ПРОЛОГ

Минуло більше півстоліття з тих легендарних пам'ятних років останніх визвольних змагань українського народу, років, овіяних неперевершеною славою і подвигами, окутаних і досі нерозгаданими таємницями, бо законспіроване підпілля ОУН не могло оприлюднювати всі події чи надавати їм розголосу, а тим більше назвати імена патріотів, безмежно відданих боротьбі за відновлення Української Держави. Такі дії мали би катастрофічні наслідки для всієї геніально налагодженої, перевіреної, досконалої сітки станиць, що були засновані ОУН в кожному селі і місті по всій Західній Україні. Отже, ще дуже багато буде білих плям в літописі визвольних змагань 1940-1950 років, бо багато таємниць забрали з собою в могили провідники ОУН, які гинули в нерівних боях з ворогами — в безвихідних ситуаціях, оточені окупантами, воліли, тяжко поранені, покінчити з собою, щоби не здаватися на милість завойовників. Я був би щасливий, щоби в своїх коротеньких спогадах згладити хоч одну білу пляму в літописі нашої безприкладної звитяги, заповнити хоч одне речення на сторінці нашої трагічної історії, що в теперішньому поколінні мало кого хвилює, бо наші відвічні вороги постаралися з усіх сил зганьбити, сфальсифікувати, перекрутити, знеславити, принизити наш визвольний рух. І це їм багато в чому вдалося, бо для того був задіяний весь пропагандистський всесоюзний апарат, який десятиліттями оббріхував чи спотворював прагнення нашої нації відірватися від червоної імперії, скинути ганебні кайдани, побудувати свою державу і стати господарем на своїй прабатьківській землі.

Пригадую роки, проведені за колючим дротом, роки на засланні, роки, прожиті в Україні, і всюди — такі, як я, були об'єктом приниження, зневаги не тільки від окупантів, але і від своїх яничарів, обдурених фальшивою та брехливою більшовицькою пропагандою, яка десятиліттями втовкмачувала всіма засобами в голови всього населення колишнього Радянського Союзу, що буржуазний націоналіст, бандерівець — це найстрашніший ворог "єдіной і не-дєлімой", бо вони посягають на святая святих комуністичної дружби народів. Кремлівська машина фальшивок та брехні захлиналася в своїх засобах очорнити "контрреволюційну діяльність" ОУН та УПА. Від неї не відставали і "молодші брати" — українські підлабузники, покручі-перевертні, намагаючись переплюнути "старшого брата" в брехні, доказати лакейську собачу відданість "Союзу нерушімих республік". Таким чином, від жовтеняти до переспілого більшовика в свідомість суспільства вливали гадючу отруту ненависті до героїв визвольних змагань на західноукраїнських землях.

Бандерівець, буржуазний націоналіст був гнаний, принижений, зневажений. Нам видавали після спокутування за колючим дротом наших незаслужених "гріхів" паспорти — "вовчі білети", за якими в Україні там, де народився, не приписували, хіба що за великі хабарі районні начальники КДБ давали дозвіл. А без проблем приписували тільки за Уралом. І, звичайно, треба було написати у відділ кадрів свою автобіографію, і не можна було за собою замести сліди, загубитись, відірватися від невсипущого ока чекістів, — всюди вони знаходили, викликали на примусові розмови, щоби підтвердити інформацію замаскованих сексотів, які весь час підкидали провокаційні питання та набридали надто підозрілою увагою. Весь час треба було триматися в рамках, не розслаблюватися в поведінці і розмовах, пам'ятати, що за тобою слідкують "вірні дзержинці". Все це коштувало багато зусиль і контролю над собою, щоби не зробити необдуманий крок, бо хто з нас злегковажив запобіжну тактику, неодмінно опинявся за колючим дротом.

Тож ми жили, як загнані переслідувані звірі, очікуючи кожного дня і ночі виклику в КДБ, не маючи ніколи гарантії недоторканості чи інших елементарних прав людини. Завжди тяжіла загроза бути знищеним в разі виникнення екстремальних ситуацій. Більшовицька пропаганда так нас очорнила, оббрехала, обплювала, що вже і після розпаду Радянського Союзу наша Західна Україна продовжує називатися бандерівською, а на Великій Україні тих, які в очі не бачили бандерівців, але відроджують наші прабатьківські заборонені комунізмом народні традиції, говорять українською мовою, то їх теж запопадливі "сталінські ребята" називають бандерівцями. А все це тому, що нас, вояків УПА та членів озброєного підпілля ОУН, наша держава не взяла під свій захист і не прирівняла до ветеранів Другої світової війни, не дала нам статусу воюючої сторони, хоча ми боролись з двома імперіями — німецькою та більшовицькою.

Впродовж півстоліття в мене не виникала, не зароджувалася ідея описати пережите, бо я тверезо оцінював, що при найменшій імперській дестабілізації нам, які зі зброєю в руках воювали з московською навалою, загрожує фізичне знищення, а описувати минуле — це при першому обшуку буде незаперечний доказ ворожого ставлення до існуючого режиму. Я не раз слухав глушені, заборонені передачі радіо "Свобода" та "Голос Америки" та знав, що нашу історію визвольних змагань для нащадків описали, хоч, може, не детально, багато наших вояків, яким пощастило вирватись з-поза "залізної завіси" на захід, у вільні держави світу. За півстоліття багато подій стерлося з моєї пам'яті, а як ще додати, що в неволі я перехворів на тиф, малярію, дистрофію, перестраждав голод, холод, тортури, каторжну працю і чого гріха таїти — не було навіть надії, що виживу в тих нелюдських умовах, — то про писання споминів годі було і мріяти.

Тепер на схилі літ виникла і викристалізувалася ідея дещо написати для молоді, бо і я колись в юності читав спомини Українських Січових Стрільців та вояків Української Галицької Армії і мені було надзвичайно цікаво зазирнути хоч одним оком в наше славне минуле. Я ні з ким не консультувався, без сторонньої помочі старався воскресити в пам'яті пройдений тернистий шлях, яким пройшли багато тисяч незламних духом членів озброєного підпілля ОУН та вояків УПА. Злочинні послідовники, виконавці тяжких невиліковних ран на тілі України, комуністичні вожді та їх засліплені ненавистю до всього українського "вірні ленінці" ще довго плакатимуть за комуністичним раєм, в якому вони, розкошуючи при повному кориті благ, пільг та всякої наживи, користуючись безграничною владою, нищили прогресивні, демократичні, провідні сили нації, народних героїв українського відродження, в тому числі членів ОУН, провідників, командирів та вояків УПА. Багато нашого народу сліпо вірило більшовицьким брехунам, і ту брехню не можна було перевірити, бо правдива інформація була суворо заборонена, закрита і народ не мав змоги побачити зворотну сторону медалі, і тому-то визвольний рух висвітлювався репресивною машиною фальшиво і однобоко. По совєтських законах ми були зрадниками, буржуазними націоналістами, бандерівцями, бо ми вчинили смертельний злочин проти "Советской Родіни", намагалися відірвати Україну від більшовицької імперії і відновити Українську Самостійну Незалежну Соборну державу. Ще й тепер багато несвідомих людей ставляться вороже до нас, бо у них ще не вивітрився комуністичний дурман, якому вони по своїй необізнаності щиро вірили.

Я свідомо повертаюся до минулого, бо я тепер відчуваю відповідальність перед тими, хто в розквіті своїх національних талантів, у розквіті своїх патріотичних переконань, сповнених самопосвяти, безмежної, безприкладної любові до свого народу, пішли з життя, маючи в своїх серцях без-граничну надію, що колись їх подвиги оцінять грядущі покоління і вони слугуватимуть еталоном незламності духу, відваги та мужності. По законах справедливості мусить настати той час, що в минулому знеславлене, зганьблене, принижене нашими ворогами слово "бандерівець" отримає на сторінках історії правильне, справедливе означення, якому характерні мужність, самопосвята, геройство, безгранична вірність та любов до України, і воно буде звучати гордо і величаво, бо ті, які боролися під стягами національно-визвольних змагань, заслужили пошану та повагу сучасних і майбутніх поколінь. В своїй примусовій мандрівці по ведмежих закутках Архіпелагу ГУЛАГ я, по своїй безкомпромісній, фанатичній відданості ідеалам відродження державності, не сповідував ніякої альтернативи і завжди в розмовах та дискусіях зі своїми однодумцями та опонентами відстоював свої погляди до кінця.

В різних таборах мене доля зводила з багатьма патріотами, вже старшими віком, що стояли на межі небуття, а це були засновники, організатори підвалин нашого визвольного руху, провідники та командири УПА-ОУН — і в розмовах з ними мені пригадуються їх напутні слова: "Сину, ти ще молодий, і ти повинен пережити оце лихоліття, оцю ганьбу неволі, і ти маєш колись розповісти нашим людям про нас, що ми були, що ми боролись в нелюдських умовах окупацій, потрапили в полон зрадою, поранені, попались в заздалегідь добре і підступно підготовлені пастки, але ми і в неволі продовжували боротьбу доступними нам способами, щоби ослабити лютого ворога і взятий на себе добровільно обов'язок служити Україні виконати до кінця". В моїй пам'яті стерлися прізвища тих мучеників, бо їх було багато, але в моїй свідомості залишились назавжди їх пророчі слова — вони бачили мене у вільній Українській державі. І сьогодні моїм святим обов'язком є на кожному кроці споминати і прославляти їх і той непосильний вклад, який вони внесли у відродження Української держави. Свої коротенькі спогади посвячую світлій пам'яті тих, які колючими, невольничими, мученицькими, тернистими шляхами пішли в безсмертя у боротьбі за волю України.