю, як до нас поставляться господарі хати. Стукаю до дверей і входимо до хати.

— Добрий вечір! — вітаю.

— Доброго здоров'я, — спокійно відповідає господар, сидячи на лавці (мабуть, читав газету).

Питаю його:

— Чи ви знаєте, хто ми такі?

— Так, знаю, — відповів господар, — ви бандерівці, тамтого року були у нас гостями. Чим вам можемо служити?

— Нам потрібно харчів, дещо з убрання і обув'я.

— Чим хата багата.

Я в тій хаті відчув якусь родинну атмосферу. Господиня сиділа з противного боку столу, а в час нашої розмови з господарем метнулася до другої кімнати. По короткому часі повертає до нашої кімнати з великим клунком, передає мені і з усмішкою каже:

— Споживайте щасливо.

Я витягаю чеські крони і хочу їм платити, але жінка сміється і каже:

— Дякую, ми плати не хочемо, хай вам Бог помагає у вашій дальшій боротьбі, споживайте здорові, — ще раз сказала. — Ми також українці.

Як приємно було почути таке несподіване слово, яке господиня з гордістю сказала. Хоч бідні, але гостинні люди.

Господареві було цікаво: звідки ми маємо гроші. Я йому вияснив, що наш провід мав зв'язки з різними краями в світі, що як йшли ми до них у гості, дістали на плату харчів, щоб словацький народ не думав, що ми якісь банди. Господар поінформував нас про ситуацію в Чехії і сказав, що ніхто не знає, що бандерівці є в Словаччині. Я подякував господарям за їхнє щире серце і зрозуміння. Ми попрощалися, як брат з братом, стиснули руки. Я сказав:

— Бувайте здорові!

— Ідіть з Богом! — прощалася господиня.

Забираємо дарунки господарів і відходимо. Ті клунки залишаємо біля наших стійкових і підходимо до другої хати. Стукаю в двері, чую голос зі середини хати:

— Заходіть. Входимо в хату, застаємо сім'ю при вечері.

— Добрий вечір, — вітаю, — смачної вечері.

Тут побачив я, що ціла сім'я змішалась, мабуть, побачили, що наші уніформи не є уніформи четників. Але я цьому скоро запобіг, сказавши до них:

— Не бійтеся, ми є українські повстанці, або, як у вас нас називали, бандерівці.

Всі, хто сидів за столом, встали, і молода дівчина каже:

— Я пам'ятаю, як тамтого року ми на Великдень гостили у ваших повстанців.

Опісля настала приємна атмосфера. Тут знову господар питає:

— Чим можемо вам служити?

Я відповідаю, що ми хочемо купити щось з харчів. В моменті та молода дівчина і господиня вийшли до другої кімнати. Я перепрошую господаря, що перервали ми їм вечерю.

— Нічого, — відповів господар і попросив нас сідати. Я сів, а решта вояків не сідали. Господар питає:

— Чому вояки не сідають, ви можете бути у нас безпечні, так, як на своїй рідній землі, ми знаємо, за що ви воюєте.

Тим часом з другої кімнати виходять господиня з дівчиною і виносять зав'язаний клунок. Я дякую господині за їхнє добре серце, витягаю гроші і хочу платити. Господар відізвався:

— Споживайте щасливо, хай Бог буде з вами, а гроші вам придадуться.

— Якщо будете мати можливість, то заходьте в гості, будемо раді, — сказала дівчина.

В тому моменті пригадались мені наші жертовні селяни, які віддали для нас все і, напевно, прийняли б так тепло і чужих гостей, таких, як ми.

Ми чемно прощаємось з господарями і відходимо. Я посилаю кулеметника Крука повідомити ройового Лозу, що час нам відходити, бо вже перша година по півночі.

За кілька хвилин всі вояки були на збірному пункті з великими клунками. Мусимо поспішати, бо наші друзі думають, що з нами щось злого сталося, може, і не припускають, що ми гостюємо. Забираємо свої "трофеї" і машеруємо до своїх. По дорозі вояки розказують про свої милі враження, як словаки їх гостили, навіть, і сливовицею.

— Будемо мати свято, — відізвався ройовий Лоза, — вже давно не їли ми білого хліба з маслом.

— От, гарні дівчата були в тих господарів, — дотепно сказав кулеметник Крук.

— Бачу, що тобі вже попустило: з'їв хліба з маслом, попив сливовиці та дивишся за гарними дівчатами, — сказав Лоза. — Думаю, що ви нас розумієте, друже бунчужний, ви також були в наших роках.

Вояки обмінювалися думками і враженнями, а тому, що клунки були затяжкі, то мусили ми відпочивати. Врешті долучуємо до сотні. Як нас побачили, всі зраділи, а ще до того, як побачили, що несемо великі клунки, Громенко каже:

— Я вже за вас побоювався. Якщо би ви були не прийшли за годину, то я думав іти до села з цілою сотнею, але, дякувати Богові, що ви щасливо повернули.

Я наказую сотенному інтендантові розподілити харчі по роях, повертаю до почоту і розповідаю про нашу приємну зустріч зі словаками.

Тішить мене, що словацьке населення ставиться до нас приємно, а з четниками дамо собі раду. Тим часом вояцтво насолоджувалося білим хлібом, салом і маслом, бо то було дещо відмінне від попередніх наших харчів.

Сотенний наказує скінчити святкування, бо нам треба відійти з того місця, щоб відбитися далі від кордону. Вояки скоро спакували те, що не доїли, залишили на залізну порцію.

Машеруємо кілька годин. Терен був лісистий, цілий час тяглися гори. Села траплялися дуже рідко, а на полонинах паслися вівці і рогата худоба. Милуючись гарними краєвидами, сотня посувалася вперед. Підживлення вояків зробило своє — поміж ними був веселий настрій, навіть, ніхто і не думав про те, що буде завтра. На терені Словаччини марш був повільний і короткий, щоб вояки трохи прийшли до себе. Тепер вони більше зрозуміли важливість нашої місії, хоч і з помітним хвилюванням дивилися в невідоме майбутнє.

Опинилися ми над селом Папіна і тут вирішили лишитись на денний постій. Сотенний наказує:

— Якщо б на нас найшов якийсь цивіль, то притримайте його до вечора.

Цілий день нашого постою мали ми на високій ялиці зірця, який обсервував довколишні села. Під вечір зірець повідомпв, що в бік кордону поїхала колона автомашин.

Москва шаліла, вона найбільше боялася того, щоб про ії облудні ідеї ніхто не знав. Якщо відділи УПА дістануться в західний світ, то принесуть правду про комуно-більшовицьку пропаганду, про підписання трьома країнами договору про знищення УПА і недопущення її відділів до переходу на захід. 3 Москви до Праги приїхали сотні протипартизанських знавців, які почали організовувати чеських комуністів до боротьби проти УПА.

Під вечір наша розвідча група повертає і повідомляє, що недалеко від нас вони бачили хутір. Аж тут наш стійковий приводить лісничого, що йшов на полювання і найшов на наш табір.

Лісничий був інтелігентною людиною, добре ознайомленою з нашою боротьбою. Він пригадав тогорічні рейди наших відділів у Словаччину. 3 нами просидів він майже до вечора. Сотенний попросив його, чи не купив би він нам дещо з харчів. Він сказав, що дуже радо це зробить. Я дав йому гроші, що його дуже здивувало (звідки ми маємо чеські крони). Одразу грошей не хотів брати, а опісля таки взяв і попрямував до села. Нам не хотілось вірити, щоб цей чесний лісничий зробив нам щось злого. Проминув довгий час. Ми нетерпляче чекали. Вже майже смерком дивимось — іде з клунком на плечах втомлений лісничий, бо клунок був досить великий і важкий.

— Ви не вірили, що я прийду до вас, правда? — усміхнено сказав. — Я вас дуже добре розумію, бо не всім зараз можна вірити. Я вам співчуваю, але мушу сказати, що ви є українські герої. Вже так давно по війні, а ви ще воюєте. Допомагай вам, Боже, у вашому ділі!

Сотенний подякував йому за добросердя, чемність і зрозуміння. Лісничий, відходячи, сказав:

— Стережіться, панове, бо по селах є багато чеського війська, самі СНБ (служба народної безпеки). Чехи говорять про вас дуже гарно: що ви не є банди, а хоробре, здисципліноване військо. Вас, напевно, знають і ма Заході, бо щодня про вас пишуть чеські газети. Писали, що біля Жегної вас розбили, але я бачу, що писали неправду, бо маєте багато війська.

— А чи писали, скільки нас перейшло на чеську територію? — запитав сотенний.

— Писали, що біля п'яти тисяч, і добре озброєних, — відповів лісничий.

— Ми стрічалися з вашими четниками і їм казали, що ми не прийшли з ними воювати. Ми їх могли знищити до одного, але по-братерськи стиснули руки і розійшлись кожен в свою сторону.

Сонце почало ховатись за високі гори, і по приємній розмові з лісничим нас піднесло на дусі, що вже і чехи добре про нас говорять, а словацьке населення з нами в повній солідарності. Наша поведінка своє зробила — ми своєю появою доказали, що УПА не є бандитами, а добре здисциплінованою армією.

По короткій розмові лісничий побажав нам успіхів, з нами попрощався і задоволено відійшов до своєї домівки. Сотенний подякував за його серце і зрозуміння.

Запасам харчів, хоч невеликим, вояцтво зраділо — буде на прикру годину, як не стане можливості нічого купити.

Лісничий при відході дав нам добрі вказівки, куди нам найкраще машерувати, аби обминути чеські застави.

Біля години четвертої відділ був готовий до відмаршу. Ще раз ми простудіювали карту терену, побачили, що лісничий дав нам добрі вказівки. Поміж вояками добрий гумор, що нас найбільше тішило. По добрім відпочинку машеруємо досить скорим маршем. Проходимо польовими дорогами, обминаємо села і все ближче посуваємося на захід. Цієї ночі зробили маршу п'ятдесят кілометрів. Хоч вояки були втомлені, але нарікань не було, в кожного був гумор і надія на краще завтра. Вояки знали своїх командирів, що про них дбають і приведуть до наміченої мети.

Почало заноситись на день. Дійшли ми недалеко села Янкловци, зупинились за якихось два кіломєтри від села. Терен досить догідний на відпочинок, а по довгому і форсовому марші всі ми були помучені. Виставляємо стійки.

Я і чотовий Лагідний пішли, перевірили терен, і забезпечення і повернули до почоту. Бачу, що сотенний схилив голову на мапник і заснув. По хвилі я розгорнув свою палатку і також скоро заснув. Спав я досить твердо.

 

Біля години збудив мене зв'язковий Крик, щоб я дещо перекусив. Підіймаю голову і бачу, що сотенний вже свою пайку докінчує. Побачив, що я підніс голову, і каже:

— Бачу, що і ви були також дуже змучені, що так довго спали. Я вже карту добре простудіював та визначив рух маршу. Думаю, що знову зробимо добрий шмат дороги, як нам чехи не перешкодять, бо, як сказав лісничий, добре за нами полюють. Тішить мене, що добре про нас говорять.

Почало темніти.

— Шкода гаяти час,— сказав сотенний, — друже Перець, перекажіть чотовим, щоб приготувались до відмаршу.

Молодий, жвавий зв'язковий, бо всього йому було сімнадцять років, скоро метнувся до чотових, і за кілька хвилин відділ був готовий до відмаршу. Я переходжу сотнею, перевіряю, чи все в порядку. Добре, що поранені прийшли до здоров'я і можуть добре машерувати. Я завжди був біля сотенного, а при нас — обидва зв'язкові до розпорядження. Переднє забезпечення, сотенний почот посередині, а відтак — решта відділу. Час до часу перевіряю відділ. Вояцтво тримає належну відстань, щоб у разі несподіванки могли зайняти оборонні становища.

Ніч погідна і досить гаряча. Піт заливав очі, але ми задоволені, що без пригод перейшли добрий шмат дороги. Почало розвиднюватись. Дивимося на годинники — година четверта. Зближаємось до села Порядж. На узгір'ї був густий ліс.

Село Порядж лежало поміж горами на рівнині, краєвид був гарний — приємно оглядати. Тут починались словацькі полонини, де випасали худобу і отари овець.

Побачивши полонини, д-р Зубченко жартом відізвався:

— Тут, хлопці, вже не загинемо, бо чути запах овечого сиру. Хай чехи блокують села, а ми по шаласах будемо проводити пропаганду за сиром.

— Хочете залишити свій фах і перекинутися на пропагандиста? — відізвався чотовий Залізняк.

— Думаєте, що я би був злий пропагандист. Я не раз зі своїми клієнтами заходив в пропаганду і думаю, що і серєд словаків добре вив'язався би, лише мене к-р ніде не посилає.

Тут всі розсміялися. Хоч як доктор Зубченко гострив зуби на овечий сир, але до села ми не планували йти.

— Бачимо, що ви, докторе, та й кожний к-р групи буде добре робити свою роботу, і буде за неї відповідати. Думаю, що всім це зрозуміло, — сказав Громенко.

— Так, друже к-р, — відповіли чотові. — З чехами можемо собі дати раду, а головне, що здобуваємо собі симпатії у населення, бо своєю поведінкою ми зробили більшє, ніж зброєю. Словаки бачать, що ми не є бандити чн грабіжники, а дисциплінована українська армія.

Щоб не гаяти часу, рушаємо в дорогу. Ніч нам дописувала — була погідна і тепла. Машеруємо цілу ніч. Пройшли ми до тридцяти кілометрів. Машерували ми гористими теренами, тому вояцтво вже послабло, і треба було подумати про відпочинок. 3 тяжким трудом видряпалися на гору і там вирішили стати на денний відпочинок.

Почало добре розвиднюватись. На горі розтаборились, сотню забезпечили і подались на відпочинок. Сонце гарно і тепло освічувало гірську поляну. Сотня добре відпочила. Ввечері машеруємо далі в дорогу. Кожен кілометр наближував нас до мети. Цієї ночі зробили ми досить добрий шмат дороги і над ранком підійшли під село Ракитне. Село було розташоване в долині. 3 огляду на втомлених вояків, нам знову треба було відпочити.

Біля полудня стійковий повідомив, що затримав цивіля, який прийшов збирати гриби. Цивіль казав, що близько немає четників, і що ми можемо спокійно загостити до села, але з огляду на конспірацію, не можна було йому довіряти. Сотенний наказав затримати цивіля до вечора. Цей словак розповідав, що говорять про нас його земляки, що вони нас приймають, як своїх братів, і лише чехи, що майже всі комуністи, хочуть нас знищити.

Ввечері сотенний висилає Бартля з чотою і з словаком до села, бо там він може довідатися, чи цивіль говорив правду. Чотовий Бартель помашерував до села. По кількох годинах повертає з задоволенням, бо ще приніс зі собою харчів.

Почало смеркати. Машеруємо цілу ніч. Над ранком знову думаємо, щоб натрапити на добре місце, де б можна було на день відпочити. На наше щастя, натрапили ми на потік і досить густий ліс. Тут вирішили ми мати денний постій. Сотенний каже мені:

— Друже бунчужний, виставте добрі забезпечення і відпочивайте, бо бачу, що і ви втомлені.

Я забезпечую сотню стійками, повертаю до почоту і застаю сотенного вже сплячого, а за кілька хвилин і я заснув твердим сном.

Біля полудня я пробудився, дивлюся — Громенко ще спить, закручений в палатку, мов вуж. Був він малого зросту. Дивлюся я на нього і думаю: який великий обов'язок взяла на себе ця мала людина, журиться за кожним вояком, вболіває за кожну втрату, а менш за все дбає про себе. По часі бачу, що малий клубок розвивається, а з-під палатки показується рижа розбурхана чуприна. Подивився сотенний, що я вже не сплю, і каже:

— Я вже не пам'ятаю, коли я так добре спав. Як там у сотні? Чи маєте якісь відомості зі села?

Я відповідаю, що к-ндант ПЖ Нічний говорив з дівчиною, яка пасла худобу. Вона казала, що в селі немає четників. Тепер перестудіюємо карту і будемо рушати в дорогу.

Почало темніти, подивились ми — перед нами високі гори, круті стежкн, які нам через ніч треба побороти. Але немає ради — харчове забезпечення маємо на кілька днів, тож машеруємо далі.

Наша мандрівка була різноманітною, щодень по кількадесят кілометрів посуваємося на захід.

Кожного дня понад лісами кружляли чеські літаки і розкидали летючки. Стиль більшовицьких відозв починався вже не до бандитів, а до рейдуючих частин УПА, щоб здавалися чеській владі і матимуть помилування. Вояки з тих летючок собі посміхалися, збирали і були задоволені, що буде в що закрутити букове листя.

Після полудня стійковий повідомляє, що затримав двох жінок, які казали, що прийшли збирати гриби. Сотенний наказав їх привести до нього. Словачки, досить гарно вбрані, спокійно приступають до нас. Сотенний питає, як вони називаються, з якого вони села і чого вони прийшли до лісу. Жінка середнього віку засміялася і відповіла:

— Ми казали вашому четникові, що прийшли збирати гриби. В селі говорять, що десь тут в лісах знаходяться бандерівці, і ми вибралися в ліс, щоб їх побачити.

— Чи ви не боялися йти, адже чеська влада заборонила виходити в ліс, кажучи, що бандерівці — бандити і мордують людей?

Жінка усміхнулася і відповіла:

— Ми ваших четників гостили в себе тамтого року. Вони були дуже гарні та інтелігентні. Всі словаки говорять про вас дуже гарно і кажуть, що вже тисячі українських партизанів перейшли на нашу територію.

Молодша жінка говорила менше, а більше споглядала кругом на повстанців. В кінці розмови жінки запитали, чи ми не голодні, а то вони підуть до дєдіни і принесуть нам харчів. Сотенний відповів на те:

— Якщо ваша ласка.

Опісля ми довідалися, що то були мати і донька.

— Ви тут на нас чекайте, а ми скоро повернемось. Жінки пішли. Нам вірилося в щирість тих жінок, але все ж у бік села, куди вони попрямували, вислали ми стежу.

Чекаємо біля двох годин і дискутуємо на цю тему. Дехто вірив, що вони говорили правду, а інші мали сумнів.

Через деякий час стійковий завважив, що дві жінки ідуть в напрямі, де кватирує сотня, підпускає їх ближче. Вони кажуть, що були тут рано, а тепер несуть харчі для партизанів. Стійковий приводить їх і передає сотенному. Громенко, сам вродливий мужчина, встав і підійшов до жінок, наказав їм поставити клунки на землю і з усмішкою чемно подякував. Старша жінка відповіла:

— Споживайте щасливо! Якщо будете тут завтра, то ми вам ще принесемо дечого.

Сотенний ще раз подякував за добродушність, приступив до них і обох жінок поцілував. Сказав, що ми не знаємо, чи будемо тут завтра. Жінки розгорнули клунки, передали харчі, попрощалися і відійшли. Для нас була то велика несподіванка — як то чужі люди нас гостинно приймають.

По розподілі продуктів, які нам принесли словачки, бачимо, що харчів маємо в запасі на кілька днів. Тож можемо зробити добрий шмат дороги і не вступати у села по харчі.

Наша мандрівка була різноманітною, щодень по кількадесят кілометрів посувались ми на захід. Над ранком опинилися над селом Турчівці. Тут затрималися на денний відпочинок. Розтаборюємось. Сонце підійшло високо і ласкаво огрівало Божу природу. Вояки почувалися дуже бадьоро. Дехто відпочивав, деякі сиділи групою і жартівливо збували час, ніхто і не думав, що нас може стрінути завтра.

Під вечір сотенний каже до мене:

— Друже бунчужний, я задумав, якщо в селі спокій, зайти туди цілою сотнею. Я маю на увазі пропаганду.

Кажу йому, що то не зла думка, може, в тому селі ще не бачили українських партизанів. Сотенний покликає чотових і каже, що він запланував піти сотнею до села. Чотові дуже радо на цю пропозицію погодилися. Висилаємо до села розвідку. Сотенний дає чотовим накази, як вояки мають себе поводити:

— Нам треба виробити собі добре ім'я у словаків, а як буде можливість, то купити харчів.

Розвідка повертає і голосить, що в селі спокійно. Машеруємо до села. Чота Лагідного і чота Бартля мають йти в село, а чота Залізняка має забезпечити село з обох сторін. Сотенний почот пішов з чотою Лагідного.

Заходимо до хати. Господарі не були здивовані нашою появою, бо вже про нас чули багато. Господар дому виглядав на інтелігента, запросив нас сідати. Між тим, з нашої розмови довідуємося, що той чоловік є вчитель. Між нами вив'язалася приятельська розмова. Цей вчитель колись був зв'язаний зі словацьким підпіллям, знав добре про нашу боротьбу, висловлювався дуже гарно про нас, казав, що є відомості про сотню Бурлаки, яка роззброїла кілька станиць чеської міліції. По короткому часі нашої розмови він перепросив нас, підійшов до жінки, щось з нею поговорив і сказав до нас, щоб ми трохи зачекали, бо він мусить на годину вийти і скоро поверне. Господиня тим часом застелила стіл, з донею принесли хліб, масло, молоко і дещо інше та запросили нас їсти. Ми були трохи заскочені, але мали добрі забезпечення, тому нам не загрожувала небезпека, якщо б цей вчитель зрадив.

Сидячи біля столу, говоримо з господинею хати. Вона нам розповідає, як про нас словаки говорять, а що всі чехи — то комуністи. Справді, за якусь годину повертає господар, усміхається і передає сотенному військові карти і каже:

— Вам вони пригодяться.

Дивимось, що вже година дванадцята ночі. Сотенний каже мені повідомити сотню до відмаршу. Висилаю зв'язкового Перця до чотового Лагідного, щоб стягав сотню до відходу. Наші справилися дуже інтелігентно — одним словом, пропаганда нам вдалась.

Лагідний при вступі до села зайшов до споживчої крамниці і закупив все, що нам потрібно було. За товари заплатив чеськими кронами. Власник крамниці був здивований: звідки УПА взяла крони. По несподіваній гостині прощаємося з господарями, дякуємо за добродушність і відходимо в ліс.

Щоб не гаяти часу, рушаємо в дальшу дорогу. Тієї ночі небагато кілометрів зробили, бо вже заносилось на день. Для нашого рейду день був небезпечний, а тим більше, що нашою метою було перейти словацьку і чеську територію без сутичок з чеськими частинами, щоб не плямити імені УПА. Адже наша відозва до чеського війська була така, що ми не прийшли на їхню територію, щоб з ними воювати.

Дійшли ми під село Кругліци. Недалеко був потік, так що можна було набрати води. Далі тягнулася поляна, яка примикала до другої сторони лісу. Тут виставляємо забезпечення.

Від сторони галявини на стійці стояв стрілець Бук. Він був — відважний вояк, але трохи злегковажив свою службу. Він вийшов з лісу і як тільки показався на поляні, нараз пролунав крісовий постріл. А в тій стороні була чеська застава. Сотня заалярмована, всі зірвались на ноги і вхопили зброю. Сотенний висилає ройового Чумака, щоб перевірив, що то був за стріл. Чумак і двоє вояків біжать в бік, де знаходився стійковий Бук. Прибігають — він лежить в калюжі крові. Ми зі сотенним теж біжимо в сторону, де упав Бук. Він ще був при пам'яті, побачив нас, сказав, що там є засідка, схилив голову і помер.

Оглядаємо, звідки був постріл. Нараз понад нашими головами посипалися кулеметні серії. Ми хотіли забрати тіло Бука, але чехи відкрили такпй сильний вогонь, що не можна було висунутися на поляну. Сотенний наказав не стріляти, лише в разі, якщо б чехи почали наступати. Це була перша жертва сотні Громенка на терені Словаччини. — Слухайте, дядьку, ваші четники вбили нашого вояка, ми не можемо забрати його тіла і поховати. Він лежить там край дороги. Завтра вранці ви і ваші приятелі чесно його поховайте і скажіть вашим четникам, що ми не прийшли з ними воювати, а якщо вони хочуть спробувати, то ми готові з ними розправитися так, як ми розправлялися з більшовиками і поляками.

Словак тремтячим голосом сказав:

— Ми зробимо, зробимо.

По коротких ворожих серіях чуємо чеську команду: "До преду". Ми готові до оборони, але атаки не видно.

— Цікаво, чому вони не наступають? — відізвався Громенко. Ми тут довше не можемо затримуватися, машеруємо обережно, бо не знати, чи чехи з другого боку не мають засідки.

Знову горами і стежками машеруємо цілу ніч, зробивши біля тридцяти кілометрів дороги. Над ранком нам треба відпочити. Дряпаємося на високу гору і там розтаборюємося. Тут маємо добрий обсерваційний пункт, звідки видно довколишні села і дороги. Обсервуємо з далековидів, бачимо рух автомашин.

— Чехи за нами слідкують, — сказав сотенний, — але ми їх перехитруємо.

Метою рейду сотні було якнайтихіше перейти на територію Західної Німеччини, без будь-яких боїв, які нам були непотрібні. Якщо б дійшло до сутички з якоюсь військовою частиною, і її треба було зліквідувати, то цей факт ворог міг би використати для своєї пропаганди проти відділів УПА і викликати серед населеиня вороже ставлення до нас.

Ми були на горі, то не могли палити вогнів, бо понад лісами кружляли чеські літаки, які б нас завважили. Вояки добре відпочили, дещо перекусили, а під вечір рушили в дальшу дорогу.

Вояцтво ще не знає, що ми прямуємо у Західну Німеччину, а позаяк того року наші відділи були на Словаччині в пропагандивнім рейді, то всі думали, що і наша сотня є в такому рейді.

Над ранком підходимо під село Петхофце. Там розтаборюємося на денний відпочинок, бо вдень машерувати небезпечно. Сотенний почот ще не спав, аж тут стійковий приводить групу словаків, що найшли випадково на наш табір.

Словаки говорили, що добре ознайомлені з нашою боротьбою, бо тамтого року була у них сотня УПА. Між нами і словаками зав'язалася дружня розмова. Вони дали нам добрі інформації, де кватирують четники, і куди нам найкраще йти, щоб обминути чеські застави. Тих селян затримали ми майже до підвечора. Вони просили нас зайти до села на гостину. Сотенний питає мене, яка моя думка на запрошення, бо щось він відчув, що ті словаки були чесні. Я сказав до сотенного, що можемо спробувати. Вишлемо до села розвідку. Якщо розвідка поверне, тоді зорієнтуємося.

Тим часом командири чот приготували сотню до відмаршу. Наперед в село йде розвідка, а за нею поволі підходить сотня. Під селом сотня затрималась, а по часі повертає розвідка і повідомляє, що вони зайшли до крайньої хати, і словаки просили їх заходити.

Сотня вмашерувала в село. Вояки розійшлись по хатах. Ми зі сотенним також заходимо до однієї з хат. По вигляду хати думаємо, що то родина інтелігентна. Словаки нас ввічливо приймають. Між тим, вив'язалась приятельська розмова. Господар хати питає, чому УПА так часто заходить на їхні землі. Я відповідаю, що ми хочемо їх ознайомити із станом справ в Україні.

— Три роки воюєте і не складаєте зброї? Чому ваш провід не укладе договору із західними державами, щоб вам допомагали?

Я відповів, що захід поки-що не цікавиться нашою боротьбою, бо ще вірить у більшовицьку дружбу. Ми, українці, добре знаємо більшовиків, бо прожили під їхнім терором близько тридцяти років.

— А куди ви йдете? — запитав цікавий словак.

— Всюди, — відповів я, — в Чехію, Угорщину, Румунію, Югославію, туди, де народ поневолений більшовиками.

Громенко говорив з іншим словаком, і в розмові запитав одного з них, чи у них немає карти Чехії. Словак скоро метнувся по хаті і за кілька хвилин приносить карту Словаччини і Чехії. Громенко йому красно подякував. Дивимося на годинник — біля дванадцятої. Сотенний наказує сотні до відмаршу. Ми дякуємо словакам за їхню приємну гостину і відходимо. Словаки прощалися:

— Ідіть з Богом!

Рушаємо в дорогу. Вже немає багато часу, але ще кілька кілометрів зробимо. Вояки задоволені, що нас словаки так по-братерськи приймали. Вимашерували біля десяти кілометрів. Виходимо на високу гору і там вирішуємо стати на денний відпочинок.

Розтаборюємося. Сонце підійшло високо і чимраз більше припікає. В нас була велика спрага, а щоб дістати води, треба було сходити в долину і пошукати потока. Всі ми поклались на відпочинок. Сотенний заснув скоро, мені чомусь спання не бралось. Я встав і переходжу по табору, де відпочивають втомлені повстанці.

В моїй голові снувались думки дитячих літ, відтак моєї молодості, далі — хвилини реальності, як перейшов я з юнацтва в члени Організації Українських Націоналістів. Згадав я мою присягу: "Здобудеш Українську Дєржаву, або загинеш у боротьбі за неї", а відтак зустрічі з іншими членами організації, інструкції і накази. Тоді був я гордий, що доріс до своїх літ, що зможу служити Батьківщині. На хвилину думки застановилися — знову промайнуло в голові: "Ні тортури, ні смерть не приневолять тебе зрадити тайни". Пригадались слова покійного Якова Чорнія. Він казав:

— Іваську, з тебе буде людина.

Покійний був великим патріотом, був суджений на варшавському процесі за звинуваченням у вбивстві міністра Перацького, а потім загинув на полі слави у 1946 році як командир округи.

Цілий час мого ходу не зводив я очей з відпочиваючих повстанців. Який патріотизм в тих молодих хлопців! Може, багато з них не вміє читати і писати, але має глибоке національне почуття. Пригадався мені стрілець Бук. Коли ми зближалися до нього, він видобув зі себе останні слова за Україну. Далі дивлюся на втомлених вояків — може, ще не одному з них прийдеться загинути хоч на чужій землі, але за Україну. Стає мовчазне питання: чому така Божа кара впала на наш народ, що він багато віків стогне у неволі. Але в нас є сильніше, в нас є віра, якої ніяка диявольська сила не може зламати! Чи не є то Боже провидіння, що втілилась в тих молодих юнаків, які заприсягнули в своїй душі: "Здобуду — або загину".

Повертаю до почоту, переходжу біля Лагідного, бачу, що і він не спить. Каже, що намагався заснути, та ніяк не міг, бо в голову насуваються різні думки: який перед нами ще тяжкий шлях, щоби Бог допоміг нам досягти нашої мети.

Лагідний каже:

— Дивлюся на тих виснажених, але бадьорих вояків і думаю: що можемо ми бути горді, що Україна виховала таких героїв, бо інакше в такій затяжній боротьбі ми би не встояли.

— Друже Соколенко, — говорить він далі, — коли подумаю, як був я тяжко поранений, — ти бачив мене. Був я непритомний, за життя не міг думати — бо в такому стані, пораненому в груди, куля прошила мої легені, в нормальні часи і в нормальній лікарні не було надії на життя. Сам не можу збагнути, що було за чудо — сьогодні я здоровий і можу воювати. Чи не є то Божа сила, яка дає нам духа і віру в нашу перемогу?

Підходжу до почоту, бачу, що Громенко без шапки, з розбурханим волоссям щось шукає в мапнику.

— Що загубили, сотенний? — питаю.

— Моя карта Чехословаччинн, яку дав мені словак, не знаю, де поділася. Чи, часом, вона не опинилася у вашій торбі?

Я сам не був певний, тому розгортаю свою торбу, перевертаю своє знаряддя, знаходжу.

— А я вже був злий на себе, думав, що згубив, — відізвався сотенний. — Ну то сідайте і простудіюємо карту, бачу, що ви не спали, бо як я пробудився, то вас не бачив. Чи, часом, чогось не сталося?

— Ні, —відповідаю.

Ми посідали і студіюємо карту терену. Аж тут стійковий приводить чотирьох словаків, які кажуть, що вийшли збирати гриби.

— Ви не боялися йти в ліс? — питає Громенко.

Один з них каже, що вони прийшли не збирати гриби, а пішли в ліс з надією стріти тих бандерівців, про яких багато пишуть в газетах.

— Ми ще тамтого року чули про вас, але не мали змоги з вами говорити.

Словаки просиділи з нами досить довгий час, цікавилися нашою боротьбою і дивувалися, що ми так довго втрималися в боротьбі проти більшовиків. Як відходили, казали, щоб ми тут чекали, а вони під вечір знову прийдуть. Дуже ввічливі були словаки. Побачимо, чи прийдуть, як обіцяли.

Почало темніти. Стійка повідомляє, що затримали чотирьох цивілів.

— Пропустіть їх, мабуть, це ті, що були рано у нас. Словаки підходять до нас і кажуть:

— Ви нам, напевно, не вірили? Ми вас добре розуміємо. Ми вам принесли харчі, бо знаємо, що у вас немає запасу.

Вони поклали перед нами великі клунки.

— Спаси, Бог! — подякував сотенний. — Бачимо, що ми, слов'яни, між собою розуміємось.

Вони нас поінформували, куди нам найкраще йти, щоб обминути чеські станиці.

Вояки підкріпилися, набрали на силах. Машеруємо далі. Ніч погідна і дуже гаряча. Перед нами знову та сама історія: дряпаємося на гори, а відтак бічними стежками туди, де нас найменше чехи можуть сподіватися. Марш цей досить тяжкий.

Вже минуло кілька тижнів від початку нашого рейду по словацькій території. Час минав скоро. Гори ставали все більш прикрими. Тому що ми посувалися чимраз далі на захід, чехи блокували села, переходові пункти. Кожної хвилі можна було натрапити на їхні застави.

Почало заноситись на день. Нараз опинилися ми над селом Сітниця. До нього біля одного кілометру. Заходимо в густий ліс і тут розтаборюємося. Ще добре не виставили забезпечень, як стійковий повідомляє, що затримав двох словаків. Сотенний каже привести їх до нього. Були то цивілі зі села Сітниці.

— Добрий день! — селяни привітались.

— Що вас так рано привело до лісу? — запитав Громенко.

— Цікавість, — відповів один з них, — але при нагоді ми збираємо гриби, щоб виглядало, що ми прийшли збирати гриби. Ми чули, що на нашу територію перейшли бандерівці, і нам цікаво було їх побачити.

— А як ви знали, що тут є бандерівці? — запитав сотенний.

— Ми не знали, але з тим пішли в ліс.

Далі один з них каже:

— Тут, де ви стоїте, є небезпечно, ідіть до півкілометра в цю сторону, — показує рукою, — там є дуже густий ліс, то вас ніхто там не знайде.

Стягаємо забезпечення і машеруємо за словаками. Прийшли ми на місце. Словак показує:

— Зайдіть в цю гущавину.

Справді, було то конспіративне місце для відпочинку. При відході словаки сказали, щоб їх не боялися, бо вони нікому не скажуть, що нас бачили.

— Вечором заходіть до дєдіни на вечерю, а якщо буде якась небезпека, ми вас повідомимо.

Біля години другої над лісом кружляв чеський літак, мабуть, слідкував за нами. Під вечір сотенний каже:

— Друже Соколенко, я і Лагідний з чотою підемо до села, а ви за нами. Збирайте решту сотні і прямуйте на збірний пункт, ми до вас долучимо.

Сотенний і Лагідний відійшли. За короткий час збираю сотню і машеруємо попри села на збірний пункт. Минаємо село, а звідти іде Громенко з Лагідним. Сотенний каже, що вони увійпши до крайніх хат, і селяни казали, щоб ми не йшли далі в село, бо в горішньому кінці є четники.

Щоб не гаяти часу, машеруємо далі. По короткому часі повідомляють, що відірвався від сотні виховник Горко і командант ПЖ (польової жандармеріі) Нічний. Сотенний затримує марш, щоб дати змогу їм долучити, але дарма: ми чекали годину — вони не повернули. МІІ машеруємо далі.

Зробили ми біля десяти кілометрів. Натрапили на хутір, де випасали вівці. Неподалік затримуємося. Висилаємо рій Чумака і команданта СБ (служба безпеки) Петю, щоб перевірили цей хутір. Сотня затрималася і чекала на поворот розвідки.

За кілька годин наші повертають, приносять бринзи, хліба і дечого іншого, кажуть, що словаки дуже гарно їх приймали. Володар того хутору був у Попраді, чув, що чехи проти нас приготовляють велику акцію. Казав, що бачив багато танків, сотні автомашин з військом — усі говорять про бандерівців.

— По містах народ стривожений, бо комуністи кажуть, що ви мордуєте цивільне населення. Але населення не дуже вірить, тож ви будьте обережні.

По короткім відпочинку машеруємо ближче до нашої мети. Зробили невеликий шмат дороги. Дивимося — перед нами блимають світла. Згідно з картою — це село Депальовци. Обминаємо село, машеруємо в противну сторону, щоб зманити чехів з нашого маршу. Вояки добре підживилися, добре відпочили — тож можемо ще зробити добрий шмат дороги.

Вже кілька тижнів машеруємо словацькою територією. Наш марш набрав великого розголосу не лише в Чехії, але також і в Німеччині. Ціла чеська армія і спецвідділи заалярмовані. Ми вміло маневруємо, тож їм тяжко натрапити на наш слід. Маємо також велику допомогу від словаків. Поки що рейд нам сприяє. Сухе, тепле літо також допомагає. Сотня форсує глибокі потоки та високі шпилі словацьких Карпат. Щоб видряпатися на високу гору, треба шість—вісім годин.

Сотня машерує словацькою територією з різними пригодами і поки-що не стрінулася віч-на-віч з чеською армією. Тепер нам сприяють словаки, а далі, як залишимо словацькі Карпати і перейдемо на чеську територію, там вже починаються низькі Татри, малі комплекси лісів, і загадкове питання: як поставляться до нас чехи. Словаки нас остерігали, щоб ми були обережні, бо всі чехи є комуністи.

Машерували ми цілий день, дряпаючись по тих високих горах. Вояки вимучені. Треба зупинитись. Вирішили кілька годин відпочити.

Година дванаддята. Я пробудився, буджу Громенка і кажу:

— Сотенний, думаю, що нам пора в дорогу.

— Маєте рацію, — каже сотенний, — думаю, що вояки відпочили. Накажіть приготуватися до відмаршу.

Напівсплячі вояки не дуже-то скоро збирались. Якщо пощастить, то ще зробимо кільканадцять кілометрів.

Терени, якими ми тепер переходимо, на карті зазначені як Високі Татри. Насправді це невисокі гори, але густо лісисті. Перехід ними був повільний. Наші вояки були захоплені такою красою і прогулянкою, яка ніколи і нікому не снилася. Марш ставав чимраз тяжчим. Хоч ліси були густі, але поміж горами були поляни, через які треба було просмикнути в другий комплекс.

Над ранком підходимо близько села Трепедь, тут вирішуємо відпочити. Поміж густі ялиці сонце кидало своє проміння на відпочиваючих повстанців.

Під вечір стійковий затримав малого хлопця і привів його до сотенного. Хлопець мав біля п'ятнадцяти років. Сотенний запитав, як він називається і чого так пізно вийшов у ліс. Хлопець спокійно відповів:

— Мої родичі не знають, що я пішов у ліс, але у нас говорять, що в околицях знаходяться бандерівці, і мені було цікаво їх побачити. Чи ви не є ті бандерівці?

Сотенний засміявся і питає:

— А ти їх не боїшся?

— Мені про вас оповідали тато і мама, що ви такі самі люди, як і ми, що ви є наші приятелі.

— Як ти є наш приятель, то прийди до нас увечері і покажи нам дорогу до Германович.

Хлопець весело відповів:

— Для вас все "здєлам".

Сотениий сказав йому відійти до дому.

Хлопець обернувся і побіг. Нас цікавило, що то за хлопець, і чи він прийде знову.

Сонце ховалось за ялиці, і нам треба було приготовлятися до від маршу. Стійковий повідомив, що в нашу сторону зближаються троє людей: чоловік, жінка і малий хлопець. Мабуть, той, що був у нас перед тим. Сотенний каже їх пропустити. Ці троє людей несуть на плечах великі пакунки. Ось вони підходять ближче.

— Добрий день, пане четнику, — привітався словак.

— Добрий день, — відказав сотенний, — бачу, що маємо гостей!

— Наш син нам говорив, що був в лісі і там стрінув бандерівців.

— Маєте мудрого сина, — сказав Громенко.

— Дякую, — відповів словак. — Ми вам принесли харчів, бо ви, напевно, голодні.

— Спасибі, — відізвався сотєнний, — та нема де правди діти, голодні. Чи в селі, крім вас, ще хто знає, що ми тут?

— Ні, — відповів словак, — наш син казав, щоб нікому не розповідати.

В розмові довідуємось, що чоловік той поляк, а його жінка — словачка. Вони просили зайти до дєдіни, бо в них четників немає. Сотенний подякував за запрошення, але сказав, що ми не можемо, бо перед нами ще далека дорога.

— Оставайтеся з Богом, — сказала жінка, — будьте обережні.

Хлопець нас поінформував, куди нам найкраще йти.

Рушаємо в дорогу, харчів у запасі маємо досить. Цієї ночі маємо перейти ріку Теплю і шосу. Машеруємо за вказівками хлопця. Над ранком опинилися ми біля малого присілка, де було лише кілька хат.

Затримуємося тут, щоб бути певними, що десь поблизу немає чеських четників. Висилаємо розвідку. Вона скоро повертає, і ми довідуємося, що четників немає.

Словаки казали, що в Словаччині знають, що УПА перейшла польсько-чеський кордон і прямує на захід.

Вирішуємо тут затриматися на денний постій. Я справджую всі відповідні забезпечення і повертаю до почоту. Тут застаю Громенка, який сидить на палатці, розгорнувши карту терену, і щось собі під ніс муркоче. Підходжу до нього і кажу:

— Сотенний, ви вже починаєте самі до себе говорити. Сотенний підніс голову і засміявся:

— Та ви ж знаєте, що всі диваки до себе говорять. Сідаю біля нього, і ми студіюємо карту.

Немає дня, щоб ми не мали якихось пригод. Словаки не тільки знали, що УПА є на їхній території, але були цікаві і прагнули, щоб з ними стрінутися. Де б ми не затрималися, то завжди до нас приходили гості.

В часі нашої розмови стійковий приводить двох словаків. Вони були з того присілка. Словаки приступили до нас, привіталися ввічливо, а сотенний питає, чого вони так рано прийшли до лісу. Один з них засміявся і сказав, що привела їх цікавість. В часі нашої розмови вони дуже гарно висловлювалися про наші рейдуючі відділи в 1946 році.

— Ваше військо є джентльмени. Вони нам багато розповідали про більшовиків і комунізм, і ми тепер маємо змогу переконатися.

Дивувалися, що вже три роки можемо встояти проти більшовиків.

Сотенний відповів, що духу в людині і в народі ніяка сила не може знищити. Словаки похитували головами. Опісля один із них сказав:

— Ви, напевно, "голодні", тож заходіть до нас, ми вам заріжемо кілька овець, дамо хліба і сала, щоб ви мали на дорогу. Ми знаємо, що чехи за вами слідкують і загороджують дороги, тож будьте обережні.

Сотенний призначає Чумака, щоб він зі своїм роєм пішов з тими людьми.

За кілька годин рій повертає з наладованими палатками, в яких є харчі. Чумак зголосив свій прихід і сказав:

— Буде гостина, друже командир.

Потім він звернувся до мене, щоб я передав усі харчі сотенному інтендантові, а той щоб розподілив їх поміж роями, а також наказав роям розпалити вогні і спекти м'ясо.

Жваві кухарі скоро взялися до своєї роботи. Між тим, сотенний покликав чотових на нараду, щоб устійнити план переходу ріки. Він ніколи важливі справи не вирішував сам, радився зі сотенним почотом або скликав чотових. Сотенний виклав свої плани. Він вважав, що як ріка не буде глибока, то переходити треба вбрід, а як глибока, то нам треба за всяку ціну знайти човни до переправи, але він думав, що біля ріки вони знайдуться.

План переходу ріки устійнено. Чота Лагідного висилає малу групу на перевірку того місця, де мала бути переправа.

Між тим, кухарі приготували обід — і вояки смачно поїдають м'ясо і хліб. По гостині машеруємо далі, щоб за ночі переправитися через ріку. По кільканадцяти кілометрах доходимо до ріки Теплі. Ріка неширока, але питання: яка заглибока. Лагідний з чотою, яка була найкращою пробойовою чотою, машерує перший. Відтак висилає ройового Лозу перевіритн, яка заглибока ріка. Лоза скоро метнувся з роєм, повертає і голосить, що є можливість перейти вбрід.

Чота Лагідного переправляється першою і по другій стороні займає оборонні становища. 3 нею іде командир Громенко. Я зі зв'язковим Криком і з чотою Бартля скоро подаємось вбрід і по другій стороні також займаємо становище. Останньою переправлялася чота Залізняка.

— Слава Богу, що щасливо переправилися, — відізвався сотенний, — тепер перевірте сотню, чи все в порядку, і будемо рушати в дорогу.

До лісу було якихось два кілометри. Машеруємо скорим темпом, щоби ще за дня перейти до лісу. Через хвилину по зв'язку подають, що відлучився стрілєць Козак. Сотенний наказує затриматися і вислати в бік, де була переправа, кілька стрільців, щоб віднайти Козака, може, він заблукав. Та дарма, зв'язкові повертають і голосять, що не натрапили на слід.

В тому лісі не могли ми затриматися, бо як Козак попаде чехам у руки, то може сказати, в котру сторону сотня пішла, хоч він багато про рейд не знав.

Від ріки відмашерували понад десять кілометрів і в густому лісі вирішили закватирувати. День був погідний і дуже гарячий. На відпочинку ставало перед нами питання: чи Козак мимоволі згубився, чи здезертирував? Але ж на це не було причини.

На відпочинку захворів ройовий Рубач. Сотенний санітар сказав, що Рубач вже кілька днів скаржився на шлунок. В сотні лікарів ми вже не мали, бо обидва впали, і лише санітар Зірка опікувався хворими.

Рубач сам собою був скромний, вишколений у дивізії "Галичина", здисциплінований і бравий к-р рою. Він своєчасно міг очолити чоту. Сотенний наказує санітарові заопікуватися Рубачем.

Смеркало, і нам треба було рушати в дорогу. Л іс був дуже густий і утруднював марш. Біля півночі ми збилися з нашого напрямку. Дивимося на компас і бачимо, що машеруємо в противну сторону. Підходимо під високу гору, затримуємося.

Обійти її треба — але дуже довго і далеко, і ми вирішуємо дряпатися на вершок гори. Машеруємо стрілецьким рядком, а гора все заноситься вище і вище. Ми, як на експедиції, дряпаємося на неї. Врешті опинилися на вершку гори, тут нам потрібен був короткий відпочинок. Дивимось на карту — гора 2000 метрів висотою. По короткому відпочинку сходимо вниз, на другу сторону гори.

По часі бачимо — в селі мерехтять світла. Підходимо ближче, щоб краще зорієнтуватися. Зійшли майже в долину. До села Жегни було якихось два кілометри. Терен тут вигідний, і ми вирішуємо затриматися на денний відпочинок, бо машерувати небезпечно.

Сонце піднеслося вже високо, заносилось на гарний день, повівав теплий вітер, вся природа збудилась з нічного сну. Ранній спів пташини зливався зі шумом ялиць і виводив одну гармонійну симфонію. Сподіваємося, що, може, якийсь цивіль зайде до лісу, і ми зможемо дещо від нього довідатися.

Хлопці відпочивають. Ми зі сотенним також поклалися на палатки і заснули. Пробудився — бачу, що сотенний витрусив з кишень порох від тютюну, скрутив цигарку, запалив, випускає з вуст клубки диму і, як дитина, милується тими клубками, як вони виходять і вгорі розходяться. Я дивився на нього і раптом засміявся.

— Ви, бунчужний, дивитеся на мене, як на дітлаха. Але бачите, той клубок диму нагадує життя людини: от людина живе, а відтак зникає з цього світу так, як той клубок диму. Лише життя має багато турбот, які собою нічого важливого не являють. От я і думаю, що зараз чоловік живе, а за недовгий час, годину чи хвилину життя закінчується. Але знаєте, що живий про живе думає.

По короткій мовчанці він питає:

— Як ви дивитесь на наш рейд, чи пощастить нам без більших втрат добитися до нашої мети, бо я завжди розраховував на малі жертви.

— Поки що все гаразд, — відповідаю, — тепер не знати, як до нас поставляться чехи, що нас там стріне. Маю сумнів, що чехи будуть нам так сприяти, як словаки. Нам треба буде вміло маневрувати, щоб здезорієнтувати чехів відносно напряму нашого маршу. Наш рейд набрав великого розголосу не лише в Словаччині, але й в Європі. Бачимо, що чехи зорієнтувалися в нашому напрямі і проти нас кидають великі з'єднання військ. Поки що ми щасливі, що не стрінулися з чехами, бо, напевно, зазнали б втрати.