Розділ XII (особливий)

ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ЖІНОЦТВА

Нелегкою було доля українського жіноцтва, що працювало в підпільній мережі ОУН та перебувало в лавах УПА. Ще до цього часу немає повної картини безприкладного подвигу наших відважних безстрашних подруг, дружин, матерів, сестер, які несли на своїх тендітних плечах тягар національно-визвольної боротьби на західноукраїнських землях в 40-х — 50-х pp. Позаростали малопомітні повстанські стежки, позападались надійні підземні повстанські криївки, замовкли після занадто запопадливої брехливої метушні скороспечені фальсифікатори визвольного руху, пішли на незаслужений, кров'ю политий відпочинок найбільші злочинці нашого століття — кремлівські кати, що своїми провокаційними спецбоївками наповнили всю Західну Україну і, переодягнувшись у форму вояків УПА, ночами, з небаченим досі садизмом, з пекельною ненавистю мордували українських патріотів, не щадячи ані старих, ані немовлят, а всі свої дикі, звірячі розправи приписували озброєному підпіллю ОУН та УПА і таким чином оббріхували і підривали авторитет Організації.

В силу обставин склалося так, що по селах чоловіків залишилося дуже мало, бо одних забрали на фронт, другі пішли у підпілля та в лави УПА, треті полягли в боях з військами НКВС, четвертих арештували і судили, — а жіноцтво лишилось сам-на-сам з дикими нападниками, а ті, в свою чергу, обрушили на них всю свою злобу за убитих політруків, комісарів та "прєданних сталінських рєбят" — чекістів. В результаті по селах йшли безперервні облави, безпардонні насильні обшуки в хатах та коморах, після яких господині не дораховувались багатьох цінних речей, бо більшовицькі злодії рвались до скринь та шаф шукати бандерівців та під тим приводом поцупити, вкрасти безкарно у заляканих жінок та підлітків коштовні речі, щоби опісля на другому селі виміняти на самогон і, напившись, ґвалтувати жінок та неповнолітніх дівчат.

Найбільше страждань випало на долю тих жінок, котрих за підозрою у співпраці з ОУН арештовували окупанти. їх, приречених, ловили, як колись за татарських нападів, в'язали і, як худобу, гнали в КПЗ ("камера предварительного заключєнія"). По дорозі насміхались, принижували, ображали та лаяли. Після арешту нашої жінки для неї в житті наступала така надзвичайна різка переміна, що її життя до і після того можна без перебільшення порівняти з раєм та пеклом. Той відносний рай залишався в свідомості, як радість життя та щастя, а з арештом починалося справжнє пекло, з тими нелюдськими смертельними муками, якими нас лякали в юності, щоби навчити нас жити чесно та не грішити.

Наше жіноцтво було виховане переважно в релігійному дусі, в традиційно високоморальному середовищі, де культивувалися всякі національні історичні обряди, християнська етика, пошана до старшого, терпимість, милосердя, любов, культура мови, освячена століттями духовність та інтелігентне загальноприйняте спілкування. Отже, з самого початку в зовсім іншій атмосфері наша жінка була шокована. Після того, як арештованій в'язали руки, щоби не втекла, відразу сипалась на адресу бранки брудна московська лайка, бо ті нелюди, виховані без батька і матері, не знали, що таке честь, встид і не вміли речення сказати без багатоповерхового соковитого матюка. І не дивно, бо у війська НКВС набирали переважно безбатченків, байстрюків, вихованців колоній для неповнолітніх безпритульних злодіїв, бандитів, ґвалтівників, яких міліціонери ловили і насильно здавали в притулки, а там жорстокі вихователі ламали психіку непримиренним волоцюгам, навчаючи їх однобоко сприймати "найпередовіші, найгуманніші" методи комуністичного виховання, що їх схвалив батько всіх народів — Сталін, без волі якого нічого не могло відбуватися — ані трава не рости, ані вода не текти.

В усьому адміністративному апараті Союзу керували злодії, тож і в колоніях для безпритульних вихователі обкрадали тих знедолених, безправних, незахищених неповнолітніх злочинців, з яких червоні ідеологи збиралися виховати "нового советского человека", їх обкрадали, забирали все, що можна було вкрасти, а тим нещасним залишались крихти — тому-то вони були в голоді і холоді, вічному страху, і, власне, тими минулими негараздами породжувалися злоба, ненависть, жорстокість до всього довкола, бо, фактично, ті бідолахи не мали уявлення про загальнолюдські цінності, не зазнали материнського тепла, із самого дитинства боролися за виживання, їхній зовнішній вигляд викликав антипатію, якусь кричущу відразу і страх. Обличчя грубуваті, черстві та малорухливі, у їх виразі вгадувалася затаєна ненависть, ніяких слідів шляхетності... Складалося враження, що це жертви не змішаних шлюбів, а жертви випадкових тваринних стосунків кримінальних злочинців з невиправною патологією бандитів чи дебілів, з відтінком психічної недостатності. Картину доповнював бандитський погляд хижих азіатських очей, що блищали злобою та ненавистю і в яких не було ні милосердя, ні благородства. Офіцери відрізнялися від рядових червонопогонників тільки офіцерською формою та жовтими погонами, і військова освіта не була якоюсь межею між одними і другими, бо багато офіцерів були вихідцями з тих самих колоній для неповнолітніх злочинців або з неблагополучних родин, а у військові училища попадали з тієї сірої маси як найспритніші, найжорстокіші, бо вони верховодили над тим натовпом безпритульних підкидьків. Маючи здатність керувати ними, ті офіцери легко знаходили з ними спільну мову, бо походили з їхнього середовища, і тому в облавах, арештах, грабунках вони були всі заодно, і зовсім даремно було арештованим і ґвалтованим чекати від них співчуття, милосердя чи справедливості — вони були глухі та німі до людських страждань. Така приблизно характеристика наших "визволителів" — "старших братів", в яких були "гарячі серця" та "чисті руки", але насправді ті чисті руки були по лікті в крові невинних людей, які боролися за волю України.

Отже, ті наші мами, дружини, сестри, наречені, котрі попали в кігті хижих сталінських "орлів"-чекістів, прийняли на себе страшної сили удар, як психічний, так і фізичний, бо кремлівські кати дивилися на них не як на жінок чи матерів, а як на найстрашнішого ворога більшовицької імперії, якого треба знищити. Але вони не нищили свою жертву відразу, у них був свій перевірений метод винищення противників, який полягав у тому, що жертву треба арештувати, в страшних тортурах вичавити з неї інформацію, яка їх цікавила, і якщо жертва витримувала тортури, її засуджували на такий термін ув'язнення, що вона його не витримувала на каторжних роботах.

Тож ведуть чи везуть спійману жінку до району в КПЗ — одну людину ціла ватага озброєних до зубів дебелих азіатів, — і майже кожен з них хоче зігнати нагуцькувану політруками злість на невинній бранці, бодай бридкою лайкою чи поганим словом уколоти перелякану до смерті, шоковану, надломлену психічно, нещасну жертву звироднілої і прогнилої, просякнутої свавіллям тиранів "советской Родіни". Всю цю дорогу можна назвати дорогою на Голгофу, бо набридливі грубіяни, аморальні виродки, вихованці інкубаторів для неповнолітніх поливали нецензурними, безстидними репліками, один перед другим приголомшували незвиклу до бридкого сквернословія полонену жінку. Вона з почуттям сорому та огиди, з опущеною головою і напівзаплющеними очима не йшла, а пленталась, підштовхувана "сталінскімі рєбятамі", старалася зорієнтуватися — чи це сон, а чи дійсність, їй здавалося, що вона в невідомому нереальному або потойбічному світі, який ми називаємо пеклом. А тим часом на її адресу все сиплеться й сиплеться злива найогидніших виразів, на які здатні тільки вихованці колоній для неповнолітніх.

Якщо полонянка була старша віком, то до неї ті звірі в людській подобі ставились ще більш-менш "помірковано" — на її адресу лунали в'їдливі безсоромні репліки на кшталт — "Ти, бандерівська суко, скільки ти наплодила бандерівських щенят, твої сини, бандити, постріляли наших товаришів, ми з тебе тельбухи випустимо, щоби ти була більше нездатна плодити зрадників Родіни. Ти, падло, навчила своїх бандитів убивати совєтських людей, твої сини вбили нашого генерала Ватутіна, ми тобі груди одріжемо, щоби ти була більше не здатна вигодовувати бандер, ми все ваше бандитське кодло знищимо, це ти навчила своїх бандер ненавидіти нас. Ми вашу Западну шапками закидаємо, скільки раз ти давала їсти бандитам, скільки раз ти прала одяг бандерам, ти все нам розкажеш, ми тебе заставимо, ми тебе повісимо голу вверх ногами, ми тобі зуби повириваємо, ми тобі очі виколемо, щоби ти більше бандер не бачила" і т. д.

Вся ця гидотина перемішувалась з соковитою московською лайкою, нецензурними брутальними словами, на які тільки здатні безбатченки, кримінальні злочинці, бандити та інші елементи "комуністичного" суспільства, що їх не могли перевиховати ані колонії для "неісправімих", ані знамениті психіатричні лікарні. Не одна сльоза скотилася з очей такій жінці, поки "вірні лєнінци" допровадили її до слідчої камери, хоч і в такій камері вона спокою не мала, бо там на неї чекала зустріч з кримінальним сміттям жіночої статі, яке не поступалося перед чоловіками, а може, в деякій мірі й перевершувало їх словоблудством та "вишуканістю" кримінального жаргону.

Якщо чекісти ловили молоду жінку чи дівчину, то для неї ця перша зустріч з найогиднішою верствою войовничого пролетаріату запам'ятовувалася на все життя своїм цинізмом, азіатською жорстокістю та неперевершеним хамством червоних нападників. Перші слова їхні до такої невинної жертви: "Ти бандерівська повія, ти спала з бандерівцями, скільки разів спала з ними, ти бандерівська підстилка, ти їх обслужувала, ти їм готувала їсти, ти їм догоджала, кількох ти обслужувала за ніч, ти їх забавляла, що вони тобі платили за це, як вони тебе брали, чи були вони задоволені. Скільки ти знала бандитів, які їх псевдо, хто в них командир, де в них криївки, де магазини з продуктами, де зв'язок, хто зв'язковий, яка сьогодні кличка?". Огидні репліки сипались звідусіль, прикрашені московськими витонченими матюками, шліфованими в середовищі злочинного світу. У них була своя власна говірка, перекручена, спотворена на "блатний" лад так, що як хтось слухав їх перший раз, то майже нічого не розумів, бо що слово — то брудний матюк із спеціальним наголосом, що надавало мові огидного відтінку.

Бранка йшла, як на ешафот, не свідома того, що їй приготовано, бо горе раптом звалилося на неї, як грім з ясного неба. Зв'язані руки, і нестерпний глум катів, які старалися вилити на нещасну жертву всю накопичену злобу, — тож нещасна жінка гостро реагувала на ту безконечну зливу бруду, все її єство здригалося від плачу, не могла примиритися з такою різкою переміною. І, очевидно, треба мати на увазі, що кожний день політруки нагадували і втовкмачували рядовим червонопогонникам, які то страшні вороги — бандерівці і як жорстоко і безжально треба їх знищувати.

Бідолашна бранка — воля втрачена, немилосердні вороги стараються якомога скоріше зламати ніжну жіночу натуру, вибити з второваного шляху мислення, посіяти зневіру в серці, заставити її відректися від ідеї відродження державності, зректися друзів по підпільній боротьбі і, зрештою, перекинутись до "визволителів", зрадити своїх, видати всіх, з ким працювала в підпіллі, видати криївки і зв'язки. Гарячково працювала думка — може, ще нічого не втрачено, може, ще вдасться вирватися з цієї халепи, яка причина арешту, хто видав, чи, може, сама зробила необачний крок? Не могла зібратися з думками, в голові повний хаос, а конвоїри весь час нагадували їй гидкими словами, хто вона зараз є. З усіх мерзенних висловів чекістів найболючіше вражало слово повія. В нашому краю їх не було, і це слово найдошкульніше ранило жіночу свідомість і честь, бо колись не мав ніхто права кидати безпідставно у вічі таке слово, а ці всі бридкі та брудні слова, як і багато подібних, принесли із собою наші "визволителі" 17 вересня 1939 р. в наші краї. На жаль, вони прижились і глибоко вкорінились, і на довгі роки засмітили, спаскудили нашу співучу материнську мову, а в деякій мірі і багато зіпсували моральних понять у підростаючого покоління.

З другого боку, не могло бути і мови, щоби в підпільній боротьбі могли брати участь повії. Сюди підбиралися чесні, порядні, розумні, віддані патріотки, в яких була висока ідея боротьби за волю України, і ті, хто працював, відрікалися свідоме: від радощів щоденного життя, віддавали себе повністю боротьбі з окупантами.

Жінка йшла, підштовхувана прикладами конвоїрів, аналізувала кожний свій крок, намагалася знайти відповідь на багато запитань — хто зрадив, хто доніс, картала себе, чому була без зброї, бо якби була зброя, то не було б зараз такого глуму та приниження від цих кремлівських нелюдів, від цих нехрещених підкидьків, цих пішаків кривавої більшовицької диктатури, що, нацьковані політруками, секретарями парторганізацій, готові беззастережно вбивати, нищити всіх і вся, навіть родичів, якби в них вони були. Зараз вони навперебій намагаються обезчестити, зганьбити, принизити незнайому з такими підступними засобами жінку, втоптати в грязюку чисту мораль і ніжність.

Брутальними словами та мерзенними матюками вони не добилися нічого, бо вона мовчала, а це їх дратувало. Вони воліли мати справу з такою, як самі — розбещеною, крикливою і язикатою, грубою, щоби вона на один матюк відповіла кількома і щоби її можна кілька разів на день побити, ввечері при чарці смердючого самогону помиритися на ніч, а на другий день зачинати все спочатку. А наша жінка мовчала, бо вважала для себе ганебним відповідати хамам вищого ґатунку. Червонопогонники шаленіли від злоби, що вона гордує і не хоче з ними говорити, відповідати, огризатися — тому вони ще з більшою злобою паплюжили нескорену, яка не просила пощади, не принижувалась, не відповідала на хуліганські вислови, а молилась Всевишньому і просила захисту, божої допомоги, щоб витримати знущання тих недолюдків — виплодків пекельних сил.

Приходила в голову думка, що краще би розстріляли, бо вривався терпець слухати безкінечні, безпідставні образливі глузування. Та вороги насміхалися, кидали у вічі непристойні хуліганські слова, від яких робилося моторошно на душі. Такі погані слова, як повія, падло, сука і ще значно гірші повторювались часто по-російськи грубо, з ненавистю, і падали на свідомість, як удари тяжкого молота.

Невільниця не здавала собі справи з того, як може існувати щось подібне на світі і що то за люди, які мають насолоду і пишаються від такої гидкої розмови, бо її вже нудило від такого грубіянства і хамства. В нашому краю ніхто не насмілився би говорити такі слова в присутності жінки. З сивої давнини у нас жінку поважали, шанували, як рідну матір, як люблячу дружину, як ніжну сестру і старались завжди щось приємне для неї зробити, чимось допомогти, звертались до жінки делікатно, люб'язно і з повагою, старались звеселити, пожартувати і звикли від самої своєї юності чемно спілкуватись з усім жіноцтвом, а воно теж відповідало тим самим.

Тепер ту гармонію порушили ненависні прибульці з країни страху та неволі, неправди та терору, брехні та обману. Нічого святого вони не мали і не могли мати, бо виростали за законом джунглів — хто сильніший та жорстокіший, той панував над натовпом плебеїв. Плекала бідолашна бранка надію на щасливий кінець, та ця думка відразу зникла, бо на неї наїжачилось багато довгих штиків та грізно чорніли дула автоматів і рушниць. Не могло бути мови про повернення назад; на думку спадали слова пісні: "Не вернеться вже той живий ніколи, кого чекісти повели", — а це була істинна правда, бо тих, кого арештували в 1939-1941 pp., майже всіх вимордували по тюрмах, як почалася війна 1941 р. Тисячі покалічених, понівечених, по-звірячому замордованих жертв знайшли в потаємних місцях, в братських могилах по всій Західній Україні. Мимоволі нещасна жінка готувалась до найгіршого, і дрож пронизував усе її тіло при думці, як будуть кати мучити її в глухих підземеллях і ніхто не почує благального крику, що зве на поміч, а кати, бездушні, безсердечні, будуть насолоджуватися, впиватися стражданнями, будуть калічити чарівну дівочу вроду, якою наділяли наші мами-українки свої чада.

Наближаючись до райцентру, конвоїри ще жорстокіше підштовхували прикладами невільницю, бо треба було похизуватися перед іншими червонопогонниками та солдатами, які стояли в містах гарнізонами і охороняли міста від бандерівців. Окупанти всі озброєні, у військовій формі, цивільних не було, навіть жінки всі у військовому — і все чуже, все вороже, чужа мова, скрізь на наших людей дивилися з ненавистю та підозрою, за будь-що арештовували, допитували, вербували сексотів, проводили облави, нишпорили всюди, перевертали все в хатах, рилися в скринях і шафах під приводом пошуку бандерівців, перекопували землю на городах, шукаючи криївок, — одним словом, утверджували радянську владу. Переважно в міста наїхало багато адміністративної влади — суди, прокуратура, фінвідділи, міліція, яничари НКВС — "ястребки", військові лікарі, райкоми, райвиконкоми, редакції газет, які щодня на своїх сторінках обливали грязюкою національно-визвольну боротьбу нашого народу, називаючи підпілля ОУН та УПА буржуазними націоналістами, німецькими прихвоснями, бандитами, зрадниками українського народу та і всякими нецензурними словами, на які дуже багата російська мова. При зустрічі солдати запитували конвоїрів, кого вони ведуть, а ті відповідали — ми спіймали бандерівську повію. Червонопогонники радили конвоїрам, що з нею робити і як її покарати, і тут сипалися знову на адресу невільниці матюки один другого брудніший. Один чекіст каже — я би радив в центрі міста закопати стовп, роздягнути бандерівку догола, прив'язати її голу до стовпа, поставити коло неї вартового й тримати її так тиждень, не даючи ані їсти, ані пити, а ми всі будемо приходити і плювати на неї. Ця порада всім сподобалась, усі реготали, додаючи до тієї поради кожний свою пропозицію.

Нашу бранку вели не зупиняючись. Місцеве населення з острахом ховалося, хто куди міг, і тільки з укриття люди виглядали із співчуттям та болем в серці, не маючи змоги чимось допомогти. А на неї зустрічні окупанти дивилися, а точніше, не дивилися, а пронизували колючими дикими поглядами, і кожний з ненавистю по-своєму карав її: одні хотіли її бачити повішеною на шибениці, другі — бачити її прив'язаною до стовпа і розстріляною, а червонопогонники хотіли мати її і для тілесної втіхи, щоби вгамувати свої нестримні статеві пристрасті, бо до таких "розваг" вони звикли, завойовуючи, загарбуючи, поневолюючи інші народи. Нарешті конвоїри завернули в бічну вуличку і зупинилися перед двоповерховим будинком, що був наспіх переобладнаний на катівню. Він майже відповідав призначенню, бо, крім наземної частини, мав ще багато льохів і камер в підземеллі, яке окупанти переобладнали на в'язницю, на вікнах приладнали грубі залізні ґрати, на двері — великі надійні замки, а в дверях повирізали невеликі отвори, по-їхньому "волчок", через які заглядали всередину і спостерігали, чи арештовані не роблять підкоп або не розбирають стіну.

Одну кімнату в самому кутку підвальної частини обладнали на слідчу камеру, вікон тут не було, всі три стіни глухі, тільки одна виходила в коридор. Чекісти робили так, щоби зі слідчої камери не було чути зойків катованих. Катівню червонопогонники охороняли дуже суворо, в ній також розміщалися КПЗ та "Смерш", що розшифровувалось як "смерть шпіонам" — сама назва свідчила, що тут не жартують. Сюди попадали члени ОУН та вояки УПА, але не всі звідси виходили, бо чекісти мали неправдиву інформацію, нібито наше підпілля співпрацювало з деякими закордонними розвідками. Тому-то якщо сюди потрапляли члени ОУН та УПА, підозрювані в шпигунстві, то їх вбивали, бо що міг знати сільський хлопець про чужі розвідки, як він не мав освіти і не знав чужої мови. Тож чекісти його мучили, думаючи, що він затявся і не хоче признатися, а він просто нічого не міг сказати, бо нічого не знав — і таким чином гинув у тортурах.

Загін конвоїрів зайшов на подвір'я, і арештовану завели в приміщення. Аж щойно тут розв'язали руки, і досвідчений нахабний наглядач грубо і безцеремонно почав принизливий безстидний обшук. Грубими вузлуватими ручищами став обмацувати ніжну жіночу постать. Повивертав усі кишені, прискіпливо оглядаючи великими вибалушеними очима, чи немає чогось надзвичайного в одязі сільської дівчини. Обмацав на голові волосся, коси, а як дійшло до грудей, дівчина стала противитись, заступати руками груди, а цей безцеремонний нахаба не звертав уваги на спротив жінки, продовжував обмацувати і промимрив: "Не совайся, стерво, це тільки початок, помалу привикнеш, а то вдаєш із себе ще незайману" і, ніби нічого не сталося, продовжував обмацувати спантеличену невільницю, не звертаючи уваги на те, що навіть погано вихований чоловік не повинен торкатися інтимних частин жіночого тіла, а він безстидно і запопадливо обшукував на бранці весь одяг, і верхній, і спідній, щоби переконатися, що в неї немає таких речей, які не дозволено мати при собі в тюремній камері.

Мабуть, ще в історії людства жінка не була так принижена, як у більшовицькій імперії, бо навіть у доісторичних диких племен і у середньовіччі вони не зазнавали такої дискримінації, таких знущань, ще ніколи стільки жіноцтва не було ізольовано за колючим дротом і на такі довгі терміни, на таких тяжких каторжних роботах. В минулих тисячоліттях жінок часто принижували, і зараз є країни, де вони не мають однакових прав з чоловіками, але такого людського гноблення і зневаги не було, не було, щоби масово невинних жінок позбавляли волі, кидали за колючий дріт на довгі роки, позбавляли материнства, забирали молодість, позбавляли елементарних стосунків з навколишнім світом — такого ніколи і ніде не було в таких великих масштабах, як у країні "розвинутого соціалізму". Оце була воістину імперія безбожництва і кривавого насильства! Характерно те, що вже пройшли роки після розколу того страхітливого "комуністичного раю", але ще нікому не вдалося правдиво і повно описати чи показати фактичне життя знедоленого, приниженого, беззахисного жіноцтва в пеклі сталінських концтаборів, бо ті, які могли б це зробити і мали талант правдиво описати, не дожили до розвалу царства темряви, а розповіді ветеранів частіше всього включають тільки картини і події з участю чоловіків...

Після принизливого обшуку арештованої жінки чекіст запровадив її до кутової камери, відчинив двері і заштовхав її всередину. Під стіною стояв стіл, і на ньому горіла велика лампа, за столом сиділо двоє офіцерів, один з них запропонував жінці сісти до столу на нерухому табуретку, яка була прибита до підлоги. Один з них дістав з шухляди папку, на обкладинці якої було написано "Дело", відкрив її і почав заповнювати анкету — прізвище, ім'я, по батькові, рік народження і т. д. Коли це все заповнили, перейшли до основного: "Як твоє псевдо? Хто станичний? Хто зв'язковий? Хто районний провідник? Де проживає? Де знаходиться? Де криївка? Де склад? Хто командир? Де боївка? Скільки їх? Яке озброєння?" Один запитував, потому другий продовжував ставити запитання. Спочатку поводились стримано, ввічливо і гуманно, поки їм не набридло, бо відповіді зводились до одного: "Я не знаю нічого".

Тоді в хід пішли умовляння, мовляв, ти ще така молода, навіщо зв'язалась з бандерівцями, нащо тобі бандити, вони зрадники, буржуазні націоналісти, німецькі помічники, ти їм не потрібна, покинь їх, допоможи нам їх знищити, за те ми дамо тобі гарну роботу, ми тебе навчимо гарної професії, у нас молодим дорога, ми тебе повеземо в Москву, в Ленінград, покажемо Леніна і Сталіна, поведемо тебе до Кремля, поведемо у Великий театр, дамо тобі орден і ще багато інших нагород, нічого не бійся, ніхто не знатиме, що ти нам розкажеш, ми тебе повеземо на кавказькі курорти і взагалі куди захочеш. Полонянка чомусь не схотіла скористатись із тих заманливих, багатообіцяючих, привабливих спокус і далі заперечувала свою причетність і обізнаність в тих питаннях, що їх цікавили, здогадуючись, що слідчі не мають конкретних фактів її приналежності до ОУН, а є на неї донос, не підтверджений фактами. Вона вирішила, що все буде заперечувати. Слідчі стали погрожувати: "Якщо будеш все приховувати, говорити неправду, то ми тебе покалічимо, кинемо тебе в камеру між розбійників і вони тебе будуть ґвалтувати, ми тобі спалимо електрострумом статеві органи, ми тебе розірвемо надвоє, закриємо в камеру, де багато щурів, і вони будуть тебе обгризати, будеш гола мокнути в холодній воді, ми тобі коси повириваємо, їсти і пити не дамо, ми з тебе котлету зробимо" і т. д. Але і це на неї не впливало, вона мовчала і не збиралася говорити.

Тоді один з них устав, відчинив двері і закликав іншого чекіста, цей прибіг на поклик — видно, що він чекав того. Мав на обличчі великий шрам; перекошений рот, великі губи, синій ніс як цибулина, занадто довгі руки та бігаючі очиці. Офіцер промовив до нього: "Мордашкін, оця стерва не вміє говорити, розв'яжи їй язик". Той слухняний плебей, здається, тільки того і чекав, однією рукою схопив безборонну полонянку за одяг на грудях, а другою почав сильно бити кулаком куди попало. Два офіцери уважно стежили за цією заздалегідь запланованою акцією, за цим найновішим досягненням чекістської слідчої практики, яку застосовували "люди з гарячим серцем та чистими руками". Тут, по суті, нічого нового не було, було старе і забуте — середньовічні нелюдські тортури, але більш витончені. На спогад про них холонула кров, страшно було подумати, як тоді зізнання вибивали, випалювали вогнем та залізом. В 1939 р. на Західну Україну прийшли дзержинці з достатньою практикою розв'язування язика, з досвідом жандармерії його "царського велічества" та сталінської боротьби з "ворогами народу" — з найновішими досягненнями в галузі поетапного перетворення в слідчій камері людського організму арештованого на купку скривавлених кісток.

Червоний костолом перестарався, від серії сильних ударів полонянка знепритомніла, впала на долівку, залита кров'ю. Плебей зніяковів, поглядаючи винувато на офіцерів, чекаючи похвали чи осуду. Один з них сказав, не звертаючи уваги: "Мордашкін, облий її водою". Душогуб взяв зі стола графин і почав лити на обличчя, вода змішалася з кров'ю, і все обличчя мордованої почервоніло від крові. Від холодної води побита помалу стала приходити до тями. Мор-дашкіна офіцери відправили в коридор, а самі стали обмірковувати дальший план дій. Тим часом, опритомнівши, невільниця стала оглядатися кругом, не пам'ятаючи, де вона і що з нею. Доторкнувшись рукою до побитого обличчя, побачила на руці кров, і тяжкий стогін вирвався з її грудей. Один з офіцерів сказав: "Вставай, падло, і сідай на табуретку". Вона з великим трудом піднялася та сіла на табуретку, і оскільки жінки з природи люблять охайність, почала поволі приводити до порядку свій одяг. Офіцер сказав: "А тепер обміркуй, бандерівське стерво, чи будеш про все розповідати, чи знову викликати костолома, щоби тобі ребра порахував, але май на увазі, що це були тільки квіточки, а ягідки будуть ще попереду". Полонянка мовчала. "Ти ще довго будеш мовчати, бандерівська шельмо?" — кричав офіцер. Відповіді не було. Тоді один з них вискочив із-за стола, сильним ударом збив її з табуретки на підлогу і чобітьми почав бити куди попало. Кашкет в нього на голові зсунувся на бік, обличчя посиніло, очі налилися кров'ю, а з горла сипались, вилітали мерзенні матюки, ніби то був не офіцер, а справжній злочинець, що виріс і виховався в злочинному світі за ґратами.

Майже до світанку двоє видресируваних душогубів знущалися, катували вірну дочку поневоленого народу, що в міру своїх сил та за покликом своєї совісті допомагала відроджувати нескорену націю, яку наші люті вороги прагнули стерти з лиця землі. Вони готові були продовжувати знущання, та тендітний організм полонянки вже втратив здатність захищатися, тіло було покалічене немилосердно побоями, здавалося, що на хрупкому тілі не було живого місця, де б не було синців від ударів. Щойно тоді, як вона вже ні на що не реагувала і просто лежала нерухомо на мокрій долівці, скропленій кров'ю, непритомна, — тоді один з катів гукнув з коридору чергових наглядачів, і ті прибігли, грубо схопили майже бездиханне тіло невільниці, за ноги потягнули волоком по коридору, відчинили двері в одну з камер, заволокли її всередину і залишили там. Самі вийшли, зачинивши міцно двері.

Скільки була без пам'яті, вона не знала, а коли повернулася свідомість, почула голоси і мову, таку ж неприємну, чужу і противну, підсилювану матюками, від якої хотілося бігти кудись, щоб її не чути, бо поволі спливали в пам'яті події тієї страшної ночі, кінця якої вже не пам'ятала, але слова "падло, стерва, повія" запали глибоко з відчуттям огиди та ненависті до тієї мови і до тих, хто нею розмовляв. Хоч цією мовою також писав Пушкін (а може, і вживав у побуті такі самі вислови, як ті два офіцери-юристи), але ця мова не заслуговує ролі мови міжнародного спілкування, а годиться хіба для вживання за Уралом у ведмежих закутках та в диких пустелях Азії, де поважають тих, хто користується в розмові "вишуканими" і соковитими кількаповерховими матюками. Не розплющуючи очей, прислухалася до розмови — говорили жінки переважно по-російськи, але було чути і українську мову. Силкувалася згадати, як вона сюди попала і де, власне, знаходиться. Пробувала поворушитись, але не змогла, все тіло страшенно боліло, хотілося пити, язик не повертався в роті, бо повний рот засохлих згустків крові. Обличчя, все опухле, при найменшому русі, як і все тіло, боліло. Розплющила очі і стала помалу розглядатися, де знаходиться.

Напівтемний льох, гнилий і вогкий. "Ти дивись, — заторохтіла по-російськи "старша сестра", — бандерівка не здохла, вона жива, як кішка. Ух ти гадюко, бандитська твоя противна морда, ще мало дали тобі наші, вбити тебе треба, ти "родіну" зрадила, бандитам помагала і сама бандитка". За цей час полонянка встигла оглянути ту напівголу істоту, яка на неї не кричала, а сичала, як отруйна змія, голосом, повним зневаги, ненависті та злоби. Міцної статури, руде волосся, давно не мите, грудками звисало на плечі та рамена, обличчя квадратове і все у веснянках. Напівгола — в майці та трусах, на плечах, на руках, на животі, на ногах вище колін — всюди красувалися різноманітні татуїровки, виднілися написи — щось на зразок реклами сексуального характеру, запрошували скористатися благами повної розбещеності, статевої насолоди, не упускати шанс впиватися сексом до повної знемоги, бо цей дитинородний орган відкритий для всіх — "приходьте всі жаждущі". Відзначила про себе, що ніколи в житті ще не бачила чогось подібного. Жінка-"шалашовка" лихословить не менше від тих, які її арештували. Витатуйовані на її тілі непристойні картини та вкрай сороміцькі сексуальні заклики справляли гидке враження, а як додати сюди спотворену матюками мову та відповідну поведінку, то вона скидалася на ходячу рекламу бридкого словоблудства та наочної художньої сексопатології.

Господь наділив кожну жінку природною красою і вродою, і сюди навіть не треба нічого додавати — бо то найвища гармонія природи, достойна подиву, захоплення, найдосконаліше творіння Божих рук. А в даному випадку здичавілі, звироднілі вихованці жорстокої системи, основа якої зеки, чекісти і партійці — яка опиралася на страх і силу, — спотворювали цю жіночу красу та вроду, перетворювали жінку на кримінальний елемент з розбійницьким нутром і духом. Такі жінки ще хотіли і виділитися чимось серед злочинного світу і тому наносили на свої тіла безсоромні татуїровки. Із спотворених злобою та ненавистю до всього українського уст "старших сестер" полився потік непристойного бруду, бо вони хоч і попали до в'язниці за кримінальні злочини, але, як ішлося про ворогів більшовицької імперії, то вони були готові кожну хвилину цим ворогам вчепитися зубами за горло. Полонянка зорієнтувалася, що на ній немає всього одягу, і побачила, що її одяг в "старших сестер" — в той час, як вона перебувала на грані життя і смерті, "шалашовки" не дармували, і як тільки наглядачі заволокли непритомну мученицю до камери і залишили на долівці, злодійки кинулись грабувати непритомну жертву. Поздирали з неї, що їм подобалось і що було краще, а невільницю залишили напівголу лежати посеред камери на холодній долівці.

Ніхто, окрім тих злодійок, не підходив до покаліченої бранки, аж поки вона не прийшла до тями і не заговорила. Вона побачила на "старших сестрах" свій одяг і почала домагатися, щоби вони його повернули. Тоді підійшла до неї одна з сороміцькими татуїровками, наставила войовничо два пальці до її очей, збираючись вибити очі, і просичала: "Мовчи, бандерівко, і не рипайся, тобі той одяг вже не потрібний, тебе все одно вб'ють, бо ти ворог радянського народу, а як будеш добиватися або комусь жалітись, ми тобі очі виколемо або горло переріжемо. Як комусь писнеш — май це на увазі". Після того підійшла до полонянки старша жінка і промовила: "Доню, я тобі допоможу встати, підеш коло мене ляжеш, бо лежиш на голій холодній долівці". Вона допомогла покаліченій піднятися на ноги, завела її під стіну, поклала її рядом коло себе на розстеленому рядні. Мала в глиняному глечику воду, вмочила кінчик хустини у воду, легенько витерла побиті скривавлені губи та обличчя, а потім піднесла глечик з водою до уст мордованої, і та з великою жадобою стала пити холодну воду. "Пий, доню, я ще принесу, нас поженуть прибирати подвір'я, і я принесу свіжої води".

Невільниця ковтала воду помаленьку, бо кровоточили побиті ясна, губи, язик, в роті позасихали грудки крові і через побите горло з болем проходила життєдайна рідина. "Дуже дякую, тьотю, ви добра жінка", — з тяжким болем та сльозами на очах сказала полонянка. Милосердна жінка поклала під голову потерпілої клунок і накрила її хусткою.

Через деякий час змордована поринула з глибокий тривожний сон, час від часу з її побитих грудей та горла виривався глибокий стогін, тіло здригалося від різкого болю, а покалічені уста шептали уривками щось недоспіване чи нерозка-зане, а може, її думки витали там, де вона стала на шлях нерівної визвольної боротьби проти смертельних ненависних ворогів нашого народу.

Та це був не справжній сон, це тільки здавалось, що вона спить. Побиті опухлі повіки, тяжкі, як свинець, закрили очі, якщо виникала потреба дивитись, то треба було їх піднімати руками, та й все покалічене тіло налилось болючим тягарем і при найменшому рухові нестерпно боліло, руки та ноги дерев'яніли, не можна було вільно володіти ними, не слухались побиті члени — надто багато ударів завдали озвірілі чекісти, зганяючи свою тваринну лють та ідеологічну ненависть не на полі бою, де треба помірятись з ворогом силою, а над замкненою в клітці безборонною, беззахисною невинною жінкою. Тамуючи нестерпний біль, лежала вона нерухомо з заплющеними очима, не слухаючи, що діється в камері. Пам'ять попровадила її в отчий край, на нескорену Волинь, в Лановеччину, де побачила світ і де з молоком матері всмоктала незрадиму любов до своєї другої матері — такої ж самої дорогої, любої та закутої в кайдани неньки-України.

В селі Ванжулові проводився вишкіл підпільних активістів ОУН. В господарстві патріота підпільного руху в садку, під горою розставили столи, і інструктор навчав сільських хлопців з усього району тактики підпільної боротьби. Курсанти були підібрані сіткою ОУН і були такі, які зарекомендували себе з найкращого боку, віддані справі відновлення української державності, їх було багато, і їм треба було створити відповідні умови, тому-то сільським активістам ОУН треба було заготувати продукти харчування, організувати нічліг, а жіночій сітці треба було назбирати по селі столового посуду, приготувати триразове харчування, щоденно напекти хліба, помити посуд і взагалі підтримувати чистоту і порядок, окрім того, забезпечити зв'язок та охорону від раптового нападу ворогів. Дівчину запросили чергувати з іншими подругами на кухні, роздавати сніданки, обіди та вечері.

Сільській дівчині перший раз в житті довелося бути в молодечій компанії, де курсанти один від другого кращий; кожний старався гарно і вишукано заговорити, пожартувати, щось приємне запропонувати, чимось на себе звернути увагу, — і всі молоді, вродливі, прагнуть чимось подобатись, завести знайомство, а вона встидається, рум'янець пече обличчя, не знає, куди діти очі, боїться щось не до ладу сказати. Вона найгарніша серед своїх подруг і тому привертає до себе найбільшу увагу курсантів. Кілька десятків очей милувались її дівочим станом, пожадливі молодечі погляди, зітхання, шляхетні жарти, багатообіцяючі зауваги та пропозиції збивали дівчину з пантелику. Вона розносила страви на столи і не вміла чи не встигала відповідати кожному, а ті, в свою чергу, старалися собі завоювати увагу чи прихильність, щоби мати надію на інтимні розмови в майбутньому. Але найгірше було попереду, бо після вечері знаходилось багато залицяльників відпроваджувати додому, доводилось користатися іншим ходом, бо не до любовних романів було в той час.

Досмертну жалобу і печаль принесли в її родину німецькі завойовники, бо під час одного з набігів в село Ванжулів вони вбили її батька. Окупанти стріляли по всіх, хто не встиг заховатися або втекти з села, бо не скорилися і не схилили голови перед нападниками горді волиняки і на кривавий режим відповіли мовою зброї. Нескорена Волинь запалила смолоскип відродження державності, розбудила приспаний десятиліттями відвічний дух невмирущої нації, здивувала світ легендарною козацькою звитягою, створила повстанську армію без держави, вписала золотими літерами нову сторінку національно-визвольної боротьби в історію України, а вірні сини і дочки вели нерівну визвольну боротьбу проти двох великих світових імперій — гітлерівського III рейху та більшовицької тюрми народів. Не було ніякої вістки і про брата Йосипа, якого перед початком війни мобілізували в Червону армію. Війна точилася на східному фронті, і часто через Волинь німці гнали великі колони полонених, то мама завжди старалася дізнатися, коли і куди гнатимуть окупанти полонених, і була готова бігти на край світу, щоби переконатись, чи нема там її сина. Завжди брала з собою клунок з харчами і, якщо не знайшла сина, кидала харчі голодним полоненим, а сама зі смутком і печаллю в серці верталася додому, ночами не могла заснути і в тривозі та молитвах просила Всевишнього життя для своєї дитини.

Тож не одну гірку вдовину сльозу пролила, не одну ніч не доспала по втраті мужа та в невідомості про долю сина. Залишились дві жінки на господарстві, робили чоловічу та жіночу роботу, та ще й викроювали час допомагати підпіллю вночі, бо вся підпільна праця провадилась ночами, все робилося таємно, щоби не стало відомо ворогам, бо окупанти жорстоко розправлялися. Обидві порались по господарству і після вщент заповненого всякими клопотами дня пізно ввечері лягали спочивати, призиваючи Небесного Творця допомогти їм подолати всі життєві труднощі, які важким тягарем лягли на тендітні плечі не пристосованих до воєнного часу жінок. Без господаря в хаті чи по господарству впоратись було не так легко.

Кілька днів підряд падав дощ. Пізно вночі зв'язковий привів підпільного пропагандиста, і його терміново треба було відпровадити в село Оришківці. Наша героїня поспіхом одяглася, бо якщо це терміново, то не повинно бути ні в чому затримки — такий закон підпільної тактики ОУН. Вийпіли з хати на двір, падає дощ, пропагандист ввічливо вибачається і просить взяти його під руку, бо в нього дуже поганий зір і він вночі майже не бачить. Не важко було здогадатись, де той повстанець втратив зір — чи в Березі Картузькій, де наших політв'язнів польська дефензива мочила по коліна в холодній воді, чи "славні" дзержинці в підземеллях ЧК застосовували нелюдські тортури, чи гестапівські кати-косто-ломи нівечили голови нескореним нащадкам скіфів. Дівчина зніяковіла, але, подумавши, взяла його під руку, і обоє вирушили в глуху ніч. Дуже тяжка ця подорож, бо всюди темрява, нерівні польові дороги та стежки, часто в пітьмі спотикались, одне одного оббризкували грязюкою, намок одяг, промокло взуття — по цих дорогах навіть за доброї погоди не легко йшлося — а тут розмокла земля прилипає до взуття, весь час треба спостерігати за дорогою, щоби не заблудитися, та й іти треба мовчки, за всім спостерігати, прислуховувати-ся, чи нема чогось підозрілого.

Зайшли без пригод до села, а там навіть собаки не гавкають — поховались від дощу. Дівчина віднайшла в темряві хату, де знаходився зв'язок, оглянула кругом, чи нема чогось підозрілого, бо сюди прийшла не вперше, а потім підійшла до вікна, теж не до найближчого, а до того, що визначене заздалегідь, постукала в шибку умовними легенькими ударами один раз, а оскільки ніхто не відзивався, постукала вдруге. Щось там зашаруділо в хаті, з'явилась у просвіті вікна голова і запитала: "Хто там?" Дівчина відповіла: "Свої", — а після того сказала кличку-пароль. Через кілька хвилин хатні двері відчинилися, і нічних гостей, промоклих до нитки, змучених дорогою, запросили до хати. Завішали вікно ряднами і засвітили каганець. Наша зв'язкова передала повстанського пропагандиста своїй подрузі, а сама, перекинувшись кількома словами і не прийнявши запрошення дочекатися в хаті світанку, пішла в ніч, прямуючи тією самою дорогою додому, щоби встигнути до ранку добратися назад, щоби ніхто із сусідів не бачив, куди ходила в ніч.

Скільки-то треба було мужності чоловікові в літах ночами переходити з одного району в другий, виступати перед вояками, перед боївками, перед працівниками підпільної мережі ОУН, перед юнацтвом та жіноцтвом. В підпіллі це називалося "відправа". Такі заходи були вкрай необхідні, бо підпільний актив був теж своєрідним розповсюджувачем ідеї незалежності, вони перебували безпосередньо в масах і мусили, ідейно підготовлені, вести за собою патріотів на визвольну боротьбу з ворогами. Пропагандистів було мало, і тому підпілля їх особливо пильно охороняло. А скільки-то кілометрів пішки треба було пройти, на ходу готувати виступи, десь діставати свіжу інформацію, орієнтуватися в складній військовій обстановці і своїми емоційними промовами запалювати серця бійців священним вогнем ненависті до наших поневолювачів.

У нашому підпіллі мало було повстанців-пропагандистів, але тих, що були, варто було послухати, бо це були ті, хто якимось чудом вирвався з пазурів окупантів, утік з-під шибениці, вижив, посічений ворожими кулями і простромлений багнетами ворогів. Вони дуже добре знали ціну волі, ціну незалежності і старалися передати слухачам віру в перемогу, поклик до бою за святу справу — тим всім, хто став на шлях визвольної боротьби. Вони не мали навіть запасного одягу чи взуття, а жили як Христові апостоли — ті, яких Христос посилав проповідувати Святе Євангеліє і яким казав: "Не беріть з собою нічого, ані торби, ані грошей". Так само і наші підпільні апостоли не мали коло себе нічого, а жили тим, що їм давали щирі патріоти українського відродження.

...Ішла додому з полегшенням, немовби тягар звалився з плечей, бо хоча погода і не змінилася, але настрій був кращий. Завдання виконане, легше було на душі; тепер тільки скоріше добратися додому та трохи поспати, відпочити, бо завтра чекають труднощі по господарству. Різноманітні думки заполонили голову, згадувались недавні події; думала про маму, що десь не спить, чекає на неї, молиться Богу, щоби все було гаразд, та й гордиться, яка дочка в неї відважна, бо не кожний чоловік відважиться в таку негоду, серед глухої ночі полями піти на чуже село — одна-однісінь-ка, в непроглядній темряві, відважно крокує по розмоклій дорозі. А душею бажала якнайскоріше опинитись в чистій теплій постелі і в молодечому міцному сні забути про всі щоденні труднощі.

Тішилася думкою, що переборола страх, і самій було дивно, що за всяких обставин, в усяку пору дня і ночі, по наказу несе естафету терміново, чи, як в ті часи писалося на естафеті, "Алярм" — це означало, що естафету треба без затримки нести за адресою, відомою тільки зв'язковим. Було багато випадків, що треба було переводити боївки, то з ними було безпечно, бо вояки були озброєні — з ними хоч у вогонь чи воду. Траплялося, що і відділи УПА треба було переводити на другі села, куди пролягав їх маршрут, часто по лінії зв'язку курсували керівники жіночого підпілля, що організовували або контролювали жіночу сітку ОУН, то з такими залюбки йшлося, бо всю дорогу про щось говорили, ділилися думками, тривогами, згадували коханих, будували плани на майбутнє — і так час скоро минав, здавалося, що і дорога якась коротша.

Цієї ночі вже була добре втомлена, помалу йшла дорогою, заглиблена в свої думки, і нараз зовсім близько почула тупіт кінських копит, інстинктивно кинулась бігти в сторону, щоб зникнути в темряві, та далеко не вдалося відбігти, бо коні скоро наближались, а бігти не можна було. До взуття поналипало на ріллі багато болота, і не було змоги швидко рухатися. Взуття так засмоктувала розмокла рілля, що воно залишалося в болоті, а ноги витягались. Вона побачила силуети кількох верхівців, що невпинно наближались. Далі вже сенсу не було втікати, бо перший верхівець побачив її, відразу ж повернув коня і погнав до неї. Вона стояла як укопана, і через її уяву промигтіло багато варіантів того, що робити. Верхівець, не доїжджаючи, направив на неї зброю і гукнув: "Стій, хто іде!" Вона відповіла: "Свій". Верхівець під'їхав ближче і спитав: "Хто ти і куди ти йдеш?" Вона відповіла: "Вертаюся додому". Більше по голосу, ніж по постаті, верхівець упізнав її, бо він багато разів був на зв'язку у Ванжулові і знав її особисто.

Тим часом до них під'їхала решта повстанців, і старший запитав: "Друже Лебідь, хто там?" Стрілець Лебідь відрапортував: " Друже командир, це наша подруга-зв'язкова з Ванжулова іде з завдання додому", — а потім звернувся до зв'язкової: "Подруго, ви не боїтеся?" Вона відповіла: "Ні". Лебідь продовжував: "Ми їдемо з Ванжулова, дорога вільна, нікого не стрічали, сміло ідіть додому, а нам ніколи, ми спішимо. До побачення!" — повернули коней на дорогу, і темна ніч поглинула безстрашних лицарів нескореної Волині.

Нервова напруга спала, але вона не могла простити собі, що дала волю спогадам, не прислуховувалась до нічних звуків, а то можна було здалека почути, що їдуть коні, бо ж тупіт і чалапання чути було здалека. Вийшла на дорогу і, вдивляючись в нічну темряву, щоби не збитися з дороги, пішла в напрямі до Ванжулова. Хоча народилася в селі, але ночами не доводилося ходити, бо ж таки дівчина — як десь вже підлітком гралася з подругами до темної ночі, то мама виходила і кликала: "Доню, іди вже до хати, бо вже темно, ще, не дай Боже, чогось настрашишся або щось привидиться тобі, то я ще буду мати клопіт водити тебе по знахарях". Та нагрянула несподівано війна, закрутилася диявольська машина масового нищення народу, настало пекло. Було спершу червоне безбожне, душогубне, за два роки знищило мільйон мешканців Західної України, а потому настало коричневе християнське пекло — гітлерівська армія носила на пряжках напис: "З нами Бог!" — а хто був не з ними, того після звірячої розправи спалювали в газових камерах, а попелом удобрювали землю над Рейном.

До червоного пекла мобілізували старшого брата Йосипа, щоби він відстояв "серце Родіни" Москву, а коричневе пекло вбило її батька Микиту, бо не хотів допомагати зайдам завойовувати "Лєбенсраум" — життєвий простір на сході для німців. І така доля спіткала майже кожну родину. Почалося ходіння по муках волинських ратаїв, що ще не встигли як слід подобудовувати свої хутори, не встигли довести перевагу хутірної системи, бо перешкодила війна. Зайди почали по-своєму господарювати, молодих ловили і насильно вивозили на каторжні роботи до Німеччини та під англійські бомби, а старі повинні були вести добру господарку, а все вирощене та вигодоване треба було здавати окупантам. Хто відважувався щось узяти для своєї потреби, то за той гріх попадав у концтабір або в газову камеру. Такий стан речей не влаштовував гордих волелюбних волиняків, і там, де війна залишила зброю, вони її підбирали, озброювались і почали з окупантами боротьбу не на життя, а на смерть. У селі Ванжулів господарство Микити Твердинюка знаходилось далеченько від головної сільської дороги, під горою. Рядом поле та яруги, велика хата, хліви, стодола та садок. В 1942 р. для станиці ОУН в зв'язку з тим, що формувалася УПА, виникла потреба мати надійний зв'язок і надійне приміщення, хату — тож активісти попросили Твердинюка посприяти в тому, і він, як щирий українець — прихильник відродження української державності, дав на це згоду. Таким чином, тут почали збиратися активісти ОУН на всякі організаційні засідання при затемнених замаскованих вікнах, і сюди і вдень, і вночі приходили і відходили зв'язкові, несучи по лініях зв'язку підпільну пошту — естафети, писані провідниками та командирами сотень на цигарковому тонесенькому папері, складені в пакетик якнайменшого формату для того, щоби можна його сховати десь в рубець одягу чи в якесь потаємне місце взуття. А зв'язкові дівчата прилаштувались заплітати пакетик у коси. Зрештою, зв'язкові кожний на свій смак ховали естафету в потаємне і зручне місце, щоб у хвилину небезпеки можна було скоро дістати і, якщо неможливо надійніше переховати, то або непомітно викинути, або знищити чи з'їсти, щоби ця пошта не попала в руки ворогів. Цей малесенький пакетик був з одного боку запечатаний сургучем, а на другому боці було написане псев-до провідника або командира, хто повинен його одержати. Цей метод, перевірений роками, діяв безвідмовно.

Підпільний інструктор часто збирав на відправу зв'язкових, ознайомлював їх, вчив-навчав цьому хитрому і надійному ремеслу. Система діяла по всій Західній Україні від часу заснування ОУН. Цю небезпечну підпільну і дуже відповідальну працю запропонував нашій героїні станичний, її познайомили із зв'язковими сусідніх сіл, які вже працювали — треба було добре знати в обличчя кожну зв'язкову чи зв'язкового, знати хату, куди треба зайти чи когось привести, кличку — і ще, крім того, добре придуману легенду, на випадок, якщо би попастись до рук ворогів. Літом і вдень не було проблем, а як дійшло, що треба йти вночі на друге село 6—8 км, тоді стало страшно, бо то не кожен юнак відважиться, а іти треба, бо наказ, і цей обов'язок на себе брали добровільно. Треба було за всяку ціну перебороти страх, та й не один раз маршрут тривав цілу ніч, і вже не було часу відпочивати — набиратися сил, а своє господарство теж треба було пильнувати, бо це було головне джерело існування. Ось так помалу, з трепетом, з напруженою до краю психікою, мирячись із примхами погоди, з негараздами та труднощами вдома, треба було за всяку ціну перебороти в собі боягузтво і звикнути до нічних подорожей. Наші дівчата та юнаки добровільно відмовлялися від радощів щоденного життя, позбавляли себе товариських вечорів з забавами, веселощами та розвагами, а посвячували себе служінню Великому Чину, найвищій ідеї поневоленого народу — боротьбі за створення Української Держави.

Згадувала, як одного разу пізно веосени — вже сніг накрив землю, вечорами примерзало і все вкривалося інеєм, хоч удень була відлига — треба було терміново занести естафету в сусіднє село, Москалівку. Заховала естафету в надійне потаємне місце і вирушила в дорогу. Минула своє село і вийшла в поле, — і здавалося, що опинилася не знати де. Всі кущі та кущики, малі і великі, лопухи та будяки, висо-коростучі посохлі трави — все в інеї і здалека нагадувало якісь примарні, химерні силуети людей, звірів, будівель та чогось неіснуючого, такого, чого нема в природі. Страх огортав підходити до такого казкового силуету, бо уява малювала якусь фантастичну істоту, одну за іншою, одну на другу не схожу. А дівчина одна-однісінька серед ночі, в полі, в оточенні чудернацьких силуетів, що лякали своєю неприродністю, вражали своєю страхітливою формою, досі не баченими прозорими відтінками та візерунками.

Але вона ішла вперед, як заворожена тими дивними видіннями, а ті силуети рухалися від вітру, немов оживали, гойдались, і здавалося, що воно все живе. Це лякало, але перемагало прагнення йти тільки вперед, бо то була та сама дорога, якою вже не вперше доводилося ходити. Іній створив фантастичні картини примар, що заставляли в перші хвилини здригатись, по спині пробігав неприємний холодок, а при наближенні до наступного куща чи великого скупчення бур'янів знову поставав якийсь новий загадковий силует, що навіював інше страхітливе враження. Півкілометра здавалися вічністю. За якийсь час трохи привикла до тих витворів природи, переконалася, що вони не такі страшні, і відважно долала відстань. Але скільки страху з'їла, скільки нервів коштувало перебороти в собі боягузтво, якому не було місця в підпіллі ОУН та лавах УПА — це була би ганьба перед друзями. Хотілося чи не хотілося, а мусила пройти і це випробування на міцність, цей атестат на зрілість.

Назад додому поверталася урівноважена, вже ті химерні силуети, витвори природи не викликали страху, бо по дорозі попалася палиця, і, коли її взяла і збивала з тих чудернацьких химер іній, то вони ставали нормальними кущами чи будяками, не тими, що викликали на початку подорожі страх. Віднести естафету на друге село на зв'язок було завданням відповідальним і завжди пов'язаним з ризиком і всякими випадковими обставинами, які можуть статися в дорозі, бо час воєнний — постійної загрози нема, але раптом можуть з'явитися німці чи більшовицькі партизани, і вже є халепа, що не раз коштувала життя зв'язковим.

Окрім естафет, треба було виконувати і інші завдання, пов'язані з підпільною діяльністю. Прийшов наказ заготувати перев'язочні матеріали для поранених вояків. Тож треба було ходити по хатах сільських заможніших господарів і випрошувати все, підходяще для перев'язки. Марлі чи бинта в ті часи в селах ніхто не мав, то дівчата-зв'язкові випрошували старі полотняні домоткані сорочки, які вже відслужили свій строк. Сорочки були, як правило, з тонкої льняної пряжі, за довший час вони зношувалися, від частого прання робилися м'які і розпушені — то з них дівчата ножицями різали смужками стрічки, а щоб вони були трохи довші, їх зшивали, ще раз прали, дуже добре прасували, змотували в пакетики і обшивали міцнішою тканиною. Коли вдавалося заготувати достатню кількість пакетиків, їх відносили на станицю, а вже звідти станичний по зв'язках відсилав у сотню чи курінь.

У 1943 р. в селі Молотків на Лановеччині зав'язався бій між відділом УПА та німцями, яких приїхало багато на автомашинах та підводах. Сили були нерівні, і наші змушені були відступити перед переважаючими силами ворогів. Німці оточили село і всіх мешканців, і старих, і немовлят, зігнали до церкви, а решту — в стодоли. Багатьох селян вбили або спалили живцем там, де позаганяли, також спалили дотла всі оселі. З того бою привезли трьох тяжкопоранених повстанців. В поспіху не можна було надати їм першої медичної допомоги, то по дорозі вони порвали на собі натільну білизну і перев'язали рани хто як міг. У Ванжуло-ві була дівчина, яка проходила підпільний курс медичних сестер Українського Червоного Хреста. В селі не було в той час медичного пункту, тож поранених помістили в господарській хаті, і санітарка попромивала рани, поперев'язувала, а станичний алярмово дав запит у районний Провід, що далі робити з пораненими, де їх розташувати і кому лікувати, бо в підпіллі лікарів було дуже мало. Тим часом треба було створити для поранених можливі умови, подумати про висококалорійне харчування — тож знову дівчата-зв'язкові повинні були, переборюючи сором'язливість, ходити по заможніших господарях і збирати м'ясо, молоко, масло, мед, яйця для поранених, щоби якомога скоріше поставити їх на ноги. Також для них треба було організувати заміну натільної білизни та інших побутових речей щоденного вжитку, бо не всі вояки мали все необхідне — часто було так, що однією бритвою брилися кілька десятків вояків. Так само було з милом та іншими речами, бо їх не можна було ніде дістати, хіба відвоювати у ворогів. Якщо це були німці, то у них було все до найменших дрібниць, а у більшовицьких партизанів можна було взяти тільки зброю, бо цього у них було вдосталь. А щодо побутових речей, то вони не мали нічого, при зустрічі з ними складалося враження, що то ватага лісових бродяг — зарослі, немиті, обірвані. Одні тільки політруки та комісари вирізнялися з-поміж них, "люди з чистою совістю", як вони самі про себе говорили. Фактично вони були послані на західноукраїнські землі штабом партизанського руху в Москві не для боротьби з німецькими окупантами, а для ліквідації УПА і своїми провокаційними діями завдали величезної шкоди Західній Україні, спричинились до руїни багатьох сіл і осель, а також до вбивств тисяч людей цивільного населення і вояків УПА.

 

(Розділ не закінчений)