Розділ II

ПОЧАТОК ТЕРНИСТОГО ШЛЯХУ

В 1942 році на Волині ОУН сформовувала з українських патріотів-добровольців сотні та курені УПА. Це були люди свіідомі, для яких доля України не була байдужа. Наш народ на Західній Україні був поставлений перед дилемою — бути чи не бути нам як народові, бо наші сусіди-завойовники загрожували існуванню нашої нації. Над нами нависла смертельна небезпека, загроза бути знищеними в огні Другої світової війни двома ворожими для нас завойовниками — фашизмом та комунізмом. Як одні, так і другі жорстоко та безжалісно, крок за кроком здійснювали свої диявольські плани — загарбавши нашу землю, знищити, змести з лиця землі нашу націю, а на нашій благословенній землі створити конгломерат покірних рабів, без'язиких роботів, безбатченків без роду і коріння, якими можна було би управляти, як машиною. Проте завойовники не врахували тієї однієї суттєвої вагомої деталі у своїх божевільних планах, що українська нація здатна відродитися і повстати з попелу, бо нас з сивої давнини оберігає і відроджує дух відвічної стихії, а наснаги додає нам генетичний поклик, прищеплений в крові нашого народу нашими славними героїчними предками. Тож опинившись між молотом і ковадлом, у нас не було іншого виходу, як здобувати зброю в боях з окупантами нашої землі і другий раз в XX столітті зробити спробу скинути з себе ганебні кайдани та відродити Українську державу. Для здійснення цієї заповітної мрії потрібна була добре вишколена армія, а в умовах жорстокої, нищівної фашистської окупації здійснити такий великий задум було не просто. Зброю, амуніцію та інші необхідні військові спорядження треба було здобувати у ворогів, бо не було в нас заводів та фабрик для виготовлення тих чи інших видів озброєння.

В процесі польсько-німецької війни в 1939 р. та німецько-радянської в 1941 р. ОУН змогла якусь кількість зброї потаємно зібрати в тих місцях, де проходили бої, та приховати в криївках, але цього було мало, щоби озброїти армію, і тепер треба було решту зброї добувати у ворогів. У Галичині перші військові формації називалися УНС — Українська Народна Самооборона, її керівником був сотник "Беркут". ОУН почала їх формувати весною 1943 р. Все це робилося у великій конспірації, бо всюди лютувала гітлерівська таємна поліція, Гестапо, і за найменшу підозру спротиву фашизму вони жорстоко розправлялися, арештовували, тортурували, відправляли в концтабори, розстрілювали, родину теж арештовували, а майно конфісковували та оселю спалювали. Все робилося, щоби застрашити, зламати волю до боротьби, посіяти зневіру в успіхові, терором придушити найменші спроби захистити людську гідність. Не дивлячись на жорстокі заходи окупантів, ОУН втілювала в життя крок за кроком Постанову З'їзду ОУН про створення УПА.

Як тільки мені стало відомо, що формується повстанча армія, я, 18-річний юнак, за покликом серця та за велінням совісті вирішив зголоситися добровольцем у лави створюваної у підпіллі омріяної для мене Української армії. Я заявив своєму станичному, що я обдумав все, як слід, і не можу в даному разі бути пасивним спостерігачем і стояти осторонь таких незвичайних подій в той час, як буде вирішуватися доля України. Я готовий був служити Україні, готовий зносити весь тягар повстанчого життя, готовий до надзвичайних ситуацій, які мене чекають на тернистому шляху в боротьбі за відновлення Української держави. Доля України хвилювала нас, молодих, бо ми не були байдужими до того, що загарбники робили з нашим народом, що нас вони вважали худобою, робочою силою, ми повинні були, як воли в ярмі, тягнути плуг від зорі до зорі, а як вже не було сили, то нас щедро та дошкульно періщили батогами. Крім того, при відході совєтських військ з території Західної України в 1941 р. ми не дорахувалися чи не мільйона наших людей, і то переважно молоді, яких виморювали по тюрмах та в засланнях вихованці кривавих диктаторів Кремля, Леніна та Сталіна. По приході на наші землі гітлерівських окупантів ситуація не змінилася, бо одних за непокору та спротив фашизму розстрілювали, а на інших, особливо молодих, робили облави, як на звірів, ловили, вантажили у вагони і відправляли на каторжні роботи до Німеччини. Таким чином, повторювалася історія, — як колись татари ловили наших предків і продавали туркам в неволю на каторжні роботи. Отже, перед молоддю стояло запитання: чи підкоритися вередливій долі і працювати на ворогів, бути рабами — чи взяти зброю в руки і боротися з окупантами, вигнати їх з нашого краю і збудувати свою самостійну державу.

Мій станичний намалював мені непривабливу картину грізних буднів підпільного повстанчого життя, повну тривог, небезпек та самозречення. Я фактично ще до того не уявляв до кінця той не осмислений, не пройдений, не звіданий, повний патріотизму тернистий, але гідний похвали і пошани повстанчий шлях боротьби за волю України. Ще раніше я мав змогу із захопленням читати багато книжок письменників Дмитра Яворницького, Андрія Чайковського, Вячеслава Будзиновського, Дмитра Донцова, Адріяна Кащенка, Миколи Костомарова, Панька Куліша, Олеся Бабія та багато інших, але на першому місці були Шевченко, Леся Українка та Іван Франко. Це були книги високоідейні, патріотичні, з історії нашого народу, в яких герої тих книжок, наші славні предки, відважно виступали в бій з лютими ворогами, боронили нашу землю, наш край, наш народ, залишаючи прийдешнім поколінням свої імена, вкриті безсмертям і славою. На мене прочитані книжки справляли незабутнє враження, і мені дуже хотілося повторити подвиги наших славних предків, стати таким, якими були вони, бо для них щастя народу, воля і свобода були вище свого життя.

В юнацькі роки мені дуже часто приходилось чути розповіді вояків Першої світової війни, які воювали на різних Фронтах, а після розпаду Австро-Угорської імперії та революції в Росії брали участь в національно-визвольних змаганнях українського народу, в побудові УНР та ЗУНР. Ці живі учасники тих історичних подій зі скорботою та смутком згадували про невдачу у справі побудови своєї держави і про ті жорстокі наслідки після капітуляції УНР, бо тих, які служили в УГА та в легіоні УСС — хто з них попав у більшовицький полон, — їх усіх знищили, а тих, хто попав у польський полон — цих довгий час тримали в концтаборах і жорстоко знущалися над ними, і багато з них повернулося каліками до своїх родин. Вони часто з ненавистю та злобою згадували про беззаконня й жорстокість польських окупантів, які переслідували та гнобили українських патріотів. Ці розповіді репресованих, покривджених українських вояків зроджували в моїй свідомості ненависть та жадобу помсти до гнобителів нашого краю, хто би вони не були, бо це були кровожерливі звірі в людській подобі, безжальні й дикі тирани, які знущалися та вбивали беззбройних, полонених, беззахисних людей. Після всього прочитаного й почутого з уст учасників та очевидців тих пам'ятних ганебних подій я постановив собі за мету, що як стану дорослим, то зроблю все від мене залежне, щоби над нашим народом ніхто не знущався і щоби наш народ був вільний.

В книгах та розповідях були різноманітні історичні події, радість перемог та гіркота невдач, але основне і найголовніше — любов до України, до свого краю залишалася незмінною в усі часи буття нашої нації. Любов до України кликала нас до самопосвяти, до великого чину, до справедливої боротьби за волю України. Наша розмова зі станичним відбувалася по всіх правилах підпільної конспірації, і мені було сказано про нашу розмову нікому не говорити, а готуватись до переходу на нелегальне становище в підпілля і чекати виклику. Навіть у моїй родині, крім старшого брата, про це ніхто не знав, хоча родина була вороже настроєна проти окупантів нашої землі, бо невольниче ярмо гострим терням впивалось у наші серця. Це ярмо впивалось у тіло цілого нашого народу — жорстоким пануванням пихатих завойовників, які на кожному кроці підкреслювали свою зверхність і беззастережне право вершити грубе беззаконня на правах загарбників, яким дозволялося по неписаних законах чужинецького насильства знущатися, залякувати, тероризувати, а то і вбивати українське населення, не відповідаючи за це перед правосуддям. Навпаки — найбільш жорстокі шовіністи і садисти нагороджувалися властями орденами та медалями, як ревні виконавці, запопадливі оборонці фашистських та комуністичних режимів.

Нас, добровольців, було двоє з нашого села, і одного вечора станичний нас повідомив про відхід. Ми непомітно зійшлися до хати станичного, а потім разом пішли на зв'язок. Там станичний звернувся до нас з коротким побажанням вірно служити Україні, не зганьбити себе, не забувати про родину, про рідний край, а закінчив словами, що ми повинні "Україну здобути або дома не бути". Наостанок ми обмінялися привітом "Слава Україні — Героям слава" і в супроводі зв'язкового пішли в нічну темряву. Відходили з рідного села в піднесеному настрої, бо переходили рубікон, переходили межу в невідоме, бо навіть і багата фантазія, яка би вона не була пророча, не могла дати відповідь — що нас чекає за тією межею. Уява рисувала різні картини, але це все здебільшого було базоване на почутих та прочитаних історіях. За підпільною тактикою та конспірацією, ми ішли мовчки, безшумно, прислухаючись до нічних звуків, заглиблені в свої мрії, розмірковуючи над тим, що було, стараючись підняти хоч кінчик завіси майбутнього, щоб хоч трішки зазирнути в невідоме і таємниче, в яке ми, не вагаючись, пішли. Це невідоме і Таємниче кликало нас до Великого Чину, кликало прислужитись Великій Ідеї, яка нами володіла і якій ми повинні віддати вогонь свого серця, синівську незрадливу любов та даний Небесним Творцем талант.

В сусідньому селі на зв'язку ми застали теж двох добровольців, і вже вчотирьох пішли далі по зв'язках. Таким чином від станиці до станиці тільки ночами ми наближалися до призначеного Проводом місця збору сотні. По дорозі приєднувалися до нас такі ж самі, як ми, хто з вогнепальною зброєю, хто з холодною зброєю, хто з різними частинами до стрілецької зброї — коротше, хто що міг роздобути. Наша група збільшувалась кожний день, і тому районний провідник ОУН призначив з-поміж нас старшого вояка, який служив у польській армії і був на польсько-німецькій війні в 1939 р. Він мав великий військовий досвід і, таким чином, відповідав за нашу групу, давав вказівки, давав команду як поводитись у дорозі, як маскуватись по всіх правилах підпільної конспірації.

Скоро ми освоїли нічну тактику пересування в терені, рухались, мов нічні привиди, безшумно, один за одним або, як у нас називалося, стрілецьким рядом, польовими дорогами, малопомітними стежками, обминаючи села та містечка, звикали до нічних маршів, звикали орієнтуватися в темряві, подавати сигнали різного значення. Спочатку було важко, але кожний з нас старався засвоїти ці нові для нас навички, бо починали розуміти, що така тактика буде необхідною в процесі нашої майбутньої боротьби, бо під покровом ночі треба буде непомітно добиратися до ворожих позицій, щоби раптовим неочікуваним наскоком ліквідувати ворогів. Тільки тепер ми стопроцентно зрозуміли слова нашої революційної пісні, де співається: "Ліс — наш батько, темна нічка — мати". На день ми зупинялися на заздалегідь приготованих і призначених Проводом ОУН хуторах на окраїнах сіл — взагалі в таких місцях, подалі від доріг і стежок, де би нас ніхто не бачив і, якби раптом виникла якась загроза, щоби був поблизу ліс чи яруга, щоби можна було непомітно зникнути, не наражаючи на небезпеку тих людей, які давали нам на день притулок.

На теренах Західної України діяла теж добре законспірована таємна німецька розвідка гестапо, і ці запроданці за юдині срібняки запопадливо стежили за всім, що твориться, хто незадоволений німецьким "новим порядком", і дуже часто по їхніх доносах приїздили каральні загони, оточували оселі, арештовували приречених, били, вивозили в концтабори, майно розграбовували і спалювали все. Тому-то нашим Проводом застосовувались правила дуже глибокої конспірації, щоби не ставити під удар тих людей, які співпрацювали з нами. Наш Провід робив усе для того, щоби не накликати біди на цивільне населення, бо наше населення — то була наша головна база постачання і поповнення рядів УПА, ми повністю опирались на народні маси, ми були нерозривні, нас об'єднувала одна мета. Для нас, вояків УПА, народ жертвував всім, чим був багатий, і це тривало до закінчення збройної боротьби в 50-х роках. Само собою розуміється, що на день ми зупинялися у своїх перевірених людей, а це були члени ОУН або симпатики ОУН — словом, такі, хто схвалювали, підтримували, допомагали всім, чим могли, ОУН в боротьбі за відновлення Української Держави. Це були патріоти вищого ґатунку, які ризикували власним життям, родиною, майном, ставили на карту все, тільки щоби внести посильну часточку своїх зусиль у боротьбі з ненависними нападниками, бо розуміли і здавали собі справу в тому, що чужинці не несуть нам рай, а смерть та руїну. Отже, ми перебували вдень подалі від людського ока, в стодолах, на горищах або в порожніх оселях.

Господині готували нам трапезу, бо для них ми були надзвичайно бажаними гостями, та ми і не перебирали стравами, споживали все, що нам подавали до столу, бо, перетомлені нічними переходами, були дуже вдячні господарям за таке піклування, не маючи змоги чимось віддячити взаемно — вояк обмежений у своїх почуттях, діях і можливостях і, фактично, крім озброєння, не володіє ніяким багатством. Протягом усієї нашої мандрівки до місця збору сотні нам доводилося побувати в багатьох оселях наших надзвичайно гостинних людей, і всюди нас приймали радо, раділи нашою присутністю, створювали нам умови доброго відпочинку за день, ділилися з нами їжею та ще щось на дорогу давали, — одним словом, допомагали нам, чим могли, бо вбачали в нас майбутніх оборонців нашого народу. З великою цікавістю і любов'ю заводили з нами розмови, жадали почути від нас щось заохочуюче, яке додавало би їм надії на краще майбутнє, бо вперше мали змогу бачити озброєних повстанців, які мали започаткувати нову сторінку в історії нашого народу.

Під час нашого походу з нами траплялися різні пригоди, і веселі і сумні, ми ще не були підготовлені до нічних маршів, до всяких завдань та операцій, пов'язаних з підпільною тактикою, а більшість бойових операцій проводились під покровом нічної темряви. Вся наша діяльність у підпіллі була спрямована на те, щоби ми мали точну інформацію про те, що робиться в терені нашої дії, а про нас щоби ніхто не знав — скільки нас точно, яке озброєння, хто командир, які наші завдання і все, що робиться під покровом ночі в глибокій конспірації так, щоби наші вороги ніколи не мали правдивої інформації, хіба в тому випадку, якщо серед нас був зрадник.
Наша група перейшла кілька районів, аж поки ми не дісталися до визначеного Проводом місця збору всієї сотні.
Це був невеликий лісок недалеко від Дністра, і, як пізніше ми довідалися, недалеко було розташоване велике село Грушка — видно, що там відмінно працювала підпільна сітка ОУН, бо хоч ми там довго і не стояли постоєм, але за цей час нас забезпечували дуже Добре всім необхідним. Десь після півночі безмісячної ночі зв'язкові завели нашу групу в ліс, ми пішли лісовою доріжкою стрілецьким рядом, не бачачи нічого під ногами, бо темрява була як у могилі, тільки у вузькому просвіті вершин дерев було видно мерехтливі небесні світила і деколи від ненавмисного звуку зламаної під ногами гілки нічну тишу прорізував переляканий полохливий крик лісового птаха, в якого чи то спросоння, чи з переляку включався інстинкт самозбереження. Раптом серед лісової тиші пролунав владний і різкий голос вартового: "Стій, хто іде? Кличка?" Від такого неочікуваного жорсткого оклику ми всі, як по команді, зупинилися і не могли в темряві зорієнтуватися, де знаходиться замаскований вартовий, а він ще грізніше скомандував: "Не рухатись, буду стріляти!" Тим часом зв'язкові відповіли відзивом, вартовий подав умовний сигнал, і через кілька секунд прибіг комендант варти з кількома стрільцями, з поготівля щось там уточнили, і нам даний був наказ ввійти в табір.

В таборі ми нічого не бачили, бо було дуже темно, хоч в око стрель, тільки видно було невеликий вогонь, коло якого сиділи озброєні стрільці з вартівничої служби. Нас завели під дерево, і комендант наказав лягати прямо під деревом на землі. "У нас постелі немає, влаштовуйтесь, як хто може і як кому вигідно", — сказав він. Ми були перевтомлені далекою дорогою, бо в темряві тяжко іти, все якісь перешкоди під ногами, тому ми полягали не роздягаючись, зі зброєю, покотом на землі під деревом, хто на чім мав, і скоро заснули на лоні матінки-природи безтурботним молодецьким сном.

Вдосвіта на сигнал "Рання зоря" (так нас будили зі сну) ми прокинулись, поспіхом по-військовому стали приводити себе до порядку, і перше, що кинулось у вічі, — це багато озброєних людей різного віку, які метушилися, мов мурашки в купині, одні одягалися, чистили взуття, інші вмивалися з усяких посудин — з їдунок, мисок, горнят, а в кого не було посудини — то з-під крана з великої бочки з водою, що була пристосована на фірі. Декотрі брилися, інші прибирали постіль, рядом диміла справжня військова кухня на колесах, а коло неї порався в білому фартусі високий, приємної зовнішності кухар, що мав псевдо "Дуб". Через кілька хвилин пролунала команда службового старшини: "Збірка на руханку без зброї". Вся сотня стала на збірку, і один зі службових старшин проводив з нами руханкові вправи.

Все для нас, прибулих, було нове, захоплююче, немов з небуття, як у казці, зродилося повстанче плем'я, все загадкове, досі не бачене і не звідане, бажане, омріяне, наповнене гордістю — що ми зі зброєю в руках будемо творити нове життя. Виповнилась моя заповітна мрія — служити Україні, і я відчував себе на сьомому небі. В пам'яті воскресала сцена збору гайдамаків в Мотронинському монастирі в Холоднім Ярі, що про них з любов'ю писав Тарас Шевченко.

Після спортивної процедури був даний наказ ставати в чергу по сніданок. На сніданок була чорна кава і шматок чорного хліба. Після сніданку була дана команда на збірку всієї сотні. Нас, всіх прибулих, розподілили по роях та чотах, укомплектували зброєю, в кого не було, всіх зареєстрували, кожному дали псевдо, призначили командирів, і аж після того ми дістали наказ проходити військовий вишкіл. Мене призначили в другу чоту, де командиром був "Благий". Він був родом з мого сусіднього села Саджава, і я не раз його бачив ще до війни 1939 р. Його справжнє прізвище було Химинець. Він від 1939 р. по 1941 р. був на еміграції в Німеччині, а з приходом німців в Україну організував відділи УНС — Української Народної Самооборони. Мій рій був третім в чоті "Благого", а роєвим був "Орлик". Командиром нашої сотні був сотенний на псевдо "Козак". Найперше нас учили обходитися зі зброєю всяких систем, які були в нашій сотні на озброєнні, а систем було багато: польська, німецька, російська, чеська, мадярська, стара австрійська та інші. Кожний вояк мусив бути обізнаним з усіма видами зброї і вміти ними досконало користуватися. Крім того, зброя повинна була бути ідеально чистою і змащеною, і за цим дуже ревно слідкували командири. Якщо якийсь стрілець впустив зброю на землю — за це карали, бо стрілець повинен зброю міцно тримати в руках.

Після досконалого вивчення всіх видів зброї почалася військова муштра. До нас, стрільців, командири звертались на "Ви" і на псевдо, а ми, стрільці, звертались до командирів теж на "Ви" і по командирських ступенях, наприклад, "Друже роєвий", " Друже чотовий", "Друже сотенний". Серед стрільців нашої сотні були різні люди і різного віку, переважна кількість були походженням з села. Були старші віком, що служили в польській армії і брали участь в польсько-німецькій війні 1939 p., були такі, які служили в радянській армії і брали участь в радянсько-німецькій війні 1941 р. Були хлопці в сотні, які служили в легіонах "Роланд" і "Соловей". Після того, як в 1939 р. більшовики окупували Західну Україну, багато членів ОУН за наказом Проводу ОУН перейшли Сян в німецьку зону окупації і там за домовленістю з військовим командуванням німців створили два легіони — "Роланд" та "Соловей" з тим, що як німці підуть війною на Радянський Союз, то ці два легіони будуть звільняти нашу землю і проголосять відновлення Української держави. І дійсно, у звільненому Львові 30 червня 1941 р. Провід ОУН проголосив створення Української держави на чолі з Прем'єром Ярославом Стецьком. Через кілька днів німці цей уряд арештували, в тому числі і Бандеру, і посадили в концтабір. Після того факту добровольці з тих легіонів відмовилися воювати на стороні німців, дезертирували, порозбігалися хто куди, і провід ОУН направив їх у підпілля, бо якраз створювалась своя підпільна армія. Це були найкраще вишколені вояки, бо вони воювали на фронтах, мали фронтовий досвід і, таким чином, займали в нашій сотні командні пости. В наших очах це були герої, бо не одного з них прикрашали шрами від куль та осколків і, як кажуть, вони вже "нюхали порох". Дивлячись на них та на їх військову виправку, я їм щиро завидував і на кожному кроці старався їх наслідувати, бо вони гідні були того і служили прикладом кожному з нас, ще не обстріляних, а нас таких було багато. Різниці в стрілецьких рядах не було, були на однакових правах старші віком і зовсім молоді.

Я був наймолодший в сотні, проте для мене не було ніяких пільг, я ніс військову службу нарівні зі старшими стрільцями, які годилися мені в батьки, хоча з самого початку було нелегко привикнути до суворих і жорстоких стрілецьких буднів. Там не було місця для розпачу, зневіри, вагання чи сумніву, військовий обов'язок, взятий на себе добровільно, нагадував, що вороття назад немає, бо це було б дезертирство, яке би межувало зі зрадою. Щоби ще не вишколені стрільці, які несли вартівничу службу вночі, пристосовувались до дисципліни, командування зміцнювало пости таким чином, що ставили на пости по двоє — старшого віком і молодшого, щоби молодший не заснув. Хоча таких випадків не було, але це був застережливий захід, бо дисципліна була дуже строга і всі накази виконувалися бездоганно. Всі добре здавали собі справу з того, що обов'язок служити Україні ми взяли на себе добровільно і тягар повстанчого життя для нас є почесний обов'язок; ми всі горді були з того, що з нас починається визвольна збройна боротьба за відновлення Української Держави.

В таборі не було ніяких споруд, ми спали під кущами та деревами, переважно листяними, спали на землі, наламавши гілок; старалися наламати тонких та дрібних, бо грубі гілки муляли спину, а застелити не було чим, бо дуже рідко в кого було військове одіяло чи сільська домоткана верета. За подушку служила в'язка дрібних гіллячок, наплічник та військова торба для боєприпасів. Накривалися хто чим мав — шинелі, куртки, рядна, піджаки, блузи. Спали при зброї, а як появлялися німці в довколишніх селах, то спали не роздягаючись, готові кожну мить до бою. Найбільша біда для нас була, коли падав дощ, бо в нас не було палаток ані плащів. Ми ще тоді не вели боїв, ми ще не могли здобувати трофеї, і про комфортні палатки не могло бути і мови. Більшість з нас прийшли з села легко вдягнуті, бо була тепла весна, тож як падав дощ, не було чим накритися і не було де заховатися. Дерева нас не захищали, бо ліси тут листяні, а дерева невеликі, крони рідкі, дощ пробивав крону наскрізь, особливо коли всю добу мочило, і хоч то було загальне лихо для сотні, ми нічого для всіх не могли придумати. Можна було придумати щось для десятьох, але не для майже двох сотень вояків, потрібно було якийсь дах, але не було його де взяти і не було з чого зробити, та й було недоречно, бо ми тут були тимчасово. Якщо ми промокали, то вдень не було ще де просушити одежу, а розкладати вогонь удень було заборонено, щоби себе не розкрити, і тільки аж ввечері ми розпалювали вогнища і сушили одежу та взуття.

Військова муштра відбувалася на лісовій доріжці тихо і без гамору, бо кругом села, а лісочки в тих місцях малі.

Найперше нас вчили, як стрілець повинен відгукуватись на виклик командира, як зголоситися, як привітатись, як звітувати, як звертатися до командира і, головне, яка повинна бути стрілецька постава, охайність і чистота, як вміти повернутися вправо чи вліво, як повернутись кругом, як віддати честь командирам, як ставати на збірку, як виконувати наказ, як ставитись до своїх друзів, до командирів, як стояти на стійці, як затримати ворога і, звичайно, як вписуватись в маршовій колоні. Решту основної польової служби, зв'язаної з бойовим навчанням, ми мали проходити пізніше на карпатських полонинах. Провід ОУН запланував збір сотні в цих місцях тільки на короткий час, поки зберуться всі добровольці з округи, а після цього наша сотня за попередньо опрацьованим планом повинна відмаршувати в Карпати.

Для повноцінного вишколу — це значить, щоби зробити з цивільних людей добре вишколених, загартованих і вправних вояків — для цього були потрібні сприятливі обставини, де би командири, військові досвідчені фахівці мали змогу за короткий час в умовах окупації вишколити на належному рівні курінь добровольців, який в майбутньому мав закласти фундамент регулярної повстанської армії. Отже, нам потрібні були великі лісові масиви та карпатські полонини, як полігони для вишколу та маневрів, а також постійне місце проживання, де можна би стати табором, де б вороги нас менше тривожили. А тут на рівнині, в Прикарпатті, цього не було, ми мусили весь час міняти що кілька днів місце постою, щоби таким чином збити зі сліду німецьку розвідку, якщо вона за нами слідкувала, і виграти час, поки долучаться до нас усі добровольці.

Весь цей час ми не дармували, а проходили військовий вишкіл. За той проміжок часу ми навчилися дуже багато і вже не нагадували якусь неорганізовану ватагу, а скоріше військову бойову одиницю, що точно виконувала накази командирів, без метушні та гармидеру. Нас навчили чітко і швидко орієнтуватися в обстановці та приймати правильні рішення. Між собою ми дуже скоро подружилися, не дивлячись на те, що були з різних і далеких районів.

Навпаки, якось так складалося, що хлопці з різних районів та далеко віддалених сіл скоріше сходились та здружувались, як ті, які були з близьких сіл чи районів. Було багато таких побратимів, що про їхню дружбу можна було б написати багато оповідань, настільки цікава, зворушлива, міцна взаємна прив'язаність, нерозлучність і якась досі нерозгадана довіра зближувала тих досі чужих та далеких людей в міцну нерозривну дружбу. Можна було зазначити, що в нашій сотні згуртованість, братання, зближення пройшли дуже швидко, бо, в основному, стрільці з першого погляду були неординарні, в кожного були якісь особисті достоїнства, майже кожен вирізнявся з-поміж інших якимись особливими рисами зовнішності, характеру чи поведінки. Сюди зійшлися люди, що ставили ідею визволення вище свого життя, і мало було таких, щоби не мали порахунків з ненависними окупантами. Були такі, що вирвалися з пазурів НКВС, були такі, що до 1939 р. пройшли через нелюдські знущання польських каральних органів у сумнозвісній Березі Картузькій за підпільну діяльність в ОУН. Більшість стрільців походили з родин націоналістів-патріотів, в яких освячувалась любов до славної нашої минувшини та плекалась надія і віра, що Україна воскресне, а для цієї мети треба було брати зброю в руки і виганяти з рідної землі ненависних окупантів.

Ввечері після військового вишколу та вечері ми сходилися в гуртки, хоч співати нам було заборонено, щоби себе не розконспірувати, бо ми мусили поводитись стримано і без гамору і не накликати біди на цивільне населення. Між нами було багато надзвичайно обдарованих стрільців, які самотужки вивчали історію України, напам'ять знали дати та події, причому правдиву історію, написану М. Грушевським чи І. Крип'якевичем. Тому їх з великим захопленням слухали ті, хто її не знав. Інші знову декламували наших національних поетів, декотрі оповідали найновіші політичні події, були такі, що повторювали різні гумористичні оповідання з сатиричного журналу "Комар", який виходив до 1939 р. у Львові. Крім вищесказаного, відбувалися розмови на інші теми, які хвилювали нас усіх, і ми з нетерпінням чекали вечора, щоби поспілкуватись між собою, почути щось нове, бо все обговорюване збагачувало нас духовно, згуртовувало нас, зцементовувало в один моноліт, і ми були як одна родина, наші відносини переростали в міцну стрілецьку дружбу, між нами стиралися грані недовіри, а головним
джерелом зближення була ідея боротьби за відновлення української державності.

Коли прибули нарешті з терену останні добровольці і влились в нашу сотню, а нас було насправді вже далеко більше сотні, десь коло 180, то одного дня перед вечором наш сотенний командир оголосив, що з настанням темряви наша сотня вирушає в Карпати. Цю надзвичайну новину вся сотня зустріла з великою радістю. Отже, нарешті ми вирушаємо в омріяні Карпати. Нам наказано збиратися в дорогу, та так, щоб у часі маршу все було в порядку, щоби не було ніякої затримки в дорозі. Для цього кожний стрілець повинен був все передбачити, перш за все, щоби взуття було зручне, щоб не терло ноги, бо як появляться мозолі чи натерті місця, стрілець не зможе рухатись, а їхати не було на чім. Хоча в нас було кілька підвід, але на них везли амуніцію та різні боєприпаси, тож далеку дорогу ми повинні подолати пішки. Ми всі марили Карпатами, бо тут ми були сковані, мусили весь час конспіруватись із-за малих лісів; кругом села, ми не мали простору, не було де розвернутись, бо якщо б зустрілись з німцями, то постраждало би цивільне населення. В таких випадках німці зганяли всіх мешканців, розстрілювали, а села палили — тому-то наш Провід враховував цю обставину.

Нам хотілося простору, волі, бо людина прагне не обмежувати себе в просторі, тож і ми всі, перебуваючи над Дністром, почували себе як у путах, незручно, бо не можна було голосно говорити, крикнути, не можна співати, і така обстановка дратувала нас. Але висувати претензії чи виявляти незадоволення ми не мали права. Все це залежало від Проводу, а для вояка наказ не обговорюється — потрібно його свято виконувати. Між собою ми іноді порушували питання і обговорювали наше майбутнє, бо ми хотіли і прагнули того, щоби з нас вийшли добірні вишколені і взірцеві вояки, а крім самого бажання, треба мати ще і відповідну військову підготовку. Тому ми з усіх сил старалися оволодіти військовими знаннями та секретами, щоби в майбутніх боях мати незаперечну перевагу над ворогами. І нарешті, як прийшла звістка і наказ відходити в Карпати, радості нашій не було меж. Ми з нетерпінням чекали того дня, коли нарешті вирушимо в легендарні місця базування Довбушевих опришків, у вічнозелену країну легенд та казок, в оспівану поетами Чорногору та Добошанку, де би вікові смереки та ялини сховали під свої крони від ворожих очей перших бунтівних, нескорених, сильних духом лицарів, котрі в майбутньому майже всі поклали свої голови в боях з лютими ворогами землі української. А поки що нас чекала незвідана далека дорога, яка буде для нас першим іспитом на витривалість, і ми, як нічні привиди, безшумно, стрілецьким рядом, вирушили назустріч загадковій будучності.

Виконуючи наказ командирів — не розтягуватися в дорозі, не дзеленчати, не говорити, не курити, точно по лінії передавати один одному накази, — ми прямували в Карпати. Ми зупинялися щогодини на 10 хвилин напитися води, покурити, поправити взуття, одежу чи зброю або щось інше і продовжували долати кілометри, не відчуваючи втоми. Але поза північ порив помалу згасав, бо зброя важчала і військові обладунки намулювали плечі та руки, хоч ніхто не скаржився ні на що, а на перепочинках, навпаки, жартували, підсміхались з деяких невдах, бо дорога не може бути без пригод. Тож декому чимось треба було помагати, і в темряві не один спіткнувся чи зачепився за що-небудь і падав на землю, чи в рів, чи яму. На марші не можна було кепкувати з невдах, бо наказ забороняв, зате на перепочинках веселуни та сміхотворці під регіт стрілецької братії переповідали комічні випадки, прикрашаючи окремі епізоди своїми вигадками та коментарями. На даному етапі не було ніякого романтизму в наших діях та вчинках, а була копітка, тяжка і виснажлива підготовка до непередбачуваних подій, які ми собі приблизно уявляли, бо з самого початку вишколу майже кожний з нас зрозумів, що йдеться не про звичайну прогулянку на лоно природи, а про ґрунтовну переміну в нашому житті, де прийдеться ходити по лезу гострого ножа, звикати до незвичайних ситуацій. Часто йшлося про такі речі, які треба було вирішувати в частки секунди, і від такого рішення залежало — бути чи не бути. Незважаючи ні на що, наша сотня продовжувала наближатися до природної твердині, подарованої нашій нації Небесним Творцем, де на полонинах та верховинах найдовше тривала національна визвольна боротьба нашого народу.