Розділ перший

ПОВЕРНЕННЯ

Тобі судилась доля нелегка,
І килимів ніхто Тобі не слав під ноги,
Ти жив бажанням волі і шукав,
Як привести її до отчого порога.
Ти в'язнем був мордовських таборів,
та все ж не зрадив Ти ніколи і нікого...
Бог послав там в глушині Тобі
зустріти й чути Йосифа Сліпого.
Із волі Бога повернувся Ти живим
до жінки і доньки у рідну хату.
Й до смерті був Ти серцем молодим,
і завжди правду був готовий розказати.

Оксана Піхурко

Сила духу і віра — два крила, що ведуть людину крізь життя до слави, у безсмертя.

(З афоризмів автора)

Спочатку в дуже вузькому колі жителів с. Ярчівці, а потім і в Тернополі поширилася чутка, ніби із заслання з Сибіру повертається Омелян Польовий. Для молодого покоління це ім'я й прізвище нічого не говорили. Старші люди з переказів пам'ятали його як такого, що нібито був у «нічних». Ніхто достеменно не міг нічого сказати з цього приводу, і то було логічно, бо про цю людину знало небагато. Хоч свого часу Омеляна Польового знала вся Західна Україна...

Тим часом після розвалу СРСР в Україні повільно, але вперто розвивалися процеси національно-патріотичного відродження. Багато з тих, хто довгі роки залишався в тіні, а то й і взагалі у підпіллі — легалізувалися, вийшли до людей. Про «нічних» почали говорити як про Українську Повстанську Армію — орган Організації українських націоналістів.

Серед небагатьох, хто залишився живий на Західних теренах, згадали командувача, курінного з Подільського села Ярчівці, що біля Зборова, «Остапа», який поневірявся довгі роки після арешту по далеких Сибірах. Може, «Остап» і Омелян Польовий — одна й та ж особа? Не губімося в здогадках, скажімо просто «так», але про це знали лише посвячені.

Побратими по зброї, сучасники тих буремних подій згодом піднімуть із надр пам'яті на світ Божий багато чого невідомого про незламного борця за волю України.

А тим часом він після тривалих поневірянь цього разу справді ступив з поїзда на рідну землю із дерев'яною саморобною валізкою у руках.

Поодалік пара прикритих чорними окулярами очей пильно і стежила за прибулим націоналістом. Примара минулого ще за інерцією виконувала свою функцію.

Прибувши до села, Омелян Польовий поцілував батьківський поріг, провідав деяких родичів, зустрівся з троюрідною сестрою Володимирою, з нею побував на цвинтарі, поклонився праху рідних.

— О, Боже, — вигукнув, — дивися, вона збереглася. І не лише збереглась, а й підросла.

Зі сльозами на очах Омелян підійшов до розкішного куща калини і погладив дрібненькі гілочки.

— Дивися, вона жива... Як я скучав за всіма вами, — говорив ніби до себе самого.

Раптом чоло спохмурніло. Згадалось старе. Було ж, привозили, показували, пропонували зректися переконань, визнати радянську владу, погодитися з тим, що радянська Україна вільна, а боротьба й опір більшовицькому режимові були даремними.

Поет Іван Чудик писав:

Час вимагає гострих дій,
Час вимагає волі,
Готує ворог-лиходій
Для нас ганебні ролі.

Тепер усе можна говорити, про все можна писати, а тоді...

* * *

Омелян вийшов на шкарп (колись так називали земляні вали обабіч залізничного полотна), приклавши худеньку долоню до чола, щоб заступити сонце, оглянув безкраї поля. Йому відкрився виднокіл, в якому були переліски, яри, долини. Весь краєвид розділяли дві блискучі нитки колії. Скільки разів він оглядав цей світ очима маленького школяра, згодом гімназиста, а потім була велика-велика перерва. Між юністю і старістю, перерва, сповнена пізнання істини, боротьби, ризику, розчарувань, принижень, знущань... і раптової перемоги.

Він не шкодує за прожитими літами і щасливий, що був причетний до боротьби за свою державу.

Справді, життя, як ця залізнична стріла, минуло в часі й просторі, від рожевого сходу до багряного заходу, розділивши його на маленьку частину дитинства і юності та велику частину зрілого життя, що віддаленіло в жорстоких випробовуваннях. Що було, то було. Його життєва дорога була прямою, мов ця залізниця — без викрутасів.

У пам'ять спливли імена побратимів, з якими спочатку гуртувалися проти поляків, потім проти «перших» більшовиків, німців, «других визволителів». Голодували, перемерзали — коли зі зброєю, коли без неї в чорних перелісках, ділили хліб і сіль, біль поразок і радість перемог. Одні з них ще тоді впали на полі бою, та їх пролита кров через десятиріччя сьогодні проростає на запущених землях червоними маками, верболозом і будяками. Інші після коротких вагань дали згоду на співпрацю з існуючим режимом і успішно при своїх сім'ях дожили до старості, а ще інші, як він, залишилися повік невизнаними, одинокими, але при своїх переконаннях...

Занило серце, а від нього, ніби відлуння прифронтової канонади чи, може, весняного грому, дались чути всі болячки. Прекрасний виднокіл розчинився в несподіваній скупій сльозі, що знову набігла на очі. Занили ноги.

Він присів на вигорілу траву — земля була теплою. Мерехтіння нагрітих полудневим сонцем повітряних потоків над залізницею схиляло до спокою, спогадів. Наче в сні загубив 70 років і повернувся у дитинство...

Малий Омелько, а в селі серед дітей — просто Мілько, цікавився усім. Зокрема хотів знати, від чого пішли назви рідного села, повітового міста Зборова, річки Стрипи...

Часто з іншими дітьми бігав по селу, бавилися в різні ігри. Не раз із пагорба заглядали туди, за горизонт. Там було старе місто, в якому колись гетьман Богдан Хмельницький побив поляків. Кажуть, січ була такою, що від крові річка Стрипа стала червоною.

Батькові й матері та старшим людям доводилося переповідати легенду, що передавалась з роду у рід. Одна з них про Омелянове село. Наприклад, Ярчівці, — мовив батько, походить від того, що люди переховувалися від набігів татар у навколишніх ярах. З часом там утворилося поселення, яке так і назвали — Ярчівці.

Оскільки в ярах росло багато дикого бузку, то немало людей хотіли, щоб село називалось Бузьківці, але прижилася перша назва.

Марія Банах була першою вчителькою Омеляна. Навчаючи, вона виховувала у школярів любов до рідного краю. Учителька бачила, як малий Омелян засвоював усе, про що розповідалось.

Якось вона сказала:

— О, без сумніву, Омелян колись буде великим чоловіком, бо дуже уважний, ретельний і обов'язковий.

Говорила — як у воду дивилась. Вплив на свідомість малого Омеляна мали й розповіді дідуся і бабусі, бони багато чого пам'ятали з сивої давнини.

Взагалі, родина Польових не відрізнялася чимось надзвичайним від інших жителів. Мали трохи землі, худобу, була пасіка. Сімейну атмосферу виповнювали патріотизм, любов до свого народу, своєї батьківщини.

Та той, хто жертвує себе громаді, тим більше, стає її провідником, як правило, повторює Хресну дорогу Ісуса, щоб потім і в малому, й у великому бути прикладом для співгромадян.

Значною мірою повторив її Омелян Польовий.

Та все за порядком.

Про що ж розповідав дідусь Омелянові та його товаришам?

— Давно це було. В наше село Ярчівці вкотре замандрував старий, сивий, довговолосий, довговусий кобзар. Звали його Остапом. Зазвичай, він перебував у селі два-три дні. Потім брав кусень хліба і чимчикував далі. Ночував у того, хто пропонував, харчувавсь, як доводилося, встигав людям щось проспівати, розповісти, при тому завжди був уважним слухачем.

За день він міг побувати у різних місцях села. Його голос можна було чути ввечері біля корчми, в обід — на жнивному полі або там, де толокою хату будували. З'являлася його висока, в грубій, вибіленій потом і дощами сорочці, постать — у роботі наставала перерва. Зав'язувалася тепла, задушевна розмова про життя-буття. Спілкування починалося здебільшого з якоїсь старої козацької пісні про долю-недолю.

Старий курив люльку, тому його голос при розмові був дещо грубуватим. Але коли кобзар переходив на спів, то сухість десь пропадала, і з уст лився рівний, чистий і сильний голос.

Із дітворою він розмовляв на пасовищі. З хлопчаками проводив чи не найбільше часу, їм передавав свої знання, пісні, свій життєвий досвід. Розповідаючи, навчав, навчаючи, сподівався, що виховує майбутніх лицарів-патріотів, захисників своєї держави.

Цього разу кобзар влаштувався, щоб перепочити після довгої дороги, недалеко від зарослої ковилою могили, яку вершив дерев'яний хрест. Поклав біля себе торбу з небагатими пожитками і почав перебирати струни кобзи. Не минуло кількох хвилин, як його оточили дітлахи, котрі пасли худобу.

— Діду, діду, звідки ви? — почав розмову найвідважніший.

— Здалеку, діти. Йду від села до села аж із Переяслава — тугу розганяю.

— А ви що — там народилися?

— Ні, це місце, де народжуються всі новини для нашої України. От іду я і розношу їх по світу, разом з тим думи людські збираю і кладу їх на мелодію...

Дітей цікавить усе, а кобзар все знає, на все відповіді дає. Хтось запитує: «Діду, а чому наш повіт називається Зборівським?»

— Бо повітовим містом є Зборів.

— А чому місто назвали Зборів?

— Та назва із сивої давнини, з козацьких часів, гетьмана Богдана Хмеля. Дехто каже, що наймення Зборів походить від прізвища його засновників, але то неправда, народні перекази і легенди мовлять інше — і дід почав натоптувати люльку... Через хвилину продовжив:

— Така мова неправдива, і не тому, що бажане хочуть видати за дійсне. Може, колись у Великопольщі були пани Зборовські, але їх маєтностей ніхто ніколи на цих теренах не знав.

— А є, — продовжив кобзар, — інше пояснення назви Зборівського города...

У тодішньому Верхоставі (давня назва Зборова) є став, до якого впадають три річки: Івачівська Стрипа, Тустоголівська Стрипа та Зарудянська Стрипа. Всі три річки збираються в цьому, по-своєму святому місці. І Стрипа пливе однією рікою та впадає у широкий Дністер.

Назва річки «Стрипа» — двоїста. Італійською річка називається «По». Одне слово, — та, що складається з трьох «По», які починають свій плин з місця збору. Тож місто, в якому збираються три річки в одну, колись почали називати Зборів. Зі Зборова бере початок ріка, яку називають С-ТРИ-ПА.

Та є ще одне пояснення назви міста, що існує з часу славної Богданової перемоги над поляками.

— Отже, — продовжував оповідь дід, — після останнього бою, коли Богдан Хмельницький побив ляхів і з королем Яном Казимиром уклав договір, у Верхоставі біля церкви зібралося люду сила-силенна. Зійшлися селяни з навколишніх сіл, з'їхалися козаки.

На ту пору Верхостав ще не був таким відомим містом, як нині Зборів, тому ті, хто поспішав на зустріч, проїжджаючи через села, запитували: «Де місце народних зборів?» — «У Верхоставі, он там за горою», — відповідали.

Священик, міська влада після Служби Божої промовляли до зібрання. Багато говорили вони про страждання народні, про великі втрати, якими досягнули перемогу.

— Зборов гетьман ворога не там, на полі бою, а тут. Тут він змусив його порахуватися з нами, як з вільним народом, підписавши договір. Тут, і тільки тут, зборов гетьман польських поневолювачів.

Хтось, чи то з козаків, чи із селян, виступив наперед громади і, вказавши пальцем донизу, до землі, вигукнув: «Отут, на цьому святому місці зборов». Народ почав скандувати: «зборов, назавжди зборов...»

От і розійшлася серед людей на наших теренах звістка про історичне місце підписання угоди, — місто Зборів, на околицях якого батько Хмель зборов ляхів. Згодом ця назва стала відомою і в Європі, і в Азії...

— А що таке Європа, Азія? — запитав один із пастушків.

— Такі частини світу, яких на нашій Землі шість... У центрі Європи — наша Україна.

— А як виникла Україна? — не заспокоювався найцікавіший хлопчина.

Старий кобзар задумався.

— Про нелегке питаєш, я відповім легендою...

Кажуть, Господь Бог після створення світу і заселення його людьми ділив між народами землю, її було багато, а народів — навпаки. То кожен вибрав собі те, що більше до вподоби. Одні народи обрали золотисті пустелі, інші — кучеряві ліани та джунглі, треті — ковилисті степи, а ще інші вподобали тайгу і навіть сніжне Заполяр'я.

Коли розподіл завершили, Господь Бог звернув увагу на красиву посланницю ще одного народу, яка скромно стояла поодалік й очікувала свого наділу.

— Хто ти така і яку землю собі обрала? — поцікавився в

жінки Господь.

— Я українка, а землі для мого народу не вистачило, — мовила. Ми залишилися без території.

— Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені, блаженні лагідні — бо вони землю успадкують, — сказав Господь. — А за скромність вашу та поступливість віддам я вашому народові землю, яку мав залишити для себе. Але пам'ятайте: ви ходитимете по багатству, земля ця дорожча від золота, але багато з вас бідуватимуть, і люди працелюбні шукатимуть шматочка хліба. Через те, що не виявляєте волі твердої, — над вами зверху будуть ті, хто виконує волю чужинську.

Як на ласий шматок сідають мухи, так і на багату землю наповзатиме різна нечисть. Вона зробить ваше товариство неоднорідним і щоразу питиме з вас силу й кров. Не раз будете ставати до ратних змагань і зазнаєте великих жертв. І триватиме це довгі роки з розмаїтими іншими випробуваннями, будете ви принижені, але не знищені. Знищити вас нікому не дано, бо буду з вами й у призначений час дам вам волю. І насолодитеся ви нею сповна. Бо не кожен на волі, перебуваючи у полоні суєтних життєвих справ, почувається вільним. І будете ви незалежні маєтно, вільними духовно і поважані між іншими народами.

Збудуєте свій Храм, свою Державу, де пануватимуть любов і злагода. Кожне поселення тут буде церквою оглавлене, і порядки в них будуть добрі й праведні. Та звучатиме в ній мова-молитва, як пісня, для душі найсолодша.

Так і потрапила, — продовжив розповідь кобзар, — за легендою, щедра, багата земля до українського народу, який довгі віки терпить чужинську наругу.

Старший хлопчина, який, мабуть, уже запам'ятав кобзаря з попередніх відвідин села, попросив розповісти про посадника, який пожертвував собою заради свободи і порятунку жителів міста.

— Так, — протяжно мовив дід, — були, є і будуть серед наших людей провідники, спроможні на жертву за свій народ... — і почав розповідати наступну легенду:

— Чимало горя зазнала Україна за часи свого існування. Були розореними, паленими і грабованими наші села й міста. Здається, що сьогодні, через глибину століть, з долин і ярів долинають хрипіння загнаних коней, стогін людей, дитячий плач та жіноче голосіння. Так, горіли наші поселення, але завдяки невтомним рукам древніх орачів і майстрів-ремісників вони щораз відроджувалися й ставали ще кращими. Силу й віру черпали наші пращури від Землі та Сонця. Народ, який отримав від Бога таких великих покровителів, — незнищенний. Мабуть, відаючи цю таїну, український народ ніколи не впадав у відчай. І сприймав усі навали завойовників на нашу землю і свободу як випробування долі. Люди піднімалися над захопленнями, дріб'язковими пристрастями, що були їм притаманні, як і всім. Вони не прагнули чужих земель. Навпаки: досягнули знань, культури, поширювали їх в інші держави і нації.

Якщо б українці не вміли цінувати вільної праці і свободи, вони б не зберегли себе як націю в ті буремні, лиховісні часи. Кожен громадянин, яке б місце у суспільстві не займав, був справжнім патріотом своєї землі, мав світлі переконання і таку високу свідомість, що готовий був пожертвувати собою заради порятунку ближніх. З найбільш свідомих, благородних і освічених обирали керівників міських поселень. У часи небезпеки, нападу загарбників люди з навколишніх сіл гуртувалися в містах, де були укріплення-фортеці.

Розповідають, що якось татари знову посунули на Вкраїну, спалюючи і руйнуючи все на своєму шляху. У них не було карт розміщення поселень, тому багато сіл і міст уникнули розорення. Але не всі.

Одне містечко, можливо, Бучач на Тернопільщині, а може, Бережани причаїлось у тихій долині, і орда пройшла повз нього. Здавалося, що цього року людям пощастило уникнути лиха. Та, на жаль, трапилося по-іншому. Розвідники все ж виявили поселення.

Керівник міста, або, як його величали, Посадник, не чекав, коли нападники почнуть облогу. Знаючи про те, що вони шастають степами, організував розвідку, загони самооборони й укріпив вали.

Дозорці принесли невтішну звістку: азіати за чисельністю перевищують оборонців у кілька разів. Нападники були добре озброєні й добре навчені. Всю ніч провів Посадник у роздумах. Багато вагань терзало його душу. Ні, він не сумнівався в тому, що люди не вистоять. Боявся іншого — якщо татари за раз не візьмуть фортеці, то покличуть на допомогу інші загони, і тоді вже, без сумніву, загинуть усі. За такого перебігу подій була потрібна неодмінна перемога — не в захисті, а в нападі. Така перемога, після якої татари вже не могли б повторити напад з допомогою інших загонів. Для цього годилися не лише вмілий маневр, а й сильне психологічне потрясіння, збудження глибинних, могутніх сил, що живуть у душах його мирного народу.

Вранці, перед очікуваним штурмом фортеці, Посадник зібрав сотників на раду. Він довго мовчав, а потім мовив, що померти — справа нехитра, і відбити напад ворога — теж невелика слава, їм потрібна така перемога, яка б не дозволила зайдам повторити свій намір. Сотники мовчали, вони не змогли зрозуміти, до чого хилить Посадник. Відбити напад ворога можна, та для того, щоб перемогти його повністю, потрібні хоча б рівні сили, добрий вишкіл, чого в них нема.

Посадник не вагався, чи сотники зрозуміють і підтримають його, він вірив у своїх людей і добре знав неписані закони самозбереження, які пробуджуються в людській душі підсвідоме.

Після невеликої мовчанки Посадник закликав вислухати його уважно. Запропонував із настанням ночі потайки, швидко через задні ворота вивести людей за місто, залишивши у фортеці лише його. Коли татари увійдуть в безлюдне місто, він запропонує їм переговори. Воїни тим часом обійдуть пониззям татарів з іншого боку і відріжуть їм відступ та зв'язок із зовнішнім світом. Коли ж вибухне бочка з порохом, вони повинні раптово наскочити на татарів. Населення бачитиме згори, як почнеться бій, і допоможе.

Хтось із сотників висловився, що Посадникові не варто ризикувати собою, адже вороги можуть вбити його. Та він не дозволив обговорювати цю тему.

На світанку усе було готове до зустрічі ворога. Люди перебралися за місто, а Посадник встиг облаштувати на пороховому погребі місце для двобою. Ніби для почесного прийому, розмістив посередині повні порохові бочки і на них зробив настил у вигляді довгого стола, який прикрасили пляшки дорогого вина й вишукані наїдки. Ще раз перевіривши все, вийшов на оглядову вежу і спостерігав, як татари готуються до штурму. Посадник знаками міг дати їм зрозуміти, що штурмувати місто нема потреби, та вирішив задуманої тактики не змінювати.

Невдовзі татари побачили його у мирному посадницькому стані, звернули увагу на те, що в місті тихо й на мурах фортеці нікого не видно, вирішили скористатися нагодою і захопити його.

Орда галасливо посунула на ворота. Татари увірвалися в місто і з несамовитою жадобою грабували все, що траплялося. Дивувало те, що в будинках не знаходили людей. Тільки голова міста гордо й незворушно спостерігав за їх діями. На обличчі не було й тіні страху чи сорому. Татарва знала, що без дозволу зверхників зачіпати Посадника не можна, тому навіть не наближалася до нього.

І ось до міста в'їхав зверхник орди. Наблизившись до Посадника, він безцеремонно запитав через перекладача, де жителі міста. Посадник з гідністю відповів:

— Щоб уникнути смерті, люди втекли в ліси, залишивши все майно прибульцям. Вони повернуться, коли орда покине місто.

Татарський ватажок, окрилений легкою перемогою, захотів перед очима підлеглих отримати моральну перемогу над спокійним і врівноваженим Посадником. Тому зажадав перше, що спало на думку, — віддати до загону двадцять бранок.

Посадник сприйняв татарське белькотіння спокійно, як і все інше. Він знав, на що йшов, і благав, щоб Господь пробачив той гріх, який він збирався вчинити заради своїх людей.

Посадник хотів запросити до столу татарського ватажка і його найближче оточення, але відмовився від цієї думки, бо непереборна огида охопила все його єство. Татари кілька місяців не милися, і від них смерділо кінським потом.

Сонце піднялось і пекло немилосердно. Раптом Посадник захвилювався. Він вловив тонкий запах пороху, випари якого під спекотливим сонцем почали вивітрюватися з бочок, що стояли під столом. Якщо татари теж почують запах пороху, то весь задум його провалиться. Треба діяти. І він вийняв люльку, викресав вогонь, і смачно затягнувся тютюновим димом. Легке сп'яніння заволоділо ним. Посадник підвівся і жестом запросив ватажка та його оточення до столу. Так велів звичай. Відчувалося, що й погани теж не мають охоти сідати за один стіл із гордовитим господарем, а харч на столі для них незвичний, їм більше баглося в'яленої конини. Та в житті все варто спробувати. І татари всілися за стіл. Посадник ще раз затягнувся тютюновим димом, потім спокійно, ніби знічев'я, перекинув люльку і вставив її в дірку від сучка на столі, який був наскрізним з отвором у пороховій бочці. Роздмуханий жар посипався на порох. Голова міста звівся на повен ріст і ще встиг осінити себе хрестом, сказавши, що у нас в Україні загарбників, непрошених гостей чекає тільки смерть...

Сильний вибух потряс місто, потім ще одне надпотужне двигтіння струснуло центральний майдан. Ніщо не могло врятувати нападників від несподіваної смерті. Горіло у тому вогні й тіло Посадника міста, а його православна душа світилася відвагою у свідомості тих, хто на пагорбах спостерігав за страшною картиною.

Вражені жертовним вчинком свого мудрого і відважного голови, люди, хто з вилами, хто з рогачами, кинулися до чорних воріт фортеці, де панічно метушилися вцілілі татари. А в головні ворота стрімко влетіли на конях сотні вояків і з вигуками: «Бий загарбників», «Слава героєві Посаднику!» почали сікти нападників... Битва була короткою і страшною. Татари не могли чинити великого опору, бо розгубилися. Через якусь годину в місті залишилося кілька сотень переляканих зайд. Люди хотіли винищити їх до ноги. Та один із сотників раптом зупинив їх:

— Не слід цього робити. Живий Посадник ніколи не схвалив би цього. Ми не варвари!

Натовп підвладно скорився цьому закликові, й полонених замкнули у підвалах міської ратуші. Велика вирва серед площі нагадувала людям, що тут мужній Посадник віддав життя для порятунку інших. Усі говорили про його подвиг, пишалися цим вчинком. Чимало молодих були готові повторити такий відважний крок.

Минуло багато літ. Відродилося місто, як фенікс, воскресло з вогню. Гомонять на центральному майдані діти, у затишних алеях усамітнюються закохані пари. Мабуть, є серед них і нащадки Посадника, який так самовіддано офірував життя на вівтар волі й перемоги над ворогом.

Вражені оповіддю про вчинок Посадника, дітлахи мовчали. Мовчав і старий кобзар. Він трохи втомився від довгої повісті й послав свій погляд далеко за небокрай. Може, згадав, як сам не раз був у кривавих бійнях, а може, помандрував думкою ще далі в роки, коли таким юним, як ці хлопчаки, бігав безжурно босоногим по росі. Тим часом сонце вже гасило полудневу яскравість і лаштувалося сідати за горизонт.

Один із пастухів сумно повідомив дідові: «А недавно наше село згоріло, і нині ми живемо тут, у батькової сестри».

Справді, в навколишніх селах казали: «Метенів згорів дотла. Дим, що йшов за вітром, розтягнувся на десятки верстов, аж до Ярчівців».

Кобзареві було цікаво, як розвинена уява хлопця і як образно він мислить, тому запитав:

— Розкажи, як це відбулося.

Малий почав розповідати, що чув від людей і що сам бачив.

— По селах говорили, що Метенів підпалив татарин, який відбився від своїх. Але то було не так. Село згоріло через безпечність людей. Хоч і для татарина в цій історії є місце.

Однак про все за порядком.

Хлопець вийняв із своєї торбинки аркушики паперу. «Тато мене навчив писати, і я написав оповідання, як усе відбулося, — зашарівся. — Можна, я зачитаю?»

— Читай, — зацікавлено мовив кобзар.

І хлопчик почав читати.

Були жнива, й у родині Стельмахів вирішили спекти першого хліба. Пожежа виникла серед білого дня від нещільно обглинованого комина. Суха стріха зайнялася вмить. Вогонь перебігав з хати на хату. Люди працювали в полі, і залити вогонь водою не було кому. Допоки прибігли з полів додому і — застали згарища своїх хатин.

У Метеневі траплялися пожежі, але щоб усе село згоріло вщент, — таке вперше. Люди шукали «звичне» пояснення цього нещастя.

Спочатку думали, що це сталося за гріхи.

Потім згадали, що колись молода Стельмашка побачила за 1 селом на розі гаю татарина, який, мабуть, відстав від своїх, і котрі повертались у Крим. Удень він переховувався по перелісках, а вночі наздоганяв своїх зайд. Тоді вона, не подумавши про наслідки, звернулася до козаків, які групою, повертаючись зі Львова за Дніпро, саме перебували в селі. І Один із них, молодий і гарячий, з русявим оселедцем, погодився переїхати на коні до гаю і з'ясувати, чого хоче пришелець, може, веде розвідку. Щойно козак наблизився до узлісся, як татарин, мабуть, розгадавши, що його виявили, вітром стрибнув на низькорослого коня і подався у поля, в бік Грабківців. Та кінь козака був сильнішим. За перегонами двох вершників спостерігали багато метенівців. Дивилася на змагання й Стельмашка, і чим коротшою була відстань між вершниками, тим більше стискалось її серце. Вона раптом відчула, що віддала татарина на смерть. А може, він не чинив нікому зла, може, вимушено молодим пішов на чужину, — хіба мало наших хлопців ходили в Крим, плавали на чайках по той бік моря Чорного до турків визволяти побратимів і там губили свої молоді голови? Вона відчувала німі докори сусідок, які стояли біля її тину.

Тим часом козак на ходу різким рухом вийняв з піхви шаблю. Вона зблиснула над головою татарина, а потім ще різкіше майнула долу. І всі побачили: голова татарина полетіла у високий травостій. Кінь козака уповільнив хід, а через якусь хвилину зупинився... Кінь же татарина продовжував скакати, тіло без голови й далі утримувало повіддя, і ноги били коня під ребра. Ще трохи — і дивний вершник зник у Грабовецькому вибалку. Видовище вразило людей. Про це говорили пошепки і вголос. Дітей лякали безголовим вершником. Потім односельці все ж знайшли змученого коня з безголовим вершником та його голову, і поховали на узліссі.

Сусідки тоді, опустивши очі, перехрестились і розійшлись, а Стельмашка, склавши руки на грудях, сама себе картала: «О, Боже, нащо узяла на душу цього бусурмана?»

Метенівці пригадали цей випадок відразу ж після пожежі. Пов'язували своє нещастя нібито з поганим вчинком Стельмашки — пожежа почалася з її хати...

Староста вирішив припинити розпалювання пристрастей і пересудів. Під вечір, коли повітря ще було насичене чадом, а на згарищах жител блукали господарі, наказав усім зібратися на місці згорілої дерев'яної церкви.

Коли люди зійшлися, староста звернувся до громади з проханням зберігати спокій і переночувати разом в одному місці, щоб підтримати одне одного.

Далі нагадав: село в цьому місці вже не раз горіло і запропонував почати забудову на сусідньому пагорбі, а цю землю віддати під ниви.

Висловився за те, щоб тут залишилися лише Скочеляси і Метельські, житла яких стояли поодалік од села, над Стрипою, і збереглися. Окремі вирішили поселитись у гаю, на краю якого ріс високий дуб. Він наче сторож стояв, оберігаючи спокій ласкавого, тихого ліщинового гаю. Хлопчаки інколи вилазили на дуба, щоб оглянути околиці. Найвідважніші піднімалися на вершок могутнього дерева і казали, що бачили звідти Верхоставський став...

Далі хлопчина відірвав очі від паперу і продовжував оповідати з пам'яті:

— Розповідали, що вилазив на цього дуба навіть сам гетьман Богдан Хмельницький. Он за тим горбочком є невеличке озерце. Біля нього, повідають люди, переодягався на сліпого кобзаря полковник Богун і краєм ока спостерігав, як пересуваються польські війська, а потім, коли почався бій на оцих полях, — переміг ворогів...

«Малий буде козаком-літописцем», — зробив для себе висновок кобзар.

— Мій дід розказував, — продовжував хлопець, — що бачив, як дорогою на Зборів йшло із синьо-жовтими знаменами військо Мазепи.

— А чому наші знамена синьо-жовті? — запитав хтось із хлопчаків.

Кобзар поглянув на небосхил:

— Пізно, хлопці, пора гнати худобу додому. Але ще одну легенду розповім...

Було це дуже давно на нашій древній українській землі. Одного нещасливого року, коли квітувала весна, люди, обробивши посіви, тішилися, що наливається соком садовина, виповнюється хлібний колос. Дні стояли тихі й спокійні. Ніщо не віщувало біди. Всюди вечорами звучали мелодійні пісні. Щасливим тоді був український народ.

У другій половині літа далекі дозори на східних кордонах зауважили, що у високих степових травах знову почали з'являтися маленькі коротконогі монгольські коні з косоокими вершниками. Це були ворожі розвідники...

Як тільки заполовіли хліба, татаро-монгольська навала посунула на нашу землю. Кочівники харчувалися кониною, вони не знали, що таке хліб, ґрасували кіньми поля, палили зрілий хлібостій. Чорний дим від горілого зерна й соломи надовго заступив сонце й небо України. Надовго затихла вкраїнська пісня. Сумними стали земля і її народ.

Тож звернулися люди з молитвою до Господа Бога, щоб допоміг і спрямував зусилля народу на оборону від ворогів. Але сказав тоді Господь: «Біда як прийде, так і відійде. Але якщо ви хочете запобігти її повторенню, то повинні виступити на боротьбу з цим нашестям».

Татаро-монголи, обібравши людей та знищивши все, що було на їхньому шляху, поверталися назад. Але похід для нападників виявився не безкарний: об'єднавшись, люди заступили непроханим пришельцям дорогу для відступу.

Один із рільників, який зголосився очолити оборону і мав керувати боєм, підняв над головами воїнів-хліборобів синьо-жовте полотнище й поважно промовив: «Якщо ми вільні люди, то не повинні забувати, що у вільних людей має бути відкрите, чисте небо. Наші поля просять чистого неба, яке сьогодні затьмарене кіптявою і димом горілого хліба. Наші води забагрянені кров'ю людей, які поодинці чинили опір ворогу. Заради чистого неба і ясного сонця на ньому, заради золотистих хлібних полів і чистих вод не пошкодуймо сил та разом здолаймо злого ворога. Зробімо це задля щасливого майбутнього наших людей. Хай синьо-жовті кольори завжди нагадують, що ми відповідальні за чистоту наших вод і небес, за хлібне поле».

Розбиті кочівники надовго залишили наші землі, й відтоді синьо-жовтий стяг став військовим знаменом. Він піднімав дух воїнів при всіх визвольних змаганнях древності й козаччини, хоч окремі землі чи полки могли мати свої прапори і герби.

В основу українського герба поклали тризуб, походження якого достеменно теж не вивчене. Розглядаючи його форму, можна гадати, що посередині є зеренце, паросточок якого огортають дві пелюсточки. Таке пояснення суті герба для хліборобської держави, мабуть, слушне. Одні бачать у тризубі птаха: сокола, ластівку чи голуба, — а дехто — скіпетр або шолом. Окремі читають у цьому символі «В. І. Я.», тобто заголовні букви імен засновників Київської Русі — Володимира і Ярослава, ще дехто читає слово «ВОЛЯ».

Якщо б тризуб не був древнішим, ніж Київська держава, то можна було б погодитися з такими тлумаченнями.

Є й духовне прочитання тризуба: кожен зубець означає триєдине-божественне: Бог-отець, Бог-син, Бог-дух святий (дехто вважає навіть, що це зображення церковного світильника-панікадила).

— Розповім ще одну легенду — про походження тризуба, — сказав кобзар, — а то коли ще доведеться...

Після чергової перемоги над численним ворогом кращі представники українського народу вирішили заснувати головний герб держави. Було багато думок, що взяти за його основу. Одні казали — калину, інші — сільськогосподарський реманент: соху, плуг, рало...

Сперечалися, чия пропозиція розумніша, чия точніша і чия загадковіша.

І тоді старійшину, який у задумі сидів поодалік і спостерігав, осяяло провидіння. Якась сила, ніби з небес, повідомила йому:

«Ваш народ орачів є одним із найдревніших на Землі. Ворогування розпорошили людей і з часом притупили їх пам'ять. Гербом вашого народу ще до часів останньої кари, котру за гріхи людей викликала зірка помсти Немезіда, завжди був Тризуб. Він, з Божої милості, символізує три язики полум'я, що огорнули нашу Землю. Перший із них — повітря, другий — вода, третій — земля, без яких не може існувати ніщо на нашій планеті.

Бог-отець, і Син, і Дух Святий оберігають Вас від гріхів, що можуть штовхнути землю і все живе на ній у вогонь помсти.

Уміло й розумно давайте раду землі! Не виснажуйте її, не забруднюйте воду й повітря. Виконання цих заповідей збереже землю і все живе на ній від нового вогнища помсти...»

Повідавши своєму народові таке пояснення, що надійшло від Духа Божого, старійшина замовк. Люди зрозуміли глибинну суть, закладену в Тризубі, який був не лише символом, а й застереженням віруючих України, і погодилися зберегти його як державний герб. Таким він є донині.

— А звідки козаки взялися? — знову запитав хтось, незважаючи на те, що наближався вечір.

— Натомили ви мене своїми запитаннями. Та що вдієш, розповім про це, — кобзар Остап знову поринув у глибини своєї пам'яті, щоб узяти звідти те, що словами передається з покоління в покоління і живить нашу свідомість.

На зламі другої половини нашого тисячоліття започаткувалася Козацька епоха України, засновником якої став вихідець із Вишнівця на Тернопіллі Дмитро (Байда) Вишневецький.

Це древнє сивочоле поселення над тихоплинною Горинню пережило чимало історичних подій.

Перша письмова згадка про Вишнівець датована 1395 роком, коли великий князь литовський Вітовт, позбавивши Дмитра Корибута Сіверського князівства, дав йому кілька поселень на Волині, в тому числі і Вишнівець.

На вишнівецькій землі у 1846 році побував Тарас Шевченко. Великий Кобзар цікавився замком, старовинною бібліотекою, зробив кілька замальовок.

Двома роками пізніше Вишнівець відвідав відомий французький письменник Оноре де Бальзак.

Мальовнича краса, історична велич, працьовиті, талановиті люди Вишнівця мали благотворний вплив на багатьох визначних діячів.

Рід князів Вишневецьких належав до старшої лінії князів Збаразьких, нащадків князя Федька Несвизького, героя повстання під прапором Свидригайла. Гніздом цього багатого княжого роду були два міста — Збараж і Вишнівець. Дмитро був старшим сином князя Івана, старости черкаського. Суспільний статус і маєтність його належали до середнього рівня. Владарював селами на Збаражчині і Крем'янеччині: Кушлиним, Вікнинами, Підгайцями, Таражем, Крутневом, Лопушним. У 1540 році розпочав звичайне козакування, як більшість синків вельмож. Але потім не закинув козацтва, як це робили інші, щоб зайнятися «панськими ділами» — збільшувати свої маєтки. Князь Дмитро Вишневецький, навпаки, пов'язав свою долю з козаччиною. Любив простих козаків, зажив на Січі авторитету й шани.

Йому випало жити, боротися і діяти у важкі часи лихоліття. Майже щороку татарські орди нападали на Україну, зокрема на Волинь та Поділля: вогнем і мечем нищили наш край, гнали У ясир наших дівчат, щоб потім продавати у Кафі, а з хлопців-підлітків ростили яничар. Дмитро Вишневецький сповна віддався боротьбі з ордою. Його не задовольняла оборонна боротьба, яку вели прикордонні старости і магнати. Він прагнув іншого — «наступати ногою на саму пащу бусурманського лева». Метою свого життя поставив — знищити ногайсько-кримську орду, оволодіти Чорноморським узбережжям, побудувати на Дніпрових берегах фортецю, щоб захистити життя південних І мешканців України.

Восени 1556 року козаки, яких очолював Вишневецький, напали на місто Аслан Кермен, здобули замок, забрали гармати і перевезли до Хортиці, до своєї фортеці. Розгніваний хан у січні 1557 року вирушив з великим військом на Хортицю. 24 дні тривала облога козацької твердині, але татарам не вдалося її здобути.

Улітку 1557 року турецька орда знову підійшла до Хортиці й обложила козацьке військо. Князь звернувся до польського короля Сігізмунда-Августа та до великого князя литовського з проханням допомогти провіантом, але вони відмовили. Не маючи підтримки, Вишневецький пішов у глиб України.

У 1559 році він розбив кримчаків під Азовом і повернувся на Хортицю, «звільнивши безліч християнських полонених».

Одного разу турецький ставленик на молдавський престол Томша підступно захопив хворого Байду з його супутником П'ясецьким, перебив невеликий загін, а Вишневецького з охороною передав султанові Селіму II. Султан запропонував Байді прийняти магометанство. Однак Вишневецький з огидою відкинув цю пропозицію. Тоді султан наказав кинути полонених живими з високої вежі на залізні гаки, вмуровані в стіну, по шляху з Константинополя в Галету. П'ясецький загинув, а Вишневецький зачепився ребром і висів три дні на гаку, громоголосно проклинаючи Магомета та його султана. Не стерпівши такого блюзнірства, турецький вартовий убив Дмитра. Польський письменник XVI століття Леонард Горецький, пишучи про загибель Байди, відзначив, що «він помер лютою смертю», а за словами письменника Несецького, турки, розлютившись на Вишневецького, вийняли з нього, ще живого, серце, порізали на шматки, поділили між собою і з'їли, сподіваючись стати такими ж мужніми, яким усе життя був Вишневецький.

Звістка про страшну, мученицьку смерть Байди-Вишневецького швидко дійшла до України. Вона зворушила серця багатьох народних співців, які склали пісню про Байду, що поширилася на всій українській території — від Галичини до Поволжжя. Відтоді у релігійні свята й інші великі національні урочини, що відбуваються у призамковій Вознесенській церкві селища Вишнівець, де молився і давав щедрі дари народний герой, із вдячністю поминають вірного сина України.

— Народ наш живе, творить і пам'ятає своїх героїв. І в цьому його сила й міць, — закінчив кобзар.

Сонце сіло за небокрай. Вечірнє повітря почало наповнюватися запахами квітів, співами пташок. На болотах біля річок далися чути жаби. Сутеніло.

Кобзарем оволодівали якісь незрозумілі відчуття, і він, ні до кого не звертаючись, промовив:

— Пора, пора по домівках, хлопці. Вас удома чекають рідні. Женіть худобу, хай за вас не хвилюються.

— А ви де будете ночувати? — запитав майбутній літописець, — мо', підете до нас? У тітки тісно, але для вас місце знайдеться.

— У нас більше місця, — запропонував ще хтось...

Кобзар заплющив очі, задумався — підростає нове, гідне покоління, воно не дозволить глумитися над рідною землею. Зерна, які сіє, падають у родючий ґрунт. Довго орудував він шаблею і пістолем, втомився, взяв кобзу й уже два десятки років ходить по Вкраїні й будить свідомість, кличе, готує свій нарід, щоб позганяти з її чистого обличчя кровососів, що обсіли з усіх боків. Та, здається, що втомився вже і кобзу тримати, і співати й розповідати...

Хтось вивів його із задуми:

— Діду, не дрімайте. Вже цілком темніє, йдемо до села.

— Ідіть, діти, ідіть, а я ще трохи посиджу отут біля своїх побратимів, які колись молодими поклали голови в бою з ляхами. Вони мене покинули так давно — хочеться до них.

Його серце дедалі більше розчулювалося. Накотилися слізьми. Старому кобзареві не хотілося, щоб діти бачили його душевну слабинку, тому ще раз попросив:

— Ідіть, козачата, ідіть, я хочу побути трохи на самоті.

Пастухи були здивовані зміною поведінки кобзаря і залишили його самого.

На небі проступали зорі. Долини наповнював білий туман, а до всіх вечірніх звуків у травах долучилися хори цвіркунів. І під їхній спів снилися пастухам сни, навіяні легендами про славу пращурів.

У цей час на козацькій могилі під селом глухими стогонами ридав старий козак, який втомився у боротьбі за щастя, за майбутнє України. Не загинувши на полі бою з іншими, боровся за свою землю самостійно. Стражденне життя, однак, не припинялось, і вже не міг покинути цей світ, хоча роки не раз нагадували про себе.

— Господи, — підняв він руки до неба, — прийми мою грішну душу. Прошу тебе біля цієї християнської могили — не відмов мені у моїх молитвах. До вас звертаюся, братове, що з чистою совістю на полі бою покинули цей грішний світ, а мене залишили невідомо для чого. Не можу я бути вашим сумлінням у тому суєтному світі, що тоне в лицемірстві, розпусті, підступництві. Нині бачу, підростають молоді козаки, та я не хочу бути тягарем для них. Хай інші пізнають відповідальність, що спала на мою нещасну голову. Хай ці тривоги і неспокій, що мучать мене, переллються в їхню надію.

Ще довго благав старий козак-кобзар Остап в Господа прощення і пом'якшення своїх мук і страждань, допоки не впав у безпам'ятстві й не забувся у глибокому сні, настільки глибокому, що з нього не повертаються в цей грішний світ.

Снилося йому, що потрапив у сади з рожевим цвітом, які квітнуть вічно, і зустрівся там із своєю ріднею та побратимами, які були щасливими й радісними. І сказали вони йому, що бачили всі його терзання, духовно підтримували, й він не розчарував їх, довів своє покликання на землі до кінця. Вони сказали йому, що зерна, які сіяв, проростуть і дадуть добрі плоди.

Наступного дня вранці пастухи вигнали худобу на пасовище й побачили на козацькій могилі кобзаря Остапа — мертвого...

У селі його знали, та не відали, звідки родом, чи має рідню, де вона живе.

Ховали в неділю всім селом, за християнським звичаєм.

Поклали на вічний спочинок не на сільському цвинтарі, а поряд з козацькою могилою. На дерев'яному хресті написали табличку:

«Тут спочиває раб Божий козак-кобзар Остап. Усе своє життя жив, боровся і страждав за матір свою єдину, за Україну».

* * *

...Немало наслухався малий Омелян оповідей, легенд і переказів від своїх родичів і земляків. У школі його дуже дратував гострий погляд на клас з портрета Юзефа Пілсудського. Одного разу Омелян не втримавсь і, прихопивши з дому ножиці, взяв та й вирізав ті очі, які так гостро-зневажливо дивилися на українських селянських дітей. Ото вже було сміху і клопоту...

Шкільна вчителька пані Марія докоряла Омелянові за цей вчинок. Та хлопчина знав те, що й пані Банахова ставиться до Ю.Пілсудського так, як і він. Крім цього, вона мала на подвір'ї двох песиків, які називались: один — Ленін, а другий — Сталін. З ними він любив гратися. Чи міг думати Омелян, що колись ця історія матиме продовження, але вже щодо «вождів» пролетаріату.

Усі думки одна за одною пливли по пам'яті, як ріка, як одна цільна життєва повість, хоча дідусь розповідав про ці речі впродовж не одного дня, місяця, а може, й кількох років. Бесіди відбувались у хаті біля печі, на полі, коли пасли худобу, по дорозі, коли ходили на ринок у Зборів. Гей, гей, як це було давно, ніби й неправда.

Взявши псевдонім «Остап», чи виправдав він, Омелян, сподівання старого козака, який посіяв патріотичні зерна в юне серце?

Пригадалось, ще в далекому 1932 році, вступаючи в ОУН. на запитання, який псевдонім він хотів би собі обрати, не вагаючись, відповів:

— «Остап».

— Не можна, одного «Остапа» вже маємо.

— Тоді, може, «Яр»?

Усі переглянулися. Справді, коротке і звучне псевдо.

Надрайонний провідник усміхнувся:

— Хочеш так зашифрувати своє походження з Ярчівців?

Омелян ствердно хитнув головою.

— Яка тут конспірація, якщо я з першого разу розгадав походження вашого псевдо. Давайте назвемо вас «Данило Очерет», або просто «Очерет».

З цим псевдо Омелян проводив підпільну роботу за Польщі та перебуваючи в легіоні «Соловей». Усе це чекало на юного героя.

Але справжні національно-визвольні змагання розпочалися після того, як стала очевидною істинна мета гітлеризму. Фашисти, як і інші зайди, йшли в Україну, наче визволителі, але й вони не бажали волі народові, який живе на цій території.

Омеляну стало прикро від думки: історики пишуть про події, явища та наводять факти у багатьох випадках так, як це вигідно існуючому режимові, залишаючи поза увагою життя людей. Хіба ж не люди творять історію?

Ось він зі своїми побратимами все життя боровся, старався змінити її хід. Жертовно віддав цій справі здоров'я, а вона йде у просторі й часі своєю дорогою.

Та чи справді такою вже безслідною була їхня боротьба? Жертви були освячені вірою у Правду й Справедливість і скеровані на благо свого народу.

Приклад жертовної праці кобзаря Остапа, який до останньої хвилини життя здійснював своє покликання, кликав до дій Омеляна, приклади тисяч тих, які загинули в пекельній кривавій борні за волю України у Другій світовій війні, — кликали сучасників до здобуття волі мирним шляхом.

Якщо вони забудуть про ціну свободи, то знову можуть її втратити.

Народ і кожен з нас повинен пам'ятати все...