Розділ третій

ДОЛІ ЗАГНАНИХ У БЕЗВИХІДЬ

Гідне жертви життя і кохання,
За Україну душу і тіло
Ми не даром співали з-зарання.

Богдан Лепкий

Хто згубив смак надії, той приречений скуштувати полин розчарувань.

(З афоризмів автора)

Вістка миттю облетіла село. У ліщиновому гаю знайшли Ганну і Степана, які застрелилися з револьвера. Скільки пудів солі з'їдено з цим побратимом, подумав «Остап». Односельці знали, що Степан ще з передвоєнних років знався з оунівським підпіллям, був в УПА. Як і всі хлопці й дівчата, мав сердечне захоплення. Іншими словами, зустрічався з Ганною. Ще за німців, не ховаючись, гостював у неї. А вже з приходом других більшовиків Степана бачили дедалі рідше й рідше, а потім він щез. Подейкували, що його вбили енкаведисти, бо не хотів чи то здатися, чи то замельдуватись. І от зараз виявилося, що був ще живий. Люди сплескували руками, паткували, що такі молоді, такої милої, радісної весняної пори, коли пробуджується природа, позбавили себе життя. «Хай би вже сам, а то ще й потягнув за собою на той світ невинну дівочу душу», — казали інші. Треті пов'язували цю подію з подібним самогубством майже 20 літ тому.

Що трапилося тоді?

1924 року в Золочеві відбувався судовий процес над групою прихильників комуністичних ідей — хлопців, які палили фільваркові обійстя, здійснювали інші екзекутивні акти. Польський суд був нещадним і жорстоким. Двох засудили до кари смерті, а чотирьох — до різних термінів ув'язнення, від семи до чотирнадцяти років. Одному із засуджених, Прокопові Якиміву вдалося втекти із Золочівського криміналу. Польські жандарми і постерункові поліцаї довго стежили за його родиною. Минув рік, і поляки втратили надію впіймати сміливця. Врешті відмовилися від дальшого переслідування Прокопа, який, за повідомленням донощиків, знайшов притулок у Росії, де відбулася революція й до влади прийшли більшовики.

Але насправді все було по-іншому. Прокіп добре знав правила конспірації і специфіку роботи польської поліції, тому, перечекавши трохи в сусідньому повіті, через деякий час прийшов до своєї коханої Марії, в неї і переховувавсь увесь рік. Звичайно, можна було втекти за Збруч, але вони в своєму товаристві поклялися, що завжди будуть боротися за впровадження ідей рівності на своїй території. Тому й прийняв рішення поки що перебути в коханої, а потім повернутися до активної боротьби. Але не так сталось, як гадалося. Через тривале перебування в Маріїному льосі Прокіп застудився, отримав запалення легенів. Не було лікарів, умов для одужання. Хвороба перейшла в сухоти. У довгих вечірніх і нічних розмовах Прокіп дедалі більше згадував про своє безвихідне становище, а якось сказав, що краще застрелитися, ніж жити так. Тоді Марія вперше заплакала. Це ще більше травмувало і до того вимучену душу Прокопа. Все частіше заводив розмову на страшну тему. Літо, що догоряло, як свічка, не дало поліпшення здоров'я, осінь не обіцяла кращого. Прокіп кашляв, мучився. Марія теж дедалі більше страждала. Врешті мовила в задумі: «Якщо ти покінчив би з життям, то й я не мала б чого перебувати на цьому світі».

Ця думка почала все частіше домінувати над іншими. Мабуть, тому при наступній зустрічі вже Марія стала ініціатором розмови. При тому підкреслила: якби так сталося, що їм довелося б йти з життя, то вона воліла б піти першою, аби не бачити чиїхось, тобто його, мук. Ще у ваганнях минуло кілька днів. Одного вечора Прокіп дав Марії листа зі своїм патріотичним зверненням до молоді. Писав, що іншого виходу, як покінчити з життям, не бачить і просив усіх здорових та вільних від усяких зобов'язань перед поляками продовжити активну боротьбу за звільнення свого народу. Марія прочитала листа, не цілком усвідомлюючи його зміст, але на знак згоди кивнула головою. Фатальний день наближався. У п'ятницю після обіду Марія погнала пасти худобу. В полі було кілька ровесниць. Марія не то жартома, не то всерйоз запропонувала: «Дівчата, потанцюємо, завтра в мене весілля». Подруги щиро здивувалися, бо ж думали, що Прокіп десь у Росії. Тим часом босі ноги Марії самі пішли у повільний ритм прощального танцю. Дівчата не розуміли її і тому не підтримали... Хіба ж можна танцювати й плакати?

Наступного дня односельці отримали пояснення дивної поведінки Марії. На цвинтарі знайшли два молодих мертвих тіла. Права рука Прокопа, що лежала на грудях, затиснула невеличкий револьвер. У Марії були розплетені коси. Обличчя обох вражали спокоєм.

Сусід Прокопа, який прийшов на цвинтар оглянути покійника, похитав головою і зауважив щодо револьвера: «Отаким свистуником можна вбити людину, навіть дивно...» Дехто мовчав, дехто робив висновок: «Молоде — дурне». Прийшов на цвинтар і війт, який одразу ж сказав, що зі священиком ховати молодих не дозволить. Не дозволить і щоб могили були поруч. Ховали покійників увечері. На похорон зійшлося все село, трун до хат не заносили. Плакали люди за марно втраченими молодими життями... Донині на їхніх могилах у різних місцях на краю цвинтаря калина щоосені вибризкує червоні, як кров, ягоди. Хто приходить відвідати прах предків, звертає увагу на віддалені поховання й опускає голову, просячи прощення змученим душам. Чому ж відреклися від життя Степан і Ганна?

Степан не був із слабкодухих. Багато пережив, багато знав, багато витерпів. Не раз бачив смерть своїх побратимів на полі бою, від ран. Чув, як поранені просили: «Добий мене... Несила терпіти». Траплялося, що й самому смерть заглядала в очі.

Але тут була трохи інша ситуація. Степан після поранення поправивсь і був уже здоровим, відпочив, добре все обдумав і, як кажуть, знав, що робити. Йти здаватися енкаведистам не збирався, бо надто багато знав про їх підступність. Тому вирішив ще трохи підкріпитись і продовжити боротьбу. Організувати нову трійку, вийти на зв'язок з Проводом, а якщо вже так станеться, що доведеться припинити боротьбу, то це означатиме необхідність припинення свого існування, як робили багато з його побратимів. Але ж, як припинити життя, коли воно таке цікаве і прекрасне, а Ганнуся така мила... У своїх планах навіть передбачав, що в крайньому випадку розробить якусь схему переходу через кордон, а з часом і її забере з собою. Власне, для підготовки цих справ він щез кудись на кілька тижнів, щось розвідував, вивчав. Повернувся сумним, задуманим. Ганна розпитувала, що сталося. Повідомив, що все пішло прахом, нікого знайти не вдалося. Під час мандрівки за старими адресами його не раз переслідували енкаведисти, там були засідки. За короткий час (минуло тільки кілька місяців) відбулися такі зміни, які, йому, оптимістові, важко було зрозуміти. Люди боялися прийняти його на нічліг. Перспективи переходу за кордон теж не було. Гнітючий настрій Степана передався Ганні. Досі вона жила його оптимізмом. А тут раптом присмутніла і приглушено запитала: «Що ж тепер буде, Степане?»

— А чого тобі хвилюватись, якось переживеш, — відповів майже автоматично.

Його розум був зайнятий думками про ті зміни, що відбулися в настроях заляканих людей. Степан, з одного боку, засуджував їх за їхню слабкодухість, а з другого — виправдовував. Така політична ситуація, такий провокативний досвід ворога міг зламати будь-кого. Чуючи вночі стукіт у вікно, люди не знали, хто проситься до хати: провокатор чи партизан. Енкаведисти залучили до цієї справи багато навчених спеціалістів.

Степана мучило чимало запитань, на які не міг отримати відповідей. Виходу зі становища не було, але, навчений гірким досвідом, знав, що рішення знайде. Мабуть, доведеться підробити документи, змінити прізвище і поїхати в Донбас, на шахти, там, кажуть, потрібні робочі руки й ніхто особливо не вникає в біографію, лиш би добре людина працювала, давала план. Коли влаштуюся, розмірковував Степан, можна буде забрати Ганну, побратись і зажити. Звичайно, не тим життям, яке уявляв собі за вільної держави, але все-таки життям нормальної людини з її радощами, коханням... Сказав же Соломон: «Все так не буде». Прийде час, і воскресне Україна, й він із сім'єю повернеться в рідні місця. Відірвавшись від роздумів, зиркнув на Ганну. Вона сиділа похнюплена, з очима, повними сліз.

— Чому ти плачеш? — запитав.

У його голосі бриніло невдоволення. Він не розумів, чому Ганна, захищена його могутніми плечима, плаче. Хіба його поведінка не вселяє їй віри у майбутнє?

— У нас буде дитина, — тихим голосом повідомила жінка.

— А ти впевнена? — перепитав Степан. Правду кажучи, дитина могла зашкодити його планам. Ганна ствердно кивнула головою.

— Ну й ну, — лише промовив, — і давно?

— Вже третій місяць.

Лише тепер Степан зауважив, що Ганна дещо поправилася.

— Що ж будемо робити? Можливо, треба звернутися до якоїсь бабки? — запропонував.

— Запізно, — вже голосно заплакала. — Ти кудись поїдеш, а що я робитиму, як поясню людям, чия дитина? Чому я така нещасна?..

Степан уперше зауважив істеричні нотки в характері Ганни. Вирішив дещо пом'якшити свою поведінку. Легенько обняв Ганну, лагідно заговорив, чим швидко добився бажаного — вона заспокоїлась. І ошелешила Степана ще однією новиною: його мати дуже втішилася, дізнавшись, що в них буде дитя. Тільки сказала, що добре було б, якби вони до цього часу взяли шлюб.

Виявляється, його долю взялися вирішувати жінки. Це вдруге зачепило самолюбство Степана. Але що поробиш, наступали такі часи. І він з іронією запитав: «Може, зі священиком домовилися про шлюб?» Ганна ствердно похитала головою.

— У сусідньому селі є новий священик, він потай сповідає, хрестить дітей, дає шлюби...

— Добре, — сказав, щоб не мовчати. — Подумаємо, порадимося.

Вранці Ганна наполягала на своєму.

— Добре, — погодився Степан, — домовляйтеся. Наступного тижня візьмемо шлюб.

Кілька днів пробігли швидко. Мати Степана пішла до священика і попросила, щоб він дав шлюб її далеким родичам, які, мовляв, працюють у такій установі, що не дозволяє здійснити шлюбний обряд. Священик делікатно розпитував, що це за люди, як їхні прізвища, згадав при тому тайну сповіді й т. д., але мати пам'ятала інструкцію Степана і нічого більше не сказала.

За день перед шлюбом Степан сказав Ганні, що у вказаний час увечері підійде до священика сам, і якщо буде все гаразд, через півгодини вони з мамою теж можуть зайти до хати. Якщо ж так станеться, що там буде неспокійно, то хай тихенько втечуть, і з Ганною вони тоді зустрінуться наступного дня в криївці, яку разом влаштували у ліщиновому гаю.

У призначений час Степан почав обережно наближатися до будинку священика. Мав дві гранати і пістолет з набоями. Іти до священої особи зі зброєю гріховно, але Степан не збирався застосовувати її без потреби. Почекавши трохи у тіні під деревом, вирішив йти не через ворота, а через пліт, де були найгустіші кущі. Раптом зауважив дві темні плями і прислухався. Російською мовою хтось прошептав: «Только что сообщили, идет — будьте внимательны». Із кущів відповіли: «Ладно — поняли».

Степан, обережно, тією ж стежкою почав повертатися, війшовши кілька десятків кроків, згадав, що через кілька хвилин до двору священика, якщо буде все спокійно, підійдуть Ганна і мати. Що було чинити? Зірвавши чеку, жбурнув гранату у кущі під хатою лже-священика, а сам, уже не ховаючись, біг, що було духу, з села. Через кілька секунд пролунав вибух. Почалася стрілянина. Щоб не видати себе, Степан вирішив не відповідати. Та коли був вже на краю села і збирався через поле шмигонути в гай, побачив і тут «ястребків». Кілька разів вистрілив у їх напрямку і побіг. Але й навздогін пролунали постріли. Коли вже добігав до гаю, оглянувся, і тут щось сильне його вдарило в груди. Степан упав, але відразу ж встав і побіг. Дихати було важко, в грудях булькотіло. Відчув під пальцями теплу, липку кров.

У криївку добрався з останніх сил, упав на лежак і втратив свідомість. Прийшов до себе від чиїхось ударів по обличчю. Відкрив очі й побачив перед собою Ганну. Вона знову плакала. Це був уже не істеричний плач, а плач розпуки.

— Вибач, Ганнусю, — сказав побілілими губами. При світлі свічки було видно, як з кутка рота потекла до вуха кров.

— Не зумів... не зміг...

Ганна з відчаю знову била Степана по обличчю, але все було марно. Спробувала на руці пульс. Нема. Ганна без свідомості впала на його закривавлені, прострілені груди.

Коли прийшла до тями, побачила, що Степан досі затискує в руці пістолет. Спокійно розчепила пальці, вивільнила зброю і поклала на поличку. Потім взяла Степана попід руки і витягла тіло з криївки на полянку.

Був ранок. Востаннє провела рукою по обличчю коханого. Потім повернулася в схрон. Взяла пістолет і вийшла на поверхню. Зупинилася біля покійника, наче вирішуючи, що робити. Потім лягла на зелену траву поряд з Степаном і вистрелила собі в груди. Від пострілу руку відкинуло — й пістолет відлетів на кілька метрів.

Сумна луна покотилася над верховіттям дерев, що тільки-но розпустилися після зимової сплячки.

Зелений гай, погасивши звук відлуння смертельного пострілу, назавжди заховав таємницю трагедії.

* * *

Софія жила з батьками, її чоловік Андрій, казали, був у партизанці поранений і, мабуть, загинув, бо ніхто ніде його не бачив. Але Софія не робила собі з цього великої біди, була завжди веселою, ходила до колгоспу на роботу. Разом з батьком і матір'ю утримували на господарці корівчину, годували порося, на подвір'ї завжди кудкудакало кілька курей. Жилося важко, душили податки, але вона не впадала у відчай, давала собі раду. Навіть здивувала всіх — несподівано показала односельцям живота, іншими словами, завагітніла. Шепталися: «Звідки? Ніхто ж до неї наче б не заходив, і на тобі, маєш»... На запитання цікавих жінок відповідала жартом: «Є такий майстер, як скажу, то й вам захочеться. Краще робіть це зі своїми чоловіками, а я вже якось порятуюся». Хлопчик народився здоровеньким. Записала його по батькові Андрійовичем. Люди дивувались. Ой, був би Андрій живим, чи дозволив би списати на своє ім'я чужі гріхи, але що поробиш, як є — так є, по-іншому вже не буде, а хлопцеві дали ім'я файне — Олесь.

Усе це виглядало цікаво і загадково лише для жителів села, а для Софії та її сім'ї все було простіше від простого, її добрий настрій, завзяття і оптимізм брали початок не з легковажного чи безвідповідального характеру, а з тієї обставини, що її чоловік дивом залишився живим. Таке мала вона щастя. Інших партизанів повбивали, повивозили в Сибір, а їй поталанило. Андрій прийшов таємно вночі. Спочатку переховувавсь у сіні на горищі, а потім всі разом, порадившись, прийшли до висновку, що треба придумати щось надійніше. Необхідний був якийсь сховок, щоб там перечекати чи пережити до кращого. Але час збігав, та поліпшення не передбачалося.

От уже кілька років Андрій переховувався в криївці, яку із Софією і татом викопали недалеко від своєї хати під старезною грушею біля кринички. Грушка вже давно не родила, але цвіла, була розлогою і дуже гарною. Мабуть, з огляду на природню красу та з конспіративних міркувань батько не хотів її зрізати. Коріння тієї міцної, але безплідної деревини утримувало стелю криївки. Вхід до неї зробили з криниці. Це було дуже зручно. У визначений час Софія або мати нібито йшли по воду, а у відрі несли продукти. Назад забирала відходи для свині, одяг на прання, посуд... Сусідка колись зауважила: «Що це ти, Софіє, так багато води в господарці використовуєш?» Що можна було відповісти? «Знаєш, то прати, то свиням їсти варити, то худобі, то для варива, от і йде вода». Але після цієї розмови Софія старалася рідше ходити до криниці.

Час від часу вночі Андрій виходив з криївки. Прогулювався поза городами. Тішився місяцем, хмарами, дощем і травою. Мріяв, чим би займався на волі, як допомагав би матінці й батькові. Так затужив за роботою, за людьми, за сонцем, аж інколи здавалося, що пішов би в тюрму, аби не гибіти під землею. Неволя з власного бажання вимучувала душу і тіло. Якщо відверто, то Андрій міг би кудись виїхати і там жити під чужим прізвищем, але не хотів і боявся цього. За довгий час, що переховувався, втратив оптимізм, здатність до самозахисту, оцінки ситуації. У спілкуванні з самим собою часто вдавався до спогадів.

Звичайно, що Андрій не належав до слабохарактерних людей, як у бою, так і в розвідці був відважним і хитрим. Ще до вступу в УПА трохи бавився, як казали в селі, політикою, верховодив серед ровесників. Першим з-поміж них одружився, першим відгукнувся на поклик стати захисником незалежності України. Ніколи не втрачав оптимізму. Як тільки пройшов старшинський вишкіл, дуже захотів загостювати вдома. Зрозуміло, діло молоде, і всяке досягнення хочеться показати друзям, рідні, батькам. Тоді тривала війна — німці почувалися господарями, тобто старалися нищити все, що перечило фашистським порядкам. Андрій, отримавши завдання на рідних теренах, при нагоді відпросився на кілька днів додому. Тільки зайшов до хати, батьки засвітили свічку, як несподівно в двері постукав німецький патруль. Утікати не випадало, вікна заклеєні, бо зима, вибиратися на горище було теж пізно. Тому Андрій швиденько заховався за одяг на вішакові. Хоча плащі, сукні були довгими, але з-під них виглядали його ноги. Батьки потерпали, що німці виявлять і заберуть Андрія, але він безпечно сказав: «Не бійтеся, відчиняйте, хай тільки поряд з вішаком стане тітка Олеся. Вони неуважні, ніхто не подумає, що тут хтось може заховатися». Коли зайшли німці, то оглянули поверхово хату. Однак ніхто з них не додумався чи, може, не опустився до того, щоб нишпорити у скринях або заглядати попід ліжка. Андрієва мати, коли німці пішли, згадала, як ще за Польщі до них зайшли поляки. Тоді через село пролягав фронт. Усі в хаті хворіли тифом, але один із поляків, не боячись заразитися, почав ритися у скринях і шуфлядах — брали, точніше, крали все, що потрапляло під руки.

— Від поляків, напевно, не заховався б, — підсумувала мати.

— А ти пам'ятаєш, — додала тітка Олеся, як ми в 1919 році навесні збирали в полі осінню картоплю, бо не було що їсти. Я, ще маленька, побачила у військовій колоні поляка, який обібрав нас, і почала кричати: «Дивись, дивись, Марусю, он іде цей злодій...» То було трохи далеченько від дороги. Тоді цей поляк вийшов з колони, прицілився і почав стріляти. Добре, що ти на нас прикрикувала, бо ми попадали на землю, а то повбивав би...

Ці спогади жили в голові Андрія, були свіжими, наче вчорашніми. Взагалі, відчуття небезпеки посилює і освіжає пам'ять.

У рідкісні вечірні зустрічі Андрій часто згадував дружину, тітку і батьків. Більше ніяких розваг в арсеналі не мав... Тому дуже швидко ці заняття почали набридати. Час монотонно збігав. Андрій наче під тягарем пережитого, ставав дедалі сутулішим, від постійної сирості ломило кості, обличчя набирало землистого кольору. Чим далі розвивалися події, тим більше усвідомлював, що навіть якби сьогодні йому дали змогу жити нормальним життям, він уже не зміг би, незважаючи на свій молодий вік. Що робити? Піти з повинною? Після стількох років переховування це обов'язково викличе підозру, розслідування і відповідні наслідки.

А за Андрієм числилося чимало справ проти нової, що прийшла після німців, влади. Хоча перед тим було потрачено немало сил на боротьбу з німцями, чехами, поляками. Щоправда, з останніми практично не мали якихось офіційних протиріч. Просто час від часу виникала настійна потреба засвідчити, що в українського народу є захисник, який нікому не дозволить глумитися над його гідністю.

Інша річ — більшовицька навала. Цей противник був значно сильнішим, підступнішим і відповідно вимагав аналогічної реакції. Андрій швидко розгадав тактику пришельців — »визволителів». Мабуть, у їхніх архівах збереглися описи подвигів партизана «Тигриса» — таке псевдо було в Андрія. Діставши документи офіцера НКВС, він кілька разів визволяв з більшовицьких катівень побратимів. Робив це впевнено, володіючи російською мовою, наче московський актор. Машиною під'їжджав у військовій формі зі своїми хлопцями до районного управління НКВС і вимагав віддати йому такого-то, нібито на допит в область, бо ця людина має дуже важливі зв'язки з верхами або й із закордонними центрами. Під час останньої такої операції енкаведисти зауважили щось підозріле в поведінці офіцера і запропонували затриматися для з'ясування обставин. Андрій змушений був розстріляти енкаведистську охорону і втекти. Звичайно, з визволеними хлопцями. Багато було розмаїтих випадків. Певна річ, енкаведисти їх не забули і не простили. Заявися — заберуть, тільки й бачили. У кращому випадку відправлять у Сибір, а в гіршому — розстріляють. Ні, заявлятися йому в органи не можна. Переїжджати, не полікувавшись, теж не міг. З такими думками стікав час, переливаючи тижні в місяці. Про дні нічого й казати, бо Андрій не бачив сонця, не спостерігав різниці між днем і ніччю.

Якось не втримавсь і попросився до лісу, щоб побути там бодай день на свіжому повітрі, серед зелені. Його відраджували, адже боялися, щоб ніхто не побачив. Але він наполіг на своєму і потім дуже жалкував. Виявилося, що ліс відтоді, як Андрій був у ньому, ожив. Тут працювали люди, сновигала техніка, ходили школярі. Йому постійно доводилося ховатись, як загнаному звірові. Повернувшись до криївки, він ліг. Усе тіло боліло, у вухах дзвеніло. Коли задрімав, крізь сон чув розмови людей, дитячий радісний сміх, стукіт сокир, торохкотіння підводи. Після цього випадку вирішив більше не дратувати себе і не ходити серед дня, тим більше, що це було небезпечно. Його могли побачити, впіймати і було б тоді всій родині непереливки.

Мандрівка до лісу начебто не відіграла особливої ролі у його подальшому житті, але після неї відбувсь якийсь надлом. Андрій почав згасати. Спочатку він відмовився від відвідування вночі хати, потім почав менше їсти, нарешті охляв настільки, що взагалі перестав відповідати на умовні знаки, і Софія змушена була спускатися до нього сама.

Андрій лежав, втупившись у стелю. Коли Софія запитала, що його болить, сказав: «Душа. Душа і тіло сонця хочуть». Лише тепер Софія зауважила, як змарнів Андрій. Світло свічки робило його обличчя майже страшним. Очі віддзеркалювали муки добровільного відречення від життя. Софія старалася розрадити Андрія, розповідала про їхнього Олеся, про те, як він росте, як хоче бачити тата... Але чим далі, тим більше переконувалася, що всі її слова — даремні. Андрій наче нічого не чув, нічого не бачив, мабуть, бачити й чути не хотів. Вона ще запитала: «Може, тобі трав принести для апетиту, хоча б полину. А від нервів — цвіту глоду, кажуть, що помагає». Андрій якось безнадійно-байдуже відповів тихо: «Нічого не треба...» Софія запропонувала вийти на поверхню, але й від цього Андрій відмовився. Софії стало страшно, вона, не попрощавшись, вибралася з криївки. У хаті дала волю сльозам. Батько і мати спочатку не могли нічого зрозуміти, а потім втямили, що Андрій відмовляється їсти і... мабуть, хоче вмерти. Старий вирішив сам побалакати з зятем, але через деякий час повернувся теж пригніченим. «Треба було тобі, Софіє, трохи з ним побути, бо він, напевне, з того всього заслаб», — зробив висновок старий.

Після цього випадку Софія на кілька днів щезла з дому. Батько казав сусідам, що вона поїхала до родини. Коли повернулася, то була чорніша від чорної землі. Всі співчували Софії, бачили, що горе пережила, а яке — розпитувати не відважувалися.

Почорніти було чого. Андрій помер на третій день голодівки. Виснажений і вимучений організм не міг витримати більше. Софія з жалем передала батькові останні слова, звернені до неї: «Мила Софіє, а сонце тоді так мило світило...» Старий зронив скупу сльозу:

«Так хотів бідний сонця, а помер вночі, вночі і поховаємо». Мати здригалася від безслізного ридання. Олесь дивився на всіх здивованими очима.

Уранці на цвинтарі вже був свіжий гріб. Софія стала сумною і відтоді ходила тільки в чорній хустині. На запитання, що сталося, безнадійно махала рукою.

Минуть десятиріччя, і на гробі постане невеличкий, скромний пам'ятник з епітафією зі слів відомої пісні: «Йому б іще жити, ще жити було, та, бач, ясне сонце за хмару зайшло».

Казали, що цей пам'ятник поставили Софія і вже дорослий син Олесь, який, мов дві краплі води, був подібним на Андрія.

* * *

Уже ближче до 50-х років то в одному, то в другому селі розповідали, що ночами приходили якісь дивні бандерівці. То грубо вимагали податей продуктами, одягом і тому подібне, а то й займалися безжалісним грабунком. Були й інші випадки, наприклад, казали, пропала корова у родини Вовків, там донедавна мали їх дві, а нині в поле виганяють одну. Але Вовчиха нікому не скаржилася, бо переповідали, що з тими «хлопцями, які в лісі» воювали її син та брати, і вони, напевне, самі приходили й забрали худобину до лісу.

Ще казали, нібито багато таких поборів робили під маркою бандерівців міліціонери, енкаведисти і, навіть, районне начальство.

Відтоді минуло багато літ, а в селах досі передають із покоління в покоління розмаїті історії про цих «стражів порядку».

Якось до Метельських, які жили в Ліщиновому гаю неподалік од села Метенів і не раз виручали партизан, пізно ввечері зайшло двоє непроханих «гостей» і без особливого вступу нaкaзaли господарям стати обличчям до стіни. Позв'язували їм руки, потім звалили обох на ліжко і накрили з головою перинами Переконавшись, що старі достатньо ізольовані від людей, з якимось знаком у хату увійшли ще кілька чоловік. Вони взялися перекидати все в комірках, розшукувати, як казали, сало й до сала. Потім старі почули дзенькіт чарок, ситий регіт і кепкування над місцевими жителями. Господар з господинею просилися, щоб їм дали трохи повітря, бо подушаться. Коли приглушене периною скигління набридло нічним гостям, вони поблажливо зробили «люфт»; щоб бранці не заважали порозкошувати найденими в хаті продуктами.

Господарі казали, що поміж п'яних голосів чули, здається, голос старшого районного уповноваженого Хитрова. Був це Хитров чи не Хитров, через перину не побачиш. Одне, що вдалося достеменно встановити наступного дня, коли сусіди визволили потерпілих з-під перини: всі запаси самогону, припасеного для пригощання копальників картоплі, знищені до крапельки. Не стало й інших продуктів: огірків, капусти, сала. А ще не дорахувались одягу, чобіт...

* * *

Взагалі, «Остап», незважаючи на попередження після повернення із заслання про те, щоб не вештався по області, та ризикуючи отриманою свободою, знаходив змогу поспілкуватись з сусідами у Ярчівцях, зі священиком, який поставився до нього з обережністю, родичами. Немало розповіли йому сільський «філософ» Мар'ян Футорський, сестра Озерної Іванна. Душевною людиною залишився заступник головного лікаря з господарської частини обласної лікарні Богдан Вовк, інші. Він із величезною зацікавленістю слухав і як губка всотував усе, про що вони говорили. За 25 років так багато втратив, так багато загубив, так далеко відірвався від своїх людей...