Розділ V

ДЕЗЕРТИР

Сотня "Козака", прийнявши по дорозі в Карпати вимушений незапланований бій з німецькими загарбниками в селі Кіданці під Коломиєю, без особливих інших пригод прибула на місце постою. По наперед запланованому і опрацьованому ОУН задумі вишкільний табір був закладений в Коломийському районі у підніжжі гори Тарниця. Сотня "Козака", долаючи незвичні для нас, підгорян, гірські стежки, дороги, перевали та плаї, одного погідного весняного дня досягла кінцевого пункту нашої мандрівки. Для нас всіх усе було нове і незвичне, особливо гірська природа. Великі безкінечні простори, і все гори і ліси, ліси і гори, і все зелене, повітря чисте, п'янке, настояне на полонинських травах і квітах, запах лісової живиці-смоли, різкий запах хвої, часті короткочасні теплі дощі — все це підбадьорювало, захоплювало своєю величчю, неповторністю картин, краєвидів один кращий від другого. По дорозі попадались обороги з сухим пахучим полонинським сіном, копиці сіна, обгороджені плотиком з жердин, щоби сіна не поїли дикі кози та олені, попадались колиби особливої конструкції, де зимою перебували гуцули-лісоруби, а майже на кожній більшій полонині були великі загородки-кошари для овець з будиночком, в якому ночували вівчарі і там же переробляли овече молоко на бринзу, будз, кисляк та багато інших молочних продуктів, які майстерно вміють тільки в Карпатах виготовляти тутешні майстри, успадкувавши ці способи переробки овечого молока від прадідів та пращурів. Карпатське вівчарство бере свій початок з незапам'ятних часів нашого буття, бо не тільки викликає подив переробка овечого молока, а сама навіть гуцульська говірка достойна того, щоби її ґрунтовно дослідити, бо там ще в ті роки старі гуцули говорили так, як говорили їхні пращури в часи Київської держави. Для нас все це було загадкове, незвідане і неосмислене, бо ми ніби перенеслися на іншу планету, де людина губилась у тих величезних просторах, де часто гори та ліси окутували хмари та тумани, а через кілька хвилин із-за хмар з'являлося сонце, заливало яскравим світлом піднебесні простори, і та барвиста зелень впливала на людину життєдайно, додавала заряд бадьорості, бо така велич природи була стимулятором людського бажання освоїти ті простори, підкорити вершини, побувати в глибоких проваллях або, як там називають, зворах, насититись досхочу неповторною красою цього зеленого чуда.

В мандрівках по Карпатах не раз підсвідомо згадувались уривки з книги "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського, який зіставляв фантазію з природою, бо воно інакше і не може бути, бо краєвиди неповторні, їх безліч, а як ще сюди вписати місцевого мешканця зі старовинними повір'ями та забобонами, в яких природа живе, думає, лякає, помагає мститись, — то виходить, що не можна ані прутика зламати, ані квітку зірвати, бо вони можуть і людині в лиху годину помститися. Звичайно, що в ті роки і в тих обставинах не було багато часу філософувати над тими цінностями, але як би там не було — ці всякі незвичайні явища, досі нам невідомі, додавали привід захоплюватися тією чарівною вічнозеленою неповторною країною, бо це збагачувало духовно і ці пізнання додавали гордості за те, що наш край такий різноманітний, багатий та ні з чим незрівнянний.

Наша сотня прибула в табір, і цей табір ніхто з нас до того не міг уявити — яким він повинен бути і що, власне, є табір. Мені уявлялося, що табір виглядає щось на зразок такого, як я бачив на малюнках в книгах з історії України — козацький табір з наметами, обведений глибоким ровом; думалось, що це щось на зразок казарм, обгороджених глухим парканом, або щось принаймні як показове господарство, теж обгороджене, з вхідною брамою. Та при вході в повстанський табір ми переконались, що наша уява чи фантазія була не на висоті.

Під високою горою Тарниця протікала маленька гірська річечка, вода чистенька, джерельна і дуже холодна; над річкою прямо поміж смереками була невеличка галявина, — це було місце для збірки куреня. Ні однієї деревини не рубали, щоби не можна було помітити табір з літаків — так, як створила природа, так ніхто нічого не рухав. Тимчасові колиби спорудили поміж смереками кругом цієї галявини, зверху їх не можна було помітити, бо односкатні колиби накрили грубим шаром смерекових та ялинкових гілок з таким розрахунком, щоби цей дах не пробив дощ. Постіль вимощували теж зі смерекових гілок з хвоєю. Огорожі ніякої не було, на чотирьох кутах табору стояли замасковані вартові, але таким чином, щоби один одного бачив. Ми, новоприбулі, теж побудували собі колиби, і вважали, що це вже є комфорт, бо є де заховатися від дощу та переспати ніч. Як падав дощ, то мокрий одяг і взуття сушили на вогні, бо мешканці кожної колиби мусили палити ватру, щоби обсушитись. Ті стрільці, яких ми застали, вже жили там кілька тижнів, і весь набутий ними досвід ми переймали для себе. Нас розділили по роях та сотнях — вийшло три сотні: вишкільна, бойова та технічна. Я був зачислений у вишкільну сотню.

Після впорядкування та побудови колиб ми почали проходити військовий вишкіл. Не пам'ятаю, скільки пройшло часу, як ми проходили муштру, одного ранку на збірці куреня вияснилось, що нема одного стрільця — ввечері був, а ранком вже нема. Зброя залишилась, а стрілець пропав. За-алярмовані були всі стрільці, і в таборі залишилась тільки вартівнича служба, поранені та кухар. Нам був даний наказ прочісувати той терен, де ми знаходились, шукати дезертира, бо таку оцінку дало командування, і був наказ, що, якщо ми його помітимо, а він не буде підпорядковуватись наказу, то після попередження стріляти в нього. Його об'явили нашим смертельним ворогом, бо припускали, що це є шпигун і він може привести німців, щоби нас знищити. Форсованим маршем ми вийшли з табору, розділились на кілька відділів і приблизно в напрямі найближчих сіл від нашого табору почали прочісувати ліси, полонини та звори. Найближчі села були далеко, по кільканадцять кілометрів горами, бо доріг не було, хіба що малопомітні стежки. Пошуки тривали майже цілий день, десь аж перед вечором прибіг до нашої чоти зв'язковий з другої сотні і повідомив, що є наказ повертатися в табір, бо дезертира наздогнали і впіймали. Ми завернули назад, гублячись у здогадках, що воно таке — дезертир, як між нами міг взятися такий чоловік, чому втікав, чи справді шпигун. Я не знав його особисто, бо за недовгий проміжок часу не встиг усіх пізнати — просто не було часу вільного, бо весь день муштра, і час був поділений, розрахований так, що ми мали тільки ввечері одну годину вільну. Говорили, що псевдо його "Орел" і він був у другій бойовій сотні.

Ми аж пізно ввечері прийшли до табору, але найперше хотілося побачити дезертира, зрадника чи втікача. Окрім тих колиб, у котрих квартирували стрільці, одна велика, побудована окремо колиба була призначена для вартівничої служби і називалась вартівня. У нас були трофейні шинелі та шоломи, які перефарбували на нашу українську синьо-жовту символіку і тризуб. Наш курінь ще не мав військових одностроїв, і стрільці вдягались у те, хто що мав, але переважно цивільне вбрання, а на головах — капелюхи, кашкети, пілотки всяких армій; взуття теж різне — тож зі сторони військо виглядало дуже строкато. І щоби видно було, хто несе вартівничу службу, був даний наказ, щоби стрільці, які несуть вартівничу службу, одягали трофейні шинелі та на головах носили сталеві шоломи з українською символікою. Служба вартівнича та внутрішня мінялась через добу; нова зміна приходила на вартівню, одягала шинелі і шоломи, проходила зміна постів, нові ставали на охорону табору, а ті, які відбули свою зміну, знімали шоломи та шинелі з себе і повертались у свої колиби, де постійно проживали. На зовнішню охорону табору та всередині табору виділялось десь коло двадцяти стрільців.

Прийшовши ввечері до табору, ми проходили повз вартівню і побачили при світлі ватри сидячого втікача, а над ним з крісом напоготові стояв стрілець з вартівничої служби. Не раз карали стрільців за якісь дрібні провини на добу чи дві арешту на вартівні, але це було по військових правилах, з арештованого знімали ремінь, забирали зброю, і це рахувалось для стрільця, що він сидів під арештом, беззбройний, під вартою. Таке для стрільця було ганьбою перед друзями, хоч і досить символічним покаранням. І, звичайно, всі старалися не попадати під вартівню. Аж тепер ми побачили цього високого, здорового, чорнявого парубка — дезертира. Ніхто з нашої чоти не промовив до нього і слова, ані злоби, ані співчуття. Сидів він розбитий тою невдачею, що спостигла його свідомо чи несвідомо — годі було його тепер судити, бо ми всі стратили день, прочісуючи ліси, озлоблені таким непотрібним поворотом справи, голодні, перевтомлені, і після вечері та молитви пішли відпочивати.

Як ми опинилися в Карпатах, то часто на збірці всього куреня в урочистій обстановці наш курінний писар "Вдовенко" зачитував всілякі накази та розпорядження нашого головного, крайового, військового Проводу, які стосувались військових законів повстанчої армії, бо армія тільки зароджувалась, тільки творились закони, і з ними нас знайомили. В одному із законів наголошувалось, що за дезертирство по законах воєнного часу була найвища міра покарання — розстріл. Ми якось не надавали великої уваги тим законам і ставились до них байдуже, бо як ішов доброволець в повстанчу армію, то думок про дезертирство чи зраду в нього не було і не могло бути. Тут вперше зіткнулись з таким явищем і мимоволі стали над тим задумуватись, що спонукало молодого вродливого парубка тікати від нас. По-встанче життя було не розважальна туристична мандрівка, а тернистий, сповнений смертельних небезпек шлях, на який ми пішли добровільно, свідомі того, що нас чекає. Поміж нас точилися розмови на цю тему, і ми ще тоді просто не уявляли, що таке зрада, дезертирство, шпигунство і які все Це може мати наслідки для нас усіх. Одні стояли на таких позиціях, що цей дезертир, якщо би йому вдалося втекти, міг би піти до німців і привести їх до нашого табору, а так, як він знав всі ходи і виходи в таборі, то нас усіх могли перебити або, ще гірше, взяти в полон і знищити в найстрашніших муках, бо ми були для них смертельними ворогами. В умовах підпільної боротьби це була зрада, нічим не виправдана.

На другий день, як звичайно, весь курінь пішов на полонину на муштру, а командир куреня в присутності ще кількох старшин узяв дезертира на допит. Що він говорив, яке виправдання давав на свою користь, ми не знали, але бачили, що він продовжував сидіти на вартівні під арештом. Стрільці, які були з ним в однім рою, розповідали, що цей дезертир "Орел" писав вірші і щось не був задоволений військовою муштрою. Можливо, що він міг бути, як у нас прийнято говорити, "мамин синок", а якщо це було так, то, видно, він попав "не в свої сани". Можливо, він уявляв собі повстанче життя в рожевих тонах, повне романтики, насичене щоденними фантастичними подіями та пригодами, в яких він, сповнений шляхетних поривів, вирішував запозичені з романів неординарні головоломні завдання, малюючи в своїй уяві картини, достойні подиву недосвідчених у правдивості чи вигадці аматорів посмакувати сенсаціями. А тут навколо сувора військова дисципліна, обмеження в просторі, обґрунтована необхідність жити в рамках певних правил і революційних законів, підпільна життєво необхідна конспірація і, нарешті, в повному розумінні цього терміна, спартанський спосіб життя.

Самозречення і сувора необхідність виробити в собі сильну волю було прагненням багатьох нас, молодих, захоплених відвагою легендарних героїв підпільної боротьби ОУН в умовах польської диктатури. Особливе захоплення було тими, вміло підготованими атентатами в передвоєнні роки, про які ми прочитали в ідеологічному журналі "Ідея і чин", і які були для багатьох з нас поштовхом, щоби готувати своє тіло і дух до найскладніших, найнебезпечніших випробувань на міцність і незламність повстанця. Наші фізичні та духовні тренування на витривалість ми витримували мовчки, зі стиснутими зубами, звикали зберігати рівновагу духу в скрутних і неочікуваних ситуаціях, не ховались за спини друзів, а з миттєво обміркованим холодним розрахунком діяли блискавично і безпомилково. За нами не встигали старші віком стрільці, в них вже не було запалу до такого спартанського самовдосконалення, бо це вимагало самопосвяти, відречення від радощів щоденного життя і фанатичного прагнення — служити тільки ідеї визволення України, служити і віддавати свої сили, а як буде потрібно, то і життя, цій високій ідеї.

Ми марили подвигами, бо вважали, що це і є вершина патріотичної досконалості та загального визнання. Ми підходили до факту відродження українського війська як до створення світу, бо Господь з нічого створив усе і всьому надихнув життя, — так і ми вірили, що зі створенням та побудовою повстанської армії, яка буде базуватись на свідомих доб-ровольцях-патріотах, ми no-біблійному створимо світло, що переможе і просвітить невольничу темряву, розбудить і покличе до життя приспану волю і запалить смолоскип відродження нації. В ім'я цього ми долали неймовірні труднощі, виробляючи в собі сильну волю, щоби в майбутньому бути прикладом, еталоном для тих, які будуть з нами чи прийдуть після нас, щоби служити взірцем досконалості, відданості нескореному бунтівному народові, який через століття проніс у своїх генах незламність вільного духу, пам'ять про минулу славу та з фанатичною наполегливістю зумів зберегти найкращі етнічні риси минулих поколінь нашої нації. Ми старалися докопатися до того животворчого загадкового таємного джерела, яке давало початок тим незворотним процесам нашого буття, в якому наш народ мусив протягом століть боротися за виживання і виховувати в собі силу волі, не вагаючись, у вирішальній безвихідній ситуації приносити себе в жертву на олтар незнищенності нації; старалися наслідувати наших предків, які за волю і віру були катовані, саджені на кіл, вмирали, зачеплені гаком за ребра, живцем спалювані на вогнищах, осліплені, прикуті до галер, замуровані навічно в холодних підземеллях — і їх треба було не тільки наслідувати, але і помститися за них, бо їхня мученицька невинна кров кликала про помсту до неба. Ці мученики за незнищенність нації були для нас, як яскраві зорі на темному небозводі нашої трагічної історії, як Прометеї та незборимі Титани нескореного духу.

Не пройшло багато часу, не пам'ятаю точно скільки, бо час для нас минав у щоденних клопотах — весь день на полонині на військових вправах, на муштрі; військові походи, бойові дії, тренувальні марші, вартівнича та внутрішня служба — це все забирало в нас весь час, і ми, молоді, задоволені були тим, що ми вже вояки, навчені і обізнані з військовою справою. Те, що ще недавно було для нас недосяжне — ми тими знаннями тепер володіли бездоганно, і мало було між нами таких, котрі би не опанували таємниць військової справи. Одного ранку в таборі знову оголошено тривогу; в лічені секунди ми вже стаємо на площадці на збірці при зброї, і знову наказ — ловити дезертира. Вартівнича служба не впильнувала дезертира, і він на світанку таки повторно втік. Кожній сотні був визначений оперативний терен, і ми прискореним маршем вирушили виконувати завдання. На цей раз утікач не встиг далеко втекти, його наздогнали, зв'язали руки і привели в табір. Він знову сидів із зв'язаними руками під наглядом вартівничої служби. Поводилися з ним строгіше, бо всім завдав неприємностей, і тепер більшість стала усвідомлювати небезпеку, бо таки само собою напрошувався висновок, що можна очікувати від нього лиха, бо він, очевидно, остаточно став на зрадницьку стежку і не думав з неї повертатися назад. Тепер, хто проходив попри вартівню, вже без співчуття, а з підозрою та антипатією поглядав на нього.

Ми стояли в тимчасовому, змайстрованому на швидку руку таборі, а технічна сотня будувала для куреня новий табір. Там були побудовані дві будівлі, схожі на казарми, і одного дня ранком ми дістали наказ перебратись на нове місце постою. Весь курінь перебрався в новий табір десь за півдня, бо це було недалеко. Розмістилися по сотнях, а кожний стрілець влаштувався по-своєму, щоби було зручно і вигідно. Другу половину дня проходили військову муштру на полонині. На наступний день, як звичайно, ранком "рання зоря", руханка, водні процедури, сніданок і збірка при зброї на невеличкій галявині. На збірку був наказ стати всім, хто є в таборі, окрім тих, хто ніс вартівничу та внутрішню службу. Все було як звичайно, але відчувалася якась настороженість. На збірку, як і кожний день, для рапорту в супроводі сотенних та чотових прийшов курінний командир. Службовий старшина відзвітував командирам про стан табору та куреня. Курінний "Липей" не спішив давати команду "спочинь", а наказав службовому підстаршині: "Коменданта варти — до мене". Комендант варти побіг, і за хвилю під конвоєм стрільця з вартівничої служби привели зв'язаного дезертира. Курінний наказав прив'язати його до смереки перед збіркою куреня. Його розпорядження виконали. Тоді "Липей" сказав курінному писареві "Вдовенкові" стати перед куренем і зачитати наказ. "Вдовенко" зайняв вказане місце, дістав з польової шкіряної трофейної торби книгу наказів. Пролунала команда "струнко!", і "Вдовенко" чітко, голосно та лаконічно зачитав наказ, який зводився до того, що стрільця "Орла" по законах воєнного часу за дезертирство і зраду за рішенням командування куреня прилюдно на очах всього куреня — розстріляти. Для цієї екзекуції була викликана зі збірки та вартівнича служба, під час чергування якої вже другий раз утік дезертир, їм наказано стати навпроти дезертира в лаву; пролунала команда заряджати зброю і націлитись в дезертира. Чотовий "Черник" дав команду: "Увага, вогонь!". Гримнув крісовий залп, а дезертир... стояв, прив'язаний до смереки, живий і неушкоджений. Ніхто з тих, які стріляли, наче змовившись, не цілився у втікача, а всі стріляли мимо.

Ще в той час ми не усвідомлювали, що то є зрада і які вона може мати фатальні наслідки для нашої підпільної боротьби. Та й ще треба мати на увазі, що в той час у нас не було таких випадків зради чи дезертирства, тож зрозуміло, що психологічно ми не були підготовлені до відплатних заходів. Ще ніхто з нас не відчував ані особисто, ані громадою болю, страждань та незагоєних моральних ран, скоєних слабохарактерними, підлими, продажними зрадниками, яких під-куплювали, шантажували, вербували і направляли на дорогу зради проти своїх друзів наші запеклі люті вороги. Тому-то ніхто з вартівничої служби ще не мав у свідомості та в своєму серці накипілої ненависті, злоби та помсти до цього першого повстанського Юди, і всі стріляли мимо. Складалося враження, що це якась попередньо запланована застрашуюча акція. В наступні секунди пролунав грізний голос "Липея" до виконавців смертного вироку, що, мовляв, вони не виконали наказ командування і якщо другий раз повториться відмова, то всіх виконавців розстріляють разом з дезертиром. Пролунала команда ще раз заряджати зброю бойовими набоями, цілитися в дезертира і, на команду чотового "Черника": "Вогонь!", прогриміли крісові вистріли. Продірявлене кільканадцятьма кулями тіло дезертира, облите кров'ю, опустилось на землю. Даний був наказ забрати його і поховати поза територією табору в лісі. Кожен з сотенних командирів позабирали свої сотні і пішли, як і кожен день, виконувати заплановані завдання.

Не тільки для мене, а й для більшості стрільців куреня це була неочікувана приголомшуюча подія, що не вписувалась у норми повсякденного життя. Ми звикли бачити в боях тіла убитих наших друзів, трупи ненависних ворогів, бо це були закони воєнного часу, і ми стали на шлях визвольної боротьби не для того, щоб демонструвати пасивність і невиправдану бездіяльність, а для того, щоб у кривавих, запеклих нерівних боях вигнати з рідної землі лютих завойовників, які несли нашому народу кайдани, неволю, руїну і смерть. Цей трагічний випадок змусив нас іншими очима подивитись на другу сторону медалі, для нас невідому, і щодо вироку були між нами різні погляди.

Багато було таких, що засуджували таку дію і твердили, що треба було застосувати до дезертира тілесні покарання, або, простіше кажучи, нагнати розуму з сідниці в голову. Але це було б невиправною ганьбою як для командування, так і для винуватця, бо він ніколи не забув би такого принизливого вироку і, мабуть, таїв би приховану злобу дуже довго, а у вирішальних обставинах, де йшлося би про ворожу перевагу, міг би свідомо, у відплату за приниження свого "Я", перекинутись у табір ворогів. Були такі, що не надавали втечі ваги смертельного злочину, а міркували так, що втік — і на те треба махнути рукою, бо без одного вояка війна все одно відбудеться, а він не хоче бути з нами, то нехай іде на всі вітри. Інші шкодували, що такий вродливий парубок пішов марно зі світу, — мовляв, не гоже самим себе нищити, бо і без того нас вороги нищать без числа.

Та все ж більшість стрілецтва схвально поставилась до акту розстрілу, переважно старші віком, бо вони, можливо, не раз на собі відчули наслідки зради, у всіх трагічних виявах, — сюди підходила приказка, що "одна паршива вівця псує всю отару", і тому-то треба очищатись від таких ненадійних типів. А що було б, якби дезертир привів у табір ворогів? Ніхто не брався спрогнозувати наслідки такого повороту подій. Від нашого табору села були далеко, то як у ті села приїздили німецькі каральні війська, підпільна сітка ОУН негайно посилала зв'язкового до табору сповістити про загрозливу ситуацію, і в такому випадку курінь готувався до відсічі ворогам — ми виходили з табору, займали вигідні оборонні позиції та очікували ворогів, інші прямували на дороги влаштовувати засідки. У випадку з дезертиром чи зрадником каральні загони німців не заходили б у села, а відразу прямували б до табору, маючи провідником втікача, що знає всі підходи і виходи та охорону і боєздатність табору. І тоді нас чекав би повний безперечний ганебний розгром.

Були всякі здогадки щодо цього дезертира, але основних мотивів ніхто із стрілецтва не знав, бо нам ніхто не відкривав того, що говорив на слідстві втікач, коли його затримали перший раз, а на тому слідстві, крім курінного "Липея", були присутні сотенні "Дон", "Козак" та кілька чотових, і ніхто з них не ділився з нами наслідками допиту, бо це було неможливо з огляду на закони конспірації та правила підпільної тактики. Такі речі ніхто не обговорював у таборі, бо стрілець мав свято виконувати наказ зверхника. Зрештою, що то було б за військо і дисципліна, коли б кожний стрілець згоджувався чи не згоджувався виконувати наказ.

Аж згодом, через кілька років (вже в умовах більшовицької окупації) наші відділи повстанчої армії відчули на собі страшну руйнівну силу дезертирів і зрадників, яких готували каральні органи КДБ, спеціально засилали в наші сотні, курені та боївки, щоби таким чином знищити, розкласти, захопити в полон якомога більше повстанців, провідників та командирів. Ця тактика КДБ була поставлена на високому державному рівні: існували таємні військові школи, в яких спеціальні фахівці навчали, тренували, вишколювали відібраних, перевірених підлих зрадників, яничарів, і після ретельної підготовки засилали їх у ряди ОУН та УПА, де вони за 30 срібняків та за медалі і ордени провадили братовбивчу шпигунську та диверсійну роботу, допомагаючи таким чином ворожим загарбникам. Вони старалися відповідними компрометуючими діями в корені зганьбити чи принизити в очах суспільства нашу визвольну боротьбу або шляхом підлої зради, підступу та насильства віддати в руки ворогів наші найкращі кадри підпілля і таким чином паралізувати, знешкодити, зліквідувати закладені неймовірними зусиллями ОУН в умовах фашистського режиму Польщі підвалини національного і духовного відродження нації та невтомних відданих ідеї визволення борців за волю України.