Розділ VII

ШЛЯХАМИ НА СИБІР

Нас, членів ОУН та вояків УПА, засуджених воєнними трибуналами на довгі роки ув'язнення, везли в далеке та холодне Заполяр'я за те, що ми боролися проти двох світових імперій — гітлерівської Німеччини та більшовицької тюрми народів, — боролися не на життя, а на смерть на своїй прабатьківській землі з лютими ворогами, які загрожували існуванню нації, нищили все для нас святе, українське, русифікували, морили голодом, розстрілювали, вивозили на далеку холодну північ, щоби там нас "порізати без ножа", як писав Шевченко. Це вони вміли досконало робити, бо мордувати, вбивати, грабувати, ґвалтувати вони навчились протягом століть, завойовуючи сусідні народи, спираючись на багнети, насаджуючи страх і покору силою зброї, винищуючи провідні сили нації, щоби пізніше зробити з людей безбатченків, безрідних яничарів та перевертнів. За перевіреною жорстокою традицією політичних в'язнів, "ворогів народу" та інших "ненадійних елементів" насильно під конвоєм вивозили у вічну мерзлоту Сибіру та в безводні, обезлюднені пустелі Азії, і вони або гинули в страшних умовах табірного пекла, або розчинялися в тій інтернаціональній людській масі, русифікувалися і були назавжди втрачені для української нації. Таких вивезених були не десятки і не сотні, а мільйони наших братів і сестер, що ними заселили холодну дику Північ та неозорі пустелі Азії.

Нас везли в товарних вагонах, обмотаних колючим дротом, обставлених дикими озвірілими конвоїрами, що не реагували ні на які просьби ані мольби, черствими, бездушними, яким було наказано вищими офіцерами НКВС, що вони везуть не людей, а бандитів, зрадників совєтської Родіни, які хотіли відірвати Україну від російської імперії, планували вбити вождя всіх народів Сталіна, знищити Москву, самі мають звірячу натуру, є небезпечними злочинцями, співпрацювали з гітлерівцями та вбивали совєтських людей. Чим далі ми віддалялися на північ та схід, тим сильніший був холод. Вагони не опалювали, через великі шпари в дверях на ходу поїзда вривалися гострі холодні струмені вітру, і протяги гуляли по вагону. Ніякої підстилки, ні матраців не було, в'язні спали на голій підлозі, притискаючись один до одного. Таке перевезення в'язнів залізницею називалося етапом.

Етапи були найстрашніші в житті в'язнів. Весь час у холоді і голоді, без води, без теплої страви, в тісноті, в темряві, без лікарського нагляду; безконечні перевірки у вагонах, глум та знущання — все це вкорочувало багатьом в'язням мученицьке життя. Раз на добу давали шматочок хліба у 400 грамів. Належалось ще щось до хліба — цукор, риба або консерви, але нам цього не давали, бо конвоїри все це продавали і пропивали, а за те ще жорстокіше над нами знущалися. Деколи, як була погана риба, що її не вдавалося продати, не було на неї покупців, бо просто була не придатна до вживання, то тільки тоді її віддавали нам. Це були переважно сушені бички — риба, яка мала велику голову та великий хвіст, а м'яса не було — самі кістки великі. Давали одну рибину на двох або на трьох в'язнів, то зголоднілі, виснажені люди поїдали її з лускою, шкірою та кістками. Після тої солоної та зіпсованої риби дуже хотілося пити води, а її нам не давали, бо воду треба було носити з водокачки на станціях, а конвоїрам не хотілося цього робити. Якщо приносили у вагон відро чи два води, то всі кидалися, щоби хоч ковток дістати, щоби потріскані губи вмочити — та всім не вистачало, а спрага після з'їденої риби була неймовірна. Хто напився тої холодної води, то часто відразу діставав розлад шлунка і через кілька днів у муках помирав, бо медичної допомоги не було, а воду конвоїри часто набирали на станціях просто з калабань.

З України до Сибіру, в Кемеровську область, везли нас 28 днів. Переважно кожної ночі конвоїри робили перевірку — чи хто не втік або чи хто не готується втікати з вагона. Перевіряли за формулярами, які були заведені на кожного в'язня. Вночі конвоїри відкривали вагон, заходило їх кілька чоловік з ліхтарем та дерев'яними молотками, переганяли всіх в'язнів на одну половину і звільнену іншу половину ретельно обстукували. Обстукували ретельно дерев'яними молотками кожну дошку в підлозі, стінах, на стелі, — чи хто з в'язнів не прорізав люк, щоб утекти. Після такої ретельної перевірки одної половини вагона в'язнів викликали за формулярами, отже, той в'язень, якого викликали, зобов'язаний був назвати своє прізвище, ім'я та по батькові, рік народження, статтю, за якою був засуджений, та термін ув'язнення. При тому кожний в'язень мусив роздягатися догола, конвоїри промацували весь одяг і взуття, чи не було там недозволених і заборонених предметів, ножа, брошки, голки чи іншого металевого предмета, яким можна було прорізати дошку у вагоні та втекти. Перевірений одяг і взуття скидали серед вагона на купу, а голих в'язнів переганяли в перевірену половину вагона. Як усіх закінчували перевіряти, тоді конвоїри дерев'яними молотками обстукували другу половину вагона, і, переконавшись, що нема нічого підозрілого, виходили з вагона, наказуючи, щоби був порядок і щоби не було гамору.

Вагон закривали, ми залишались у темряві і всі накидались на ту кучугуру одягу посередині вагона, і кожний старався взяти все, що в темряві попадало під руку. Своє попадало рідко, бо все було перемішане. Звичайно, той, хто був сильніший і спритніший, забирав побільше, не дивлячись, чи це його, чи чуже — тільки аби одягнутись та взутись, бо надворі сніг і мороз, а у вагоні лід та іній на стінах та на стелі. Переважно старі люди та слабі залишались без одягу, голі, і замерзали, плакали, просили, благали, щоби їм віддали їх одяг, але на це ніхто не звертав уваги, кожний думав тільки про себе. Майже всі були байдужі до страждань тих нещасних, що залишились голі. Благання та плач тривали до самого ранку, поки не розвиднювалось; тоді той, хто мав чужий одяг, мусив віддати його власникам.

Такі спеціально плановані перевірки, переважно ночами, продовжувались протягом усього того часу, аж поки нас привезли в Сибір. Зрозуміло, що той, хто перебув, роздягнений, половину ночі на такому холоді, довго не прожив. Коли в'язням давали їсти ту смердючу рибу, а води не було, то від спраги в'язні язиками злизували сніг по стінах вагона, щоби хоч якось вгамувати страшну спрагу. Це, очевидно, були завчасно сплановані знущання бездушних виродків сатанинської філії на землі, де під червоним кремлівським куполом орудували безсердечні демони, що маскувались під робітничим знаряддям серпа і молота, а насправді це були помічники кривавого Люципера, які на шостій частині світу створили досі невідому народам кошару, обгороджену високою стіною з колючого дроту, під назвою Радянський Союз.

У вагоні були в'язні різних національностей, які заселяли велику більшовицьку імперію, а також багато мешканців тих європейських держав, які більшовики завоювали у війні з німцями — румуни, мадяри, поляки, чехи, словаки, хорвати, болгари, німці та інші. Багато з них не знали російської мови, то з ними конвоїри і так само верховоди у вагонах поводились просто по-звірячому, їх не вважали за людей, а за ворогів, над якими можна беззаконно глумитися, збиткуватися, мучити та безкарно бити на кожному кроці.

Найбільше у вагоні було москалів, які на правах завойовника та старшого брата верховодили, застосовуючи жорстокі знущання, глумились над усіма, топтали та принижували людську гідність, за найменші дрібниці присікувались до неросіян, даючи зрозуміти кожному, що беззаперечними господарями є тільки вони. Характерно, що хоч вони були також в'язнями, як і ми, і були засуджені на довгі терміни ув'язнення, але коли мова заходила про цілісність, безпеку, авторитет та про ворогів Союзу, то вони були готові кожної миті боронити та захищати більшовицьку імперію.

В перший день етапу конвоїри призначили старостою вагона колишнього секретаря райкому десь із Донбасу — злодія, шахрая та брехуна. Відразу коло нього згуртувалися кримінальні злочинці — такі, для яких тюрма — рідний дім, бо, власне, вони з тюрми і не виходили ніколи надовго і багато з них мали по кільканадцять судимостей. Між ними були і військові офіцери з вищою освітою, також суджені за кримінальні злочини, вчинені на територіях окупованих більшовиками країн, за грабунки, ґвалтування, розбій, шахрайство, вбивство і за всякі інші антизаконні вчинки, бо вони в тих окупованих країнах Європи поводились на кожному кроці, як дикі завойовники, і давали волю всім ненормальним пристрастям та виявам звірячої азіатської натури. Найбільше вагонна верхівка ненавиділа мешканців Західної України, бо для них ми були бандерівці, буржуазні націоналісти, зрадники і бандити. Вони часто порушували спокій у вагоні, завжди між собою голосно сперечались за всякі дрібниці, зчиняли гармидер, і тоді до вагона вдирались конвоїри, які тільки і чекали нагоди, щоби познущатися з в'язнів. Спочатку питали, хто старший вагону, а як староста ставав перед ними, тоді його питали, хто і чому порушив спокій у вагоні. Староста, не моргнувши оком, відповідав, що то в протилежному кутку бандерівці порушують порядок. Конвоїри з пекельною ненавистю накидались на нас з дерев'яними молотками, били підряд кого попало, аж поки не задовольняли свою азіатську лють.

Ця банда вагонних верховодів наводила страх на весь вагон своєю поведінкою, яка нагадувала диявольський шабаш у неволі. Якщо приносили раз на добу хліб, то вони ділили його, як їм хотілось — більші, гарно випечені пайки забирали собі, а решту — кому хотіли, тому давали. Гарячої страви за весь час етапу нам не було, води вмитися теж не давали, і не завжди можна було навіть напитися або хоч змочити пересохлі губи, бо знову-таки верховоди спершу ділили між собою воду, а як щось залишалося, то давали нам, і то не всім, бо першість мали москалі, а інші хай здихають, бо то для них вороги народу, "контрики", як вони нас називали. Майже кожен день хтось умирав від холоду, голоду та знущань, бо між в'язнями не було єдності, була ненависть, поляки ненавиділи українців, чехи — мадярів, а всі гуртом ненавиділи німців. Вагонна банда верховодів вміло використовувала ту незгоду і ненависть між в'язнями і чинила свою розбійницьку розправу над цими роз'єднаними людьми. У слабших відбирали хліб, відбирали кращий одяг, взуття та інші речі, якщо вони були у в'язнів, а хто чинив спротив, того жорстоко били. Справа була в тому, що більшість в'язнів не стикалась у житті з такими розбійницькими умовами, бо переважали люди інтелігентні, доброзичливі, гуманні, які не мали поняття про таке аморальне, бандитське, диявольське поводження кримінальних злочинців, для котрих було девізом "Ти здихай сьогодні, а я завтра", — тому ці покидьки відбирали у слабшої людини пайку хліба і проживали сьогоднішній і завтрашній день, а ті потерпілі вже вмирали з голоду сьогодні. Часто їм вдавалося брати хліб і на мертвих, що лежали в кутку вагона, бо як приходила перевірка, то конвоїрам тільки залежало, щоби всі були на рахунку за формуляром, і їх майже не цікавило, чи в'язень слабий лежить, чи вже він помер.

Ешелон з в'язнями переїздив через Урал; на Уралі є місто Златоуст. В околицях цього міста височить на видному місці високий білий стовп, який є символічною границею між Європою і Азією. Між нами були в'язні, які про це знали і знали, що цей стовп називається стовпом плачу для в'язнів, бо кого везуть під конвоєм в Азію, то тільки одиницям щастить повернутися назад в Європу. Це викликало великий смуток та печаль між нами, багато плакали, бо в тій ситуації, що ми опинилися, не було ніякого шансу вижити, а щоби відбути довгі роки в неволі на каторжних роботах, в холоді, голоді і при щоденних знущаннях, то годі було думати про щасливий кінець. Кожний день покидали нас сили, і залишалась хіба надія на чудо. Ми собі добре все усвідомлювали, бо добре знали історію кровожерливої Російської імперії та її наступницю — більшовицьку тюрму народів, яка поглинула в своїй сатанинській утробі десятки мільйонів невинних людей — людей, які боролись за волю і незалежність своїх країн, в тому числі України.

Крім тих знущань з боку конвою, знущання в самих вагонах від кримінальних злочинців було стократ жорстокіше; вони безжально і безкарно збиткувались над безборонними людьми. Пам'ятаю, серед в'язнів вагону був німець-вчитель, і над ним першим, який представляв німецький народ у вагоні, почала розправу вагонна банда. Тільки недавно закінчилась війна, москалі відсвяткували перемогу, і ці вагонні душогуби хотіли і собі по-своєму, по-звірячому, відсвяткувати тріумф. Витягли нещасного вчителя посеред вагона і, "прикрашаючи" свою лють і гнів багатоповерховою брутальною московською лайкою, розпочали над німцем розправу, вважаючи, що роблять великий патріотичний почин. По-дикому познущалися, побили його до крові, бо він нібито був учителем Гітлера і винен був у всіх гріхах німецьких, які його співвітчизники вчинили на радянській території. Через кілька днів трагічний жереб упав на долю мадяра-інженера. Це був старший чоловік, з вищою освітою, інтелігентний і доброзичливий. Його витягли на середину вагона, поглумились, побили до крові, познущались, бо він нібито винен, що мадяри воювали проти совєтської армії на стороні Гітлера, — і цей старий чоловік мусив відповідати перед бандою кримінальних злочинців за весь свій народ.

Через кілька днів злощасний жереб упав на мене. Ці сатанинські виплодки у людській подобі обступили мене посередині вагона і почали спершу мене обливати добірною, брудною, вульгарною, нецензурною московською лайкою, з якою, мабуть, не може конкурувати лайка жодної нації в світі. "Ну розказуй, бандерівський щенок, скільки ти убив совєтських солдат, а то ми з тебе душу виженем". Ці нелюди знали напам'ять кримінальний кодекс, і, як мене на перевірці кожної ночі викликали, то я повинен був називати статтю, по якій мене засудили, і перелік пунктів, а ця стаття і пункти були найстрашніші в Кримінальному кодексі, бо згідно з ними я був зрадник "Родіни" — був в організації ОУН і боровся проти окупантів зі зброєю в руках в лавах УПА.

А ще їх дратувала інша обставина. Німець-учитель не знав зовсім ні однієї слов'янської мови, і ніхто з ним не хотів спілкуватися, всі від нього бокували, як від прокаженого, всі дивилися вовком, а москалі — то прямо, як могли, знущались на кожному кроці і не пропускали нагоди, щоби його зневажити та вколоти якнайболючіше — "Ти фріц, ти гітлерівець, ти фашистська падлюка". Я трохи знав німецьку мову і в один критичний момент щось переклав йому, і від того часу він від мене не відставав з поясненнями та перекладом. Він дуже старався вивчити хоч небагато, хоч кілька десятків слів по-російському. Але наші відносини з німцем не пройшли повз увагу вагонної "еліти", і вони стали з підозрою та злобою поглядати на мене: по-перше, із заздрістю, що я хоч трішки володію чужою, ворожою їм мовою; по-друге, що я no-людяному ставлюся до їхнього ворога; а по-третє, і саме головне, що я бандерівець. Німець, не знаючи мови, прив'язався до мене, як утопаючий хапається за соломинку, вбачаючи реальний порятунок в тій ситуації — бо ж він як біла ворона, і всі з усіх сторін створюють психологічний і хуліганський тиск, показують зневагу, злобу. І хоч він людина інтелігентна, але на кожному кроці йому кидають у вічі: "Ти фашистська падлюка". Він не знав значення того слова і звернувся до мене, просив перекласти це слово. Я йому пояснив, від чого він був просто шокований. Сказав мені, що не допускав ніколи того, що в російській мові є такі мерзенні хуліганські слова і що ті злодюги і бандити могли так принижувати інтелігентну людину. Я йому відповів, що це тільки "квіточки", а "ягідки" ще попереду і що з цією мовою ніхто не може конкурувати по брутальних виразах та вульгарних лайках.

Правду кажучи, мені було не до нього, бо пройшовши слідчі тортури з усіма підступними, хитрими пастками, з неочікуваними прийомами тієї системи, яка шліфувалась десятиліттями досвідченими чекістами, котрі застосовували найпідліші методи фізичного та морального тиску у сирих та холодних підвалах НКВС, — мені навіть було важко говорити. На це потрібно було витрачати енергію, якої в мене майже не було після перебування у катівні та в'язниці на мізерному в'язничному пайку. Без передач та ніякої допомоги мій організм підупав до тієї межі, де людська гідність байдужіє, а прокидається тваринний інстинкт самозбереження. В такому моєму стані апатії і байдужості часто підходив той німець — на жаль, у моїй пам'яті стерлося його прізвище, а запам'яталося тільки ім'я — Отто. Найперше дуже чемно та інтелігентно вибачався, привітно вітався, освідомлювався про здоров'я — не всі компліменти я розумів, але по очах та обличчю здогадувався, скільки йому коштувало амбіції та розпачу поспілкуватися зі мною кількома фразами серед цих хижих вовків з оскаленими пащами, готовими кожної миті кинутись і розшматувати його. Я чомусь ставився до нього із співчуттям, хоч сам ненавидів німців, бо воював з ними, був поранений в бою з ними. Але тут, перед лицем неминучої для всіх загибелі, в моїй свідомості зароджувалося співчуття до його теперішнього стану, хоч передбачав, що наше спілкування принесе мені великі неприємності. Ці передчуття таки справдилися. Тим часом кожен день хоч кількома словами ми з ним обмінювалися, і мені теплішало на серці, коли я спостерігав, яке моральне задоволення приносило йому наше спілкування. Та й зрештою ми обидва були на одній пласі.

Отже, тепер вагонні головорізи вирішили зігнати на мені ту пекельну ненависть до українців, яка в них плекалась століттями. Раніше вони ненавиділи хохлів, але оскільки тепер хохли не становили для них загрози, то вони ставились до них з презирством, насмішкою та зневагою, а всю свою злобу спрямували на нового смертельного ворога "Родіни" — на бандерівців. Найогидніший з тих виродків сказав: "Якщо ти, бандеро, будеш мовчати і не скажеш, скільки ти знищив червоноармійців, то ми з тебе зробимо мокре місце. Ти зі своїм Бандерою хотіли нас завоювати, та ви ненормальні, ви такі-сякі, ми вашу Западну шапками накриємо, і що той божевільний Бандера думає, та ми вас всіх винищимо до ноги; тепер ми тебе скалічимо так, що ти в цьому вагоні здохнеш, і взагалі ми всіх бандер виб'ємо чи тут, чи у таборі. Прощайся, щенок, з білим світом, тебе Бандера не врятує, ми тут господарі життя і смерті". Я дійсно подумки прощався зі світом, бо що я міг — знесилений, зголоднілий, знівечений тортурами в підземеллях — протиставити цим нелюдам, які так ненавиділи нас за те, що ми підняли проти них зброю, їх багато, а я один, як заєць серед вовків або як серед скорпіонів, де від одного укусу наступає смерть. Підігрівши себе доволі безстидними і невимовно бридкими матюками, здичавілі і здеградовані нащадки московських тиранів приготувались вчинити беззаконну акцію над безсилою, безборонною жертвою.

Нараз між ними сталася якась нерішучість, щось загальмувало їхні звірячі пристрасті. До цього кола рвучко і енергійно підійшов чоловік, високий на зріст, якого я кожен день бачив, але не звертав на нього уваги, бо голодна людина вже не має ясної думки про щось, а збайдужіла до всього, що оточує, і думка працює тільки в одному напрямку — їсти, їсти, їсти, а більше нічого не сприймається і не аналізується — голод з людини робить тварину. Отож той чоловік підійшов до гурту тих скажених потвор і голосно і владно промовив: "Чого ви вчепилися до цього невинного чоловіка? Хто вам дав право знущатися над невинними людьми? Якщо ви не припините це незаконне судилище, я зараз буду гримати у двері вагона і викликати начальника конвою І, хоч я знаю, що це може коштувати мені життя, але я доб'юсь, що вас належно покарають за те беззаконня, яке ви тут творите!" Всі ті виродки замовкли, а староста запитав: "Ти що, хочеш боронити бандеру? Чи ти і сам бандера?" На це мій оборонець відповів: "Я не бандера, а така сама людина, як ви всі тут, і не можна одних безмежно вихваляти, а інших топтати в болоті. Чому вдалося Леніну у 1917 р. зробити революцію? А тому, що він мав добре організовану партію, а війна дала їм в руки зброю, і вони повалили царя. Таким же чином хотів скористатись і Бандера — він мав підпільну організацію, а війна між Гітлером і Сталіним дала їм зброю в руки, і от він силою зброї старався відірвати від більшовицької імперії Україну, яку Ленін насильно приєднав до Союзу. Так що Ленін і Бандера діяли та користувалися аналогічними способами. А цю свою брудну гру припиняйте, бо не знаєте, що вас чекає там, куди нас везуть". Наді мною пролетів ангел-хранитель. Я скористався тим замішанням і подався у свій куток, а мій оборонець, зрозумівши, що він добився свого і приголомшив ту розгнуздану банду своїм категоричним втручанням, теж відійшов, і на цьому та нездійснена оргія закінчилась.

Я не знав того чоловіка і в наступні дні якось не мав змоги йому подякувати за те, що він, фактично, вирвав мене з обіймів смертельної небезпеки. Я був би не витримав тої екзекуції, яка мені призначалася, бо боліли кістки і все нутро після пройденого тернистого шляху через чекістські катівні. Я і так вважав своє жалюгідне існування чудом. З тих вояків, кого взяли озброєного, мало хто вижив, бо поки їх допровадили озвірілі чекісти з місця взяття у полон до камери попереднього ув'язнення (в даному випадку до району), то по дорозі ті червонопогонники смертельно калічили людей, бо вважали, і небезпідставно, їх своїми останніми ворогами — якщо би вони стрінулись в бою, то від наших вояків, від повстанських куль, далеко не одного чекіста не дорахувались би червоні командири. Звичайно, е велика різниця між тими людьми, яких мобілізують насильно і гонять завойовувати чужі народи, і між тими вояками, яких не мобілізовували, а вони свідомо і добровільно ішли в лави УПА, щоби боротися не на життя, а на смерть з ненависними завойовниками нашого краю. В мого Божим провидінням посланого оборонця спрацював генетичний поклик відвічної стихії нашої нації, дух, який нас об'єднує в хвилину смертельної небезпеки, поклик гуртуватись для відсічі лютим ворогам.

Доля звела нас багато пізніше в червонім пеклі сталінських концтаборів за колючим дротом. Я довідався, що він походив з давньої родини запорозьких козаків. Хто читав "Історію запорозьких козаків" Дмитра Яворницького, той знає, що на Січі було 37 куренів, кожний з яких мав свою назву. Якраз один з тих куренів заснував мого оборонця давній предок на ім'я Ірклій, і курінь називався Іркліїв. Отже, мій оборонець називався Ірклієнко Іван Антонович. Він дуже пишався своїм родоводом, бо ж до наших днів небагато могли похвалитися старовинним походженням свого роду. Він народився в Полтавській області, працював учителем в Кіровоградській області і був засуджений на 10 років. В таборах він познайомився з нашими провідниками ОУН та УПА, вивчив платформу нашої боротьби і брав дуже активну участь у змаганнях політв'язнів за свої права. Разом з нашими хлопцями пізніше здійснив невдалу спробу втечі, за що був другий раз суджений. Особливо приємно було з ним спілкуватися, бо мав він феноменальну пам'ять, знав весь Шевченків "Кобзар". Після другого засудження Ірклієнка перекинули в інший табір, і про дальшу його долю мені нічого невідомо.

Мені в житті таланило стрічати багато таких людей, як Ірклієнко, — високоідейних, безкорисливих, готових на самопосвяту, лицарів нескореного бунтівничого духу нашої нації. Він для кожного мав підбадьорливе слово або якусь вістку чи просто розраду, бо багато з нас падали духом, зневірялись у переконаннях, тратили надію на щасливий кінець. В умовах страхітливого, нелюдського, хижацького поводження з в'язнями багато з нас кінчали самогубством, калічились, бо знущанням, переслідуванням, виснажливим каторжним роботам не було кінця-краю. З нашого покоління кого не вбила гітлерівська куля або енкаведистська черга з "дегтяра", того десятиліттями шельмували, принижували, зневажали — але все ж більшість не зламали ані тюрми, ані тортури, ані кайдани окупантів нашої землі.

Ті, хто волею Небесного Творця пережив цей мученицький тернистий шлях, ніколи не зможуть забути і не зможуть викреслити зі своєї пам'яті тих лицарів золотого фонду української нації, які в жорстоких умовах страхітливих сталінських душогубок вистояли як неопалима купина, пройшовши довголітній шлях терпіння, зберегли в своїх серцях палаючу любов до рідного краю, залишились незламні духом і створили собі нерукотворний, невмирущий, величний пам'ятник на сторінках історії України. Наша держава ще гідно не вшанувала своїх синів та дочок — тих, які ніколи не бачили Україну вільною, але боролися з лютими ворогами з вірою в те, що на їхніх кістках проростуть паростки відновлення нашої державності, що їхнє життя і боротьба, сповнена героїзму, самопожертви та трагізму, дасть грядущим поколінням наснагу продовжити започатковану святу справу, ім'я якої Українська Самостійна Соборна Незалежна Держава. Ми свідомі були тієї великої доби, в якій довелося жити і боротися, і ми не посоромили тієї повстанської слави, як не посоромили її ті, що від нас уже відійшли. Вони заплатили велику жертву за любов до України і залишили нащадкам свої імена, вкриті безсмертною славою.