Розділ III

ТАБІР НЕСКОРЕНИХ

Сотня "Козака", долаючи в нічній темряві нерівні польові дороги та ледь помітні мало ходжені стежки, просувалася до Карпат. Погано озброєна і ще не добре вишколена, наша сотня повинна була триматися подалі від головних магістральних доріг, бо по головних дорогах їздили німці, які почувалися повними господарями. Тому в наших планах не було вести бої — у випадку зустрічі з ворогами це призвело би до небажаних результатів. Хоч виникали всякі незручності та перешкоди, все ж кілометр за кілометром ми наближалися до країни гір та зелених лісів. Наш маршрут був наперед опрацьований, але все одно на практиці виявились деякі прорахунки та непередбачені ситуації. Десь після півночі почав падати проливний дощ, але ми не переставали іти, бо треба було досягти запланованого за день постою в одному підгірському селі. Рухатись вперед ставало все важче — зверху дощ, а під ногами розмокла земля, — через те уповільнився марш.

Вже стало розвиднятися, як у передостанньому селі нашого планового постою обірвався зв'язок, на станиці не було зв'язкового, який мав нас далі проводити. Станичний кинувся його шукати, ми відпочивали, а тим часом розвиднилося надворі, і рухатись вперед ми вдень не могли, щоби не наразити себе на небезпеку — зовсім недалеко було місто Коломия і там стояли військові гарнізони та багато всякої поліції. Станичний зв'язкового так і не знайшов, і з цього приводу було багато погроз та нарікань, бо що то за дисципліна в підпільній мережі ОУН, що члени так недбало ставляться до своїх обов'язків — покарати його і найсуворіше! Наше командування вирішило розквартирувати сотню на краю села, недалеко від лісу, і ми, промоклі до нитки, порозходилися по стодолах. Переодягатися не було в що, то ми пороздягалися, повикручували одяг, порозвішували на бантинах, щоби сох, виставили варту і полягали спати, перевтомлені нічним маршем.

Дехто з нас вже заснув, а ще дехто викручував одяг, як прибіг вартовий зі станичним і крикнули: "Алярм, до села на машинах їдуть німці". Ми в лічені секунди похапали зброю та одяг і за наказом почали відступати до лісу. Моя чота квартирувала на самому краю села, і нас найперше за-алярмували, то ми швиденько добігли до лісу, а машини з німцями тим часом вже доїздили до села. Ми на ходу надягали на себе мокрий одяг, підперізувалися, готували зброю, а добігши до лісу, який був на горбочку, почали займати позиції, маскуватися та готувалися дати ворогам відсіч. Нам видно було і німців, що злазили з машин, і наших стрільців, котрих заалярмували найпізніше, і вони були — хто на половині дороги до лісу, а інші ще тільки вибігали з села. Німці швидко зорієнтувалися в ситуації, встановили кулемет і почали стріляти в наших, що бігли до лісу і були, як на долоні, бо до лісу йшла майже рівнина. Наші бійці залягли, ховаючись за межі та борозни, повні води після дощу, але тут було не до того — ворожі кулі заставляли їх пригинатися до землі, бо інакше чекала смерть. Німці, а було їх дуже багато, не давали змоги нашим добратися до лісу, відкрили шквальний вогонь, щоби їх знищити — на чистому полі, на рівнині це було тільки питання часу. Ми всі, хто встиг добратися в ліс, по команді чотового "Благого" зайняли вигідні позиції — хто за деревом, хто за пнями, хто у видолинку, за купинами — всі добре прикрились і чекали команди. Недалеко за великим дубом зайняв позицію кулеметник "Горошок".

Пролунала команда чотового: "Стріляти тільки по цілі, не марнувати набоїв. Вогонь!". І тут гримнув повстанський залп з усіх видів наявної зброї. Заторохтіли кулемети і, короткими і довгими чергами, окремі постріли. Німці цього не сподівалися і перенесли свій вогонь на ліс, цим скориста-
лися наші, що були на півдорозі, і змогли сховатися в лісі. Бій розгорівся, ми були на вигідних позиціях, замасковані і захищені від німецьких куль, бо вони стріляли скоріше навмання, а ми могли вести прицільну стрілянину. Наші кулеметники довгими чергами примусили німців розвернути машини, але вони встигли на краю села запалити дві стодоли, де наші стрільці квартирували і де недалеко стояли наші підводи з боєзапасами. Ми побачили, що вони заспішили, і чотовий дав наказ стріляти тільки по скупченнях ворогів. Німці під нашим прицільним вогнем почали помалу відступати зі своїх позицій. Ми весь час поливали їх вогнем з усієї нашої наявної зброї, не дали їм змоги зайняти вигідних позицій, а вони, очевидно, не сподівалися на таку відсіч. До того наша перевага була в тому, що ми були на замаскованому місці і нас не вражали їхні кулі.

Довго вони тупцювалися сюди-туди, очевидно, підбираючи своїх вбитих та поранених, а ми, підбадьорені тим, що вони стріляли навмання, продовжували вести прицільний вогонь з усієї нашої зброї. Ми їх змусили відступати, спочатку їхні машини від'їхали на солідну відстань, щось почало горіти, а потому вони перебіжками під нашими кулями почали бігти до машин, на ходу заскакували в кузови і від'їхали, відстрілюючись. Як стало нам набагато пізніше відомо, про наше перебування в селі німцям доповів німецький прислужник війт-зрадник, що був напівполяк-напівні-мець, "фольксдойч", як їх називали, — німці використовували їх на державних посадах, як своїх довірених, і вони люто ненавиділи наш народ.

Після бою ми відступили в глибину лісу, проклинаючи фашистів. Голодні, мокрі, розлючені, збуджені боєм, але найголовніше — ми пройшли бойове хрещення, ми не злякалися ворога, над нашими головами ми чули посвисти смертоносних ворожих куль. Ми пройшли першу фазу бойового гарту, ми переконались, що не такий вже страшний чорт, як його малюють. Німців було набагато більше, краще озброєних, новішою зброєю, краще вишколених, але вони були змушені відступити, не змогли встояти перед нашим смертоносним вогнем. Вони тепер були "героями" тільки коли арештовували наших невинних безборонних людей, катували, розстрілювали, палили села, але не коли зустрілися з народними месниками — тут уся їхня пиха і непереможність гітлерівської армії, про яку дзвонили на всю Європу, повністю розвіялись. Під повстанськими кулями вони забули про свою непереможність, про Гітлера, повтікали, рятуючи свою голову. Тут, на полі бою, перед обличчям смерті, десь раптом зникла та галаслива відвага. Як вражаючі повстанські кулі почали пробивати їхні надлюдські арійські черепи, то тваринний страх і звірячий інстинкт самозбереження підказав їм, що повстанці відповідають за сльози і кров по-біблійному — зуб за зуб, око за око, кров за кров. Цей перший незапланований вимушений бій підняв наш дух, окрилив нас — ми змусили лютого ворога втікати, це був успіх для нас, необстріляних, молодих. Багато з нас перший раз стріляли в своєму житті, але у нас пропав страх, ми понюхали пороху, звикали виконувати бойову команду, звикали до посвисту ворожих куль, до буднів повстанського життя, бо повстанець мав бути завжди насторожений і завжди готовий до бою.

Німці втекли, але ми в село не повертались, відійшли в середину лісу, в глибині виставили варту, розпалили вогнища, просушили одяг та взуття, відпочили, а з настанням темряви продовжили свій шлях у Карпати. Вже на другий день ми без особливих пригод стали підніматися на карпатські полонини та верховини. Ми, народжені на рівнинах, не звикли ходити по горах, і для нас на перших порах було дуже важко звикати, тому нам командири давали часто відпочинок, — є велика різниця пройти кілометр по рівнині і кілометр в горах. Ми любувались прекрасною гірською природою, почувалися вільно, розкуто, бо всюди були неосяжні простори, скільки око гляне — все гори, ліси, полонини, все зелене, все загадкове, якесь таємниче, відразу не сприйняти, і в тому є незвідане відчуття величі. Людина себе там відчуває свіжою, другий раз народженою, відчуття неосяжного простору робить людину малою в такому великому морі зелені та гір.

Пройшовши багато кілометрів горами, наша сотня одного дня перед вечором добралася до кінцевої мети нашого походу, до вишкільного табору. Цей наш табір був тимчасовий. Крім колиб, змайстрованих на швидку руку, ніяких будівель більше не було. Посередині табору була невелика галявина, яка мала служити місцем для збірки куреня. Кругом галявини поміж смереками були побудовані колиби. Табір знаходився у підніжжі гори Тарниця, під горою протікала річечка; в ній ми вмивались і брали воду на кухню. Навколо табору було чотири вартівничі пости, де день і ніч вартові охороняли табір. Стрільців було тут багато, бо, крім галичан, були буковинці та закарпатчики. Нам, новоприбулим, дали вечерю, і ми ще на скору руку встигли приготувати таке-сяке накриття на ніч.

На другий день, як звичайно, "рання зоря" — збірка на площі, руханка, а після руханки всі бігли до річки вмиватись до пояса, причому на березі річки службовий підстар-шина поглядав, щоби кожний стрілець обов'язково вмивався до пояса. Це був закон, хоч вода в річці була холодна, бо витікала з гірських джерел і текла по камінню. Після вмивання приходила черга на сніданок, а після того — збірка зі зброєю всього куреня. На збірці нас розподілили на рої, чоти та сотні: з нас сформовано три сотні — вишкільну, бойову та технічну. Призначили сотенних командирів, чотових та роєвих, в кожному рою було по 12-14 стрільців, в чоту входило три рої, в сотню — 3 чоти. Керував куренем командир куреня "Липей", а курінь мав назву — Перший Вишкільний курінь ім. Євгена Коновальця "Чорні чорти". Перший день нам був даний наказ збудувати собі колиби, щоби було де спати і сховатися від дощу» 3 жердин ми зробили односкатний каркас, сильно пологий, жердини вибирали міцні, бо на них накладали товстий шар смерекових гілляк з таким розрахунком, щоби дощова вода не затримувалась і швидко стікала і щоб його не міг дощ пробити. Постіль теж стелили з смерекового гілля, бо ніяких матраців не було і за них не могло бути й мови. Стелили і накривались хто що мав: шинелі, куртки, рядна, а під голову — наплічник або військова торба з набоями та гранатами. Ніч для нас була дуже коротка, бо після цілоденного військового вишколу ми спали, як після купелі.

Ми, новоприбулі, знайомилися з тутешніми стрільцями та командирами, а на другий день одержали наказ іти на полонину на вишкіл. Найближчими до нашого табору були дві полонини: одна називалась Рокіта, а друга — Стеришора, якраз ближче до табору і в підніжжі гори Тарниця. Наша вишкільна сотня, до якої я був зарахований, проходила вишкіл на обох полонинах. Вони були для нас як військові полігони. Звичайно ми виходили на одну з них і проходили там військову муштру. Загалом наш вишкіл ділився на польову службу та внутрішню службу. Польова служба — це тактика повстанської війни і все, що з нею пов'язане: бойові маневри, засідки, наскоки, наступальні операції, відступальні операції, оборона, розвідка і т. д. Служба внутрішня — це вартівнича служба та всяка служба з підтримання порядку в таборі та всього господарства. З нашої сотні несли внутрішню службу старшина, підстаршина та стрілець — вони кожну добу мінялися, і в їх обов'язки входили нагляд і дотримання порядку в таборі, дотримання всіх обов'язків по забезпеченню і виконанню всіх норм таборового статуту і нормального життя.

Продовольчим забезпеченням займався харчовий інтендант, і воно було надзвичайно складним, бо у Прикарпатті в ті роки був неврожай і з харчами було досить важко. В найближчих селах для нас з борошна, доставленого з південних районів Тернопільщини, господині, члени ОУН та симпатики, випікали хліб. З тих сіл хлопці з юнацтва ОУН тільки ночами на конях з в'ючними сідлами вантажили цей хліб в мішки і в мішках хліб, разом з іншими продуктами, підвозили до нас на полонину в околиці табору приблизно за чотири кілометри. Там вони чекали в означеному місці, аж поки хтось не приходив з табору. В таборі опівночі службовий старшина будив два рої стрільців, ті на алярм вставали, за лічені секунди вдягались і без зброї, тільки під охороною, піднімались на гору на полонину, на умовлене місце, забирали ті всі продукти на плечі і несли в табір. Юнаків, які привозили продукти, близько в табір не підпускали, бо місце табору ніхто сторонній не повинен був знати, для цивільних людей з тієї околиці це була таємниця.

Місце табору знали тільки зв'язкові, які курсували між табором та Проводом ОУН у найближчих селах. Вартівнича служба, яка охороняла табір, щодоби мінялася. Ми по черзі несли вартівничу службу, бо кожний стрілець повинен був знати всі правила, як поводитись на варті — в цей час це було надзвичайно важливо, бо в Карпатах концентрували свої спецгрупи розвідки — німецька, більшовицька, мадярська та інші, і взагалі карпатськими горами бродили всякі озброєні банди, більшість з яких мала на меті ліквідацію УПА або намагалася влитися в наші ряди, щоби, дочекавшись слушного часу, або нас знищити, або деморалізувати, і цього вони в якійсь мірі добивалися. Там, де їм вдалося це зробити, наслідки були для нас трагічні. Тому командування куреня надавало вартівничій службі велику увагу, бо йшлося про життя трьох сотень стрільців, і відповідна вартівнича служба була запорукою і гарантом нашого існування. В ній було три зміни: перша зміна стояла на стійці, друга була на поготівлі, а третя відпочивала, — і так мінялися цілу добу. На кожну добу була заздалегідь визначена кличка-пароль. Ті зв'язкові, які приходили до табору, повинні були знати кличку, а як хтось опинився коло табору і не знав клички, то вартовий заставляв його лягати на землю і сигналом викликав командира варти. Тоді командир вияснював — чи то свій, чи то ворог. Таких випадків було дуже багато.

Технічна сотня будувала для куреня в лісі будинки — щось на зразок казарм, де планувалося перебути зиму, і як тільки будівництво було закінчено, курінь перебрався на новий постій. Ми продовжували проходити вишкіл, і, хоча наші командири не закінчували вищих військових училищ, навчання велося на основі вишколу Українських Січових Стрільців і українською мовою. Дуже часто заняття наші переривалися з появою в тих місцях ворогів, і ми кожну хвилину мусили бути готові до бою, бо в повстанців не було фронту і запілля — кругом був фронт, у всяку пору дня і ночі.

Після напруженого дня перед вечором закінчувався вишкіл, і ми ішли з полонини до табору, чистили зброю, вмивались, приводили себе до порядку, вечеряли, а після того була година вільного часу, то кожний стрілець використовував її на свій розсуд. Більшість просто збиралася гуртом, по черзі йшли назбирати в ліс сухих дров, розкладали велику ватру, бо світла ніякого в темряві, крім вогнища, не було, і біля ватри проводили ту годину. Ця година була найкраща та найцікавіша за весь день, бо тут розкривались і розцвітали таланти різного жанру. Любителі поспівати, а їх було найбільше між нами, гуртувались разом, виучували і співали різних пісень, інші декламували вірші різних поетів — хто яких запам'ятав, жартівники забавляли стрілецтво усмішками та всякими вигаданими жартівливими історіями, що викликали могутній регіт всього куреня. Інші показували всякі трюки та штуки. Але найбільшу зацікавленість викликали оповідання з історії України. Тому така година давала плідний позитивний заряд бадьорості, доброго настрою і служила для малоосвічених великим надбанням нових знань та поглядів на оточуючий світ та розширенням світогляду. Після тої вільної години службовий старшина робив збірку всього куреня, і ми всі гуртом співали молитву "Боже Великий, Творче Всесильний", співали ми її кожний день, не дивлячись на погоду. Після молитви службовий старшина давав команду "вечірня зоря". Після цієї команди всі роздягалися, вкладалися на свої лежанки, і весь табір засинав міцним блаженним сном, тільки вартівнича та внутрішня служба пильно охороняла наш спокій і ніч.

Карпати вражають своєю надзвичайною красою, чистим, настояним на полонинських квітах та смерекових лісах повітрям, шумом лісів, щебетом птахів, дзюрчанням гірських потоків та величчю гірської природи. Нам доводилося подорожувати Довбушевими стежками, пити чисту джерельну воду з криниць, з яких колись у давнину пили воду Довбушеві опришки. Оглядали Довбушеві печери, наслухались про незліченні скарби, нібито сховані десь в карпатських печерах, і це додавало нам сили та гордості за нашого славного предка, бо ми тепер були його спадкоємцями в якійсь мірі. За переказами гуцулів, Олекса Довбуш брав у багатих, а бідним давав — і ми стояли на тому, щоби вигнати лютих ворогів з рідної землі і дати нашому народові волю та незалежність. Ми не мали в своєму розпорядженні багато часу, щоби милуватися надзвичайною красою природи, бо у нас всі дні були заповнені суворим вояцьким життям, перемішаним зі смертельною небезпекою. На кожному кроці чигала якась несподіванка, до якої кожен з нас мав бути завжди готовий. А таких несподіванок було багато, ми до них звикали, гартувались, бо питання "бути чи не бути" в багатьох випадках вирішувалось секундами, нашою рішучістю та відвагою.

Велика проблема була з продовольством, бо прогодувати три сотні стрільців в горах далеко від доріг, все нести на плечах, бо і коней не було у нас достатньо, не так було легко. Тож зрозуміло, що вояцький пайок був дуже мізерний, а доставка харчів мусила зберігатися в таємниці, щоби не ставити під удар тих, які нам допомагали. Тому-то ми завжди підтягали ремінці, як казали, на "сибірську дірку" — у нас навіть зародилася в той час поговірка "Три дні не їж, але весело дивися". Повстанське життя не було з медом також, бо воно виходило за рамки звичайної військової служби, і тут не могло бути ніякого порівняння ні з чим. На звичайну військову службу набирали рекрутів за існуючим законодавством, а повстанці йшли в підпільну армію добровільно, за велінням совісті та за покликом серця. Ми ставили перед собою мету, у нас була велична, висока ідея, і ми всі, що ступили на цей тернистий шлях, кожної миті пам'ятали першу заповідь Декалогу — "Збудуєш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї". Другого шляху не існувало. Тому всі труднощі повстанського життя ми долали з гордістю, бо усвідомлювали, що ми є та іскра, з якої повинно розгорітись полум'я національно-визвольної боротьби.

На цьому тернистому шляху було дуже багато всяких перешкод, але ми вчилися їх долати і вперто гартувалися до тих майбутніх подій і випробувань, які на нас чекали. Ми ходили на бойові операції, а також на тренувальні марші, де доводилося долати багатокілометрові переходи, і в гірських умовах це було надзвичайно важко. Весь час ми йшли озброєні, несучи на собі всю військову амуніцію. Видертись на гору без нічого не просто, а то треба було нести свою зброю, боєзапас, навперемінку запасні диски до кулеметів, розібраний по частинах міномет і міни до нього. Хоча були ми молоді, проте пройти горами весь день коштувало багато зусиль.

Треба ще торкнутись такої болючої проблеми як повстанський одяг. Починаючи з весни 1943 р., Повстанча Армія одностроїв не мала. У відділи, сотні та курені приходили добровольці хто в чім мав, бо фактично у нас не було майстерень, де би шили однострої, і не було фабрик виробляти сукно. В ті часи повстанцеві в першу чергу треба було мати ремінь, на якому можна почепити багнет, патронташ та гранати — якщо стрілець підперезаний ременем, то видно, що то вояк, а без такого ременя — то цивільний чоловік. На голові носили, як правило, пілотки: польські, німецькі, російські, мадярські, поліційні, також різноманітні кашкети та капелюхи. Штани також були всяких армій, а найбільше цивільних, одягали куртки, блузи, гімнастерки, френчі, піджаки, плащі — теж хто які мав: і цивільні, і всяких армій. Отже, як подивитись зі сторони на те наше військо, то воно виглядало дуже строкато. Були між нами хлопці, яким пощастило роздобути повний німецький чи мадярський однострій, то ми із заздрістю завидували таким, бо глянути на такого — зразу було видно, що то вояк, і всі ми мріяли про ті часи, коли будемо мати всі однострої. Такий час прийшов тоді, як ми пройшли вишкіл і почали воювати з ворогами — аж тільки тоді в боях ми здобували собі трофейні однострої різних армій.

В ті часи було багато большевицьких одностроїв, бо з наших теренів ще зовсім недавно німці прогнали большевиків, і багато одностроїв залишилось, але чомусь у нас та уніформа не користувалась пошаною, хіба шинеля, бо була з міцного сукна і захищала добре від холоду. А ненавиділи ту форму набагато більше, бо були ще в пам'яті народу нелюдські злочини енкаведистів, які позалишали, втікаючи із західноукраїнських земель, повні тюрми по-звірячому замордованих тисяч невинних людей. Згодом теренова сітка ОУН почала збирати поміж населення льняне полотно, яке люди офірували для УПА, і це полотно фарбували на зелене і шили для вояків однострої.

Десь в кінці березня чи на початку квітня 1944 р. на Великій Україні радянські війська прорвали німецький фронт і німці панічно тікали на захід. Це продовжувалось кілька днів, аж поки вони не зупинили той прорив. Але в паніці втікали німецькі тилові частини, поліція, всякі команди, охоронні відділи, а також регулярні частини. Всі дороги на захід були заповнені відступаючими обозами, технікою та награбованим добром. Тим хаотичним положенням скористалися наші сотні та курені. Вони вибирали на дорогах, по яких відступали німці, стратегічно вигідні позиції, влаштовували засідки, зупиняли німців та роззброювали, забирали в них все те, що було потрібне для оснащення нашої армії. Треба зазначити, що такі акції не завжди вдавалися без пролиття крові, були випадки, що за цю зброю, амуніцію та військове спорядження платили головами. Але в результаті таких операцій наша армія стала виглядати справжньою армією. Зникли цивільний одяг і різновидні озброєння. Здобули важкі кулемети, гарматки, міномети, коней, возів, брали також машини та мотоцикли. Багато зброї та амуніції замагазинували по криївках та на чорну годину.

Минуло більше півстоліття, і ті далекі події стали історією, до якої будуть довгий час звертатися дослідники нашої славної минувшини, будуть прискіпливо аналізувати джерела — і це будуть в більшості випадків спомини тих, хто в ті часи творили історію, були активними учасниками змагань. Документальних матеріалів дійшло до сьогоднішнього часу дуже мало, їх свідомо знищували провідники і командири у безвихідних ситуаціях перед лицем неминучої смерті, щоби вони не потрапили в руки ворогів і щоби вороги не репресували багатьох законспірованих прихильників, симпатиків та теренову сітку озброєного підпілля ОУН. В літописі УПА буде багато білих плям, бо багато подій і фактів забрали з собою в могили провідники і командири ОУН та УПА, які воліли, тяжко поранені в боях чи оточені в криївках, знищити себе, ніж здатися на милість ворогів, на нелюдські жорстокі тортури в підземеллях НКВД.

В нашому курені хроніку буднів записував курінний писар "Вдовенко", причому записував детально і на високому майстерному рівні, бо уривки я кілька разів чув, як він зачитував стрільцям. Я його близько не знав, хто він і звідки, бо тоді було незвично допитуватися — зразу це викликало би підозру в стрілецтва. Кожний з нас був невідомим для іншого так, як цього вимагала конспірація і тактика підпілля. Ми, в основному, дотримувались заповіді Декалогу — "Про справу не говори з ким можна, а з ким треба". Зрештою, в курінь, а це був самий початок створення армії, приходили тільки перевірені високоідейні хлопці, нас єднала спільна мета визвольної боротьби.

Я не беруся все детально описувати, бо дуже багато фактів стерлося з пам'яті — протягом довгих років більшовицької неволі організм піддавався голоду, холоду, жорстоким перепадам, різним хворобам, тяжкій каторжній праці, і все це на межі життя та смерті. Протягом довгого часу ледь жевріла в серці і свідомості іскорка надії — чи ми виживемо в тих жорстоких знущаннях, в яких нас на кожному кроці принижували, шельмували, і тільки якийсь здоровий глузд підказував, що не може бути такого, щоби стільки страждань, мук та пролитої крові пропало даремно. Сьогодні знайшлося багато ревізорів, фальсифікаторів, лжеіс-ториків, які стараються перекрутити, спотворити визвольні змагання нашого народу, шукають компрометуючих доказів, щоби очорнити пам'ять тисяч героїв, які поклали свої голови в боях та в пекельній людиновбивчій зоні "Архіпелагу ГУЛАГ".

Я пишаюся тим, що ділив неймовірно небезпечні умови повстанського життя з багатьма вояками, які пройшли шлях від рядового стрільця до командирів сотень та куренів. Один з них, стрілець "Чорнота" — Володимир Чавяк, що за чотири роки повстанських змагань дослужився до рангу сотника і командував повстанським куренем УПА. Наша молода держава не взяла нас, тих, що пройшли мученицький шлях, під свою опіку, не оцінила належно того героїчного подвигу, що його записала Західна Україна на сторінках нашої історії, хоч цей подвиг коштував дуже дорого нашій нації, бо в тих змаганнях за відновлення української державності загинули провідні сили західноукраїнських земель. Протягом прожитих років я не ставив собі ніколи за мету хоч трохи підняти завісу і поглянути в півстолітню давнину, бо з відомих всім нам обставин за тією залізною завісою, навіть при великому бажанні поділитися споминами нашої героїчної юності, було це ризикованою справою — за нами, колишніми вояками УПА, стежило невсипуще око чекістів, і дуже часто бувало, що не за розповіді, а буквально за два слова критики радянського устрою, необачно висловлені в присутності замаскованого агента КДБ, присуджували 10 років позбавлення волі.

Дуже шкодую, що за півстоліття стерлося з моєї пам'яті багато подій та пригод, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою тих років. Навіть забулися псевдо вояків, з якими був в одному рою, пробую згадати декого, але фактично тільки деякі яскраві постаті збереглися в пам'яті: командири роїв — "Карий", "Морозенко", "Чумак", "Орлик", "Буревій", "Вивірка", "Кропива", чотові командири — "Скуба", "Юрко", "Благий", "Славко", "Черник", сотенні командири — "Козак", "Дон" та командир куреня "Липей". В той час, як я потрапив в руки чекістів, по волі Небесного Творця уникнувши каліцтва та смерті і опинившись за колючим дротом в пеклі сталінських концтаборів, там не було з ким згадувати про ті події, бо поміж нами були законспіровані стукачі і такі теми не можна було зачіпати. Тож в пам'яті стиралися події і факти, до того ще і не було впевненості, що вдасться вижити в тих нелюдських умовах, щоби колись комусь переказати те, чим жило наше покоління в часи духовного відродження та стрімкого злету приспаного лицарського духу нескореної нації. Тепер, аналізуючи прожитий проміжок часу, шкодую, що не спромігся, не наважився, не вистачило відваги занотувати ті історичні події, яких я був свідком. Якщо би хтось стрінувся з тих, які проходили вишкіл в курені "Чорні чорти" зі мною, то можна було би більш детально описати нашу минувшину, та, на жаль, не зустрічав я нікого — тільки доходили чутки про героїчну смерть командирів того Першого Вишкільного куреня.