Розділ IV

ПЕРШІ ЖЕРТВИ

Наш 1-й Вишкільний курінь ім. Євгена Коновальця "Чорні чорти" міцно осів табором у підніжжі гори Тарниця, а на двох полонинах Стеришора і Рокіта ми мали свої полігони, де кожний день, не зважаючи на примхи погоди, проходили військову муштру. Виучували всі премудрості воєнної стратегії та повстанської тактики, яка була несхожа ні з якими підручниками всесвітньовідомих полководців, бо базувалася найперше на традиціях визвольних змагань нашого народу, і ми, всі учасники цієї національної звитяги, були вихідцями з народних мас. А по-друге, ми починали все на голому місці, з самого нуля. Все, що треба було воякові — треба було нам здобувати в бою, і в багатьох випадках відважні хлопці ішли на ворогів голіруч, щоби здобути зброю. По-третє, ми не мали ніякої помочі ззовні, ми розраховували тільки на власні сили. По-четверте, ми всі були добровольцями і нашим кличем була перша заповідь українського націоналіста — "Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї".

Карпати прекрасні в кожну пору року, та для нас вони були перш за все неприступною твердинею, як ми вважали на самому початку нашого перебування, хоч згодом переконалися, що воно не зовсім так. Ми помилялися, бо ще не були ґрунтовно обізнані з усіма параграфами військової стратегії. Для військових полководців нема нічого неможливого, навіть у високих горах, порослих густими лісами, вони воюють і перемагають — хто силою, а хто мудрістю та талантом. Ми гартувались, привикали до суворого повстанського життя — воно солодке не було, але більшість з нас ще до вступу в ряди народних месників кожний по-своєму покуштував невольничого життя, і багатьох привела в курінь жадоба помсти окупантам, за сльози матерів, дружин та сестер, за передсмертні зойки убієнних та катованих по тюрмах і засланнях батьків та братів.

Наша розвідка повідомила, що німці готують на нас велику облаву, як вони називали, "айнзац". До Коломиї прибували війська. Ходили в народі чутки, що нас, повстанців, багато, 5 тисяч, але це не відповідало дійсності, бо нас було тільки три сотні. На той час у нас не було достатком автоматичної зброї, бо ми ще були в стадії творення і розвитку, і все наше буття потребувало удосконалення, осмислення кожного нашого кроку. Наше командування куренем, курінний "Липей", сотенні "Козак" та "Дон" не рішались чи не мали вказівок Проводу вести наступальні акції, бо, здавалося, і озброєння, і підготовка до ведення широкомасштабних бойових дій чи не задовольняли їх, чи були якісь інші міркування, а фактично ми відбивали тільки спрямовані ворожі удари на знищення нашого табору.

Стрілецтво, особливо молодь, рвалося до оперативного простору, щоби озброїтись, здобути військові трофеї, які були вкрай необхідні кожному з нас і, найголовніше, прославитись, помірятися силою з ворогами. І, зрештою, народ чекав від нас звитяги, чекав відплатних дій, збройної відповіді за кривди та знущання, заподіяні завойовниками. До нашого табору зв'язкові приносили накази з Проводу ОУН, нам все це зачитували на збірці, щоби ми могли все осмислити і бути підготованими до тих перемін, які на нас чекали в майбутньому. В перспективі ми приблизно уявляли той тернистий шлях, усіяний нашими кістками, бо без жертв не могло бути мови про побудову нашої держави. Але ніхто з нас не допускав того, що саме він стане жертвою, хоча ми в буденному житті вже звикли бачити кров і трупи, бо ми не сиділи склавши руки, ми проходили вишкіл і гартувались у щоденних небезпеках, які загрожували існуванню нашого куреня.

Курінь тим часом міцнів, розвивався, ми являли собою бойову військову одиницю, здатну виконувати задуми і накази нашого вищого командування. Ми звикали до тяжкого, невлаштованого тернистого повстанського життя, наповненого щоденними різного роду пригодами, які нас підготовляли фізично і духовно до Великого Чину. Десь далеко над Волгою, під Сталінградом, змагалися на смерть два кровожерливі тирани за панування над світом, а ми очікували, коли вони нарешті обидва знеможуться, виснажаться, знекровляться у тій кривавій борні, зачнуть розвалюватися на куски, і тоді ми зможемо здійснити віковічну мрію нашого народу — відновити свою державу, бо з історії Першої світової війни знали, що коли розвалювалася Австро-Угорська монархія та Російська імперія, то народи, котрі мали свою армію і інституції, збудували свої держави. Україна в ті часи не мала боєздатної, добре вишколеної армії, і це була одна з причин, чому ми не могли відстояти проголошену IV Універсалом Української Центральної Ради Українську Народну Республіку. Ми були свідомі тієї мети, яку ми собі добровільно обрали, і старалися не повторити тих фатальних помилок, яких допустилися наші батьки. В тих умовах, в яких ми формувались, гартувались, зростали, не було місця для плаксивих, кволих, хворобливих роздумів, а було жагуче бажання здійснювати, творити, виборювати, втілювати в життя віковічні мрії наших славних предків, скинути ненависні, ганебні кайдани і відновити Українську державу. Наш край і наш народ грабувала, руйнувала безбожна червона євро-азіатська деспотична імперія та збудований на концтаборах і газових камерах коричневий гітлерівський новий порядок. Ми не могли спокійно спостерігати те, що творилося на нашій землі, бо переконалися, що пасивність, байдужість та приказка "моя хата з краю" ніколи не поставить перед світом питання — є Україна чи нема України — бо в той час Україну розшматували: Галичина належала до т. зв. Генерал-Губернаторства (польського), Закарпаття — до Угорщини, Буковина — до Румунії, а Волинь та Велика Україна називались Рейхскомісаріат Україна зі столицею у Рівному, а не в Києві. Таким чином, на Карті світу України як держави не існувало. Тож треба було нам заявити про себе, що ми були, є і будемо боротися за право бути господарем на своїй землі, добитися, щоби народи світу визнали нас як народ, як державу.

Поки Провід ОУН шукав шляхи нав'язати дипломатичні відносини з передовими державами світу, ми в краю готувалися збройно виборювати волю і незалежність Україні. Та не така була це проста справа. Наш курінь час від часу нагадував окупантам, що ми не зійшлися в Карпати на відпочинок чи на курорт. Тому-то окупанти розвинули розвідницьку діяльність, щоби вивідати — де ми знаходимось, скільки нас, які завдання, яке озброєння. Багатьох шпигунів вдалося знешкодити, та все-таки вони дещо пронюхали. Німці вирішили будь-що нас знищити, бо для них наш курінь був великою загрозою, для них це був ніж у спину. Німецьке командування викликало полк гірських стрільців з Альп, приїхали військові гарнізони зі Станіслава, Тернополя, Коломиї та багато всякої поліції. Війська розквартирувалися в Коломиї і поступово підтягувалися до Карпат. Командування куреня було повідомлено і попереджено нашою розвідкою, що готується великий наступ на нас, тому-то далеко від табору на панівних вершинах були розміщені так звані чати, які мали завдання при появі німецьких військ повідомити командування куреня, щоби вжити запобіжних заходів. Таких застав було кілька навкруги табору. Там чергували позмінно наші рої, а в рою було по 10-12 стрільців. На ніч вони приходили в табір, а вдосвіта виходили на означене місце і там пильнували цілий день.

Одного дня, вже перед вечором німці прийшли не з тієї сторони, звідки їх очікували, і підповзли непомітно. Застава їх спочатку не помітила, бо контролювати такі великі простори важко ще через місцевість, де не є рівне поле, а гори, порослі лісом, та провалля між горами. Все ж таки в останню мить застава помітила, як вороги наближаються до них, і зайняла оборону. Німці відкрили сильний вогонь з багатьох кулеметів та почали пристрілюватись з мінометів. Розгорівся нерівний бій. В рою був один кулемет "дегтяр", кулеметником був стрілець на псевдо "Горошок", який був на фронті в перші дні німецько-совєтської війни в липні 1941 р. Він вже мав неабияку практику ведення стрільби і таким чином він з вигідної позиції і укриття поливав ворогів смертоносним вогнем, не давав їм змоги наблизитися до застави. Кулемет мав три диски по 72 набої, а як вони закінчилися, тоді стрільці, в яких були кріси радянського взірця, повіддавали всі свої запаси, хто скільки міг, і таким чином до кінця бою кулемет не затихав.

Німці пішли на штурм, бо їх було дуже багато. Вони були досвідчені, озброєні "до зубів" найновішою зброєю, натреновані і вишколені вести бої в горах, а тут напроти них — 12 стрільців, заекочені зненацька, не приготовані до бою і під таким смертоносним шквалом вогню кулеметів та мінометів. Вистояти перед такою навалою не було сили. В бою загинули три наші стрільці: "Дуб", "Іскра" та "Чернець". Нерівний бій точився кілька годин, бо наша застава мала дуже вигідні позиції, але німці почали обходити їх, і нашим загрожувала смертельна небезпека опинитись в оточенні і потрапити в полон, тому командир рою "Вивірка", сам будучи пораненим, дав наказ покинути позиції і відступити до лісу. Вбитих вояків з собою забрати не могли, бо крім них були ще і поранені і під ураганним вогнем багатьох ворожих кулеметів та мінометів треба було поспішити, щоби німці не замкнули кільце оточення. Вікові смереки та ялини сховали ПІД свої зелені та густі крони від ворожих очей відважних нескорених лицарів нашої землі, які не схилили голови перед ворогами, а заставили бундючних та пихатих завойовників забрати та понести з поля бою вбитого свого капітана, який командував ними, а разом з ним ще кільканадцять ландскнехтів, для яких аж у Карпатах підтвердилася наша приказка, яка дійшла до нас з сивої давнини: "Хто на нас підійме меч, той і сам від меча загине".

Наступила ніч і припинила ту нерівну бойню, яка загрожувала знищенням усіх сміливців застави, що прийняли на себе страшної сили удар німецької навали. Окрім трьох вбитих, які залишилися на полі бою, всі повернулися до табору, допомагаючи пораненим в дорозі. Відчували докір сумління за полишених на поталу ворогам своїх бойових побратимів. Збуджені боєм, обпалені смертельною небезпекою, але непереможені, пішли відпочивати. З сумом та печаллю курінь довідався про смерть трьох наших бойових товаришів, але визвольна боротьба потребувала жертв.

На другий день курінний "Липей" послав на місце бою чоту "Скуби" для перевірки та щоби забрати вбитих. Чота прибула вранці на місце бою, і всі вояки побачили жахливу картину. Полеглих стрільців не можна було впізнати по обличчях, а тільки по одежі: облич, власне, не було. Вороги стріляли в них, вже мертвих, по головах з кулеметів розривними кулями так, що голови були порозривані, а набоїв завойовники не шкодували, бо на заводах Крупна в Німеччині невільники з усієї Європи день і ніч їх виготовляли. Тіла полеглих густо попробивані багнетами, навіть не попробивані, а зрешечені бузувірами в нападі переможного божевілля. Вони справляли бісівський шабаш над тілами полеглих героїв. Стрілець "Чернець" мав на руці гарний перстень, на якому був вигравійований тризуб. Вороги пообрубували багнетами пальці, щоби зняти і забрати кривавий трофей на пам'ять, бо більше з того шляхетного трупа не було що грабувати і, окрім зброї, в повстанця була тільки незгасаюча любов до України та люта ненависть до наших ворогів.

Колись німців вважали висококультурним народом, але тут в Карпатах, на місці нерівного бою, та оцінка про німецьку культурну націю десь зникала, розпливалась, бо тут, при виді замаскованих трупів, складалося враження, що це не цивілізовані люди, а кровожерлива банда маніяків десь із середньовіччя чи з доісторичних часів, які ще не мали Бога в серці, а жили по закону диких звірів: хто сильніший, жорстокіший — той панував. Якось не сполучалося у свідомості побачене з брехливою фашистською пропагандою про високу німецьку культуру.

Вся фашистська армія підперезувалась ременями з пряжками, на яких був напис "З нами Бог" ("Gott mit uns") — поставало питання: в якого Бога вірила німецька раса? Правдивий християнський Бог закликає: "Не вбивай", а оці зверх-люди, як вони себе називали, з тим кличем "З нами Бог" серед прекрасної чудової гірської вічнозеленої природи, створеної Богом, знущалися, глумилися вже з мертвих повстанців, бо їхній головний гріх полягав в тому, що вони підняли зброю в обороні рідного краю, повстали проти завойовників, які мучили наш народ в концтаборах та спалювали в газових камерах. Не цивілізація, а тваринні, звірячі інстинкти керували загарбниками, коли йшлося про завоювання чужих народів. Бажання завоювати слабші народи, запрягти їх в ярмо, мучити їх, видавлювати з них останні краплі крові і за їхній рахунок жити в розкоші та багатстві. Давно не бачили, а може, ще і не бачили величні піднебесні карпатські верховини та вікові смереки і ялини глум катів над нескореними синами потоптаної, ґвалтованої ворогами землі української, яку палили, руйнували та нищили недолюдки, вихованці психічно неврівноважених Гітлера та Геббельса, що планували винищити всі слов'янські народи. Тут, на верховинах, вони зняли маску з обличчя, під якою приховували лицемірство, злобу, брехню та ненависть до всього людства, а в першу чергу до тих, хто боровся за право бути господарем на своїй прадідівській землі. Не жаліли коричневі нелюди смертоносних куль, щоби вгамувати пекельну ненависть до всього, що ненімецьке. Всюди на окупованих територіях виднілись застереження "Тільки для німців", їм все і вся, а іншим нічого, хоч провалюйся під землю, бо на землі повинна панувати тільки "вища німецька раса".

Високо в горах, серед моря зелених лісів загубилось малесеньке сільце, що називалося Поляниця. Від нашого табору до нього гірськими стежками було десь так коло 10 кілометрів. Колись до того сільця проклали вузькоторову залізну дорогу, бо окупантам потрібний був лісоматеріал, якого в глибині Карпат було багато, тож гуцули за безцінь рубали вікові смереки, сосни та ялини, підвозили кіньми до тої вузькоколійки, вантажили у вагони, і загарбники вивозили цінну деревину за кордон та набивали грішми бездонні кишені і за рахунок національних скарбів українського народу багатіли, в той час як мешканці нашого краю жили в бідноті та злиднях, животіли обкрадені, пограбовані, обдурені, упосліджені без права вчитися, без права користуватися багатствами рідної землі, а для окупантів були як без'язикі раби, яких можна було визискувати, непокірних гноїти в тюрмах, а нескорених нищити без слідства і суду.

Командування куреня вирішило поховати наших убитих друзів в цьому малесенькому селі. Сільські майстри зробили три домовини, запросили з села Жаб'є священика, щоби відправив заупокійну панахиду по убієнних, викопали три могили, а курінь відрядив найкращу чоту, якою командував чотовий "Юрко" і яка мала віддати упавшим героям належні похоронні військові почесті. Наш диригент, що мав псевдо "Цяпка", підготував стрілецький хор, який мав відспівати похоронну траурну пісню "Ви жертвою в бою нерівнім лягли" — і таким чином одного дня схоронили наших бойових побратимів-героїв на околиці цього сільця з усіма почестями, як хоронять полеглих героїв-друзів, бо це було вперше, що нам ніхто не загрожував і ми могли чисто по-військовому та по-християнськи вшанувати їх геройську смерть і поклястися над їхніми могилами, що ми всі як один помстимося лютим ворогам за кров і сльози, за ганьбу і руїну, за муки і смерть тисяч наших невинних людей. Зі смутком і скорботою, з жадобою помсти в серцях поверталися ми з похорону в наш табір.

Життя попливло своїм повстанським руслом, з труднощами і небезпеками, випробуваннями на міцність та незламність, бо того вимагала наша боротьба, наш довгоочікуваний зоряний час. Ми намагалися не упустити той щанс створити підвалини майбутньої української держави, яка не мала би рівних собі в історії всіх народів, бо опиралися тільки на свій народ, без військових заводів, без допомоги ззовні і, в кінцевому результаті, вкрили себе невмирущою славою та відкрили нову сторінку в історії нашого народу.

Пройшло небагато часу, як одного дня наша розвідка донесла командуванню куреня, що до Поляниць наїхало дуже багато німців. Нас всіх заалярмували, в лічені хвилини виставили кругом табору замасковані бойові застави і стали чекати дальших наказів командування, Є приказка, що найважче доганяти і чекати. І дійсно, напруження було велике, бо не знали, звідки нападуть німці — десять кілометрів по гірських стежках, а саме стільки було від Поляниць до нашого табору, можна здолати за дві з половиною години (ма-єтьдя на увазі — в повному бойовому спорядженні). Ми в напруженні очікували ворогів до темної ночі, і аж тоді напруження спало. Вже вночі прийшли наші розвідники і доповіли, що німці на цей раз не планували нас зачіпати, а робили обшуки по хатах. Нічого компрометуючого не знайшли, прочесали околицю навкруг села, а потім прийшли до тих могил, де були поховані наші друзі, відкопали небіжчиків, порозбивали домовини, повиймали останки і порозкидали по кущах, зарівняли могили, відкопали і спалили хрест, після того зібралися і відійшли.

Відразу на другий день була послана чота "Скуби" до Поляниць, вони позбирали тіла героїв і поховали їх ввечері без свідків, замаскували місце поховання, щоби, крім нас, ніхто не знав. По всьому було видно, що німці мали добре налагоджену розвідку, коли детально були поінформовані про наші дії. Ми вже переконалися, що вороги не зупиняться і знову будуть тривожити вічний сон наших бойових товаришів. Вороги не змогли нас знищити, бо нам помагало кожне дерево, кожний кущик, кожна видолинка, кожна купина, бо ми виросли на тій землі; ми кормилися її хлібом та її плодами, вона була оспівана в піснях, полита кров'ю та потом наших предків, і ми, її діти, повинні і зобов'язані її боронити від ненависних лютих завойовників, які несли нам смерть, неволю та кайдани. Вороги не могли втриматись на нашій землі, бо вона горіла під їхніми ногами. Разом з іншими народами Європи ми внесли свою вагому частку в розгром коричневої ракової пухлини на тілі Європи, але за ту перемогу ми заплатили дуже дорогою ціною — життям найкращих синів та дочок нашої нації.

Ми хоронили полеглих героїв на видних місцях, якщо дозволяла обстановка, — на видних тому, щоби колись наші нащадки могли поклонитись їх могилам, гідно вшанувати їхню пам'ять. Але тих, яких гітлерівці насильно забрали, арештували, повивозили на чужину, нищили по тюрмах, концтаборах, в газових камерах і їхній прах невідомо де спочиває, про них і по сьогоднішній день ніхто не спом'яне, бо це безвісти пропалі невідомі і свої подвиги чи невдачі вони не могли комусь передати. Майже всі без винятку вони були знищені і, таким чином, свої таємниці забрали з собою в могилу. Нищили їх немилосердно ті, які на пряжках носили напис "З нами Бог" — тому постає запитання: хто насправді були ті люди, якщо їх можна назвати людьми, чому вони Божим ім'ям прикривали страшні, нелюдські, пекельні злочини, навіть над тими глумились і знущались, які покинули Цей світ. Можна припускати, що вони були посланцями пекельного зла, потойбічного світу, бо не мали людського серця, ані крихітки співчуття, їх навіть катами назвати важко, бо кат позбавляє життя свою жертву в одну мить, а вони Дуже довго і витонченими методами мордували жертву, так що вона дуже довго і в страшних муках покидала цей світ.

Над нашим краєм в часи Другої світової війни пронісся смертоносний ураган, який сформувався в Берліні та Москві. Вбивче жало цього урагану було спрямоване на наш край та народ. Наш край з величезними природними багатствами, гарним кліматом та вигідним географічним положенням був потрібен, як повітря, Берлінові та Москві. Тільки на заваді стояв наш народ. Як німці, так і москалі один поперед другого запопадливо нищили фізично і духовно, планово і послідовно провідні сили нації і нашу інтелігенцію, а потім і корінні верстви населення. ОУН створила УПА для збройного захисту нації, і хоч УПА не перемогла окупантів, але бойові її дії були поштовхом до мобілізації всіх наших життєтворчих сил, до пробудження приспаного генетичного потенціалу нації до Великого Чину. Бойові дії УПА нагадували широким масам народу, що ми не є раби, не боягузи, що в наших жилах тече лицарська кров наших славних предків і нас підбадьорює, підживляє дух відвічної стихії, який не дав стерти з лиця землі нашу націю лютим завойовникам-сусідам. Отже, в тій війні ми нагадали світові, що ми були, є і будемо боротись за волю і незалежність нашого народу.