Розділ другий

БОРОТЬБА

Як багато їх, безіменних,
Як багато їх, невідомих,
Вічним сном у лісах спить зелених
Десь далеко від рідного дому!
Скільки їх, молодих і хоробрих,
Скільки їх по-юнацькому щирих
Спить у травах зелених, шовкових
Десь там, в невідомих могилах.
Як багато побито в нас цвіту!
Як багато не зроджено плоду!
Скільки нас розплескало по світу
У борні за Вкраїну, свободу!

Оксана Піхурко

Смерть не буває важкою чи легкою. Важким або легким є життя, або дорога до смерті.

(З афоризмів автора)

Перед війною Омелян на деякий час ніби пропав. Про нього почали забувати, але він не міг зникнути, бо його покликанням було досягнення благородної мети будь-якою ціною. Він знав шлях до здобуття державної самостійності. Це був шлях збройної боротьби за волю. Зброю і засоби підтримки можна було отримати від німців, які готувались до нападу на СРСР. Хоча й Радянський Союз, як відомо, теж збирався нападати на Німеччину.

У розмовах з провідником ОУН Степаном Бандерою, який за Польщі близько двох тижнів переховувався у них вдома на горищі, вони не раз ці питання обговорювали.

Тому для втаємничених у їхні справи не було дивним, що коли на Тернопільщину вступили фашистські війська, Омеляна раптом побачили у формі німецького капітана.

А взагалі, прибувши з легіоном «Соловей» до принишклого перед черговим випробуванням Львова, влаштувавшись в готелі, Омелян Польовий разом із Романом Шухевичем передбачали не тільки побувати в Ярчівцях, а й для поради потрапити на прийом до митрополита Андрея Шептицького, але зустріч, на жаль, не відбулася. Тим часом їх перекидали далі на схід.

Уже під Вінницею застала звістка про те, що Ярослав Стецько проголосив у Львові відновлення незалежності Україна У легіоні «Соловей» це було сприйнято більш як свято. Виникли думки щодо створення на базі легіону Українських збройних сил. На це одразу ж відреагувала Німеччина. Гітлер, назвавши легіон бандою, дав розпорядження розпустити його. Весь командний склад легіону на чолі з Романом Шухевичем супроводі гестапо відкомандирували знову до Львова. Роман Шухевич знав, що його як ініціатора чекає арешт і, можливе смерть. Тому вже у Львові попросився нібито в туалет і втік через вікно будинку, в якому перебували під арештом.

Почався новий відлік часу.

Одним словом, дорога до мети виявилася хибною.

Надія отримати підтримку від німців потерпіла кpax. Український легіон «Соловей» як і інші подібні військові частини, організовані з українців, розформували. Провід ОУН вирішив використати військовий та політичний досвід Омеляна Польового для організації військових формувань на Тернопіллі. З Карпат Омеляна Польового направляють на Поділля, де він мав створити Третю Тернопільську Військову Округу «Лисоня».

«Остап» — Омелян Польовий, продовжив шлях легендарного козака-кобзаря, який все своє життя посвятив боротьбі за волю України.

* * *

Доручення проводу ОУН про організацію такого військового підрозділу УПА було складним, але воно збігалося з настроями населення і тому надихало на працю, робило боротьбу системнішою, життя більш осмисленим. У навколишніх селах були однодумці, функціонували створені трійки (форма конспірації) оунівців. Треба сказати, що на підтримку «Остапа" було скеровано допомогу. Однак наступна перспектива вимагала злагодженої дії відповідно до настанов Головного Проводу ОУН... У загальній вервечці справ черга дійшла до рідної Зборівщини і, зокрема, до Ярчівецького куща. Лише тепер сусід Мар'ян Футорський безпосередньо з уст Тараса Яремуса записав, як усе це відбувалось (з етичних міркувань прізвища змінено, стиль і термінологію збережено).

Важко згадувати ці 1944 — 1952 роки. Місцина особлива, Волосівка-Підгайчики відділені від Ярчівців залізницею і станцією. В ту пору тут зупинялися військові й пасажирські поїзди. Підпіллю необхідний був доступ до станції для зв'язку, відправлення чи доставки зброї, засобів і т.п. Зв'язок обривався... і поновлювався. Було поновлення рядів, а були й зради. У 1944 році запродався енкаведистам «Морозенко» із села Волосівка. Кажуть, із села Ярчівців він видав катам: Іванну Рій, Володимира Березюка, Ганну Пащак, Іларія Бачуна; із села Волосівка-Підгайчики: Володимира Дембіцького, Мирослава Біловуса, Михайла Кравця, Лесю Глинну, Юлію Кобзисту, Любу Лопушинську, Олену Матвіїшин. Усіх їх засудили за співпрацю з ОУН і УПА військовим трибуналом на 10 — 15 років сталінських таборів, каторжних робіт у Сибіру. Родини всіх вивезли в Сибір. Звільняли їх від заслання тільки в 1956-1962 роках. Повернулися не всі, багато з них навічно залишилися лежати в сибірських льодах і без хреста на могилах.

У 1944 році Ярчівці стали своєрідним центром нового режиму і комуністичної влади. В селі постійно перебував гарнізон НКВС, який контролював колію і мости, другий гарнізон енкаведистів із ЗО чоловік — їздив по селах, під приводом боротьби з бандитами вбивав невинних людей, грабував, арештовував, вивозив у Сибір... Дільничного НКВС Миколу Яреміхеля називали злодієм, гіршим від сатани. Із запроданців організували перші в районі «ястребки» із 20 чоловік. Начальником призначили запроданця-кровопивцю Павла Осадчого. Комуністи Михайло Влад, Павло Бут та їм подібні у 1946 році силоміць організували колгосп. Яничари навколишніх сіл осіли в Ярчівцях, знущалися над населенням, у них не було нічого святого, вони побили пам'ятники цвинтарі, розкопали могилу Січових стрільців. Хто тільки появиться на станції, всіх перевіряють. Нема ніякого доступу до села Ярчівці та до залізничної станції. Нещодавно зустрів мене Іван Петришин із села Жуківці і каже: «Біда сталася, друг Йосип Луців чистив пістолет і поранив ногу. В Ярчівцях живе лікар Іван Яськів, потрібно, щоб він прийшов і оброби рану, я вже домовився про місце і час». Лікар Яськів лікував не одного пораненого повстанця. Він розповідав, перев'язував пораненого у бою з більшовиками Омеляна Польового. Так, як повідомляє повстанець, він познайомив із станичним Йосипом Луцівим із Жуківців. Іван Петришин просить мене у гості на Зелені свята 1946 року. Пішли церкви, після відправи просять додому, все на столі готове для гостей, почали прийматися, співали пісень. Коли це дивлюсь у вікно — бачу на подвір'ї чоловік п'ять повстанців. Зайшли до хати, привіталися, сіли до столу. Іван каже: «То хлопці з лісу. Почали розпитувати, чому Ярчівці так «почервоніли», думаємо, що не всі стали яничарами-запроданцями, що є та люди, які хочуть повстанцям допомогти боротися комуністичним ворогом за вільну, незалежну Соборну Україну. Запитують, чому нема ніякого зв'язку з с. Ярчівці, потім виходять на вулицю і кличуть Івана на кілька хвилин для переговорів, кличуть і мене. Вийшли на подвір'я. Почало сутеніти. Бачу на подвір'ї ще дві групи хлопців по чотири чи п'ять. Так я познайомився з повстанцями.

Зеновій Бабій просить допомогти, іншими словами — влитися у вир цієї боротьби. «Ви інвалід, без руки, на вас менше буде падати підозра, ви можете кудись піти чи поїхати, вас будуть менше перевіряти». Після цього прийшли інші повстанці і теж звернулись: «Нам потрібна Ваша допомога». Запитують, чи згідний допомагати, відповідаю: «Чим зможу, тим допоможу" Е — ні, то не є відповідь, нам потрібні ліки, бинт, йод, зеленка, фурацилін, шприци, синій камінь, сірка, біле полотно, взуття, військова форма... Коли поїзди військові зупиняються, то все не можна обміняти на самогон, чи купити за гроші. В подальшому потрібно буде розповсюджувати листівки та літературу, конче необхідні будуть гроші, але робити все це потрібно дуже обережно. Не всім можна довіряти. Ми віримо, що в Ярчівцях є люди, які хочуть допомогти повстанцям у боротьбі за незалежну Україну.

Петро Гунчак «Мирон» запитав, чи зможу щось дістати із вищепереліченого, я відповів: «Постараюся роздобути все. Тепер можу допомогти друкарською машинкою, що дісталася мені у спадок від директора цукрового заводу Мізя Антона у 1943 році. Директор віддав мені машинку, щоб не забрали німці. Я закопав її в стодолі».

Хлопці дуже зраділи, сказали, що давно шукають друкарську машинку, але про це просили нікому не говорити. За друкарською машинкою прийдуть самі, й зв'язок обов'язково буде, тільки не повідомили, через кого. Справді, прийшли восени 1946 року Бабій, «Мирон» та двоє незнайомих. Залишили передачу, сказали, що прийде «Білий» і забере. Прийшов «Білий» і невідома дівчина, говорила, що вона медсестра. Багато говорила про поранених, рахувала, скільки їх, і що нема ліків. «Білий» сказав, щоб вивести на стежку до Вільшанки. Дівчину відправив поїздом до Львова і повідомив, що вона поїхала щось купити. У 1946 році, влітку зв'язкова дівчина «Астра» сказала, що приїхала з Тернополя, привезла ліки важкохворій жінці.

«Прийдете до села Тустоголови», — інструктувала вона. — Перша хата на горі Гринькивичів, там ніхто не живе, підете трохи далі, там буде старенька хата, живе в ній жінка років 50, згорблена, криває, має палку чотирикутну, на лиці замазана сажою. Скажете цій жінці, що принесли ліки.

Усе було зроблено, як говорила зв'язкова. Жінка дуже зраділа, сказала, що давно чекає на ліки. Назад передала кишеньковий годинник, і сказала, щоб я передав його тільки Цій дівчині, більше нікому, але хто є та жінка, я не знав.

Коли вийшов з хати, люди пасли корів, я запитав чия то хата, пастухи відповіли: «Баби Кашубихи». Через деякий час зв'язкова дівчина принесла записку від «Мирона», щоб прийти на явку в поле між Волосівкою і Підгайчиками. Мене стрів Гунчак, а Кирич і Колішевський залишились у мене відпочити й привести себе до порядку. Поговорили про посилення конспірації, тому що стан дуже тривожний, просили поїхати до Бережан дещо завезти, про термін поїздки повідомлять додатково. За пару днів сказали, щоб прийти на явку на поле між Зборовом і Ярчівцями. Тут уже стріли мене «Хитрий», «Мирон», третій назвав себе «Чумаком». Принесли листівки і літературу, все це просили занести на сховок біля Зборова. Не доходячи до хутора, при дорозі побачив, домовилися, розбитий пам'ятник, під одним каменем була викопана ямка, там залишив передачу і накрив її каменем. Звідти взяв вузлик, загорнутий у хустину. Потрібно було завезти його у Бережани, їхати треба було товарним поїздом до Тернополя. Там вийти на міст, де витікає вода у річку, сісти для відпочинку До вас підійде жінка років тридцяти, говорила зв'язкова, скаже що тут у замку є тюрма, і що ви привезли передачу для дівчини. Запитають вас, чи ви привезли передачу, якщо так, то вона забере її ввечері. На зустрічі зв'язкова сказала, що вона впевнена, бо їй відомо, що я без правої руки. Вона дала назад фотографію тої дівчини і лист, щоб я передав тим хлопцям, які мене прислали.

За фотографією прийшов «Хитрий», з ним були двоє невідомих мені людей. Перебували у мене дві ночі, були змучені, говорили дуже багато про бої в Підгаєцькому і Теребовлянському повітах, на теренах Бережанщини, про зрадників-сексотів, про конспірацію, що багато їх друзів вже нема в живих, і невідомо, де їх кості спочивають, що з кожним днем стає важче працювати й потрібно бути обережномим. Запропонували вступити до ОУН. Повідомили, що прийом відбудеться скоро, а коли саме, повідомлять. Влітку 1946 рок зв'язкова приносить записку, щоб прийти на збір на території між селами Підгайчики, Тустоголови у полі, долина Процички. Мене зустрів «Чумак» і привів до місця збору. Там були: Луців, Зеновій Бабій «Хитрий», Петро Гунчак «Мирон», Роман Кошілевський, Михайло Медвідь «Матей», «Калинович», Володимир Кашуба «Вірний», Петро Штогрин «Білий», Петро Рій «Муха», Андрій Кирич «Роман», Люба Бучинська «Мирося», Теодор Хом'як. Було багато інших учасників зустрічі; яких бачив уперше. Всі вони присягали на вірність Україні, як і я. Присягу приймали Хом'як і Луців на Біблії і Тризубі та на синьо-жовтому стягові. Після цих урочистостей щиро побажали конспірації і щастя, успіхів у боротьбі з лютим ворогом за Соборну Україну. Потиснули руку і розійшлися. Луців сказав, що на присягу ще мали прийти з Підгайчиків Іван Зятьківський, Мирон Ярема. Чим далі, тим стає важче працювати, є багато боїв, багато жертв, багато зради, багато непорозумінь. Однак вказівок було багато і їх необхідно було виконувати. Хом'як і Луців сказали, що потрібно полегшити зв'язок. Для цього можна використати телефонні дерев'яні стовпи. На кожному з них є прибиті металеві позначки. Потрібно цю металеву позначку відірвати і в цьому місці свердлом зробити дірку, таку щоб її якраз закривав метал, а у самий стовп забити зуб з борони, щоби був знак, у якому місці тайник. Так полегшиться зв'язок і не буде відомо, хто приніс, хто забере. Домовилися розмістити тайники: Волосівка-Підгайчики — перший, біля вежі — другий і на Ярчівецькому полі — третій.

Настала весна 1947 року. Запискою через «стовп» повідомили, щоб поїхати до Львова на базар купити дві військові офіцерські форми. Купив їх на базарі і став пакувати в мішок, коли бачу з мого села Михайла Гарматюка. Мені стало недобре, що він побачив і запитав, навіщо мені та форма. Я відповів, що у Львові форма дешевша, а в Тернополі дорожча. Хочу заробити пару рублів, бо пенсія мала, а жити тяжко. Пізніше Гарматюк сказав мені, що він здогадався, для кого я купив форму. За формою довго ніхто не приходив. Згодом запискою повідомили, Щоб я заніс її у Підгайчики Нечаю Михайлу, а звідти її заберуть. Тоді багато разів зустрічались у Нечая з «Хитрим», «Мироном», «Чумаком», «Романом», «Білим», «Мухою» та іншими.

Улітку 1948 року я спав на горищі. Коли це під ранок прийшли троє мокрих, змучених, голодних, зарослих хлопців партизан. Сказали, що прийшли здалека. То був Гунчак і двоє невідомих. Всі вони зразу поснули. Я пильнував їх, бо ходила група посіпак, які збирали контингент. Через деякий час хлопці пробудилися, поїли тіста на молоці з бараболею, потім помилися, переодяглися в чисті сорочки, поголились і стали подібними на людей. Один з них сказав, що хоч зараз можна ставати до бою за Україну. Вони попросили дістати ліків, один повстанець хворий, дали рецепт, але рецепт підписала медсестра, а не лікар. У Тернополі за цим рецептом ліків не дали. Сказали, що потрібний рецепт від лікаря з круглой печаткою. Я пішов до залізничної лікарні, де мене лікували. Там була старша операційна сестра із села Біла. Я показав рецепт, повідомив, що хворий і що конче потрібно допомогти. Медсестра відповіла, що таких хворих багато і не всім можна допомогти, але все-таки сказала, щоби прийшов після обіду. Вона дала 20 шприців, бинт, вату, пінцет, скальпель і багато різних таблеток. Грошей не взяла, тільки літру меду. Просила, щоби вважав і нікому не говорив, бо у неї двоє дітей, а чоловік пропав на війні.

Друге завдання — просили розповсюдити бофони-облігаціі. Наших зборівських багато працювало на залізничній станції, тому їм було легше з грішми, а гроші так були потрібні. Однак доводилося бути надзвичайно обережним, дотримуватися конспірації, щоби один про іншого не знав, що допомага боротися з лютим ворогом за Україну, бо могла бути провокація — зрада.

Спочатку розкажу про тих, кого вже нема в живих. Михайло Кривоніс, Іван Біловус, Іван Шуст, Онуфрій Бурий. Тепер про тих, які ще живуть у с. Ярчівцях. Це брати Владики — Дмитро і Василь, Демків Ярослав, Гарматюк Михайло, Явнич (Біловус) Марія, Ничай Михайло, Рій Зоя. Між ними розповсюджував бофони, листівки, літературу, газету «Moлoдь нескореної України». Оригінали зберігав до часу як історичні документи ОУН і УПА за 1944 — 1952 роки. Збереглося 30 примірників.

За ліками і грішми прийшов Гунчак. Прийшов один, несподівано застав сусідку Бакун Катерину. Вона часто сварилася і кричала, що до мене приходять «бандери», і що я також «бандера». Потім в короткій лагідній бесіді вона опам'ятовувалась і просила пробачення. Через деякий час застали сина Бакуна Теодозія. Гунчак покликав його надвір поговорити і все стало на свої місця. Вони не наважувалися піти і заявити про повстанців в НКВС. Бакун після армії пішов працювати у міліцію на Шумщину. Наслідки його роботи мені невідомі, але коли він приїздив додому і заходив до мене, то інколи розказував про злочини більшовицької тиранії на Шумщині. Зараз проживає у Тернополі. Я йому надзвичайно вдячний, що не видав мене службам НКВС.

У 1947 році Кашуба, «Вірний» і «Хитрий» просять мене, щоб я поїхав до Львова на явку, потрібно було завезти і привезти таємні документи. Коли їхати — не сказали. Довго ніякого повідомлення не було. Згодом у записці повідомили, щоб прийти на явку, що на третій ділянці залізниці.

Медвідь-«Матей» та Гунчак-«Мирон» і ще двоє невідомих стали говорити про Львів. Підете, кажуть, на Краківський ринок, там, де продають голубів, кролів, пташок. Чоловік років під сорок буде продавати голуба, пав'яка чубатого, чубок буде закрашений чорною тушшю, до половини обтятий хвіст. До ноги прив'язаний шнурок, за який тримає голуба і підкидає вгору, на грудях висять голуб'ячі перстні. Я повинен бути з пустим рукавом у військовому кашкеті із зіркою. У зірки має бути зламане одне рамено.

Може першого дня не бути, тоді потрібно переночувати на вокзалі, а вранці знову на ринок. Підійшов, бачу є пав'як, я і пішов дальше. Чоловік попросив у мене прикурити, подивився на кашкета, помацав рукав, так що аж ребра заболіли. Почався торг. Я запитав, чи продає обскубаного пав'яка, він відповів, Що за гроші ні, а обміняє на дику голубку. Голубки немає, а на харч може поміняти, я знову пішов далі. Десь ближче обіду Домовились, коли людей стало менше, сказав, що будемо міняти на харчі. Пішли на лавку, де продавали муку, і поміняли. З мого речового мішка забрав пакунок, а з своєї сумки щось поклав мені у мішок. На прощання потиснув руку і сказав: «Хай тебе Господь Бог охороняє. Щасливо добратися до своїх». Додому добирався довго. Коли приїхав, мішок заховав у вулику з бджолами. Через записку мене було повідомлено, щоби пакунок принести на третю ділянку залізниці. Там «Хитрий» і двоє незнайомих запитали, чи були труднощі у Львові. Відповів, що все було нормально. А страху і душевного пережиття зазнав багато. Тепер на старші роки все дається взнаки. За деякий проміжок часу знову прохання, накази, розпорядження.

Обставини з кожним днем ставали складнішими і важчими. А хлопців щораз менше. Коли запитував про побратимів, то мені відповідали, що перейшли на інші терени, а насправді їх уже не було в живих. Володимир Кашуба-«Вірний» загинув наприкінці 1947 року в селі Осташівці, Михайло Медвідь—«Матей», Лесенюк Осип-«Круглий» загинули в травні 1948 року в Озернянському лісі.

Гунчак, Кирич і Кошилевський просять поїхати до Тернополя. Їхати потрібно фірою. Треба дещо завезти і привезти. Фірою і набагато безпечніше, оскільки в той час підводи їздили на поршпан вивозити з міста вантажі. Зустріч відбулася у Жуківцях в Івана Петришина.

Мені сказали, що в Тернополі у центрі міста мене віднайдуть, бо я без руки. Підійдуть дві дівчинки і скажуть, що старший прислав допомагати вантажити вантаж, тому що я без руки. Мішок приніс Кошилевський і Гунчак. їхати наказали у понеділок раненько. Передачу запхав до січки. Пакунок був досить великий, з двох кусків. Раненько виїхав на гостинець, з'єднався з фірами, які їхали з боку Зборова на поршпан. До обіду приїхали у Тернопіль. Я дав коням їсти і почав кидати кавалки цегли. Бачу, дві дівчинки з лопатами розглядають мене. Підійшла одна, привіталась і сказала, що старший прислав помагати вантажити сміття. Разом повезли на греблю сміття, розпитували, звідки я, скільки днів буду тут. Я відповів, що зблизька. Одна сказала: «Краще не знати, як знати, бо у житті мов на довгій ниві, й то ростуть бур'яни. І між нами того бур'яну не бракує». Коли навантажили другу фіру, одна сказала, що вона — Оксана і хоче забрати передачу. Один клунок забрала і пішла. Повернулася пізно ввечері, знайшла нас, і щось поклала в мішок до січки. Вранці друга дівчинка забрала цей клунок і пішла. Ми возили вантажі удвох до вечора. Та дівчина не поверталася. Оксана переживала, але на другий день коло обіду зв'язкова все-таки повернулася. Принесла клунок, поклала знову до січки. Вони відійшли вбік, про щось говорили. Попрощалися, потиснули одне одному руки, побажали щастя і добра та й розійшлися. Подальша їх доля мені невідома, хто вони і звідки. Я повернувсь у Ярчівці.

Додому приїхав уже пізно. На мене чекали двоє хлопців. Один підійшов, то був Кошилевський, а другий — Гунчак. Забрали те, що привіз, подякували. Розпитали, чи були труднощі. Попередили, щоб був обережним, бо стає все важче, а нас дедалі менше. В 1949 році зустрівся в Підгайчиках з Гунчаком і Бабієм, з ними були ще двоє хлопців, яких вперше бачив.

Гунчак сказав, що було б добре, якби я влаштувався на роботу повноважним по заготівлях на села Кудобинці і Кудинівці, «здирати» з кози шкуру, і «видушувати» з курей яйця. Ничай допоможе, тільки щоби хтось дав із соціального забезпечення рекомендацію, щоб прийняли як інваліда другої групи. Так я став працювати. Ми ще багато разів зустрічалися в селі Кудинівцях у хаті Голоти Володимира.

Знову прохання, знову настанови, знову накази. Кирич і Кошилевський просили поїхати до Золочева, завезти пакунок. Пакунок був великий. У Золочеві на цвинтарі потрібно було віднайти недалеко від входу могилу з дерев'яним хрестом, побіленим вапном. На могилі буде молитися молодиця. Я повинен спитати, за кого вона молиться.

...Вона повинна відповісти, що за Україну, і запитати, як я молюся та до кого підношу руку. Я маю відповісти, що до Бога. Вона подивилася на мене доброзичливо, сказала, щоб ішов геть, не заважав їй молитися.

Так сталося тому, що у мене в руці не було сумки. Я, коли зайшов на цвинтар, сумку заховав між гробівцями в траву, а місце позначив травою на плоті. Я знову підійшов до молодиці й повторив те саме. Вона сказала, щоб віддав те, що привіз. Я відповів, що заховав між гробівцями, але коли ми підійшли до того місця, то сумки там не побачили. Молодиця почервоніла, витягнула пістолет і назвала мене зрадником, за те що я нібито продав зв'язок катам НКВС. І вона вб'є мене. Я настрашився, став просити її і пояснювати, що вистрілити ніколи не пізно, а мішок я заховав між гробами і місце позначив травою на плоті.

Вона сердито сказала, що таким чином я міг зробити знак для НКВС. Тоді я попросив, щоб дозволила піти між гробами пошукати, запевнив, що немає нікого і нічого підозрілого. Вона оглянулася навколо, мене близько не підпускала, пістолет притиснула до себе і навела на мене. Раптом побачила, що недалеко від нас між гробівцями собака гризе сумку. А у сумці був обід, який мені дала мама (два яйця і паляниця). Ми сумку-мішок від собаки відібрали, і молодиця заплакала, обняла мене, розцілувала. Витираючи сльози, сказала, що могла б убити мене як зрадника, що у її житті таких випадків було більше, ніж досить. Ми пішли на ту могилу, поговорили про ті біди, які були на той час. А їх так багато випало на долю тих, хто залишився в живих. Я хоч без руки, але почуваюся щасливим, що дожив до Дня проголошення незалежності України, під символікою тризуба і синьо-жовтого прапора.

Тоді ми з молодицею обмінялися передачами і розійшлися. Вона поблагословила мене, щоб Божа Мати охороняла i щасливо добрався до тих, хто мене прислав. Коли я приніс передачу у Кудинівці й розказав хлопцям свою історію, то Бабій, погрозивши пальцем, сказав, що потрібно бути обережнішим.

У 1949 році настали великі зміни. Ничай перейшов на іншу роботу — на посаду директора «Заготльону» і став членом КПРС. Він не приходив додому, а квартирував у Зборові. Зустрітися не бажав.

Приходили Гунчак і Бабій до мене додому. Вони сказали, щоб підібрати когось з Ярчівців і прийти на явку. Я довго думав, кого, щоб бути певним при зустрічі. З Бабієм говорив, чи це може бути дівчина Зоя Рій, яка хоче мстити за родичів, котрі вивезені у Сибір, і сестру, засуджену на 10 років каторги за співпрацю з повстанцями. Сказали, що ні, бо вона в підозрі. Зоя Рій знала повстанців, знала також, що я розповсюджував бофони і листівки, знала про те, що ходив на явки.

Після цього випадку я поговорив з Євгеном Біловусом. Він погодився піти на явку на поле між Підгайчиками і Волосівкою. Зустріли нас Кирич, Бабій, Гунчак, Кошилевський. Переговорили з Біловусом, а потім зі мною окремо. На цьому його зустріч закінчилася. Більше не пішов, бо його старший брат Василь повернувся з війни капітаном і заборонив йому, щоб не нашкодити своїй кар'єрі.

Арештовували молодь, інтелігенцію, вивозили у Сибір, забирали хліб, заганяли людей до колгоспу.

У Мшані на старий Новий рік в 1950 році загинув Петро Гунчак-«Мирон», при ліквідації сердитого дільничного міліціонера. В травні 1950 року у Грабківцях загинули ще троє повстанців, їх хтось зрадив. У бою загорівся будинок, хлопці так сильно обгоріли, що неможливо було їх впізнати. Зустрілися в Кудинівцях з Бабієм і двома хлопцями, які тільки поступили у боївку. Це Євген Наконечний та Петро Гунчак — брата син, батько був засуджений до 20 років лагерів, мати померла у Сибіру. Це Зеник Гунчак, усі молоденькі хлопці, десь близько 17 років, стали борцями за Соборну Україну.

Очевидці розказували, що до Зборова у двір НКВС теж привезли п'ятьох вбитих повстанців. Хлопці оборонялися скільки вистачило сил, а останніми набоями пострілялися, щоб не потрапити живими в руки душогубам.

Багато не витримали випробувань і запродалися червоним катам. Було видано криївку на Озерянських хуторах у Степана Демедяка. У бою загинув повстанець Андрій Кирич-«Роман», РОДОМ із села Монилівки, були важко поранені зв'язкова, Друкарка, медсестра Люба Бучинська-«Мирося», а також Дочка священика греко-католика. Видали криївку на хуторі Грицайки, але там не було нікого з господарів, їх вивезли у Сибір, і подальша доля невідома. Видали схованку на хуторі Вільшанка, в Анни Медвідь. Там у коморі була перемурована стіна. Бортняк приводив туди дівчину і перебував там з нею по цілому тижню, і казав, що то його жінка, а насправді вона виявилася зрадницею. Щоправда, коли приїхали більшовики, обступили хату, розвалили стіну, то там нікого не було, тільки пару мішків зерна. Анні погрожували, якщо вона не повідомить про бандерівців у Зборівську НКВС, то її арештують і засудять. Енкаведисти все в домі пограбували. А Анна Медвідь переховувалася, поки не сконав другий кат України — Сталін. У 1950 році в Кудинівцях молоденький повстанець, 17-літній Євген Наконечний, ліквідував уповноваженого ЦК з Києва, Чорного, який силою організував колгосп.

Тим часом тривали масові арешти, вивезення родин у Сибір. Вивезли 20 родин. Мене арештувала НКВС. На слідстві запитували, чому Чорного вбито, а не мене... Про допит не буду писати, бо хто був, то відомо, як кати знущалися. Мене тримали місяць. Приводили на очну ставку вчительку і двох дівчат. Одну пам'ятаю, то була Наконечна з села Кудиновець, другої прізвища не пам'ятаю. Вони сказали, що не знають, чи я маю зв'язок з повстанцями. Тоді мене звільнили з-під арешту, але одночасно мене звільнено з роботи. Також звільнили батька з колії, а в нього був там 20-літній стаж роботи. Сім'ю вигнали з колгоспу, і ми чекали, що з нами буде. Робили часті засідки біля хати. А яничар Осадчук, начальник «ястребків», де тільки зустрів мене, чи вдень, чи ввечері, обшукував, нічого не знаходив, але забирав гроші і папіроси.

Та ніхто не приходив на зустріч. «Хитрий» був попереджений, що за мною стежать. Зеновій Бабій і Роман Кошилевський повідомили, що конче потрібна зустріч, на полі третьої ділянки залізниці.

Я пішов на зустріч. Були жнива 1950 року. На полі копи жатого жита, ми сиділи під одною з них і обговорювали завдання. Просили поїхати до Києва, розповсюдити листівки бо московська комуна репетує, що знищила ОУН і УПА, потрібно було доказати, що УПА живе і бореться проти окупантів. Я було здивувавсь, як це завдання можна виконати.

Підказали заготувити пару жмутків листівок, щоб викидати з поїзда, як він набере швидкості, на найбільших станціях з туалету, будь-якою діркою, а вітер порозносить. І так за час їзди до Києва я розкинув 7 згортків. Якою була реакція, мені невідомо, бо преса не писала. Роман Кошилевський і Зеновій Бабій загинули в 1950 році у жовтні в бою у селі Мшана на Зборівщині. Запродала їх сексотка Софія Семен, яка після цього виїхала в Росію. У 1951 році Євген Наконечний загинув у селі Кабарівці від ворожої кулі.

Навесні до нас прийшов голова колгоспу, сказав, щоб іти на роботу, сестра пішла на «коксагиз», батько — на пасіку, і я йому допомагав. Але «червоні» дивилися на нас зверхньо, все називали «бандерами». Часто робили обшуки. У 1953 році сконав кат України Сталін, трохи відчепились. В 1954 році одружився з Ольгою Стаськів. Хотів будуватися в Ярчівцях, але сільська рада земельної ділянки не виділила, сказали, що я не тієї «окраски».

Жінка влаштувалася на роботу в медінститут лаборантом на кафедру гістології. Ми переїхали до Тернополя, квартири не було. Добрі люди допомогли випросити земельну ділянку і ми розпочали будівництво. Я пішов працювати сторожем на будову, бо іншої роботи не давали. У той же час потрібно було виховувати трьох дітей: сина і дві дочки. Вони закінчили вищі навчальні заклади. Дітей виховувалося на Біблії і тому Бог нам допомагав. Куди я йшов чи їхав, завжди молився Марії та Ісусові Христу, щоб боронив Україну і нас. Був час, що у свята чи в неділю у родинному колі згадували минуле горе. Дружина говорила про боротьбу за волю України. Адже загинуло так багато молодого цвіту, загинули героїчно, і невідомо, де їх могили, хто вони і звідки, ті, хто пролили молоду кров за Соборну Україну і волю народу.

Це — лише одна грань діяльності оунівців, один штрих до Всеукраїнського полотна боротьби за волю і незалежність.

У «Остапа» ж були значно ширші масштаби. Треба підібрати надійних та досвідчених людей. Бажано з військовим вишколом.Необхідно влаштовувати вишкіл для усіх новачків, всіх провести через Присягу, яка є ніби стержнем не лише кожного військового підрозділу, а і кожного вояка. Наскільки сильне переконання, наскільки тверда клятва, настільки незалежний у своїй боротьбі партизан. Клятва повинна бути у кожного у серці, а в голові — обов'язок і холодний розум. Так, були клятви, але й були і їх порушення. Чого коштувала зрада радянського офіцера Сергія Березенка, який через складні життєві обставини співпрацював з ОУН, потім перейшов до ковпаківців, потім... Це було ще на початку руху, згадував «Остап».

* * *

Гуркіт гармат час від часу нагадував про себе, але навколо було спокійно. Без надриву працювала військова техніка. То тут, то там можна було почути ревіння випущеної, нарешті, на білий світ з погребів, підвалів і хлівів худоби. Все це свідчило про те, що фронт віддалився настільки, що зв'язок з тиловими частинами ще не розірваний, але вже не забезпечує тієї пильності, жорсткості й оперативності, що, як правило, існують у прифронтовій смузі.

Червоноармієць, старший лейтенант Сергій Березенко кілька днів переховувався від німців у перелісках, скиртах, кущах і копицях. Мучила спрага, кровоточили рани. Щоправда, кулі не зачепили кісток. Рани навіть без медичного догляду потроху гоїлись. Одна, правда, ніяк не заживала. Потрібні були ліки. Інколи піднімалася температура. Все більше нагадував про себе голод. Квасок, городина наповнювали шлунок, але не давали відчуття ситості. Коли від сільських хат вітер доносив запах хліба, диму, як розповідав сам Березенко, хотілося махнути на все рукою, підійти до людей, попросити, щоб допомогли, дали змогу відігрітися. А може, й розповісти про своє сирітське життя, епізоди якого чомусь дедалі частіше спливали в пам'яті. Не може бути, щоб люди не зрозуміли і видали, переконував сам себе старший лейтенант. Адже вони такі ж, як і в нас, східній Україні, розмірковував. Така ж важка сільська праця, такі ж, як і в нас, господарські клопоти. Щоправда, тут, у них, більше прив'язаності до землі. До землі своєї, ха-ха, як вони думають... Водночас з голови не виходили й інші настанови: «...запомните, население в этих местах специфическое. Через одного если не кулак, так националист, если не националист, так вообще мерзавец, который смотрит на нас, не как на освободителей, а как на врагов-завоевателей...»

З такими думками Сергій засинав і прокидався. Не маючи ніякої інформації, знесилений, він інколи наче падав у забуття. Після чергового такого марення, що тривало добу чи дві, мов крізь сон почув перешіптування двох жінок: «Який бідний, заріс бородою, був весь закривавлений, ледве відмили, вже другу добу в гарячці. Дві рани затягнулись, а одна запалилася». «Мабуть, про мене говорять», — подумав, не відкриваючи очей, Сергій. Згадав про револьвер за пазухою. І відчув тілом, що місце, де він був, порожнє.

«А якою мовою говорить?», — запитала одна з жінок, їй відповіли: «Він ще не говорив, а марив мішано, українські слова для нього не чужі. Мабуть, не москаль, а із східних областей».

У цей момент Сергій, боячись, що його можуть прийняти за росіянина і вбити, вирішив: саме час дати знати, що він живий, і такий же українець, як і вони. Тихо застогнав. У відповідь почув: «Пане, а як вас звати?» Вирішив не брехати, відповів: «Сергієм». «А звідки ви родом?» «З Полтавщини», — мовив тихенько. «Не лякайтеся, пане Сергію, ми вас підлікуємо, підгодуємо, і якщо захочете, побіжите здоганяти москалів, хоч вони вже далеко». В голосі звучала іронія.

Минали дні, тижні, місяці, повернулося здоров'я. Почав цікавитися, що робиться на світі. Виявилося, що наша «непобедимая» відступила аж до столиці. Мав над чим задуматись. Особливо образливо було за відступ. Здається, всі працювали з надривом, самовіддано, а жили бідно, дуже бідно. Це пояснювали тим, що «всі кошти йдуть на зміцнення оборони». Тепер виявляється, що її не було, коли за кілька місяців фріци зуміли сягнути аж під Москву.

На окуповані території села, особливо віддалені від трактових доріг, німці навідувалися дуже рідко. До населення ставилися зневажливо. В селі, де переховувався Сергій, як стало відомо, вже було призначено солтиса-старосту, про якого відгукувались, як про людину розумну, національно свідому. З розмов довідалися, що в селах і містах почалося формування якихось національних, політичних і воєнізованих об'єднань.

Сергій інтуїтивно почав відчувати, що його рятівники чекають від нього якогось рішення. В такій ситуації їх могло бути два: або повертатися додому, або наздоганяти армію. А де вона? Дорога додому — це, звичайно, простіше, але Полтавщину теж окупували німці. Там можна було хоч якось пояснити свою з'яву, але до кого йти? Далекі родичі, мабуть, вже забули про нього. Крім того, невідомо чи вони живі, чи мають змогу переховати його.

Трапилося не так, як думав Сергій, точніше, зовсім по-іншому.

Якось до нього на горище, де переховувався від стороннього ока, прийшов середніх літ чоловік і попросив трохи часу для дуже важливої та відповідальної розмови, її суть полягала в тому, що Сергієві Березенкові, досвідченому воїнові-офіцеру, пропонували включитись у національно-визвольний рух, сприяти розвитку мережі організаторів Української Повстанської Армії в східних областях і зокрема на Полтавщині. Пропозиція була дещо несподіваною, вимагала роздумів і мужності...

Щоб Сергій міг переконатися в праведності справи, його запрошували на засідання надрайонного проводу ОУН та інші політичні зустрічі. Все було досить переконливо. Душу рвали протиріччя. Хотілося підтримати цих людей. Стільки було в їх діях віри й самопожертви!

За час спілкування Сергій встиг познайомитися майже з усіма членами надрайонного проводу ОУН. Ділив з ними радість за успіхи, які отримували в організації сотень УПА. Ярослав — виходець із села, де переховувався Сергій, був одним з найактивніших членів ОУН, підпільним засновником оунівського руху на Поділлі, зокрема в Кам'янець-Подільській області. Цим гордилися, хоч і не говорили. Попереду передбачалася складна велика боротьба, що вимагала віри і сили. Вони в них були. Рух тільки зав'язувався, хоча відчувалося, що в свідомості населення він зрів там давно. Старше покоління ще пам'ятало воїнів Української Народної Республіки, оскільки Кам'янець-Подільський до кінця 1919 року був її своєрідною столицею. Зростало число проблем, пов'язаних з озброєнням, розробленням систем зв'язку, створенням інших служб. Сергій включився в активну роботу, йому ставали дедалі ближчими і ближчими ці люди зі своїми болями і тривогами. Виявилося, що всупереч розмовам політпрацівників у Червоній армії про неоднорідність переконань населення, його класовість, специфічність і т.п., більшість активно підтримувала цей рух. Усе це розхитувало нав'язані більшовицькою ідеологією переконання, змушувало думати, думати і думати.

* * *

«Остап», після погодження з надрайонним проводом ОУН, незважаючи на нестаток бойових командирів, вирішив рекомендувати Сергія Березенка для пропагандистської роботи у східних областях України. Незабаром для нього сформулювали завдання, дали настанови та благословення на добру справу.

Час збігав швидко. Наготували літературу, інші засоби для пропагандистської роботи на територіях, які окупували німці.

Дорога в рідні місця на Полтавщину була пішою і тому нелегкою. Але молодий, здоровий організм переборював усі труднощі. Взагалі, життя без труднощів було б нецікавим, думав він на коротких перепочинках. Випробування збагачують нас, навіть скрашують будні...

На одному з переходів раптом почув за спиною: «Стой, руки вверх!». Напоровся на ковпаківські дозори...

Почалися нові партизанські будні й турботи, нові поневіряння, які ще більше втомлювали, схиляли до байдужості. В хаосі десь губилася, пригасала душевна боротьба. Тим часом суттєво змінювалася ситуація на фронті. Всеруйнуюча, нещадна хвиля через роки тією ж дорогою, якою стрімко бігла на схід, повільно, нині неохоче поверталася.

Загін ковпаківців готувався влитись у регулярну армію. Поступово забувши про клятву, готувався до цього й Сергій. Надіявся на поновлення військового звання. На душі було тривожно. В пам'яті виникали ті, які були на Заході, ті, хто не думав про звання, а боровся за свою землю і волю, їм тепер доведеться протистояти ще одному противникові, символ якого — вже не гакенкрайц, а п'ятикутна зірка...

Регулярна армія поверталася впевнено. Солдати і командири впродовж численних боїв набули досвіду й позбулися розгубленості. Партизани-ковпаківці поповнювали армію. Сергій теж став солдатом. Після виснажливих пояснень і допитів він вимушений був таки «пригадати» прізвища і псевдоніми тих, хто наставляв його на путь істинний.

Найважчим екзаменом для слабкодухої людини, зрадника і є зустріч із жертвою зради. Така зустріч була передбачена долею і для поновленого в званні офіцера Березенка. На околиці села тривала перестрілка, рвалися бомби. В осінньому болоті в'язли вантажівки і навіть танки. У невеличкому підвалі заховалися від сліпих куль кілька сімей. Одна з жінок через щілину в дверях побачила, як на невеликому пагорбку під хрестом, побудованим майже століття тому на пам'ять про скасування панщини, похапцем закутували в плащ-палатку і закопували у неглибоку яму молодого вбитого солдата. Відчинивши трохи ширше двері, приглянувшись уважніше, в одному з тих, які закопували, впізнала Березенка. Сергій, теж побачивши, як цивільні люди спостерігають це буденне фронтове захоронения, цьогораз без остраху звернувся російською до жінки: «Мать, весной здесь посади цветы. Геройской смертью погиб парень».

Фронт як прийшов до села, так і пішов далі, залишивши купи руїн, запущені поля й городи. Але не пішов із фронтом старший лейтенант Березенко. Невдовзі його знову викликали в «особый отдел» і запитали: «А вы могли бы узнать этих бандитов?» Довелося сказати: «Постараюсь».

Минуло небагато часу, й ешелони, забиті сім'ями «пособников оуновских банд», поїхали за Уральський хребет. Серед них були й сім'ї тих, хто переховував і рятував від смерті старшого лейтенанта Сергія Березенка.

На Хмельниччині розшукували оунівця, вихідця з невеличкого села на Тернопільщині. Якось Сергій поцікавився в «особливому» відділі, чи знайшли цього відчайдуха. Отримав відповідь: «Немцы поймали подлеца еще в 1943 году и сожгли в концлагере Треблинка, где-то возле Варшавы»...

* * *

Треблінка — нацистський концентраційний табір смерті — був розташований біля залізничної станції Треблінка, що у Варшавському воєводстві. У 1942 — 1943 роках в цьому таборі знищили майже 800 тисяч осіб, здебільшого євреїв. Тепер у Треблінці — пам'ятний мавзолей, символічний цвинтар. Там лежить попіл і славного земляка, борця за незалежність України, Ярослава Андрушка, який став жертвою безглуздого випадку. Таких нещасть у воєнне лихоліття було багато.

Ярослав, про якого мова, мав великий досвід підпільної роботи. Протягом тривалого часу займався агітаційною і просвітницькою роботою серед українського населення Галичини, де ще великим залишався вплив Польщі. Успішно виконував усі доручення Головного Проводу ОУН й отримав пропозицію перенести свою діяльність у східні області України. Маючи знайомих у Кам'янець-Подільському районі, погодився на пропозицію нелегально перебратися туди і продовжувати працювати.

Незабаром продумали його легенду, для роботи в нових умовах підготували документи, і Ярослав, залишивши старих батьків, переїхав жити й працювати на нове місце — небезпечне, невивчене і вже тим цікаве. Радів результатам. Люди прокидалися від віковічної сплячки, хоча спочатку було важко. Особливо — добирати і готувати кадри для підпільної роботи на збільшовиченому Поділлі. Як золоті крупинки, шукали свідомих, патріотично налаштованих людей. Поступово сформували з них гурток, що повинен був об'єднати всі прогресивні сили і поширити ще далі на Схід вогнище визвольного руху, що запалало в західних областях України. Вже почали діяти осередки в кількох районах. Усе поки що налагоджувалось, як і планували. Доручення Головного Провод ОУН виконували сповна. Однак обставини ускладнювалися почалася війна.

Німці, спочатку подавши надію на відродження Українське держави, круто змінили політику й арештували всю оунівську верхівку. Це не було несподіванкою для Ярослава та інших підпільників, які працювали на районних теренах. Незважаючи на всі ускладнення і перепони, процеси формування державне надбудови, її атрибутики, армії та всього іншого, що потрібно державі, прогресували. Розуміючи, які наслідки для загарбницької політики можуть мати ці процеси, німці почали активно переслідувати, вистежувати і знищувати підпільників. Страхуючись, нищили і невинних, усіх, хто поводився підозріло чи невпевнено. Тому як керівник і організатор підпілля Ярослав мав команду забезпечити сувору конспірацію. І вже впродовж кількох років не було жодного провалу. Але доводилося контактувати з різними людьми, тож гарантувати повну безпеку для себе і для своїх побратимів було неможливо.

За останній час провели проти німців ряд успішних пропагандистсько-агітаційних і диверсійних операцій. Нічого, — розмірковував Ярослав, — не вистачить шваба на півсвіту і Росія там подавиться. От тоді ми, добре підготовлені, вреші здобудемо те, чого століттями так прагнув наш народ, державність. З такими думками йшов на заході дня від свого товариша додому. Надворі сутеніло. З бічної вулиці повільно наближався патруль. Жандарми німецькою щось захоплено ґелґотали між собою. Ярослав ішов впевнено. Документи аусвайс і все інше у нього було в порядку. До комендантське години залишалося ще 40 хвилин. Коли віддаль між ним німцями скоротилася до 15-20 кроків, один із жандармів раптом поглянув на Ярослава і вигукнув: «Хальт!» Інші німці теж припинили розмову й звернули увагу на одинокого перехожого. Ярослав зупинився.

«Юде», — знову заговорив німець. Ярослав аж отерп від страшного передчуття. За час окупації він трохи опанував німецьку мову, тому старався розтлумачити жандармам, що він не єврей і показав документи. Знання німецької, мабуть, ще більше посилило підозру про належність Ярослава до ізраїльського племені. Жандарми наказали йти з ними. Перемовляючись, кидали погляди на Ярослава. Він був чоловіком кремезним, смуглявим, з кучерявим волоссям і трішки горбатим носом. Багато хто з його соратників, коли знайомилися, запитував, опустивши очі: «Ви, бува, не з південних областей?» Потім, коли дізнавалися про галицький родовід Ярослава, жартували, що, мабуть, хтось із потомків чи рідні, а може, й сусід, були євреями чи мали домішку єврейської крові. Ярослав не ображався на такі жарти, але в прикрому нинішньому випадку з гіркотою подумав, що знову доведеться виправдовуватися. Водночас було моторошно: а якщо дізналися про його підпільну діяльність? Мозок гарячково працював: де і коли зроблено помилку? Будучи впевненим у своїх документах, Ярослав, мабуть, недооцінив німецької принциповості щодо євреїв. Байдуже поставився до своєї схожості на представника цієї нації. Мабуть, власне тут допустив необережність, внаслідок якої і потрапив до комендатури. Тут ніхто не хотів вислуховувати виправдання схожого на єврея чоловіка. Його поспішно посадили у вагон до справжніх євреїв і повезли в Треблінку. Чим далі розвивалися події, тим глибше вони втягували Ярослава. Вже дорогою усвідомив, що ніякі сили, крім нього самого, не зможуть повернути його до волі, до справи, якій вирішив присвятити життя.

Тим часом друзі розшукували Ярослава. Нарешті встановили, що захопила його жандармерія як єврея. Коли ця інформація дійшла до Проводу, змінити щось було пізно, бо Ярослав уже опинився в концтаборі.

Усю трагічність ситуації зрозумів там, де все було простіше від простого: робота, виснаження, крематорій. Перше, що треба було зробити, розмірковував Ярослав, — це повідомити на волю, де він. Взагалі про це йому вдалося передати своїм через чергову друкарку жандармерії ще з комендатури Кам'янець-Подільського. Тільки не було відомо, чи отримали інформацію в Проводі і яка реакція друзів. У своєму повідомленні Ярослав натяками просив, щоби роботу продовжували поки що без нього та щоб хтось прийшов спростувати його нібито єврейські походження. Мабуть, не так сталось, як гадалося...

І Ярослав почав міркувати, як самостійно організувати втечу з Треблінки. Чекати допомоги — безнадійна справа. Він не міг спокійно очікувати смерті, як більшість з тих, хто був з ним. Не для того присвятив життя боротьбі, не для того відрікся коханої і батьків, які потребували його допомоги... Німці й наглядачі числа табірних арештованих зауважили його трохи збуджену незвичну як для єврея поведінку. Тому не спускали з нього очей. Ярослав вирішив реалізувати простий і доступний план втечі, який полягав у тому, щоб затриматися в бараці, піти на роботу, а потім перейти в тифозний ізолятор, прикинутися мертвим, і коли його тіло такі ж табірні арештовані будуть без охорони транспортувати до крематорію, постаратися якось переміститися в смітник, а звідти разом із сміттям, якщо вдасться, вибратися за межі концтабору. План, звісно, не з блискучих, але іншого виходу не бачив.

У цьому концтаборі єдиним і повноправним господарем була смерть. Налагоджений конвейєр працював ритмічно. Лінивий дим з прокіпчених коминів клубував вдень і вночі. Горіли людські тіла — вимучені, виснажені настільки, що їх розчаровані душі, мабуть, не жалкували про прощання з тілесною оболонкою.

Ярослав, щоб згодом не було якихось запитань з приводу його майбутнього зникнення, попередив найближчого про свій задум. Старий мудрий єврей спочатку вислухав, а потім безнадійно махнув рукою. Тут таке не вдасться зробити, — констатував він.

Та все ж, залишившись у схованці, яку сам влаштував під перекриттям, Ярослав, коли всіх вранці погнали на роботу, перебіг, як і планував, у тифозний ізолятор. Там ліг серед трупів скарлючених, виснажених роботою і голодом людей. Було гидко, неприємно і страшно, але нічого іншого придумати не зміг. Мета виправдовувала ризик. Коли нікого не було, дозволяв собі порухатися. Ближче до обіду почув, як ізолятора під'їхала машина і принишк. До приміщення зайшли кілька полонених, щоб вантажити трупи і везти їх до крематорію. Ярослав лежав так, щоб бути не на самому верху і не дуже на споді й нишком дихати. Коли арештанти приступили до роботи, один з них, як зауважив Ярослав краєм ока, молоденький єврей, підійшов до його тіла і взяв холодними руками за Ярославові ноги. А він був, як і всі покійники, голий. Молодик раптом відсахнувся і промовив на ідіш, що ноги цього трупа теплі, може, він ще живий... Німець, який стояв збоку, зрозумів поведінку молодого єврея. Спокійно підійшов до купи трупів, вийняв револьвер і, глянувши на переляканого полоненого, запитав: «Який?» Молодик поглядом показав на Ярослава. Ярослав лежав із заплющеними очима й нічого не бачив. Не зрозумів і діалогу між полоненим та німцем. Вдарив постріл. Ярослава підкинуло. «Яка недоречна смерть», — встиг подумати він. Для надійності німець випустив ще кілька куль у вже справді мертве тіло...

Мине ще трохи часу і, здавалось би, з повної табірної ізоляції на волю з уст старого мудрого єврея, який дожив до 1945 року, проб'ється інформація, як безглуздо загинув, не довівши до завершення свою велику справу, борець за незалежність України, патріот із Галицької землі.

...Друкований орган ОУН — журнал «Ідея і чин» у числі 5 за 1943 рік повідомив, що в печах концтабору спалено активного члена ОУН, засновника оунівського руху на Кам'янець-Подільщині, Ярослава Андрушка, який мав псевдо «Вій».

Пролетіли ще десятки років, багато чого зрозумів, мабуть, за цей час майор запасу Березенко. З переказів земляків-односельців лише сьогодні стало відомо, чому його турботливо прийняв у голодному 33-му році дитячий будинок.

Уже без колишнього натхнення просиджуючи з кількома медалями на запалих грудях як ветеран війни у поріділих президіях, розмірковував: «Кущі не знали, кого ховали, а якби знали, мабуть, всохли б на місці».

Тим часом поверталися до своїх домівок окремі реабілітовані сім'ї — надломлені, вимучені, посивілі люди. «Остап» задумався: «Чи всі надломилися?» І сам собі відповів: «Не всі!»

* * *

Регулярна армія, загони провокаторів, служби НКВС ні цурались ніяких засобів і методів, прикриваючись маскою визволителів, нещадно нищили справжніх захисників свободи нашого народу, воїнів молодої Української Повстанської Армії Не часто доводилось «Остапові» зустрічати тих, з ким сидів в'язниці чи у таборі. Ще рідше бачив побратимів по зброї.

Та якщо вже так траплялося, то бесіда, як правило, була важкою, як наприклад, зустріч з Андрієм, котрий був постовий у Північному відділі УПА. Він розповів, що на Шумщині десять наших хлопців, яких загнали у безвихідь загони НКВС, прийняли рішення не здаватися... Випробування були жорстокими, особливо після повернення «визволителів». Трагічні хвилини, які пережив майже півстоліття тому, знову увірвалися в пам'ять — як тоді, коли був молодим.

Їх залишилося десять. Надій на виживання не було. Йти здаватися новій владі в розрахунку на помилування? По-перше, це було принизливо, по-друге, владі не вірили. Продовжувати боротьбу теж не було сенсу. Вже тривалий період ні з ким не підтримували ніякого зв'язку. Ситуація була практичне безвихідною. Якось, здається, чотовий Степан Смерека чи пожартував, чи сказав всерйоз, що в такому становищі необхідно приймати не рішення, як вижити, а вирок про самоліквідацію. Світло каганця мерехтіло на посмутнілих обличчях. Невизначеність, що тривала вже кілька тижнів, довє повстанців до відчаю.

— Невже після нас так нічого і не залишиться?

— Чому ж, — хтось заперечив, — залишиться спогад.

— Це за умови, якщо хтось зуміє його передати нащадкам.

— Хто ж це зробить, якщо всі підуть з життя?

Для того, щоб залишити після себе хоч якийсь слід-спогад, необхідно було бодай одному зостатися живим.

Вирішили тягнути льос. Хто витягне з кашкета папірець поміткою, той повинен був вижити й колись розповісти своїм людям про те, що чота «Смереки» не погодилася з реальною дійсністю і добровільно відійшла в інший світ нескореною.

Андрій, якому доля передбачила вийняти папірець з поміткою, коли зрозумів, що сталося, зніяковів, наче зробив щось недобре. Смерека сказав: «Терпи, Андрію, викручуйся, але виживи, настануть інші часи, і ти зобов'язаний розповісти нашим внукам, як ми жили і боролися».

Прощання не відбулося. Смерека більш ніж суворо наказав: «Іди».

Андрій відчув у його голосі щось таке, що не дозволяло, не допускало заперечень і, мов під дулом пістолета, пішов до виходу.

Була північ. Замаскувавши за собою вхід у бункер, вирушив не до села, а в глибину лісу, щоб там заспокоїтись і прийняти розумне рішення. Пройшовши крізь якісь кущі метрів п'ятсот, раптом зрозумів, що залишився сам, що втратив своїх товаришів, втратив назавжди і більше ніколи їх не побачить. Щось примусило його повернутися. Кущі дерли руки й обличчя, сльози заливали очі, спазми перехоплювали горло, не давали дихати. Прибігши до входу в бункер, обережно відставив деревце. З люка в ніс вдарив запах горілого пороху, стріляних патронів, і йому раптом стало страшно спускатися в криївку — там було тихо, як у гробівці. Він фізично відчув: якщо увійде туди, то може зробити те, що зробили його товариші. Андрій знову обережно встановив деревце, що маскувало вхід, на місце. Кущі, як за кару, ще сильніше дерли руки й обличчя. Андрій ішов, ішов, не знаючи куди й навіщо. Опам'ятався, коли на узліссі до нього раптом гукнули: «Стой, руки вверх!» Після цих слів він несподівано зауважив, що сонце піднялося вже високо над землею. Стояв наче заворожений. З цього стану його вивело запитання: «Кто такой, куда идешь?» Ще не усвідомивши, про що запитують, згадав інші слова: «Терпи, Андрію, викручуйся, але виживи. Колись настануть інші часи, і ти зобов'язаний розповісти нашим внукам, як ми жили й боролися».

Але треба було пристосуватися до ситуації. Андрій оглянув себе: на руках кров, одяг порваний, обличчя в подряпинах. Він Уже кілька днів не голився, і можна собі уявити, як виглядав. Вирішив зіграти божевільного. Але, мабуть, з цією ідеєю запізнився. Висновок уже зробили: «Дураки тоже могут работать». І після поспішних допитів опинився разом з такими, як сам, у поїзді, що гуркотів на Далекий Схід. Там не мав потреби вдавати божевільного. Спочатку було повних 25 років, на які його засудили, потім сім'я і нарешті — повернення до рідних місць.

Найперше вирішив відшукати місце добровільного захоронення друзів. Там, уявляв собі, побудую своїм товаришам пам'ятник, розповідав він. Коли прийшов до лісу, то ніяк не міг впізнати місцевість, особливо деталі, за якими колись орієнтувавсь, як у себе в хаті. Старий ліс вирубали, молодий підріс настільки, що змінив усю місцевість. Андрій кілька разів обійшов заповідні місця, але впізнати нічого не міг.

Спазми, як і тоді, перехопили горло. Забракло повітря. «Друзі мої, — простогнав сам до себе, — я хотів увічнити вашу пам'ять, розповісти про вас нащадкам. Повідати, як жили й боролись. Але чи повірять мені люди?»

* * *

— Тим часом мережа загонів УПА розвивалася, повернувся до спогадів «Остап». Найсвідоміша молодь вливалась у ряди повстанців. Траплялося, що з Центрального Проводу рекомендували людей з досвідом підпільної роботи, які пройшли чималі життєві випробування.

Таких використовували для зв'язку, при виконанні особливо важливих доручень і завдань.

«Остапові» пригадався Сильвестр з Метенева. Він забезпечував зв'язок між Романом Шухевичем, Степаном Бандерою і бойовими загонами, відділами.

Сильвестр витримав немало випробувань. Не раз перебув під арештом. Останній раз через необережність потрапив у німецький концтабір. Треба сказати, що робота там була важкою, виснажливою. Того, хто не міг її виконувати, німці пристрілювали на місці. Багато знесилених самі шукали смерті. У Сильвестра теж інколи закрадався сумнів у доцільності подальшого життя. За спиною залишилися польська тюрма, партизанщина, потім поранення, полон і ось, нарешті, німецький концтабір. Скільки здоров'я й сил віддано боротьбі за незалежність України! А тепер, мабуть, доведеться поставити крапку. Такі думки, особливо вночі, часто обсідали втомлену голову.

* * *

«Остап» пригадував польську тюрму 1930, а потім 1939 року. Всі засуджені вже знали про другий поділ Польщі й очікували, що їх звільнять з тюрми самі поляки, ще до приходу московських військ. Проте, цього не сталося. На запитання, чому їх не звільняють, вартові саркастично відповідали: «Почекайте, скоро прийде москаль і по-братерськи визволить вас. Будете мати змогу перед тим, як повернутися додому, подивитися на широкі сибірські простори...» «Остапа» така доля спіткала в 1947 році.

А тоді інтуїція не підвела Сильвестра, який сидів у польських казематах. Вибравши зручний момент, він утік. Але тоді був сильним, здоровим. Його друзів, які дочекалися приходу радянських військ, етапували в Сибір. Ні, він і тут повинен вижити, він повинен продовжити боротьбу...

На черговій короткочасній перерві до групи полонених підійшов німець і запитав, хто з них вміє підстригати й голити. Всі знали, що перукарі мали легшу роботу, краще харчування. Там можна було трохи відійти, а після цього, якщо пощастить, то й утекти. «Я вмію голити і трохи підстригати», — сказав Сильвестр невпевнено. «Підемо», — запропонував німець. Так для Сильвестра почалося нове життя — період відновлення сил для втечі.

Перукарня як перукарня. Першими в кріслі були самі полонені. Сильвестр виконував роботу із задоволенням. Наглядачі з німецького складу мали окрему цирульню. Інколи, коли була така необхідність, приводили до неї перукарів з числа полонених.

Якось привели й Сильвестра. У цій перукарні навколо були дзеркала, пахло розмаїтими парфумами. В кріслі сидів рудий німець, якого треба було поголити. Клієнт у приємному передчутті розкинувся в кріслі, закривши очі. Звичайно, про якусь світську бесіду з німцем, як це водиться у перукарнях, не могло бути й мови. По-перше, Сильвестр погано знав німецьку, по-друге, клієнт дрімав, наче кіт на сонці. Перукар поглянув гостру бритву, але замість неї діловито взяв пензель, щедро намилив щоки. Потім плавно і легенько обійшов бритвою обличчя німця. Коли підносив її до підборіддя й шиї, руки дещо тремтіли. Але спокій клієнта передався полоненому, дебют його у новій ролі відбувся. Коли Сильвестр закінчів роботу, німець, мабуть, справді задрімавши, не встав. Тож перукар вирішив, щоб не стояти без діла, повистригати щетину що як у вепра стирчала у клієнта з вух. Потім обережно ценькнув кілька разів ножицями біля носа, звідки теж виглядало волосся. При цьому німця, мабуть, засвербіло, і він відкрив очі. Уважно оглянувши себе в дзеркалі, залишився задоволеним. «Гут, гут», — поплескавши Сильвестра по плечу і наче по-дружньому моргнувши, пішов у своїх справах.

Перукар повернувся до бараків. За роботою в перукарні минали дні. Поступово відновлювалися сили. Сильвестр уже веселіше дивився на світ, світлішими стали й думки.

Якось Сильвестра знову запросили в «панську» перукарню. Зайшовши сюди, побачив у кріслі знайомого німця. Той привітно всміхався. Сильвестр уже зі знанням справи взявся до роботи. Німець відпочивав, як і минулого разу.

Робота ладилася. За кілька хвилин німець був поголений. Оглянувши себе в дзеркалі, він жестами показав, що хоче й підстригтися. Сильвестр досі стриг лише «під нуль» полонених а тут така пропозиція... Це було досить небезпечно. Відмовитись — означало образити німця й позбутися його довір'я, якого Сильвестр добивався. Наважився спробувати. Обережно підбирав волосся з одного боку, підрівнював з другого, рівно ніяк не виходило.

Уявна лінія на голові клієнта піднімалася дедалі вище і вище, сидіння в кріслі вже, мабуть, почало йому набридати, він взявсь уважно спостерігати за рухами Сильвестра. А це більше виводило перукаря з рівноваги і позбавляло впевненості. Коли Сильвестр почав вкорочувати руде волосся вже на самому чубку німця, він почервонів, його очі налилися кров'ю як у роздратованого бика. Сильвестр почав подумувати, як йому «змотати вудочки» і рвонути до своєї цирульні. Обережно оглянувся. За сусіднім столиком працював коло другого німця ще один перукар. Рудий клієнт, нарешті зрозумівши, що став жертвою непрофесіонала, потягнув руку до кобури з пістолетом. Сильвестр востаннє глянув на червону шию німця, різко повернувся і кинувся до дверей, тільки п'яти блиснули.

Поки німець вимотався з простирадла й вийняв пістолет, сусід встиг перехопити його руку.

Уже будучи далеко від цирульні, Сильвестр почув шість пострілів. Як потім розповідали, після цього інциденту біля крісла залишилося шість невеличких за калібром отворів у підлозі. Ще дорогою Сильвестр передумав втікати до своєї цирульні. Побіг прямо в каменоломню, де взявся до роботи на своєму колишньому місці.

До втечі залишалися ще довгі місяці неволі, але цей час наближався.

Спочатку його відібрав «бауер» (господар) для робіт на полі, а потім був довгий піший перехід ночами додому.

Не часто траплялося спілкуватися з Сильвестром, але коли він з'являвся, на душі наступало свято...

Чого тільки не доводилося йому пережити, чого тільки не випадало побачити...

Приходили до загонів і молоді люди — через розмаїті побутово-сімейні обставини.

Наприклад, життєва історія вістуна Романа, який був із сусіднього села, варта написання щонайменше повісті.

Одружився він дев'ятнадцятирічним, у страшний воєнний час. Жінка була на три роки старшою за нього. Вродлива, повногруда, вона при молоденькому, ще не зміцнілому Романові скидалася на букет розкішних квітів у бідненькій скромній вазі. З чисто людських міркувань все було зрозумілим. Де знайти Марії жениха, коли одні чоловіки на фронті, інші — в лісі. Тому вона й захопила Романа в тенета. Як кажуть, на безриб'ї і рак риба.

Довірливий і наївний Роман після кількох разів близькості, як людина побожна, відчув відповідальність перед Марією. Якщо говорити відверто, то в душі він усвідомлював, що не пара їй. Коли вони йшли разом вулицею, всі захоплювалися здоровою красою Марії і співчували Романові.

Жили спочатку нормально. В роботі, відпочинку знаходили спільну мову, жартували. Хоча Роман інколи відчував: Марія ставиться до нього ніби поблажливо, що трохи принижувало його гідність. Він пояснював це тим, що дружина звикла до чоловічої уваги.

Трохи бентежили Романа ненаситні погляди, що їх кидав на Марію німець, котрого підселили до них квартирувати. Це був здоровий і сильний шваб. Вранці завжди вмивався із пахучим милом на вулиці з відра, регочучи від задоволення, їсти готували йому окремо, їв повільно, розважливо і багато. У доброму настрої зі шнапсом за якусь годину легко міг подолати миску локшин, курку, десяток яєць і на завершення випити літр молока.

Усі погляди, рухи німця демонстрували зверхність над місцевим населенням. Його позирки на Марію спочатку не дуже стривожили Романа. Казали, що німці дуже суворо ставлять до тих, хто вступає в будь-які контакти з місцевими жителями.

Роману пригадався випадок, як минулого літа хтось з німецьких солдатів зайшов до льоху тітки Клімки і там випив сметану, а це була жінка, як у селі говорили, дуже рехтельна і принципова. Пославши кілька громів у спину фріца, взяла з собою порожню посудину і пішла, як вона казала, до німця мудрішого. Тітка постукала по глечику, потім показала солдата, який випив сметану, сказавши багатозначно: «Трінкен». Коли німець відповів: «Я, гут, ферштейн», тітка додала: «Щоб він подавився, злодюга нещасний, шляк би його трафив».

Офіцер тут же покликав солдата, дізнався з якої він частини, а потім примусив увесь його взвод повзати на узбіччі. А тітка, натішившись видовищем, вирішила зробити зауваження офіцеру, що солдатня дуже витовкає траву. Так, що тиждень не буде на чому пасти тут корову. Тітка просила припинити знущання над солдатами. Ну, дали б прутом нижче спини тому, хто випив сметану, але нащо знущатися над невинними, толочити траву. Переконавшись у тому, що її слова не доходять до офіцера, безнадійно махнула рукою і пішла додому.

Таке трапилося після першої лінії фронту. Тепер німці були вже не тими.

Тим часом Марія теж якось загадково почала поводитися. Ніби замкнулася в собі з якоюсь тривогою. Коли вранці Роман прокинувся, Марії біля нього не було. Вона нечутно поверталася по нього з іншого кута хати, де стояло ліжко німця.

Романа ніби обпекло, але він не видав, що не спить. Коли Марія лягла поруч, відчув коло себе запах чужого поту.

Того дня спали довго. Німець, відфоркавшись у відрі з водою, поївши, пішов у справах. Лише тоді Роман встав з ліжка, подивився на Марію і побачив її розкішну красу наче в зовсім іншому світлі. То була вже не рідна людина, якій вибачав грубощі, капризи. У ліжку лежала просто похітлива жінка. Марія не відкривала очей. Роман без слів, не стільки, щоб завдати болю, а більше, щоб принизити, вдарив рукою по її обличчю.

Марія, мабуть, була готова до всього, але не до цього. Ти дивися, подумала, яке дрантя, воно ще й б'ється. Встала з ліжка, поглянула на Романа і жахнулася: на неї дивилися теж зовсім інші очі. В них було щось таке, чого її не вдалося розгледіти раніше. У цьому тілі, виявляється, були і сила, і дух. Замість того, щоб дати відсіч Романові, Марія раптом сказала: «Я не хотіла, він мені пригрозив». «Коли ж він встиг це зробити, ти ж і слова німецькою не розумієш», — кинув Роман і пішов в іншу кімнату до батьків.

Після цього випадку він не заходив до дружини. Спав на тапчані в іншій кімнаті. Батькам пояснив, що з Марією посварилися, на що батько здвигнув плечима, мовляв, діло молоде, посваряться — помиряться. Мати скрушно похитала головою: «Чекай, чекай, вона ще не раз покаже себе...»

Якось серед дня повз подвір'я проходив старший німець Мюллер, який перебував в селі із самого початку війни, знав багатьох жителів і вже навіть трохи вмів розмовляти українською. Казали, що він був родом з Австрії.

Побачивши в дворі Романа, поманив його пальцем, зробивши для форми кілька зауважень щодо порядку в дворі, раптом запитав: «Які в тебе стосунки з Марією?» Роман безнадійно махнув рукою. «Ось що тобі скажу, — сказав Мюллер, дивлячись Романові в очі. — Я був випадковим свідком, коли твоя Марія в гестапо заявила, що ти зв'язаний з українською партизанкою».

— Але ж я не маю жодних зв'язків з партизанами, — перебив Роман. — Я постійно вдома, в роботі.

— У гестапо, — продовжував Мюллер, — слухають насамперед того, хто доносить, а не того, хто виправдовується. Я вірю тобі, але чи повірять у гестапо? Мені здається, що вони повірили твоїй Марії. Мабуть, вона хоче позбутися тебе.

— Що ж мені робити? — розгубився Роман.

— Я тобі пораджу, Романе, збирайся невідкладно, поки за тобою не стежать. Доберешся у Верхню Австрію до моїх батьків. Я напишу листа, і вони тебе переховають до кінця війни. Будеш їм допомагати, а там, Бог дасть, усе закінчиться!

Мюллер ще щось казав, але Роман нічого не чув: він якимись відчуженими ногами вже йшов до свого двору.

Цієї ночі Роман без пояснень щезнув із дому. Ні Марія, ні батьки, ні Мюллер не знали, куди проліг його шлях.

І вороги бувають милосердними. Але цією милосердністю Роман не захотів скористатися. Він вибрав важчий шлях пішов у партизани.

Тим часом подальша доля його дружини заслуговує теж на продовження оповіді.

Після зникнення Романа в домі все залишалося пo-старому. Щоправда, приходили гестапівці з перекладачем, допитували старих, де син. Батьки розводили руками. З вигляду старих, їхньої розгубленості було видно, що вони справді не знають, куди щез син. Їх залишили у спокої.

Марія напочатку соромливо, а потім дедалі відвертіше романсувала з німцем. Старі чули вечорами притишене їхнє хіхікання. На вулиці німець нічим не виявляв свого ставлення до Марії, її це на початку пригнічувало, але потім звиклася своїм становищем. Десь-колись Марія згадувала Романа. «Боже мій, — думала, що б я робила, якби він залишився? Ніколи не сподівалася, — що він такий страшний». Мучили й інші здогадки.

А що, як Роман дізнається про її наклеп у гестапо? Вона ж добре знала, що він ніякого зв'язку з партизанами не мав. Здогадувалася, що Роман переховується в одному із сусідніх сіл, може, в сестри. Інколи охоплював жах від того, що чоловік може дізнатися всю правду... Роман справді міг піти в партизани, якоїсь ночі постукати у вікно і забрати її, вбивши німця. Водночас добре пам'ятала, що партизани, аби не накликати нещастя на ті сім'ї, де проживали німці, не зачіпали таких дворів.

Нічого, якось воно буде, заспокоювала сама себе. Можливо, після війни німець забере її до Німеччини. Можливо, він не одружений, і я вийду за нього заміж, стану німкенею. Колись приїжджатиму до села в наш маєток, от будуть люди заздрити.

Усякі думки роїлися в красивій, але не багатій на розум голові. Якось Марія почала розмову на цю тему з Шульцом, але порозумітися не вдалося. Без слів вони зуміли домовитися тільки про одне... Після чого Марії, задоволеною чи незадоволеною, залишалося тихо лежати і слухати його гучне сопіння. Шульц спав добре. В такі хвилини вона знову пригадувала Романа, який ніколи не смів заснути швидше від неї. Після кожної їхньої близькості він пестив її, сам тішився від того, що подарував їй задоволення. Просто дивно, що вона чогось не розгледіла в ньому, щось не зрозуміла. А може, не шукала?

Збігав час. Раптом у селі заговорили, що скоро повернуться москалі, а потім справді чувся дедалі частіше гуркіт гармат. Фронт повертався. Німці готувалися до відступу. Шульц був заклопотаний, але про Марію не забув, сказав через Мюллера, щоб збиралась їхати з ним як служниця. Марія запропонувала взяти й корову, яку їй подарували як придане, коли виходила заміж. Дивлячись на Шульца, вона показала йому два пальці коло голови, що повинно було означати роги, і мовила: «Кух, кух».

Мюллер, який стояв збоку, сказав українською, що панові обер-лейтенанту досить у поході однієї корови... Марія не зрозуміла жарту й цілком серйозно додала, що вона не хоче брати корови своїх тестів, тільки свою, бо вона, мовляв, милосердна. Через кілька днів німці вибрались із села, а з ними й Марія з коровою. Але вже через три дні жінка, щоправда без корови, повернулася. Прийшла додому, сіла на ліжко і гірко заплакала. Будиночок з піску, який сама собі будувала, розсипався.

Але Марія довго не побивалася. На зміну німцям до хати підселили кілька російських солдатів і майора. Всі були дужі й енергійні. Особливо майор. Він швидко зорієнтувався в ситуації. Ущипнувши Марію кілька разів за пишненький бік, швидко переселив солдатів. Зголоднілий за жіночим теплом, майор не приховував захоплення. Марія теж наче позбулася гори з плечей. Почала зводити новий піщаний будиночок. Проте радість ніколи не буває тривалою. Полк майора ось-ось мав перейти на іншу позицію. І хоча новий постоялець твердо обіцяв: «Если останусь жив, обязательно вернусь и мы будем жить вместе», Марія розуміла, що й цей будиночок розсипався.

Після майора в хату підселився сорокалітній, злегка контужений старшина. Поговоривши трохи з Марією, добре обдумавши своє становище, він прийняв рішення залишитися тут назавжди. «Чего думать, баба неплохая, здоровая, хозяйство имеется», — розмірковував старшина. — А, что была замужем, то что в этом плохого... Я ведь тоже... Да ладно, перебьется моя старуха. Кто его знает, как она там. Уже около двух лет не знаем ничего друг о друге, за то время и дети повзрослели, помогают по хозяйству».

У старшини була змога комісуватися в цивілля з двох причин — за віком і за станом здоров'я. Одне слово, як думав, так і зробив. Шорніков, таке прізвище мав старшина, був добродушним, лінькуватим. Та коли чогось дуже хотів, то, як правило, добивався. Основним засобом досягнення мети була його контузія і «... мать», котру він при спілкуванні згадував через кожне слово.

Якось Шорніков пішов за жінку на толоку допомагати будувати хату. Чоловіки, знаючи його дивакуватий характер, вирішили пожартувати. І то неабияк. Один із робітників ніби між іншим сказав, що десь чув, ніби Роман — перший чоловік Марії — живий і хоче до неї повернутися. Шорніков сприйняв це своєрідно. Припинив роботу і чисто по-філософськи прорік: «Вы знаете, ребята, нам с Марией живется хорошо, но мне кажется, если бы к нам вернулся Роман, мы стали бы еще счастливее».

Це було вершиною чи то гостроти розуму, чи повного безглуздя. Чоловіки не знали, сміятися чи дивуватися.

До Марії доходили звістки про кепкування над Шорніковим. І якось, вирішивши позбутися всіх цих чуток, розмов, вона поставила йому вимогу переїхати до району. До речі, там була військова школа. Шорніков поїхав туди, використав свій випробуваний засіб — контузію, і його знову прийняли старшиною, дали житло. Марія влаштувалась у військову їдальню кухарем.

Усе було ніби нормально. Правда, серце трохи защеміло, коли повідомили, що після закінчення війни до села прийшов якийсь майор і розпитував про неї. Виявляється, не забув, дотримав слова. Якби то знала... винна.

Життя продовжувалося. Та недаремно кажуть: чим баняк накипів, тим і пахнути буде. Серед офіцерів і старшин, яких обслуговувала Марія, було багато таких, котрі ласо поглядали на неї, натякали на близькість. І вона піддалася на вмовляння чорнявого капітана. І треба ж було так, що в комірчину, де відбувалася інтимна зустріч, наднесло Маріїного контуженого. Побачивши на кріслі недбало кинуту гімнастерку з капітанськими погонами, він мовчки зачинив двері. Щоправда, цього разу повернувся додому без круп і маргарину, які Марія крала в їдальні. А вдома старшина, вкотре обдумавши все «до мелочей», зробив висновок: горбатого й могила не виправить. Мабуть, правду кажуть, що Марія була ще й німецькою шлюхою. В селі йому дехто натякав на це. Напевно доведеться «виховувати». Щодо цього у нього був певний досвід... Коли Марія повернулася додому, старшина без особливого вступу єхидно зауважив: «Ну что, на...сь» — і різко вдарив по голові. Той удар був іншим, ніж свого часу Романів. Марія закотила очі й поволеньки чомусь почала крутитися навколо себе.

До ранку вона не плакала, не стогнала, не кричала, а щось наче мукала. Рухи її були хаотичними. Наступного дня Марію забрали до лікарні. Старшина пояснив, що жінка впала «с лестницы и ушиблась в голову».

Так і кочувала згодом від однієї психіатричної лікарні до іншої. Ніхто не зміг та й по-справжньому не брався вилікувати Марію.

Старшина через кілька років вийшов на пенсію. Так і закінчив життя на чужині, не натішившись ні дітьми, ні внуками. Одне слово, трава перекотиполе.

А Романа, воїна УПА, вбили в бою. Та цьому передувала інша історія.

Він завжди приходив до сестри за продуктами опівночі раз на тиждень, як правило, в четвер. Під час короткого спілкування з Настею були всякі розмови. Вона дуже переживала, щоб хто, бува, не дізнався про нічні відвідини і не засвідчив в органи НКВС. Якщо б це, не дай Боже, сталося, довелось би її з усією сім'єю, а це мати, чоловік і троє дітей, виселити до Сибіру, як виселили їхніх сусідів Недошитків, Безродних та інших. Гай-гай, де вони, бідні, зараз? Як там живуть? Чи мають хоч якийсь дах над головою? Тут у їхніх хатах нині колгоспні комори...

Настя щоразу цікавилася, чи не бачив хто, як Роман ішов у двір. Брат, у свою чергу, заспокоював, що ніколи не дoзвoлив би собі ставити родину під загрозу вивезення в Сибір. У селі про Романа ніхто не згадував, усі пам'ятали, як торік при перестрілці між «ястребками» і «нічними» загинув молодий хлопець. Казали, що то був Роман, а він он живий і здоровий. Інші сестра й мати, мабуть, десь чекають цього героя, який загинув поблизу чужого села і похований на чужому цвинтарі.

Якось Роман прийшов збудженим і роздратованим. Виявилося, що хтось доніс в енкаведе на його товариша, того мало не впіймали, щастя, що Бог дав спритності та сили втекти. Служба безпеки виявила, що інформатором був один із його ж родичів. От тепер доведеться Миколі (так звали Романового товариша) здійснити вирок за зраду. Настя запитала, чому саме Микола повинен виконати цю страшну місію над своїм родичем?

Роман задумався, а потім почав пояснювати, що держава — це так, як велика родина, і якщо хто з її членів зраджує, то повинен понести заслужену кару. Зрада є великим гріхом. У свою чергу, якщо хтось гарантував за ту чи іншу людину при її вступі в члени ОУН і УПА, а це теж сім'я; помилився, то повинен відповідати нарівні з тим, який зрадив. Іншими словами, покарані повинні бути обоє. Виконати вирок зраднику, мабуть, є важчою карою, ніж сама кара зрадника — померти під кулею.

Настя несміливо запитала: «А якби я зрадила, якби повідомила в міліцію, що ваші хлопці приходять до нас за харчами, то що зі мною було б?» Роман, помовчавши, відповів: «Не знаю, можливо те, що й з іншими зрадниками». — «А хто виконував би вирок?» «Не знаю, можливо, доручили б мені». — «І ти б убив мене?» — «Не знаю, — вже нетерпляче відповів Роман, а через хвилину додав: — «Мусив би».

Далі розмова не клеїлася.

Настала пора йти — через годину починався світанок. Прощання було важким. Роман думав: «Краще сьогодні не заходив би до неї». Настя подумки бажала: «Хай Бог тебе охороняє, братику, від усякого лиха. Тобі ніколи не доведеться виконувати вироки своїй рідні, в іншому випадку чи варто жити...»

Романова тінь швидко розчинилась у темряві, а незабаром з-під лісу долинув звук автоматної черги. Серце Насті затріпотіло, як у спійманої перепілки...

Через кілька днів люди із сусіднього села розказували, що біля лісу була засідка енкаведистів та «ястребків», на неї наткнувся одинокий партизан, який ішов до лісу з харчами. Хлопець відчайдушно відстрілювавсь, але сили були нерівні і набоїв мав небагато. Ніхто не знав, як усе закінчилось. Одні казали, що енкаведисти підірвали партизана гранатою. Інші твердили, що він підірвався сам, до того ж так, щоб його не впізнали і енкаведисти не змогли помститися рідні хлопця... Понівечений труп закопали на узліссі.

Після цього випадку вже ніколи не постукав Роман у Настине вікно. А через деякий час на краю сільського цвинтаря виріс ще один безіменний надгробок. Невідомі люди перезахоронили тут бійця Української Повстанської Армії.

«Романе, Романе, — билася в надривному риданні Настя, навіщо було виносити самому той вирок, може, помилував би нас... самому собі заподіяти смерть — гріх... Хай Бог простить тобі... Наша мати не витримала всього цього, до часу пішла за тобою... Романе, Романе...»

* * *

Скільки їх, молодих, не дожили, не долюбили, скільки пощербленими долями загубились у буремному воєнному вирі. Та у самого «Остапа» з коханням не все було гладко й щасливо. З юності та впродовж свого життя він проніс любов до Софії Демків. Але не все так складалось, як гадалося. Вона щаслива з сином і чоловіком, а раз так, то і йому добре.

Доля чекала на «Остапа» пізніше, коли він у Карпатах зустрів Марію. Вона була родом з Рогатина. Він знав, що війна війною, а порядність повинна бути. В присутності побратимів серед ночі взяв шлюб з Марусею. Та недовгою була радість спільного життя. Війна і підступність противника відняли від нього дружину.

Енкаведисти, дізнавшись про ці події, заарештували Марусю і витримали її певний час під слідством та без зв'язку зі світом. Навіяли їй переконання, що «Остап» вбитий. Один із офіцерів вподобав собі молоду жінку, і вона через згадані обставини залишилася з ним жити, зрадивши рідного чоловіка.

Та «Остап» вважав, що його трагедія не мала права бути трагедією товариства. Він більше переймався долею побратимів.

Як трагічно склалася доля Василька — сина товариша з підпільної роботи.

Василькові йшов тоді вісімнадцятий рік. Вік цікавий, коли важко щось передбачити. Вік, у якому молода особа ніби ступає з вузької стежки на широку дорогу. Це ще не життєвий шлях, але вже й не стежина. На цій дорозі людина вперше пізнає кохання, яке інколи проносить у серці через усе життя. Вперше переживає розчарування, які не минають безслідно і кого гартують, кого надламують. Кажуть, що людина найбільш сприйнятлива до навчання в дитячому віці. І це, мабуть, правда. Життя завжди вчить людину, причому найбільше все-таки, мабуть, не в дитячому, а в молодому віці. У віці, що наче прохолодний, рожевий ранок, який швидко минає, але залишає приємний спомин на весь день, впродовж якого ще будуть спека та холод, дощ і град, буря й вітер. Недаремно кажуть, що молодість — це ранок життя. А ще кажуть: нема людини, яка б пожалкувала, що встала рано-раненько.

Васильків ранок нічим не відрізнявся від ранків його ровесників. Хіба тим, що почався він тривожного воєнного часу. Батько пильнував за формуванням сина як особи. Оберігав його і разом з тим змушений був дедалі частіше залучати до виконання окремих доручень проводу ОУН й взагалі підпільної роботи. Він дуже обережно пояснював суть справ і процесів, доручав передати ту чи іншу інформацію хлопцям до лісу або посилав з нею в інше село. Дуже боявся, щоб, бува, не відбити у сина охоту до навчання. Так хотів мати в особі Василя помічника-однодумця.

Якось у розмові син поділився з батьком думкою: у селі, мабуть, зауважили, що він часто невідомо в яких справах і куди ходить. Навіть його товариші запитували, де він щезає. Цікавилися, чи має в сусідньому селі дівчину. Василько звичайно казав хлопцям, що ходив по селах до родичів, шукав ліки для матері, бо її часто болить серце.

Батько схвалив пояснення сина, але погодився з думкою про те, що справді необхідно придумати пояснення його відлучень. Бо якщо вже хтось щось зауважив, то чекай біди. От і в цьому випадку старий вирішив порадитися з Васильком, як з дорослим, що робити. Ризикувати, напевне, розмірковував батько, не варто. Може, краще перейти на деякий час у загін. А в селі сказати, що Василь переїхав до тітки в сусідню область, бо старенька живе сама і захворіла. Ця думка мала реальне підґрунтя, люди знали, що така тітка була. Василько погодився з батьковою пропозицією. Залишалося тільки делікатно сказати про це матері. Погодити з керівництвом Проводу і відділом та через кілька днів відбути до лісу.

У серці Василька в зв'язку з цим творилося щось незрозуміле. Сьогодні ввечері він побачить Марусю. Вони вже давненько поглядають одне на одного. Маруся при зустрічах червоніє. Якось на вулиці сказала: «Якби не війна, то ми вже закінчували б школу». «Вічно війна не буде, — відповів Василько, — шкода втрачених літ, що не пішли на навчання». Що ж то сьогодні він їй скаже? А сказати треба. Маруся все частіше спливає йому на пам'ять. Увесь свій вільний час він в уяві проводить з нею. Неодмінно скажу їй, вирішив Василь, що хочу дружити з нею серйозно і щоб вона чекала, після повернення повідомлю щось важливе. Сьогодні ж подарую перстеник, якого сам зробив з мідної трубки і відшліфував Майже як золотий.

До вечора було годі дочекати. Як тільки стемніло, Василько вмився, одягнув чисту сорочку і пішов на вечірку. Маму спочатку здивувала така ретельна синова підготовка до вечірньої прогулянки, а потім, подумавши, зрозуміла що й до чого. Від здогадки серце її раптом защеміло ревністю. Вона ще вважає його за дитину, а він уже, напевне, має сердечне захоплення. От чому Бойкова Маруся дуже чемно вітається й опускає очі..! Вже дорослим стає Василько.

Хлопці й дівчата на вечір сходилися до Народного дому. Тут співали пісень, у неділю танцювали, грали в різні ігри. Коли Василько прийшов цьогораз, Маруся вже була там. Вони переглянулись і привіталися кивком голови. В розмовах то з одним, то з другим хлопцем Василь постійно шукав причин підійти ближче до дівчини. Уже ставши поряд з нею, ще раз привітався: «Добрий вечір, Марусю». Вона відповіла скромно: «Добрий вечір» і подивилася йому майже в очі. У тому погляді було щось незрозуміле, тривожне. Василько вирішив випередити події і несміливо запитав: «Марусю, чи можна буде тебе провести додому?» А вона наче не чула його слів, навпаки, почала притишено говорити зовсім про інше:

— Ти знаєш, Васильку, до нас позавчора приходив міліціонер, вони з татом розмовляли про те, що жнива скоро і треба колгоспну комору підлатати. А коли тато пригостив його горілкою, то він сказав, що ось-ось дехто з нашого села загуркотить далеко, бо в міліції мають повідомлення про тих, хто знається з партизанами. Згадували ім'я твого батька. Мої тато і мама потім казали, що може бути велика біда. Тож не проводжай мене, Васильку. Ти розумієш, — вона ще раз подивилася на хлопця довгим поглядом, — що зараз не до того. А мої батьки не знають, що я чула їхню розмову. Візьми з собою на пам'ять про мене ось це, — і вона так, щоб ніхто не бачив, дала йому якусь річ.

Василько стиснув у долоні сипучо-незрозуміле, його серце тріпотіло. Він лише сказав: «Дякую», і доторкнувся до руки Марусі.

— Ти знаєш, я маю завтра їхати до тітки, вона дуже хвора. Мене деякий час не буде. Щоб ти не забула про мене, хотів залишити на згадку ось це, — він обережно передав Марусі перстеник.

Після цього почав поволі просуватися до дверей. Поки що було невідомо, стежать за ним чи не стежать. Вийшовши на вулицю, оглянувся й побіг додому. Переказав батькові Марусину оповідь і почав наполягати, щоб негайно вирушати до лісу, до того ж разом. Батько кинув:

— А мати як пояснить наше зникнення?

— Скаже, що нас вночі забрали бандерівці.

— Невже ти думаєш, енкаведисти такі дурні і не зрозуміють, що нас хтось попередив? Одразу розгадають, звідки інформація. Цілком можливо, що це провокація. Тож іди спочатку ти, а я ще влаштую деякі справи і, якщо виникне небезпека, теж прийду в загін.

— Гаразд, — сказав Василько, — тільки не ризикуйте собою.

Відразу почали нашвидкуруч збирати Василька в ліс. Він пішов в іншу кімнату і з хвилюванням одягнув на шию ланцюжок з хрестиком — подарунок Марусі. Після опівночі вийшов з хати, а вдосвіта вже придивлявся до умовних позначок у лісі, що показували дорогу до схрону. Батько повідомив також слова-запити і відгук на них, коли запитають при зустрічі партизани. Розказав, як поводитися і що розповісти про причину прибуття в загін.

Спочатку все йшло добре. Василькові дали псевдо «Заєць« — бо ж утік від вовків, як жартували партизани. Він швидко освоювався, добре облаштував своє місце. Як тільки траплялась вільна хвилина, знову й знову повертався в уяві до Марусі. Бачив її очі, губи, коси... Відчував дотик її рук. У вухах звучав притишений голос дівчини.

Минуло кілька днів. Василько чекав, що в загін прийде батько. Разом їм буде легше, розкаже, що нового в селі, як поживає мама. Але звісток від батька не було. Ще через кілька днів Василько підійшов до сотника і попросив дозволу забігти вночі додому, дізнатися, що там сталося. Але сотник, завжди м'який і добрий, у цьому випадку проявив твердість, заборонив відлучатися з табору. Увесь день Василько ходив сам не свій. Він уже відчував, розумів, що вдома, мабуть, сталося якесь нещастя. Сотник не хотів травмувати хлопця, але коли побачив, що він через невідомість може накоїти лиха, вирішив розповісти йому все.

А сталося ось що. Тільки-но Василько відбув у загін, як наступного дня до їхньої хати під'їхала машина з енкаведистами. Вони забрали спочатку батька, а через день і матір. Сусіди бачили все це, але не могли нічого вдіяти, бо боялись. У хліві ревіла негодована худоба, але у двір ніхто не зайшов — страшно. За такий вчинок могли звинуватити у «пособничестве бандам ОУН». Нарешті голова сільради після дзвінків у район вирішив забрати корову в колгоспну стайню. Сотник переповідав усе це Василькові й дивився, як він розгублено слухав. Перед ним уперше у житті в усьому масштабі постав страх самотності. Очі наповнилися слізьми. Сотник по-батьківськи обняв Василька просив заспокоїтися, ще, може, все обійдеться. Щоб якось підтримати юнака, розвіяти його сумні думи, він поспішно давав йому доручення.

Василько виконував усе справно. Він наче подорослішав, замкнувся в собі. Маруся залишилася в нього єдиною людиною, до якої він усією душею прагнув зі своїм важким горем. Як потім стало відомо, батьки його більше не повернулись у село.

Як склалась їхня доля, не знав ніхто. Василько дедалі більше почав думати над тим, щоб зустрітися з Марусею. Але ситуація була фактично безвихідною. Зайти у село вдень — приректи себе на загибель. Увечері чи вночі — теж ніякої гарантії, що все буде гаразд. Але так мав хоч якийсь шанс на зустріч, якби вони домовилися. Колись, ніби між іншим, сказав сотникові, що добре було б провідати село, дізнатися, що там робиться. Ця думка не залишала хлопця, і доля подарувала випадок. Василеві доручили побувати в сусідньому селі, зустрітися там з надійними людьми, отримати від них інформацію і повернутися у загін. Хлопець вирішив при цій нагоді провідати ввечері й своє село, і, якщо вдасться, зустрітися з Марусею.

Доручення виконав швидко і наче на крилах заспішив до свого села. Поки перейшов перелісок, почало смеркати. Перед селом ще раз усе обдумав. Якщо Маруся ввечері піде в Народний дім, то він дочекається, коли вона повертатиметься додому, і тоді вони зустрінуться. А якщо її там не буде, то, значить, не судилось.

У Народному домі світилося. Отже, молодь збирається так, як колись. Василь спочатку не хотів підходити до самого будинку, а чекати віддалік. Але нетерпіння брало верх. І він вирішив підійти близько й заглянути бодай краєм ока через вікно. Якщо Маруся є в приміщенні, то він її чекатиме, а якщо дівчини нема, то повинен буде піти, бо до ранку мусить залишити село.

У будинку на стінах горіли дві лампи. Молодь стояла групками по троє-четверо. Зразу побачив Марусю. Кров прилинула до обличчя, пульсувала в скронях, у кожному пальчикові. Зараз він з нею буде розмовляти. Василько обережно почав спускатися з карниза Народного дому. Як тільки стрибнув на землю, промінь ліхтарика засліпив йому очі. З темноти скомандували: «Руки вверх!». Рвонувся вбік, у темінь, але вже хтось інший підставив ногу, і Василь упав обличчям на землю. Зверху на нього навалилися ще двоє чоловік, викрутили руки назад і зв'язали. Все це відбулось так швидко, що Василь не встиг навіть подумати, що з ним робиться. Цей же голос наказав: «Заткните ему рот, чтобы не кричал». Потім повели до машини, що стояла, як виявляється, на сусідній вулиці. Там вони пробули ще деякий час. Василь сидів з опущеною головою і чув, як з будинку вийшла молодь, як усі весело poзходилися по домівках. Потім машина потихеньку рушила і без світла фар поїхала в напрямку райцентру. Розпач душив Василеві горло. Як необачно він вчинив, що ж його чекає? Що ще мають витерпіти його душа і тіло, які в цей момент зігрівав лише хрестик — подарунок Марусі. Мучило, що так і не встиг сказати й, мабуть, уже ніколи не скаже найважливіші слова.

Маруся йшла цього вечора додому сама. На пальчику прав руки мала мідний блискучий перстеник. Одягала його тіль на вечорниці й пильнувала, щоб зайві очі не бачили. Подружки цікавилися, звідки вона його взяла, але вона нікому не відкривала своєї таємниці. Нині йшла і думала, як все-таки добре вчинила, передала тоді Василькові, що хтось зрадив його сім'ю. Хоча батьків забрали, та він десь переховується. Був би тут, багато що йому сказала б... І маленьке серденько тріпотіло в незвіданих передчуттях, які не мали ніякого зв'язку з тим, що тільки-но відбулося попід стінами Народного дому.

...До кінця життя Маруся пронесе своє перше чисте кохання до Василька. Кохання, про яке теж ніколи і нікому не скаже.

* * *

Наприкінці 1944 року життя загону ускладнилося. Погіршилися постачання харчами та інформаційні зв'язки. Стало значно важче добувати зброю і боєприпаси. Все це з двох причин. Перша — зубожіння населення, яке безбожно грабує обкрадали новоявлені «визволителі». Здійснювали вони це на офіційному державному рівні: податками, контингентами, іншими відкритими і завуальованими поборами. По-друге, відомо, «визволителі» вивезли із Західної України під пpивoдом надуманих злочинів півтора мільйона найсвідоміших жителів. Вакуум, що утворився, активно заповнювали іншим населенням, яке мало надавати так звану допомогу в становленні радянської влади. Такі обставини вагомо впливали на життя у Західній Україні.

Місцеве населення, знаючи масові провокації з боку НКВС, інколи перестраховуючись, відмовляло в допомозі істинним борцям за незалежність держави. А їм після таких випадків було прикро й гірко на душі. Починали згадувати навіяні ворожою пропагандою всілякі нісенітниці про недовіру і природну зрадливість наших людей. Та попри всі ці негаразди настрій більшості вояків був оптимістичним. Усвідомлюючи безвихідь становища, всі розуміли, що триває боротьба не заради слави, а для того, аби заявити світові: є український народ, є Україна, яка в неволі. Найвідчайдушніші, патріотично налаштовані представники цієї нації свідомо жертвували життям у боротьбі з диким, сильним і нещадним звіром. Жертвували для того, щоби колись, у новий історичний період хтось міг сказати: «Ні, цей народ не був жертвою своєї ментальності, свого покірного характеру. Ці люди не корилися, не потакали поширенню більшовицько-московського зла».

Так думав тоді у вільні хвилини молодий поручник «Остап». Він згадував, що воювати з німцями було легше, складніше в Карпатах — з угорцями, ще складніше стало з більшовиками. «Старші брати» за 300 років підступно отриманої над Україною зверхності не гребували нічим, щоб знову запанувати над цією землею. Так, наша боротьба безнадійна, але не «бессмысленная», як кажуть вороги, вкотре доходив до висновку поручник.

Філософія філософією, а необхідно повертатися до буденщини. У вояків загону розмножилися воші. Улітку хлопці, хоч і не завжди, мали змогу помитись у протічній річковій воді, випрати одяг. З наступом холодів стало гірше. Окремі воїни почали хворіти, і найстрашніше, що в кількох випадках виявили ознаки висипного тифу. Хто ж заніс його? Ця думка свердлила мозок поручника. Звідки напасть? Хоча було дано наказ про посилення санітарних вимог, встановлення санпропускників, Ізоляторів, хвороба поширювалася. Щоб виявити причини біди, йому доводилося з ризиком для себе йти на розмови з хворими.

Після кількох зустрічей і розмов з найближчими друзями, яких вразила пошесть, поручник встановив, що вони часто заходили до редактора загонової газети, співака, дуже веселого хлопця, загального улюбленця. Він завжди мав свіжу інформацію про становище в світі й на близьких теренах, причому навіть найнеприємнішу новину передавав у такій формі і з таким гумором, що вояки не втрачали настрою і сили духу. Власне, редактор захворів першим, а санітар загону, не маючи достатнього досвіду, сказав, що це простуда. Бідний Славко мав дуже високу температуру, марив і просив води. Хлопці дбайливо обслуговували його, давали всілякі відвари, але нічого не допомогло. Він помер. Надто пізно у загоні дізналися, що це висипний тиф і при високій температурі, яку він викликає, ні в якому разі не можна було давати води...

Прощай, дорогий друже... Неначе про нього співали хлопці:

«Ой у лісі на полянці стояли повстанці...»

А що, коли хтось, знаючи найбільшу доступність і контактність Ярослава, спеціально його заразив? У розрахунку на те, що від нього хвороба отримає найбільше поширення й загін вимре. Разом з тим, в «Остапа» виникли й інші запитання. Чому було б не заразити, приміром, командира? Але людина, якій поставили таке завдання, мабуть, не мала доступу до командира. Продовжуючи роздумувати, він дійшов до висновку, що, напевне, той, хто приніс заразу, не ризикував би залишитися у загоні. Хто ж міг раз зайти, принести тиф, а потім більше не з'являтися? Допомогти відповісти на це запитання міг би сам Ярослав. Але було пізно... Поручник переконувався, що біда у загоні невипадкова. Шукаючи винуватця, треба було відсіяти всіх, хто залишався в загоні за минулі півтора-два місяці. Обдумуючи це, пригадав, що Служба безпеки колись розпитувала в нього про вістуна «Сливку» (такий був у нього псевдонім). Поручник нічого про цю людину сказати не міг, оскільки не мав з ним ніяких контактів. Але добре пам'ятав, що зв'язковий «Сливка» заходив з поштою і чомусь без особливої необхідності забіг до приміщення редактора, коли його там не було. На запитання хлопців, що він тут загубив, «Сливка» відповів: «Хочу подивитися на співака-веселуна". Вістуна знову запитали, звідки він про нього знає. «Сливка знервовано відповів, що то не їх справа. Потім дав зрозуміти, що поспішає. Більше ніхто його не бачив.

Ще пригадалось, як Ярослав, прибираючи своє місце, знайшов якусь невеличку пляшечку. Запитував усіх, хто міг її загубити, але власника не знайшов. Пляшечка була порожньою. Як господарський син, Ярослав не викинув її, а залишив у кутку ~ може, колись пригодиться.

«Остап» вирішив ще раз обстежити робоче місце Ярослава. Там після дезинфекції приміщення працював уже інший хлопець. Оглянувши все до дрібниць, він зауважив, що пляшечка була, як і раніше в кутку, щоправда зараз на її дні повзала якась комашка.

Раптом від страшного передчуття поручника кинуло в жар. Опам'ятавшись, тремтячими руками взяв шматок паперу, обережно загорнув у нього пляшечку і наказав подати йому коня.

Необхідно було терміново зв'язатися зі Службою безпеки, Нагнибідою, щоб побачити цього загадково-підозрілого зв'язкового. «Остап» знав: результатами слідства було виявлено, що «Сливка» співпрацює з ворожою розвідкою, і його вже арештувала Служба безпеки за підозрою у зв'язку з НКВС. Колись його бачили під час довгої розмови із сільським сексотом Гринем, котрого Служба безпеки не брала, бо використовувала як приманку, щоб розгадати енкаведистську агентурну мережу. «Сливка» на слідстві не зміг пояснити, навіщо він зустрічався з Гринем, що їх об'єднує, адже вони не були ні родичами, ні друзями по роботі. Потім «Сливка» сказав, що зустрівся з цим чоловіком випадково. Співробітництво з НКВС заперечував категорично.

Поручник дуже поспішав до арештованого, передчуваючи кінцеву розв'язку загадки зі спалахом у загоні висипного тифу, — за версією поручника, зв'язковий «Сливка» і підкинув у пляшечці заражені висипним тифом воші, вони й рознесли хворобу.

Добравшись до постою Служби безпеки, зайшов до керівника і поділився з ним думками й підозрами. Той одразу ж розпорядився арештувати сексотника з недавно згадуваного села — як свідка для підтвердження версії поручника, котрому не терпілося поглянути в очі підлотнику, який за чиїмось негідним наказом здійснив біологічну диверсію. Незважаючи на те, що сили в тодішньому історичному двобої були нерівними, воїни УПА ніколи не вдавалися до ганебних методів боротьби. А енкаведисти, як сповістило повідомлення, отримане від проводу, вдаються навіть до отруєння криниць, якими могли користуватися партизани. Смерть і зрада, подумав «Остап підступають дедалі ближче.

«Нагнибіда», керівник Служби безпеки, розпорядився привести до нього арештованого «Сливку». Через хвилю двері скрипнули і до приміщення в супроводі вояки-писаря Левка увійшов середнього зросту і середнього віку чоловік. Поручник не втримавсь і сповненим ненависті голосом сказав до нього, показуючи пляшечку: «Тобі наш співак-веселун велів з того світу передати подарунок». «Сливка» зблід, закрив очі й упав на підлогу.

«Остап» і керівник Служби безпеки переглянулися, зрозумівши, що потрапили в ціль. Есбіст, взявши з відра горня води, перед тим, як полити нею обличчя «Сливки», з докором зауважив: «Друже «Остапе», даремно ви повідомили зрадникові, що пан Ярослав помер. Цей негідник ще буде викручуватись, нам не просто буде довести його вину». Після цього розпорошили воду над знепритомнілим. Той відкрив очі і слабким голосом сказав, що не розуміє, про що мова. Поручник нервово вийняв револьвер, але керівник Служби безпеки владним рухом примусив «Остапа» вставити зброю в кобуру.

«Пане «Сливка», — звернувся есбіст до арештованого, — зараз тут буде ваш спільник Гринько, і вам доведеться згадати все, як було, до деталей, брехати нема ніякого сенсу — ви викриті цілковито...»

Тут сльози бризнули з очей «Сливки»: він зрозумів, що його розгадали, згадав, що в нього є жінка й діти. Потім раптом заговорив, що на цю підлість його підмовив Гринько, шантажуючи тим, що якщо він цього не зробить, то його сім"ю вивезуть у Сибір.

Есбіст продовжував допит: «Якщо сім'ю досі не вивезли, значить, ви дали згоду співпрацювати з НКВС?» «Так», — відповів «Сливка».

«Прошу, пане «Левку», — звернувся есбіст до вояка, який був присутнім на допиті, — запротоколювати сказане. І відведіть арештованого».

«Остап» повертався в штаб. Гіркота думок пекла серце, душила горло. Свідомість не хотіла коритися розумові. Все, що пережив нині, наповнювало його єство недовір'ям і підозрілістю. Скільки жертв, скільки мук доведеться витерпіти народові, щоб колись отримати волю...

Через день у поручника почала боліти голова, піднялася температура. Висипний тиф не пощадив і його. Ще при свідомості розпорядився, кому передати керівництво загоном...

Довгими були дні й ночі для стражденної душі, але молодий організм переборов хворобу. Коли «Остап» прийшов до свідомості, то сказав: «Я ворогові не побажав би тих страждань, що переносить наш народ з вини слабкодухих людей. Прошу передати в Службу безпеки мою думку: не виносити смертного вироку зрадникові. Хай дадуть йому змогу обслуговувати тифозних хворих, хай він подивиться, що сіяв серед повстанців...»

Повстанці хворіли нечасто. Не було для цього часу, але якщо зазнавали поранень, то використовували всі засоби, в тому числі досвід цілительок-знахарок.

«Остап» дивився на самотню білу, наче молоко, жінку, яка, скулившись під тягарем прожитих літ, сиділа на присьбі своєї хати. Жінці, мабуть, більше восьми десятків літ. Кожна глибока і дрібна зморшка на обличчі — наче відмітка якоїсь події в її тяжкому житті. У спокійних очах стільки доброти й щедрості, що вистачило б на півсвіту, а в закутку затаїлось усвідомлення безвихідності. Ні, це не можна прирівнювати з приреченістю. Адже жінка знає, що незабаром піде в кращий світ. Безвихідність в іншому: життя минуло, було багато гріхів, і поправити вже нічого неможливо. Але то теж не біда. Жінка щиро покаялася, від того й спокій в очах. Біда в іншому. Ті, хто живе поруч і буде жити після неї, повторять ці гріхи. Мабуть, у житті так повинно бути. Грішити і каятися, каятись і грішити,і так до безконечності.

Скількох партизанів після поранення виходила безстрашна баба Явдоха!

Був 1944 рік. Весна впевнено вступала в силу. Підсихали дороги і стежки. На узбіччі підростала молоденька кропива. У селі стало трохи легше господарювати. У кого на обісті вилупилися курчата, каченята, гусенята, вже мав чим підгодуватися. Вранці можна вже було все це жовте, маленьке, жваве надвір випускати «на сонце». Явдоха кожного такого ранку виходила на подвір'я, радісно дивилася з-під долоні на небо, оцінювала,якою буде погода і незалежно від того, чи дощ чи сонце, щасливо, як магічну формулу, промовляла: «Слава Тобі, Господи». І вже тоді бралася за роботу, під час якої любила десь-колись порозмовляти сама з собою. Так звикла за багаторічне самотнє життя. Щоразу вона то захоплювалася чиєюсь худобиною, то когось для розмаїття трішки обмовляла, то просила в Бога швидкого закінчення війни. Тематика саморозмови була дуже широкою і залежною від настрою. За свій вік баба Явдоха немало побачила і мала над чим пороздумувати. Інколи настільки захоплювалася такою розмовою, що не бачила, як хтось із сусідів заходив на подвір'я. Щоб вивести її з цього стану, як з гіпнозу, доводилося повторювати одне й теж запитання по кілька разів. А ще казали, що у баби Явдохи погане око. Якщо їй щось не сподобається, то може наврочити. Казали й інше: якщо поспівчуває кому, то це допомагає. Якось підходив до неї семилітній Степанів син, плакав, що вже другий день дуже болить зуб. Стара оглянула хлопчика, лагідно погладила по голівці, поговорила трохи з ним, дала чогось випити, і він забув про зуб. Потім узяла малого за руку, завела до Степана і сказала, щоб показав його в місті лікареві, бо через деякий час зуб може знову заболіти — порохнявий. Лікар зуба вирве, а на його місці виросте новий, молоденький. Якщо цього не зробити, то зубчик, що підростає, може стати кривим, а хлопець повинен усміхатися рівними зубами. Степан зробив, як радила стара.

Явдоха багато знала, багато могла, хоч не все з того, що чинила, розуміла. Вся птиця і худобина була біля неї завжди, як заворожена, без слів слухалася її, розуміла. Особливою увагою в Явдохи користувався лелека, який гніздився на дереві на її подвір'ї. Розповідали, що цей лелека оселився там сорок років тому, коли у ще молодих Явдохи і Панька народився син Павлик. Але не судилося натішитися ним. Хлопчик ріс дуже швидко, мав світлі, розумні очі. Рано почав говорити, але чомусь завжди був сумненьким. Як казала сама баба Явдоха, він, мабуть, не хотів тратити сил на боротьбу за життя, тому й скоро помер. А потім, під час Першої світової війни в інший світ пішов Панько, залишивши її в повній самоті. Проте вона не скаржилася на долю, відтоді так і жила сама, рахуючи роки від відльоту до прильоту лелек. А вони рік у рік вирощували малих лелечат. От і цьогоріч прилетіли, ще за холодів, то мусила підгодовувати разом з гусьми, бо ще не було трави, а жабок не роздобудеш через кригу на річці.

Війна тривала вже четвертий рік. Німці відступали. Як зауважила Явдоха, солдати стали наче дрібнішими, не такими, як тоді, коли наступали. Деякі були дуже молоденькими. Втім, військові частини змінювалися одна за одною, важко було когось запам'ятати.

Якось баба Явдоха вийшла на подвір'я і зойкнула з жаху. Підсліпуватий чужинець цілився з револьвера в лелеку, який спокійно стояв у гнізді, підігнувши ногу. Стара лиш встигла крикнути: «Що ж ти робиш, бузувіре?, як гримнув постріл. Бідний бузьок від несподіванки сплеснув довгими крилами й осів на гнізді. «А щоб і тебе дурнувата куля не минула, як Цього нещасного птаха», — прошепотіла Явдоха до молоденького німця, втішеного тим, що вцілив у птаха. «Він мені 40 літ радість приносив, — у розпачі примовляла стара, — а ти його, невинного, життя позбавив». Німець зрозумів, що вчинив щось не те, зігнав з обличчя усмішку, опустив револьвер і, спантеличений чимось незрозумілим, поплівся до села, де квартирував.

Стара ще довго паткувала, все валилося з її рук, робота не ладилась. У такому розпачі лягла спати.

Наступного дня скільки не заглядала баба Явдоха по околицях, але пари вбитого птаха не побачила. Кажуть, якщо один з цих птахів гине, то другий від туги піднімається в небо, а потім, згорнувши крила, падає. Може, й вона так зробила, — подумала стара, та, махнувши рукою, пішла до Степана і попросила його хлопця, щоб виліз на дерево і скинув з гнізда вбитого птаха. Коли Івась виконав її прохання, затуркана своїм горем баба Явдоха, навіть не подякувавши, взяла закривавленого бузька і понесла на город, щоб закопати. Поховати на своєму обійсті істоту, поруч з якою прожила стільки літ...

Через кілька днів прийшла до баби Явдохи сусідка, яка була свідком її нещастя, і розповіла історію з молоденьки німцем в окулярах. Він поїхав до району за амуніцією чи боєприпасами. По дорозі забавлявся новою гранатою, а вона від необережності в руках йому й вибухнула. Хоч це сталося з німцем, але кожної людини шкода, шкода молодого життя, — розмірковувала сусідка. Стара наче не слухала, але буркнула, що шкода всього живого, що гине через дурну голову. Ще трохи поговорили, і сусідка пішла. А баба Явдоха, погасивши свічку, в повній темноті, склавши руки, впала в глибоку й щиру молитву. Молилася за свої та чужі гріхи своєю єдиною, тільки їй і Господу зрозумілою молитвою, просила, щоб дав сили витримати нові випробування.

Усі вважали, що вона безстрашна, а вона боялася випробувань життя як і всі.

От знову до неї принесуть пораненого, і вона до півночі буде прополіскувати трав'яними настоями рани, разом з молитвами просити в Бога життя для молодого чи вже поважного повстанця.

* * *

Тим часом необхідно було вдосконалювати тактику і стратегію боротьби.

Зокрема довелося передислоковувати підрозділи та уточнювати завдання їх дій у нових умовах.

Для повідомлення командирів про їх збір «Остап» вирішив використати Михайла.

* * *

Перейшовши кілька сіл, трохи втомившись, Михайло знайшов притулок для відпочинку на горищі в однієї господині. Але раптом виникла несподівана ситуація...

До господині прибули інші гості — непрошені.

Михайло спостерігав через щілину між дошками, як два енкаведисти піджартовували на подвір'ї із господинею дому. Ще один був у хаті. День хилився на захід. Михайло прикинув — якщо енкаведисти затримаються в селі дотемна, то він вимушений буде їх знищити. Інакше в очах тієї нещасної жінки, яка відважилася його переховати, нічого не вартуватиме. Як це зробити, покажуть обставини. Чим довше він дивився на поведінку знахабнілих червонопогонників, тим більше утверджувався в необхідності рішучого кроку. Взагалі, таке йому доведеться чинити вперше. Одна справа — відкритий бій. У товаристві смерть не страшна. І зовсім інакше — самому виконувати таку екзекутивну місію, не маючи надії на можливу допомогу.

Тим часом у дворі знову почувся зойк, який засвідчував аж ніяк не радісний настрій молодиці. Навпаки, в її голосі був страх. Один з енкаведистів, рудуватий, з ластовинням на обличчі, нахабно намагався засунути переляканій жінці руку за пазуху, інший стояв збоку й безсоромно реготав. «Третій, мабуть, у хаті, щось жере, — подумав Михайло. Швидше б уже стемніло. Адже, крім усього, ще необхідно поспішати на зустріч зі своїми».

Спостереження за поведінкою червонопогонників не давало Михайлові зосередитися на головному. Чому приїхали вони в село? Якщо просто подивитися то, напевно, випили б самогонки, поїли і поїхали б далі на своєму мотоциклі. Якщо б хотіли щось вивідати, то не лякали б жінку недоречними залицяннями, а навпаки, шукали б контактів із сусідами... Склалося враження, Що вони когось чи чогось чекають.

Михайло сидів і думав. У нього здебільшого було так, що розв'язка приходила у голову несподівано, сама собою, або ж її викликав якийсь звичайний чинник; то когось побачив, і цей своїм виглядом чи вчинком збуджував асоціації, й від того думки набували руху, а Михайло серед них, як правило, виявляв те, що його найбільше цікавило. Або ж якийсь предмет міг навести на шлях до розгадки. Пригадав, як перед сотнею було поставлено завдання за короткий час перекинути побратимам амуніцію і продукти через ліси кілометрів за п'ятдесят. Коней не було, та якби вони й були, то поміж дерев підводами з кіньми скоренько подолати таку віддаль не вдалося б. Ніхто нічого не зміг придумати. І тоді Михайло побачив у загоні тачку, що невідомо як потрапили до партизанів. Чомусь саме на ній він тоді зупинив погляд і згадав про два захованих німецьких мотоцикли з колясками — недавні трофеї. Тут же виникла ідея одягти військову форму і ризикнути відкритим шляхом перевезти хлопцям боєприпаси і провіант. Операція вдалася.

Нині ж він сидів на горищі й мучився, чіплявся думками все, що його оточувало. Але ніякого пояснення щодо перебування в селі енкаведистів знайти не зміг. Через вікно у стелі почув, як офіцер кинув солдатам:

— Бросьте, ребята, баловаться, готовьтесь на ночлег, очень рано придется вставать... Рудий кепкував:

— Мы с такой женщиной можем вообще не спать, команда есть команда, ложиться будем.

Усі знову зареготали.

«Так, — подумав Михайло. — Почекаю, щоб стемніло». Ще через півгодини з боку лісу затарахкотіла підвода з кількома в'язками дрібного хмизу. Лейтенант заметушився і вийшов з хати до воріт. Михайло насторожився: щось повинно було статися. Пильно вдивлявся в передвечірній морок. Біля воріт підвода зупинилась, їздовий попросив в офіцера вогню і запалити цигарку. При тому приглушеним голосом повідомив: «Над ранком о п'ятій годині боївка з 15-ти чоловік бyде переїжджати до села Ніщого». Потім вйокнув коням і поїхав. Офіцер неквапно повертався до хати. Перше, що прийшло голову Михайлові, — це виконати вирок невідкладно, дати автоматну чергу навздогін їздовому, а потім по енкаведистах. Але здоровий глузд переміг, і він вирішив трохи почекати. Тим більше, що ризикував не тільки собою, а життям 15-ти повстанців, яких хтось зрадив. Почув, як у хаті офіцер повідомив: «Собирайтесь, ребята, будем ехать, изменилась ситуация». Йому згідливо відповіли:

— Собираться, так собираться — обидно, конечно, что оставим на ночь бедную женщину одну.

— Хватит шутить, — поторопитесь, — прикрикнув лейтенант.

І тут Михайло зрозумів, що енкаведистам було відомо про передислокацію партизанського відділу, але вони, мабуть, помилились у його чисельності, й зараз їм треба було поїхати за підкріпленням. З цього становища бачив два виходи. Перший — знищити їх невідкладно й зірвати спробу ліквідувати боївку. Але якщо в гарнізоні знали про суть задуму, і не отримають повідомлення — підтвердження від червонопогонників, такий розвиток подій може викликати зворотну реакцію — облаву й знищення обох боївок, оскільки енкаведистам було відомо про переміщення партизанів, мабуть, більше, ніж йому. Все ж краще було би, якщо він завчасу попередить своїх і вони змінять умови передислокації відділу, потім спокійно встановлять, хто зрадник, і Служба безпеки вживе всіх необхідних заходів. Але це було потім, а сьогодні ці... хай поки що живуть...

Через кілька хвилин мотоцикл запрацював, і всі троє поїхали в напрямку райцентру. А Михайло, подякувавши господині за сховок, вибачився і побіг до своїх: до ранку треба ще було багато чого встигнути.

Коли добрався до боївки, тут повним ходом готувалися до переміщення. Швидко розшукавши командира, розповів йому про побачене й почуте. Командир, трохи помовчавши, сказав: «Доведеться дещо міняти, але не все». І виклав Михайлові новий план передислокації. Суть його полягала в тому, що основний склад боївки зараз почне переміщатися не в с. Ніще, а в інше місце, а Михайло тим часом повинен буде, щоб обманути енкаведистів, негайно поїхати конем до с. Ніще і там створити видимість, що боївка робила спробу переміщатись, її спіткала якась невдача.

Так досягали мети показати ворогові, що діють за старим планом і нічого не знають про зраду. Іншого виходу не було. Михайло взяв на плече автомат, а в кишені кілька гранат, набої, стрибнув на коня і помчав на запасне сховище. Наблизившись до села, зупинився й прислухався. Почув шум автомобіля, який рухався в цьому ж напрямку, що й він, але без освітлення. Значить, поки що добираються, «оцепления» виставити ще не встигли. Необхідно було за черговим поворотом інсценізувати випадок зіткнення партизан з військовими...

Через кількасот метрів Михайло, відпустивши коня, перебіг до горбочка, що височів над дорогою, і зайняв вичікувальну позицію. Крита «полуторка» їхала обережно, дорога була нерівною. На підніжці стояв солдат, готовий у будь-який момент вдарити автоматною чергою по кущах. Коли автомобіль наблизився так, що до нього можна було докинути гранату, Михайло гукнув у простір: «Хлопці, оточуйте машину, хто хоче добровільно здатися — не стріляти» — і після цього почав бити чергами навмання і кидати з різних місць гранати. Зав'язалася жорстока зустрічна стрілянина. Кулі рекошетили зліва і справа, але поки що його не зачіпали.

Операція, здається, вдалася, встиг подумати Михайло, і щось дуже вдарило в ногу, зрозумів — поранений. Щоб підтримати видимість організованого нападу, ще раз гукнув «Відступити», відбіг кілька метрів і впав від болю під кущ. Почало світати. Щоб припинити кровотечу, відчепив ремінь автомата й перев'язав ним ногу вище рани.

День настав так раптово, як раптово припинилася стрілянина. Солдати отримали команду оглянути околиці. Михайло вирішив зіграти свою роль до кінця і вдав непритомного. Його виявили дуже швидко. Забрали зброю, тіло закинули в кузов і повезли. Офіцер був незадоволений: «Операция сорвалась, взяли лишь одного бандита, остальные сбежали под прикрытием ночи».

Після приїзду в районне відділення НКВС Михайла не повели в лікарню, а привели до свідомості й зразу ж — на допит до начальника. У приймальні той самий рудий солдат припадав коло молоденької секретарки, яку облесливо звав Лєночкою. Капітан, до якого притягли Михайла, зразу попередив: «Рассказывай все. Скроешь что-нибудь — расстреляем, точнее побьем. Да будет тебе известно, что у вас мы имеем своего человека».

Михайло опустив очі: «Скажу, що знаю». — «Сколько вас было и куда вы шли?» — «Було нас 15 чоловік, ішли до запасного табору під с. Ніще». — «Куда скрылись остальные?» — «Розбіглися, хто куди». — «Кто командир?» — «Смерека». — «Как фамилия?» — «Не знаю, це його псевдонім».

Допит тривав довго, аж поки Михайло не втратив свідомість. Коли його виводили з кабінету, рудий солдат подивився запитально на полоненого, а потім на капітана. Цей у задумі мовчав. «Пусть живет, товарищ капитан, отведу его в санчасть», — проявив ініціативу рудий.

«Пусть живет, — не цілком усвідомлюючи сказане, повторив капітан, — однако время позднее, необходимо отдохнуть. Трудились сегодня много, но где-то что-то упустили, чего-то не учли. По всей видимости, мерзавец говорит правду. Не верить нет оснований. Все совпадает. Жаль, 14 человек сбежало, черт побери. Ладно. Мы еще с ним будем работать, а сейчас действительно ведите его в санчасть».

Лише наступного дня Михаила перевели з підвалу в санітарну частину. Лікар, оглянувши ногу, скрушно похитав головою: «Де ж ти, чоловіче, гуляв, що так рану запустив. Доведеться, напевне, втинати ногу».

Після операції, трохи оклигавши, Михайло став задумуватися, що ж буде далі? Якби мав дві ноги, то пробував би втекти, а так залишається покладатися на волю Божу...

Як тільки отримав костилі й почав вчитися ходити, його відвідав капітан.

— Ну как? — запитав весело.

— По сибірських лісах ходити буде важкувато, — зробив спробу пожартувати Михайло.

— Ты догадлив, — продовжував капітан. — Я, собственно, по этому вопросу и пришел. А что, если мы оформим твою поимку, как явку с повинной? Ты сможешь вернуться домой и нас иногда будешь информировать о настроениях в селе.

— А як же я буду жити, як дивитися людям в очі? Це ж зрада...

— Ты и так нам все рассказал, а о своих не думай, они ведь бросили, оставили тебя.

— Я повинен подумати, — по хвилі сказав Михайло.

Капітан дав на роздуми три дні й вийшов з палати. Радитися не було з ким. Добре обдумавши становище, Михайло зробив такий висновок. Раз на раз може не вийти. У бойовій операції він таки зумів знайти вихід зі скрутного становища, хоча й не без втрат для себе. Надалі вирішив не ризикувати, а вдати хворого і не здатного після операції до реальної оцінки речей. Тож коли капітан зайшов вдруге, Михайло сказав, що не зможе виконувати таких функцій, бо нічого не розуміє в політиці. Стріляти ще десь-колись стріляв і то не цілячись, бо змушували, але зараз, наприклад, стати «ястрибком» чи «участковим» зміг би без ноги... Капітан стояв з відкритим ротом, не зміг зрозуміти, з ким мав і має розмову. Тим часом Михайло продовжував, що буде дуже бідувати, бо без ноги не одружиться. Ніяка ж жінка його не захоче... Жалібна гримаса перекосила його обличчя. Він ще деякий час молов нісенітниці, після яких капітан пішов, сказавши лікареві: «...выписать этого идиота». А повернувшись на службу в гарнізон, доручив лейтенантові стежити за «безногим пленником».

Отже, доля, виявляється, була милостивою до Михайла. Хоч і втратив ногу, але залишився живим. Якось, коли був вдома, в селі, проїжджав на мотоциклі коло їхнього рудий солдат дільничний. Він упізнав Михайла: «Ну, как живешь?» — гукнув. «Так, як і ти поки що», — луною відповів Михайло...

Життя готувало для нього і його совісті багато інших випробовувань. А совість була незаплямованою. Від цього душі йому стало легко й світло. Життя тривало.

* * *

Тактика маневрування давала результати, доки її не розгадали енкаведисти, а потім було складніше.

Бій під Альбанівкою, що тривав кілька днів, в «Остапа» викликав чимало асоціацій. Це справді був нерівний бій між озброєною, здоровою, нагодованою загарбаними харчами Підступністю та голодною, знищеною і виснаженою Справедливістю, в якої шансів на перемогу не було. Були Надія на Бога, Віра в правду, Любов до свого народу. Коли боротьба наближалася до межі, за якою небуття, в Справедливості виникало питання, як її гідно переступити, адже загнаний за межу завжди буде переможений. Хто ж сам переступить її, завжди залишає за собою право навіть через віки повернутися в пам'яті до свого народу чистим. У свою чергу, як це буває, Підступність почувається впевнено лише в тому випадку, коли бачить перед очима противника переможеного.

Як відомо, Справедливість знала цю слабкість Підступності, тому всі переступили цю межу добровільно, не давши Підступності нагоди втішитися перемогою. Мабуть, тому сьогодні з небуття повертаються ті, хто колись відступив, але не осоромив історії свого народу. Повертаються, щоб підтримати в ньому Віру, Надію, Любов для майбутніх поколінь.

«Остап» чекав свого зв'язкового, а його все не було. Тим часом на це були свої причини. Кожну підозрілу людину затримувала міліція, тому до відділу йому доводилося добиратися приховано.

Андрій добіг до переліску. Тут він почувавсь, як удома. Ліс для партизана — домівка, батько і мама. Він годує, обігріває, переховує, лікує.

По дорозі ввечері зайшов до села, щоб трохи підкріпитися. Все було гаразд, потрапив до порядних людей, які влаштували на нічліг, нагодували і дали дещо з собою. Вдосвіта піднявся і пішов навпростець до лісу. Вже на краю села побачив поліцая. Той теж звернув увагу на обідраного, але озброєного чоловіка, який поза городами кудись прямував. Безперечно, поліцай здогадався, хто це і куди йде, але своєю поведінкою продемонстрував, що реагувати не збирається. Коли Андрій уже на краю села переходив дорогу, з бокової вулиці виповз німецький автомобіль. Надіятися на те, що німці не звернуть Увагу на озброєного, було б безглуздям, тому Андрій вирішив покластися на власні ноги й волю Божу та чимдужче бігти до лісу. Сили після відпочинку й сніданку були, тож рвонув і помчав через поле. Коли почув позаду стрілянину, почав петляти, щоб ворогам було складніше прицільно стріляти. Ще трохи потрачено часу, і от Андрій у безпеці. Тріск автоматів не вщухав, але вже не лякав його. Кулі шелестіли то тут, то там, і paптoм якась з них зрикошетила від дерева й, мов оса, вп'ялася через благенький піджак у праве плече. З нього бризнула кров. Андрій знав, як у цьому випадку чинити — вчили в лісовій школі. Спочатку на ходу, рухаючи раменом і промацавши обережно навколо рани тіло, встановив, чи нема переламаних кісток. Все наче гаразд. Через якийсь час вирішив зупинитися на хвильку і перев'язати рану, бо кров вже промочила сорочку до пояса. Зняв піджака і побачив лише одну дірку. Відразу ж пригадав застереження про те, що таке не наскрізне поранення є дуже небезпечне. Після нього треба шукати кулю в тілі. І чим швидше. Поспіхом перев'язав розірваною сорочкою плече, щоб припинити кровотечу, одягнув на голе тіло піджак, закинув зброю на ліве рамено й пішов далі. Крокував наче прудко, та плече дедалі більше нило, боліла шия і терпла рука, пов'язка брякла від крові. Йти ставало важче.

Після чергового відпочинку піднятися вартувало немало сили.

Коли прибув у відділ, Андрія було важко впізнати, так біль перекосив обличчя. Коротко повідомив про результати зустрічі, а потім сказав:

— Дорогою зустрівся з німцями, мене поранили.

— Санітар, оглянувши рану, скрушно похитав головою: без операції не обійтися, може бути гангрена. Щоб привезти лікаря, треба було потратити на це кілька годин. А якщо лікар не на місці? Всі втупили погляди у санітара. Він бував при таких операціях, але сам їх не робив. Знав, що на полиці в ящику лежить прекрасний блискучий німецький інструмент... Але щоб самому...

— Ні, я цього не потрафлю, — сказав несміливо. Андрій застогнав:

— Ріж, не бійся.

— Здавалося, що він сам роздер би рану, аби викинути цю злощасну кулю. Але коли торкався плеча, в голові тьмяніло, все витісняв біль. Андрій був поранений уперше. До цього випадку лише бачив муки й плач поранених, співчував їм, допомагав і потайки думав, що сам такі страждання терпів би стійкіше. Сьогодні невідомо, де щезли терпіння, воля...

Санітар ще вагався, але водночас наказував:

— Готуйте кип'яток, горілку, будемо стерилізувати інструмент. Лаштуйте широкий тапчан, пана Андрія доведеться прив'язувати за руки і ноги, бо так він витерпіти операцію не зможе, буде смикатися, тут потрібен спокій. А за лікарем все таки пошліть.

Усі забігали. Андрій мимоволі крізь примружені повіки спостерігав за метушнею. Зараз будуть різати. Чи може бути сильніший біль, ніж той, який він терпить? Раптом відчув, що біль десь щез, його як не було. Страх перед більшим випробуванням витісняв біль. Андрій навіть завагався: «Може, біль цей не в плечі, а в голові, у свідомості, може, якщо людина захоче, то зуміє від нього відмежуватися».

У цей момент підійшов санітар із склянкою горілки і запропонував випити: буде легше. Раніше Андрієві інколи доводилося випивати, але ж не склянку відразу. Тому перепитав: «Всю випити?» Санітар підтвердив, що так. Після того, як прибув Андрій, усі розмови точилися тільки навколо справ і поранення, говорити про їжу було якось недоречно. Тому склянка міцної горілки натщесерце через кілька хвилин подіяла, все тіло затерпло. До Андрія підійшли два хлопці й обережно почали переносити на змонтований тапчан. Плече знову занило. Але відчуття було притупленим. Коли хлопця прив'язували мотузками за руки й ноги, втома і горілка докінчили свою роботу. Андрій впав у забуття. Санітар, промивши рану горілкою, пригадував настанови лікаря, що при операції необхідно бути відважним, сентименти тут недоречні, і сміливо почав обмацувати рану. Андрій корчив обличчя, стогнав, але не шарпався. Санітар відчув щось тверде на глибині 3-4 сантиметри. Гострим кінцем блискучого ножа обережно прорізав рану хрест-навхрест. Промочивши її ватою, взяв пінцет і вийняв кусочок металу — невеличку гостреньку кулю. Кинув її на металеву тацю. Обличчя Андрія вкрилося потом, все тіло було як не його, його був лише біль, що туманив свідомість.

Санітар ще раз обробив горілкою всю рану. Зчепив голкою зі спеціальним шовком розчепірені порізами ножа шматки шкіри, тісно перебинтував і сказав: «Все, можете розв'язувати, будемо надіятися на волю Божу».

Минуло кілька годин, Андрій марив, стогнав. Коли отямився, відчув, що до болю в руці додався ще й біль у голові. Поглянув каламутними очима на хлопців. Санітар сказав, що все в порядку і показав кулю, яку вийняв з плеча. Але це не втішило Андрія, він, здається, нічого не міг сприймати. В нього була гарячка. То нестрашно, заспокоїв санітар. Так має бути після операції, дамо порошки, щоб збити температуру.

Удосвіта приїхав лікар. Пораненому треба було зробити перев'язку. Тож лікар взявся відкривати проопероване місце. Андрій прийшов до себе. Біль трохи вщух. Лікар легенько промацав рану, щось мугикнув, а потім поглянув на санітара і сказав:

— Непогана школа, колись будеш добрим хірургом. Потиснув дещо розгубленому санітарові руку.

— Вважайте, хлопці, — додав, — що ви вже маєте свого спеціаліста. Я взяв знеболюючий засіб. Повернувся до Андрія:

— Через тиждень знімемо шви, і будете в строю.

— Я би щось з'їв, — сказав Андрій.

Усі засміялись, і лікар зробив висновок, що справи поліпшуються.

— Дайте, хлопці, йому поки що ромашкового відвару, — порадив. — А порошки все-таки випийте.

Молодий, здоровий організм вимагав свого. Як тепер зрозумів Андрій, рана не була небезпечною, але біль — то завжди біль. Навіть якщо не сильний, але безнадійно довгий, то може довести до божевілля. Вдячно поглянув на санітара, який відважився скоротити тривалість його мук. Справді, продовжував розмірковувати Андрій, щоб зрозуміти людину, необхідно почати думати так, як вона, щоб зрозуміти біль, і треба його зазнати й перетерпіти. Ой, як можна під ним зламатися...

Донесення від Андрія до «Остапа» прийняв його заступник «Бондаренко», бо «Остап» під с. Альбанівка теж був тяжко поранений у голову, шию і руку. Після тривалого лікування йому запропонували інші функції... «Остап» поринув у політичне життя. Під дією ідеологічних факторів у повстанський рух впроваджували розмаїті провокаційні акції. Малосвідомі вчинки окремих громадян вимагали покари. Пригадалось таке повідомлення про покару, що відбулось в одному селі. Кожен такий випадок мав розголос серед населення. Однак, все за чергою.

Спочатку в селі говорили, що хтось прийшов вночі й пограбував у баби Горпини тютюн. Потім уточнили: куриво реквізували для вояків УПА. Насамкінець казали, ніби вночі до Горпини зайшов Місько Шепів і сказав: «Бабо, давай тютюн, бо хлопці з лісу курити хочуть». Гріх було відмовити борцям за Україну, розмірковувала Горпина, але, як розказували люди, Місько, не дочекавшись її згоди, оберемками склав тютюн у верету і кудись поніс його.

Коли ці та інші розмови Михайлові набридли, він вирішив зайти до баби і з'ясувати, що й до чого. Тільки вийшов з хати на вулицю, як його зупинила коротка команда: «Стій, слухай, що скажу. Уважно і чітко виконувати всі мої накази. Як надумаєш втікати, куля швидко нагадає, що ти зробив дурницю». Михайло краєм ока побачив у тіні дерева хлопця з автоматом. «Куди йти?» — «Прямо по вулиці, поки що нікуди не звертай». Михайло пішов прямо. Поряд, перебігаючи від дерева до дерева, переміщалися двоє чи троє озброєних хлопців. Потім повернули направо, наліво, й він несподівано опинився під дверима баби Горпини.

До хати увійшли разом з озброєним чоловіком. Вояк, навіть не вітаючись, суворо запитав: «Цей брав у вас тютюн?» Баба тремтячим голосом відповіла, що цього хлопця вона знає, то є Місько Шепів, а цей, який брав тютюн, був просто подібний до нього.

Михайлові наказали вийти в сіни й чекати. Тим часом до хати ввели іншого чоловіка, як виявилося, із сусіднього села. У прибульцеві бабка впізнала того, хто реквізував у неї тютюн ніби для вояків УПА. Злодій винувато опустив очі. Вояки попросили в бабці вибачення і вийшли всі разом з хати, вивівши із собою злодія. На вулиці чекало ще кілька озброєних людей у напіввійськовій формі. Через садки пішли за село. На душі Михайла було моторошно. В свої шістнадцять літ він уперше був позбавлений змоги порадитись із близькими і йшов чужою опікою назустріч невідомості.

У неглибокому ярку зупинилися. Тут один із вояків, мабуть, старший, іменем УПА оголосив вирок за пограбування маломаєтного населення — 10 шомполів по задньому місцю грабіжника.

Одразу ж взялися виконувати вирок. Шомпол із свистом раз за разом опускався на товсте сукно райтків злодія . Десь на сьомому ударі караний чоловік простогнав: «Хіба так роблять свої люди...»

Ця фраза викликала буквально вибух обурення у старшого групи, і він закричав: «А чи думав ти, сучий сину, про своїх людей, коли грабував немічну бабу Горпину, ще й під прикриттям воїнів УПА. Щоб ти краще пам'ятав своїх людей, та щоб ще прокинулася совість, яка у тебе, негіднику, мабуть, у задньому місці, дайте йому ще 10 шомполів, хлопці».

Виконавець вироку був сумлінною людиною і не допускав браку в роботі. Від кожного удару по задниці любителя тютюну Михайлів задок теж сіпався. На думку чомусь спало нapoдне прислів'я: «Якби знав, де впаду, підстелив би соломи». Cправді якби знав, що потрапить у таку історію, підставив би дещо під штани. Але доля була милостивою до хлопця. Коли шомпол цвікнув удвадцяте, старший звернувся до Михайла: «Запам'ятай, хлопче, ти був свідком справедливого вироку УПА за злодійство. Йди додому і розкажи людям, що серед наших вояків нема злодіїв. А хто надумає під виглядом повстанців красти, того чекає невідворотна кара».

Після цієї короткої, але переконливої промови озброєні хлопці залишили Михайла і покараного на місці. Самі пішли ярком у поле, за яким бовванів темний ліс. «Усе могло бути значно гірше», — думав Михась. Покараний стогнав. Михайло взявся допомагати йому. Коли упівці відійшли вже далеченько, дядько кинув їм навздогін: «А щоб вас шляк трафив, бандерівці прокляті!»

Михайлові стало прикро на душі від тих слів, і він звернувся до дядька: «Ви знаєте, я дуже спішу додому, мене чекають батьки. То я побіжу»! І справді — побіг через поле додому.

Вдома на запитання батьків, де блукав допізна, відповів, що в гарну погоду не гріх подихати свіжим повітрям.

У наступні тижні в селі було спокійно, хоча через деякий час від баби Горпини долинула нова чутка: нібито кілька днів тому хтось до неї приходив і приніс розрахунок за отой самий тютюн. Можливо, це було, а може, не було, але баба Горпина, побачивши Михайла, лагідненько, майже пошепки сказала:

— Дякую тобі, Михасю, що поміг встановити правду. На цього чоловіка я вже не гніваюся, він якось увечері приходив, вибачавсь і приніс мені трохи яєць. Я завжди знала, що бандерівці не грабіжники.

Приніс яєць? У Михайла майнула думка: «А якщо дядько був у тітки Килини, яка мала багато курей, і знову під виглядом повстанця обікрав цьогораз її?»

Вирішив вивідати, звідки дядько взяв яйця. Для цього потрібно було йти до його села. Як надумав, так і зробив. При зустрічі з покараним довідався, що за час, протягом якого відлежувався після екзекуції, а це було коло двох тижнів, жінка склала решето яєць, їх і відніс бабі Горпині, коли почав ходити. Михайло заспокоївся. Цікавість перемагала, і те, що хотів запитати ще тоді вночі, виринуло сьогодні: «Чи дуже було боляче, коли били шомполом?»

Дядько без слів засунув руку в кишеню, вийняв звідти напівзігнуту трикопійкову монету і багатозначно мовив: «Вона була в задній кишені — під шомпол потрапила». Відповідь переконувала.

Такий урок не міг не запам'ятатися.

Лицемірні дії підступної влади схиляли до співпраці багатьох молодих людей. Але фальш рано чи пізно проявлялася.

Прихід Червоної армії після останнього відступу німців став і для Михайла подією, яку можна було порівняти хіба що з загостинами після довгих і зливних дощів сонячної, лагідної теплої погоди. Та й багато людей думали, як Михайло: може, такі величні сили справді встановлять спокій, злагоду і справедливість на цій стражденній землі. У гарнізоні, розташувався в селі після відходу німців, дуже уважно ставилися до людей з такими переконаннями, старалися не лише підтримати, а й розвинути ці думки. Для боротьби, як казали, з бандерівськими бандами, були невідкладно сформовані загони винищувачів, у які входили навіть ті, хто прийшов з лісу з повинною. Мовляв, хоч дехто вважав такі методи боротьби підступними, і не в усьому гуманними, але що ж було робити.

Мабуть, керуючись такими мотивами, нова влaда запропонувала Михайлові стати заступником голови сільської ради. Він погодився без вагань. Його куций життєвий досвід не міг давати інших порад розуму. Як одного, так і іншого вистачало для прийняття лише таких рішень. Михайло сліпо повірив, що час справді вимагає активного включення в будівництво нового суспільства, і молоде серце хлопця відгукнулося на цей поклик.

У розмовах з Михайлом районні керівники, гарнізонні наголошували: є ще темні сили, колишні куркулі, інші малосвідомі верстви населення, які чинять опір новому, незабаром у результаті серйозної роботи все стане на свої місця. Михайлові пропонували виявляти таких малодушних людей та інформувати про них і їх дії міліцію, гарнізон, районне керівництво.

Михайло часто розмовляв зі своїм дядьком Кирилом, який не раз тихо повторював: «Не вірю я цим більшовикам-брехунам, вони ніколи не бажали добра людям. А якби хотіли, то не вивозили б до Сибіру тих, хто любить землю і вміє коло неї ходити»...

Голова сільської ради дядько Петро — вже старший, збагачений життєвим досвідом чоловік, чомусь більше мовчав, ніж говорив. Коли інколи в хаті-читальні сперечалися з якихось проблем, міг задрімати, а коли його будили й запитували: «А ви як думаєте?», відповідав: «Чим більше сну, тим менше неприємностей». Потім дуже зацікавлено перепитував: «А про що мова?» Тоді молоді, нетерплячі махали рукою і безнадійно додавали, що десь там за селом глухих стріляють. Так на диво жартівливо закінчувалися всі дискусійні балачки.

Попри всю невизначеність треба було зміцнювати політичні позиції, і Михайло бігав від хати до хати, переконував усіх у доцільності й необхідності організації колгоспу. Мовляв, робота колективом принесе селянам достаток. Незважаючи на всі старання, люди чомусь не дуже радо зустрічали такі візити і пропозиції. Дехто відкрито застерігав Михайла: «Не дуже старайся, а то потрапиш на очі бандерівцям, то вони з тобою не панькатимуться. Ти ж бачиш, більшовики відібрали землю, висилають у Сибір порядних, працьовитих людей, а звідти завозять любителів легкого хліба, які не дуже поспішають у село, а якщо і йдуть, то керівниками...» Перестороги були слушними, але в голові роїлися й інші думки. Скільки тих бандерівців залишилося? Кого боятися, поганого ж для своїх людей не хочемо. А бандерівці хоч і відстоюють начебто незалежну Україну, але від кого?

— З москалями жити можна, — якось зауважив Івась-пиячок із Загородів. — Сила на їхньому боці, он як німця поперли. До того ж хлопці непогані, завжди підтримають компанію на сто грамів, і до дівчат з ними весело ходити...

Тим часом то тут, то там відстрілювали, виловлювали, іншими словами, винищували нічних. Вони були настільки переконаними і відчайдушними бійцями, що їхні вчинки навіть у багатьох тих, які здійснювали ці акції, викликали захоплення і повагу. Незабаром і Михайлові випала нагода переконатися в тому.

Якось він почув перестрілку край села. Мабуть, знову виявили криївку, подумав. Вирішив бігти до місця перестрілки, але перед тим зайшов до голови сільської ради. Дядько Петро, як виявляється, теж почув тріскотню автоматів і поспішно збирався, але, мабуть, не туди, бо коли Михайло увійшов у його двір, встиг кинути через плече, що дуже поспішає у невідкладних справах, чкурнув у кукурудзу.

До місця перестрілки Михайло пішов сам. Коли прибув туди, акцію вже закінчили. Виявляється, криївка була в дворі тітки Теклі. Тут переховувались її син і ще три невідомих хлопців. Хтось доніс про криївку в НКВС. Двір оточили і запропонували воякам здатись, але з криївки не відповідали. Тоді енкаведисти змусили бабу Теклю спуститися до партизанів, сподіваючись, певно, що вони, не зрозумівши, хто це, застрелять її і викличуть до себе таким вчинком відразу людей. Але хлопці не вбили бабу. Потім, коли Теклю змусили ще раз спуститись у підземелля, то дали їй у руки протитанкову гранату — у розрахунку, що вона там вибухне, коли у повстанців закінчаться набої і вони надумають скористатися гранатою. Але хлопці вирішили не здаватися і останні кулі випустили собі у скроні. Баба Текля знову піднялася на поверхню, розповіла, що бачила і передала тремтячими руками смертоносний метал енкаведистам. Вони, знявши з гранати запобіжника, кинули в бункер. Мертві тіла пошматувало.

Коли на місце трагедії прибув Михайло, бабу Теклю послали в криївку втретє — винести на поверхню те, що залишилося від людей. Текля, як божевільна, лементіла: «Івасю, коханий, де ти, Івасю коханий?...»

Михайла гарнізонні зустріли насторожено: «А, пришел сопляк, а председатель, сука, сбежал — испугался. Смотри, кто такие?»

Михайло, помянувши на закривавлені шматки, нічого не міг зрозуміти. Таке місиво бачив уперше. Він зблід і відчув нудоту. З цього стану його вивів удар прикладом автоматата в спину: «Ну, что, гаденыш, молчишь? Не узнаешь, падло вонючее?» Удари посипались один за одним з усіх боків. Михайлові довелося перестрибувати через мертві закривавлені тіла: «Смотри внимательно, бандеровский последыш, с тобой будет то же самое, если вздумаешь вилять». Потім Михаило впав поряд із понівеченими трупами, його тіло здригалося від беззвучного ридання.

Лише тепер він зрозумів, чому голова сільради дядько Петро так поспішно втік у кукурудзу нібито в невідкладних справах. Він знав, що робив. Його багаторічний життєвий досвід підказував: коли звір показує ікла — це страшно і навіть смертельно небезпечно. Минуть роки, і він розповідатиме дітям та внукам, як впроваджувалась гуманна радянська влада. Та цей «гуманізм» мав різні форми. «Остап» наслухався про них вдосталь...

* * *

Цього вечора Стефа, як завжди, пішла до хліва видоїти корову. Помила вим'я своєї красої, взяла між колін скіпець, і молочко заструменіло в посудину.

Видоївши корову, хотіла віднести відерце до хати. Але через віконце побачила на подвір'ї незрозумілу метушню озброєних людей. Вирішила не поспішати, роздивитись уважніше, що там коїться. Двері хати відчинилися, на поріг вийшла мати. Вона, мабуть, хотіла йти до хліва, але якийсь здоровило затиснув їй рота ганчіркою, щоб не кричала. Стефі стало страшно. Вона почала гарячкове думати, що робити. Треба бігти в село, бо їхня хата на околиці, й попросити допомоги. Якщо вийти через двері, то її впіймають, і хто знає, що буде. Тихенько поставила відерце в кутку, а сама через віконце, що виходило на город, вибралася з хліва.

Навпростець побігла до села. Але було ще не настільки темно, щоб її не помітили. Хтось із тих, які стояли на вулиці, побачивши дівчисько, закричав: «Стій», а потім почав стріляти. Стефа спиною відчула, яка близька до неї смерть. Десь зовсім поряд пролетіла одна за одною кулі. Вона з жаху почала кричати: «Люди, рятуйте, грабують...» У цьому голосі були страх, відчай, просьба. Не відгукнувся б хіба німий.

Через село саме проходили на варту «ястребки». Почувши Стефу, вони поспішно зібрали, кого могли, й вирішили оточити обійстя, звідки долинали стрілянина і крики. Напрошувався висновок, що якась банда хоче пограбувати Метельських. Хвилин через п'ятнадцять дві групи озброєних хлопців наблизилися справа й зліва до житла. Там, мабуть, зрозуміли, що оточені, перестали стріляти й очікували.

Старший «ястребок» крикнув: «Хто там, здавайтеся, ви оточені...» Від будинку відповіли: «А вы кто такие? Mи, например, здесь делаем облаву...»

Усе стало на свої місця. Огляд вирішили завершити спільно: «ястребки» і міліціонери з району, які ініціювали акцію. При огляді «бандитов» не виявили, щоправда в кімнаті й коридорі були пов'язані тлумаки з одягом, веретами, взуттям. Усе це, мабуть, якби не описані обставини, занесли б на рахунок «оголтелых бандеровцев».

* * *

До Станюків увечері підійшли озброєні хлопці в розмаїтій збираній формі — хто в німецькому френчі й російських військових зелених галіфе, хто, навпаки, в штанах угорського офіцера та кітелі російського взірця. Просили підготувати місце, щоб переховати від переслідування двох легкопоранених вояків УПА.

Розмовляли з господарем у хаті. Ганна, його дружина, в цей час мала свої клопоти у дворі.

Антін був розгублений, мовчав, а коли говорив, то здебільшого про те, яка сьогодні біда, як неспокійно на селі, нема що їсти. Ходив по хаті сюди-туди.

А на подвір'ї Ганна почула якийсь незрозумілий шум та розмову за хлівом. Прислухалась і вловила приглушені слова «Штрыкани, Алеша, мне точно говорили, что у них должно быть укрытие». Вмить зрозуміла — провокація, примітивна провокація. Крім того, від молодика, який стояв на варті, вчула запах алкоголю. «Щось не схоже то на наших хлопців», — розмірковувала.

Ганна тихенько, наче нічого не зауваживши, відійшла від хліва, наблизилася до хати і так, щоб почув Антін, почала бурмотіти: «А щоб ці нічні попропадали, ніде їм місця нема. Через них тільки нещастя».

Антонові цього було досить, щоб усе зрозуміти... І він почав говорити чіткіше: «Хлопці, йдіть собі, звідки прийшли, я нікого не знаю і знати не хочу».

Керівник провокації теж зрозумів: щось відбулося, що саме, ще не знав. Але на всякий випадок вдав, що вони не можуть ризикувати собою, коли населення таке несвідоме. І група щезла з подвір'я. А коли відійшли від обійстя, той же керівник сердито, тепер уже рідною мовою, кинув: «Кто-то чем-то засветился, мать вашу...»

Справді, брудним, недобрим світлом віддавало від цих людей.

* * *

Комусь у селі стало відомо, що завтра вночі великий загін повстанців, відступаючи на Захід, переходитиме через залізницю. Незабаром про це вже знали енкаведисти. Для перевірки достовірності інформації до села приїхав дільничний. Прив'язавши коня до яблуні, він одразу ж розпорядився зібрати «ястребків». На короткій нараді було поставлено завдання патрулювати залізничний перегін Зборів — Зарваниця. А точніше, сформувати групу з восьми чоловік, яка опівночі мала пройти від Зборова до Зарваниці, й звідти телефоном доповісти в Зборів, що бачили, чули і т. п.

Завдання, з одного боку, нескладне, а з другого, якщо справді через залізницю переходив би відділ, то сутички б не минути, і наслідки, судячи з усього, стали б для «ястребків» не просто невтішними, а, мабуть, трагічними. Та про це не йшлося. На нараді визначили склад загону, старшим призначили «ястребка» Миколу, який виділявся розсудливістю і здатністю приймати самостійні рішення.

Після розпоряджень і вказівок дільничний пригрозив, що за виконання завдання буде дуже суворо питати. А оскільки День котився до вечора, вистрибнув на коня і щез.

«Ястребки» ще деякий час залишалися на місці. Почали розмірковувати. Якщо піти на залізницю, а там будуть вояки УПА, то це означає явну смерть. Якщо не піти, то завтра ж Доведеться в'язати клунки і збиратися в Сибір. Куди не кинь — всюди клин.

Старший групи в задумі мовчав, потім запропонував розійтися по домівках, а зібратися ввечері, біля залізничного моста для остаточного погодження дій. Окремі «ястребки» мали зв'язок з нічними. Микола знав про це і хотів отримати додаткову інформацію про згадану подію, відтак знайти вихід із становища, запобігти нещастю. Однак час швидко збіг, настав вечір, а прояснити ситуацію не вдалося.

Збір «істребків» був призначений на двадцять другу годину. Всі прийшли у призначений час. У кожного на душі було моторошно від усвідомлення ситуації. Чи то від страху, чи від розгубленості всі навперебій загомоніли. Одні казали йти, другі категорично заперечували, треті наполягали, щоб порадитися. Микола попросив бути тихо і після короткої паузи сказав: «Пропоную всім вам, братове, залишитись у своїх домівках. До Зарваниці я піду сам і без зброї. Думаю, що мене без зброї ніхто не зачепить. Якщо ж, не дай Бог, зі мною трапиться нещастя, і я не зможу зателефонувати до Зборова, то шукайте притулку в нічних чи у родичів у сусідніх селах, бо енкаведисти не пробачать вам. Ніхто не знатиме, чи вояки УПА вас повбивали, чи забрали із собою, тому й не шукатимуть там час покаже, як бути».

Усі мовчали, лише Олекса значуще простогнав: «Так, мабуть, іншого виходу нема». Микола передав свого карабіна Олексі, махнув рукою, наче хотів сказати: «Пропади все пропадом«, і пішов до колії. Хлопцям було ніяково, але що вони могли вдіяти в цій ситуації? Опустивши голови, повернулись і пішли до села.

Тим часом Микола задріботів по шпалах до Зарваниці. Дорога була неблизькою, більше десяти кілометрів. Спочатку йшов тихо, а потім вирішив, що ховатися нема чого, і почав тихенько насвистувати пісеньку. Зійшов місяць, і стало видніше. Мабуть, Господь зі мною, подумав Микола. Партизани будуть бачити, що я сам, що без зброї, то й помилують. Та поки що все дихало спокоєм. Закрадалися думки, що про перехід партизанів хтось видумав, і даремно всі так перехвилювалися.

В одному місці колія наче врізалась у пагорб. Обабіч височіли вали, насипані при вирівнюванні землі під залізницю. Микола приглянувсь уважніше і побачив, що на валах з обох боків стоять двоє озброєних. Ноги зватяніли, але розум підказував, що втікати або чекати безглуздо, його вже давно запримітили. Треба йти далі, ніби нічого й не побачив. І він пішов. Коли наблизився до валів, почув: «Стій, хто йде?»

Зупинився і відповів: «Хіба не бачите — людина». З валів запитали: «Куди йдеш?» — «У Зарваницю», — відповів Микола. «Чому серед ночі?» — «Бо послали». — «Зброю маєш?» — «Ні».

Микола на всякий випадок вирішив згадати ім'я Антона, про якого говорили, що він у селі станичний. «Антін сказав, — продовжував він, — щоб іти без зброї...».

Трохи пошептавшись, загадкові вартові сказали:

«Проходь, але якщо хтось запитає, чи бачив когось на колії, скажеш, що нікого».

Було біля першої ночі. До Зарваниці залишалася половина дороги. Микола заклав руки за спину і подріботів далі. Йшов не оглядаючись. Було таке відчуття, що цівка скоростріла постійно дивиться йому в потилицю.

У Зарваниці вирішив зайти до чергового й зателефонувати до Зборова. Коли відчинив двері, черговий у телефонних навушниках зірвавсь із стільця і підняв руки... Микола глянув на його перелякане обличчя і з запізнілою сміливістю — забув, як сам виглядав недавно, — сказав: «Опусти руки, дурню, і зв'яжи мене зі Зборовом». Душа торжествувала — він живий, і ще семеро залишаться з сім'ями на батьківщині.

Через хвильку черговий передав Миколі телефонну трубку для розмови зі Зборовом. Із знанням справи дмухнувши кілька разів у слухавку, сказав: «Альо». Тоді розмова по телефону для звичайного селянина була теж подією. З другого кінця телефонних дротів відповіли, що слухають. Микола бадьорим голосом доповів, що загін пройшов по маршруту Зборів — Зарваниця і чогось особливого не зауважив, а зараз повертається додому відпочивати. Поклав трубку...

Прийшовши до села, переконався, що його товариші не сплять. Вони чекали на нього, бо від того, чи він повернеться, залежала доля їхня і їх сімей.

— Ну що? — запитували навперебій.

— Нічого, — відповів Микола, — Бог милував. Ідіть відпочивати, я доповів, що ми пройшли загоном. Майте на увазі, що нічого особливого по дорозі не зауважили.

Не встиг Микола задрімати, як знову приїхав дільничий. Дружина розбудила, щоб доповів про виконання завдань. Розмова не клеїлася. Дільничний був роздратований. Кричав: «Как это ничего не видели? Нам точно известно, что через железную дорогу должен был пройти бандеровский отряд. Микола виправдовувався:

Мабуть, ми з ними розминулись або пройшли в різний час.

— Вы, подлецы, не ходили — прятались. Испугались.

— Як не ходили, — пояснював Микола, — коли я із Зарваниці телефонував вночі до Зборова.

— Вы не должны были розминуться, у нас был точний расчет...

Тут Микола не втримався і запитав: «На що був точний розрахунок? На нашу смерть? Ви чому не пішли з нами, якщо не довіряєте?» Довго ще перекидалися словами Микола і дільничний, аж поки той не зрозумів, що проговорився про примітивний розрахунок зіткнути своїх зі своїми. Махнув рукою, вийшов на вулицю, гицнув на свого сивого коня і поскакав у район.

«Очисти, Господи, їх чорні душі від чорних розрахунків» — подумав йому вслід Микола і теж втомлено почимчикував додому.

* * *

Тим часом змінювалося і партизанське життя. В результаті розмаїтих провокацій втрати ставали дедалі більшими. Донесення, що надходили до штабу через «Остапа» з різних місць, інколи пригнічували. Багаторічна боротьба та смуток окремих невдач психологічно виснажувала багатьох. Окремих розчаровувала, ще інших кидала в розпач, а ще дехто похитнувсь у вірі...

* * *

Звістка про те, що начебто вбили керівника Служби безпеки Нагнибіду, який був родом з Яблунева, розтривожила хлопців. Усі добре знали Нагнибіду. Він завжди був там, де складно і важко. Ніхто не знав, коли він відпочивав. Розмови з ним запам'ятовувалися цікавістю, серйозністю і правдивістю. Його не боялися, незважаючи на те, що від його справ завжди віяло страхом.

Лише через кілька днів стало відомо, що Нагнибіда все-таки залишився живим. Виконуючи якесь завдання, напоровся на енкаведистську засідку. Відстрілювався до останнього патрона, щоб не здатися живим. Останній постріл — собі у скроню. Але Бог не дав смерті. Куля пройшла через голову навиліт, а він залишився жити. Енкаведисти, мабуть, знали, кого взяли, тому не добили, а почали його лікувати. Кажуть, коли Нагнибіда прийшов до тями, то запитав у медсестри: «Де я?» Та, звичайно, відповіла: «Не хвилюйтеся, ви у лікарні». Провівши навколо очима, побачив за плечима медсестри чоловіка в погонах, який запитував у неї: «Ну что, он пришел в сознание?» То було останнє, що бачив Нагнибіда. Після цього зір до нього вже ніколи не повернувся. Мабуть, стресова ситуація довершила свою ганебну справу. Але це стане відомо через багато років, коли старий сліпець повернеться до свого порожнього дому після тюрми...

А на цьому етапі для повстанського підвідділу, в якому перебував Ярослав, наступила смуга суцільних прикрощів. Під час останньої операції один із повстанців утік, казали, що пішов здатися властям. Нова влада обіцяла прощення всім, хто добровільно здасться чи прийде з повинною. Колись до Нагнибіди хтось підійшов і запитав: «Чи справді така милосердна нова влада? Мабуть, хочуть виманити слабодухих». Він, трохи помовчавши, відповів теж запитанням: «Хлопці, суть не в тому, помилують чи покарають, необхідно думати глибше: чому борців за волю свого народу повинен прощати ворог цього народу? За наші гріхи, що ми, можливо, допустили в боротьбі, Бог нас простить. Наша совість, братове, чиста. Ми не винні ні перед ким. Хіба може бути винен той, хто хоче волі собі й своїм людям? А прощення від людей — хай вимолюють наші противники».

Нелегко було відповідати на такі запитання і вести такї розмови, але це необхідно було робити, тому що життя ставало дедалі складнішим, тривожні думки закрадалися не в одну молоду повстанську голову.

У душі Ярослава надлом відбувся після того, як його земляк, сотенний Андрій, у розмові зауважив:

— Знаєш, Славку, мабуть, не вдасться нам перетягнути цього воза через перевал... Звичайно, він мав на увазі отримати перемогу.

— Надто крутий підйом, — продовжував сотенний, — дуже прикро буде залишити його, адже в ньому — наш народ, наші люди. Не дружно тягнемо — це одне. Друге — багато гальм поначіпляв час на наші колеса, іншими словами, зав'язли ми в багнюці і наскільки — невідомо...

Ярослав прекрасно розумів, що мав на увазі Андрій. Боротьба починалася в одних умовах, пройшла кілька етапів, та один від одного не ставав легшим. Ніхто про це не казав, всі відчували, що ось-ось від Центрального проводу надійде директива про припинення боротьби. Але нині ця боротьба ще тривала. Гинули люди, гинули надія й віра. Час вимагав перерви.

Недавно Ярослав був вдома. Батьки з плачем благали піти замельдуватися. Казали, що в сусідньому селі колишній партизан уже так зробив — і нічого, живе вдома, ніхто його не чіпає. Ще наполегливішою у проханнях з'явитися з повинною була Галя. Заради неї Ярослав був готовий на смерть, але здатися енкаведистам... Ще не міг цього зробити, але вже й не забороняв собі таке думати. Мабуть, власне такі думки спонукали його через кілька днів почати розмову на цю тему з Андрієм. Він поглянув уважно на Ярослава й суворо відповів:

— Ярославе, в наших умовах не можна проявляти м'якотілості, на все буде наказ чи директива. Якщо я з тобою про таке міркував, то тільки міркував...

Андрій різко повернувсь і пішов. То було знаком недовіри.

Ярослав знав, що це таке. Саме усвідомлення цього послужило тим поштовхом, що надломив його переконання.

Прийшов черговий раз уночі додому, а там його чекала Галя з цікавим повідомленням. Виявляється, вона вже домовилася через своїх знайомих, що він наступного тижня зайде в районне відділення НКВС і заявить про відмову від боротьби. Потім вони з Галею поберуться і щасливо заживуть. Ярослав нічого не відповів. Довго мовчав. Справа в тому, що він мав виконати завдання. Як було вчинити? Вагався... Врешті, втома, бажання спокою і милості взяли верх.

У НКВС, щоб не відлякати Ярослава і йому подібних, поставилися до заяви дуже схвально, доброзичливо. Ніби між іншим запитали:

— Много там вас еще таких? Бросайте это дело, ребята, возвращайтесь по домам. Сопротивление безполезно. Разве стоит жертвовать жизнью ради иллюзорной мечты? Ведь мы не враги вашему народу. Но националистические, несознательные элементы будем уничтожать. Вот позавчера четверых ваших под Соколовкой подстрелили. В них должна была состояться какая-то связь — совещание с представителями Центрального провода. Нас предупредили. Один из них на встречу не пришел. Наверное, умный человек, в другом случае там же нашел бы себе могилу.

В Ярослава забігали мурашки по спині... Це він повинен був попередити про відміну зустрічі й перенесення її в інше місце і на інший час.

Щасливі батьки готувалися до весілля. Ще щасливішими були молоді. Але неспокій бентежив душу Ярослава. Позавчора він дізнався, що в сусідньому селі партизани вночі забрали одного з тих, хто прийшов і здався... Весілля готували на третю неділю. До священика вирішили йти в сусідню Озерянку, щоб не давати підстав для розмов у своєму селі. Але як би не зберігали таємниці, а вони все ж просочуються, як вода крізь клепки пересохлої бочки.

Ярослав з Галею і родиною прибули до священика ввечері. Саме в ту пору, коли треба здійснювати ритуал. Тільки зайшли до плебанії, ще й не почали розмову зі священиком, як двері приміщення ще раз прочинились, і на порозі постало двоє озброєних. В одному з них Ярослав упізнав Олексія, заступника керівника СБ Нагнибіди. Не вітаючись, Олексій підійшов до нареченого, глянув йому в очі, потім з розмаху вдарив по обличчю. З носа потекла кров. Галя зойкнула. Родичі заціпеніли. В тиші прозвучало лише одне слово: «Ходімо». Воно було звернене тільки до Ярослава. Коли двері за ними зачинилися до приміщення зайшов священик. Побачив заплакану наречену, рідних Ярослава й Галі, й усе зрозумів. «Господи, прости нам гріхи наші», — зойкнуло його серце.

Слідство у справі Ярослава тривало недовго. Все було зрозуміло... Потім до нього підійшов сотенний Андрій і скрушно похитав головою: «Ярославе, Ярославе...» Показав директиву Центрального проводу, в якій була рекомендація про розформування підвідділу у зв'язку з тим, що на цьому етапі боротьба втрачала сенс. Через хвилю Андрій додав: «Втім, для тебе це вже не має ніякого значення, з твоєї вини ми отримали її із запізненням, з твоєї вини загинули люди...»

Ярослав більше ніколи не повернувся до свого села. Де і куди він щез — нікому не відомо. В селі казали, що нічні забрали...

* * *

Справді, Центральний провід ОУН прийняв рішення про припинення опору УПА, але це було пізніше і не стосувалося членів ОУН. Для них боротьба тривала...

На одній із львівських вулиць «Остапа» заарештували, та цьому були передумови.

Штаб УПА підготував черговий циркуляр для військових округи про уточнення дій підрозділів, що виконували завдання в прикордонних із Заходом зонах, та для його розповсюдження необхідно було зі Львова отримати підтвердження Центрального Проводу ОУН.

Генерал «Тарас Чупринка» особисто викликав «Остапа», дав інструкцію і побажав щасливої дороги.

На цей час для нього вже було підготовлено фальшививий паспорт та військовий квиток на прізвище померлого жителя з Рогатина Боднара. «Остап» знав зв'язкову особисто, завдання не було надто складним. Єдиною пересторогою було те, що хтось міг його впізнати.

Прибувши до Львова приміським поїздом, пильним оком помітив зразу кількох агентів НКВС, які, ніби прогулюючись по перону, вели стеження і просто спостерігали за підозрілими пасажирами. На жаль, Омелян виявився таким, тому що перейшовши до трамвая, в дзеркалі водія помітив одного з них. Вирішив через зупинку зійти і відірватися. Та «хвіст» не відставав, а вже через якихось 15 хвилин він зрозумів, що його розкрито. Гратись у піжмурки не було сенсу. З допомогою міліціонерів «Остапа» затримали. На квартирі, де він за паспортом був прописаний, його не знали...

Зробивши попередній допит та зрозумівши, що в руки потрапила птаха високого польоту, «Омеляна» зразу ж переправили до Києва.

Три довгих місяці тортур, а признання одне: «Так, я боровся за самостійну Україну і від цього не відмовляюся. Більше, незважаючи ні на що, нічого не скажу. Це моя боротьба, і вона назавжди залишиться зі мною».

Переконавшись у твердості позиції заарештованого, військовий трибунал виніс вирок: «Смертна кара»!

«Остап» після отримання повідомлення про вирок не дуже здивувався. За таку поведінку іншої кари не давали. Звичайно, загинути в бою, мабуть, було б героїчніше. Та нічого не вдієш, кожному своє.

Увечері, помолившись, ліг спочивати. Пригадав козака-кобзаря з його легендами. Посадника, який пожертвував собою заради жителів міста. В роздумах над тими героями, котрі надихали його на боротьбу й життя, ніби задрімав, і наснилося йому, що зайшов до нього в камеру старий кобзар, присів на ослін, подивився глибоким поглядом і промовив: «Прийшов я, хлопче, до тебе, бо глибоко до серця взяв ти мої слова про вірність своїй державі — Україні. Не втрачай надію. Суджено тобі ще дожити до мого віку і вільної України дочекатися. Будь терпен — будеш спасен. Гаразд, не можу я бути більше з тобою. В нас там теж є свої правила і порядки». Він піднявся з ослону і ніби розчинився в повітрі.

«Остап» немов спав і не спав. Кобзар ніби був і не був, — свідомість його неначе просвітліла. Невідомо звідки взялися сила, віра, оптимізм.

А незабаром Президія Верховної Ради СРСР справді відмінила смертну кару.

Ідучи товарняком на Колиму, молився до Господа Бога за державу і за козака-кобзаря Остапа, який вдихнув у нього нові сили. Коли добрався до місця призначення, із газет та тюремної пошти до «Остапа» дійшло повідомлення, що вбито Романа Шухевича. За офіційним звітом НКВС, генерала «Чупринку» нібито застрелив сержант Мухітдінов — коли генерал, який вибіг із сховку, накинувся на офіцера-чекіста. Але так записано в одній інформації. В іншому ж повідомленні прізвище сержанта, який стріляв у Шухевича, зовсім інше. Узявши до уваги цю обставину, а також те, що за вбивство генерала Чупринки ніхто з його виконавців не отримав ордена чи якоїсь іншої нагороди, сучасні українські історики Юрій Шаповал та Дмитро Веденєєв висловили припущення: важко поранений у бою з енкаведистами Шухевич, щоб не потрапити до їх рук живим, міг сам пустити собі кулю у скроню. Через досі не відоме місце його поховання.

«Остап» знав, що народився Роман Шухевич у місті Краковець на Львівщині 1907 року. Ще в гімназії став членом Української Військової Організаці (УВО). Закінчив Львівський політехнічний інститут. У 1929-му році вступив до ОУН. У 1933-1934 роках був референтом її крайової екзекутиви, яку тоді очолював Степан Бандера. Сидів у польській в'язниці. У липні 1944-го року обраний головою Генерального секретаріату УГВР.

Це — лише кілька штрихів із життєвого шляху Романа Шухевича, який присвятив себе боротьбі за волю України. За це і заплатив життям. За це на засланні відмучилися його батьки й сестра. За це розстріляли його брата і заарештували дружину. За це на засланні сорок років відстраждав і осліп син Романа Шухевича — Юрко. На волю його випустили аж у 1989-му...

І це теж штрих — до життя та смерті Романа Шухевича, а також — до легенди про «величезний гуманізм» радянської влади...

Генерал «Тарас Чупринка» був великим патріотом України і великим професіоналом у боротьбі за її незалежність. Супротивники Шухевича це дуже добре усвідомлювали, тому не шкодували сил і коштів для його знищення. Адже Роман Шухевич був добре підготовленим до бойових дій, відмінно знав тонкощі військової справи. А одна така людина була набагато небезпечнішою для більшовиків від сотень інших, здатних лише виголошувати патріотичні й антикомуністичні гасла.

І ще одна риса вирізняла Романа Шухевича з-поміж його оточення: він скептично ставився до того, що США можуть виступити проти СРСР. І сам, навіть перед лицем смертельної небезпеки, не збирався покидати Україну, щоб перебути тяжкі часи на Заході. Там ми нікому не потрібні, стверджував генерал, зате дуже потрібні тут — на своїй землі, своїм людям.

Після закінчення війни, у 1945 році, Роман Шухевич разом з однодумцями відпрацював тактичні основи протидії комунізації Західної України. Одна зі схем називалася «Дажбог» і передбачала збереження кадрів та глибоку конспірацію, друга — «Орлик» (створення позицій у східній Україні), а третя — «Олег» (підготовка молодіжного підпілля).

В умовах тотального стеження, коли всю Західну Україну заповнили енкаведисти та військові підрозділи, конспіруватися українським патріотам-підпільникам ставало дедалі важче. Не кажучи вже про Романа Шухевича, який на той час мав низку серйозних недуг (міокардит, гіпертонія, ревматизм), що виникли внаслідок багаторічних нервових напружень і перевтоми, тому мусив вдаватися до послуг лікарів. І все ж ще чотири повоєнних роки полювання на «Вовка», як називали Романа Шухевича енкаведисти, було безуспішним. І до львівських лікарів він неодноразово навідувавсь, і навіть до санаторію в Одесу їздив. Не тому, що хотів насолити своїм переслідувачам, хоча й цього повністю відкидати не слід, а тому, що допікали недуги...

Врешті-решт енкаведистам пощастило: схопивши у Львові одну зі зв'язкових Романа Шухевича, вони ледь не до смерті мордували її у в'язниці. А коли вона і після цього нічого не сказала, у камеру до підпільниці Дарки Гусяк підсадили таку ж побиту, як і вона, жінку, що вже мала виходити на волю. Дарця ризикнула передати нею записку. Та жінка виявилася агентом КДБ. Так вороги дізналися, де переховується генерал Шухевич. І почали планувати операцію з його захоплення саме на світанок 5 березня 1950 року.

Справді, відзначав «Остап» по сплині літ, за останні роки опубліковано дуже багато повідомлень про Романа Шухевич. На екрани вийшла стрічка Олеся Янчука «Нескорений», присвячена життєвому подвигові легендарного повстанського генерала. І все ж, думав він, у його біографії, в історії його життя, як і в моєму житті, а особливо — його незмірній любові до України є багато невідомого і навіть загадкового. А може, так і має бути? Може, любов тому й вічна, що її надихає і освітлює загадковість?

Мабуть, з почуття любові Володимир Фрей зі Зборова присвятив пам'яті Романа Шухевича вірш:

Гей, у лісі, в темних борах
Грали сурми бойові,
Формувалися упівці —
Славні лицарі-бійці.
Не журися, Україно,
Ми за тебе підем в бій.
Над лісами і полями
Грали сурми бойові.
Геть всіх зайдів з України,
Розгорівсь народний гнів,
Йшли бої за волю-правду
Проти лютих ворогів.
Як заграли скоростріли,
Як гармати загули,
Били ворога нещадно —
То «Чупринкові» орли.
Він загинув по-геройськи, —
Славний лицар-побратим,
Надихаючи на подвиг
Інших духом бойовим.
Хто сказав: нема «Чупринки»?
Хто спустив на щоглі стяг?
Й досі пишуться сторінки
Бойових його звитяг!

Омелян Польовий
на початку заслання

Не описати всіх злигоднів, які «Остапові» довелося пережити у засланні, у таборах Колими, Мордовії, Братську. Сибір забрав у нього майже чверть життя, ще майже чверть було посвячено боротьбі. Якщо відкинути дитинство, то залишиться час, що минув під наглядом та опікою режиму.

Немало зламалося. Та йому, «Остапу», синові батьків-патріотів, вихованцю славної Зборівської землі, пересиченої кров'ю козаків і його побратимів — здаватися не годиться. Він ще юнаком поклявся старому кобзареві, що відстоюватиме свою землю і робитиме це до останньої хвилини свого життя.

Скільки було спокус, погроз, скільки сумнівів у друзях і побратимах, та жодного — щодо життя, присвяченого боротьбі...

Наші жертви не були даремними. Не було б нас, не було б сьогоднішньої держави, вважав «Остап».

Наступна весна в засланні (1964 р.) принесла несподіванки. «Остапа» викликали до заступника начальника табору по політчастині. Він («Остап») не відчував за собою якихось «гріхів», тому йшов на зустріч з легкою душею. В кабінеті його зустріли ще двоє, як виявлося, кадебістів з Тернополя.

Запитання були прозаїчними. Чи не заскучав за Батьківщиною? Чи не хоче повернутися додому? Чи турбується про долю дочки? Чи знає, як живуть рідні?

Відповіді були спочатку загальними, а потім «Остап» запитав, чого конкретно хоче від нього служба.

— Ми хотіли, щоб ви подивились, як змінилося життя на Батьківщині.

— Чим я таку ласку заслужив?

— Мы ведь не только боремся с врагами, а и пытаемся их перевоспитывать, переубеждать, — перейшов на російську тернопільський кадебіст.

— Чому ж, можна подивитись, — уникнув глибокого трактування мети прибульців з України.

«Остап» не старався вникнути в суть задуму службистів. Спокуса побувати вдома була великою.

Незабаром його перевдягнули в новий костюм і він у супроводі людей у «цивільному» поїхав на Батьківщину. Дорога була далекою та розмови були недовгими. «Остап» не мав бажання спілкуватися, хоч тому старалися сприяти попутники.

Маршрут своєрідного круїзу пролягав через Київ, Львів, Івано-Франківськ і, звичайно, Тернопіль. Були зустрічі у супроводі відповідальних осіб, а потім, ніби між іншим, запропоновано сприяння у влаштуванні дочки у вуз, скорочення терміну перебування в тюрмі, якщо визнає помилковість своїх переконань...

Життя розбите.

Сім'я через нього не відбулася так, як мала б відбутися...

Ні, старий козак-кобзар не схвалив би здачі позицій...

При черговій розмові «Остап» сказав: «Я перед своєю державою нічим не завинив і не маю в чому каятись...», — його знову повезли за Уральський хребет.

Тим часом життя на територіях, де раніше діяли відділи УПА, як відомо, тривало. Багато з тих, хто не перейшов кордони і кого не заарештували чи виселили в далекі Сибіри, переховувались, їхні долі справді були драматичними, в кого — й трагічними.

Після повернення із заслання «Остапу» розповідали найнеймовірніші історії. Трагедії були, про них знали, про них говорили.

«Остап» знову впав у задуму, бо його родина, знайомі були серед тих, хто заплутався у тенетах нового режиму і не знайшов виходу зі складного становища.

 

-----------------------------------------------------------------------

Примітка: * У розділі використано матеріал Лесі Савків «Нескорений Роман» («Свобода», № 23, 2 березня 2002 p.).