ЧЕРЕЗ КАРПАТИ I ТАТРИ

Був це день 30 червня 1947 року. Цієї ночі планували ми перейти попри село Жегну. Ніч була дуже місячна і для нас не сприятлива. Машеруємо до шоси, що вела до села. Біля села сходимо на доріжку, щоб його обминути. Лагідний з чотою на передньому забезпеченні, сотенний, я і обидва наші зв'язкові з чотою Лагідного машеруємо сміло і не думаємо, що на тій дорозі чехи зробили засідку.

Машеруємо скорим ходом. За якоїсь півгодини маршу в наш бік посипалися серії кулеметів. Передня стежа заатакована, щоб на становища, наказ сотенного, не стріляти. Ворожі кулемети не втихають, а по хвилі в повітря вилетіло кілька ракет. Сотня залягла в глибоких ровах біля шоси. Чехи не могли нас бачити. Нараз прибігає від переднього забезпечення задиханий Петя і звітує, що вони найшли на чеську заставу, яка, мабуть, спала.

— Я наступив на його кріса, — каже Петя, — а чех зірвався на ноги. Я його прикладом по голові — він почав кричати. Решта відкрили вогонь, а ми дали драла!

— Добре, що не стріляли, — сказав сотенний, — то є для них знак, що ми з ними не хочемо воювати.

Наказ: "Вицофувати вліво". Лагідний з чотою на задньому забезпеченні. Хильцем, ровом подаємося вліво. Ворожі кулемети не перестають грати, ракети постійно освітлюють поляну. Ми відбились до одного кілометра. Нам як найшвидше треба добитися до лісу, а то ще добрих три кілометри.

Місяць підійшов високо і освітив поляну так, що можна знайти голку, і наша зброя також виблискувала від місячного сяйва.

Виходимо на поляну. Наказ сотенного — розгорнути розстрільну лінію. Машеруємо в сторону села Мірковец. З боку Жегни бачимо — машерує група чехів і розставляє застави. Виглядало, що прийшла підмога.

— Мабуть, будемо з "пепічками" воювати, — сказав до мене сотенний.

Наказ — к-р Бартель наліво, к-р Лагідний направо, а Залізняк посередині скорим маршем вперед. Якщо натрапимо на заставу, відкрити вогонь. До ранку маємо перейти долину ріки Ториси, шосу Кошиці-Пряшів.

Перед нами розтяглася велика плахта рівнини, а там далеко видніє ліс. Дивимося — четверта година. Нам треба поспішати. Вийшли ми в чисте поле. Кожний з нас стискає рукоятку автомата, інші з кулеметами готові до стрілу. Перед нами шоса, яку нам треба перескочити. Зближаємося до шоси. "Позор" почули ми з протилежної сторони. Ми машеруємо далі.

— Стій, хто йде? Сотенний відповідає:

— Українські повстанці.

— Чого ви тут на нашій території шукаєте?

В той момент в повітря вилетіла червона ракета. Сотня залягла, але не стріляємо. Відізвались чеські кулемети, але кулі летіли понад наші голови, не знаємо, чи вони так навмисно стріляли, чи нас не бачили. Ми зорієнтувалися, що сила чехів є мала.

Наказ сотенного — на перший свисток сильний кулеметний вогонь, на другий свисток атакуємо. Загуркотіли наші кулемети, відтак сильне "Слава!" Сотня рвонула до атаки. Спаніковані "пепічки" почали розбігатися. Ми стримали вогонь і сильно біжимо вперед, перескакуємо шосу і по другій стороні займаємо становища. Відкриваємо вогонь, щоб не дати можливості чехам позбиратися до купи.

Зі села Вісна вилетіла зелена ракета. Ми стримуємо вогонь і скоро машеруємо в бік лісу. Вояки, задихані, подаються вперед. Громенко мене питає про ситуацію в сотні. Переходжу по лінії, бачу, що з чоти Бартля немає одного роя і чотового.

Громенко затримує сотню і висилає двох вояків, щоби повернули назад, де була стрілянина, і, може, з ними зконтактуються. Сотня залягла в корчах, що були на поляні. Чекаємо нетерпляче. Сотенний питає стрільця Вишню, що був при чоті Бартля, чи він не знає, як то сталося, що Бартель відлучився.

— Ні, — каже Вишня, — к-р Бартель був від мене зліва. Ми перескочили шосу. Нас ділили високі межі, і тоді зв'язок перервався.

Розвідка повертає і голосить, що не натрапили на Бартля.

— Нам чекати немає часу. Бартель знає наш напрям — тож може долучити. Як ні, то знає, що робити, — сказав сотенний.

На ранок перейшли ми ріку Торису, шосу Кошиці— Пряшів і щасливо добилися до великого комплексу лісу над селом Пекловіце. Хоча ліс був дуже рідкий і місце для відпочинку не будо догідне, але машерувати ми вже далі не могли.

Під вечір стійковий знову затримав цивіля, що найшов на наш табір. Від нього довідуємося, що в селі немає ні четників, ні міліції. Цей чоловік казав, що в Словаччині знають, що на їх території є бандерівці, але вони їх ніколи не бачили. Уряд заборонив виходити в ліс чи давати бандерівцям якусь допомогу, бо той, хто це зробить, буде покараний. Цивіль увечері запросив нас заходити до села в гості.

Ввечері висилаємо до села розвідку. Розвідка повертає і голосить, що в селі спокійно. Машеруємо до села на гостину. Входимо в село, де господарі на нас чекали. Тут провели ми гарний час майже до ранку. Селяни нас радо слухали, як ми їм розповідали про дійсність більшовиків і комунізм. Їм цікаво було, чи ми дістаємо допомогу від американців. Сотенний відповів:

— Ні, ми боремося власними силами.

Селянам тяжко було повірити, що так довго по війні ми можемо втриматися проти більшовиків.

Нам був час рушати в дорогу. Попрощали ми добродійних словаків, вони нас обдарували чим могли. Ми обіцяли їм, що зайдемо до них, як будемо вертати в Україну.

Час минав скоро, лише подорож була повільна. Перед нами знову та сама проблема: дряпаємося на високі гори. По дорозі вояки оповідають свої приємні пригоди, як то до них залицялися словацькі дівчата.

Цієї ночі не пройшли ми багато дороги. Заледве профорсували одну гору і над ранком опинилися біля села Жокорівце. Зійшли ми в долину і натрапили на потік. Якраз добре місце, щоб розпалити вогні та дещо зварити, бо вже кілька днів вояки не мали нічого теплого з харчів. При нагоді, що маємо воду, вояки мились, голились і обтрясали небажаних гостей, які за останній час почали добре дошкуляти. Старшини мали свої завдання: планували марш, допильновували, щоб було все в порядку. Було дуже гаряче, і піт лив з чола, що не раз треба було його рукавом обтирати. Хоч було тяжко і небезпечно, але ніхто не нарікав, кожен жив з великою надією, що завтра буде краще.

Смерком вирушаємо далі. За картою не можемо машерувати, то ми вирішили іти за азимутом. Дряпаємося на високі шпилі гір — і знову в долину. Над ранком перейшли ріку Горнад, яка, на наше щастя, була така мілка, що можна було перейти її вбрід. Біля села Маргацани перейшли ми залізничну лінію. Розвиднялося. Нам треба затриматися, бо денний марш був небезпечний. Село лежало біля двох кілометрів від нас. Тут і закватируємо, бо ліс досить густий, так що буде добре місце для відпочинку.

Вояки були досить вимучені тяжким маршем і твердо заснули, лише службовий підстаршина переходжував і справджував стійки, щоб хтось з них не заснув. День був дуже гарячий, кожен вояк був спрагнений, але не було води, щоб відсвіжитися.

Під вечір вояки проснулися, перекусили хто що мав, і рушили в дальшу дорогу. Хоч мали карту, яка точно показує комунікаційні шляхи, але вирішили машерувати через вершини гір, щоб обминути чеські застави.

Ми орієнтувалися по зірках, прямуючи на захід. Цієї ночі зробили ми порядний шмат дороги. Над ранком зближаємося до села, дивимося на карту — Вижні Словінкл. Село було розташоване в долині, а нам з гори було видно воно цілком.

Був день 6 липня 1947 року.

Сонце гарно пригрівало. Ми зі сотенним розстелили палатки і полягали. Але ще не спали, думали, що сьогодні не будемо мати гостей. Аж тут стійковий приводить цивіля, що найшов на наш табір. Словак підходать, знімає шапку, вклоняється і каже:

— Доброго здоров'я, панове бандерівці. Я з цікавості вибрався до лісу, з думкою, що, може, вас стріну, бо різні чутки про вас ходять.

— Добрі чи злі? — запитав сотенний.

— Більше добрих, ніж злих. Я задоволений, що вас зустрів, то буду мати, що розказувати в дєдіні.

— Чи у вашій дєдіні є жандарми? — запитав сотенний.

— Є, — відповів словак, — вони є в горішньому кінці села, а ви сміливо можете зайти в долішній кінець. Сотенний каже:

— Соколенко і Л агідний, беріть два рої вояків і зайдіть до села, але будьте обережні. Як стрінете жандармів, то спробуйтє з ними поговорити.

Беремо два рої з чоти Лагідного, і словак нас проводить потоком до села.

Виходимо до крайніх хат, заходимо до однієї з них. Там застаємо двох жандармів. Як ми зайшли до хати, вони налякалися, а Лагідний каже:

— Камради, не бійтеся нас, ми вам нічого не зробимо.

Жандарми підходять до нас, подають нам руки, і між нами вив'язується розмова. Бідний словак поміж хатами зник, щоб його не запримітили жандарми.

Жандарми були свідомі в комуністичній пропаганді. Щоб не йти до армії, вони зголосилися йти на службу до жандармерії. Під час нашої розмови вони просили, щоб ми не заходили далі в село, щоб тут, на долині, купили харчів. Ми вчинили їхню волю, дістали трохи харчів у крайніх хатах і відійшли, щоб не ставити їх під загрозу.

Сотенний дожидав нас нетерпляче, бо ми затрималися трохи довше. Машеруємо далі. За якихось три кілометри маршу натрапляємо на салаж з випасом овець. Тут затримуємося. Сотенний висилає кількох вояків до того салажу, щоб купити харчів. Вони повертають і приносять декілька кілограмів сиру, декілька великих хлібів і кілька кілограмів сала. Д-р Зубченко побачив сир і засміявся:

— Я вам казав, що тут, на полонинах, не загинемо. Скоро харчі розподілено поміж роями, і ми машеруємо далі.

Під час нашого маршу, почули ми спів і регіт дітей. Затримуємося. Сотенний висилає кілька вояків на перевірку: що то за голоси. За півгодини розвідка повертає. Кажуть, що то діти, які пасли худобу, і що в селі немає четників.

Машеруємо ще якихось п'ять кілометрів. Приходимо під село Теплічка. Затримуємося і висилаємо до села розвідку. Розвідка повертає і каже, що в селі немає четників. Вирішуємо зайти до села всим відділом.

Словаки в цьому селі нас прийняли ввічливо. Сотенний почот зайшов до хати. Ми привіталися, господарі запросили нас сідати, гостям були раді. Ми посідали, і господарі були здивовані, бо чеська преса писала, що велика банда бандерівців під командою капітана Громенка зосталася розбита. Тут Громенко зі сотнею з'являється — і селяни були дуже здивовані. Вони казали нам, що в місті Нова Вєсь є чужі кореспонденти.

— От таких нам треба, — сказав д-р Зубченко.

В селі ми довго не затримувалися, закупили харчів, платили чеським кронами. То селянам було дивно: де ми взяли чеські крони. Прощаємося зі селянами, дякуємо за гостинність і відходимо. Запас харчів маємо на кілька днів, тому до сіл не маємо потреби вступати на організацію харчів. Селяни казали обминати міста, бо всюди багато війська, приблизно так, як було в другу світову війну.

Село Теплічва було якихось три кілометри від міста Нова Вєсь. Ми намагалися це місто обминути. Машеруємо пасмом гір, що тягнулися до Низьких Татрів. Над ранком підходимо під село Вернер. Ніхто нас не завважив. Тут можемо затриматися на денний відпочинок.

На наше щастя, недалеко був потік. Кухарі розпалили вогні і варили якусь кулешу, бо треба було з'їсти чогось гарячого.

Вояки з'їли трохи гарячої зупи, і ми рушаємо далі в дорогу. По обох боках Вернеру підносилися високі гори. Нам треба обійти село і перейти шосу, що лучила Вернер з містом Попрад. Тут стратили ми багато часу і, щоб обійти гору, над ранком перейшли шосу, а там треба було дряпатися на високу скелю.

Вже розвиднювалося. Збираємо всі сили, щоб якнайскоріше видряпатися на вершок гори. Вже добре розвиднілося. Врешті досягли ми вершка гори. Сотенний заряджує короткий відпочинок. 3 вершка гори в далековиди обсервуємо терени, якими маємо машерувати. Нам треба зійти в долину і через галявину дістатися до другого комплексу лісу.