Розділ 1

ЗНАЙОМСТВО З ГЕСТАПО

З приходом німецьких окупаційних військ на наші землі в 1941 р. стараннями Українського Центрального Комітету було відновлено українську гімназію в Станіславові, теперішній Івано-Франківськ. Директором став професор Левицький, а викладачами переважно колишні професори та доктори — всі майже старшого віку, високої кваліфікації, і в політичному вимірі — українські патріоти. Деякі імена залишилися в пам'яті — це професори Чайківський, Ростинський, Никифорак, Бойцун, Равдяк, Лисинецький та інші. Дуже гарно викладали, але для нас, учнів, було багато проблем — треба було все записувати в зошити, бо на слух все неможливо було запам'ятати, а підручників взагалі не було. Підручники, видані за польських часів, не підходили, радянські взагалі не могли застосовуватися, бо програми були як колись в класичних гімназіях — і виходило, що програма є, а підручників нема, тож треба було бути дуже уважним на уроках, щоби все схопити, все запам'ятати, а решту занотувати.

Десь далеко на сході точилася війна між німцями та більшовиками, тож у місті на кожному кроці відчувався подих війни, були всякі проблеми, нестатки, невпевненість у завтрашньому дні. Особливо відчувалася нестача продуктів, купити їх не було де, хоча у місті було багато магазинів, продуктових та промтоварних, але вони були тільки для німців. Для міського населення були
Бурса української молоді в Станіславові (Івано-Франківську), 4.06.1942 р.
В 4-ому ряду, другий справа - Василь Паливода. В 2-ому ряду в центрі,
п'ятий справа - директор Бурси Петро Франко, син Івана Франка.
запроваджені продуктові картки, але на ці картки важко було прожити, то мешканці міста, якщо у кого були якісь речі чи товари, їздили по селах та вимінювали їх на продукти. Хоча і по селах люди не жили на широку ногу, бо хто мав землю, то мусив платити великі податки зерном, м'ясом, молоком та іншими продуктами, які німці забирали насильно для армії. Треба було також стерегтися, щоби не потрапити в облаву, бо дуже часто поліція та військові частини блокували вулиці, ловили людей і тих, які були без документів, забирали, вантажили у вагони та відправляли на каторжні роботи до Німеччини. Бувало так, що забирали і з документами.

Пам'ятаю, одного разу кілька нас після закінчення уроків ішли додому до бурси і опинилися в заблокованому кварталі, де ловили в Німеччину. Нас затримали жандарми і зажадали документи, ми мали учнівські довідки і показали їх. Фашист оглянув довідки, що були з гімназії, порвав їх на наших очах і став гнати до гурту приречених. Ми по дорозі стали пояснювати, що ми учні і нас не мають права забирати, та цей вилюдок вилаявся по-польському і крикнув: "Стуль ґемби, кабане. Форвертс". — "Заткай рота, свиня. Вперед". Ми попали на жандарма-"фольксдойчера", поляка-шовініста, який, очевидно, люто ненавидів українців, а ще як зрозумів, що ми гімназисти, то вирішив у такий спосіб помститися над нашим народом. В німецькій поліції служило багато поляків, які були споріднені з німцями, і вони називалися "фольксдойчери", вони ненавиділи українців і при всякій нагоді знущалися та мстилися. Я пізніше не раз чув, що вони не одному порвали довідки та загнали до Німеччини.

Нас заштовхали в табір, і скільки ми не старалися доказати, що ми учні, ніхто з нами не хотів говорити, тільки били нас, а на другий день загнали на залізничну станцію, завантажили у товарні вагони і відправили до Німеччини. Ми доїхали до Калуша і стояли на запасній колії. На щастя, один з наших впізнав прицепника вагонів і попросив його відкрити двері, і ми по одному повтікали, а за нами і решта людей. Поки вартовий повернувся, то вагон уже був порожній. Він відкрив стрілянину, але було вже пізно і ми були далеко. Один з нас був родом з Калуша, знав добре місцевість, ми дочекалися в ліску до ночі, переночували у нього вдома, а ранком робітничим поїздом повернулися до Станіславова. Таким чином ми врятувалися від німецької каторги. Прибувши до міста, ми пішли зразу до директора гімназії і пояснили йому все як було. Він дав розпорядження видати нам нові учнівські посвідчення і радив другий раз не попадатися і не надіятися дуже на довідки і, перш ніж заходити на вулицю, приглядатися і переконатися, чи не заблокований квартал жандармами.

Як тільки вступили завойовники на наші землі, ми із захопленням та пошаною дивилися на них, бо вони мали досить привабливий вигляд, чисті, вгодовані, підтягнуті, нагадували скоріше інтелігентів, а насправді це була тільки обманлива видимість, бо при ближчому знайомстві виявилося, що це вовки в овечій шкурі і за вдаваною інтелігентністю ховались кати українського народу, які небагато відрізнялися від москалів. Москалі лякали білими ведмедями, а ці на місці били або могли і вбити просто так, не несучи за це ніякої відповідальності.

На початку березня 1943 р. в приміщенні української гімназії влаштовувався вечір пам'яті Т. Шевченка. На цьому святі мали виступати науковці, актори та інші працівники мистецтва з великої України. На той час їх було багато в Станіславові, бо вони воліли відступати з німцями на захід, аніж попасти в руки НКВС, а фронт почав відсуватися на захід, на українські східні кордони. Ці люди, знаючи, що їх може очікувати з приходом комуністичної системи, кидали все майно, рідну землю і втікали світ за очі. Поки фронт ще був далеко, багато цих втікачів зупинились у місті, і мистецькі колективи давали концерти, щоби якось мати засоби прожити. Для нас, галичан, це було щось нове, на яке ми чекали з нетерпінням — подивитися і послухати східняків, бо фактично ми, молоді, їх ніколи не бачили, це було для нас загадкове — вони були з Шевченкового краю, з-над Дніпра, з великої України. Тож зрозуміло, що це свято викликало у нас великий інтерес.

Ми мешкали в бурсі, і так, як гімназія була класична, то всі терміни та назви на кожному кроці і місці були з класичних грецької та латинської мов, як було заведено по наукових закладах такого типу ще з давніших часів Києво-Могилянської Академії. Наприклад, концертний зал називався авла, старший студент — цензор і т. д. Шевченкове свято мало відбутися в залі гімназії перед вечором, то нас зібралося в бурсі охочих багато, і так,
Учні Станиславівської гімназії в міському парку, над ставом.
В останньому ряду (стоїть) другий зліва - В. Паливода.
як ми ходили до гімназії кожен день організовано, то так само і на цю урочистість ми ішли організовано по-військовому, маршем, а провадив нашу колону цензор, який називався Білінський, з Коломиї. Ми ішли правою стороною вулиці, погода була, як звичайно у березні, сира, вогка, моросив ледь помітний дощик. Наш шлях пролягав коло обласної в'язниці, ми ішли, перекидаючись один з одним словами, не дуже звертаючи увагу на оточуючі обставини.

Минаючи в'язницю, ми раптом почули "Гальт" — "Стій". Від несподіваного окрику ми зупинилися і тільки тоді звернули увагу, що на нас кричав з другої сторони вулиці здоровенний німецький офіцер. Він підізвав до себе нашого цензора, закричав до нього нецензурною німецькою лайкою, сильним ударом збив з ніг нашого провідника, що той упав в болото, а офіцер крикнув щось вартовому, той подав сигнал, і в цю мить з вартівні вибігли тюремні охоронці, оточили нас, відкрили браму до в'язниці і нас усіх заштовхнули силою зброї в середину тюрми. Як вияснилося пізніше, ми ішли і не звернули увагу на німця-офіцера, а це був генерал-начальник обласної тюрми, називався Крюгер. Ми йому не віддали честі, а треба було, порівнявшись з ним, викинути праву руку догори вперед себе і всім разом крикнути "Гайль Гітлер". Ми цього не зробили і таким чином в результаті опинилися за ґратами, в тім страшнім пеклі, де орудували найжорстокіші костоломи, яких не знала історія людства і перед якими блідли всі тортури середньовіччя. Це були найвірніші пси божевільного фюрера, на яких тримався третій рейх.

За брамою нас обшукали, позабирали все, що не дозволено мати у в'язниці, і загнали в корпус та розмістили в камері. Камера була маленька, а нас багато, то було дуже тісно, не було ані де сісти, ані лягти, — то ми по черзі мінялися місцями. До вечора нами ніхто не цікавився, їсти не давали, навіть води, тільки час від часу відкривалися двері, заглядав ключник — здоровенний німчура — і наказував, що якщо хтось приходить в камеру, то треба всім вставати, а староста повинен відрапортувати, що в камері є стільки-то чоловік, і всі повинні чекати наступних наказів.

Пізно ввечері ми почали влаштовуватися на ночівлю і раптом почули розпачливі крики, звуки ударів, гамір, різні окрики по-німецькому та по-українському. Як з'ясувалося пізніше, в кінці коридору була слідча камера, де слідчі киями вибивали зізнання в арештованих.

Десь чуть не до ранку лунали зойки катованих і лункі удари катів. Голоси були різні — чоловічі і жіночі, було чути, що як спершу починали бити свіжу жертву, то крик був голосніший, а потім все тихіший, а згодом взагалі стихав, зате було виразно чути допити катів після кожного побиття. Після звірячих катувань жертву тягнули за руки чи за ноги, бо очевидно, що після таких процедур не було таких, щоби могли іти своїми ногами, їх тягали попри нашу камеру, бо ми чули тільки шурхіт по підлозі, стогін, хропіння та кроки тих, хто тягнув. Через якийсь проміжок часу повторювався крик наступної жертви, крик змінювався хрипом та зойками, можливо, передсмертними, різкими окриками слідчих, лункими ударами та шурхотом по підлозі, — це розтягали по камерах зомлілих, побитих до безпам'яття нещасних людей.

Десь перед ранком пекельний шабаш закінчився, кати пішли після диявольської оргії спочивати, набиратися сили до наступної ночі, щоб повторити криваві знущання над невинними людьми, таким чином укріплюючи страхом та жорстокістю гітлерівську імперію. Ми чули, як після закінчення мордувань миють підлогу в коридорі і ту слідчу камеру, змивають кров, змивають сліди тортур гітлерівських посіпак, які несли світові так званий "новий порядок".

З нас ніхто не спав, бо через зойки та душороздираючі крики не могло бути і мови про сон, аж поки все не затихло. Ми все очікували, що і до нас дійде черга, всі тремтіли зі страху, зверталися з молитвами до небесного Творця, щоби відвернув від нас інквізицію XX століття. На другий день нас усіх викликали в коридор, сказали стати обличчям до стіни, не рухатись і не оглядатись. Дехто з нас попробував непомітно оглянутися, але тюремний наглядач помітив, підійшов, вилаявся брутально по-німецькому, схопив ззаду за потилицю і лицем бив до стіни, поки з носа та рота не потекла кров. Після такого звірячого попередження ніхто з нас не наважувався повертатись та рухатися, всі стояли як укопані.

Нас по одному забирали в слідчу канцелярію, якщо її можна так назвати, бо це насправді була катівня, де по ночах ламали людям кості та черепи, всім тим нещасним, хто сюди попадав. Прийшла і моя черга. Тим, що я там побачив, був приголомшений, здається перший раз в житті. На стінах було видно дуже чітко великі засохлі криваві плями, в кутку катівні стояв вузький високий фанерний ящик, а в ньому, як квіти у вазі, стояли три замашні забризкані кров'ю киї. При спогляданні на них по спині бігли мурашки, бо у свідомості відлунювалися ті різкі та часті удари, розпачливі крики катованих жертв, чорний список яких поповнювався кожний день. За бар'єром сидів слідчий, гарно вдягнутий, ще здалека від нього йшов запах парфум чи одеколону, говорив хриплим голосом — видно, що захрип від нічних диявольських розваг. Говорив по-українському, став заповнювати і на мене анкету, а я під час тієї церемонії з жахом оглядав цей катівський цех. Вони не приховували слідів своїх катувань, бо звідси, очевидно, не було таких, щоби живими вийшли на волю і розповіли світові про волаюче беззаконня нацистів. У вухах та свідомості лунали нелюдські крики катованих, шурхіт по підлозі, думка, що, можливо, котримось з цих київ буде і мені ламати кості цей нелюд. Мороз проймав все тіло. Задзвонив телефон, слідчий зняв трубку і сказав по-німецькому: "Так, Купацинський слухає". Він дістав з шухляди папірець і став звітувати з сарказмом — стільки-то померло від туберкульозу, стільки-то відправлено до концтабору за нездачу зерна, м'яса та інших продуктів, а стільки-то розстріляно ворогів рейху, малося на увазі членів ОУН. Після закінчення анкети мені наказано вийти в коридор. Аналізую в голові почуте, і приходить такий висновок, що, можливо, і про нас може відзвітувати цей сатанинський виплодок своїм господарям через кілька днів, бо перед очима засохлі плями крові та замашні окривавлені палюги.

Нас всіх зареєстрували і загнали назад у камеру, а потім принесли їсти. Ще здалека було чути нестерпний запах того варива, а як стали нам його насипати, то ми не могли зрозуміти, що то таке було. А пізніше ми здогадалися, що це були передачі, які приносили арештованим родичі, але так як арештованих вже не було в живих, то вони назад пакунки не віддавали, а магазинували їх. І вони тижнями лежали, псувалися та цвіли, а як була потреба, то їх просто переварювали і давали арештантам. Перший час ми не могли їсти тієї мішанини, бо не мала вона смаку, але так як нам ніякої іншої їжі не давали, то голод нас заставив і таке їсти.

Нас більше нікуди не викликали, тільки заставляли мити коридор, змивати ту невинну людську кров — кров, яку проливав наш нескорений народ, якому ввірвався терпець носити чужинецьке ярмо. Починався вечір, і зачиналася знову страшна людська трагедія, свідками якої були ми, юнаки-учні, для яких починалася нова сторінка життя, і на самому її початку ми пізнавали
Василь і Роман Паливоди (перший і другий
зліва, сидять) з товаришами. 1942 р.
справжнє обличчя лютого ненависного ворога. Німецькі людолови встигали за день наловити нових мучеників — тих, які не хотіли визнавати гітлерівський "новий порядок", і знову починалося все спочатку. Пізно ввечері заводились нелюдські тортури невинних наших людей, бо ми виразно чули нашу мову і з болем у серці чули жіночі крики та розпачливі зойки, що особливо в'їдалися в нашу свідомість, і здавалося, що то наші мами та сестри проходять через цей пекельний вогонь. Хотілося бігти до них і якимось чином допомогти їм або взяти на себе ті муки і не слухати роздираючих пронизливих криків душі, Криків, волаючих про помсту до неба для тих вампірів у людській подобі.

Раз на тиждень у в'язниці призначених до страти розстрілювали. Навпроти нашої камери на тюремне подвір'я під'їздила вантажна машина, двигун якої не глушили. Попри двері нашої камери виводили приречених на страту. Вони, очевидно, знали про це, бо ми чули через двері, як вони голосно молилися, чути навіть було окремі слова молитви. Звертаючись до Бога, зітхали — "Ох Боже, за що". Після того як їх виводили на в'язничне подвір'я, лунали постріли, і кулі обривали пекельні терпіння мучеників фашистської неволі. Одного разу пострілів було 17, а першого разу ми пострілів не рахували, бо ще не усвідомлювали, що то робиться, і тільки чекали, що і до нас прийде черга. За нашого перебування розстріли були два рази. І за тих два тижні, що нас там тримали, кожну ніч регулярно повторювалась диявольська оргія фашистських нелюдів. Ми очікували, що, може, і нас спіткає така сама доля, що тих, яких ми не бачили, але виразно чули, як їхні кості та голови ламали палюгами німецькі завойовники нашої землі.

Одного дня нас всіх вивели на в'язничне подвір'я та завели в інший корпус і по одному зачали викликати в канцелярію. Коли прийшла моя черга, я теж зайшов усередину. За столом сидів гестапівець, а на столі лежав кашкет, на якому зловісно хизувалася гестапівська емблема — над двома навхрест зложеними кістками людський череп. Та сама емблема була і на комірці. З першого погляду волосся ставало дибом на голові, бо та емблема робила страшне гнітюче враження, особливо після всього почутого і побаченого в цьому пеклі. Гестапівець дав підписати папірець, в якому було написано, що те, що бачив і що чув в тюрмі — те не підлягає розголошенню, яке суворо карається. Сидячи там в канцелярії, я прочитав плакат, на якому було написано: "Хто нам руку простягає, то і ми подамо, а хто нам руку відвертає, то ми її полонимо". Після всього почутого і побаченого я не мав сумнівів в тому, на що вони здатні і готові.

Скільки разів до того я проходив повз в'язницю і ніколи не усвідомлював, хто там знаходиться і за що, бо ніколи до голови не приходила думка, що то криється за тими ґратами і грубими стінами, і не було звідти ніякої інформації, бо фактично звідти ніхто не виходив, а якщо і вийшов, то був застрашений тим, що там бачив. А як ще підписав анкету, яка зобов'язувала зберігати все в таємниці, і за розголошення чекала сувора кара, то такий повинен бути німим і тремтів зі страху при думці потрапити знову в те пекло. Ззовні все виглядало нормально, і в місті не раз потому я зустрічав тих катів, які "працювали" в тих коричневих заґратованих камерах каліцтва. Ніколи би не подумав, що це помічники чорного кривавого тирана, який замахнувся знищити всі слов'янські народи. Аж тепер розкрилися очі на справжній стан речей, про що раніше не здогадувався, ніколи не задумувався, бо вони не торкались безпосередньо мене, і аж тепер я усвідомив, яке страшне знищення несуть німецькі окупанти нашій нації. Аж тепер своїм оком зазирнув за ту завісу в той світ, який був закритий від сторонніх людей, і побачив справжнє обличчя замаскованих наших ворогів, які називали себе християнами, а насправді були носіями смерті для всіх ненімецьких народів.

Після підписання анкет нас усіх вивели за в'язничну браму і відпустили додому. Відпустили власне тому, що про нас весь час клопотався Український Центральний Комітет та Дирекція нашої гімназії. Особливо Український Центральний Комітет приклав дуже багато зусиль, щоби вирвати нас з пазурів гестапо, бо вони було свідомі того, що нам був уготований щонайменше концтабір. Вони також добре знали начальника в'язниці, який прославився витонченою кровожерливістю, бо з обласної тюрми ніхто не виходив на волю, там фашистська куля обривала життя або дорога вела в концтабір і крематорій. На той час Український Центральний Комітет був як би посередником між фашистською владою і нашим народом в Західній Україні, тож він використовував всі свої можливості, щоби нас вберегти від неминучої загибелі, бо в той час людське
Василь і Роман Паливоди (крайній зліва і крайній справа) з товаришем. Осінь 1942 р.
життя не мало ніякої ціни. Німець просто так міг убити людину на дорозі, не несучи за це ніякої кари. Отже, якби не клопотання дирекції нашої гімназії і Комітету, то важко собі уявити, що нас мало очікувати в цій жорстокій німецькій людинодробилці і чи залишився би хто з нас живий.

Після всього почутого і побаченого протягом того часу, що ми були у в'язниці, у мене сформувалася своя оцінка щодо фашистських завойовників на наших землях. Всі, кого катували в гестапо, були переважно наші люди, поміж якими були і активісти більшовицького режиму, але більшість складали члени ОУН та свідомі елементи, які не хотіли здавати німцям податків, зерна, м'яса та інших продуктів. Німці "щедро" обкладали податками населення, і система працювала так, що окупанти реєстрували в селянина буквально все: поле, худобу, птицю, — і весь урожай треба було здавати владі, а самому хоч вмирай з голоду, бо нічого не залишалося.

Вийшовши за в'язничну браму, багато з нас надломилися духовно і психічно від почутого і побаченого, бо ще довго в наших вухах звучали нелюдські зойки катованих людей і ті вистріли перед вікнами нашої камери, які обривали життя нескореним, відважним і вільнолюбивим синам і дочкам нашого народу. Для мене це був перший крок у нову сторінку мого буття, бо тільки в неволі я усвідомив, що ворогам, які нищать безжально і жорстоко нашу націю, треба відповісти тим самим і боротися з ними не на життя, а на смерть. В той час ми вже знали, що на Волині формуються і ведуть бої з німецькими завойовниками сотні УПА, і я вирішив твердо і безповоротно вступити в лави народних месників, щоби тим самим не дати змоги окупантам нищити наш народ, влитись в ряди борців за відновлення Української Держави, здійснити заповітну мрію багатьох поколінь наших дідів та прадідів. Багато років, з покоління в покоління передавалась ця естафета незгасаючої ідеї побудови Української незалежної держави.

Після закінчення навчального року не довелося мені довго відпочивати, буквально за кілька днів я зголосився добровольцем в курінь Української Народної Самооборони. Цей курінь мав назву "Перший Вишкільний курінь ім. Євгена Коновальця "Чорні чорти". Він був організований і стояв постоєм в Карпатах, де нас три сотні мужніх і відважних галичан проходили бойовий військовий вишкіл на полонинах та верховинах, щоби в майбутньому боротись з окупантами української землі і зробити свій внесок в нову героїчну сторінку історії України.