Розділ VI

РОЗСІЛЬНЯНСЬКІ РУБАНІ

1944 рік. Коло прикарпатського села Розсільна, що під Чорним Лісом на Івано-Франківщині, є присілок, який називається Рубані. Не пригадую вже, скільки там було господарств, але запам'ятав цей присілок на все життя, бо з того присілка почалася нова сторінка пізнання світу, в якому не було ані співчуття, ані ласки, ані доброти, ані милосердя, зате була грубість, жорстокість, неправда, сваволя, без-жальність, ненависть та насильство. Як тільки через Прикарпаття пройшов на захід фронт, відразу за ним прийшов другий фронт, так звана прифронтова смуга військ НКВС. Тут військ НКВС було більше, як на фронті, бо їх з усього Радянського Союзу зігнали на Західну Україну, і вони мали завдання прочесати Чорний Ліс і винищити бандерівські загони УПА. До самого лісу вони, власне, не спішили, бо там можна було дістати бандерівську кулю в голову, а зате почали свої "подвиги" з сіл, які підступали до Чорного Лісу. По черзі ранніми ранками вони заходили облавою від лісу і прямували в село. Всі зв'язкові кур'єри та підпільники, які приходили до сіл з лісу вночі від сотень та куренів УПА, і ті, хто ночував у селах, старалися раненько сховатися в лісі і таким чином, не знаючи нічого про підступні дії чекістів, не вживаючи ніяких запобіжних заходів, попадалися в руки ворога, який ще за темряви блокував усі дороги та стежки, що вели до лісу. Отже, поки населення зорієнтувалося в таких підступних і хитрих заходах НКВС, то вже багато працівників підпільної мережі ОУН та кур'єрів, зв'язкових та вояків УПА попало в руки отим звірам у людській подобі.

Всіх тих, яких встигли зловити за день, більшовицькі людолови гнали в присілок Рубані. Енкаведисти в першу чергу повиганяли господарів присілка з їхніх осель з усім їхнім майном, зайняли весь присілок і перетворили його на свою базу, точніше, не базу, а катівню чи концтабір особливого призначення, де творилось беззаконня, якому позаздрило б, мабуть, навіть пекло. В господарських мурованих кам'яних льохах тримали арештованих без світла, без повітря, бо льохи щільно закривалися, а туди всередину напихали стільки арештованих, що не було де стати, а про те, щоби сісти чи лягти, то не могло бути й мови. А коли побитих, змордованих на слідстві людей притягали в ті льохи, то всі, хто там був, збивались стоячи докупи, щоби зробити місце для катованого і щоби він зміг хоч трохи полежати, прийти до тями після нелюдських знущань. На слідство та допити арештованих водили зв'язаних міцними шнурами або в наручниках двоє азіатів з розкосими очима, міцні та жорстокі, що з насолодою прикладами ламали всім ребра. Слідство і допити велися в порожніх сільських хатах, які охороняли вартові з усіх сторін, а взагалі присілок нагадував фортецю — замасковані кулеметні гнізда, замасковані вартові, що стежили за тим, що діється в околиці, бо всього півкілометра було до Чорного Лісу.

Звідси під покровом ночі вирушали сотні диких азіатських людоловів, прочісували села, поля та яри, а ввечері приганяли пов'язаних міцними мотузами побитих, окривавлених нещасних, невинних чоловіків, жінок та підлітків, знеможених, голодних, з потрісканими губами, з заплаканими очима, бо ні їсти, ні пити не давали, а смуток та страх накладав на їхнє обличчя чорну печать. Аж тепер їм ставало зрозуміло, яку "волю" та "свободу" принесли нам "старші брати". Енкаведисти по черзі прочісували села і також у такий спосіб збирали дані від своїх таємних агентів, яких вони навербували за 1939-1941 pp. — це за той час, коли Червона Армія "визволила" Західну Україну з польського ярма, а закувала нас у ганебні кайдани совєтського взірця, накинула на нашу шию більшовицький зашморг, нагородила наш народ Соловками, Колимою, Воркутою, Норільськами та Казахстанами, відкрила браму в обіцяний Леніним комуністичний рай, де мало бути все наше — що моє, те не твоє, а що твоє, то моє, і я тобі не товариш, твій товариш — вовк із Брянського лісу.

З приходом "старших братів" на західноукраїнські землі, як гадюки та змії, повилазили зі своїх нір законспіровані сексоти-стукачі, перевертні та інші нащадки Юди; строчили фальшиві доноси на невинних людей, зводили рахунки за всякі дрібниці з сусідами, наввипередки лизали сідни-ці ненависним окупантам, щоби встигнути першими потрапити в комуністичний червоний рай, дістати Юдину нагороду, торжествувати, насолодитись, дивлячись на плоди своєї зрадницької продажної діяльності, як чекісти будуть арештовувати їхні жертви, грабувати, мордувати, судити, розстрілювати, а інших вивозити до білих ведмедів.

Більшовицькі завойовники, що "звільнили" Західну Україну від гітлерівського фашизму, ловили та арештовували тих, на кого вказували сексоти, а також усіх, хто здавався їм підозрілими, і ватагами, пов'язаних мотузами, гнали в Рубані, в льохи, а там досвідчені, вишколені помічники червоного диявола в погонах майорів та полковників з нагрудними значками "Почесний чекіст" киями та палюгами примушували невинних людей говорити на себе неправду, немовби вони вороги радянського народу і ненавидять Совєтський Союз. Тільки тут кожному, хто попав сюди, відкривались очі на "найпередовішу, найгуманнішу, найщасливішу" державу в усьому світі, в якій так "вольно дишит человек". Тут вихованці та послідовники "залізного" Фелікса Дзержинського, Єжова та Берії, які мали тепле серце та чисті руки і які закінчували гуманітарні та юридичні факультети, зустрічали арештованих багатоповерховою брудною московською лайкою та популярними на той час словами "бандьора, бандіт, западнік".

Це вони, сталінські діти, перетворили нашу благословенну землю на духовну руїну, закопали в могили без хрестів мільйони замучених штучно викликаним голодом, на Соловках втопили в морі еліту нашого народу, на шахтах за Полярним колом замучили каторжними роботами мільйони синів та дочок нескореної нації, розстрілювали в потилицю незламних духом, не кажучи вже про Крути, Базар та незліченні жертви, по-звірячому замордовані у в'язницях Західної України в 1939-1941 pp. Тож і в 1944 р. в Західній Україні репресивна машина НКВС продовжувала нищити провідні сили нації з нечуваною жорстокістю, силою зброї, опираючись на людей, обдурених фальшивою більшовицькою пропагандою, які не вміли розрізнити — де правда, а де брехня.

На Рубанях повним ходом кипіла заздалегідь запланована знищувальна людиновбивча робота, жертвою якої були невинні люди, в серцях котрих горіла незгасна любов до своєї Батьківщини, а цю любов силою виривали з їх грудей бездушні московські кати. Людолови кожний день приганяли затриманих людей, зв'язаних по кілька чоловік, їх тут цілодобово фільтрували, пересівали через кадебістське решето, але зовсім інакше, як хлібороб зерно, бо до зерна хлібороб ставиться, як до священного Божого дару, який дає життя, а чекісти створювали і опрацьовували десятиліттями ту систему фільтрації, яка передбачала все — брехливу агітацію, муки, тортури, пастки, очні ставки, вміло і дуже хитро підготовані провокації, підслуховування, шантаж, погрози і взагалі весь арсенал, яким ці упирі користувались упродовж існування безбожної, проклятої мільйонами замучених громадян сатанинської людинодробилки, якій назва — більшовицька імперія зла. Не оминула і мене чаша сія.

Не відчуваючи ніякої небезпеки, голодний, перевтомлений кількаденними переходами лісами, на світанку я виходив стежиною з лісу; через поріділі дерева вгадувалось вже поле. Але ще було темно і неможливо добре зорієнтуватися, де я знаходжуся, чи далеко до найближчого села. Густий ліс залишився позаду, а попереду виднілися густі кущі ліщини і поодинокі дерева. Раптом, не встиг я і оком змигнути, з кущів, між якими я проходив, накинулись на мене багато постатей у маскувальних плащ-палатках. Вистрілити не встиг, бо в лічені секунди ударами по руках вибили зброю, повалили на землю, з усіх сторін посипались болючі удари, заломили руки, добре зв'язали мотузами до горла і до грудей, наїжачились гострі штики, і тільки тоді наді мною нахилився майор, б'ючи наганом куди попало, і зразу почав допит.

Мені на все життя закарбувався в пам'яті образ мого першого ката, бо інакше його назвати не можна — по всьому було видно, що я не перший попав йому в руки, поки він дослужився до звання майора. Це був високий на зріст, із занадто довгими руками, великою головою, безбровий чоловік, із жаб'ячими очима, з безформеною фізіономією, яка нагадувала мені малюнки з журналів та газет, що видавалися перед війною і на яких чекісти з лютою ненавистю та злобою розстрілювали вояків УНР зі словами: "Нікакой України нет і не будет". Цей майор був подібний до тих, з журналів: нагадував розбійника з великої дороги. Він міг би бути натурщиком художникові-карикатуристу. Під час розмови вискалювались великі різнорідні зуби, а коли допитував, то з рота бризкала слина, як у скаженого собаки. Його мова нагадувала попереджувальне сичання змії. Здавалося, що такого виродка не могла виховувати мати чи взагалі жінка, він, скоріше всього, був підкинутий під двері дитячого будинку або батьками-кримінальними злочинцями, або якимись звихненими покидьками суспільства, а виховувався в інкубаторі-інтернаті за законами джунглів — хто сильніший, жорстокіший, найлютіший, продажний, тільки той міг вижити і дослужитися до майора. Таких у більшовицькій системі називали "сталінськими дітьми", бо саме на таких 70 років трималася серпасто-молоткаста, п'ятикутно-кривава диявольська тюрма народів.

Майор, б'ючи наганом, кричав: "Де сотня? Як псевдо? Куди і звідки ідеш? Хто сотенний? Скільки вас? Де зв'язок і хто зв'язковий?" Питання сипались як з мішка, і за кожним питанням — удар наганом або кулаком куди попало. Я вже говорити не міг, тільки ротом хапав повітря, бо з обличчя, носа та з рота цебеніла кров, я її ковтав, бо витерти не міг із-за зв'язаних рук. Червонопогонники, а їх було багато, кожний намагався вдарити живого "бандеру", били чим хто дістав — прикладами, кулаками, чобітьми. Майор просичав: "Хватіт, убівать не надо, ми єво живйом зароем. Поднять єво", — і тут підскочили кілька азіатів і, знову б'ючи, підняли на ноги. Вони мене підтримують, б'ють, а майор сичить: "Говорі, тогда убівать не будем". Я говорити не міг, бо захлинався кров'ю. "Ах, так не хочеш гаваріть, ми тебя расстреляем. Прівяжітє єво к дереву". — Чекісти потягли мене до дерева і прив'язали. Майор далі сичить: "Будем єво закапивать ілі оставім зверям на с'єдєніє?" — Азіати закричали: "Зачем закапивать — пусть звєрі с'єдят". Після того проти мене став чекіст з крісом, націленим мені в голову. Майор прокричав: "Буду считать до трьох, єслі не будеш гаваріть, после каманди трі — стреляем".

Я не вірив, що мене розстріляють, вони готувались розіграти комедію. Фактично мене чекають тортури, а можливо, по тому — смерть, — думав я, — а ця комедія робилась для того, щоби застрашити мене та зламати. Але все одно, подумки прощаюсь зі світом, беззвучно посилаю щиру молитву до престолу Всевишнього, прошу, щоби Небесний Творець прийняв мою душу, а тим часом майор з великими паузами та інтервалами рахує. Після "трьох" лунає постріл — я відзначив про себе у свідомості, що живий, і на мою психіку вистріл не мав ніякого впливу. Я припускав такий варіант, але для чекістів він ефекту не мав, не справдилися їхні сподівання — вони думали і розраховували, що я в останні секунди зламаюсь, але я про те не думав, хоч уже був побитий, окривавлений і в свідомості виринала думка, що так чи інакше мені не жити, бо знущалися і били дуже болюче. Бути чи не бути — мене не цікавило.

Мені фактично було все одно, бо в пастку я попався так раптово і несподівано, що я цього ніколи не допускав, а завжди розраховував на нерівний раптовий короткий бій, на поранення, — а тут вміло і хитро влаштована підступна пастка. Ми до таких методів не були підготовані, бо за німецьких часів ми були господарями в лісі, і німці, хоч і прочісували ліси, але робили це з галасом та стріляниною. В більшості випадків ми були повідомлені своєю розвідкою завчасно і до того ми ще мали німців за панів, які пішки в ліс не хотіли іти, щоб не порвати уніформу і не топтати багнюку, а їхали на машинах, мотоциклах та панцирках; лісові ж дороги майже не придатні для такої техніки. "Івани", навпаки, пішки лазили по болотах та багнюках, по нетрях, як чорти, і всюди, де їх ніхто не сподівався, і внаслідок такої переміни поведінки окупантів в неволю потрапило багато необізнаних з такою тактикою людей.

Майор голосно лає брутальною московською лайкою азіата, що от той нібито промахнувся, а він стріляв в мене з відстані десь трьох метрів. Солдат заганяє в цівку новий набій і готується другий раз стріляти — видно, що комедію розіграно вже не вперше. Азіати знову кинулися мене бити, розігріваючи себе найогиднішими лайками, найбільш досконалими, якими можуть пишатися тільки москалі. Майор і собі найболючіше вдарив мене кілька разів наганом, а потім закомандував: "Хватіт, он нам жівой нужен. Потом ми спустім с него кожу, а труп на кускі порежем! Разойдісь! Прочесать все кусти і вообще всю окрестность, арестовать всех, кто попадьотся". І дійсно, багатьом цим ранком не пощастило так, як і мені.

Азіати розійшлись, а кілька з них мене відв'язали від дерева. Допит тривав, і майор бив немилосердно жорстоко. Я нічого не говорив, бо і не хотів, і не міг. Майор просичав: "Ми єво заставім гаваріть, он всьо раскажет. Взять єво, і пашлі". Я не міг розглядіти решту членів тої банди, яка мене калічила безжально, окрім того виродка, котрий в мене стріляв, бо моя свідомість провалювалась від ударів з усіх боків, очі скоро запухли, світ сприймався в різних кольорах, думка працювала блискавично і хворобливо, весь час підсвідомо підказувала нічого не говорити, мовчати. Чи говорити, чи мовчати було все одно — смерть, а благати пощади повстанець не міг, це була б зрада, найганебніший вчинок, на який здатний тільки низький безхарактерний підлий чоловік. Через багато років я довідався, що такі, як мій перший кат, проходили спеціальну підготовку в так званій школі "Подготовка к борьбе с бандитизмом" у м. Саратові. Туди підбирали бездушних, жорстоких, грубих, безсердечних роботів сталінської системи, яка плавала в морі людських невинних сліз та трималась на закривавлених штиках більшовицьких душогубів.

Зв'язаного, побитого, закривавленого, в гурті багатьох людей пригнали мене в Рубані, запроторили в льох, і почала працювати диявольська машина під назвою "Москва сльозам не вірить". Вона працювала цілодобово, без вихідних. Від побаченого тут та почутого спливали в пам'яті страшні спогади та картини, побачені у Івано-Франківській в'язниці в 1941 р. Війна почалася без оголошення, і німці напали на Радянський Союз віроломно, без попередження 22 червня о 4 год. ранку. Були завдані бомбові удари по мостах та залізничних станціях, і таким чином був паралізований рух на дорогах. В обласній в'язниці було повно в'язнів, і щоб їх вивезти на схід, не могло бути й мови. Тому всіх їх чекісти по-звірячому замордували. Ховати їхні трупи у чекістів не було часу, тому одних поскладали і замурували в сутеренах а для інших викопали на в'язничному подвір'ї яму і закопали.

Після приходу німців братські могили розкрили, а трупи жертв терору порозкладали для спізнання. З усієї області з'їжджалися родини та близькі арештованих, щоби впізнати своїх рідних. Картина була вражаюча, приголомшуюча, бо жертви були не розстріляні, а замордовані. Тупими знаряддями порозбивані голови, грудні клітки, повідбивані руки та ноги. Кожна жертва була зв'язана, а то і по кілька, чим попало, але найчастіше дротом. Фактично пізнати їх не було можливо, хіба що тільки по одягові. Мені спливла в пам'яті та картина, і на свідомість насунулась чорна здогадка, яка вже і не потребувала підтвердження, — що і нас спіткає така сама доля, мученицька смерть від рук наших відвічних ворогів, які нас хочуть бачити тільки рабами, а якщо зайде мова про рівноправність, незалежність і свободу — тоді ми "бандіти" і нас треба винищити.

Двоє конвоїрів завели мене в селянську хату, а самі залишилися в сінях. За столом сидів чекіст, з підробленою неприродною ввічливістю запросив мене сісти, наказав конвоїрам розв'язати мені руки, просвердлив колючим, з прихованою жорстокістю поглядом великих, ледь косооких скляних очей, і почався перший етап обробки безборонної жертви на кшталт — "ти такий молодий, нащо зв'язався з гітлерівськими прислужниками, щиро зізнайся і ми тобі дамо рекомендацію у вищі навчальні заклади; подумай також про родину, бо в противному разі її вивезуть до білих ведмедів; перед тобою попереду життя, нащо ти будеш покривати бандерівців, ми все одно їх знищимо, і чим скоріше ти нам допоможеш, тим краще для нашої "Родіни", а "Родіна" гідно оцінить твоє щиросерде зізнання; ми тебе випустимо, ти ще зможеш стати інженером чи лікарем; ми тобі допоможемо, але ти допоможи нам — те, що ти нам скажеш, ніхто знати не буде, це буде таємницею, тебе бандерівці не досягнуть, в них короткі руки, їх по лісах мало, а подивись, який великий Совєтський Союз; вони божевільні, у них нічого нема, а у нас фабрики, заводи, у нас всього "много", ми їх задушимо по лісах і по криївках, а ти не бійся — покажи, де криївки, де склади, де ховаються "бандіти", де в якій хаті зв'язок, хто зв'язковий, як псевдо сотенного командира, скільки в сотні чоловік, яка зброя, хто вам доставляє харчі, з ким сотня вела бої, скільки убили червоноармійців, де їх поховали; може, знаєш провідників ОУН, як їх звати, які в них псевдо" і т. д.

Така "роз'яснювальна" робота велася півдня. Поки не було заперечень. Терпець урвався у сталінської дитини, щось хиже і дике блиснуло в його очах. Він подав сигнал, і з другої кімнати влетіли три офіцери, як казкові богатирі — високі, кремезні капітани та майор, і звернулися до мого слідчого: "Он єщьо нічєво не сказал? Сейчас всьо скажет". Всі четверо накинулись на мене — як голодні шакали шматують гострими зубами свою жертву, так і ці виплодки пекельного зла з брудною московською лайкою та з піною на оскалених від вродженої злоби устах, з потьмареними від нелюдської жорстокості очима збили мене з ніг, а на підлозі почали бити чобітьми куди попало, підсилюючи удари відбірними багатоповерховими матюками, яким, певно, в світі нема рівних. Я не пам'ятаю, скільки ударів я одержав та як довго били, бо опам'ятався, як лили на мене воду. Дали відпочити чи, може, самі втомились. Як через мряку, я дивився на їхню азіатську дикість, хижу звірячу лють, яку не в змозі пом'якшити ніякі вищі юридичні заклади, бо в їхньому генетичному коді закладені найгірші риси — злоба, жорстокість, кровожерливість, успадковані від Івана Грозного, Петра Першого та інших тиранів, на яких трималася 300-річна династія Романових та 70-річна більшовицька тюрма народів. Колесо тортур знову закрутилося.

Я вже не пам'ятав, скільки часу пройшло від того моменту, як мене полонили, бо день змінювався на ніч, мене ніхто не заміняв, а червоні упирі мінялися, питання були перехресні — якщо одному не встиг відповісти, то удари сипалися з усіх сторін. Болю вже не відчував, дуже хотілося заснути, бо кілька днів та ночей безперервних допитів вимотали фізично, свідомість збайдужіла, тільки десь там на дні приголомшеної уяви жеврів опір та затаєна ненависть, жагуче бажання помсти лютим ворогам, червоним опричникам, помічникам кремлівського людоїда. Вдень і вночі чути було нелюдські зойки катованих по всьому присілку.

Я здавав собі справу з того, що я всього рядовий вояк, і як мене калічили на першому етапі слідства! — а що ж було з тими командирами УПА та провідниками ОУН, яких взяли чекісти зрадою, підступно чи поранених, і вони опинилися в такій ситуації, що не встигли розповісти тим, з ким вони сиділи в камері, хто вони, звідки, де і за яких обставин попалися в кігті НКВС. На першому же допиті їх люто били, приголомшували, і якщо навіть після довгих тортур їм слідчі і давали короткий перепочинок, то вони після тих нелюдських знущань западали в глибокий напівсон, — бо допити тривали день і ніч і так цілими тижнями — й не могли і не встигали поспілкуватися ні з ким. Були випадки, що вони гинули в тортурах, і таким чином людина пропадала, не залишивши про себе ніяких відомостей чи принаймні прізвища та імені або псевдо.

Слідство тривало, чекіст погрожував: "Ми тєбя убйом, щєнок бандеровскій, хотя нет — убівать тєбя нельзя, ми тєбя будем мучіть, засудім тєбя, заставім по шею в грязі работать, так что жіть будеш і работать заставім, но худой, худой будеш, женщін не захочеш". Після декількох днів безперервних допитів з хати мене перевели в льох, якраз у ньому було мало людей, і там перші дні я був як у санаторії, бо на допит брали тільки раз на добу, — видно, слідчий був перевантажений новими арештованими, а я користав з того і лежав на землі, як було місце, стояти не міг, бо все тіло було в синяках та ранах і дуже боліло, боліли всі кості та голова.

Одного дня сталася подія, яка запам'яталася мені на все життя. Примхлива доля дарувала мені дуже багато всяких надзвичайних подій, але ця особлива, бо залишила глибокий слід в моїй пам'яті і служила мені еталоном геройства мого покоління, яке вкрило себе невмирущою славою — воно майже все лягло на олтар незалежності і, на жаль, не було визнане наступним поколінням, яке під впливом брехливої та фальшивої комуністичної пропаганди не спромоглося гідно вшанувати подвиги батьків, наслідувати їх і взяти їх собі за беззаперечний взірець. Тож одного дня пізно ввечері ми почули розпачливий крик, крик, який не затихав всю ніч. Аж на другий день викликали на допит з нашого льоху дядька. Як звичайно, його довго не було, а як приволокли його конвоїри скатованого і кинули в льох, він прийшов до тями через деякий час і розповів, що він бачив коло тої хати, де був штаб контррозвідки, лежачого високого чоловіка, в якого були зв'язані мотузами руки і ноги, роздерта сорочка і на грудях кров. Пізніше нас водили на допити, то ми розгляділи його як слід, бо навмисно конвоїри зупинялися коло нього і пояснювали: "Кто попитаєтся бежать — каждого ждьот такая же участь". По одежі було видно, що це вояк УПА. На грудях зяяла неперев'язана рана від удару штиком, з рани точилася краплями кров, під тим вояком була вже калюжа крові, і на грудях і на засохлій калюжі великий рій мух. Всю ніч до ранку він голосно кричав, пізніше голосно стогнав, очі закриті, тяжко дихав, не рухався, бо, крім смертельної рани, ще був дуже побитий. Як нам вдалося пізніше довідатися, цього незнайомця вели вночі на допит два молодих конвоїри, і, як звичайно, він мав зв'язані назад руки. Він вибрав момент, ногами і головою збив на землю обох озброєних червонопогонників, сам перескочив через пліт і кинувся бігти в сторону Чорного Лісу, який був від присілка з півкілометра. За огорожею був замаскований вартовий, як у москалів називалося, "секрет", і цей вартовий наздогнав утікача і штиком пробив йому наскрізь груди. Якщо незнайомий вояк пішов на такий крок, то, видно, усвідомлював, що його чекає по завершенні першого етапу допитів, коли в нього вже не було б шансу надіятись на свою силу, спритність чи спортивну підготовку, щоб утекти. Слідчі завжди розраховують на перший фізичний приголомшуючий удар — побити, покалічити, травмувати жертву, а вже другий допит для в'язня надзвичайно болючий і нестерпний, бо б'ють вже по битих місцях, по опухлих, кровоточивих, і ці повторні побої такі нестерпні, що люди непритомніють. Видно, цей герой про те мусив знати, тому і вирішив, що поки він ще в силі, поки його не поламали, треба спробувати вирватися з цього пекла. Очевидно, він мав неабиякий хист і силу, що збив з ніг двох озброєних конвоїрів і таки добре прибив їх, бо ж поки вони прийшли до тями, то він вже перескочив пліт і направився до лісу.

Пізніше нас багатьох завезли в обласну тюрму, де почався другий етап слідства, то я зустрічався по камерах з в'язнями, які були в Рубанях, але ніхто не знав того героя, тільки знали, що він був вояком УПА, а більше так і не вдалося довідатися нічого про нього. В кожного була своя біда, що раптом звалилася несподівано на людину, і з тієї халепи не вдавалося нікому вирватися, хіба що на декого бракувало доказів, то все одно додому не відпускали, а відправляли на фронт. До родини нікого не відпускали, бо після проходження через енкаведистське сито ніхто не мав нормального вигляду — чекісти спотворювали людей, перебивали кості, відбивали внутрішні органи так, що і рідна мати не впізнавала, як кажуть.

Мати цього героя теж чекала і не дочекалася свого сина; це повинна була бути мати-героїня, що виховала, подарувала Україні такого сина-героя, який, зв'язаний і без зброї, боровся з ворогами, хоч знав, що його чекає у випадку невдачі. Мати виховала в ньому національну гордість, це був орел, що не визнавав неволі — він був народжений літати, а не плазувати перед ворогами. Як нас водили на слідство, то ми бачили, коли проходили мимо смертельно раненого вояка, як офіцери-чекісти, кожний з них, били його ногами. Скільки то треба було мати ненависті та злоби до українського народу за те, що він став на шлях боротьби за незалежність. Вони тими ударами доповнювали кожний свою чашу скаженої люті і аж тепер вважали себе достойними спадкоємцями Дзержинського. Треба було бути виплодком пекельного зла, щоби з насолодою бити смертельно раненого вояка, зв'язаного міцними мотузами по руках та ногах і з пробитими штиком грудьми. Є навіть приказка, що лежачого не б'ють, а ці з диким азіатським задоволенням били та шипіли "Ух, бандьора, така твоя мать". Чому ж ви в боях з тими вояками драпали, не оглядаючись, а тут над безборонним нерухомим, безсилим вояком показували своє "геройство"?! Багато зусиль доклали і дуже плідно попрацювали комісари, політруки, парторги та комсорги, щоби недолюдкам-чекістам прищепити, влити люту шовіністичну московську гадючу отруту і направити їх проти вільної людини та народу, який встав на оборону своєї землі.

Вояк помирав довго, цілих два дні в страшних муках, після втрати крові він стогнав вже тихіше, а останній день тільки хрипів. Було дуже боляче дивитись на нього і його муки, на потріскані губи, зв'язане мотузками тіло, калюжу засохлої крові, рій мух, що пили кров і виїдали очі. Ми нічим не могли йому допомогти, хіба співчуттям, бо у нас теж були зв'язані руки, а якби хто ступив крок до нього, то кожного з нас чекало те саме, бо в той час людське життя не мало ніякої вартості. Він два дні згорав, як свічка, на наших очах, а ще день мертвий лежав на тому самому місці. Цю демонстрацію залякування чекісти робили для того, щоби зламати наш дух, зламати волю до боротьби, показати, що з рук чекістів ніхто не втече.

Вже цей вояк мертвий лежав, а нас, в'язнів, ще водили повз нього, щоби таким чином нас зламати до кінця, посіяти в наших серцях зневіру до нашої високої мети. А ми дивилися на нього, мертвого, і заздрили, і пишалися ним, бо він не намірявся іти тим тернистим шляхом, що нам приготувала доля, і волів вмерти на своїй землі безіменним героєм, чим нести свій тяжкий хрест невольничими шляхами у вічну мерзлоту Заполяр'я. Протягом трьох днів у всіх нас, хто спостерігав це неординарне сумне видовище, виникала сильна жадоба жити, щоби при першій нагоді помститися тим диким азіатам за цього нескореного відважного вояка УПА. Невідомо, що зробили з тілом цього мученика, бо скільки я не цікавився, ніхто з нас не знав його; його, мабуть, вночі десь захоронили, як тварину, без хреста, без домовини та заупокійної панахиди, бо ці нелюди ні в що не вірили, тільки в Сталіна та Леніна. Із шкіри лізли, вихваляючи тих проклятих кремлівських ідолів, які в ріках крові потопили за 70 років провідні сили нашого народу.

Пройшло півстоліття, а в моїй пам'яті ніколи не зітреться і не забудеться образ того відважного вояка, що старався вирватися на волю і заплатив за це своїм життям. Таких людей з нашого покоління було дуже багато. Наші люті вороги всіляко старалися обливати нас брудом, перекручувати історію, старалися озлобити проти нашої маленької Західної України весь колишній Радянський Союз. І їхній брехливій пропаганді це вдалося майже в повній мірі, бо вони створили образ бандерівців як кровожерливих озлоблених відступників, які хотіли відірвати Україну від більшовицької імперії та створити свою вільну незалежну державу. Але, з другої сторони, хотіли того чи не хотіли більшовики, а так сталося, що про бандерівщину, хоча і в фальшивому, перекрученому, спотвореному вигляді, довідалось усе населення Союзу в найвіддаленіших кутках, і ті мудрі люди, котрі вміли аналізувати цей процес українського відродження, не вірили більшовицькій пропаганді, а трактували це як прагнення української нації до побудови своєї незалежної держави.