Розділ XI

КАРАГАНДИНСЬКІ ВІЗЕРУНКИ

Про слово "воля" дуже багато сказано та написано письменниками, поетами та філософами, але значення, силу і відчуття цього слова може осягнути тільки той, хто був позбавлений волі. Тільки той може дати її оцінку і правильне тлумачення. Це є найбільша кара — позбавити людину волі, це значить замкнути її, як птаха в клітку, позбавити її спілкування з навколишньою природою та людьми. Той, хто був позбавлений волі, та ще на довгий час, нерідко згоджувався з тим, що краще смерть, чим довгі роки терпіти у клітці, ніж бути обмеженим у користуванні найбільш необхідними речами та предметами, які потрібні людині в щоденному житті.

Неволя в більшовицькій імперії дуже відрізнялася від неволі в других державах, і ця різниця була така велика, як небо і земля. В більшовицькій неволі було враховано все до найменших дрібничок і все зводилося до того, щоби в'язня найпекучіше, найболючіше пригнітити, принизити, духовно зламати, психічно скалічити. Для того вся в'язнична обслуга підбиралася з грубих, безцеремонних, вульгарних, бездушних типів. Складалося враження, що це дегенеративні каліки, недоноски, байстрюки, яких виховували у спеціальних інкубаторах і яким людська мораль чи поняття доброти і порядності були взагалі невідомі. Комуністична система десятиліттями вдосконалювала, шліфувала ту репресивну машину гноблення людини. Такої тоталітарної машини не мала жодна держава в світі. Той, хто сидів за ґратами, боявся вже волі — настільки він був духовно зламаний, знівечений; така людина вже і не хотіла вірити, що може бути воля, свобода, вона вже розучилася самостійно щось робити і думати, бо весь час в неволі вона була як живий предмет, який переставляли, перекидали, переносили, а він не повинен був на це реагувати ані противитися.

Нарешті для мене довгоочікувана воля! Упродовж довгих років не вірилося, що система нищення народів, і людини зокрема, під тиском світової думки, всупереч традиційній, десятиліттями сформованій репресивній ідеології вихолощування провідних кадрів поневолених Москвою народів, таки наважиться на такий гуманний крок, особливо щодо політичних в'язнів. Але цьому процесові передували такі події, як смерть "батька всіх народів" Сталіна, прихід до влади тріумвірату, знищення Берії та багато інших подій — наприклад, страйки, повстання в таборах Заполяр'я, де політичні в'язні були доведені до відчаю. А поміж ними було дуже багато зовсім невинних людей, яких судили заочно або по фальшивих сфабрикованих справах так звані "трійки", і, крім того, багатьох силою та терором змушували підписувати брехливі протоколи зізнання про злочини, нібито вчинені підсудними. А ці останні воліли підписувати що завгодно, аби уникнути катувань бездушних вихованців Дзержинського, який навчав своїх підлеглих, що у чекіста повинно бути гаряче серце та чисті руки. Тільки це виходило не в прямому розумінні, а в переносному, бо, як з'ясувалося в процесі творення "найгуманнішої" держави світу, вона була збудована на горах трупів мільйонів невинних людей, убієнних та замордованих чекістами, гепеушниками, енка-ведистами, гебістами, які замість гарячого серця мали камінь у грудях, а руки — по лікті в ще теплій крові невинних людей, а за їхньою термінологією — ворогів "отечества".

Отож, починаючи з 1953 p., були створені всякі комісії, які переглядали судові вироки, що були насправді далекі від слова "закон", бо його, як такого, не існувало в Радянському Союзі, де тільки діяла репресивна машина, в якій киями, нагаями та іншими інструментами з набору катівських знарядь гарячосердечні та чисторукі сталінські недоноски вибивали з в'язнів потрібні їм зізнання, щоби наповнити табори ГУЛАГу, побудовані на неосяжних просторах від Західного Бугу до Курильських островів. Я належав до тієї категорії, що відсиділи свій термін у 10 років за колючим дротом від "дзвінка до дзвінка", як було прийнято говорити в ті часи. До останнього дня не можна було вірити, що відпустять на волю, бо ми звикли, і не без підстав, не вірити ні на букву брехливій та фальшивій більшовицькій пропаганді, базованій на обмані, зраді, підступі та неправді. Аж тоді, як викликали в пересильну тюрму, видали документи, відкрили браму, яка відгороджувала від світу десять років, дали направлення на пересильний пункт (своєрідну біржу праці), — тільки аж тоді я вдихнув на повні груди вільного повітря. Вдихнув, хоч повітря не свого, а чужого, бо його ніяк не зрівняти з нашим українським — наше настояне на українській цілющій природі, притаманній тільки нашій багатостраждальній Батьківщині. Цей омріяний нами клімат, повітря і земля приманювали, як магнітом, зажерливих наших сусідів-завойовників, які ніколи не втрачали шансу заволодіти нашим краєм.

Ідучи на біржу праці, я кілька разів за звичкою оглядався позад себе — чи не спрямовані в мою спину чотиригранні московські штики і чи не пролунає команда: "Шаг влево, шаг вправо счітаєтся побег. Конвой прімєняєт ору-жіє без прєдупрєждєнія". Відчуття волі було обмежене, бо мені за присудом треба було ще п'ять років відбувати спец-поселення, і оскільки я добував останній рік у так званому Пєсчлагу в Караганді, то мені тут було наказано стати на роботу і за межі Караганди без дозволу ГУЛАГу не виїздити. А коли б я порушив наказ, то за те ніс би кримінальну відповідальність. На біржу праці звозили з багатьох таборів таких, як я, що відбули термін ув'язнення. Це були люди різного віку, чоловіки та жінки різних національностей, але найбільше було з України.

В ті часи саме в розпалі була компанія всесоюзного значення — цілина. Це означало, що Компартія Союзу дала директиву освоїти казахстанські степи. Планувалося поорати безкраї степи-пустині, сотні тисяч гектарів засіяти зерном і зібраним врожаєм наповнити державні засіки, щоб не купувати зерно за кордоном. В Карагандинській області був район Осакарівка, де повним ходом йшло освоєння цілинних земель. На цілину вербували, направляли під брехливими та вміло замаскованими закликами людей, подаючи це як подвиг, як патріотичний вчинок, обіцяючи всі блага і комфорти, мало не рай в той час, як там була сама лиш безсоромна більшовицька брехня та вищого сорту обман. Спати треба було в палатках, і то їх у достатку не було, весь час не вистачало води, бо її привозили в цистернах і вона була поганої якості, а щодо доставки продуктів та інших речей першої необхідності, то можна було тільки мріяти, що вони колись будуть, їх протягом усієї історії комуністичної влади ніколи не було в достатку, і за них треба було переплачувати на базарах-товкучках.

Працювати доводилось під пекучим сонцем та за безперервних пісчаних бур, що засипали піском очі. З тієї Осакарівки кожний день приїздили кілька машин і забирали з пересилки колишніх в'язнів туди на роботу. В'язні, які відсиділи свій термін ув'язнення й приїздили з таборів на цю біржу праці, не мали ніякої інформації і не орієнтувалися зовсім у тій ситуації, в яку вони попадали, бо фактично з однієї клітки їх привозили в другу, а тут, у цій пересилці, так само орудували чекісти в цивільному одязі. Людей приймали, агітували, обіцяли золоті гори — і весь той потік необізнаних направляли в те русло, куди наказувала партія, тобто на цілинні землі. Таким чином бідолашні, замучені неволею люди міняли життя за колючим дротом на життя в пустелі, хоч і без конвою, але без елементарних життєвих умов, під контролем і наглядом бригадирів-чекістів, які дерли з них сім шкур. Ці люди не виходили з-під нагляду, бо замаскована сітка сексотів не випускала з поля зору ні одну людину, щоби переконатися, чи та людина "перевиховалась" за десять або більше років, чи її, як нескорену, треба кинути знову за колючий дріт.

В Караганді було дуже багато спецпоселенців з усіх куточків більшовицької імперії, але найбільше було з України, а ще, крім того, було багато українських переселенців з післяреволюційних часів. Старші ще говорили по-українському, а їхні діти — або суржиком, або зрусифікувались, і про їхнє українське походження нагадували тільки українські прізвища. Бандерівців із Західної України було багато, часто цілі селища. Жили вони в напівземлянках, без ніякого комфорту, на селище було кілька колонок з водою, і за нею треба було далеко ходити. Вугілля треба було купувати, і воно було дуже дороге, дарма що шахти поряд. Дрова теж були дорогі, бо їх привозили з Сибіру. Продукти харчування на той час теж були дорогі і їх доставляли з перебоями. Зате горілка та вино були дешеві і в необмеженій кількості; в усяку пору доби — пийте, громадяни та громадяночки, спивайтеся, приводьте на світ дітей-калік та дебілів, щоби вони не знали свого роду. Більшовики розуміли, що відчуття роду народжує в людині національну свідомість, і тому всіма засобами намагалися задушити це почуття, зламати чи знищити і людину, і рід. Побутові товари можна було купити на базарах-товкучках, їх у магазинах не було, бо прямо з бази їх забирали спекулянти — казахи та чеченці і перепродували у кілька разів дорожче, аніж вони коштували по державних цінах.

Чужина об'єднувала переселенців, вони старалися не забувати рідних традицій, особливо старше покоління, святкували свої релігійні свята, дома в сім'ї говорили по-українському, зберігали та пропагували свої народні пісні, бо пісня заохочувала до життя, підбадьорювала, давала наснагу долати труднощі і, нарешті, нагадувала всім, хто вони є і чому тут опинилися на чужині. Що стосується революційних пісень, то за них могли засудити знову, але все одно в компанії, на свята, підігріті алкоголем, не втримувались і співали стрілецьких та повстанських пісень, причому знали їх багато, бо то був саме той час, коли ті пісні створював сам народ. Та й було дуже багато родин, сини та дочки яких полягли в боях за волю України або відбували
Василь Паливода (стоїть, крайній зліва) з побратимами
по засланню. Караганда, 1955 р.
ув'язнення за колючим дротом. На особливі дати алкогольних напоїв купувати не було можливості, а самогон не виробляли, бо влада переслідувала за це, тому готували так звану "бражку" з пшона та цукру — дуже міцний напій, що навіть при вживанні в помірних дозах сильно п'янив. Особливо на великі релігійні свята кожна родина старалася заквасити хоч кілька літрів, мається на увазі, родина, де були чоловіки, бо більшість родин складали самі жінки — їхні чоловіки погинули в підпіллі або відбували ув'язнення в таборах. Таким родинам було дуже тяжко на чужині, адже крім роботи в шахтах під землею іншу роботу знайти було неможливо — всі робочі міця займали москалі та казахи.

У 1954 р. в Караганді додалось ще тих поселенців, які відбули по 10 років в таборах, але додатково мусили відбути по 5 років спецпоселення, бо, як правило, судили людей починаючи з 1944 року і пізніше, і всім, крім терміну ув'язнення, додавали в обов'язковому порядку спецпоселення, а багатьох засуджували і на довічне поселення. В підпіллі в Україні причетним до національно-визвольної боротьби хлопцям та дівчатам було, як правило, на закінчення війни по 20 і більше років і, відповідно, після відбуття в таборах 10 років їм уже було по 30 і більше. Всі влаштовувались на роботу, хто як міг і як кому пощастило. Перші місяці треба було сумлінно працювати, бо необхідно було заробити на прожиття. Між нами було дуже багато старших віком людей, які не мали куди їхати, хоча би і була дана їм така можливість, бо родин в Західній Україні не мали або, точніше, родини були винищені енкаведистами, господарства поруйновані і там, де колись були їх оселі, росли бур'яни та гуляв вітер. Кого забрали на спецпоселення, то в дорозі внаслідок жорстоких нелюдських умов багато помирало, навіть серед тих, що доїхали на місце поселення, поки звикали до нового клімату та до важких умов проживання — теж багато вигинуло. Переважна більшість з великими труднощами, з горем та з болем у серці мусили пристосовуватись до мачухи-чужини, бо іншого виходу не було. Працювали тяжко на шахтах під землею, і дуже боляче було дивитися, як дівчатка надягають на себе тяжкі брезентові прогумовані костюми та шахтарські чоботи і спускаються в шахту на роботу. Не було ні в кого освіти, бо не давали окупанти змоги вчитися затаврованим як бандерівці; а бандерівці були для них смертельними ворогами.

Варто було заговорити українською мовою, як це привертало увагу оточуючих і викликало в них реакцію злоби та ненависті — як то посміли "хохли" нехтувати російською мовою, а відважились говорити неповноцінною, "малоросійскім нарєчієм". Більшовицька пропаганда попрацювала ретельно і плідно, з комуністичною пристрастю, щоб якомога найдошкульніше, найганебніше очорнити, принизити національно-визвольний рух, а людей, причетних до цього, спаплюжити, оббрехати, виставити їх перед світом як бандитів, убивць, буржуазних націоналістів, бандерівців. Під словом та поняттям "бандерівець" вони розуміли людину, яка хоче знищити комуністичний "рай", знищити кремлівських богів, які, мовляв, по-батьківському дбають, піклуються про кожну радянську людину, а як не стане тих богів, то все пропаде, бо тільки завдяки їм світить сонце, земля крутиться, дощ падає і т. д. Якщо траплялася якась трагедія чи надзвичайна подія, що могла зашкодити комуністичній системі, то звинувачували в причетності бандерівців.

Діячі комуністичної системи не могли збагнути, як то могло таке статися, що маленька Західна Україна підняла зброю проти тюрми народів. За такий непослух, за таку невдячність проти "старшого брата" треба було немилосердно і жорстоко покарати. І покарати якнайсуворіше, викоріни-ти ідею "буржуазного націоналізму", а самих винуватців: одних — розстріляти, других — замордувати в тюрмах, полонених судити і загнати під землю, в шахти Колими, Воркути, Норільська, Кемерова, Казахстану, а родини вивезти в пустелі, тайгу, в тундру Заполяр'я та розкидати по ведмежих кутках імперії. Довгий час лякали дітей бандерівцями; запопадливі червоні підлабузники-борзоцисці під впливом хворобливої фантазії вигадували всякі нісенітниці, всякі брехливі події та історії про діяння бандерівців, друкували багато брошур та книжок, в яких, вдаючись до безглуздих божевільних вигадок, описували жахливі події, де бандерівці фігурували як бандити, садисти, ґвалтівники та вампіри. В червоних видавництвах брехня не мала меж, безсоромна нецензурна лайка та всяка нечистота затоплювали чесне ім'я лицарів волі і честі, нескорених героїв-оборонців землі та народу України, що відреклися від радощів щоденного життя, взяли зброю в руки і довели, що ми не раби і досить нам бути в смертельних обіймах "старшого брата", який відібрав у нас все, тільки не зміг вирвати з наших грудей волелюбний дух та нескорену ідею відновлення української державності.

Цілинна лихоманка не зупинялася, всі засоби агітації працювали цілодобово, закликаючи не проґавити шанс збагатити "Родіну", догнати та перегнати Америку з виробництва зерна. Щоби уникнути тих ілюзорних благ, прийшлося кілька разів втікати, щоб не опинитися в тому розрекламованому таборі без конвою, а крім того, в Караганду на спецпоселення були вивезені люди з Івано-Франківщини, мої краяни, і я докладав усіх зусиль, щоби залишитися в Караганді на роботі. Мені врешті-решт це вдалося здійснити, і я почав працювати на будівництві шахти. Мені дали місце в гуртожитку, видали "вовчий білет"-паспорт і приписали. По лінії спецпоселення треба було двічі на місяць ходити до спецкомендатури відмічатися, а при тій нагоді спецкомен-дант проводив бесіди виховного характеру. Нас багато з України залишилося в Караганді на різних роботах — на шахтах та на будовах, заробляючи собі на шматок хліба, бо більшість з нас повиходили з-за колючого дроту майже без грошей та без речей першої необхідності. На перших порах хотілося по-людськи харчуватися, бо голод терпіли 10 років, і вдягнутися по-людському, бо повиходили практично в арештантському одязі, і нас без помилки можна було розпізнати на вулиці. Переодягнутися не було в що, та і всього необхідного бракувало, а заробітна платня була низька, якщо не було в руках якоїсь спеціальності.

В перші місяці стали виділятися з-поміж нас особистості, які не відповідали вимогам, заповідям та прикметам нашого національно-визвольного руху. Були то люди, на яких неволя наклала свій відбиток: в них було спотворене уявлення про активне життя на волі. Вони кинулися надолужувати згаяні роки за колючим дротом в необдуманий незвичайний спосіб, не рахуючись з думками та поглядами оточуючих, друзів та знайомих. Ми мешкали в гуртожитках, в кімнатах по кілька чоловік, залежно від розмірів кімнат, а ті люди не хотіли з тим миритися, їм хотілося мати вже всі вигоди, комфорт та найкращі умови. Побувши кілька днів на волі, вони познаходили собі теплі місця в різних кутках Караганди, пішли в приймаки до таких молодиць та вдовиць, які мали власні хати й хазяйство або комунальні квартири з усіма вигодами. Були навіть такі, що мали комфортабельні багатокімнатні квартири з усіма вигодами. Таких теплих місць було чимало, бо багато чоловіків гинули на шахтах, на будовах, в автокатастрофах, а то просто від усяких хвороб. Такі молодиці та вдовиці, як правило, були не самі, а мали по кілька дітей та старих родичів, і це були переважно не українці. Отож наші краяни не дивились ані на національність, ані на багатодітність, а дивились на матеріальну забезпеченість. Обрані ними жінки приймали їх з відкритими обіймами, бо рідко в якої з них був шанс вийти вдруге заміж, знайти пару. Отже, найперше вони скидали з наших товаришів арештантське вбрання, купували або підбирали з померлих чоловіків пристойний одяг та взуття, оточували їх домашнім теплом. Певний час щось робити вдома не змушували, щоби вони звикли, "обнюхались", з тим розрахунком, що вони будуть у майбутньому як воли в поті чола працювати на тих чужих дітей, а подекуди і байстрюків, які як підростуть, то при першому же конфлікті скажуть їм у вічі, що ти — бандера і твоє місце за ґратами.

Боляче було спостерігати, на які необдумані кроки наважувались наші політичні в'язні в гонитві за дешевими матеріальними благами, топчучи національну гордість і ту високу мету, за яку страждали довгі роки. Були такі наші краяни, що одружувались з жінками, де була повна хата дітей з косими азіатськими очима та різного кольору шкіри, і ще приймак нічого не заробив, а вони вже простягали руки — "Дай, дядю, рубль". На жаль, були ще і такі, які пов'язували своє життя з жінками сумнівної поведінки, бо ці мали великий хист полювати на необізнаних з тонкощами життєвого фарисейства чоловіків, а ті, внаслідок своєї необізнаності, опинялися в тенетах зовні привабливої обстановки, а в перспективі були приречені на жалюгідне існування в лабетах жорстокої мегери.

Такі людці вважали, що вони вчинили подвиг, наплювавши на своє рідне, близьке, материнське, віддавши перевагу чужому, ворожому оточенню, в якому вони сподівалися осягнути щось нове, яке могло би відмежувати їх від минулого, піднятися на щабель вище, з презирством дивитися на тих, з якими ділили ганьбу неволі, радість перемог та гіркоту невдач. Ідучи на такий крок, чоловік мусив зрікатися своєї материнської мови і всього, що з нею пов'язане, бо, вливаючись у чужу сім'ю, не міг там диктувати свої умови, бо ж ніякого внеску не робив і нічого не додав до того, що там уже було накопичено; мусив приймати чужі обряди і традиції, мусив пригинатись, підлещуватись, принижуватись, підкорятись, догоджати, а якщо були члени тієї родини не християнами, то ще мусив відрікатися від свого Бога та плювати на нього, бо тільки в такий спосіб міг Довести, що він пориває з минулим, а починає вірно служити своїм новим хлібодавцям та благодійникам.

Тут ще слід додати, що всі чужинецькі жінки просто полювали, як вони казали, на "хохлів", бо українець, "положітєльний мужчіна", був, як правило, працьовитий, непитущий, добрий господар. Наших яничарів просто розпирало від пихи, що ось, мовляв, я не скитаюсь по тих проклятих гуртожитках, я такий здібний, я зумів влаштувати своє життя не так, як інші — я в достатках, маю дружину для своїх тілесних розваг, що про них я мріяв довгі роки, я маю що їсти і пити, одягнений і взутий, а там хоч трава не рости. Ось так неволя скалічила нестійких, слабодухих, морально зіпсутих, на яких вплинула комуністична гнила недолуга азіатська теорія злиття націй, але з домінуючою російською диктатурою, пріоритетом "старшого брата", якого повинні всі слухати та беззастережно, безвідмовно виконувати вказівки, що зводились до повної русифікації народів, заселяючих більшовицьку імперію.

Були ще і такі, що явно відмежовувались від своїх, демонстративно заявляли, що до цього часу вони робили неприпустимі помилки, зв'язавши свою долю з національно-визвольним рухом, а тепер вони щиро шкодують про це. Щоби спокутувати минуле, вони запопадливо плазували перед власть імущими, вивертаючи свої продажні душі. До чужих багатих заможних жінок підлещувались, застосовуючи весь арсенал парубоцьких хитрощів та методів, а на своїх гарних, та бідних дівчат не хотіли дивитися. Хоча між переселенцями були непогано забезпечені, але вони вперто відхрещувалися від своїх, бо чомусь їх дуже вже тягнуло ощасливити чужинку, віддати тепло свого серця тим, які нас ненавиділи. А своїх, тих, що вийшли з того самого пекла, що і вони, можливо, ще котрась з них перев'язувала не одному рани або збирала одяг та харчі, щоби вони не мерзли і не голодували по криївках, — то тепер у відплату за те добро, вони їх оминали, не визнавали, продавшись за тимчасову вигоду чужим, не першої молодості, зношеним, обшморганим тілесам, що мали в достатку всякого барахла та різного мотлоху. Не хотіли дбати і за чистоту свого роду, не навчила їх неволя шанувати своє, любити рідне... Видно, що мало знали історію, бо якби знали, то вчилися б у інших народів, наприклад, у євреїв чи мусульман, які за зближення чи одруження з чужинцями навіть вбивали порушників, щоби таким чином зберегти свій рід від домішок чужинецької крові.

Не задумувались вони і над тим, що вони залишать майбутнім поколінням, чи взагалі залишать якийсь слід у нашій трагічній історії. Треба віддати належне хоча б євреям, що завдяки своїм законам та традиціям зберегли свій родовід протягом семи тисяч років, при тому, що були розсіяні по всьому світі, жили в оточенні багатьох народів. Євреї зберегли свій менталітет, мову, історію, бо це все свято оберігали. З хворобливою безжальністю гостро реагували на змішані шлюби і не допускали їх. Не так робили деякі наші політичні в'язні. Жадоба пожити паразитом після довгих років ув'язнення, матерія перемагала ідею, і таким чином вони залишились на чужині, занурившись у чужу багнюку. Можливо, що в декого з них пізніше обізветься національна гордість, то він вже соромитиметься їхати на свою Батьківщину з чужинкою, на посміховище рідних та близьких, бо це був би удар для його родини, що у них виплодився такий яничар. А якщо хто-небудь ризикував повернутися на Батьківщину, то в ті часи він старався глумливо продемонструвати, що він вчинив подвиг, одружившись зі "старшою сестрою". Таких зустрічали місцеві червоні вельможі з відкритими обіймами, бо для них він був "совєтскім человеком", кандидатом у створюваний більшовицькими ідеологами новий конгломерат зрусифікованих покидьків народів Союзу, що мав називатись "совєтскій народ". Якщо в таких чоловіків було потомство-гібриди, то для нашої нації вони були втрачені. Хіба могла чужинка прищепити своїм дітям любов до України, її традицій, мови, вона скоріше виховувала їх у своїх традиціях так, як її вчили батьки, якщо вона їх мала, а якщо не мала, то вчила їх тому, що взяла з вулиці між пролетарськими бараками або з інтернату-інкубатора.

Наскільки відомо, змішані шлюби нашій нації не дали багато визначних людей, та це і природно, бо в тих сім'ях, замість того, щоби виховувати дітей, точилася щоденна гризня за вплив на потомство, бо кожна сторона хотіла верховодити. "Старша сестра" не хотіла поступитися "хохлові", бо вона підсміхалась, що у "хохла" голова варить тільки до обіду. В західній діаспорі звинувачували наших емігрантів, що вони одружувалися з чужинками, але там ситуація була зовсім інша. Вийшло так, що туди у воєнні часи емігрувало багато чоловіків-українців, це були, в основному, вояки УПА та стрільці з дивізії "Галичина", жінок та дівчат було значно менше. Тож природно, що чоловіки одружувались з жінками-чужинками. У східній діаспорі навпаки — одних і других було вдосталь і на вибір, тож непрощенна ганьба чоловікам-українцям, що вони не одружувались із своїми дівчатами-українками. В результаті тієї ситуації, що склалася, багато наших дівчат "сивіли в дівках", як кажуть у нас в народі, або якщо їм хтось трапився з чужинців, то неволею виходили заміж із затаєною ненавистю в серці до своїх зрадників, бо хіба може бути прощення тим, які запродалися, свідомо переходили у ворожий табір. На жаль, у наші часи не було Тараса Бульби, щоби сказав синові-зрадникові: "Я тебе породив, я тебе і вб'ю". Їм було боляче, що носили під серцем чужу дитину, і до кінця своїх днів вони проклинатимуть своїх друзів по підпільній боротьбі, що погордили ними та залишили їх на поталу долі і не дали здійснитися заповітній мрії продовжити свій рід, виховати нащадків, які б могли продовжити, хоч і на чужині, безперервність нашого народу. Ніколи не простить така українка тим яничарам національної зради задля матеріального благополуччя, задля тваринного задоволення. Те непотрібне нації жалюгідне створіння, мабуть, і рідна мати прокляне, бо такий блазень не пішов дорогою предків, а піддався деформованій "блатній" теорії виживання.

Отже, на біржу праці продовжували привозити з таборів найбільше наших людей з усієї України, а між ними багато жінок і дівчат. Були вони так, як і ми, вже в роках, тюрма та неволя залишили на них незаслужену, непоправну невольничу печать. Молодість та юність було покладено на вівтар боротьби за незалежність, тяжка каторжна праця, знущання, голод, холод та глум позначилися на всім жіночім єстві. Жінка не створена для роботи в кам'яних кар'єрах, на лісоповалі, в цегельнях, шахтах, — а тільки на такі роботи заганяли їх дикі азіати і вони створювали такі умови, щоби бандерівка ніколи не
Василь Паливода (стоїть, третій зліва) з дружиною Христиною (сидить, крайня справа) в Караганді на засланні. Зима 1955 р.
могла народити дітей, бо це були б для імперії смертельні вороги. Як звичайно, виходили вони з-за колючого дроту не забезпечені, не одягнуті, не взуті, без тих речей жіночого туалету, які вкрай необхідні для нормального існування жінки. Тут найяскравіше відкривалася завіса брехливої, фальшивої, крикливої, нахабної кремлівської пропаганди про те, як у СРСР піклуються про жінку, про матір, про сім'ю взагалі, про майбутнє покоління. Збаламучуючи уми народів світового суспільства міфом вільного заможного життя, кремлівські облудники приховували, що те життя насправді було не кращим за єгипетську неволю та турецьку каторгу.

Багато дівчат завербували на цілину, багато опинилося у вугільному басейні Караганди, де працювали під прискіпливим наглядом працівників КДБ. Робота практично була така сама — що за колючим дротом, що на обмеженій волі, хіба що тут вже можна було піти на базар чи барахолку, як були гроші, або в кіно, бо на лоно природи не хотілося — щось відштовхувало: навкруги пустеля, перекотиполе, колюча рослинність. Докучали бурі, що засипали піском очі. Порівняно із чоловіками, жінки були в більш скрутному становищі: не було роботи по їх силі, тому мусили працювати, де були місця, щоби заробити собі на такий-сякий прожиток. Чоловіки-патріоти не цуралися своїх подруг, бо в минулому пліч-о-пліч боролися проти наших ворогів, тому не дивились, що наші дівчата не мали відповідного посагу, бо вірили, що не посаг визначає суть подружнього життя, й сходились, одружувались.

Хоч не так гучно, як би хотілося, а як хто міг, влаштовували весілля. Старалися дістати окрему кімнатку в гуртожитку, з'єднували свої долі і розділяли радість та злидні, бо не хотіли і не могли інакше чинити, національна гідність та гордість диктували чинити тільки так — нами керувала ідея незнищенності нашої нації. Хоч би де ми були, хоч би куди закинула нас примхлива доля — ми завжди повинні за всяких обставин зберігати нашу ментальність, наш рід, самобутність. В минулому, в нашому дитинстві, ми пили воду з чистих криниць нашої духовності, і ця чиста джерельна вода, яку пили і наші славні предки, давала нам своєрідний поштовх, прищеплювала нам генетичний заряд відроджувати, примножувати, зберігати наші національні надбання, бо тільки таким чином ми можемо вистояти і зберегти себе як націю.

З одного боку, тих шукачів легкого життя можна й зрозуміти, бо як прожити 10 років у злиднях, голоді, холоді та роджувати, примножувати, зберігати наші національні надбання, бо тільки таким чином ми можемо вистояти і зберегти себе як націю.

З одного боку, тих шукачів легкого життя можна й зрозуміти, бо як прожити 10 років у злиднях, голоді, холоді та на каторжних роботах — то не дивно, що після того всього захочеться легкого хліба, теплої постелі, ніжного ставлення, взаємної любові, спокою та всіляких благ, про які роками мріяв в'язень і на які заслуговує кожна людина в цьому житті. А з другого боку — треба було не забувати, що на нас дивляться інші народи як на народ, який мав у собі відвагу, мужність та завзятість повстати проти двох світових імперій зі зброєю в руках, боротися за відновлення своєї державності. Природно, що нас оббріхували, принижували, шельмували, але ми і за колючим дротом продовжували боротьбу — не зброєю, а страйками, повстаннями та іншими методами помалу розгойдували підвалини червоної імперії. Тож коли повиходили на волю, то нас не вважали за кримінальних злочинців, а за елітарний прошарок українського народу, що став на голову вище від усіх інших народів імперії, які в минулому робили спроби відокремитися.

Тому-то дії окремих наших хлопців в якійсь мірі принижували нас в очах того суспільства, яке нас оточувало, а ми, хто розумів цю ситуацію, фактично не могли вжити ніяких радикальних заходів, бо відверто діяти і переконувати тих типів чи пояснювати їм було ризиковане — за таку діяльність знову можна було опинитися за ґратами, а цього дуже вже не хотілося — хотілося хоч трішки пожити по-людськи, хоч і на півволі. Та й говорити і переконувати цих колишніх наших друзів було марно, бо при розмовах на ту тему вони зі злобою та гнівом цідили крізь зуби: "Ти мене не вчи, мене тюрма навчила, як мені дальше жити на світі. Ви і так нас обманули, і ми даремно постраждали". Була ще одна обставина, на яку треба було зважати — люди були з багатьох таборів, ми їх особисто не знали, зате знали напевно, що між ними були сексоти. Вони були замасковані, й виявити їх не так було легко, тому не можна було відверто з кожним говорити, наражаючи себе таким чином на небезпеку одержати за необдуманий крок знову 10 років таборів.

Були між нами і такі, що заробляли якісь гроші і все те пропивали, і на нас всіх лягала пляма, яка не додавала нам авторитету. Загалом усі, хто розумів ту ситуацію, в якій ми опинилися, старалися зав'язувати знайомства з більшістю людей, кого випускали з таборів, ми гуртувалися при всяких оказіях, говорили по-українському, а головне — співали своїх народних пісень, бо вони нагадували нам про нашу молодість, про Україну, про нашу боротьбу, про наших рідних, коханих та нагадували, що при першій нагоді за всяку ціну треба повертатися в рідний край, щоби хоч чимось допомогти своєму народові і щоби дітей своїх виховати в національному дусі, щоби вони колись довершили те, що нам не вдалося.

Отже, було багато випадків, коли деякі наші краяни вибрали далеко не кращий шлях продовжити своє життя на омріяній волі, хоча ту волю і не можна було назвати навіть півволею. За тих часів панування радянських порядків безмежну волю, як таку, мали тільки номенклатурники, власть імущі та весь репресивний апарат, а решта, як у тій приказці — "Скачи, враже, як пан каже". Отже, ми не могли вплинути на той роз'єднуючий, небажаний, не на нашу користь, нищівний для нації процес, бо за нашими діями послідувала би репресивна протидія КДБ, який тільки й шукав нагоди, щоби нас знову загнати за колючий дріт. Масово, організовано зробити щось було неможливо, бо таку акцію придушили б іще в зародку, а одиночні виступи загубились би без результату в буденщині.

Тут не йдеться про якусь кампанію проти чужинців чи запеклу боротьбу проти змішаних шлюбів, бо цей процес зовсім зупинити не можна; тут усе залежить від свідомості нації чи усвідомлення ролі, яку відіграють змішані шлюби в історії нашого народу. Відомо, що в нашій історії, ще в Київській Русі, практикувалися змішані шлюби на державному рівні, але це було щось зовсім інше. Великі київські князі віддавали своїх дочок за сусідніх князів або самі одружувались з дочками сусідів, але це був для держави престиж і часто політична й економічна вигода. В разі нападу ворогів на Київ ці зяті великого князя приходили з допомогою.

А в той час, про який ідеться, у тих обставинах цих змішаних шлюбів мало б бути менше або й зовсім не бути, бо ті відступники повинні були розуміти, що якщо б колишні в'язні одружувались зі своїми подругами по підпільній боротьбі, хоча б у них і не було багато потомства, але ті, кому б вони дали життя, були б в інтелектуальному відношенні на багато щаблів вище за середній рівень. Мається на увазі, що всі ті, які брали участь у національно-визвольних змаганнях — то був свідомий прошарок народу і, звичайно, що і потомство було б у таких батьків національно свідоміше.

Ті, хто відколовся від нашої громади, мало того, що зрадили, відійшли від загальноприйнятих наших традицій, то ще й посіяли недовіру, злобу та ненависть поміж осоромлених жінок та дівчат до чоловіків, бо ж чоловіки керували національно-визвольними змаганнями. Тому вони повинні були служити ідейним прикладом і в процесі боротьби, і після неї, а ті, хто вийшов зі сталінських таборів, мали би бути ще на голову вищі. То ж хоч і не багато було зрадників, але й одна паршива вівця псує цілу отару. Чужина мала б об'єднувати всіх. Бо ж чи за допомогою в тяжку годину чи за порадою-розрадою, то свій до свого спершу звертається — свій хоч не заплаче, то скривиться, як кажуть.

Може, й не на часі порушувати таке питання — минуло ж уже майже півстоліття, але і замовчати такі факти було б недоцільно, бо ж не хлібом єдиним живе людина, а тут вийшло навпаки: матеріальне благополуччя відсунуло на задній план національну гордість та національну відповідальність перед живими і перед мертвими теж. Бо наш національно-визвольний рух базувався на національних здобутках наших предків, та й взагалі на всій нашій історичній спадщині. Тяжіла і відповідальність перед живими — тими, хто нас підтримував під час боротьби духовно, морально та матеріально. Нема роду без вироду — каже народна приказка, то й видно, що у всі часи щось подібне було, хоча, може, не в таких масштабах, бо в даному випадку було чимало звихнених типів, які скомпрометували своєю антиукраїнською зрадницькою нестриманістю наш національний авторитет серед народів, які заселяли колишній Радянський Союз.

Я далекий від того, щоби виступати з шовіністичних позицій, чи витати десь у хмарах нездійсненних мрій чи фантастичних ілюзій, або розпалювати міжнаціональну ворожнечу, віддавати перевагу одній стороні над другою чи надавати пріоритет одній нації — я просто хотів висвітлити, змалювати картину невиправних помилок, які не додавали авторитету нашій національно-визвольній боротьбі 40-х — 50-х років. Це не шовінізм, а розпачливий крик національної гордості, глас вопіющого в пустині, голос, який, може, і не повинен би піднімати на світ Божий події 50-річної давності, але і промовчати про них теж буде злочин, бо не йдеться про якусь одиницю — випадків було досить багато — і в результаті це відбилося на чисельності нашої нації. Таких заблуканих овець було не одна і не дві, і боляче було спостерігати, як опускаються в багнюку безхарактерні, безпринципні одиниці, і, що головне — такі люди не піддавалися ні порадам, ані просьбам, вони вперто відхрещувались від своїх, і, таким чином, наш моноліт давав тріщину, на яку зовсім не розраховував наш Провід. Ті людці-відступники піддавали сумніву ідею наших визвольних змагань, забували про Декалог та про 44 риси характеру українського націоналіста.

Я не відрізнявся від більшості моїх краян за рівнем матеріальної забезпеченості, але, як показало життя, ми з дружиною, обоє бандерівці, змогли подолати всі життєві труднощі без ніякої додаткової допомоги, бо батька дружини вбили ще німці, мій старший брат загинув у бою з енкаведистами — то ж ми розраховували тільки на власні сили. Змогли з великими труднощами з малесеньким сином повернутися в Україну, де нас очікувало велике розчарування, бо більшовицька пропаганда встигла попрацювати плідно і на повну потужність у сфері приниження, оббріхування, шельмування нашої національно-визвольної боротьби, а нас виставити як лютих ворогів українського народу. Та ми не піддались підступним ударам примхливої долі, змогли подолати всі труднощі, виховати двох синів і з ласки й веління Небесного Творця дочекатись відновлення Української Державності. Таким чином здійснилася наша заповітна мрія, за яку ми віддали найкращі роки своєї юності. Хай буде сором тим відступникам, які зрадили нашу громаду в східній діаспорі, бо хоча вони мали потомство, то воно втрачене для нашої нації, і від батька-зрадника діти успадкували тільки прізвище, а мати-чужинка могла їм прищепити хіба що основи космополітизму.