ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

Працюючи заступником голови облдержадміністрації, якось на прийом до мене прийшла делегація науково-пошукової експедиції «Забуті могили» з проханням надати матеріальну допомогу важко хворому Омелянові Польовому — організатору і першому командирові Української Повстанської Армії на Тернопіллі, полковнику, знаному під псевдонімом «Остап».

Як відомо, Омелян Польовий справді тоді перебував на лікуванні у хірургічному відділенні обласної лікарні, готуючись до чергової операції.

Я раніше немало був наслуханий про цю легендарну постать свого земляка з Ярчівців, що на Зборівщині, командира Української Повстанської Армії. На цей час я вже видав художню книгу «Невигойний біль», присвячену героїчній боротьбі невизнаної владою Української Повстанської Армії. Багато героїв оповідань і повістей цієї книги були знайомі з «Остапом». Виникло непереборне почуття і душевна потреба у зустрічі. Хотілося хоча б чимось допомогти цій сивочолій, старій людині, яка все своє стражденне життя присвятила реалізації кличу: «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї...»

Але поточні справи і бюрократичні обставини вимагали інших дій. Я порекомендував молодим людям взяти від добродія Омеляна Польового заяву про грошову допомогу — як підставу для виділення коштів на операцію. А сам розраховував після позитивного вирішення питання разом з цими хлопцями провідати нескореного «Остапа».

Та сталося не так, як я передбачав. Хлопці принесли не дуже приємне для мене повідомлення. Мабуть, у старому воякові заговорила галицька гордість. Він відмовився написати заяву про допомогу, сказавши: «Ми боролися з побратимами разом. Залишилось живими нас небагато. І я особисто визнання не хочу. Прагну визнання нашої боротьби...»

Окремі малоприємні факти історичного процесу
повернення правди про Українську Повстанську Армію (УПА)

1997 рік. На території Тернопільської області з офіційним візитом перебуває голова Верховної Ради України Олександр Мороз. На зустрічі з керівництвом області, політиками та громадськістю голова місцевого братства УПА «Лисоня» Петро Касінчук запитує: «Чи визнає керівництво держави в законному порядку дії Української Повстанської Армії, як воюючої сторони?» Такий крок засвідчив би зростання патріотичної свідомості керівництва держави, повернення історичної правди, яка полягає в тому, що в Другій світовій війні наша держава прагнула до незалежності і мала тоді для досягнення мети власний інструмент — свою Повстанську Армію, свої збройні сили. Олександр Мороз не забарився з відповіддю:

— За Вашою статисткою, в УПА перебувало біля 120 тисяч воїнів, а за нашою — 20 тисяч. Де правда?

На мою думку, правда є в небажанні знати правду. Чи мож наділити статистику в одній державі на «нашу» і «вашу»? Чи можна забути тих, хто віддав своє життя за те, щоб ми змогли мирно проголосувати на Всеукраїнському референдумі за державну незалежність?

Ветеранам дуже хотілося почути від голови Верховної Ради України такі слова: «Шановні, жодна людина, яка віддала своє здоров'я чи життя за незалежність України, не буде забута!»

Невдовзі обласна рада своїм рішенням визнала ОУН і УПА воюючою стороною у Другій світовій війні. Але навіть такі повідомлення не давали мені морального права йти до цього чоловіка на розмову.

Окремі малоприємні факти історичного процесу
повернення правди про Українську Повстанську Армію (УПА)

1998 рік, другі демократичні вибори в Україні. На Волині з агітаційною метою перебувала лідер прогресивних соціалістів Наталя Вітренко. На зустрічі було подане запитання: «Як ви ставитеся до УПА?».

«Прогресистка» відповіла: «Я всегда считала их бандитами и до сегодня своего мнения не изменила...»

Розповідають, що після такої заяви із залу чимось кинули... Чи думали вояки УПА, що у своїй незалежній державі вони не матимуть визнання, та ще й їх змушуватимуть голосувати за... невігласів, які не знають і не хочуть знати своєї історії? Народна мудрість каже: «Хто не знає минувшини своєї держави, той не вартий сьогодення...»

Тим часом у Національній Спілці письменників України розглядали питання Про прийняття в члени Спілки автора цих рядків, який серед інших книжок написав повість «Невигойний біль», перший художній твір про життя і дії воїнів УПА.

— Как его принять в члены Союза, если он бандеровец???

— Ми приймаємо не за переконаннями, а за результатами праці, за творчий внесок автора в літературу — таким був вердикт голови Спілки письменників.

Тернопільська громада відкриває меморіальну дошку
на пам'ять про легендарного полковника УПА О. Польового
(Молитва за душу українського героя)

У плині часу і вирі справ наступив 1999 рік. Червневої пори, в час буяння трав і половіння хлібів, несподівана й сумна звістка сколихнула громадську свідомість. Засоби масової інформації повідомили, що відійшов у вічність бойовий полковник УПА «Остап» — Омелян-Польовий.

Багато людина планує у своєму житті, та небагато суджено встигнути...

Окремі малоприємні факти історичного
процесу повернення правди про
Українську Повстанську Армію (УПА)

Верховне керівництво держави вперто не хоче розглядати питання про визнання дій УПА під будь-якими приводами, в тому числі нібито з метою збереження соціального спокою. Воно не заохочуює вчених-істориків вивчати цей складний етап нашого життя, не стимулює книговидавництво. Держава досі не побудувала жодного пам'ятника учасникам національно-визвольних змагань. Навпаки, зафіксовано осквернення пам'ятних знаків героям УПА, споруджених за народні гроші. А пам'ятник великому синові українського народу, патріотові, борцю за державну незалежність Степанові Бандері в селі Старий Угринів Калуського району Івано-Франківської області, де він народився, підривали неоднаразово вибухівкою, і то у 90-ті роки ХХ ст.

Зустріч, на яку я сподівався і якої так чекав, відбулася на Микулинецькому цвинтарі...

Звичайно, що я тоді виступив на велелюдному поминальному вічі разом з іншими промовцями, а коли йшов додому, серед багатьох невеселих думок зародилась ідея створити цій Великій людині літературну присвяту.

Короткі біографічні відомості
про командира Третьої Військової Округи «Лисоня», курінного (полковника)
Української Повстанської Армії Омеляна Польового (псевдоніми «Очерет», «Остап»)

Мине певний час, і вчені-історики заповнять нішу періоду Другої світової війни — Україна знатиме своїх героїв, які віддавали життя за державну незалежність.

Про нашого героя відомо, що народився він 3 січня 1913 року в селі Ярчівцях Зборівського повіту Тернопільської області і походив із селянської середньозаможної свідомої української родини. Після закінчення початкової школи навчався в Тернопільській гімназії, де проявив себе здібним учнем та вмілим організатором патріотичної молоді.

Із спогадів Омеляна Польового:

30.08.1929 р. арештований польською поліцією за організацію «збіговиська» для побудови зборівськими пластунами козацької могили під Зборовом (на ознаменування Зборівської битви військ Богдана Хмельницького з польською шляхтою). На свято з'їхалися селяни з навколишніх сіл, Золочена, Тернополя і Львова. (Хрест увечері поляки зрізали). Люди на святі скандували «Ганьба полякам!» Два дні протримали мене в Золочівській тюрмі і після захисту адвоката-українця, посла від партії УНДО до Польського Сейму п. Висоцького звільнили як неповнолітнього. У 1930 р. польська поліція арештовує мене вдруге і як неповнолітнього засуджують на 14 діб арешту і 3 роки умовно. Шкільна кураторія «викинула» мене з гімназії з забороною вчитися в державних школах. На цей час я закінчив 5-ту гімназійну клясу.

Через національну діяльність виключений з гімназії без права прийняття в державну школу. Проте Омелян Польовий здав екстерном матуру і записався вільним слухачем до Львівського університету.

У 1932 році вступив у члени ОУН, взявши собі псевдонім «Данило Очерет». Виконував різні відповідальні доручення. Після смерті Є. Коновальця 25 травня 1938 року в Роттердамі, в Польщі, особливо в Галичині прокотилася хвиля арештів свідомої української молоді. Не минули ті події і Омеляна. Того ж року його заарештували за підозру у приналежності до ОУН. Але не засудили, оскільки знову не було доказів, а свідок на суді від своїх показань відмовився.

Після звільнення з-під слідства Омелян Польовий отримав нову підпільну посаду. За рекомендацією члена Крайового проводу «Байди» — Івана Когута з с. Августівки (з яким він познайомився в Золочівській тюрмі), «Данило Очерет» очолив Зборівський повітовий провід ОУН.

У 1939 році він залишався провідником ОУН у Зборові. На одній із зустрічей з директором «Українбанку» Маланчуком довідався, що відбулося засідання райпарткому, де євреї, члени КП(б)У поставили питання про його арешт. Щоб уникнути ув'язнення, Польовому-«Очерету» рекомендувалось піти у підпілля.

У 1941 році у безвихідному становищі Омелян Польовий отримав вказівку емігрувати за організаційним зв'язком за кордон у Краків. Там проводом ОУН він був направлений до українського легіону («Соловей»), в якому був до його розпуску (осінь 1942 p.).

Із спогадів Омеляна Польового:

У Німеччині в 1941 році я вступаю в курінь «Нахтігаль» під давнім організаційним псевдонімом «Данило Очерет». Про події, тісно пов'язані з «Нахтігалем», описано в книжках: «У лавах дружинників», Спогади учасників. США — Денвер, 1982 p., упорядник М. Кальба. «Нахтігаль» (курінь ДУН) у світлі фактів і документів. США — Денвер, 1984 p., автор M. Кальба. ДУН. США — Детройт, 1992 p., автор М. Кальба. «Нахтігаль». Детройт-Львів, автор М. Кальба.

Після реформування «Нахтігалю» в 1943 році я залишаюся на Зборівщині в розпорядженні командира УПА-Захід «Шелеста» — Василя Сидора.

1943 року провід ОУН направив Омеляна Польового у ранзі хорунжого спочатку в Карпати, а потім у Тернопільську область для організації Української Національної Самооборони (УНСО)-УПА. Згодом він був призначений командиром Третьої Тернопільської Військової Округи «Лисоня». 1944 року за розпорядженням Романа Шухевича, Головнокомандуючого УПА, очолив курінь УПА, з яким рейдував поміж численними військами НКВС. Рядянський уряд кинув великі сили військ НКВС та внутрішніх військ і регулярної армії для його знищення. Доводилося проводити майже безперервні бої та безсонні ночі. «Де командував боєм «Остап», там поразки не було!» Завжди зумів вислизати з пастки з найменшими втратами.

Із спогадів Омеляна Польового:

Після розгрому в Дилятині червоних партизанів Ковпака поляки з армії АК окупували Магуру і хотіли заволодіти Карпатами, їх підтримувала АК зі Львова. Командир УНА-УПА «Яструб» і командир «Іскра» легко їх зліквідували (поляків). З Карпат восени 1943 року мене направили в Тернопільську область у відділ УПА «Сіроманці» з командиром «Яструбом» в Рогатинщини для організації бойових відділів. З появою «Сіроманців» на Тернопільщині зорганізовано густу мережу відділів УПА, близько 10-ти сотень (1000 чоловік). Сюди входили такі райони: Рогатинський, Перемишлянський, Бережанський, Підгаєцький, Чортківський, Теребовлянський «Сірі вовки». Збаражчина підпорядковувалась «Енею» (Петро Олійник). У 1944 році я став командиром військової округи «Лисоня», де мені був підпорядкований курінь чисельністю 600-700 чоловік, куди входила молодь Рогатинщини, Перемишлянщини, Підгаєччини, Бережанщини, Чортківщини, Борщівщини, Теребовлянщини.

У вересні 1944 року курінь провів низку боїв з військами МВС, це: Яцківці, Сировари, Спов'ятин, Тростянець, Діброва, Мечищів, i Цюцюцьків. Зброя була різна: кріси різних калібрів, автомати типу; ПМ, ППД, ППШ, кулемети типу «Максим», «Дігтярьов», «МҐ», великокаліберні скоростріли з літаків, протитанкові кулемети і міномети. В боях не вистачало патронів, бійці змушені самі здобувати собі патрони.

У серпні 1944 року з'єднались з куренем Бондаренка — це Рогатинщина і Бережанщина, курені вивели на Кременеччину, де відбулися бої біля сіл Лопушне, Батьків. Після бою курені вивели на південь до с. Альбанівка, де відбувся бій і мене 27 вересня 1944 р. поранили в голову, шию і руку (гранатометом).

У вересні 1944 року «Остап» поранений у бою під селом Альбанівкою Зборівського повіту. Командування куренем перейняв начальник штабу «Бондаренко» — Володимир Якубовський.

Із спогадів Омеляна Польового:

Я лікувався на Бережанщині та Рогатинщині з осені 1944 р. до весни 1945 року. Навесні 1945 року боївки розформовували на менші відділи. Тоді ж командир УПА-Захід «Шелест» зібрав нараду керівників військових округ. На нараді були присутні «Ворон» з Львівської військової округи, Голяш «Гриць» з Бишок і курінь «Романа» із с. Конюхи. Бондаренко на цю нараду не зміг приїхати. Розглядали питання тактики. На нараді було вказано: Червоної армії не зачіпати, а винищувати тільки репресивні органи. У 1945 р. командир з'єднання УПА-Захід «Шелест» призначив мене своїм найближчим старшиною.

Після одужання, восени 1945 року провід ОУН направив Омеляна Польового у Львів для роботи в штабі УПА.

Із спогадів Омеляна Польового:

У 1946 р. я виїхав у Львів, де зустрівся з Дідик Галиною (зв'язкова Р. Шухевича). З допомогою знайомого п. Булавського із с. Цицови Зборівського району я виробив паспорт і військовий квиток на прізвище Боднар — померлого громадянина Рогатинського повіту. Паспорт був прописаний в домі, де мене не знали. У Львові мене могли пізнати багато людей.

Навесні 1946 року Омеляна Польового заарештували київські органи МДБ. В 1947 році у Львові військовий трибунал засудив його до смертної кари. Після трьох місяців, на основі указу про скасування в СРСР смертної кари розстріл замінено на 25 років тюремних таборів.

Із спогадів Омеляна Польового:

До червня я сидів у смертній камері Лук'янівської тюрми. З прийняттям постанови Президії Верховної Ради СРСР про відміну смертної кари в червні 1947 року мені покарання замінили на 25 років таборів суворого режиму. Зі мною сиділи Петро Дужий — редактор підпільних видань, Сталеняк Михайло (адвокат з Бережан), Гриць Пришляк, син Дмитра Вітовського (очевидно, розстріляний, бо його забрали із смертної камери), Воробець Федір — командир з'єднання УПА на Волині (родом з Підгаєччини). Після відміни смертної кари зі мною ще сидів Бізанц — учасник визвольної війни 1917-1921 років і організатор дивізії «Галичина» (помер у таборах).

О. Польовий під час заслання серед побратимів (другий зліва, сидить)

У 1964 році Омеляна Польового привозили в Івано-Франківськ, у Львів, Тернопіль, і примушували покаятися. Кадебісти возили його по підготовлених місцях УРСР, показували, як Україна «розцвітає» і підмовляли, щоб написав покаянну заяву.

У 1966 році йому було запропоновано звернутися в пресу з покаянням. Коли Омелян Польовий від тої «ласки»" відмовився, зодягнули його в гарну, нову одежу і повезли в Київ, Тернопіль, де рекомендували просити покаяння усно, за це обіцяли подарувати решту 5 років, що їх він мав ще сидіти в тюрмі, та влаштувати дочку в медінститут.

Із спогадів Омеляна Польового:

Я відбув свій термін покарання в таборах Колими з липня 1947 року по 1958 рік, після цього тимчасово відбував покарання в Братську, а потім відправили у Мордовію. Звільнили мене у 1971 році — я відсидів повністю термін — 25 років.

Привозили його також до рідного села. Та і тут курінний Польовий відмовився каятися в присутності односельчан. «Мені каятися немає в чому перед своїм народом, не завинив я ні на йоту». Посіпаки від влади не дали змоги закінчити його мову і повезли назад у мордовські табори на дальшу каторгу.

У червні 1971 року звільнений, приїхав у Тернопіль. В обласному центрі чотири роки не прописували, рекомендували протягом 24 годин залишити місто.

Омелян Польовий поселився на хуторі Озерна. Для КДБ було незручно за ним стежити, тому його привезли до Тернополя. Щотижня викликали на співбесіду з метою добитися, щоб «я каркав на себе, на своїх, на своє минуле».

Згодом Омелян Польовий (до 1995 року) проживав у брата в с. Ярчівцях. Потім мешкав у Тернополі і працював в одній із лікарень міста санітаром, кочегаром котельні та на інших роботах, щоби мати стаж для отримання пенсії.

Якось у легендарного полковника «Остапа» запитали, чому не займає активної позиції в сьогоднішніх перетвореннях, у теперішній мирній боротьбі?

Відповідь була прозаїчною: нинішніми перетвореннями керують вчорашні будівничі світлого комуністичного майбутнього. Через те очікувати швидких змін не слід, їм допомога таких, як я, непотрібна, а повертатися до тих методів розбудови держави, які мені властиві, не час.

Аналогічну думку щодо сучасної політичної ситуації сповідував соратник Омеляна Польового — Сильвестр Скоробагатий. Уже в умовах державної незалежності у розмові між близькими друзями і родичами «Остапа» між іншим поцікавилися в нього: «Чи не жалкує за прожитими роками? Чи не хотів би щось змінити у житті, якби вдалося його повторити?» — Я щасливий, що жив і боровся за волю України, — відповів Омелян Польовий. — Якби довелося прожити друге життя, я знову посвятив би його реалізації національної ідеї, провідним лозунгом якої залишається: «Бог і Україна».

Помер у 1999 році, побратими по зброї поховали героя на Тернопільському міському цвинтарі.