Розділ X

ЦВИНТАР ПРИРЕЧЕНИХ

Сибір. Кемеровська область, станція Юрга, Сиблаг. Назва табору невідома, відома тільки поштова скринька — табори були зашифровані тільки числами. Даний табір мав шифровку 247/1. В цьому районі, який займав територію, як в Україні ціла область, було багато таборів: мені відомі 247/30, 247/50 — один від другого був віддалений на десятки кілометрів, а подекуди табір від табору стояв недалеко, бо в ті часи Кемеровська область була заселена рідко, хоча і багата на родючі чорноземи. В'язні ГУЛАГу тоді побудували багато заводів та фабрик, розвинули сільське господарство, освоїли тайгу. Примхою долі мені прийшлося побувати в кількох з тих таборів ГУЛАГу, але про один з них спомин у пам'яті залишився, поки буду жити. В тому таборі було дуже багато інвалідів; мається на увазі, що вони не були без рук чи ніг, але то були настільки зморені, зголоднілі, замордовані, виснажені люди, що вони перебували на грані життя і смерті. Те, скільки їм залишилося жити, було питанням найближчих днів, навіть не місяців, — це були крайні дистрофіки.

Нас утримували в інвалідних бараках-напівземлянках, що нагадували не житлові приміщення, а живі трупарні. Ті бараки були вкопані в землю по вікна, напівтемні, всередині з суцільними нарами. Нари були дерев'яні, стеля теж дерев'яна, оперта на дерев'яних стовпах, а між нарами вздовж бараку — вузький прохід. В дерев'яній стелі, у стовпах, в нарах розмножувалися паразити-блощиці, яких було страшенно багато. Коли наступала ніч, то вся та нечисть вилазила зі своїх щілин, падала зі стелі та з нар на сплячих в'язнів, і ту кров, що ще недопили сталінські кати і косто-ломи в слідчих ізоляторах та тюрмах в одиночних камерах, — то ті блощиці допивали, допивали останні краплі життя з тих нещасних змордованих в'язнів. Вони не давали заснути, лазили по тілі, по обличчю, а як вдавалося спросоння якусь роздушити, то вона дуже противно смерділа. За ніч одежа червоніла від роздушених блощиць, тіло свербіло від укусів тих гидких паразитів. Спасіння від них не було. Як мала бути перевірка вищого начальства, то нас заставляли гарячою водою промивати дошки на нарах, але та процедура нічого не помагала, а навпаки, нам здавалося, що паразити ще гірше і дошкульніше кусали наше тіло. Вони гризли нас цілий рік, а літом знову нам не було життя від комарів та мошкари, які, як тільки сонце сідало за обрій, з'являлися хмарами і немилосердно кусали, залазили всюди під одежу, в очі, в рот, у вуха і пили кров. Ніяких засобів захисту від цих кровопивців не було; їх що день, то більше роїлося, але табірне начальство тим не переймалося — для них людські страждання були насолодою, в них ніколи не було співчуття до знедолених невинних людей, бо для них ми були ворогами народу і "ізмєнніками Родіни", а вони належали до привілейованої касти сильних світу цього і мали за мету терором "перевиховати" або знищити противників комуністичної ідеології.

В тих бараках ми жили разом з кримінальними злочинцями, які відбували покарання за різноманітні вчинки, зафіксовані в Кримінальному кодексі Радянського Союзу. Хоч би за які провини вони були засуджені, то були люди, які різко відрізнялися від нормальних людей. Сама їхня поведінка, спосіб життя, стосунки між собою були для нас спочатку малозрозумілими, незвичними, бо вони виходили за межі прийнятих норм життя, не були розповсюдженими ніде, крім Радянського Союзу. Вони любили повторювати табірну приказку: "Кто не бил в лагере — тот будет, а кто бил — тот нікогда не забудет". Складалося враження, що всі були в таборах, окрім партійців та чекістів. Хто з них не лаявся з начальством, не мав прогулів на роботі, виконував добросовісно норму виробітку і яким залишалося досиджувати рік чи два, то таких місцеве табірне начальство випускало з-під варти, і вони без конвою працювали за зоною табору на всяких роботах, закінчуючи термін ув'язнення. За скоєні кримінальні злочини вони себе не винили, не відчували докорів совісті і ненависті до держави, але коли привезли нас, політичних в'язнів, то вони нас люто зненавиділи, ставились до нас вороже, бо ми — "ізмєннікі Родіни, бандеровци, гітлеровскіє пособнікі" і т. д. На нас їх нацьковувало табірне начальство, щоби між нами не було злагоди, а тільки ворожнеча. Якщо кримінальний злочинець убивав людину, то для них це не було щось надзвичайне, це була буденщина. Але якщо в політичного в'язня чекісти знаходили листівку із закликом повалити криваву більшовицьку імперію, то він уже був смертельним ворогом "отечества", "контриком", як вони нас називали (від слова "контрреволюція").

Кожного дня з інвалідних бараків клали до лікарні тих, які не могли встати, з опухлими ногами та животами, а з лікарні їх на другий чи на третій день мертвими вивозили за зону. Один з таких арештантів, що працювали без конвою за зоною табору (їх називали безконвойниками), заганяв у табір підводу, яку тягнув бичок, під'їздив до лікарні, вантажив мерців або, як вони їх називали, "дубарів", накривав їх, роздягнутих, брудною плахтою і вивозив за табірну браму. Там він спинявся коло вахтового будиночка, звідти виходив чекіст-черговий з табличкою, на якій вівся облік в'язнів (бо паперу не було), стягав плахту і списував з бирки, прив'язаної до ноги небіжчика, його прізвище, ім'я та по батькові, рік народження, статтю, за якою засуджений, на який строк і т. п. Ще у лікарні кожному мерцеві до ноги прив'язували шматок дощечки чи фанери, на якій було написано всі дані про людину.

Отже, черговий переписував усіх небіжчиків на свою табличку, перевіряв, все перераховував, бо мерців ніколи не везли по одному — завжди кількох. Після того брав замашний молоток і кожного мерця бив молотком щосили по голові, стараючись таким чином стопроцентно переконатись, що в'язень дійсно небіжчик, не прикидається, бо таким ударом він міг би убити живу людину; били вони з насолодою, добросовісно, "з патріотизмом" — цю дику процедуру вони виконували залюбки. Куди пролягав далі шлях "ізмєнніков Родіни", ніхто в таборі не знав і не цікавився, бо рідко в кого з інвалідів жевріла надія, що він вийде на волю з того пекла. Фактично ми не бачили жодної людини, яку б випускали на волю. Ми ще застали небагатьох в'язнів, арештованих і засуджених у 20-х—30-х pp. за контрреволюційну діяльність. Більшість з них були засуджені на 10 років таборів суворого режиму, але як котрому вдавалося відбути той строк і приходив час випускати їх на волю, то їх викликали до начальника табору, а той їм об'являв, що на волю випускати їх не можна, бо вони є соціальне небезпечні для держави, і тому Генеральна прокуратура постановила продовжити їм термін ув'язнення ще на десять років, після чого змушував їх підписувати постанову прокуратури.

Основна маса в'язнів з європейської частини Союзу мала мало шансів вижити в тих умовах. Зими дуже довгі і холодні, пайок арештантський дуже мізерний, і тільки та пайка хліба в 400 грамів фактично утримувала приречених до якогось часу при житті, бо гарячих страв не було, а була баланда — кип'ячена вода і навіть деколи несолена; в ній, фактично, ніяких продуктів не було, хіба що морожена картопля, і то не кожному попадала. Отже, тією баландою не можна було втамувати голод, а голод дошкуляв і перетворював людину на тварину — голодна, виснажена людина не здатна ні про що думати, тільки про їжу.

В'язні поступово, з кожним днем згоряли, як свічки, особливо кремезні, з сильною будовою тіла, бо такий організм потребував багато їжі, а її не було де дістати, бо в неволі всі, як у клітці. Сильніших вибирали і посилали на роботу, але зимою не всі витримували: одне, що люди виснажені, не в змозі виробити норму, а норми були великі, а по-друге, на роботу виганяли напівроздягнених та напівбосих, а на сибірському морозі голодна ослаблена людина замерзає, бо її нічого не гріє. Та й зрештою вони нас туди везли не для того, щоби ми жили, а для того, щоби нас винищити, як "ізмєнніков Родіни". Більшість в'язнів трималася на світі за рахунок свого організму, але всі тілесні ресурси, запаси організму поступово згорали, до в'язнів чіплялися всякі хвороби, бо їхній організм не мав сили боротися з інфекціями. Ми ще в той час не знали, що на утримання арештанта держава відпускала на добу 16 копійок. Можна собі уявити, чи реально прогодуватися за 16 копійок на добу, навіть на волі, а туди ще входили одяг, взуття і всі інші витрати. Якщо в'язень і мав силу піти на роботу, то рідко хто там витримував, до того дуже часто люди відморожували собі кінцівки або й зовсім замерзали. Лікарня завжди була повна нещасних приречених, а лікувати треба було хлібом, а не ліками, яких так само не було.

Кожного дня після обіду в зону приходив безконвойний фельдшер. Він приносив з собою в торбі градусник, валер'янку, марганцівку, йод та аспірин. Ще до його приходу багато нещасних створювали чергу коло будки, де він приймав хворих, але не з надією, що він вилікує. Переважна більшість в'язнів стояли в черзі і просили (як дочекались), щоби фельдшер, а no-табірному його називали "ліпило", налив їм мензурочку марганцівки, щоби хоч що-небудь кинути в шлунок. На якийсь час в'язень забував про дошкульний голод. Тих, в яких температура була вище 38°С, клали в лікарню, а до 38° треба було іти на роботу. З тими, які були з інвалідних бараків, фельдшер не хотів говорити, бо він бачив, що їхні дні полічені. В кого були болі в грудній клітці, то їм "ліпило" на спині йодом малював решітку. Того, хто йому не подобався або щось сказав проти нього, фельдшер виганяв з будки і називав симулянтом.

Кандидатам на той світ "ліпило" давав направлення в лікарню, але то були люди, в яких шансів залишитись жити майже не було, їм допомагали дійти до лікарні, а там, якщо була тепла вода, то роздягали і купали як-небудь, бо самі вони вже не мали сили купатися, давали таку-сяку шпитальну білизну та постіль, у вигляді якої щось відштовхувало, бо і білизна і постіль мали далеко не привабливий вигляд. Свій одяг хворі зв'язували в клунок і віддавали в камеру схову. В лікарні немічних лікували такими самими ліками, як і фельдшер. Головлікарем був хірург-єврей, в'язні називали його коновалом. Кремезний, з квадратними плечима чолов'яга з крутим характером, він сипав лайками як хуліган, не дивлячись, чи то стара жінка, чи молода дівчина перед ним, ніколи не добирав слів, а в колі медперсоналу висловлювався вульгарно. Складалося враження, що він не закінчував вузу, а виховувався на вулиці між пролетарськими бараками. Якщо й робив хірургічні операції, то тільки з приводу грижі, і не всі при цьому виживали. Bei решта були наперед приречені на смерть. Операції він робив тільки в певні дні на тиждень, і в ті дні, як правило, найбільше вивозили за зону мерців. Ми з сумом спостерігали ту траурну процесію кожний день, і хочеш-не-хочеш напрошувалось питання — коли прийде моя черга?.. Бачили, як відходили з цього світу колись гарні, міцні чоловіки, яким би тільки жити й жити, а тут, за колючим дротом, більшовицька душогубка поступово, витонченими методами, з точним розрахунком невблаганно нищила величезні маси народу за те, що ті люди не хотіли хвалити кричуще беззаконня, не хотіли хвалити безсердечних убивць, не хотіли хвалити брехунів та фальшивих комуністичних пророків.

Це було напровесні 1946 р. Нас, велику колону інвалідів, примусово гнали на роботу, напівроздягнених, напівбосих. Сонце підбилося трохи вище і ласкаво пригрівало нашу колону знедолених, нещасних і приречених людей. В умовах комуністичної сваволі та дикої поведінки конвоїрів ми існували тільки одним днем, бо на майбутнє жевріла тільки маленька надія, а впевненості не було. Людоїдська система зміцнювалася, гнобила нас, викручувала руки, затикала рота, стараючись зробити з нас роботів, без'язиких рабів. Як звичайно, вели нас на роботу з попередженням: "Шаг вправо, шаг влево — счітаєтся побег, конвой прімєняєт оружіє без прєдупрєжденія". Крім того, з боків та позаду чекісти вели вівчарок на повідках, які весь час рвалися до в'язнів, бо натреновані були кусати людей. Чи в поході, чи на мірці роботи конвоїри завжди тримали зброю напоготові, бо в них існувала неписана традиція, що хто вб'є в'язня, який порушував режим, той одержував позачергову відпустку на місяць. Тож ті нелюди-душогуби вичікували, підстерігали "сприятливу" нагоду вбити в'язня, щоб дістати подяку за "большевістскую бдітєльность" і відпустку на місяць. Отож ми під пильною охороною "відданих синів Отечества", наскільки дозволяли сили, ішли трудитися, щоби ще сильнішим став "Союз нєрушімий", а нам вкорочувалась відстань до тієї межі, з-за котрої ніхто не повертався. В той час не було ніякої надії на краще завтра, бо ми були відрізані від світу, відгороджені чорною завісою, через яку не проникали ніякі міжнародні чи внутрішні новини. Всі листи цензура переглядала, підозрілі конфісковувала, навіть газети не можна було дістати — все заборонялося, щоби в'язнів ізолювати від усіх подій, які відбувалися у світі, а про політичне життя годі було і думати. В'язень мав бути роботом, а держава сповідувала такий принцип: "Твоя работа нам не нужна, нам надо, чтоби ти мучілся".

Колона минула заселену частину і вийшла в степ. Ми пройшли десь півтора кілометра. Назустріч нашій колоні їхав возиком начальник табору — тоді ще легкових машин удосталь не було. Одягнутий як звичайно, у військовий офіцерський мундир з відзнаками чекіста, він порівнявся з колоною і дав наказ старшому конвоїру зупинити колону, а сам поїхав у табір. Колону зупинили, дозволили закурити, в кого є що, і ми стали роздумувати, в чому причина, що нас зупинили в степу. Здогади були різні, але справжньої причини ніхто так і не вгадав. Через деякий час на дорозі з табору появилася підвода, яка їхала дуже швидко. Безконвойник під'їхав до конвою, цей покликав з колони бригадирів, бригадири підігнали підводу до колони. На підводі були рискалі, ломи, кирки та піуфлі. Весь цей інструмент бригадири роздали по бригадах, і конвой наказав колоні рухатись уперед. Недалеко від дороги росли невеликі кущі берези; коло тих кущів колону зупинили знов, і аж тоді ми побачили в тих кущах великі купи землі. Конвой зайняв свої позиції, визначив заборонену зону, за яку не можна було в'язням переходити, і нас завели в ті кущі.

Ми побачили великий глибокий квадратний котлован. Те, що ми побачили, було настільки несподіване, що нас всіх приголомшило, вразило на місці, ми остовпіли, закам'яніли, не в силі зрушитися з місця. Котлован більше як наполовину був закиданий мерцями. Побачене паралізувало нас усіх, ніхто нічого не говорив, всі як оніміли. З шокового стану нас вивели грізні і різкі окрики конвоїрів: "Всем работать живо, така ваша мать". Руки не піднімались, свідомість загальмувала все наше єство. В котловані лежали трупи померлих в'язнів, наших друзів, наших знайомих і незнайомих, але в даному разі нас об'єднувала одна доля, що своїм жорстоким смертельним чорним крилом накрила всіх на чужині, за колючим дротом, на дні сталінського пе-кла, в товаристві червоного диявола та його бездушних, безсердечних диких азіатів-прислужників, які слово в слово виконували ретельно вказівки більшовицьких катів, не задумуючись над тим — чи воно добре, чи погано. Вони не здатні були аналізувати, роздумувати, а тільки виконувати сліпо накази згори.

Ми мовчки оглядали ту жахливу картину, яка нас вразила глибоко, і кожний з нас у майбутньому бачив себе у тій ямі.

А видовище було приголомшуюче: в ямі лежали мертві в'язні в різних позах, чоловічі та жіночі тіла. Недалеко від того місця були горби, і на тих горбах водилися лисиці, бо всі гори були пориті лисячими норами. Як нас водили на роботу, то ми не раз їх бачили, їх там було багато, то ж ті лисиці зимою не мали що їсти і приходили в цей котлован обгризати трупи. Ми побачили багато небіжчиків настільки обгризених, що годі було розпізнати. Всю зиму померлих в'язнів вивозили з табору безконвойники в цей котлован. На розпорядження табірного начальства мерців треба було засипати землею, але оскільки в Сибіру великі морози і земля замерзає як камінь, то не могло бути й мови, щоби вдовбати землю і присипати мерців. Тому-то безконвойник просто викидав трупи в яму як попало, прикидав снігом і так залишав, а лисиці обгризали їх цілу зиму. Тепер, навесні, сніг в ямі розтанув, майже половину мерців затопила вода, а більша частина тіл під впливом тепла і сонця почала розкладатися.

Всі небіжчики були перемішані — голі, з бирками на ногах, чоловічі і жіночі тіла обгризені лисицями, обдзьобані хижими сибірськими птахами. Мерці виглядали так, як би художник міг зобразити голодомор — худющі, в неприродних позах, надто довгі руки і ноги, мускулів не було, здається, якби й шкіри не було, то кістки порозсихались би, сама шкіра якась неприродно суха, а найбільше вражало, що всі були нагі, тільки біліли бирки-дощечки та обгризеш кості. От де марксистський Інтернаціонал, от де турбота про людину! На світових форумах лізуть наперед усіх, розхвалюючи вільне життя, більшовицьку свободу, рівність, братерство — воістину тільки в цій ямі було братерство, бо тут представники багатьох націй знайшли можливість хоч після смерті бути навіки з російським народом.

Конвоїри грозили стріляти, бо ніхто не наважувався закопувати мерців. Багато з нас побачили своїх товаришів, друзів, знайомих, з якими разом ділили ганьбу неволі, ділилися всім, розраджували один одного, підбадьорювали у важкі хвилини, і боляче було дивитися, що ті люди покинули цей світ, направду нічого з собою не взявши, і ще в такий спосіб, небачений, не уявлюваний досі, бо ж, здається, на тому світі є якийсь порядок, якийсь шаблон, за яким класифікують небіжчиків: одних — до пекла, других — у чистилище, інших — ще кудись, а тут кричущий, вопіющий глум над мертвою людиною, що може бути тільки в "Стране Советов, где так вольно дишит человек". Нам усім доводилось в той грізний воєнний час бачити всякі дива, смертельні небезпеки, надзвичайні ситуації, голод, холод, радість і печаль, але тут ми всі були несподівано глибоко вражені побаченим.

Котлован був викопаний ще восени, кругом нього — високі купи викопаної землі з ями, до самого котловану не можна було під'їхати возом чи саньми, і, очевидно, той, хто хоронив небіжчиків, мусив їх носити чи тягати волоком до котловану. Мерці в ямі являли собою страхітливу картину, бо були поскидані недбало, будь-як, з відразою, не по-людя-ному, з якоюсь прихованою ненавистю, і вверх ногами, і в горизонтальному положенні, зігнуті, скорчені, з повикручуваними руками і ногами — очевидно, при транспортуванні чи при падінні, — і це надавало якийсь гіркий та сумний присмак нелюдяному ставленню більшовиків до смерті. Вони аморально відкидали загальноприйняту вікову пошану до мерців. Очевидно, людина для них не варта була того, щоби її хоронити в білизні чи хоча б у якомусь халаті, — в кожного з небіжчиків була якась одежа, але її в них забрали, шкодуючи поховати ворога народу і "ізмєнніка Родіни" в ' одежі. Останнє, що мав небіжчик — сяку-таку одежу — відібрали. Вже із мертвого знущалися, глумилися ревні безбожники, які вважали себе наймудрішими, найгуманніши-ми. Всі повинні були прислуховуватися до їхньої думки, а вони диктували свою збочену хворобливу комуністичну ідеологію, вважаючи її вершиною мудрості.

Ховати померлих в'язнів переважно доручалося безкон-войникам, а вони, як я вже казав, були в основному кримінальними злочинцями, вихованими на вулиці, підкйненими в дитячі будинки, без ніякої людської моралі, — варто було тільки послухати, як вони говорили між собою. В порядної людини одразу ж виникала до них гостра відраза і неприхована неприязнь, бо в їхній мові брутальних лайливих слів було більше, ніж звичайних. Крім того, в них була якась особлива ненависть до Бога. Якщо безконвойнйк був чимось обурений, то перша лайка, яка вилітала з його рота, була в Христа-Бога мать. Як ми з ними перший раз зіткнулися, то було таке враження, що це прибульці з пекельних світів, з інших планет, бо на нашій планеті багато з нас таких просто не стрічали. Тож не дивно, що вони з мерцями поводилися як з непотрібним гноєм чи сміттям, і вони це робили без докорів совісті — совісті вони не мали і поняття не мали про добропорядність чи людську гідність. Це були направду нові типи "совєтського человека", виховані на комуністичній гнилій псевдоморалі, а оскільки вони не мали ні батьків, ні родини, то їхнім батьком був Сталін, матір'ю — "Советская Родіна", а атрибутами — тілогрійка, кирзові чоботи, махорка, самогон і на додаток клич: "Вперьод, за Родіну, за Сталіна".

З раптового остовпіння вивели нас грізні окрики здичавілих конвоїрів, — погрозливі та брудні московські лайки нагадали нам, що тут не місце людським роздумам та печалі. Навколо — реальна дійсність, де топчуть людську гідність грубо, жорстоко, безжально. Ми почали закидати ту велику глибоку яму з багатьма небіжчиками, бо табір був великий і вмирало багато; мерців вивозили сюди протягом більше ніж півроку, а чекісти звітували загальними фальшивими довідками і записували в історії хвороби, що, мовляв, помер від запалення легенів, від хвороби печінки і т. д. Насправді ж умирали від голоду, недоїдання, тяжкої праці, від нелюдських умов, знущань, побоїв у слідчих ізоляторах і, нарешті, від нервових та психічних шоків, бо більшість в'язнів не могли змиритися з тою страшною катастрофічною переміною, яка зламала грубо і безповоротно життя кожному і кинула на саме дно, до людських покидьків, де верховодили виродки, недоноски, кретини звироднілого більшовицького суспільства, яке мало завдання або знищити фізично, або перевиховати людину на тварину. Таке завдання поставила правляча партія комуністів перед багатьма тисячами політруків, комісарів та культурно-виховних інстанцій ГУЛАГу.

Довго ми закидали ту братську могилу, бо руки не піднімались. Земля ще була мерзлою подекуди, і не хотілося кидати її на нагі трупи, відчувалася якась провина перед ними, що ми ще живі, хоч і невільники, але в кожного заворушилася у свідомості думка — яка то страшна несправедливість панує на світі, що і Бог відвернувся на якусь мить від цього світу. А цим скористався диявол і завдав людству непоправне зло: пекельні сили справляли кривавий бенкет понад 70 років та за цей час вигубили багато мільйонів невинних жертв. Комуністичний лад творив щось нове, не подібне до минулого, а це нове було душогубством, брехнею, сльозами, кров'ю, голодом та знущанням. Нова комуністична ера, яка постала на горах трупів невинних людей, загальмувала на століття поступ уперед, зруйнувала первинні людські цінності, породила поліцейську систему, базовану на доносах, недовірі, стеженні, підозрах, а в результаті — духовна ницість, пасивність, етичне вбозтво, естетична відсталість та збочений світогляд.

Приблизно з такими думками ми працювали примусово, під силою зброї, допомагали міцніти кричущому беззаконню і, головне, не могли вголос розмірковувати чи поділитися своїми думками з оточуючими людьми, бо між нами існувала законспірована розгалужена сітка стукачів-донощиків. Як тільки хтось із нас казав слово критики проти існуючого режиму, то опинявся на другий день у слідчому ізоляторі на штрафному пайку і починався допит, слідство, а в результаті додавали ще роки до терміну відбування ув'язнення або в кращому разі відправляли на Колиму чи в Заполяр'я на роботу в шахти по видобутку міді, цинку, урану, і через невеликий відрізок часу людина покидала цей світ, бо легені не здатні боротися довго з тими життєвбивчими нашаруваннями в бронхах.

Ми засипали землею ту повну яму мерців, яких ніхто не рахував, бо це було неможливо, але земля не помістилася в ямі, і над ямою виросла висока могила. Це ще раз свідчило, що покійників було дуже багато. Напевно, ні один ворожбит не міг був наворожити отим усім жертвам, де буде їхній вічний спочинок, бо навіть не те що пам'ятника чи хреста, а й каменя ніхто не поклав на тій братській могилі. А були тут люди з усієї Європи і поза нею, куди тільки ступила нога "доблесного советского освободітєля". Тут простолюдинів не було, а були люди, яких боялася комуністична система, бо ці люди відкидали фальшиве вчення марксистських дурисвітів і не давали розмножуватися червоному вірусові. За це під всякими приводами чекісти підступно виловлювали антикомуністів, фабрикували фальшиві обвинувачення і жорстоко з ними розправлялися.

З того пам'ятного дня минуло більше півстоліття, та мабуть, ніколи не зітреться з пам'яті те, що я бачив у тій братській могилі... Часто постають перед очима ті кістки, обтягнуті шкірою, тіла в різних позах, обгризені лисицями, та бирки, прив'язані до ніг, а також запалі знаки на головах мерців від ударів молотка, так би мовити, остання печатка чекіста перед відправкою небіжчика на той світ. Таких братських могил, мабуть, дуже багато з'явилося за 70 років панування червоного диявола на просторах від Західного Бугу до Курильських островів. Мабуть, ніхто і ніколи не відправить заупокійної панахиди на тих могилах, бо вони загубилися по лісах, тайзі, пустелях, у вічній мерзлоті Заполяр'я. А той, хто мав щастя повернутися з тих ведмежих закутків, до кінця життя буде бачити у снах ту велику людську трагедію, яка торкнулася всіх народів, поневолених Москвою. По сьогоднішній день світ не знає точної цифри убієнних та замучених за колючим дротом в ГУЛАГах, а ця цифра десь таємно зберігається у московських архівах, у сейфах за сімома замками, або знищена вірними сталіністами, щоби перед світом приховати своє справжнє обличчя душогубів.