Розділ VIII

ШВЕЙЦАРСЬКИЙ ГОДИННИК

Примхлива доля закинула мене, молодого вояка УПА, засудженого на 10 років позбавлення волі, в Кемеровську область до примусових таборів, які офіційно називалися Сиблаг — Сибірські табори. Я опинився там не сам, а нас тисячі під конвоєм, в товарних вагонах, обмотаних колючим дротом, привезли на станцію Юрга, вивантажили з вагонів і завели у велику кошару, загороджену дошками висотою в три метри. Жорстокий і суворий конвой, що супроводжував нас з Дніпропетровська аж у Сибір, передавав нас конвоїрам з Сибірських таборів. Отже, "гостинні" сибіряки дали нам як добовий пайок по дві варені картоплини величиною як куряче яйце. Хочеш їж, а хочеш дивись, бо на всю добу більше нічого не дістанеш. Для нас це було щось нове, бо протягом 28 днів, за які ми долали відстань від Дніпропетровська до Кемерово, нам давали на добу 400 грамів хліба, хоч хто знає, чи там були ті грами, бо їх ніхто не важив, ніхто не добивався, щоби зважити і переконатися, що там дійсно вони є, ніхто не наважувався порушувати таке питання, це було дуже ризиковано, бо озвірілий дикий конвой міг поламати ребра за найменшу скаргу, немилосердно побити чи закрити на голодний пайок у штрафний вагон, який був в ешелоні спеціально для непокірливих. Треба ще додати, що це ще був воєнний час, на сході точилася війна з японцями, і ці нелюди поводились з в'язнями дуже жорстоко, до всього присікувалися і за найменші дрібниці знущались.

Отже, коли нас вивантажили на станції Юрга, ми всі думали, що скінчились наші страждання, той страшний етап, якого найбільше боялися в'язні, бо, повторюю, умови були жахливі, теплої страви не давали, тільки один раз хліб на добу, води не те що вмитися, а навіть пити достатньо не давали. Багато в'язнів у дорозі повмирало, а ті, що доїхали, мали вигляд живих ходячих трупів, тільки очі світилися якимось хворобливим блиском; всі були брудні, чорні, невмивані та залякані тими дикими азіатами. В тій великій кошарі нас всіх вишикували по п'ять і дали команду сісти. Досередини зайшла в супроводі конвоїрів ціла ватага чекістів-офіцерів — ті, що передавали, і ті, що приймали нас — почали повз нас ходити, а нас було багато, цілий ешелон, всіх порахували, і сибірський начальник табору став питати, чи є в когось якісь претензії до конвою. Так вони обходили нашу сидячу колону, а коли наблизилися до того місця, де я сидів, я піднявся. Вся та ватага вірних сталінських дітей, приголомшена, зупинилась — вкрай здивована, шокована, не приготовлена, до таких неординарних подій, не вірячи в доконаний факт, що хтось може висунути якийсь протест, вимогу чи скаргу, — із великим зацікавленням звернула колючі, люті, повні ненависті очі на мене, нещасного, худого, чорного, обдертого, міхзяць невмиваного юнака, що мав відвагу висунути якісь претензії до конвою. До того конвою, що нас, весь ешелон збідованих в'язнів, тероризували, продавали належний нам пайок, рибу та цукор на базарах по дорозі, а на виручені гроші пили і ще гірше над нами знущалися.

"В чьом дело?" — після довгої гнітючої і полохливої паузи, з підкресленою жорстокістю спитав начальник сибірського конвою. "В мене в Дніпропетровську конвой забрав годинник", — відповів я. Сибірський начальник повернувся до начальника конвою і спитав: "Це правда?" Цей виродок відповів: "Годинник є, і ми передамо його зі справами". Як офіцери-чекісти, так і ті, що їх супроводжували, а також всі в'язні із затаєним віддихом слідкували за всім, що відбувалося. Вся червона зграя сталінських дітей просвердлювала повними злоби десятками очей мене, який кинув виклик здеградованій системі злочинців та виродків сатанинської династії душогубів.

В Дніпропетровській тюрмі, де колись побував і Тарас Шевченко, нас відбирали на етап з великої камери, в якій нас було десь із 300 в'язнів. Нас викликали по списку на широкий коридор, перевіряли по документах, заставляли роздягатись догола, відкривати рот, заглядали, чи нема там чогось схованого, заставляли піднімати догори руки і заглядали, чи нема чого під пахвами, заставляли присідати, нагинатись, заглядали між ногами — одним словом, всюди, де би можна було заховати заборонені предмети: ножик, голку, бритву, олівець, цвях і т. д. Це робили одні конвоїри, а другі уважно і прискіпливо перевіряли одяг, промацували і все вивертали. Як прийшла черга до мене і до мого одягу, я крадькома спостерігав, як почали промацувати мої штани. Раптом чекіст зосередився і почав пороти ножиком шви на штанах, розпоров і з широкого грубого рубця витягнув кусочок олівця та ручний годинник швейцарської фірми "Омега". Всі конвоїри, що нас перевіряли, позбігалися до цього щасливчика і стали оглядати годинник.

Треба сказати, що в той час годинник був дуже дорогий і не легко було його купити, навіть не всі офіцери носили годинник — отож усі конвоїри лишили свої місця і позбігалися докупи, розглядаючи знахідку з великою цікавістю. На це звернули увагу офіцери-чекісти, що наглядали за тим відбором, а їх було кілька чоловік, і вчинили мені допит. Справа була така, що як я попався у пастку, годинник в мене був на руці і під сорочкою, і ті червонопогонники, які мене в'язали, в ранковій темряві в поспіху не помітили того годинника. Як пізніше мене привели в присілок Рубані, розв'язали руки і кинули в льох, я був при свідомості і дуже втішився, як побачив, що в мене при обшуку не виявили годинника. Я непомітно, щоби ніхто не бачив, зняв годинника, помалу від'єднав браслет, в підстилку з гнилої соломи, що була в льоху, запорпав браслет, а годинник, який мав продовгасту форму, непомітно запхав у широкий рубець штанів. Чогось я дуже не хотів, щоби він дістався моїм катам, і в мене зародилась думка, що як я залишусь живим, то, може, він мені колись стане в пригоді. Як саме, я собі не уявляв, але чомусь покладав на нього надії.

Я пройшов всі круги слідчого пекла, сотні разів чекісти обшукували мої штани, але ніхто не виявив годинника. В обласній в'язниці один мій краянин подарував мені малесенький кусочок олівця, і, хоч це теж було заборонено, я той огризок олівця прилаштував в той самий рубець, де був захований годинник. І цей огризок зрадив, бо він був гострий, чекіст намацав його і таким чином він відкрив схованку. Нас роздягали і перемацували багато разів також і в обласній в'язниці, забрали на етап і везли з Івано-Франківська до Дніпропетровська місяць, там обшукували — і все проходило, я вже вірив, що завезу його туди, де буду відбувати каторгу. І ось на останньому обшуку в Дніпропетровську його чекіст таки знайшов. Мене примушували сказати, де я його взяв, а я твердив, що при арешті не відібрали, бо не попався на очі.

Отже, тут, у Сибіру, на станції Юрга, коли нас здавала одна охорона, а приймала друга, табірна, і коли нас, сидячих по п'ять, питали, чи в нас є якісь претензії до конвою, в моїй свідомості піднялась справедлива буря протесту проти тих конвоїрів, що нас везли в Сибір. В моїй пам'яті пройшли ті знущання, які вони чинили в дорозі, що нам не те що їсти, а і води не давали напитись ті бузувіри. В ту хвилину я навіть згадав Тараса Бульбу — коли козаки відступали перед ворогами і він загубив свою люльку, то йому стало її дуже шкода, і він не хотів змиритися з тим, що вона попадеться в руки ляхам, повернувся шукати її і за це поплатився своїм життям на вогнищі. Я свого годинника теж не хотів зрікатися на користь тим нелюдам і, не думаючи, що мене чекає в майбутньому (хоч спалення, може, і виключалося), з рішучістю зробив несподівану заяву. В результаті обійшлося без прикрих несподіванок, і таки ті дикуни мусили віддати годинник туди, куди мене направляли, і ніякої помсти не було, хоч я був готовий на таку реакцію. Все обійшлося добре. Начальник немилосердного конвою, як побитий пес, як злодій, спійманий на гарячому, скрипучи зубами, тамуючи невимовну злість, посилаючи тисячі найвідбірніших матюків на мою адресу, зрозумів, що тут забагато свідків, самосуду вчинити не вдасться і доведеться віддати незаконно присвоєне.

Нас перебрали нові господарі, сибіряки, якісь відмінні від європейців, чи то мені, може, так спочатку здавалося, але більшість з них були руді, обличчя квадратові, риси обличчя не витончені, не шляхетні, грубуваті — споглядали з презирством, видно уже були приготовані до зустрічі з бандерівцями. А щодо розмови, то вони переплюнули тих, які нас сюди везли, матюками сипали що слово, як з мішка. Лаяли Христа і Бога чи було за що, чи ні, чи просто підкреслювали, що вони нехтують всім світом і Творцем, що через нього все сталося. Напрошувалось питання, хто їх привів на світ і виховував, таких пішаків звироднілої чи здичавілої династії Єрмака. Отож нас вивели з тієї кошари та й повели в степ. Земля ще не пробудилась із зимового сну, і сніг ще лежав в ярах, а степ трохи нагадував український, тільки з тієї різницею, що тут попадались кущі березини, а в нас вільха та верба.

Дорогу зі станції Юрга до табору, а то було якихось 20 кілометрів, можна назвати Голгофою. Там Ісуса вели і за ним несли хреста, а тут нас ніхто не вів, але самі ми іти теж не могли — що кілька десятків метрів колону зупиняли, бо в'язні падали на землю, а піднятись не мали сили. Спочатку вибирали сильніших в'язнів і заставляли вести слабших, тих, що падали. В'язні так були ослаблені довгою дорогою, знущанням, холодом, голодом, що зовсім не мали сили пересуватись, конвоїри їх підганяли, підштовхували, грозили, що постріляють, матюкалися, давали відпочинку, але вкрай виснажені люди рухалися черепашачим ходом. Така сумна картина змусила начальника їхати в табір по підводи, які за якийсь час приїхали. То тих, яких несила було вести попід руки, поклали напівживих на підводи, і таким чином подорож тривала. Завантажені в'язнями підводи поїхали в табір, а колона продовжувала рухатись вперед. Знесилених вже не було кому підтримувати і вести, то, пройшовши пару кілометрів, довелося конвоїрам залишити велику групу в'язнів у степу, розуміється, з охороною, з тим, що по них приїдуть підводи пізніше. Поки ті, що ще могли дійти до табору, туди дійшли, то в степу залишилося ще кілька таких груп знесилених в'язнів.

І от нарешті табір. Перше, що впало у вічі, — це високий чотириметровий глухий пліт з дощок, а на верху тих дощок був зроблений на обидві сторони так званий козирок з колючого дроту, щоби не можна було перелізти той пліт. Від загорожі шириною три метри кругом табору проходила "запретная зона", обтягнена колючим дротом, всередині поборонована, щоби було видно сліди, якби хтось вночі переходив. Кругом забороненої зони на землі були протягнені грубі дроти, а на тих дротах нанизані кільця, до яких на ланцюгах прив'язані злючі собаки. По тих дротах собаки бігали вздовж усієї забороненої зони і від найменш підозрілих звуків чи появи чужих людей зчиняли неймовірний гавкіт. По кутах табору стояли високі вежі, а на верхівці під дахом озброєні вартові пильно стежили, чи не порушується кимось заборонена зона, а якби хто-небудь переступив заборонену зону, то відразу без попередження стріляли.

Нас зупинили перед брамою, перерахували, зробили перекличку, звірили по особових справах, відкрили браму, впустили в зону, і закрився за нами світ на 10 довгих років. У таборі нас чекали "таборові криси", нас знову переписали, створили бригади, призначили бригадирів з числа старих таборових лояльних прислужників та гнобителів. Під час тієї церемонії вільнонаймана жінка, яка вела перепис, а вона була начальником КВЧ ("культурно-воспітатєльная часть"), оголосила, що в кого забрали годинник, повинен підійти до неї. Я зачекав якийсь час, підійшов до неї і сказав, що годинник в мене забрали, і простягнув руку, щоби вона мені його віддала, хоч я його не бачив. Вона мені відповіла, що годинник мій у неї, але вона віддати мені його не може — він буде лежати разом з моєю особовою справою і, як я відбуду покарання, мені його віддадуть. Я попробував ще раз її умовити, але вона дала мені категоричну негативну відповідь.

Пройшло кілька місяців, і ця жінка, прізвище її було Морозова, якось підійшла до мене. Треба згадати, що крім виховної роботи, вона також приносила в зону листи і роздавала персонально в руки адресатам, щоби вони не пропадали. І от на цей раз вона мене ощасливила, бо принесла мені перший лист з моєї дорогої Батьківщини, на який я дуже довго чекав. Аж тут, на чужині, відірваний від свого коріння, позбавлений волі, пройшовши всі круги "большевицького раю", усвідомив я ще більше, яка дорога мені тепер моя люба Україна, і треба було в її обороні голову зложити, щоби не терпіти ганьбу неволі, не тинятись по концентраційних таборах, не працювати на зміцнення нашого найлютішого ворога, який приніс нашому народові неволю, смерть та духовну руїну. Морозова переконалась у точності мого прізвища, вибрала момент, щоби не було сторонніх, і повідомила таке: "Твій годинник я здала з твоєю особовою справою в II частину на зберігання, але якось недавно я бачила, що його носить на руці дочка начальника II частини".

II частина то був слідчий відділ, а його начальника в'язні називали "кумом". Цей слідчий чекіст-шовініст не любив неросійські меншини, безжальний тиран наводив страх навіть на тих безстрашних кримінальних злочинців, які мали по кільканадцять судимостей.

Я вже чув про нього і його жорстокість, бо про нього говорив весь табір, всі його боялись за його садизм і дику ненависть до "ворогів народу". Я його кілька разів бачив на розводі, це коли нас ранком виводили за зону на роботу — він завжди стояв коло вахтового будинку, високий, худий, обличчя довге, з довгим горбатим носом, мав примружені, малі, хижі очі, завжди насуплений, ніколи не стояв на одному місці; здавалося, що це хижий птах, який вистежує свою жертву. Весь час кидав колючі погляди на гурт виснажених, пригнічених неволею в'язнів, наче хизувався своєю зверхністю над приреченими. Він був грозою всіх підневільних, а також вільнонайманих. Часто викликав у слідчу камеру підозрілих, на його думку, в'язнів, допитував, робив переслідство, вишукував якісь додаткові факти, щоби пересудити людину, додати ще кілька років до попереднього терміну ув'язнення. З самого першого погляду на нього складалося враження, що це бездушний кат, а ще знаючи, що він забрав мого годинника, думаючи, що я до волі не дочекаюся, то виходило, що це і рафінований злодюга, більшовицький офіцер без честі та совісті, який чинить розбій у білий день. Це тільки подумати, яким треба бути дріб'язковим злодюжкою та ще з вищою освітою, щоби полакомити-ся на таку річ у позбавленого волі, позбавленого можливості захистити себе, захистити своє добро від посягань захланного "стража Отечества".

Я тільки трохи ще розпитав Морозову, чи були подібні випадки, і дійшов висновку, що добиватися повернення мого годинника є марна справа. Після цих роздумів я вирішив нічого не добиватися, бо ще мав на увазі, що міг поставити під удар Морозову — то ж вона мені дала цю інформацію. Я не знаю, чим вона керувалася, але, думаю, перш за все ненавистю до цього злодія, перед яким тремтіли всі і вся. Конфлікт з ним закінчився би плачевно. Не знаю, чим я викликав у Морозової співчуття, але треба їй віддати належне, поставилася до мене no-людяному, по-жіночому, хоч працювала в такій установі, завдання якої було зламати нас духовно, виховати з нас новий "совєтський народ". Я вирішив, що нічого не доб'юся, а можу ще накликати на себе непоправні погані наслідки, а довести свою правоту в тій ситуації було просто неможливо, бо той нелюд був у селищі цар і Бог.