Розділ IX

ДАНИЛО МОСКОВІТА

В дитинстві не раз я слухав, як співали пісні про чужину, і ніяк не уявляв собі, що то означає — ота чужина. Не раз виходили дівчата заміж в невістки на друге село, і пам'ятаю, як на весіллі вся родина гірко плакала, як за мерцем, що віддають дитину на чужину, між чужих людей, хоч воно було і недалеко, всього кілька кілометрів, і своя земля, свої люди. Але чомусь там, де народився і виріс, було все рідне і дороге, святе, бо тут пізнав світ, природу, людей, все до болю було знайоме і близьке, і не можна було собі уявити, щоби все було по-іншому, щоби все змінилося. Навіть в юності ніколи собі не задавав питання, що таке чужина, бо воно просто не торкалося мене конкретно, не зачіпало за живе, не завдавало болю; не відчувалося, що за тим поняттям таїться, які відчуття та враження.

Наших славних козаків москалі гнали палками висушувати болота, щоби побудувати північну столицю Росії, Петербург, і ця сумна та трагічна сторінка нашої історії якось вбивалася болем у свідомості тим, що вони вмирали тисячами на чужині. Це дуже боліло і викликало протест проти ненависних завойовників. Москалі зруйнували Запорозьку Січ і змусили наших волелюбних предків покидати рідний край і вибиратися на чужину, і не звичайну чужину, а ворожу, і хоча вони там по неволі оселились, та довго не могли жити під чужим небом, на чужій землі, не в змозі змиритися з бусурманами, мріючи повернутись на ясні зорі та тихі води, у край веселий, де залишились могили їхніх предків. Далеко на чужину завезли останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського та полковника Семена Палія, а наше покоління заселило, освоїло не тільки людьми, а і Богом забуті чужинецькі закутки комуністичної імперії, там, де жили тільки дикі звірі та хижі птахи. Туди насильно, силою зброї загнали наш народ, щоби він вів двобій з дикою природою, який неможливо було виграти, і ця чужина стала могилою для наших діточок, братів та дідів, не пристосованих до суворого Заполяр'я та мертвих пустель Азії. Ця ненависна чужина проковтнула наші найкращі свідомі кадри, на які спиралася наша національно-визвольна боротьба.

Ніхто не знає, скільки-то нашого народу вивезено на чужину, не повернулося на батьківський поріг, бо немилосердна чужина пожерла їх, невинних, тільки за те, що вони любили Україну. Ці наші мученики, опинившись на краю світу, в чужому дикому краю, часто не мали навіть змоги послати вісточку в Україну, бо не було ким, і часто ще не було кому написати, бо наші вороги не давали нам змоги вчитися. Пихаті окупанти мали нас за бидло. Більшовицька навала залила Західну Україну брехливою пропагандою, просторікуючи про братерство та вікове прагнення до єднання. Та були в нас далекоглядні й національно-свідомі політики, які розуміли, що це була тільки замаскована спроба знекровити, витравити із свідомості людей ідею незалежності, фізично розправитись з провідними силами нації і в кінцевому результаті русифікувати, розчинити на неозорих просторах комуно-фашистської імперії збайдужілі, слабодухі середні верстви населення. Отож і почалася боротьба з тою брехливою компанією, яка готувала загибель нашої нації.

У боротьбу проти ненажерливих і ненависних окупантів включились всі ідейно-свідомі люди, серед яких було багато малограмотних і зовсім неписьменних, проте вони на своїх плечах несли великий тягар — тягар, для якого і не треба було бути письменним. Це були переважно селяни. Неписьменні та малописьменні не винні в тому, що так сталося, бо всі окупанти, які приходили на наші землі, воліли мати темну і неписьменну масу, аніж освічених людей — темною і неписьменною масою набагато легше керувати. Окупанти не запроваджували обов'язкове навчання в школі, дивились на це крізь пальці, а по селах, в глушині, далеко від основних доріг, деколи школи і не було, а якщо і була, то в одній кімнатці навчалися кілька класів почергово. Літом малеча шкільного віку змушена була пасти худобу, а зимою не могла відвідувати школу, бо не було в що вдягнутися і взутися, і тому мусили сидіти на печі, чекати, поки звільняться одні в хаті чоботи чи черевики, щоби вибігти надвір потішитися зимою. Подекуди, особливо найбідніші, навіть босяком бігали по снігу, щоби повозитися на санчатах.

На жаль, таке не вельми щасливе дитинство було за часів цісарської Австрії та панської Польщі. Про зимовий спорт не могло бути і мови, про це могли мріяти тільки діти польських легіонерів, осадників та шляхти. Так само, як була в селі школа, то сюди присилали вчителя чи вчительку польської національності, бо українців не допускали. А вчитися треба було польською мовою — українською забороняли. Щоби українець чи українка могли вчитися в педагогічному інституті, треба було вихрещуватися, переходити на римо-католицьку віру, а безкоштовних вузів взагалі не було, були тільки платні інститути. Селянин, щоби вчити своїх дітей, грошей не мав, не міг собі такого дозволити, це було надзвичайно дорого. Не було де заробити грошей, хіба що продати землю, яка селянина годувала. Таким чином, хто був здібний, обдарований природою, вчився самотужки; діставали самовчителі, які випускало товариство "Просвіта", і довгими зимовими вечорами при світлі гасової лампи по буквах, по складах вчилися читати і писати.

Це була копітка праця, але вперті одиниці таки добивались деяких успіхів. Проте це були дійсно одиниці, а більшість, махнувши рукою, казали — вчитися не буду, бо мої батьки і діди без грамоти прожили і я проживу. Така була сумна окупаційна спадщина, що позбавляла наш народ можливості оволодіти наукою та бути нарівні з іншими націями. Отже, такі були сільські "університети". На Західній Україні промисловості не було майже ніякої, все населення було селянським і тільки вміло працювати на землі; любили її, шанували її і, якби була потреба, то і життя би за неї віддали.

З того старшого покоління було багато таких, які в документах проти свого прізвища ставили хрестик. Але, з другої сторони, вони були неперевершені майстри обробляти ниву, годувати хлібом з української пшениці пів-Європи. Для цього не дуже потрібна була письменність, бо досвід вирощування гарних врожаїв передавався з сивої давнини, з покоління в покоління. Хлібороб завжди був у пошані, бо вмів використати всі можливості нашої благословенної прадідівської землі. В часи національно-визвольної боротьби 40-х — 50-х pp. багато наших сільських господарів опинилися за колючим дротом в жорстоких сталінських таборах по Сибіру за участь у цій боротьбі, бо вони допомагали нам всім необхідним, щоби жити і воювати, а їхні сини і дочки поповнювали ряди УПА та підпілля ОУН. Опинившись да леко від Батьківщини на чужині, в більшовицькій неволі, прибиті горем та жорстоким гнобленням сталінських опричників, вони жили надією на щасливий кінець. Хоч не було найменших шансів перебути ті довгі терміни ув'язнення, у кожного жевріла надія повернутися. Кожному хотілося дати про себе вісточку до своєї родини на Україну, що він живий, довідатися, що робиться вдома і як там близькі. Багато кому було невідомо, що коли його арештували і посадили за ґрати в підземелля НКВС, то відразу всю родину забирали і вивозили на далеку, дику і холодну північ на спецпоселення, а господарські будівлі конфісковували, розбирали, майно та весь доробок розграбовували, нищили, і на місці хати колись заможного господаря з'являвся пустир.

Тож кожний в'язень з тих щасливих, кому вдалося пережити в холоді, голоді і знущанні ту страшну дорогу і доїхати цілим і непокаліченим, за всяку ціну старався якось дати знати про себе в рідні краї. Але це не так було легко. Паперу в концтаборах не було. Ще тривала війна. Як хтось із тих в'язнів, яких ми застали в таборах, мав чистий папір, то за листок паперу треба було віддати добову пайку хліба, а самому поститися і голодувати. У новоприїжджих не було не тільки грошей, а навіть ложки, ніякої посудини, щоби взяти той маленький черпачок баланди, яку нам давали три рази на добу. Отже, ті в'язні, які хотіли зв'язатися з рідним Краєм, стояли перед великою дилемою — або зовсім не писати, а якщо писати, то не їсти ту пайочку хліба, яка нас тримала на світі, бо на тій баланді, в якій, крім води, нічого Не було, прожити цілу добу було дуже тяжко. Ту баланду адміністрація називала чомусь супом, але вона і близько суп не нагадувала. Всі в'язні і до того, як я вже казав, були виснажені до краю кількамісячним, а дехто і кількарічним недоїданням по тюрмах та пересильних пунктах і переїздом залізницею у товарних вагонах, де чимало людей вмирало від голоду та холоду.

Хто вирішив голодувати добу і міняв пайочку хліба на чистий листок паперу, щоби послати додому вісточку, то йому ще, крім того, треба було якимось чином дістати олівець, написати лист, адресу, зложити трикутничком, як було заведено у воєнний час, бо конвертів не було, — і аж після того цей лист здати в руки вільнонайманому службовцеві в КВЧ ("культурно-воспітатєльная часть"). Це був орган в червоному царстві диявола, створений сталінською людиновбивчою системою, щоби політичних в'язнів, смертельних ворогів більшовицької імперії, перетворити на покірних, без'язиких рабів, на слухняну людську отару плебеїв, здатну тільки задовольняти щоденні тваринні потреби, насильницьким чином переламати нашу свідомість і дух і протягом довгих років неволі посіяти в наших серцях байдужість, кволість та безнадію, невіру в успіх у визвольній боротьбі.

Службовець КВЧ відносив лист у штаб табору, де цензор уважно перечитував кожний лист, вивчаючи, що там написано, і якщо він знаходив щось заборонене, не дозволене властями — хоч одне слово, — той лист рвали і кидали у сміттєвий кошик. Якщо у листі було дуже багато написано проти режиму, то цей лист фігурував як обвинувачувальний документ для слідства і покарання. В такому випадку в'язня викликали, саджали в камеру, починали слідство, забороняли листування, засуджували на 5-10 діб, а то і на місяць арешту в табірній в'язниці і переводили на голодний пайок за порушення табірного режиму або за антисовєтську пропаганду. І таких параграфів, щоб засудити людину, в них було дуже багато. Тому-то всі в'язні старались, не маючи виходу, писати листи в рожевих тонах, вихваляючи сприятливі умови життя і ані словом не заїкаючись, що вони живуть у голоді, холоді, в неймовірно жахливих умовах, де на кожному кроці топтали людську гідність, знущалися, глумилися, принижували нашу національну гордість, не кажучи вже про побої на кожному кроці.

Дуже погано було неписьменним, бо їм, попри все вищезгадане, треба було знайти людину, якій би можна було б довіритися повністю і яка могла б уміло і добросовісно написати листа. Лист треба було написати так, щоби було зрозуміло, в яких нелюдських, пекельних умовах живе людина, і при цьому щоб цензура не змогла знайти нічого підозрілого. Цензорами працювали у більшості випадків наші брати з-над Дніпра, виховані у ненависті до свого народу, напоєні більшовицькою отрутою, які встидалися називатися українцями, щоби не бути темою для насмішок, бо їх зневажливо називали хохлами, і тому вони зі шкіри лізли, щоб довести свою любов до "старшого брата", не накликати на себе підозри. Москалі на кожному кроці насміхалися і глузували, що у хохла тільки до обіду голова варить. Тому-то ті цензори вислужувались, підлизувались до табірного начальства, щоби заробити собі зірочку на погонах та підвищення по службі.

Вони були байдужі до людських страждань, прискіпливо перечитували наші листи і, якщо находили недозволене, не приховували, а вживали репресивних заходів. Так вірою і правдою вони служили кривавій більшовицькій імперії. Треба було їх перехитрити, обдурити, щоби вони не могли запідозрити зашифрованої в листі інформації про справжній стан речей. Отже, ми старались опрацювати таку систему шифровки, щоб обманути цензуру і послати до родини хоч куцу інформацію про те животіння, яке ми вели. А перебували ми на грані життя і смерті, бо більшовицькі людоїди створили таку систему нищення людей, якій могло позаздрити пекло. В тій системі було все враховано, і хто туди попав, то мусив бути добре ідейно загартованим, щоби вистояти, не зламатись, не втратити первинних людських цінностей, не зазнати морального та духовного спустошення, не перетворитись на тварину.

Я спав на одних нарах з певним господарем старшого віку, походив він з Дрогобицької області і називався Данило Московіта. Він не раз бачив, як я писав старшим неписьменним людям листи, отож він попросив мене, щоби я йому теж написав листа. Він не їв цілу добу хліба, змінявши свою пайку за чистий листок паперу із зошита, і ми стали обмірковувати, як написати про наше життя та так зашифрувати, щоби цензура пропустила. А як він дійде, то дома щоб могли розшифрувати і довідатись, в якому пеклі ми існуємо. Я вже мав деякий досвід в цьому напрямку і розкрив моєму сусідові свій попередній план. Він довго розмірковував над тим, як то зробити, ми довго планували, все зважували, бо він був чоловік тямущий і не раз в розмові з ним навіть не можна було здогадатися, що він неписьменний — настільки він орієнтувався в оточуючому житті. Не раз він висловлював всякі мудрі думки, про які мені і не снилося. Я захоплювався його ясними, глибоко осмисленими ідеями, але здійснити їх тут, за колючим дротом, було неможливо. Праця над листом продовжувалася, ми обмірковували всякі деталі, враховуючи, що цензор має освіту, знає добре нашу мову, і до того ще розпитували постраждалих, які були у вахтовому будинку, куди їх викликали для пояснень про написане. З самого початку нашого перебування в таборі ми чули про репресії за написані листи, бо необізнані з цензурою в'язні писали в них про жорстокі знущання, про той страшний етап, про голод, холод та про всі ті митарства, які випали на нашу долю. Певна річ, що ті всі кривди, описані в листах, читали цензори і, боячись перевірки, очевидно, заявляли слідчому, а той викликав на слідство автора листа, забороняв рік листуватися та присуджував покарання в таборовій в'язниці. Таким чином постраждало багато в'язнів, а для інших це була наука, як і що писати в листах. Була велика спокуса написати родині правду про все наше життя в комуністичному "раю". Цензора ми не раз бачили, бо старі табірні в'язні показували на нього, проклинали його, матюкали його неголосно, прозиваючи таборовим буквоїдом та хитрим продажним хохлом. Отже, були всі підстави добре думати, щоби не постраждати, і це змушувало нас з найбільшою осторогою братися за написання листа.

Також, щоби добре написати листа, треба було хоч трошки ввійти у минуле того, від кого буде лист, хоч мінімально знати його біографію, близьку родину, якісь події з життя, якісь уподобання, захоплення, бо як писати сухо, лаконічно, без натяків, то це не лист. Такі неписьменні, як правило, самі диктувати не вміли, це справа не така і проста, а вони ніколи з чимось подібним не стикались у своєму житті і переважно тільки знизували плечима — мовляв, напиши як знаєш, аби було добре. Доводилося в дядька багато розпитувати, щоби хоч трохи підняти завісу повсякденного життя на волі. Часом дядько хотів напоумити своїх рідних виказати щось сокровенне або щось не сказане до арешту, що в кого було на серці, від чого дещо і залежало в родині, то знову-таки — це все треба було вміло скомпонувати відкрито й зрозуміло, а те, за що можна було потерпіти, треба було вміло зашифрувати.

Зі всякими пересторогами ми нарешті листа склали, зложили в трикутник, а коли почали писали адресу, тут виникла проблема — на чию адресу посилати листа. В селі пошту контролювало НКВС, і лист міг потрапити їм до рук, тому мій дід обдумав цю справу, і ми вирішили заадресувати листа далекому родичеві, який безпосередньо не був зв'язаний з підпіллям, але симпатизував нашому рухові, а прізвище мав зовсім інше, ніж мій дід. В листі ж ми дали зрозуміти, щоби він передав листа його дружині або дітям. Як із цим було покінчено, то зачекали, поки прийде службовка КВЧ, яка забирала листи, і віддали їй в руки, щоби він не пропав. Тепер стали підраховувати, скільки часу лист к буде іти в Україну і скільки йтиме відповідь назад. Точно не вгадали, вийшло трохи пізніше. Весь той час чекання дід часто оповідав, що в нього вдома щось не гаразд, бо сни дуже погані сняться. Я пропонував не звертати уваги на це, не брати до серця, хоч сам вірив, що між снами та дійсністю є якийсь зв'язок, правда, в кожної людини вони по-іншому справджуються.

Причин для занепокоєння було багато — дід мій був родом з Карпат, з лісистої та гористої місцевості, а там, як відомо, базувалися сотні та курені УПА. Тож там кожний день більшовицькі людолови робили облави, прочісували ліси, шукали криївки, арештовували підозрілих. А вночі, як з-під землі, появлялися озброєні повстанські відділи месників, нападали на гарнізони НКВС, нищили червонопогонників-душогубів. Удосвіта знову карпатські верховини та столітні смереки ховали під свої крони в непрохідних хащах від ворожих очей всіх незламних духом синів та дочок нашого народу, які за життя вибрали тернистий шлях безсмертя. Мій дід підтримував цю боротьбу, часто оповідав з гордістю і неприхованою радістю про той внесок карпатських мешканців, який вони зробили у процес відродження української державності. Таким чином, спогадами та розмовами, ми підтримували свій дух, і нам легше було переживати будні тієї жахливої дійсності, яка не давала найменшого шансу вижити, і тільки десь на дні свідомості жевріла іскорка надії на щасливий кінець.

Приблизно через два місяці дід мій нарешті дочекався з України вісточки; він приніс листа, і від радості чи тривоги в нього тремтіли руки, а в очах застигли дві скупі чоловічі сльозини, погляд був якийсь збентежений. Довго обертав в руках конверта, розглядав з усіх сторін, хотів переконатися, чи це не сон, нарешті розкрив його і попросив прочитати: "Читай усе, що там написано". Я почав читати листа, де автор дякував за отриману звістку і зазначав, що все в листі зрозуміли. Він просив прочитати вуйкові Данилові все, що дальше повідомлялося, бо то істинна правда, як не гірко писати, і нехай приготовляється до найгіршого, бо в наших краях тепер пекло, і ніхто не певний, що нам завтрашній день принесе. Далі в листі родича Данила йшлося про долю його трьох дітей — двох синів і дочки. Сини були вояками УПА і боролися з ворогами України. В нерівних жорстоких і кривавих боях обидва сини поклали свої голови на визвольний жертовник нескореної нації. Дочка вміла друкувати на друкарській машинці і працювала в районному осередку ОУН. Це на той час була досить унікальна професія, яка в підпіллі цінилася на вагу золота, бо і друкарська машинка і друкарка були вкрай необхідні підпіллю. Якимось чином чекісти довідалися про місцезнаходження криївки, оточили її і, як у таких випадках бувало, запропонували скласти зброю і здатися на милість ворогам. У відповідь пролунали постріли, вибухи гранат і почався нерівний бій — на одного повстанця, як правило, наступало кілька десятків ворогів. Бій точився недовго — весь районний осередок по-геройськи загинув, включно з дідовою дочкою. Дружина ж його на нелегальному становищі і ховається у своїх людей, щоби постаратися уникнути вивезення на Сибір.

Поки я це читав, мій дід ревно і гірко плакав, я навіть не міг дочитати того листа — не можна було без скорботи і жалю дивитися на старого чоловіка, що раптом став осиротілим, скривдженим жорстокою долею, одиноким на проклятій чужині, вбитим непоправним горем — і ще доводилося працювати на тих, котрі забрали в нього найдорожче — дітей, радість і надію на старі літа. До цього моменту, як не було тяжко, але надія тримала на світі і надія заохочувала до життя — а може, перебудемо, а може, переживемо, бо ще було для кого жити. Подумки розмовляв з дружиною, діточками, а тепер — все обірвалося. Після такої приголомшливої вістки мій дід став глухим та німим, ні з ким не заводив ніяких розмов. Багато людей з нашого оточення довідалися про його трагедію і багато співчували дідові, хотіли якось розрадити старого, але він ні на що не реагував, . якось замкнувся в собі, втратив всякий інтерес до життя. Ночами не спав, плакав таким плачем, що все тіло здригалося. Вдень сльози завжди стояли в очах, очі згасли, не було звичайного блиску, здавалося, що він нічого не бачить, бо його уява жила минулим, тільки ворушилися уста — видно, він говорив подумки зі своїми мертвими діточками, певно, що не ганив їх за те, що сталося, бо і сам ішов тим тернистим шляхом.

Я, чи хотів того чи не хотів, а за всім спостерігав, іноді старався заговорити до діда; розрадити не надіявся, бо в тому випадку не міг — не було такої людини, щоби могла розрадити, і не було таких слів. Звичайні слова не мали ніякої сили, щоб утішити діда Данила чи полегшити ту смертельну муку, ті страждання, які так раптово звалилися на старого чоловіка. Ніхто не міг відчути того, що робилося в його душі та свідомості; нема такого мірила, щоби зміряти ту муку, що заволоділа його єством, бо мало таких трагічних випадків траплялося в житті, щоби так прибити, спопелити людську життєздатність. Все своє свідоме життя він прищеплював дітям ті шляхетні людські якості, які леліяв у своєму серці і які були ідеалом для нього.

У моїй пам'яті ця трагічна подія теж залишила глибокий слід. Я порівнював її з життєвою долею моєї мами, в житті якої було майже те саме, бо невблаганна доля і наш рід зачепила своїм чорним смертельним крилом — старший син загинув у бою з московськими нападниками, а другий попав у лабети НКВС, що було майже рівнозначне смерті. В ті часи співали популярну революційну пісню, і там були такі слова: "Не вернеться вже той живий ніколи, кого чекісти повели".

За довгі роки, прожиті за колючим дротом, мені доводилося багатьом нашим неписьменним людям писати листи, в якійсь і мірі мені це вдавалося, я завжди зі співчуттям ставився до таких людей і старався вкласти в цю справу часточку своїх знань та кмітливості, допомагаючи тим знедоленим, але незламним патріотам спілкуватися зі своїми родинами. Для мене було щастям, коли я бачив позитивні результати зі своїх намагань, і було приємно бачити, коли після одержання листа в наших стареньких дідів радістю світилися очі. Це у випадку, коли все було гаразд, не було трагедії, хоч у більшості випадків була скорбота та печаль, бо на наших землях шаленів кривавий терор і в цьому смертельному двобої з лютими ворогами гинули сини та дочки тих наших дідів, що їм за любов до України кремлівські людожери відміряли стільки років позбавлення волі, що перебути вони їх не могли. Майже всі пішли з життя, залишивши недобуті роки ув'язнення тим катам, котрі їх судили, та їхнім нащадкам. Тяжкі гріхи сталінських катів — знущання та терор, гіркі сльози, невинно пролита кров — повинні впасти на їхніх дітей та онуків, бо людська кров не водиця.

Малописьменні і неписьменні з нашого покоління виховали зміну, яка прославила наші національно-визвольні змагання. Тернистий шлях, пройдений нашим поколінням 40-х — 50-х pp. засвідчує, що малописьменність та неписьменність не були гальмом чи перешкодою в боротьбі за відновлення української державності, а ці люди нарівні з освіченими несли той самий тягар відповідальності за долю нашої нації перед майбутніми поколіннями.