Розділ четвертий

ЖИТИ, АДАПТУВАВШИСЬ ДО НОВОГО РЕЖИМУ

Зеленіють сади
У подільськім селі.
І рамена хреста
Піднялися угору.
Із далеких глибин
Воскресають жалі
І повстанські пісні,
Що звучали в ту пору.

Володимир Вихрущ

Націоналізм - той же патріотизм. Можна бути патріотом своєї справи,
громади, села чи міста. Націоналіст живе проблемами своєї нації.

(З афоризмів автора)

З ким «Остап» спілкувався, всі передавали, якими важкими були післявоєнні роки. Необхідно було відновити, відремонтувати чи побудувати житло, облаштувати двір, обробити землю. Все це вимагало від селянина багато сили, енергії, оптимізму, розуму і... грошей. А заробітки були мізерними.

Багато хто вдавався до самогоноваріння. Звичайно, на цьому заробляти гріх, але коли у дворі толока, то без пляшки-другої не обійтися. Влада за це дуже карала, але люди, які контролювали, самі були не проти перехопити чарчину.

У селі такі контрольні функції виконували здебільшого голова і депутати сільської ради, міліціонери, гарнізонці.

Та коли хто намічав гнати горілку, то готувався завчасу, сушив дрова, щоб не диміли. А гнали, як правило, вночі, коли всі спали. Якщо хтось попадався, то вибратися з біди було ой як важко. По-перше, самогон реквізували, по-друге, могли накласти великий штраф, по-третє, був ризик загриміти в товарняку десь на Колиму, та ще й майно конфіскували.

В одній сім'ї все-таки відважилися. Горілка була потрібна для штукатурів, які мали робити, як тепер кажуть, «косметичний» ремонт хати.

По опівночі тихенько розпалили у сінях вогонь під баком з брагою. Незабаром брага почала парувати і з трубки сухопарника через холодильник несміливо закапав первак (так називали першу горілку). Господар підклав дров, тоненька цівочка спиртного вже веселенько зацебеніла на дно баняка.

Усе йшло добре, допоки з вулиці не долинув крик. Господар прислухавсь і впізнав голос начальника гарнізону, капітана Криворотова. Він, незважаючи на пізню пору, сердито кричав: «Опять, собаки, кто-то самогон гонит». Господар, передавши кочегарські функції дружині, вибіг на вулицю і напівтихенько гукнув: «Товаришу Криворотов, заходьте, будьте добрі, сюди». Криворотов мовчки завернув на подвір'я. Зайшовши в сіни, сіли на табуретки. Господар дав капітанові стограмівку і запропонував спробувати «бальзаму». Криворотов підставив посудину під трубку. Стограмівка наповнилась, і її дно відблиснуло на стелі сіней, після чого посудина знову перемістилася під цівку. Закуски господарі не мали, такий був період.

Час потихеньку збігав. Господиня скривившись, нарахувала дванадцятий келішок...

Капітан нарешті теж скорчив кислу міну і констатував: «Какая-то слабая пошла». Потім встав, і згадавши, що повинен перевірити пости, пішов з подвір'я. Господарі були в розпачі: пропав цукор, пропала горілка, пропала ніч, ще й страху наїлися. Але тим пригоди не закінчилися. Тільки-но вилили гарячу брагу в велику балію, як знову почули дзвінкий голос бравого капітана: «Опять кто-то самогон гонит». Цьогораз Криворотов уже сам завернув на подвір'я. Господар не особливо зрадів із цих відвідин і стояв до гостя спиною. Капітан, будучи в доброму настрої, не зауважив перед собою балії, спіткнувся і впав у гарячу брагу. Господар закричав: «Куди преш? Що, сліпий, не бачиш балії».

Капітан зірвався з посудини швидше, ніж падав. Голосніше, ніж господар, закричав: «Ты что, дурак, какую-то твань вскипятил и под ноги суешь!..»

Господар винувато пояснив, що в сінях нема місця, і що це не твань, а брага, з неї вигнали ту горілку, яку товариш капітан сам випив. Придивившись до ошпареного Криворотова, зауважив, що він цілком отверезів.

Інколи кара за спокусу наступає й так.

Люди старшого покоління пам'ятають, що після війни для так званої боротьби з бандерівщиною майже у кожному селі створювали з місцевого населення винищувальні батальйони. Звичайно, про якусь серйозну боротьбу не могло бути й мови, але такий підступний прийом окупаційні сили завжди використовували для того, щоб прискорити психологічний злам людей, послабити опір.

До загонів «ястребків» (від російського слова «истребительный») входили люди різних вікових категорій, різних інтелектуальних рівнів та переконань. У цих загонах часто ховалися ті, хто не хотів бути мобілізованим у діючу армію. Розмаїтість особового складу нерідко спричиняла курйозні випадки.

* * *

...У винищувальному батальйоні села було заведено виставляти на ніч вахту в колгоспній стодолі. Стодола стояла недалеко за селом. У кутку було відгороджено невеличке приміщення для вагаря. Тут переховувалися від дощу і вітру сторожі. А тепер у стодолі не було нікого, крім мишей та «ястребків». Як правило, на пост ніхто сам не ходив, вибиралися компанією, до того ж, у всеозброєнні, тобто при горілці. Під час довгих нічних годин «ястребки» розказували історії, одну страшнішу від іншої.

Під час однієї з таких оповідей молодий «ястребок» раптом насторожився і підняв вказівний палець до вуст, що означало: прошу тиші. Всі почули, як за кілька десятків метрів щось чалапало. Після цього без команди взяли в руки карабіни і, погасивши ліхтаря, зайняли оборонну позицію. Командир вислизнув на вулицю вивчити обстановку. А ще через хвилинку долинуло: «Стій, стрілятиму!»

Затриманими виявилися чоловік, жінка і... корова. Всі вони йшли із сусіднього села, де купили корову, через поля додому. Коли стемніло — заблудилися. Старший групи «ястребків» був людиною підозрілою і вбачав у цьому інциденті провокацію. Корову прив'язали до крокви в стодолі, а підозрілих людей згідно з інструкцією посадили під варту. З охоронців найбільш збуджено поводився наймолодший «ястребок» Степан. Його душа прагнула пригод, тільки те й робив, що час від часу прислухався, знімав карабіна із запобіжника, уявляючи собі, як з усіх боків повзуть до стодоли бандити. Перелякано дивилися на «ястребків» двоє арештованих.

Абсолютно спокійною була лише корова. Зголодніла під час нічного переходу, вона вирішила поживитися хоча б сніпком соломи, що їх багато звисало з похилого даху стодоли. Корова дотягнулася довгим язиком до краю стріхи, спочатку витягувала по соломинці, а потім, захопивши в морду добрий скрутіль, почала з шумом тягнути і рвати з сніпком до себе. Це переповнило чашу тривоги. Степан писклявим голосом зверещав: «Нападають» і, виглянувши у відчинене вікно, взявся раз у раз стріляти зі свого англійського карабіна по стрісі. Перелякана корова, що була прив'язана на короткій мотузці, почала брикатися туди-сюди, розхитуючи при цьому навіс стодоли. Старший групи мав автомата. Крикнувши невідомо кому: «Ложись!», вибіг через двері й сипонув на всякий випадок з автомата у темінь поля. До всієї стрілянини додалося ревіння корови. Степан мав про запас кілька «лимонок». Вийнявши чеку, шпурнув гранату в поле, і через хвилю там гримнув вибух. У хаосі ніхто не командував, кожен стріляв, як вважав за потрібне.

Село завмерло. В хатах, де світилося світло, вмить погасло. Коли «ястребки» розтратили мізерні боєприпаси, навколо запала мертва тиша.

Гарнізонці, які були в селі, не знаючи сили противника, вичікували, що покаже цей запеклий бій. На всякий випадок вирішили попросити підкріплення з району.

Через деякий час вирішили все-таки вийти за село й обстежити стодолу. Тим більше, що до села наближалися з району два вщент наповнених солдатами автомобілі з увімкненими фарами, хоча на вулиці вже світало.

До стодоли підходили обережно, з усіх боків. Першою побачили прив'язану корову. Людей не було видно. Хтось зробив висновок: «Всех убили и трупы убрали». Хтось інший крикнув: «Есть кто живой?!»

З неглибокого рівчака почули голосок Степана: «Есть, есть, я живой». Через кілька метрів з цього ж рівчака встав старший групи, а потім — ще двоє «сміливців». «Наче всі живі», — констатував командир гарнізону, який знав, скільки чоловік направляв на пост.

На вулиці вже повністю розвиднілося. Учасники «жорстокого» бою розповідали, як «підступно» напали на пост двадцять, а може, й тридцять бандитів.

Потім хтось із гарнізонців засумнівався, чому при такій стрілянині ніхто з нападників не залишився на полі бою... Дивно, але трупів ніде не було. Тоді старший раптом згадав, що у приміщенні є двоє полонених. Зайшли туди, але марно. Заглянули у вікно, і через нього побачили вже далеченько двох стареньких людей, які вели до села куплену корову.

Ранок усе розставив на свої місця. Військо ще раз оглянуло місцевість навколо стодоли, не виявивши ніяких слідів. Подивилися на виваляних у болоті вартових, порожні пляшки горілки, бідну закуску. Командир зробив короткий і точний висновок: «Дураки, пить надо меньше...»

* * *

Коли священик під час Великодньої відправи заспівав: «Христос Воскрес із мертвих, смертію смерть здолав і сущим во гробі життя дарував», душі християн відкрилися для сприйняття Божої благодаті. Відправа відбувалася вночі. Люди вже звикли до того, що під час цього співу молодь стріляла з усіляких саморобних пристроїв. Це, як правило, посилювало відчуття свята. Зовсім інше відчували «ястребки», які вартували в цю Великодню ніч. Усім відомо, що службові особи, які виконують державні справи, не постять. Тому вартові не чекали свяченої паски, ковбаски, крашанок і хрону, а ще з вечора, мовляв, щоб не змерзнути прохолодної весняної ночі, влили в себе по сто грамів оковитої, потім повторили, «щоб не пошкодили сухі харчі». Після того хтось згадав, що у церкві триває Великодня Служба Божа і, здається, не гріх було б випити по наперсточку за Воскресіння Христове. Так і зробили.

Раптом старшому групи Олексі, який залишався заступати дядька Івана Восьмираза, який пішов «на пару хвильок» додому і вже добрих три години не повертався, прийшла в голову «мудра думка»: «відзначити нічне посвячення паски кількома пострілами з гаубиці легкої й гарматки, що були на озброєнні підрозділу. Спочатку хтось засумнівався, чи встигнуть до кінця відправи підтягнути салютівки до церкви, ще хтось хотів підгадати, що завтра за такі фокуси можуть посадити в тюрму їхнього командира Восьмираза, але душевний порив згальмувати було вже неможливо. Всі дружно вийшли з приміщення, підступили до гармат і поволеньки покотили їх до церкви. Кілька чоловік несли поперед себе небагаті боєприпаси та іншу необхідну амуніцію.

У цей час люди вже вийшли з церкви з пасками та іншими дарами Божими у розмальованих кошиках, прикрашених вічнозеленим миртом, стали на подвір'ї.

Священик із кропилом освячував усе, що мало потрапити під краплі свяченої води. Не менш ефективно діяв і Олекса. Недаремно тренувалися. Ось пролунала команда «Огонь», спалахнуло небо, й гарматні постріли струсонули село. Старших, поважних людей, які стояли двома рядами, спочатку, мов по команді, хитнуло, а потім усі хапнули свої кошики. Тим часом у кущах зачумлена самогоном команда чітко виконувала розпорядження свого старшого: «Заряжай», «Прицел», «Огонь!» Бухання гармати пересипалося з рясним стрілом карабінів. Зупинок не було. Аж ось Олексі доповіли, що закінчилися набої. Він, трохи оглухлий від канонади, кілька разів перепитав: «Що? Що?», а потім зрозумів і дав команду закотити гармати до гарнізону. Але тут один з тих, хто проявив ініціативу гримнути біля церкви на честь Воскресіння Христового, зауважив, що нічого страшного не станеться, коли гармати до ранку почекають у кущах. Команда підтримала таку цінну пропозицію майже одноголосно. Хтось нагадав про завтрашній день, але перестороги вже не слухали. Як дружно стріляли, так вирішили і підійти до храму та привітатися з людьми. Але їх уже не було. Оглухлі від гуркоту «ястребки» майже з криком запитували: «Де люди?» Дітвора, яка ще залишилася біля церкви потішитися видовищем, повідомила, що священик припинив відправу і відпустив усіх по домівках, щоб, не дай Боже, не сталося нещастя. Адже невідомо, який лихий організував стрілянину з гармат біля храму Божого.

Удосвіта у гарнізон приїхала комісія з районного НКВС. І там почули канонаду. Чергові цієї служби телефоном уточнили в сільраді, що біля церкви відбувся салют на честь Великодня, і це стало причиною приїзду комісії.

Розбір був серйозним. Старшого насамперед запитали, де гармати. Він угідливо відповів: «Біля церкви». Пішли оглянути місце. Виявляється, гармати стояли на зарослих кущами гробах старого цвинтаря, що справді був біля церкви. У вартових боліли голови, але військову техніку довелося передислокувати на місце. Голова сільради і старший писали пояснювальні записки. Справа наближалася до обіду. В роті майора, який очолював комісію, з ранку не було ні росинки, а навколо такі запахи... Іван Восьмираз, зауваживши, як кадик (по-народному пиячок) майора почав активно рухатися вгору-вниз, насмілився запропонувати вдарити з «цього горя» по сто грамів та й закусити, чим Бог послав у цей Великодний день. Майор вагався. І тоді в розмову втрутився голова сільради: «А й справді, товаришу майор, робота роботою, а обідати треба».

«Ладно, — сказав майор, — только быстро». Хлопці пожвавішали. З'явився шанс на полегшення кінцевих результатів розгляду цього випадку.

Через хвилю стіл обріс тарілками з холодцем, порізаною ковбасою і шинкою. У двох місцях височіли невеликими купками крашанки. В носі лоскотало від гострого запаху хрону. Стояли пляшки з білими, коричневими і зеленими, порцеляновими, австрійськими, польськими та німецькими корками, були також чорні й червоні корки, що засвідчували настання нового етапу в розвитку села. А також корки місцевого виробництва, тобто з кукурудзяних качанів.

Олекса в передчутті великої та відповідальної роботи потер руки, йому, молодому й енергійному, не терпілося взяти віжки правління за цим столом у свої руки. Але голова сільради надав перше слово майору. Той, як і належить високому начальникові, був небагатослівним. Оглянувши проникливим оком присутніх, сказав: «Ну что ж, поехали, ребята». Першим перехилив чарку. Його приклад наслідували всі присутні.

Після шумливих видихів повітря і смачних кректань дружно взялися за ложки, виделки...

Перехиливши «енну» чарку, майор, задумавшись, зробив висновок: «Хрен с вами. Завтра же найдите возможность пополнить боеприпасы и замнем это дело».

«Конечно, замнем», — забелькотіли розм'яклими язиками «ястребки». Осоловілі очі дивилися на майора віддано і щасливо.

— Что касается конкретно хрена, — продовжував майор глибокодумно, — так он у вас превосходный с водочкой и бужениной.

Повеселилися цього дня на славу, а наступного Іван Восьмираз, взявши за розпорядженням голови сільради підводу, поїхав по селах збирати в хлопчаків патрони і снаряди для поповнення боєзапасу, який використали для Великоднього салюту...

* * *

Молодий «ястребок» Петро був у матері один. Батько на початку війни загинув, тому вся відповідальність за господарство впала на плечі хлопця. Петра могли взяти в армію, і щоб уникнути цього, він пішов у винищувальний батальйон.

Прагнучи трохи підзаробити, ще й збирав порох і допомагав, як самодіяльний підривник, робітникам у каменоломні. Робота була цікавою, але мати про це захоплення не знала, інакше, незважаючи на всі його заслуги, як глави сім'ї, могла добре «вичесати».

Їхня сім'я, як і всі інші, готувалася до Великодня дуже старанно. Прибрали подвір'я, відремонтували пліт. Мати виміняла за яйця синьки, вибілила хату. Наново помалювали вікна і рамки образів-ікон.

Петро, користуючись тим, що хлопці із села йшли в поле шукати порох, вирішив скласти їм компанію і теж заготовити припаси для вибухових робіт.

Похід виявився результативним. Сумка наповнилася. Петро знайшов багато циндри (різновид бікфордового запалювана), яку використовували для запалення вибухівки. Циндра була схожа на солому: тонка, довга з отвором усередині. Якщо її запалити і не закріпити, то вона хаотично літала в повітрі.

Прийшовши додому, Петро порозкладав усю свою здобич у запічку і майнув у село. Тим часом мати повернулася до хати й, оглянувши ще вологі стіни, вирішила трохи пропалити. Принесла дров, гасу, й за мить у пічці запалахкотіло веселе полум'я. А через деякий час по кімнаті почали розтікатися тепло і ще якісь незрозумілі для старої жінки запахи. А може, подумала вона, так повинна пахнути нова синька, що просихає? Мати поралась далі, як раптом щось зашипіло і пролетіло, наче джміль, через кімнату. Таких джмелів дедалі більшало. Дим виповнював приміщення. У запічку наче різнобарвна ватра запалахкотіла. Стара з криком вибігла на вулицю, потім, не тямлячи себе, повернулася до хати. Тут підоспів і синок, який, зрозумівши, що сталося, зблід і схопився руками за голову.

Феєрверк, здається, закінчився. Світленька кімната перетворилася на маленьку кузню чи кочегарку.

Серед димища стояла роздратована мати, тримаючи широкий татовий ремінь.

Хата була «готова» до свят...

* * *

Реабілітованих бандерівців переслідували. На них завжди чекали несподівані неприємності, провокації, знущання — тюрма. Старий Сямрега сидів, похнюпившись, у приймальній райвиконкому і думав тяжку думу. Як тільки у дверях постав заступник голови, Сямрега поважно піднявся і з поклоном попросив дозволу зайти до нього в кабінет зі своєю справою. Іван Миколайович, заступник голови райвиконкому, був із місцевих, знав старого давно, ще відтоді, як разом працювали в сільгосптехніці. Щоправда, тоді заступника звали просто Іваном та й Сямрега був молодшим, нарваним до роботи, і дуже до всього чіпким. Та ще їдким; ніколи, нікому нічого не хотів терпіти. Всім завжди казав правду. Завдяки цій відвазі Сямрега користувавсь авторитетом серед друзів. Керівництва не боявся, воно, в свою чергу, його начебто і шанувало, на зборах завжди ставило в приклад, і водночас чомусь побоювалось. В Івановій голові цей спогад промайнув мимохідь. Так часто буває: якщо давно когось не бачив, то при зустрічі здійснюєш ретроспективний аналіз. Подався вже, постарів Сямрега, зробив висновок Іван. Привітався зі старим за руку, запросив до кабінету, показав на стілець. Сямрега сів.

— Що у вас, які справи? — по-діловому запитав Іван.

— Можна було б сказати, що нічого особливого, якби мене не хотіли посадити в тюрму.

— Як, за що? — здивувався Іван.

— Здавалось би, ні за що, але все за порядком...

І Сямрега почав розповідати про причину своєї тривоги і страху.

Його син Ярослав був розлученим. Але життя е життя. І через деякий час Ярослав познайомився з молодою жінкою, теж розлученою.

— Я не боронив їм зустрічатися, — продовжував Сямрега, — бо цього разу син, здається, знайшов те, що йому треба. Але колишній чоловік Галі — так звали цю жінку, ревнував свою колишню дружину, коли бачив її з кимось — переслідував, робив всілякі пакості. Одного разу син попросив у мене легківку, щоб відвезти Галю з міста додому — вона живе в селі. Звичайно, я не відмовив синові. Але тільки Ярослав і Галя приїхали до її дому, як син через заднє скло зауважив, що за ними прилаштувалася ще одна автомашина. За її кермом був Галин чоловік. Щоб не ставити Ярослава в незручну ситуацію, Галя попросила не зупинятись, а проїхати мимо двору. Але ревнивий переслідувач продовжував погоню. Тоді Славко, щоб уникнути сутички, поїхав до міліції. Коли зупинився біля управління внутрішніх справ, машина переслідувача шмигонула мимо. Варто було Ярославові від'їхати від міліції, як за легківкою знову з'явився «хвіст». Тоді син приїхав додому. Я запропонував, — оповідав далі Сямрега, — переночувати, але Галя відмовилася, сказала, що то буде негарно. Десь по опівночі Славко попросив мене, щоб ми поїхали разом і відвезли Галю до її дому. Що ж було робити? Поїхали — я сів за кермо. Як тільки зупинилися біля її двору, за нами під'їхала машина цього ж ревнивця. Звідти підбігли до нас два хлопці. Один з них підійшов до мене, звичайно, він розраховував, що за кермом Славко, і схопив мене за грудки. Я вийшов з машини й отримав ляпаса. Але цей хлопець виявився трохи слабшим за мене. Я дав йому здачі, іншими словами, набив синця під оком, і нападники втекли.

Минуло кілька днів, і раптом ні з того ні з сього цей чоловік заявив у міліцію, там зафіксували побої, і справу передали в суд. Мабуть, вирішили таки посадити, — зробив висновок Сямрега.

Іван не мав часу для розгляду таких справ, але уважно вислухав довгу розповідь старого. Він, на його думку, заслуговував цього, щоб вислухати. «Якби розбудити пам'ять Сямреги, мабуть, ще багато розповів би, і зовсім про інше», подумав Іван. Бо ж сімнадцятирічним хлопчиною був вивезений з родиною в Сибір — за активну участь у діях УПА. Батьки там і повмирали, а він повернувся додому, багато вистраждав, бо не хотіли прописати, дати роботу. Лише потім одружився, став шофером, був реабілітований. У житті, як на довгій ниві, — все може трапитись. Однак це окреме питання, а сьогодні він як заступник голови райвиконкому та голова спостережної комісії зобов'язаний розглянути скаргу громадянина. Тим більше, що незвичайна справа, справа колишнього співпрацівника. Іван вирішив невідкладно зв'язатися телефоном з управлінням внутрішніх справ, з'ясувати, що й до чого і заспокоїти старого. За такий хуліганський вчинок у тюрму не саджають. Трубку підняв заступник начальника міліції. Після кількох загальних фраз Іван запитав, як з розглядом справи Сямреги. Заступник начальника відповів досить оптимістично. Мовляв, нічого особливого, він когось вдарив, такий вчинок для Сямреги обійдеться тридцятьма карбованцями штрафу.

— Хіба не можна було провести стягнення як за порушення громадського порядку чи хуліганство, і не ламати комедій через суд?

— Не можна. Справа в тому, що на суд подав позивач і формально, згідно з інструкцією по-іншому чинити не можна.

Подякувавши за інформацію, Іван поклав телефонну трубку. Трохи подумав і, поглянувши в очі Сямрезі, повідомив:

— Ви чули розмову, нічого страшного нема, доведеться заплатити штраф. Звичайно, тридцять карбованців на дорозі не ростуть, але що поробиш. Такий штраф передбачає закон, і тут справді нічого не вдієш. Не турбуйтеся, все буде гаразд, обійдеться без тюрми.

Усміхнувшись, подав заклопотаному своєю турботою старому руку, тим самим демонструючи зайнятість і кінець розмови.

Пролетів деякий час. Якось Іван сидів у своєму кабінеті й ознайомлювався з документами. Робочий день давно закінчився. В таку пору, як правило, не було відвідувачів, й Іван мав змогу зосередитися на вирішенні поточних справ. Раптом хтось несміливо прочинив двері: «Можна, Іване Миколайовичу?» Це був Сямрега.

— Будь ласка, — відповів заклопотано, — що у вас?

— Зараз скажу, якщо маєте час.

Він увійшов до кабінету, сів на крісло, втупив погляд у підлогу і без всякого вступу, наче тут усе повинні знати, констатував:

— Все-таки посадять.

Іван, не розуміючи, про що мова, перепитав у Сямреги:

— Кого, за що?

— Мене. Я ж минулого разу вам розповідав. Завтра суд.

Іван пригадав зустріч із Сямрегою кілька тижнів тому, розмову із заступником начальника управління внутрішніх справ, його прогноз: за хуліганство — тридцять карбованців штрафу... Треба буде ще раз поцікавитися цією справою, подумав, щось тут негаразд. Звичайно, він не сподівався застати ще когось у суді. Але щоб підкреслити свою солідарність зі старим, вирішив зателефонувати туди. Несподівано відповів суддя Калинюк. Іван привітався, для форми пожартував, що районний суддя даремно найдовше засиджується на роботі, бо в нашому благополучному суспільстві нема для суду такої нагальної роботи, щоб жертвувати вільним часом. Незабаром, цілком можливо, суд буде чисто символічним. Потім, не дочекавшись реакції Калинюка на жарт, поцікавився, чи справді завтра розглядають справу Сямреги і що йому інкримінують.

Відповідь була аналогічною до висновку заступника начальника міліції: хуліганство — тридцять карбованців штрафу.

Оскільки й Сямрега почув слова з телефонної трубки, Іван не для інформації, а для заспокоєння старого сказав:

— Звідки такий страх? У нас за дрібне хуліганство в тюрму нікого не садять. Ідіть додому, відпочиньте, все буде добре...

І знову чисто автоматично подав Сямрезі руку. Той, мабуть, хотів ще щось сказати, бо вже набрав у груди повітря. Але побачивши демонстративний педантизм Івана, лише кинув:

— Так воно то так, але...

Так і не потиснувши руки, похнюплено вийшов за двері.

Другі відвідини дещо насторожили Івана. Мабуть, Сямрега тривожиться, що йому не забули старих гріхів. Усе може бути. Доведеться завтра поцікавитися результатами розгляду справи... І він зробив помітку на календарі.

Наступного дня Іван вирвався з потоку справ, і до кабінету повернувся лише під вечір. У приймальній на нього чекав Сямрега. Він був розгублений. Щось недобре, подумав Іван. Суд, напевне, відбувся ще до обіду, і Сямрега не чекав би до вечора, щоб повідомити про тридцять карбованців штрафу, ніхто так би собі не дозволив зробити, тут щось неладне.

— Ну що? — запитав Іван з інтонацією, яка висловлювала швидше роздратування, ніж діловитість.

— Три роки позбавлення волі...

Іван на якусь хвилю заціпенів, потім запросив Сямрегу до кабінету. Було над чим подумати. У кабінеті якийсь час мовчали і спостерігали один за одним. Сямрега шукав у очах Івана співчуття і порятунку. Під старість йому, зрозуміло, не хотілося ні цієї ганьби, ні нових випробувань для свого підірваного здоров'я.

Іван, в свою чергу, шукав ув очах Сямреги пояснень жорстокого вироку і думав, як чинити. Безперечно, такий категоричний підхід до справи потребував обґрунтування. Мабуть, що старий все-таки воював в УПА й був для когось небезпечним, мав необережність щось бовкнути з приводу перебудови та господарських справ, от і вирішили провчити. Дати відчути, що є ще засоби як для наведення порядку, так і для науки іншим. Якщо ж він, Іван, почне зараз з'ясовувати, що й до чого, йому нічого не пояснять, адже він належить до категорії симпатиків-реформаторів. Тому будуть, як мовиться, «вішати лапшу на вуха». Взагалі, займатися цією справою означало до певної міри накинути на себе тінь націоналіста-скандаліста і т. п. Іван прекрасно розумів, чим це загрожувало. Сталінсько-беріївські часи давно минули, а луна як не з одного, то з другого боку ще перекочується по головах людей, особливо тих, які вивищуються над натовпом.

Однак пауза затягнулася надто довго, подумав Іван. Необхідно швидко прийняти якесь рішення. Вирішив діяти прямо. Всякі уточнення, пояснення були не на його користь, тому коротко запитав:

— Чим можу вам допомогти?

— Дайте клопотання до Верховної Ради у відділ в справах помилування, щоб полегшили покарання. Я хворий пенсіонер, хата недобудована, — нижня губа Сямреги затремтіла.

— Гаразд, я завтра погоджу це питання з головою райвиконкому, адже це він повинен підписати такого листа. А вам необхідно невідкладно підготувати всі документи і подати апеляцію в спостережну комісію до мене. Розглянемо справу, як тільки подасьте документи.

На цьому попрощались. Іван, уже залишившись сам, подумав, що краще було відправити старого до голови райвиконкому. Голова теж добре знав Сямрегу, адже свого часу й вони працювали разом у тій же сільгосптехніці. Але ні, совість Івана не дозволяла так діяти.

Знаючи характер голови, його прискіпливість, Іван передбачав, що він взявся б глибоко вивчати справу Сямреги.

А це могло б повернутися не на його користь. Тому вирішив діяти обережно, ніби між іншим проінформувати голову про суть інциденту та, розглянувши справу на засіданні комісії, підготувати клопотання у Верховну Раду.

Буквально наступного дня, доповідаючи голові райвиконкому про інші питання, Іван розповів, що в нього був Сямрега з проханням допомогти у його скандальній справі. Почувши цю історію, голова усміхнувся: він згадав водія-роботягу. Сказав: «От як інколи буває, все життя прожив гладко, а під старість, дивися, нахуліганив». То що йому треба?

— Клопотання про полегшення покарання.

— Готуйте документи, я підпишу.

Іван залишив кабінет із почуттям людини, яка обережно пройшла через гнилу кладочку і не провалилася в річку. Але це йому тільки здавалося, що він пройшов. Наступна кладка виявилася ще гнилішою і таки провалилася. Але про все за порядком.

Минуло ще кілька днів, а Сямрега чомусь не приходив, мабуть, збирав необхідні матеріали, чи, може, вивчав стан справ та можливість їх позитивного вирішення. Так чи інакше, але Сямрега прийшов лише під кінець визначеного законом терміну для апеляції. Щоправда, з усіма необхідними матеріалами. Іван переглянув їх. У вироку прочитав: «Ранее не судимый». Іван вийняв із шухляди стола заготовленого листа і розпорядився, щоб секретар зібрав комісію.

Засідання було коротким. І, як у такому випадку кажуть, рішення одноголосним. Оскільки голова виконкому перебував у від'їзді, то Іван сам підписав листа. Його відправили за призначенням. Такі листи тоді у вищестоящих органах розглядали за місяць. Збігло три тижні — ніякої звістки. Іван вважав, що інцидент вичерпаний. Стане хтось там у Верховній Раді вивчати питання до такої глибини, що могла б відкрити бандерівське минуле Сямреги. Але Іван помилився. Ще через кілька тижнів до райкому компартії надійшов з «милосердного» відділу Верховної Ради документ з далеко не милосердними висновками. Пружинка, котру так легко стиснув Іван, після того, як її підсилили закомлексовані партійні люди, почала жорстоко протидіяти. Івана викликали в райком компартії, де звинуватили в політичній сліпоті.

На співбесіді у цій установі члени спостережної комісії райвиконкому нічого не могли згадати про суть справи. Сказали, що це клопотання не обговорювали, а відразу поставили на голосування. А оскільки ніхто нічого не знав про минуле Сямреги, то й погодились одноголосно. В іншому випадку всі були б настільки пильними, що, мабуть, не підтримали б прохання справедливо засудженого в минулому бандерівця. Іван відчув, що назріла необхідність повідомити про те, що відбувалося, свого шефа — голову райвиконкому. Той, почувши про такий розвиток подій, зблід і вибухнув брудною лайкою:

— Навіщо ти мені підсунув на підпис це смердюче клопотання?

Івану довелося нагадати, що він лише погодив з ним клопотання, але не давав на підпис, бо голови тоді не було. Тому й підписав сам, і від цього не відмовляється.

Голова райвиконкому полегшено зітхнув і навіть заспокоїв Івана, чого, мовляв, не буває. На цьому їхня розмова закінчилась, але не закінчилася справа. Почала працювати партійна комісія. Розповідали, що на місце проживання Сямреги виїжджав фотограф, щоб зафіксувати, який палац збудував колишній бандерівець. Але знімки не задовольнили тих, хто посилав фотографа. Та й не могли задовольнити, бо до завершення будівництва було ще далеко. І палац могла побачити людина... хіба що з хворобливою уявою. Тож почали збирати інші компрометуючі матеріали на колишній роботі: чи порушував трудову дисципліну і тому подібне. Але Іван про всю цю затію нічого не знав. На його прикладі хотіли показати, як глибоко треба вивчати і готувати такі питання. Безперечно, хтось мав на меті влаштувати розправу над людиною, яка всією душею сприяла перебудовчим процесам, що розвивалися. І таку розправу, щоби й інших навчити. Було заплановано зміцнити кадри на цій ділянці роботи, іншими словами, зробити оргвисновки. Всі відчували, про кого йдеться, але ніхто не обмовився й словом. Такі були традиції. Все мало вибухнути в потрібний момент — як грім з ясного неба.

Кожен, на кого могла впасти тінь співучасті, старавсь, як тільки міг, відмежуватися від цієї справи, від роботи комісії і від її голови. Дехто навіть перестав вітатися з Іваном. А він, заклопотаний роботою, не знав про всі ці інтриги. Тільки з поведінки друзів та завдяки власній інтуїції відчував, що уже списаний з рахунку. Незабаром переконався в цьому. Івана викликав на співбесіду голова партійної комісії. Вони й раніше зналися, навіть підтримували напівдружні стосунки. Напівдружні тому, що працівники такого рангу органів не дозволяли собі опускатися до товариських стосунків з тими, хто трудився у радянських органах.

Цьогораз голова парткомісії відповів на вітання, але погляду від паперів не відірвав і руки не подав. Кивком голови вказав на крісло. Іван сів, та розмови першим не починав. Мовляв, про що запитуватиме, про те й відповідатиму. Трохи помовчавши, голова зрозумів, що Іван образився. Вирішив зняти напругу. Довести, що в тій ситуації Іван все-таки допустив халатність, а тому й винний. Запитав:

— Чому ти робиш вигляд, ніби не знав, що Сямрега був суджений?

— А звідки вам відомо про те, що він був суджений?

— Повідомив ваш шеф.

Виявляється, шеф вирішив перестрахуватись і, щоб не потрапити до співучасників, залучив на користь своєї непричетності до справи ще й такий аргумент: мовляв, я навіть попереджував Івана, що Сямрега — колишній бандерівець. Що ж тут було відповісти?

— Якщо він так сказав, то, мабуть, не думав, що ви мені це передасте. Я з ним взагалі не мав розмови про згадану справу. Хай це залишається на його совісті.

— Як зрозуміти те, — запитав голова парткомісії, — що ви подали клопотання зразу ж після суду, а в поясненні вказали, що в останній день терміну апеляції?

— Це легко перевірити, зіставивши дату суду і дату та вихідний номер клопотання у Верховну Раду.

Голова парткомісії щось пошукав у папці і показав аркушик паперу. Це була ксерокопія, яку підписав Іван. На недбало, наперекіс сфотографованому документі стояла дата: 6 червня. А не 16 червня, коли засідання було насправді. Ксерокопію зробили так, що одиниця опинилася за аркушем. Іван пояснив, що хтось допустив цю прикру помилку. Така обставина була на його користь, тож він вирішив трохи змінити тактику й продовжити розмову активніше.

— Між іншим, — пригадав Іван, — коли я переглядав вирок Сямреги, там було вказано, що він раніше не суджений.

— Але вам було відомо, що Сямрега, коли працював, був далекий від ідеалу, ще тоді пиячив, хуліганив, скандалив. Про це казав знову ж таки твій шеф.

— Можливо, Сямрега справді далекий від ідеалу, але я пригадую, що, власне, мій теперішній шеф, коли ще керував сільгосптехнікою, завжди оголошував йому подяку перед колективом, їх, наскільки знаю, записували в трудову книжку. Це теж можна перевірити.

Голова комісії зробив помітку на аркушику, всміхнувся вже привітніше.

— Ви знаєте, сьогоднішня розмова та інші обставини дещо міняють ситуацію. Ідіть займайтеся своїми справами, нам ще доведеться зустрітися, — і він подав руку.

«Перейшов на «ви», подав руку, мабуть, ще не все втрачено», — подумав Іван. Вийшовши з приміщення, зрозумів, що не хотів іти до себе в кабінет. На вулиці світило сонце, був свіжий вітерець. Незважаючи на дещо отруєний за всі ці дні настрій, після сьогоднішньої розмови світлішало на душі.

З'явилася надія, що все влаштується. Це був промінь світла в царстві пітьми, яка поглинула його віру, надію, впевненість. Коли проходив коло районного суду, побачив поодалік Сямрегу. Він також звернув увагу на Івана. Вони переглянулись, але ніхто ні до кого не підходив. Вони розуміли один одного. Шофер-пенсіонер і заступник голови райвиконкому. Один губив свою свободу, інший — кар'єру. За що — за правду, за переконання?

У наступні дні Іван працював, як завжди. Нічого не змінилося, хіба що голова перестав викликати його до себе і керував здебільшого з допомогою телефону, хоч їхні кабінети були поруч. Мабуть, совість не дозволяла йому поглянути своєму голові в очі. Однак минув ще деякий час й Іванові повідомили, що його справу розглядатимуть на засіданні бюро райкому партії. Він давно розмірковував над тим, які наслідки може мати для нього це засідання. Досвід показував, що в будь-якому випадку винесуть стягнення, і яким би воно не було, але «потягне» за собою звільнення з посади. Як би там не склались обставини, Іван вирішив узяти всю вину за цей випадок на себе.

Засідання проводив новий секретар райкому, молодий, енергійний, вихідець з місцевих людей, у недалекому минулому господарник. За складом характеру він ніколи не надавав особливого значення політичним інтригам і випадкам. Про нього казали, що він судив про людину з кінцевих результатів її роботи.

Коли Івана запросили у зал засідань бюро, голова парткомісії вже проінформував про суть справи. Тому секретар одразу сказав Іванові:

— Про вас відгукуються, як про людину розсудливу. Я хотів би знати, чому ви перед тим, як підписати клопотання у Верховну Раду, не порадились із суддею чи начальником міліції?

Іван відповів, що він запитував у цих людей про справу громадянина Сямреги. У відповідь почув, що це — хуліганський вчинок, і обійдеться штрафом тридцять карбованців. Але вирок був — три роки тюрми...

— А чому ви не послухали свого керівника, — перебив уже суворіше секретар райкому, — він же попередив вас, що за цього чоловіка не варто клопотати?

— Я щодо цієї справи з керівником не радився, бо він був тоді у від'їзді. Як мені здається, голова райвиконкому щось переплутав. З ним була розмова про іншу справу і про іншу людину.

Присутній на засіданні як член бюро, голова райвиконкому не втримався і підвищеним тоном кинув:

— Я ж вас просив не влазити в це націоналістичне багно, а ви все-таки взяли й підписали. Більше того, шановні товариші, його не лише я, а й прокурор попередив про цю справу, — і голова ще деякий час продовжував виступати на високому, екзальтованому тоні.

Іван слухав усю цю тираду з гіркотою і жалем. Виявляється, його самопожертва нікому не потрібна, хіба що Сямрезі, який справді потребував її. Та, напевно, це не дасть бажаного ефекту. Раптом двері залу засідань відчинились, і зайшов прокурор. Він вибачився за втручання в роботу бюро, але сказав, що будучи під дверима, випадково почув, ніби Івана Миколайовича попереджали про заплямоване минуле громадянина Сямреги. «Хочу внести, — сказав він, — спростування — прокуратура цього не робила. Я цікавився в управлінні КДБ — звідти теж не попереджували Івана Миколайовича.» Прокурор попросив пробачення і причинив за собою двері. Для Івана це було як блискавка з ясного неба. Голова райвиконкому, знітившись, сів на своє місце. Секретар райкому припинив обговорення. Поглянувши на членів бюро, вніс пропозицію обмежитися попередженням Іванові Миколайовичу і запропонував закрити справу. Члени бюро погодилися.

Після розгляду справи Іван Миколайович вийшов на вулицю і довго блукав містом. У цьому випадку, думав, доля трохи полякала його, бо він зумів обійти гострі кути. Але надалі необхідно бути обережнішому.

Час летить швидко. До Івана Миколайовича повернулись усмішка та приязнь колег і знайомих. Щоправда, серед них поменшало фальшивих приятелів. Ще через деякий час, цілком випадково, зустрів старого Сямрегу.

— Як справи? — запитав Іван Миколайович.

— Пом'якшили покарання — дали рік умовно, завдячуючи вам, маю змогу допомогти сім'ї. Помаленько добудую хату...

— Бажаю вам успіхів і кращих часів.

— Дякую, — відповів Сямрега.

Іван Миколайович йшов назустріч людям, і обличчя його квітло. Здається, старий повстанець ще за життя отримає визнання і пошанівок за звитяжну молодість. «А ще кілька літ тому, — розмірковував Іван, — і Сямрега не мав би пом'якшення, і голова спостережної комісії після цього випадку не залишився б головою.»

* * *

Євгенія сиділа біля печі й думала над перепетіями долі. От вчора, коли була в магазині, почула за спиною розмову про себе як про стару партократку. Двоє молодиків, дуже активних рухівців засуджували її вчинки при насаджуванні у післявоєнний період колгоспів. Що ж ти розумієш одне з другим у житті, роздумувала. Ну, була головою колгоспу в ті важкі часи, працювала у сільраді, проводила нову господарську політику, як тоді казали, кликала людей до колгоспу. А що мала робити в ті роки? Такі, бачите, всі нині відважні. Хотіла б я подивитись, як би ви поводилися тоді. Тепер, здавалося б, уже все дозволено, а ті, які підтримували зв'язки з «нічними», ще мовчать. Донині стоїть на цвинтарі не підписаний хрест на могилі Василя Дяківа, і родичі покійного ще, напевно, десь живуть, а ніхто не признається. Страх є страх, хто його не пережив, той зрозуміти не зможе. А я в свої молоді літа була таки відважною. Давно нема тих хлопців, котрі могли б сказати про мене не як про партократку... Кому розкажеш, хто повірить?

Скільки разів ділилася, чим могла — і власним, і без дозволу людей, громадським з тими, які по ночах просили допомоги. Не завжди була такою немічною і старою, як тепер. А той, хто багато може, з кого багато питають, той і багато робить. Тож, коли прийшли москалі, й рух за визволення опинивсь у підпіллі, а потім взагалі пригас, побачила вихід у тому, що запропонували пришельці: в організації колективного господарства. Так, агітувала, а що було робити? Хоч тим прислужилася людям, що могла зрозуміти їхні біди. Якби прислали якогось москаля, то було б краще?

Через це й сина втратила. Олег був хлопцем вдатним, німці довго шукали його, хотіли вивезти на роботу до себе. Як тільки війна закінчилася, трохи заспокоїлось. Олег влаштувався охоронцем у транспортній установі. Нічним, мабуть, потрібні були гроші, тож шукали з ним зв'язку, але син боявся, що йому доведеться співпрацювати з ними, тому й уникав зустрічі. Але зустріч все-таки відбулась і, мабуть, мала для нього фатальні наслідки, бо більше Олега не бачила. Що відбулось, те відбулось, але злоби ні проти кого не затаїла. Кажуть, що коли ліс рубають, то тріски летять. Рідний син не тріска, але на кого було нарікати у цей тяжкий, страшний і відповідальний час. Нині Олегові було б уже під 60 літ, а в її серці залишився молоденьким хлопцем. Ніхто не знає, де його могилка, і чи взагалі хоч якийсь знак залишився після нього на нашій грішній землі. Тоді багато людей щезало безслідно, багато розчинялось у цьому вирі часу і простору. Гой-гой, досі не все зрозумієш.

Або ж знову: хтось привіз до села Якова Донія, коли німці поранили його під Колтовом. Він там якусь диверсію робив, не все йому вдалося, тому й постраждав. Не міг він лікуватись і переховуватися вдома, бо есеси дізналися, з якого він села й розшукували і в батьків, і в сусідів. А в неї, язикатої, як люди казали, ніхто притулку шукати не міг, бо проговориться. Хоч так у селі про неї балакали, але то вона переховала й вилікувала
Якова. А хто потім перевіз його тіло на наш цвинтар з-під Ніщанського лісу? Вбили Якова в бою енкаведисти.

Мертвих повстанців тоді ледве присипали коло лісу землею. Хто ж, як не вона і ще кілька тих, які залишилися живими після цього смертельного бою, вночі розкопали могилу й поховали героїв на рідному цвинтарі? Але хіба розкажеш сьогодні тим зеленим, неопіреним демократам, в який час ми жили.

Це було ще в 70-ті роки, далі згадувала ображена Євгенія, внук щось шукав на горищі й надибав під бурхницею старий синьо-жовтий прапор. Виніс його на подвір'я і почав з криком розмахувати, не відаючи, що робить. Слава Богу, що ніхто не бачив, а то бідою закінчилося б. Тридцять літ лежав прапор у сховку і якби не внук, то зберегла б його донині. Не було б такої ганьби, як тоді, коли люди хотіли долучитися до живого ланцюга злуки між Сходом і Заходом, що зі Львова до Києва проходив через село, і не змогли знайти для прапора синього і жовтого шовку.

Так, дорікають, що одна на село була в партії, ще й дітей туди встромила, але ніхто не згадує про те, що завжди ходила до церкви і не боялася відкрито хреститись. І дітей похрестила, і шлюб усі вони взяли у церкві. Інші не були партійними, але робити так, як вона, боялися.

Вирували і вирували думки у вимученій сумнівами голові Євгенії. Було вже давно за північ, коли зморило сердешну на сон. Снилось їй, що летить вона понад своїм селом, чим вище піднімається, тим меншим воно стає, і вже неможливо навіть хати впізнати, не те, що чиюсь могилку побачити. «Не знайду, не встигну знайти її впродовж цього життя», — подумала і, раптом крізь прозоре мереживо зірок побачила усміхнене обличчя Олега. Він кликав: «Мамо, ходіть сюди, я так давно вас чекаю, я не вбитий, я живий. Людину не можна вбити. Тільки Бог дає і відбирає земне життя». І вона раптом, звільнена від усіх земних турбот, радісно, по-молодому, прудко полетіла назустріч своєму синові, якого не бачила мало не піввіку... Вранці сумно вдарив дзвін, сповістивши, що у селі є покійник.

Померла Євгенія, людина, як усі: в чомусь свята, в чомусь грішна. Плакали на її могилі діти й онуки. Мовчали колишні партократи і сьогоднішні демократи.

Хіба має хтось право судити людину після смерті? Ніхто, крім Господа.

* * *

На початку 1986 року в одному селі на Козівщині прокотилася чутка, що Славцеві «Кудлику» — так його прозвали, бо не вимовляв букви «р», — хочуть побудувати пам'ятник як «жертві оунівського охвістя». «Кудлик» був миршавеньким чоловічком, загинув за невідомих обставин у 1946 році. Одні казали, що він був позаштатним працівником НКВС, вів дуже «серйозну і відповідальну» роботу. Інші ж вважали «Кудлика» дешевим провокатором, який перед тим, як його вбили, збирав у селі посуд, нібито для вояків УПА. Його при цьому Служба безпеки УПА і піймала. На допиті в схроні «Кудлик» признався, що служба НКВС дала йому завдання встановити, хто серед населення співчуває оунівцям, бандерівцям. Сім'ї підозрілих намічали вивезти в Сибір. Ці, останні, чутки про «Кудлика» набували дедалі більшого розголосу в селі.

Дехто відкрито кепкував, що краще було б поставити пам'ятний знак ще й його собаці Бровкові, якого бандерівці застрелили, коли брали Славця. Бровко гавкав, не знав, що чинив, а цьому христопродавцеві, провокатору... тьху, ганьба... Мабуть, здоровий глузд переміг і про пам'ятник на деякий час призабули. А потім так стрімко розвинулися перебудовчі процеси, що до брудного прізвища більше не поверталися.

Тим часом одна людина достеменно знала таємницю зникнення «Кудлика». Майже п'ятдесят літ тому молоденьку медсестру, випускницю Дніпропетровського медучилища, направили на роботу в західні області України, у Козівський район, що на Тернопільщині. Перед виїздом, пригадувала вона, було багато настанов щодо поведінки в «этом западном болоте». Були інструкції різних інстанцій безпосередньо в районному центрі, звідки її послали працювати в село. Тоді в селі таких людей підселяли до одиноких жінок чи в сім'ї, які мали більшу хату. До такої сім'ї підселили й медсестру. Господарі виділили кімнатку, двері з якої виходили в сіни й далі на вулицю. Отже, дівчина отримала змогу жити окремо й самій розпоряджатися своїм часом, не створюючи господарям незручностей при виклику до хворих.

У селі до медичного обслуговування не звикли, тому й за допомогою до медсестри зверталися дуже рідко. Ходила від хати до хати, пропонувала свої послуги, давала рекомендації щодо санітарії... Люди на початку ставилися до таких відвідин недовірливо, але незабаром крига відчуження скресла, нашаровувалися трудові будні. Успіхи й невдачі, радість і смуток. Звикалася з тією буденщиною, почала забувати про пильність. Але застереження про «нічних» були небезпідставними. Якось уночі почула легкий стукіт у вікно. Сон наче рукою зняло. Серце застукотіло в тривозі. Тихо запитала: «Хто там?» Відповіли: «Не засвічуй світла і відчини». Ледь озвалася: «Боюся». «Відчиняй, не бійся, нічого тобі не буде», — наполягали з вулиці.

Довелося відчинити. На порозі постали два озброєних хлопці. «Одягнися тепло, поїдемо з нами». «Надовго?» — знову несміливо запитала. «До ранку повернемося...»

За городами стояла підвода з їздовим. Коли вмостилися на неї, один із хлопців вийняв з кишені хустину і тісно перев'язав медсестрі очі. їхали годину чи трохи більше. Потім після десятихвилинного переходу спустились у підземний сховок. Лише там розв'язали очі. При слабенькому вогнику каганця побачила кількох поранених.

Наказ був коротким: «Перев'яжи». — «Але ж я не взяла ліків, бинтів». — «Не турбуйся, тут є все. Якби ти взяла з собою ліки, завтра про це б знали в НКВС, і тоді тобі не знайти спокою ні від них, ні від нас. Про те, що ти тут була, не повинен знати ніхто, інакше тобі не жити».

Працювала спритно. Допомагав один з тих, які супроводжували. Тож перев'язку закінчили швидко. Мій помічник знову вийняв з кишені хустину... При виході зі схрону почула чиїсь слова: «Якщо з голови дівчини впаде хоч один волосок, особисто відповідатимеш перед Службою безпеки». Відповідь була короткою: «Зрозумів».

Вдруге розв'язали пов'язку вже біля дому. Сказали, що проводити до хати не будуть, аби не викликати підозри. Подякували і ще раз наказали нікому не розказувати про те, що відбулося вночі. До своєї кімнати увійшла тихо, як кішка. Полегшено зітхнула. Здається, ніхто — ні господарі, ні сусіди — не зауважили. До ранку сну вже не було. Кілька днів почувалася, мов не в своїй тарілці. Навіть у селі помітили незвичну поведінку медсестри, цікавилися, чи бува не закохалася.

Тільки почала заспокоюватись, як опівночі знову почула знайомий голос: «Відчини!»

Повторилося те ж, що й минулого paзу.

Так було ще багато разів, але щастя не залишало дівчину. Змінювалися поранені, місця їх перебування. Поволі формувалася думка про цих людей, які прирекли себе на страждання. Й навіть перед обличчям поразки не відмовлялися від своїх переконань і віри, їх боротьба, яка напочатку давала сподівання на перемогу, тоді вже втратила будь-який сенс, але свідомість мужніх не хотіла змиритися з реальною дійсністю. Під час одного з візитів у лісову санчастину випадково почула репліку: «Служба безпеки знайшла підтвердження, що Ярослав «Кудлик» — донощик енкаведистів і виконує їх доручення, тому є рішення про його ліквідацію». А незабаром Славцьо щез. Потім казали, що десь за ліском знайшли свіжу могилку...

До села приїздив міліціонер, розпитував селян, чи, бува, чого не чули. Побував міліціонер і в молодої медсестри. Довго був, але, як потім з'ясувалося, вона нічого не сказала, бо, мовляв, нічого не знає, ніхто до неї, крім хворих селян, не заходив. Тільки сказала, як і всі, що цей чоловік, тобто «Кудлик», ходив по селу і пошепки просив зібрати посуд для хлопців з лісу. Проте ніхто не дав. Казали, що в лісі нікого нема. Навіщо щось видумувати...

Минуло півстоліття. Діти стали дорослими, на вулиці бігають внуки, сивина вкрила голову. Так ніколи і нікого з нічних гостей відтоді не бачила колишня медсестра — ні молодою дівчиною, ні зрілою жінкою, ні літньою бабусею.

Де ви, хлопці, хто скаже, де правда, а де фальш? Я ж донині бережу вашу тайну... Та чи варто мовчати. Ні, люди повинні знати правду...

Пам'ятника зраднику не поставили, не можна!

* * *

Іван, соратник «Остапа», стояв поодалік од мітингуючих і з хвилюванням та трепетом спостерігав за всім, що тут відбувалося. Взагалі, він уже не раз чув про рух за незалежність України, який протягом короткого часу активно розвинувсь, але не думав, щоб усі виступали так відверто й так багато людей приходили сюди і слухали антимосковські промови. Все це виглядало якось пo-робочому, буденно. Ніхто нікого не розганяв, не арештовував. Серце жалісно защеміло: чому так пізно все це почалось. Із глибоких, старих, водянистих очей виступили сльози. Від побаченого в Івана минався страх. Душа наповнювалась якоюсь новою оптимістичною енергією. Мав би здоров'я і силу, ще б трохи поборовся. Нині є сенс. З такою масою ніякий загарбник не ризикне шарпатись. Іван згадував, як він відмовив сусідові піти з ним на першу панахиду за жертвами сталінських репресій. Зіслався на погане здоров'я... А на панахиді, розповідали, було 40 тисяч чоловік. Із синьо-жовтими прапорами приїхали тоді поїздом львів'яни, від вокзалу вони йшли містом і вигукували: «Люди, виходьте, не бійтеся, коли нас багато — ніхто нічого нам не зробить». Кажуть, до них долучались і старий, і малий. Незабаром із маленького людського потічка постала могутня народна ріка. Міліція боялася втручатися. Лише з вертольота хтось розглядав цю людську масу, кружляючи над цвинтарем, де відбувалася панахида. Ніхто не сподівався, що в людей ще збереглося таке прагнення до змін. Якби інший час, то організаторів панахиди вже давно б арештували.

Так, час змінивсь. І виявилося, що люди не позбулися потягу до волі. Он як усі промовляють на мітингу! З таким настроєм, безперечно, збудуємо державу. А він за те, що воював за Україну, був вивезений у Сибір. Кільканадцять років працював із сім'єю в Караганді на шахтах. Боже, Боже, чого тільки не пережив, не побачив. Сусід каже: «Ти був вивезений, потерпів, міг би виступити перед людьми, маєш що сказати». Що правда, то правда, але, власне, цей досвід і не пускає. Противник виробляє нову тактику оборони чи нападу. Трохи почекайте — переконаєтесь. Он досі не реабілітували, як інших, кажуть, що служив німцям, був солдатом дивізії «Галичина». Ніхто не поцікавиться, як туди потрапив. І тут, як од спалаху блискавки, в пам'яті Івана висвітлилися події, що стали визначальними в його житті.

Місто Скалат, 1943 рік. Іван жив разом з батьками. Родина була великою, знаною. Нині майже нікого з них не залишилося на цій землі. Війна всіх порозмітала по світу. Хто помер, хто опинився ген-ген. Але деякі свідки цих подій залишились і, певно, пам'ятають, як п'яний німець затримав двох наших хлопців — членів ОУН. Іван їх упізнав, колись вони приходили до його дому, спільно з батьками обговорювали якісь проблеми. Йому в таких випадках веліли вийти з хати, бо вважали, що він ще малий. А було йому тоді вже сімнадцять літ. Це трохи ображало Івана, бо він усе розумів. От тоді й трапився йому випадок продемонструвати свідомість, винахідливість і відвагу. Німець, обперши велосипеда об дерево, вийняв револьвер і став вимагати німецькою мовою від хлопців документи. Іван був упевнений, що в них замість документів можна було знайти листівки чи інші заборонені папери, а можливо, і зброю. Хлопці стояли попід стіною, піднявши руки. Навколо було багато людей, які не знали, що вдіяти, й зі страхом і цікавістю очікували, як будуть розвиватися події. Тоді Іван підійшов до фріца, показав йому пальцем на дерево за його спиною. Поки той оглядався, спритно висмикнув з рук зброю, вдарив кулаком під груди. Крикнувши: «Хлопці, втікайте», сам теж дременув поміж будинки. Поки німець отямився, всі затримані та Іван повтікали. Люди, теж боячись якихось наслідків цього інциденту, розійшлися. Зрозуміло, що після цього випадку німці розшукували Івана. Довелося кілька місяців переховуватися.

Після неодноразових домашніх нарад прийняли рішення, щоб Іван вступив у дивізію «Галичина» — там його німці не розшукуватимуть. То був безпомилковий варіант, адже знали, що, власне, ця дивізія мала стати платформою для формування регулярної армії незалежної Української держави. Іван вступив, але не так сталось, як гадалось.

Була німецька форма з українськими нашивками, була боротьба, але не було Української держави. Тому й виникла думка про втечу, думка, що теж була реалізована в дійсність. Після відходу німців було повернення додому. Все було... Але все закінчилось етапом до Сибіру.

Нині ті, які вершать суд, вирішують питання реабілітації, не знають чи точніше, не хочуть знати правди про той час. Але, напевне, так довго не буде. Люди виплутаються з цих чортових большевицьких тенет. Але треба буде ще довго той клубок розмотувати. Недаремно кажуть, що скільки його намотуєш, стільки й розмотувати доведеться...

Мітинг закінчився. Над майданом линула з динаміків мелодія гімну «Ще не вмерла Україна». Іван тремтливою рукою зняв кашкета, підставивши свіжому, весняному вітрові посивілу голову.