ВСТУП

Одним iз засобiв асимiляцiї українцiв в часи панування тоталiтарного радянського режиму було позбавлення їх власної iсторiї. Все минуле нашого народу розглядалося лише як елемент "славних" дiянь "старшого брата" — росiян. На все, що виходило поза рамки цiєї концепцiї чи вiдверто суперечило їй, накладалося табу. В результатi такої полiтики ми й досi маємо надзвичайно багато недослiджених моментiв в нашiй iсторїї. На перший погляд, дивним є той факт, що найбiльше "бiлих плям" припадає на хронологiчно найближчi до нас часи двадцятого столiття. Пояснити це можна тим, що цей вiк став часом найбiльшого розвитку незалежницьких тенденцiй в Українi як в теоретичнiй дiлянцi, iдеологiї, так i в практичнiй, що проявилася в спалахах нацiонально-визвольної боротьби 1917-1920-х рокiв та в 1940-1950-х роках. Тому дослiдження цього перiоду стало об'єктом найпильнiшої уваги каральних органiв радянського режиму, тому вiн повинен стати полем для роботи цiлих поколiнь сучасних iсторикiв, що бажають вiдкривати непiзнанi сторiнки нашої минувщини i вiдтворювати її реальний образ.

Актуальнiсть дослiдження iсторiї українського нацiонально-визвольного руху 1940-1950-х рокiв зумовлюється не тiльки необхiднiстю стирання "бiлих плям". Ця проблема має значний суспiльний резонанс i в нашому сьогоденнi. Невизначенiсть офiцiйної позицiї держави щодо цього руху стоїть на завадi консолiдацiї українського народу й створення здорової конструктивної атмосфери, вкрай необхiдної нашiй країнi. Значною мiрою цьому сприяють також далекi вiд правди стереотипи, утвердженi в свiдомостi цiлого поколiння зусиллями радянської пропаганди. Ще досi значна частина не тiльки не спецiалiстiв, але й iсторикiв не здатна об'єктивно оцiнити подiї бiльш як п'ятдесятилiтньої давнини i вiддати належне героям, полеглим в рядах повстанцiв за свободу свого народу. Вирiшення цiєї проблеми є можливим лише за умови якнайширшого дослiдження рiзноманiтних аспектiв становлення та розвитку Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв та Української Повстанської Армiї. Результати роботи матимуть, безперечно, значну iсторичну й, не менш значну, суспiльну цiннiсть.

Монографiю, що пропонується увазi читачiв, присвячено рейдам УПА теренами Чехословаччини. Чому серед багатогранної недослiдженої дiяльностi українських повстанцiв автор взявся за висвiтлення саме цiєї проблематики? Зроблено це з метою зламати ще один стереотип, що побутує у вiдношеннi до українського визвольного руху ОУН та УПА. Навiть у дослiдженнях сучасних iсторикiв помiтна тенденцiя до зображення його як суто захiдноукраїнського явища, як примiтивної партизанщини з метою лiквiдацiї тих чи iнших представникiв окупацiйної влади. Таке тлумачення, до речi, дуже близьке до сформульованого в радянськi часи, коли повстанцiв iнакше як бандитами не називали i всю їхню дiяльнiсть зводили до рiзноманiтних виявiв тероризму. Тим часом, дiяльнiсть ОУН та УПА слiд розглядати значно ширше, а саме в контекстi свiтових подiй. Бо саме таке бачення своєї боротьби мали учасники повстанського руху та його керiвництво. Це надзвичайно яскраво проступає з програмових документiв ОУН та УПА, з публiцистики iдеологiв визвольних змагань Петра Федуна-"Полтави" та Осипа Дякiва-"Горнового", зрештою, з практичних намагань вплинути на подiї у свiтi, що проявилися в закордонних рейдах УПА.

Представники воюючої України повиннi були реагувати на свiтовi події з метою впливу на них, бо до цього їх змушувала сама логiка боротьби. Особливо важливим це стало пiсля закiнчення Друтої свiтової вiйни, коли український нацiонально-визвольний рух опинився в цiлком новiй мiжнародно-полiтичнiй ситуацiї. Той факт, що нашi землi залишив один окупант, не полегшив справи боротьби за Українську Самостiйну Соборну Державу. На мiсце коричневої чуми знову прийшла червона, на мiсце ослаблених в боях i зламаних морально нiмецьких вiйськ прийшли свiжi сили Червоної Армiї, вкритої трiумфом перемог, на мiсце скомпрометованого ворога, проти якого об'єдналися країни, прийшов iнший, значно пiдступнiший — бiльшовизм, котрий, замаскувавшись пiд визволителя, швидкими темпами встиг завоювати свiт. Загалом, зовнiшньо-полiтична ситуацiя в свiтi була вкрай несприятливою для позитивного вирiшення українського питання. Союзники Сталiна з антигiтлерiвської коалiцiї мовчазно погодилися не лише з окупацiєю України, але й вiддали на поталу "вождю народiв" тi країни Центральної i Схiдної Європи, на якi Радянськiй Союз не мав впливу до вiйни.

Попри те, керiвництво нацiонально-визвольного руху вирiшило продовжувати боротьбу, не очiкуючи сприятливої зовнiшньої ситуацiї, а створюючи умови для неї. Зважаючи на це, основними завданнями, якi ставили перед собою керiвники воюючої України, були залучення до спiльного антибiльшовицького фронту представникiв iнших народiв та манiфестацiя своєї боротьби у свiтi, що мала б вiдкрити заслiпленi очi громадськостi Заходу на справжню iмперську суть СРСР.

В "Декларацiї Проводу Українських Нацiоналiстiв пiсля закiнчення другої свiтової вiйни в Європi" вказано, що основними положеннями боротьби українського народу за незалежнiсть у новiй полiтичнiй ситуацiї буде, як i ранiше, "незалежна полiтика i орiєнтацiя на власнi сили"1. Але, поряд з тим, робився наголос i на необхiдностi об'єднання зусиль з антибiльшовицькими силами iнших народiв. "Спiльний фронт поневолених народiв проти росiйсько-бiльшовицького iмперiалiзму, — читаємо тут, — як єдино реальний мiжнародний чинник i союзник у визвольнiй боротьбi українського народу"2. Дещо нижче у тому ж документi знаходимо обґрунтування наведеної тези: "[...] 10. До фронту поневолених народiв СССР долучається новий фронт

 

1 Визвольна полiтика. - 1948. - Ч.1. - С.2.

2 Визвольна полiтика. - 1948. - Ч.1. - С.2.


загрожених народiв Середньої й Пiвденної Европи, останньо "визволених" Червоною Армiєю з-пiд нiмецької окупацiї. Перед тими народами на всю широчiнь стоїть питання збройної революцiйної боротьби перед намаганнями Сталiна включити їх у склад СССР. З об'єднанням цих двох фронтiв повстане блок поневолених i загрожених народiв, що в наслiдку своїх революцiйних дiй спричинить розвал союзної тюрми народiв i створення вiльного життя на руїнах сталiнської тиранїї. 11. Поневоленi й загроженi народи i їх визвольно-революцiйна боротьба — це один з найважливiших елементiв в сьогоднiшнiй ситуацiї. Завтра i в майбутньому їх значення буде зростати ще бiльше, щоб, нарештi, перерiшити свiтову систему в свою користь"1.

Щодо манiфестацiї своєї боротьби у вiльному свiтi, то саме її вiдомий американський теоретик партизанської тактики Левiс Ганн називав одним iз визначальних чинникiв для забезпечення остаточної перемоги повстанського руху. Як приклад на пiдтвердження своєї тези вiн наводить подiї iрландського повстання 1919 року. "Оскiльки, — пише вiн, — iрландцi не могли добитися до своєї мети мiлiтарним шляхом, вони осягли її полiтичним способом. Ірландська вiйна велася, на значну скалю, лише у пресi, яка найменшу подiю (вбивство кого-небудь на вулицi або де-iнде) представляла, трактуючи її як факт, що цiла країна горить, топиться в кровi. Ірландцi вмiли вдержувати такого роду зв'язок з пресою, вони навiть органiзували спецiальнi поїздки чужинецьких кореспондентiв, вiдомi як "залiзничнi подорожi iрландських сценаристiв". Вислiдом їх було те, що iдея їхньої боротьби дуже широко прийнялася на європейському континентi та в Америцi"2.

Велике значення розголосу подiй, що вiдбувалися в Українi, розумiли в керiвництвi українського нацiонально-визвольного руху ще в роки Другої свiтової вiйни. Саме така дiяльнiсть була метою пiдпiльної радiостанцiї "Вiльна Україна", що, працюючи з 1943 до 1945 року в селi Ямельниця на Сколiвщинi до її розгрому загонами НКВД, несла свiтовi правду про ОУН i УПА3. Вирiшення цього питання було покладене також на Провiд ОУН за кордоном та Закордонне Представництво Української Головної Визвольної Ради. Та їхньої дiяльностi в цьому напрямку виявилося недостатньо. "Захiднi народи, як цiлий зовнiшнiй свiт, — писав з цього приводу Степан Бандера у статтi "Пляновiсть революцiйної боротьби в краю", — мають дуже слабi i тiльки спорадичнi вiдомостi про те, що дiється в СССР. До них доходять iнформацiї про визвольну боротьбу в Українi й iнших народiв, головно, з наших джерел. Такi iнформацiї вiд тих, що говорять у власнiй справi, з природи речi є трактованi, як тенденцiйне зображення дiйсностi, приймаються з застереженням. Зате далеко бiльше значення для постороннього свiту мають такi вiдомостi, якi подають власнi iнформатори, на пiдставi власних спостережень, дипломатичнi представники, журналiсти, члени рiзних мiсiй, подорожнi, розвiдники тощо.

 

1 Визвольна полiтика. - 1948.- Ч.1. - С.6-7.

2 Левiс Г. Ганн. Повстання i партизанська боротьба // Сурма. - 1966. - Ч.7-12. - С.22.

3 Докладнiше див: Володимир Мороз. Радiостанцiя ОУН-УПА "Вiльна Украiна" // Визвольний шлях. - 1998. - Кн.3. - С.307-317.


В Українi таких гостей буває мало, а тi, що продiстануться, не мають змоги побачити те, що большевики стараються прислонити, затаїти. Зате на пiдпольських теренах, у самiй Польщi, в ЧСР [Чехословацькiй Республiцi — В.В.] i т.п. в тому вiдношеннi є бiльшi можливостi, i звiдти доходять до зовнiшнього свiту вiдомостi, хоч скупi, але сприймаються вони з бiльшим довiр'ям i зацiкавленням. Там чужинецькi експоненти зустрiчаються безпосередньо або дуже зблизька з українською революцiйною боротьбою [...] i подають тi вiстки до своїх країн. Тодi пiзнання цього малого вiдтинка наших змагань дає основу для вiри i пiзнання цiлости української справи"1.

Пiд кутом зору вирiшення таких стратегiчно важливих для українського нацiонально-визвольного руху питань як створення спiльного антирадянського фронту рiзних народiв та манiфестацiя власної боротьби у свiтi й розглядатимуться у цьому дослiдженi рейди вiддiлiв УПА теренами Чехословаччини.

Чому для таких акцiй було обрано саме цю країну? Справа в тому, що її полiтичне становище в 1945-1947-х роках характеризувалося рядом специфiчних, в порiвняннi з iншими країнами Схiдної Європи, моментiв. Якщо в усiх країнах цього регiону тодi вже було встановлено сателiтнi комунiстичнi режими, то в Чехословаччинi цей процес проходив дещо повiльнiше. Адже тут, крiм протегованої СРСР комунiстичної партiї, широко розгорнули свою дiяльнiсть партiї демократичного типу, якi певний час складали їй реальну полiтичну конкуренцiю. Особливо це стосується Словацької частини республiки, де по закiнченнi Другої свiтової вiйни провiдною полiтичною силою стала Демократична партiя Словаччини. Характерним для неї було опертя на сiльське населення. Вона, як вказує Володимир Яровий, "традицiйно тримала пiд своїм контролем словацьке село"2. А саме сiльське населення Словаччини, зважаючи на доволi низький рiвень урбанiзацiї, становило бiльшiсть у країнi. Отже, не дивно, що комунiстичнi iдеї прижилися тут значно менше, нiж у сусiднiй Чехiї. Незважаючи на те, що обидвi партiї, Демократична i Комунiстична, входили до коалiцiйного правлячого уряду, вiдносини мiж ними дедалi бiльше загострювалися.

Ще одним чинником, який привертав увагу українських повстанцiв до Словаччини, було те, що частина словакiв негативно сприйняла лiквiдацiю незалежностi своєї країни i входження її до складу об'єднаної Чехословацької республiки. Ця подiя розглядалася певними полiтичними органiзацiями як чергова окупацiя i спонукала їх до початку пiдпiльної боротьби.

Отже, тему дослiдження вибрано не випадково. На думку автора, саме висвiтлення проблеми повстанських рейдiв чехословацькими теренами дозволить показати розмах нацiонально-визвольної боротьби в Українi, її вплив на подiї у пiслявоєннiй Європi та свiтi, без чого неможливе правильне i об'єктивне тлумачення суспiльних процесiв того часу.

 

1 Степан Бандера. Перспективи української революцiї. - Київ: Інститут Нацiонального Державознавства, 1999. - С.79-80.

2 Володимир Яровий. Історiя Захiдних i Пiвденних слов'ян у XX ст. Курс лекцiй. - Київ: Либiдь, 1996. - С.312.